РОЗДІЛ V. Бронзова доба (1800 — 800 до Xp.)

Наступний після енеоліту етап розвитку праісторичних культур ді­став назву бронзової доби від нового матеріялу — бронзи, з якого тоді по­чали виробляти господарське, хатнє та виробниче приладдя і частини зброї.

Стан покращав, коли людина виявила, мабуть випадково, що стоп міді з іншими металами, наприклад, з оловом, антимоном, цинком або циною, значно твердіший, міцніший і перетоплюється вже при 730-900 Ц. Таким чи­ном був винайдений новий металевий матеріял — бронза, найкращий сорт якої мав 84-92% міді і 8-16% цини. Новий метал швидко заволодів усім ви­робництвом, промислом і протягом довгих віків (коло 1000 років) вирішаль­но впливав на розвиток матеріяльної культури людства, передусім в Африйі (Єгіпет), Европі і Азії. Одначе, не зважаючи на високу якість бронзових ви­робів, вони не мали загального вжитку, бо були дорогі, переважно імпорто­вані в Україні. Поруч з ними широко вживалося кам’яне знаряддя, яке в той час досягає найбільшої досконалости. Часто воно навіть імітує бронзові ви­роби формою і шліфуванням, доведеним до дзеркального блиску.

Велике запотребування на метали, необхідні для виробництва бронзи, спричинило розвиток гірництва в Европі та Азії. З’явилися копальні їх. На українських землях такі копальні виявлено покищо в Донецькому басейні біля хутора Калинівський. Досягали вони глибини ЗО м., і в одній з них знай­дено крем’яне гірниче приладдя та бронзові сокири, залишені рудокопами.’ Найбільше міді видобували в Семигороді, в доріччі горішньої Ольти і Apa- ньоша,^{[340] [341] де її витоплювали з руди, а потім експортували у вигляді зливків}

I — Зимне; 2 — Михале,- 3 — Стожариці,- 4 — Ставок; 5 — Гірка Полонна,- 6 — Городок,- 7 — Чудви,- 8 — Білево,- 9 — Бронники,- 10 — Вільгор,-

II — Городок,- 12 — Здобнця,- 13 — Остріг,- 14 — Переросле,- 15 — Плужне,- 16 — Сокирннці,- 17 — Стадники,- 18 — Томашів,- 19 — Юзь- ківці,- 20 — Завишня,- 21—Острів,- 22 — Ульвівок,- 23 — Гребенне,- 24 — Синьківці; 25 — Острожець,- 26 — Вуглів,- 27 — Ставки; 28 —- Гдешичі; 29 — Грушатичі; ЗО — Новосілки; 31 — Оріхівці,- 32 — Мостиська,- 33 — Бруховичі,- 34 — Грибовичі Малі; — 35 — Чижиків; 36 — Звени­город; 37 — Новосілки Ліські,- 38 — Якторів,- 39 — Колоколин,- 40 — Застіноче,- 41 — Климківці; 42 — Лисичники,- 43 — Коропець,- 44 — Остапе;

45 — Постолівка,-'46 — Раківкут,- 47 — Увисла/ 48 — Хоростків,- 49 — Мельниця,- 50 — Лотатники; 51 — Вацовичі,- 52 — Кавсько,- 53 — Ріпнів;

54 — Попівці; 55 — Дубляни-Кранцберґ,- 56 — Кульчиці; 57 — Ози­мина; 58 — Комарно,- 59 — Коропуж,- 60 — Ляшки Завязані,- 61 — Kpe- мндів,- 62 — Жежава,- 63 — Гвоздець.

різного вигляду.

З розвитком бронзівництва з’явилася в первісному суспільстві нова категорія ремісників — бронзівники. Не зовсім правильною є думка совєт- ських дослідників бронзової доби, що це був перший рід ремісників, який ви­ділився в ділянці виробництва з скотарів і хліборобів, бо до того часу “ви­готовленням глиняного посуду, тканин та іншими видами хатнього ремесла могла займатися кожна сім’я’’.^[342] В праісторичних часах — треба думати — на поселенні, і то не кожному — був лише один, два або кілька кременярів, ганчарів, та ткачів, що робили потрібне приладдя для цілого населення, мі­няючи свої вироби за харчові продукти хліборобів, скотарів, мисливців та рибалок. Не кожна трипільська родина могла також займатися мистецьким розмальовуванням посуду. Для того, безсумнівно, існували окремі мистці- декоратори, графіки за сучасною термінологією, і їх, звичайно, не було ба­гато на одному поселенні. Фахового теслярського знання вимагала також будова трипільських хат такого типу, який був виявлений, наприклад, у с. Незвиська, Городенського р-ну.‘ Тому не має ніяких підстав погляд, що брон­зівники були першими фаховими ремісниками в бронзовій добі.

Крім усякого роду ремесла, основним зайняттям населення України в бронзовій добі було хліборобство і скотарство. Перше з них стало багато продуктивнішим при широкому застосуванні дерев’яного плуга і тяглової сили свійських тварин, друге залишилося провідною ділянкою господарства

Знахідки єгипетських фаянсових перел в Україні, (за Й.

у степовій частині України. Мисливство і рибальство втратило своє первісне значення, відійшли на другий плян. Інтенсивно розвивається торгівля, голов­но бронзовими виробами, імпортованими зі Шлезьку, Семигороду і Кавказу. Доказом нього є т. зв. бронзові скарби, тобто значна кількість, іноді десят­ки бронзових предметів, розкопуваних вздовж праісторичних шляхів, біля річок і гірських перевалів. Це спричинило появу нової категорії людей, зва­них торгівцями-міняйлами. Для них конечним було бодай теоретичне знання бронзоливарної справи, добре ознайомлення з комунікаційними можливостя­ми і розселенням у терені та по змозі знання мови своїх покупців. Предме­том товарообміну був також балтійський бурштин та єгипетські фаянсові перли.

Наведені факти викликали також значні зміни в організаційній і со- ціяльній структурі праісторичного населення України. Вдосконалення хат­нього та виробничого знаряддя, поліпшення обробітку землі, розвиток ско­тарства і різного роду ремесла переростали вже сили жінки-керівниці родо­вого господарства. Тепер був уже потрібний фізично сильний, енергійний чоловік, і це викликало заміну матріярхального ладу патріярхальним, з більш індивідуальним господарством і приватною, не родовою спільною власністю. Колишні роди організуються в окремі племена, які не завжди були в мирних відносинах між собою. Міжплемінні сутички і потреба оборони своїх селищ, пасовищ і взагалі племінної власности викликали потребу великої кількости доброї бронзової зброї, зокрема нового невідомого досі типу •—■ довгого ме­ча, якого не можна було зробити з кременю.

Усе це засвідчене численними знахідками на всьому просторі україн­ських земель.

Хронологію бронзової доби в Україні опрацювали свої і чужинні до­слідники, з яких слід відзначити В. Антоневича/ Л. Козловського,’ В. Чайль- да,^{[343] [344] [345] М. Артамонова,[346] [347] А. Добровольського,8 М. Міллера[348] і Я.}

Основною етнічною групою України в бронзовій добі залишилися й далі хліборобські племена з культурою трипільського типу, яка тоді зазнає різних змін і переходить у стадію свого присмерку. Дослідження над нею про-

Хронологія бронзової доби в Україні.

водили: Т. Білановська,^{[349] [350] [351] * * М. Болтенко," С. Га.мченко,1* В. Даниленко,[352] [353] * Ю. За­харчук," В. Козловська,[354] Е. Кричевський,” П. Курінний," О. Лагодовська,” В. Нанівець,[355] [356] [357] [358] М. Макаревич,[359] М. Макаренко,[360] Т. ІІассек,[361] В. Петров,[362] І. Самойловський,[363]" В. Щербаківський[364] і Д. Щербаківський.[365]}

За їхніми дослідженнями пізні трипільські пам’ятки творять у терені чотири доволі відокремлені групи, які можна приписувати, мабуть, різним племенам тієї ж етнічної групи. Одна з тих груп, волинська, займає район горішнього бігу річок Тетерева, Случі і Роставиці на східній Волині (Жито­мирщина), друга розташована на Київщині обабіч Дніпра, третя в Причор­номор’ї, в районі Одеси, четверта в Подністров’ї.

Волинська група заступлена досі тільки поселеннями, які -були роз­ташовані здебільша в захисних місцях на підвищеннях, оточених балками та ярами. В археології найбільше відоме серед них поселення в с. Городську, Коростишівського.р-ну, Житомирської области, розташоване на виступі ви­сокого лівого берега р. Тетерева, на т. зв. “Червоній Горі”.

Між виробничими залишками на поселеннях городського типу пере-' дове місце займає кераміка, яка є тут двоякого роду. Один з ннх фор­мою і орнаментом цілком пов’язаний з мальованою керамікою середнього трипілля, другий під тим же оглядом вказує иа своє споріднення з централь­ноєвропейською шнуровою керамікою. Перший рід посуду зроблений із гли­ни, змішаної з дрібнозернистим піском, добре випалений і має жовтаво-ро­жевий або жовтогарячий колір. Розпис зроблений одною чорного, темнобру- натною або темночервоною фарбою. Прикметні для нього взори — це прості й вигнуті скісні биндочки з двох-трьох ліній, іноді із зубцями обабіч, які де в чому нагадують спіральний орнамент кінцевої стадії розчленування на окре­мі фрагменти, і сітка, що нею заповнені більші поля.™

Другий рід городського посуду зроблений з глини, густо перемішаної з грубозернистим піском, товченими мушлями і товченим лосняком-мікою. Він гірше випалений, поверхня його сіра або червоно-гніда, часом вкрита

Пам’ятки городської культури: 1 — кам’яний молоток; 2 — мідяний топірець; 3-7, 10-12 — кераміка; 8 — глиняна прясличка; 9 — глиняна жіноча фігурка; (1, 4, 7, 8, 12 — Городське; 2, 6, 9 — Колодяжне; 3, 5, 11 — Євмннка; 10 — Київ).

(за Т. Пассек)

червоно-рожевою фарбою (Наволоч). Його форми похідні від грушкуватих трипільських амфор. Деякі посудини неорнаментовані, часом трапляються на них сліди згладжування перед випалом, інші прикрашені різними ямками; зу­стрічаються теж на них наліплені валочки глини. Ще інші мають на собі від­тиски шнура у вигляді поземих ліній довкола цілої посудини, коротких стор­чових або скісних ліній поміж ними, широкої сітки та рядків окремих півмі-

™ Т. Пассек, Периодизация трипольских поселений, 1949, 164 - 166. сячиків.^[366] Відтиски виконані центральноєвропейською технікою — самим тільки скрученим шнурком. Тому немає сумніву, що ці пізньотрипільські ган- чарі вже затратили по довгих сторіччях прадідівську мистецьку традицію. Вони замінили повний фантазії спіральний орнамент простішим геометрич­ним і перейняли від західніх емігрантів-наїзників, як модерну новинку, шну­ровий орнамент, мабуть, для простішого сорту посуду. Твердження совєт- ських археологів, що таке співіснування керамічних комплексів (мальовано­го трипільського і шнурового), характеристичне для поселень пізнього етапу трипілля, вказує- на “поступове переростання трипільської культури в різні культури епохи міді-бронзи, основою розвитку яких було переважно ско­тарське господарство”,^[367] — йде далі по лінії маррівського “вчення” про ста- діяльний розвиток праісторичних культур і народів України, яке не має нау­кового обгрунтування і є тенденційним викривлюванням історичних фактів та фальшивою інтерпретацією археологічних матеріялів.

На поселеннях городського типу разом з мальованою керамікою по­дивуються глиняні жіночі фігурки, які вказують на дальше існування культу богині-матері, богині родючости у трипільських племен бронзової доби. В Городському та Колодяжному, Держинського р-ну на Житомирщині, вони приблизно натуралістичні.^[368] Зустрічаються також глиняні фігурки тварин.

Всуміш з уламками глиняного посуду на тих поселеннях подивують­ся численні глиняні пряслички, іноді з ритими на них зображеннями людей та птахів,^{[369] [370] [371] і тягарці від ткацьких варстатів. На поселенні в Троянові на Жито­мирщині знайдено також відбитки тканин на денцях глиняного посуду. На поселенні в Городську викопано багато крем’яних сокир для вирубування лі­су на будівельний та виробничий матеріял, а можливо й розчищання місця під посів збіжжя. Кам’яні сокирки з дірою на топорище могли мати таке саме господарське застосування або служили як зброя разом з крем’яними вістря­ми до списів і стріл. Для обробітку поля вживали кістяних і горових мотик з круглими отворами на держаки. Металевого знаряддя праці ще дуже мало. На поселенні в Колодяжному викопано пласку мідяну сокирку,33 на Сирці на Київщині — мідяні прикраси.30}

Деякі познаки для характеристики способу життя пізньотрипільського населення на селищах городського типу дають викопані там тваринні кістки. Перевага між ними кінських свідчить про розвинене плекання коней для гос­подарського вжитку і верхової їзди бойовиків — колишніх “шнуровиків”. Обгрунтоване цим фактом твердження совєтських археологів, що “можливо частина їх (городських племен) вела вже напівкочове життя”,^[372] має на меті далі доказувати місцеве перероджування трипільських хліборобів у скотарів і тим самим заперечувати факт приходу туди чужих скотарів і завойовників із Заходу.

Відокремленим у терені, хоч найближчим до волинської групи, є піз- ньотрипільське поселення вс. Сандра ки, Хмільницького р-ну, Вінниць­кої области, досліджуване О. Лагодовською в 1949-1950 pp.°^s Це поселення, розташоване також на оборонному місці, на високорівні між долиною Богу та яром безіменного струмка, мало тільки наземні хати і ями господарського призначення, заповнені різними побутовими рештками. Глиняний посуд за­ступлений тут теж двома основними групами — мальованою і з відтисками шнурка керамікою. На денцях деяких посудин залишилися відбитки тканини. Серед крем’яних виробів знайдено крем’яні вкладні до дерев’яного або кістя­ного серпа і своєрідний “скарб” з вісьмох великих платівок у формі ножа, призначених для дальшої обробки.³" Було там також кістяне приладдя гос­подарського вжитку.

Середньодніпровська група пізньотрипільських пам’яток на Київщині представлена тільки поселеннями. Вислід розкопів на них, небагатий на нові матеріяли й спостереження, виявив тільки їхню культурну і часову єдність з поселеннями на Житомирщині. Тут і там різко відрізнялися ті самі сорти по­суду. В архітектурі переважають житлові споруди півземлянкового типу з вогнищами посередині і господарські ями, в яких ще лише зрідка подивують­ся металеві предмети. Залишки легких наземних будівель, здогадно типу ку­ренів, виявила В. Козловська в урочищі “Гарди” біля с. Баликів.'⁰

Між середньодніпровськими пам’ятками, що їх залишили пізньотри- пі.тьські племена, особливе місце займають виявлені в останніх роках на Лі­вобережжі на південь від Києва групові тілопальні могильники. Один з них був відкритий і досліджений у 1947-1948 рр. І. Самойловським біля с. Co- ф і ї в к а, Бориспільського р-ну на пісковому підвищенні надзаплавної те­раси лівого берега Дніпра. Тут виявлено 145 тілопальних поховань у глиня­них попільницях-урнах або просто в землі у невеликих ямах без могильних насипів. Покійників спалювали на іншому місці, а в поховання клали здебіль- ша уламки перепалених рурчастих кісток, іноді й куски черепа, завжди звер­ху інших кісток.'¹

Тільки частина поховань мала звичайний виряд ■— кераміку, зброю, прикраси та знаряддя праці. Цілих посудин було доволі багато, і це облегшує дослідження розвитку їхніх форм з давнього трипільського посуду типу, напр., Володимирівни. Інші дуже нагадують опуклі амфори шнурової кера­міки сасько-тюрінгського типу. Вони прикрашені різноманітним орнаментом: мальованим, однобарвним, шнурковим, рельєфним, штампованим і дірчастим. Цілість справляє враження, що той посуд не мав практичного застосування і виготовляли його тільки для похоронного обряду. Прикметна для могиль­ника значна кількість металевих виробів, як пласкі сокирки, ножі, шила та

” Пізиьотрипільське поселения γ с. Саидраках, АП, VI, 1956, 118 - 129.

” О. Лагодовська, як попереднє, 123 і рис. 6 - 7.

'“ Розкопки в урочищі Гарди біля с. Балики, ВУАК, Коротке звідомлення за 1926, К. 1927, 43.

'^, І. М. Самонловськнн, Тілопальиий могильник коло с. Софіївки, АП, IV, 1952; Ю. М. Захарук, Софіївський тілопальиий могильник, там же. дрібні прикраси (намистини і коліщатка з дроту), все це з міді. Були також намистини з бронзи, мармурового вапняку, бурштину та інших порід каменю.

Другий могильник софіївського типу був досліджуваний І. Канівцем у 1950 р. біля с. Чернина, Вищедубечанського р-ну. Він містив 94 подіб­ні формою та могильним інвентарем тілопальні поховання і знаходився теж на давній пісковій надмі, займаючи оформлену прямокутну площу (ко­ло 90 м. кв.). Також чимало інших поховань містили в собі значну кількість посуду, зброї та прикрас.

Нарешті, третій, найбільший і найбагатший на виряд могильник цьо­го ж типу досліджували В. Даниленко та М. Макаренко в 1951 р. біля Чер­воного Хутора, Дарницького р-ну.[373]² Цей могильник знаходився також на прибережній пісковій надмі і налічував 195 поховань, розміщених дуже густо на чотирикутній площі розміром 70 кв. м. Ця обставина викликала у дослідників здогад, що, можливо, цілий могильник спочатку знаходився в якійсь спеціяльно для нього спорудженій будівлі.*³ Інвентар його де в чому різниться від попередніх. Серед кераміки виявлено тут прикметні великі бань­куваті посудини і маленькі посудинки з покришками, серед мідяних виробів з’являються кинджали, ромбуваті вістря до списів і браслети. Привертає ува­гу факт, що більшість знахідок не мала на собі слідів вогню, тобто вони не були на вогнищі разом із покійником, і їх поклали в поховання непошкодже- ними для вжитку на “тому світі”.

За Ю. Захаруком[374] описані тут пізньотрипільські поселення київської групи і лівобережні тілопальні могильники софіївського типу належать до одного племени і творять в археології разом культуру софіївського типу. Ця теза, одначе, потребує підтвердження в дальших польових дослідженнях, зокрема вимагає відповіді на такі питання: 1) чому такий різкий розподіл між пам’ятками — - поселення тільки на Правобережжі, поховання на Лівобе­режжі? 2) чому поховання приписується войовничим скотарям, а спалюван­ня радше хліборобам, які вирубували ліс, розчищаючи площі під засів (І. Шовкопляс)? 3) на якій підставі приписується поховання, “уже безперечно п а т р і я р х а л ь н и м родовим колективам”, коли тут нема паристих кі­стякових поховань, властивих добі патріархату, а є тільки, окремі тілопальні поховання?

Третя, причорноморська група пізньотрипільських пам’яток в Україні представлена поселеннями і могильниками. Найбільш прикметним для цієї групи є поселення і могильники біля с. У с а т о в а, на високому бе­резі Велико-Куяльннцького лиману. Тамошнім каменоломом була знищена велика частина поселення раніше, як з рамені Одеського Історичного Музею стали досліджувати його М. Болтенко, а потім О. Лагодовська (1921, 1926, 1928-33, 1936-1940, 1945-1946).

Форма житлових споруд, не зважаючи на довготривалі розкопи, не досліджена достатньо. В 1933 р. виявлено залишки прямокутних будинків з великих плит місцевого вапняку, поставлених руба. Це - - найдавніші свідки кам’яного будівництва в Україні, що їх можна відносити приблиз­но до половини II тисячоріччя до Xp. Архітектурними залишками є й виру­бані у грубих шарах пісковику коридори-хідники на 1,5 - 2 м. глибини та 1-1,5 м. ширини з заокругленими кутами, всі звернені в сторону лиману. Вони вщерть виповнені давніми господарськими покидьками, і тому годі ду­мати, що це каменоломні ями.^{[375] [376] Можливо, вони були основою оборонного ча­стоколу або тину, як здогадується І. Шовкопляс, або були зумовлені якоюсь іншою важливою потребою.}

Керамічні матеріали усатівського поселення, як звичайно, становлять головну частину побутового інвентаря. За формою і декорацією їх можна поділити на чотири групи

До одної з них належать посудини з доволі міцними тонкими стінка­ми та блідорожевою або жовтавою поверхнею, прикрашені геометричним розписом, виконаним чорною фарбою (прості й вигнуті паски з двох ліній). Посуд трьох інших груп вироблений із глини з домішкою піску і прикраше­ний відтисками шнурка.

Совєтські археологи за партійним наказом просто ігнорують прихід етнічно й культурно чужих племен в Україну в праісторичних часах і заяв­ляють, що усатівські посудини з шнуровим орнаментом “наочно свідчать про переростання трипільської культури в одну із степових культур епохи міді-бронзи північного Причорномор’я”.^[377] Це твердження тільки частинно виправдане. Усатівський посуд, головно амфори, прикрашені шнуровим орна­ментом", цілком чужі трипільцям, вони не є продуктом їхньої ганчарської традиції, одначе, справа тут не в “переростанні”, а в цілком чужому їх по­ходженні. Перевага посуду з шнуровим орнаментом західнього типу в уса- тівській кераміці є доказом великої переваги, якої набули в українських сте­пах зайшлі з центральної Европи шляхом через Західню Україну та Київщи­ну войовничі напівкочові скотарі з шнуровою керамікою (про них буде мова далі) над периферійною групою трипільців, які далеко відбилися від свого середньодніпровського центру. Ці останні зберегли в матеріяльній культурі ще тільки деякі керамічні форми і їхній затікаючий уже розпис. В духовій культурі залишився ще засвідчений глиняними стоячими й сидячими фігур­ками культ богині родючості!, одначе й вони прикрашені вже відтисками шнурка. Зокрема, прикметними для Усатова є дуже схематизовані жіночі стоячі фігурки з підставою у вигляді дещо звуженого вгорі кубика.^[378]

На усатівському поселенні М. Болтенко знайшов, разом з уламками кераміки, глиняні пряслички до веретен та цікаві орнаментовані скісним хре­стом глиняні кубики, які, за його здогадом, служили шаманам-жерцям для вороження. Знайдено їх разом з фігурками біля жертівника і місця, де у вап­няковій скелі була виявлена заглибина у вигляді голови бика.

В сусідстві з усатівськнм поселенням досліджувано три одночасні з ним могильники: два з могильними насипами і один плаский без могильних насипів. Дослідження виявили той самий прикметний звичай “шнуровиків”, який ми відзначили вже на західньому Поділлі, а саме обводження могил подвійним або поодиноким вінцем-огорожею з кам’яних плит, поставлених руба, з метою створити кругом поховання магічне коло, якого не міг би пе­реступити дух покійника, і, можливо, для того, щоб забезпечити могилу від розмивання її дощами. Чи був у тих кам’яних колах-кромлехах який вихід і чи був він звернений на схід, нам невідомо. Якщо так, тоді вони, крім прак­тичного застосування, мали б культове значення, пов’язувалися з шануван­ням сонця. Під могильним насипом посередині є яма, в якій у скорченому по­ложенні похований родоначальник з могильним вирядом, а біля ями, на пер­вісному поземі терену — одночасні поховання його жінки або слуги. Цен­тральна могильна яма буває іноді подвійна, і тоді в одній коморі знаходиться чоловіче, а в другій жіноче поховання. Всі поховання прикриті плитами міс­цевого вапняку. Крім центральних поховань, бувають також порожні могильні ями, приготовані, як думає О. Лагодовська, для відсутніх членів родової ор­ганізації. Бувають ще й інші жертовні ями навколо центрального поховання. В одній із таких ям, прикритій камінням, знайдено глиняну жіночу фігурку і дві глиняні посудини з жертовною стравою, в другій -- кілька жіночих сильно стилізованих фігурок, в третій - - голову бика, в четвертій —- бичачу голову, вирізьблену з вапняку і прикриту кам’яною плитою. Ці голови і зга­дана вище голова на усатівському поселенні вказують на існування культу бика у мешканців усатівського поселення.” Цей культ був поширений в усьо­му східньо.му Середземномор’ї, в егейському світі, Єгіпті, на Близькому Сході та в Палестині. Джерела його слід шукати у вірі, що в тваринах можуть жи­ти душі померлих предків, і в пошануванні деяких тварин як опікунів ро­дів чи племен. До того ще бик вважався уособленням сили, могутньости та гідности у хліборобських племен південного сходу.

Могильний інвентар усатівського поховання складається із таких предметів: двоякого роду кераміки (як і на поселенні), з мальованим одно­барвним і шнуровим орнаментом, мідяних кинджалів з дірками, щоб прикріп­лювати держаки, з пласких сокир і шил, иівторазвоєвих ковтків з мідяного або срібного дроту, намиста з кістяних намистин, рогових мотик і глиняних прясличок. В одній могилі кістяк мав на долішній частині обох ніг намиста з. просвердлених вовчих зубів.

Для прикладу опишемо могилу ч. З з самого Усатова (розкопи М. Бол- тенка у 1929 р. і О. Лагодовської у 1937 р.). Невисока вже могила, 36 м. в поперечнику, була обведена колом з вапнякових плит, поставлених руба. На одній із них глнбокоритими лініями було зображення голови людини з рога­ми та півмісяцем над нею і чотирьох тварин — оленя і, мабуть, трьох коней. За здогадом С. Бібікова і В. Даниленка, “тут цілком імовірно зображено Ap- теміду або точніше її праобраз — богиню місяця, покровительку стад і вро­жаю”.⁵⁰

Під насипом цієї могили посередині знайдено яму з виробленими до неї східцями із похованням начальника племені (?). Вона була прикрита де­рев’яними кругляками, вимащеними зверху випаленою пізніше глиною, як то

” Як попереднє, 193 - 200.

“ С. Бібіков, В. Даниленко, Поховання, Нариси 71 - 72.

Пам'ятки усатівської культури: 13 — топірець; 14 — шило; 15-16 — кілочка; 17 — кинджал; 20 — топірець: (все з міді); 18, 19, 21, 23 - 26 — кераміка; 22 — срібна спіралька; 27 - 28 — схематизовані глиняні фігурки (13 -, 25 - 27 — Усатове, поселення; 16, 21 — Усатове, другий могильник; 17, 20, 23 — Усатове, перший могильник; 18 — Білозерна,- 19 — Тернівка; 22 — Суклея,- 24 — Паркани; 28 — Красногірка).

(за Т. Пассек)

робилося в долівках трипільських хат. Під цим накриттям лежав на спині скорчений кістяк з мідяним кинджалом у лівій руці, а біля його голови — пласка мідяна сокира, досить велика посудина, прикрашена шнуровим орна­ментом та глибока миска-чаша з монохромним розписом іззовні і всередині. Біля центрального поховання знайдено два скорчені кістяки, один на пер­вісному терені, а другий у неглибокій ямі, і коло них по дві посудини, — ма­льовану і з шнуровим орнаментом. В усій могилі не знайдено жадного кре­м’яного або кам’яного предмету.^[379]

Виявлені зображення людини і тварин примусили дослідників доклад­ніше дослідити плити кромлехів. Після цього в могилі ч. 9 (1939) О. Jlaro- довська знайшла голову тварини (бика), примітивно і схематично вирізьбле­ну з кам’яної плити, яка входила в склад кола — кромлеху. Ще одно зобра­ження тварини — пса, який, можливо, мав стерегти місце вічного спочинку свого власника, виявлено в могилі ч. 11 (1940). В ній знайдено також жіно­че поховання з досить багатим вирядом: дві посудини — одну з мальованим, другу з шнуровим орнаментом, два півторазвоєві ковтки із срібного дроту, велике мідяне шило та намисто з кістяних і чорних кам’яних намистин.⁵²

Більшість усатівського населення ховала своїх покійників без могиль­них насипів та великих кам’яних кромлехів, лише прикриваючи могильну яму кам’яною плитою. Інвентар пласких поховань аналогічний з могильним, одна­че далеко бідніший. Звичайно, в обох могильниках ховали племінну й родову верхівку, а в пласкому, погребищі - рядове населення.

Нарешті, слід відзначити, що верхівка усатівського поселення підтри­мувала товарообмінні зв’язки з ближчими й дальшими сусідами. Мідяні пред­мети імпортовано з Семигороду, кусок антимоніту прийшов з Малої Азії, бурштинові перли надбалтійського походження принесли з собою “шнуро­вики”, а фаянсова перла, знайдена в могилі ч. II, є єгипетського походження.⁵²*

Серед інших пізньотрипільських могильників усатівського типу най­важливіший могильник знаходиться біля с. C е р е з л и ї в к и кол. Єлисавет- градського р-ну на Херсонщині, досліджуваний Д. Щербаківським.^м Тут мо­гильні насипи також обведені кам’яними кромлехами в два, а то й три ряди, одначе скорчені кістяки присипані в могильних ямах уже червоною охрою, в чому слід добачати вплив степової катакомбної культури. Кераміка і тут двояка: мальованого трипільського і шнурового типу. В одній з могил знай­дено сильно стилізовану глиняну жіночу фігурку усатівського типу, прикра­шену відтисками шнурка.

Цей самий дослідник розкопав групу могил з кромлехами біля с. Віль­шанки, цього ж р-ну,⁵¹ одначе тут не всі кістяки мали на собі сліди охри. Одне поховання було паристе, засипане землею і прикрите зверху дубовими брусами.

Могили з кромлехами і інвентарем досліджували І. Стемпковський па Подністров’ї в околицях Тирасполя (Паркани, Тернівка, Тираспіль, Пласке, Суклея, Красногірка) і Д. Самоквасов біля с. Шалабат, на долішньому Дністрі.

Окреме місце поміж пізньотрипільськими пам’ятками має могильник, досліджуваний В. Доманицьким (1899) біля с. Колод истого, Звениго­родського р-ну на Київщині. Кромлехи на ньому і похоронний обряд чисто усатівські, при чому кістяки присипані охрою, одначе глиняний посуд з по­ховань аналогічний із керамікою типу Городське-Колодисте. Така сполука двох окремих елементів виправдана географічним положенням с. Колодисто- го на половині дороги між Городським та Усатовим.

Хронологію пізньотрипільських поселень і могильників городського та усатівського типу на Подністров’ї визначила Т. Пассек, датуючи їх часом 2000-1700 до Xp.^5j Це часове визначення погоджується з опрацьованими на­ми знахідками шнурової кераміки разом з унєтицькими бронзовими вироба-

О. Ф. JIaro довська,. Розкопки Усатівського Кургана І - II, Наукові записки, II, К. 1946, 50.

“• J. F. S. Stone, The Use and Distribution of Faience in the Ancient East and Prehistoric Europe, Proceeding of the prehistoric Society for 1956, Cambridge, new series, vol, XXII, 37 - 84.

^5s АЛЮР, 1905.

*' Як попереднє, 15 - 16.

⁵⁵ T. Пассек, Периодизация, 208.

ми“ та знахідками ранньобронзової доби з Румунії і східнього Середземно­мор’я.

З цією хронологією можна в загальному погодитися, але вже ніяк не можна погодитися з кінцевими висновками заслуженої дослідниці, яка каже (подаємо в перекладі на українську мову): “Беручи під увагу нові матерія- ли, можна говорити про те, що кераміка кулястих амфор і зв’язана з нею шнурова кераміка закономірно з’являється у висліді дальшого розвитку ган- чарного мистецтва примітивно-хліборобських трипільських племен на пізньо­му етапі (C)II — 8(11). Чимраз більша в господарстві роля скотарства спри­чиняє виділення, особливо в Причорномор’ї, скотарських племен, зміну ро­динно-родових відносин (перехід до патріярхату); змінюються архітектурні форми, зникають великі глинобитні наземні численні будинки і з’являються розмірно невеликі житла типу напівземлянок. Нарешті, змінюється ввесь ін­вентар, і, замість спірально-стрічкової, з поглибленою та мальованою орна­ментацією, з’являється кераміка з шнуровим орнаментом”.⁰⁷ Тут знову про­сувається ніякими археологічними фактами не обґрунтоване маррівсько- марксистське “вчення” про “переростання” одної культури в другу і одно­го, хліборобського племені в друге, скотарське.

Трипільські поселення ранньої бронзової доби на горішньому Подністров’ї найкраще заступлені селищами в Більчі Золотому, Борщівського р-ну, та в с. Кошилівцях, Заліщицького р-ну, Тернопіль­ської области. їх хронологію визначив О. Кандиба.⁰⁸

У першій з цих місцевостей, розташованій над р. Серетом, в другій половині минулого сторіччя виявлено три окремі трипільські селища — одно підземне в печері “Вертеба”, два інші в околиці поміщицької садиби. У пер-

Пес, намальований на трипільській амфорі з Більча Золотого.

'"¹ Я. Пастернак, Перша бронзова доба, в Галичині, Записки НТШ, 152, 1933, 63 - 112.

^c' Т. Пассек, як вище, 215.

⁶⁸ Schipenitz, 1937, 126; Die fortlaufende Spirale₁ 299.

Трипільська пластика з Більча Золотого (жіноча фігурка — ліворуч) і з Кошнловець (чоловічі головка в "шоломі" та фігурка — праворуч).

(за К. Гадачком)

IIlOMV з них, в крутих хідниках величезної печери красового типу, які ведуть понад півкілометра в одному напрямку і творять підземний лябіринт, дослід­ники А. Кіркор (1876-1878),^^,r' Ґ. Оссовський (1889-1892),”° В. Деметрикевич (1898-1904, 1907),“ Я. Чекановський (1914)“ і О. -Кандиба (1928-29-34)“ виявили в багатьох місцях сліди вогнищ, вкриті намулом скупчення уламків

“ ZWAK, II, 1878, 16; 1879, III, 20, 34 -37; В. Janusz, Zabytki₁ 49 -55. ZWAK, 1891, XV, 4, 52 -68, 83; 1895, XVIII, 1-28.

"¹ Vorgeschichte Galiziens₁ 1898, 118; Fund aus Ostgalizien, Jahreshefte des Osterreichischen Archaologischen Instituts₁ Wien 1904, VII₁ 152.

"^ Експедиція Львівського університету 1914 р., в якій брали участь Я. Чека- новськнй (антрополог), Е. Лот (анатом) та студенти археології В. Гребеияк і Я. Пастер­нак.

Досліди иа галицькому Поділлі в рр. 1928 - 1929, Записки НТШ, 154, 1937, 1 - 14.

і цілі посудини з розписом, кістякові поховання і тваринні кістки. На двох інших селищах знайдено залишки трипільських хат у вигляді “площинок” з випаленими на цеглу шарами глини, що їх Ґ. Оссовський назвав “цегляними гробами”. Під одною з них виявлено давніше трипільське тілопальне похо­вання.

Трипільське селище в Кошилівцях, в урочищі “Обоз”,’¹ було роз­ташоване на соняшному, з природи захищеному підвищенні в закруті потоку Джурина. Дослідження К. Гадачка (1908-1912),^β0 Л. Козловського з В. Чайль- дом (1923)” і Г. Бакстона (1927)^βτ виявили на ньому наземні хати на палях, т. зв. terramare,’⁸ господарські ями та кільканадцять ганчарських і кухонних печей. Вони були круглі, банясті, запущені цілком в землю, так що назовні виднів тільки отвір, яким мав виходити дим.

У кераміці з ганчарського селища в Кошилівцях переважають давні, вже устійнені форми, одначе посуд стає ширший, опукліший. З’являється но­ва форма — т. зв. “біноклі”. Це два невеличкі глиняні циліндри-вальці, по­рожні всередині, з’єднані між собою зверху, посередині і внизу. Обидва їх кінці, як і в заліщицькому “моноклі”, розширені у формі мисочки без дна. Якщо на горішні мисочки напиналось болону, тоді це були малі подвійні ба­рабанчики. Одначе, можна думати, що трипільські “біноклі” мали своє, не­розгадане ще призначення, можливо, для домашнього культового обряду.”

Слід також відзначити, що вуха амфор іноді були заступлені плястич- но виробленою голівкою тварини -— бика, барана або цапа. На одному улам­ку з Кошилівців™ вухо у вигляді півмісяця має на обох вгору звернених ріж­ках маленькі собачі (?) голівки -- можливо, вияв вигадливої фантазії три­пільських ганчарів.

Розпис кошилівецького і більчанського трипільського посуду полі­хромний (многобарвний), виведений брунатною (бронзовою), білою і чер­воною фарбою. В його тематиці цілком заникає подвійна меандрова спіраля, що давніше оббігала цілу посудину довкола. Тепер вона розривається на окремі волюти або скручені лінії, нарешті перемагає простолінійний геоме­тричний орнамент у прямокутних полях. Творча фантазія трипільського мистця, в пошукуванні нових форм, звертається тепер до геометризації взо- рів, їх спрощення, “заспокоєння”. Поруч мальованої столової кераміки по- дибується гірше випалений посуд для кухонного вжитку, прикрашений дря-

"^, Це селище виявив А. Шнайдер γ 1878 р.: він вважав його місцем колишнього римського табору, а знайдену там жіночу глиняну фігурку — зображенням римської богині Фльори (Dwutygodnik naukowy, Krakow 1878, І, 328).

“ K. Hadaczek, Osada przemyslowa w Koszylowcach, Lwow 1914.

“ L. Kozlowski, Mlodsza epoka kamienna, 1923, 136-138; V. G. Childe, The East European relations of the Dimini Culture.

H. J. Buxton, (книга рефератів I конгресу археологів в Лондоні, 1932, Лон­дон 1934, 209).

^m L. Kozlowski, Mlodsza epoka kamienna, 131 -132; Budowle kultury Ceramiki malowanej, 1930, 4-26.

Совєтські археологи не досліджують ближче цього питания. Бібіков - Да­ниленко згадують лише мимохідь появу біиокпевндних виробів ритуального призначення" (Нариси, 62).

™ K. Hadaczek, Osada przemyslowa w Koszylowcach, 37. паним орнаментом і ямочками. Він чужий трипільцям, запозичений від сте­пових племен південної України.

Плястичне ганчарське мистецтво на поселеннях Кошилівецького та Більчанського типу все ще стоїть на високому рівні. Масово виробляють жі­ночі й тваринні фігурки. На багатьох жіночих фігурках темною фарбою за­значено розпущене на плечах волосся, частини одягу (запаска), нашийники та взуття. Сюди належать і культові посудини на людських ніжках.

Подивуються також зразки трипільської різьби з кости. В печері “Вер- теба” в Більчі Золотому викопано стилізовану голову бика, вирізьблену ра­зом з парою широко розхилених рогів із кістяної дощинки. П’ять дірок нав­коло неї вказують на те, що її пришивали до якоїсь одежі. Посередині тієї голови дрібними уколами схематично зображена жіноча фігурка з високо піднесеними руками.⁷¹ Думаємо, що це була нагрудна відзнака шамана-жер- ця культу бика і зв’язаного з ним шанування богині плодючосте. Там же ви­копано й другу подібну стилізовану голову бика з відламаними рогами, з дір­ками навколо для нашивання, а ще іншу здобуто на селищі в Кошилівцях, разом з уламком кістяної людської фігурки того ж типу, що й глиняні.⁷²

Обидва описані тут поселення, в Більчі і в Кошилівцях, були датовані до бронзової доби відповідними бронзовими знахідками.” На першому з них викопано з бронзи: листкувате лезо кинджала, серпувато вигнуту бритву, дві руркуваті намистини і доволі довгий кусок мідяного гранчастого дроту. На другому — два шила, малу намистину і уламок срібної спіральки.

До того самого часу слід віднести й трипільські поселення в Бучачі (Л. Козловський), Добрівлянах і Кулаківцях, Заліщицького р-ну (Т. Сулі- мірський), в Звинячі (Б. Януш) і Росохачі (Ю. Полянський), Чортківського р-ну, датовані мідяними й бронзовими предметами. Далі в Городниці, Горо- денського р-ну (М. Смішко),⁷¹ в Корничі, Коломийського р-ну (Я. Пастер­нак) і в Красному, Золочівського р-ну (П. Курінний), де при повній відсут­ності розпису залишилися вже тільки трипільська форма посуду, матеріял і техніка виготовлення.

Дуже можливо, що до трипільської культури належить унікатна в Україні знахідка з Бучачу, а саме мініятюрний (на 183 мм. довжини) мідя­ний крокодил (?), імпортований із Семигороду, де він витворився під єгіпет- ським впливом на початку II тисячоріччя до Xp.

Бронзова доба — це час занепаду в Україні прастарої трипільської культури. Причину цього занепаду старалися пояснити різні дослідники. “Трипільська культура впала, мабуть, жертвою центральноєвропейської екс­пансії бойових сокирок” (“пшуровиків”), здогадується фінський археолог А. Ayrapaii (Europeus).^re За М. Ебертом ця культура впала жертвою кочови-

К. Hadaczek, як попереднє, 15 і табл. IV, 6.

'² Як попереднє, 14-15.

Як попереднє, 15.

Дві землянки, розкопувані М. Смішком у 1938 р. на городищі в Городниці, належать иа його думку до закарпатської надтисянської культури (Sprawozdania PAU, 44, Krakow 1939, No. 1, 38-40), на думку П. Курінного (усна інформація з 1940 р.) — до пізньої трипільської культури, що думаємо — є правильне.

” Uber die StreitaxtkuIturen in Russland, 1933, 149.

КАРТА VL

ПАМ’ЯТКИ ЯМНОЇ ТА КАТАКОМБНОЇ КУЛЬТУР

ків із сходу, тобто племен з охровими могилами.^{[380] [381]'1 Л. Брюсов доводить, що иа початку II тисячоріччя до Xp. племена катакомбної культури витиснули три­пільців з їхньої території.77 З польських археологів Й. Костшевський твер­див, що племена мальованої, трипільської кераміки “покинули свої північні оселі і перейшли на Балканський півострів” на початку бронзової доби.78 За В. Антоневичем, племена з шнуровою керамікою “масово витиснули населен­ня з мальованою керамікою через Буковину над Чорне море, а можливо та­кож до Румунії і Добруджі”.7" Нарешті, Л. Козловський дійшов до висновку, що “вже з кінцем неоліту, коло 2000 тисяч років до Xp., культура мальова­ної кераміки залишила Україну в схїдньо.му напрямі”.” Пізніше він дещо змі­нив свою думку, кажучи, що сталося це під натиском “шнуровиків”, і що на початку бронзової доби трипільці “зникли” з Подністров’я.81}

Сучасний стан археологічних досліджень не підтверджує повністю ні одної з цих теорій, і тому треба шукати ще іншої розв’язки проблеми. На нашу думку, трипільська культура, як кожна інша стара культура в світі, наприклад, китайська, індійська, арабська та єгіпетська, після приблизно 3000-річного існування почала втрачати живлющі сили і творчий мистець-

Поховання пізного трипільського часу з с, Внхва- тниців біля м. Рибниці.

(за Т. Пассек)

кий дух, стала завмирати, дегенеруватися, спрощуватися в усіх своїх виявах і підпадати під чужі, сторонні впливи. Змінювалася культура, перевелися пишний, найкращий в нео- і енеолітичній добі Европи мальований посуд і скомпліковане будівництво справжніх дерев’яних хат, одначе не змінилося само населення. Хлібороби не покидають легко своєї землі, до того ще вро­жайного чорнозему, що почав витворюватися в Україні вже в часах Трипіл­ля. Вони залишаються на місці, хоч під чужою, скитською окупацією в на­ступній добі. Так було б може найближче до правди.

Тут слід згадати ще одну проблему трипільської культури, до деякої міри пов’язану із справою “зникнення” трипільців з України. Маємо на думці праісторичну мальовану кераміку, що її несподівано виявив у 1921 р. швед­ський археолог Андерсон в печерах провінції Канзу, в північному Китаї.⁸’’ Цей особливий у Китаї рід кераміки, зокрема його грушкувату форму і прик­метний мальований орнамент у вигляді подвійної спіралі, досліджували опіс­ля європейські археологи Г. Шмідт,*¹ Т. Apne,^s' Г. Kioh,^s'^ Г. Франкфорт,^s° О. Менгін,^{[382] [383] Л. Бахгофер,8’ а також Ф. Дрейк,8” професор університету в Гонґ- Конґу (східній Китай). Всі вони погоджуються в тому, що найближчі анало­гії з мальованою китайською керамікою щодо орнаменту і форми має одна тільки трипільська культура України.}

За хронологією Пальмгрена,”⁰ мальована кераміка з Канзу прикметна для пізньонеолітичного (в північному Китаї) ступня Янґ-Шао (2200-1700 до Xp.) і виготовлювано її там також у наступному Ма-Чанг ступні (1700- 1300 до Xp.). О. Менгін” цілком певний, що спіральний орнамент пізнішого східньоіндійського мальованого посуду з провінції Аннам слід виводити з мальованого посуду провінції Канзу. Того самого китайського походження є також спіральний орнамент навколо розмальованих посудин у Японії піз­нішого стилю Йомон з останнього тисячоріччя до Xp.,⁰² як і глиняні жіночі фігурки,“ прикметні для трипільської культури. Таким чином ідея мальова­ного посуду так східньоіндійського, як і японського, була б, посередньо че­рез північний Китай, трипільського походження.

Намагаючись пояснити це інтригуюче явище, Л. Капітан зразу (1928) припускав “з великою правдоподібністю", згадуючи при цьому спіральний орнамент трипільської кераміки, що в неоліті єдина велика етнічна група простягалася з Азії через Сірію в егейський світ, Італію і центральну Евро­пу.Це просто нереальне, нічим не обґрунтоване пояснення. Недавно Г. Кюн беззастережно заявив, що північнокитайська мальована кераміка є відногою трипільської, яка була занесена на Далекий Схід якоюсь хвилею переселен­ців.^{[384] [385] [386] [387] [388] [389]" А проте, перше як прийняти гіпотетично таку можливість, треба доклад­но переглянути археологічні матеріяли, шукаючи серед них вказівок на можливість існування такого трансконтинентального шляху з України в пів­нічний Китай.}

Перші сліди зв’язків трипільського населення з Азією виявив був ще В. Хвойка на енеолітичному поселенні в с. Верем’я, Обухівського р-ну на Київщині, у вигляді черепа та інших кісток верблюда” Пізніше C. Marypa па цій підставі здогадувався, що “трипільська людність мала стосунки з кра­їнами, де розводили верблюдів і використовували їх при взаємовідносинах”.’^[390]

Теперішні дослідження А. Окладнікова і С. Кісельова виявили, що су­часні українські землі мали постійний зв’язок з Прибайкаллям у південному Сибіру в часі, приблизно, 3000-1300 до Xp. На самих уже початках афана- сіївської культури над Єнісеєм (перша половина III тисячоріччя до Xp.), ка­же С. Кісельов,”' помітні далекі, головно західні зв’язки, які доходили з По­волжя, а можливо й Причорномор’я. Глиняний посуд афанасіївського типу своєю формою і орнаментикою спеціяльно близький до кераміки енеолітич- них “ямних” поховань у степах Причорномор’я. Афанасіївські прикметні гли­няні “курильниці” на стіжкуватій ніжці дуже близькі до таких же посудин з північнокавказьких катакомбних поховань.”” Що ця схожість не випадкова, підкреслюють і інші аналогії -- кам’яні товчки та “колотівки”, мідяні малі кинджали й листкуваті ножі та мушлі Corbicula fluminalis, теж прикметні для могильного інвентаря катакомбних поховань. З наступної, андронівської фази сибірської бронзової доби (1700-1200 до Xp.) походить Алексіївське поселення над р. Тоболою, де Кісельов знайшов багато глиняних посудин банькуватої форми, найближчі аналогії з якими є у похованнях зрубного ти­пу в сточищі Дону й Дінця.

Поселення кітойського типу над горішньою Ангарою й Леною (дру­га половина III тисячоріччя і початок II тисячоріччя) мають також близьку, не випадкову схожість в інвентарі з Маріюпільським могильником у півден­ній Україні - каже їхній дослідник, А. Окладніков.^[391] Це випростані кі­стяки, присипані охрою, ікла дикого кабана й марала, масивні намистини з мушель, кам’яні випростувані стріл і клини та кістяні рурочки з поперечни­ми оздобними нарізами. У пізніших похованнях (1700-1300 до Xp.) глазков- ського типу в тій же околиці А. Окладніков знаходив такі прикметні для них предмети як перламутрові намистини у вигляді кружалець з діркою посере­дині,¹"¹ які зустрічав В. Ґородцов у катакомбних похованнях в Україні.¹⁰'’

А далі, в північному Китаї, в долині р. Tao на пагорбах Пан-Шан у могилах з доби Ян-Шао знайдено нефритові браслети дуже подібні до ґлаз- κoBCbκπx,^,ιn а типові для маріюпільського могильника кулясті намистини з просвердленими збоку дірками виявлено в печері Ха-Куо-Тун у північному Китаї разом з мальованою керамікою та мармуровими браслетами.^{[392] [393]}

Думки дослідників ідуть ще далі, через Тихий океан до Мехіко і його мальованої кераміки часу розквіту держави інків і маїв. Вказують на можли­вість транспацифічних зв’язків Китаю і Індії з Новим Світом уже в праісто­ричних часах^[394] і дошукуються коріння індіанської мальованої кераміки цен­тральної Америки в імпортованій з Китаю (можливо, власне з України через Китай) мальованій кераміці доби Ян-Шао з Il тисячоріччя до Xp.

Звичайно, всі ці міркування є більше теоретичного характеру, бо за­багато ще є прогалин у часі і просторі між окремими групами згаданих тут знахідок; може тут тільки конвергенція, а проте й такі міркування корисні як поштовх до дальших досліджень над культурним променюванням України в праісторичних часах, ще в добі повного розквіту трипільської культури.

Повертаючись з довшого екскурсу до головної теми, бачимо в горіш­ньому доріччі Богу та на середньому ІІодністрові’ї у ранній бронзовій добі зай­шлі із заходу племена з шнуровою керамікою центральноєвропейського типу. Із західньоукраїнських земель вони подалися були далі на південний схід, через лісисті околиці Житомирщини, на горішнє Побожжя. Цей шлях позна­чений амфорою з відтисками шнурка, яку знайдено в с. Мінінах, Радомишль­ського р-ну,¹™ і групою могил в с. Новосілпі і Яцковиці, Липопецького р-ну, які досліджував А. Бидловський на початку цього сторіччя.’^{[395] [396]” Могили були кістякові й тілопальні, кераміка в них (пугарі й кухлики) прикрашена захід- німи мотивами: шнуровим орнаментом, смерічками, рисками, ламаною лінією та карбуванням вінців.}

Разом з цією керамікою знайдено в могилах яцковицької групи со­кирки з сіро-жовтавого галицького кременю та кам’яні бойові сокирки ютланд­ського типу. З прикрас — кістяні глиці спинати одежу з головкою у вигляді двобокого молота (молотошпильки), просвердлені ікла кабанів, кістяні на­мистини, бронзові трикутні кинджалики, бронзові спіральки й мідяні овальні спіральки з пласкими кінцями. Останні подивуються між бронзовими прикра­сами племен з унєтицькою культурою в ранній бронзовій добі на Угорщині та в егейському світі (Троя її).’"”

Пам’ятки яцковицького типу назвав В. Ґородцов “ с е р е д н ь о д н і- п р ов ською культурою”, яка - - на його думку — - “є неначе коло­нією одної з середньоєвропейських культур”.¹'” Назва цієї культури прийня­лася в совєтській археології, але генеза її насвітлюється ще в дусі маррів- ського “вчення” про стадіяльний, автохтонний розвиток усіх праісторичних культур України. В окремій статті про середньодніпровську культуру' Т. Пассек каже, що в добі пізнього трипілля (тобто в бронзовій добі) з хлібо­робських місцевих племен “утворилися” хліборобсько-скотарські племена, і одним з таких “утворів” є середньодніпровська культура”⁰ як нововідкрита цією дослідницею найдавніша східньопраслов’янська культура в районах Бі­лої Церкви, Канева і Липовця. Авторка не бере до уваги прибуття чужопле­мінних колоністів на Київщину, відкидає твердження західньоевропейських дослідників про переселення племен із шнуровою керамікою з центральної Европи на схід. Не хоче бачити, що “середньодніпровська культура” — це етнічно й територіяльно зовсім чужа Україні культура, яка підпала під пе­реможний вплив вищої за неї місцевої трипільської культури та культури “охрових могил”. Праслов’янською культурою в генетичному розумінні її назвати не можна. Насправді це тільки один з чужих елементів, засимільова- них місцевими, справді праслов’янськими племенами України.

Перейшовши з Побожжя в басейн Дніпра, “шнуровики” поселилися на просторі між річками Сожжю і Россю. їхніх жител ще не виявлено, і відо­мості про них базуються тільки на досліджуванні їхніх поховань та окремих керамічних знахідок. Вирізняються дві часово різні групи -- раніша (Стре- тівка, Грищинці, Шандра) і пізніша (Гатне, Івахнн, Новосілка, Підвисоке, Медин, Шулаки).'” В обох цих групах покійників ховали під могильними насипами, одначе в першій з цих груп, стретівській, зберігся чистіший вияв культури “шнуровиків” у кераміці і в похоронному обряді (тілопалення). Друга група, гатненська, пов’язується своїми трупокладеннями вже з ям­ними похованнями степової України. Проте, виразних відмежувань між

Кераміка (1 -13), кам'яні молотки (14 ■ 15) і крем'яна сокира (16) середньодніпровської культури: I_r 3, 15 — Стретівка,* 2_r 6 — Брасово,- 4 — Стовпники; 5 — Київщина; 7_r 14 — Гатив; 8_r 10 — Яцковнця; 9, 13 — Меднн; Il_r 16 — Янковичі.

(за Т. Пассек)

ними не було, і принесений із заходу обряд схрещувався іноді в одному могильнику з запозиченим на новому місці поселення. Виявили це дослі­дження В. Хвойки у 1897 р. в с. Стретівці, Васильківського р-ну на Київ­щині. Він розкопав там чотири могили. В трьох із них були скорчені кістяки з крем’яним вирядом, без кераміки, четверта була тілопальна. Перепалені кістки лежали просто на первісному терені, довкола них було сім глиняних посудин дзвонуватих форм, прикрашених прямовисними зиґзаками і позе- мими групами рядків відтисків шнурка. Далі були три кам’яні бойові со­кири і дві сокирки з кременю та вістря до стріли.^[397] Тут вражає велика різниця у випосаженні покійників, в чому слід добачати соціяльне розша­рування.

На схід від Дніпра колоністи із шнуровою керамікою розійшлися трьома шляхами, на північ, південь та південний схід. На першому з них, що йшов через доріччя Десни,¹¹³ вони дісталися аж у горішній біг р. Оки на схід від Москви, як про це свідчать два кухлі з Чуркіно, Ґорьківської (Нижнє-Новгородської)^[398]* области, і доволі ще типова шнурова амфора сась- ко-тюрінгського типу з тілопального поховання (?) біля с. Річиці, Брян­ського р-ну Орловської области.^{[399] [400] Згодом вони злилися там з місцевими племенами і разом з ними витворили т. зв. фатянівську культуру у верхів’ях Волги, Сури, Москви, Угри й Жиздри.113 Цієї думки є фінські археологи М. Тальгрен та А. Европеус і англійський археолог В. Чайльд,[401] не заперечують її й совєтські археологи С. Кісельов[402] [403] [404] [405] та А. Монґайт. Останній виводить походження “фатянівців” Волго-Клязьминсьжого межи­річчя з-над середнього Дніпра.11"}

Особливо прикметні для цієї культури кам’яні бойові сокири, які просто імітують бронзові первовзори. Цей їх небуденний вигляд, був, ма­буть, причиною того, що вони, як модерна новинка, стали предметом жвавої торгівлі між горішнім Поволжям і західньоукраїнськими землями, де їх знайдено досі 22 в Галичині на терені, зайнятому племенами із шнуровою керамікою, і кілька на Волині¹¹® та Поліссю.¹³¹

Надзвичайно прикметною для фатянівської культури є її кераміка кулястих форм, прикрашена відтисками шнурка або геометричними взорами, які широкими смугами спадають від вінців униз до половини вичеревка. Давніше А. Тальтрен приписував їй західньоев'ропейське походження і ста­рався доказати її генетичний зв’язок з північноевропейською гребінцевою керамікою.³” За Й. Аіліо частина цієї кераміки походить від середньоєвро­пейської кераміки, частина вказує на зв’язки з Кубанщиною (геометричний орнамент), а частина, мабуть, на зв’язки з трипільськими племенами.³²³

Другий, південний чи радше Дніпровський шлях “шнуровиків” про­вадив уздовж лівого берега Дніпра до Криму. Він позначений знахідками в с. Гречаниках, Переяславського p.-ну,¹²¹ та в Керчі,^{[406] [407] [408] [409] на східній віднозі Кримського півострова. Третій, південно-східній шлях ішов уздовж Дінця в напрямі Кавказу. На ньому знайдено прикметну для центральної Европи шнурову кераміку в районі м. Ромна на Сумщині,320 в с. Кирикові на Хар­ківщині,[410] [411] [412] біля станиці Усть-Лабинської на Кубанщині328 та в Константинівці і Трьох Каменях, П’ятигорського р-ну, на Підкавказзі.32” Там біля стіп Кав­казу шнурова кераміка західнього типу була, мабуть, ще дуже довго в ужитку, бо посуд, прикрашений прикметними для неї відтисками шнурка, відомий з могильника біля Кумбулта, найпізніші поховання якого сягають часів великого переселення народів.[413] [414]}

В загальному ця центрально-європейська міграційна хвиля розплива­ється на протязі бронзової доби між автохтонним трипільським населенням України, яке асимілює нових колоністів та їх культуру, і це є проречистим доказом високого культурного рівня трипільських племен у порівнянні з кочовими скотарями-шнуровиками. Те саме явище асиміляції “шнуровиків" з місцевим населенням під кінець ранньої бронзової доби відзначив А. Гардавський на терені центральної Польщі.³³¹

У дніпровському Надпоріжжі, на долішньому Дніпрі та на Кубанщині до ранньої бронзової доби слід відносити вже цілий ряд поховань та по­селень пізньої культури ямного типу. З досліджених досі систематично по­селень найбільше значення має розпокуване у 1952 - 55 рр. поселення біля с. Михайлівни, Ново-Воронцівського р-ну на Херсонщині, загальною площею понад 1 гектар, розташоване на трьох сумежних підвищеннях на березі р. Підпільної. Для історії архітектури в Україні воно важливе тим, що тут після усатівських пам’яток, дуже рано був застосований місцевий вапняк для житлових та господарських споруд і оборонних мурів. Будівлі

Кераміка (1 - 5) та мідяне (6-8, 11-12) і крем'яне (9-10) знаряддя з поселення ранньої бронзової доби біля с. Михайлівни иа Херсонщині.

(за О. Лагодовською)

мали кам’яні фундаменти та глинобитні стіни і складалися з кількох прямо­кутних приміщень, об’єднаних и один житловий комплекс. У тих житлах стояли також глинобитні печі, в черінь яких були вмазані камені. Ціле поселення було огороджене дцома мурами, 40 та 50 м. довжиною. Будівельна техніка, укладання каменів на глиняному розчині, в’язання швів-кутів та копання ровів під фундаменти все це вказує вже на значний досвід у будівельній справі.¹³¹¹

1 Ia Михайлівському поселенні виявлено багато побутових речей з кременю, каменю, рогу, кости та міді. Кераміка з цього поселення має зде- більша яйцювату форму з високими прямими або трохи відігненими назовні вінцями. Вона прикрашена відтисками шнурка, гребінцевого штампу, паль­цевими вдавленнями та защипами. На терені поселення виявлено також одно поховання ямного типу з гостроденним (яйцюватим) горщиком біля покійника.^,м

Аналогічне з Михайлівським поселення досліджував В. Даниленко в урочищі Скеля-Каменоломня біля с. Волоського на Дніпропетровщині.¹³' Розкопки виявили там залишки кам’яної огорожі-муру та ряду кам’яних фундаментів житлових будівель, розташованих рівнобіжно до нього. Були також сліди майстерні бойових сокирок-молотів з місцевої кристалічної по­роди, в різних стадіях обробки. Знайдено уламки посуду з ямково-гребін­цевим орнаментом, прикметним для енеолітичних стоянок лівобережного Полісся, які свідчать про зв’язки між степовими скотарськими та поліськими мисливсько-рибальськими племенами східньої України.^{[415] [416] Залишки наземних житлових споруд з кам’яними фундаментами із місцевого вапняку виявив Л. Славін у 1951 - 52 рр. на поселеннях, досліджуваних ним у Миколаївській області (Снігурівка, Ново-Кандакове, Афанасіївка).}

Важливі під культурно-історичним оглядом пам’ятки виявлено у двох ямних похованнях над р. Молочною і в “Сторожовій Могилі” біля старого Кодака на Дніпропетровщині. Це — залишки дерев’яних коліс 48 см. у поперечнику від двоколісного воза-гарби, виготовлених із суцільного стов­бура. Вони свідчать про наявність транспортових засобів і про застосування тяглової сили тварин у степових племен України вже в III тисячоріччі до Хр.^1м

В другому похованні над р. Молочною, між Мелітополем і Великим Токмаком, Запорізької области, під великим могильним написом, замість звичайної могильної ями, стояла на первісній поверхні землі довга скриня з кам’яних плит, оточена колом з каменів-кромлехом. У декількох місцях навколо цієї скрині, на давньому терені, виявлено ями з бичачими кістками,

Частина крем’яного скарбу із с. Ганчарівки біля м. Ізюма, на Харківщині (1-5 ядрища, 6-14 стрілки, внизу відщипки-лямелі).

(за С. Одинцевою)

що можливо, свідчать про значну кількість харчів, даних племінному вож­деві “на той світ”.^[417]

Багате поховання ямного типу виявили в останньому часі (1960) біля с. Микольського, Солонянського р-ну, на Дніпропетровщині. На дні могильної ями, посиланім червоною охрою, знайшлися біля кісток різні прикраси з сердоліку, ляпіс лязулі, гірського кришталю та чистої міді. Осо­бливо пінна знахідка - кам’яна булава колишнього племінного вождя та золота підвіска.¹³⁷*

До недавнього часу вважали, що південноукраїнські степові племена, які залишили по собі ямні поховання з фарбованими кістяками, стояли на низькому рівні господарського розвитку і жили переважно з мисливства та риболовства. Тепер, головно після розкопів на Михайлівському селищі, треба вважати, що у них було добре розвинене скотарство. Про не свідчить велика кількість кісток свійських тварин на поселеннях та поява гарби-воза на двох колесах, необхідної в умовах пастушого життя. Визначну ролю в господарстві степових племен пізньої енеолітичної доби мало також хлібо­робство. Це засвідчують численні кам’яні зернотерки, розтирачі, товкачі та крем’яні вкладні до серпів з Михайлівського поселення.

У цих племен була розвинена техніка виробництва різного приладдя. На поселениях порожистої частини Дніпра (Каменоломня, Перун, Дурна Скеля, Стрільча Скеля) виявлено місця виробництва кам’яних сокирок для власної потреби, а то й на обмін. На можливість цього другого вказує кре­м’яний скарб — 166 платівок у формі ножа і 18 вістер до списів, відкопаний у с. Ганчарівці на Харківщині, а також наявність мідяних виробів, імпор­тованих з північного Кавказу. Пряслиці, зроблені з просвердлених уламків посудин, свідчать про існування ткацтва.

Найціннішими пам’ятками, що їх залишили ио собі степові племена з ямною культурою, є могили до 11 м. висоти на Кубанщині з надзвичайно багатим інвентарем, який дорівнює інвентареві найбагатших поховань скит­ських царів.'³³ У могилі біля м. Майкопу, розкопуваній Н. Веселовським у 1897 р.,'^м виявлено велику могильну яму, в яку колись була вставлена дерев’яна комора, поділена перегородками на три частини. У найбільшій з них лежав на спині з підігнутими ногами чоловічий кістяк, пофарбований червоною охрою. На ньому й біля нього було багато золотих, срібних та інших предметів, два золоті діядеми-чільця, намисто з золотих, сердолікових, бірюзових, лазуритових (півшляхетне каміння) та з морської піни намис­тин, золоті ковтки з грубого дроту та прикраси й частини балдахіну, що вкривав покійника. З балдахіну залишлося 68 штампованих бляшок із зображенням левів, 19 — із зображенням биків і 38 кілечок, усе з золота. Крім того 4 срібні із золотими кінцями рурки 1 м. завдовжки з масивними фігурами биків із золота та срібла, а також срібні рурки без фігурок.

Уздовж стіни могильної комори стояло 17 посудин: 2 золоті, 14 срібних та одна кам’яна. Всі приблизно кулястої форми. Найбільше уваги ^{[418] [419] привертає до себе срібний кухоль з ритими зображеннями довкола: вгорі краєвид, під ним у двох рядах фігури різних тварин і птахів. На краєвиді представлено кілька гір, два дерева, ведмідь і дві ріки, що вливаються в море. Рисунок у своїй основі натуралістичний. Це, з усією очевидністю, кавказькі гори Ельбрус, Казбек та Узбек, ріки Терек і Кубань, Чорне море і Каспійське озеро. Отже, найдавніше графічне зображення Кавказу і водно­час наявний доказ, що ця посудина, а з нею й деякі інші посудини та пред-}

Княже поховання у великій Майкопській могилі.

(за Реріхом)

Символічна сцена на срібній вазі з Майкопу.

(за Б. Фармаковським)

мети є місцевого, підкавказького виробу.¹'" Інші дісталися на Кубанщину шляхом товарообміну з Малої Азії. Імпортовані були також півшляхетні камені — сердолік і бірюза з Ірану, лазурит - - з Центральної Азії, а мор­ська піна * з Малої Азії. Напевно малоазійського походження були й мі­дяні вироби, знайдені в головній могильній коморі. У двох менших коморах були поховані жінки племінного вождя, також з дорогими особистими при­красами. Майкопську “царську” могилу датують половиною II тисячоріччя до Xp. ^,,'

Розкопками А. Круглова, Е. Кричевського та Г. Підгаєцького в 1930 - 1933 рр. виявлено на високій терасі р. Нальчика біля м. Долин ська поселення цього ж часу на просторі коло 1 1/2 км. довжиною. Воно скла­далося з окремих груп житлових споруд у вигляді хат-ліплянок з глиняною долівкою та вогнищем у глибоких ямах. Біля хат розкопано ями на харчові продукти. Знайдені на поселенні кам’яні мотики, зернотерки та крем’яні вкладні до серпів вказують, що населення долинського селища було хлібо­робське.’^{42 [420] [421] [422] [423] [424] [425] [426]}

ВЕЛИКІ КУБАНСЬКІ МОГИЛИ:

1 Тнмошівська стан.; 2 — аул Атазгукол; 3 — Саратівська стан.; 4 — Ульськийаул; 5 — Каменомостнська стан.; 6 — Майкопська

могила; 7 — Царська стан.; 8 — Петропавлівська стан.; 9 — Костромська стан.; 10 — Костянтннівська стан.; 11 — Андрюжівсьжа стан.;

12 — Псебайська стан.; 13 — Літннцьке; 14 — Воздвнженське.

(за М. Міллером)

До цього ж рашіьобронзоного часу відноситься й скарб у срібній посудині, викопаний в 1897 р. біля станиці Старо мишастівської на Кубанщині. ^1,s В ній були срібна фігурка антилопи, золота головка лева, золоті розетки та кілечка і дуже багато намистин із золота, срібла, сердоліку й лазуриту, як доказ товарообмінних зв’язків Кубанщини з названими вище південними краями.

У середній бронзовій добі на широких просторах між Дніпром і Волгою, вздовж правого берега Дніпра від Києва по береги Чорного моря бачимо пам’ятки населення з т. зв. катакомбною культурою, початкова ста­дія якої одночасна з пізнішим трипіллям. Перші дослідження цієї культури провели В. Хвойко,¹⁴¹ К. Мельник-Антонович,^{[427] [428] [429], і В. Ґородцов,[430]’ а після них М. Артамонов,[431] А. Бобринський,[432] [433] А. Добровольський,148 С. Замятнін,[434] О. Кривцова-Гракова,[435]' П. Ліберов,’[436] С. Локтюшов,[437] І. Луцкевич,[438] [439] [440] [441] [442] А. Ман- цевич,1" М. Макаренко,1"" Т. Пассек,457 Т. Попова,15’' Д. Са.моквасов,[443] А. Сте­фа ні в1'"’ і М. Фосс.1"1}

Катакомбна культура дістала свою назву від могильних споруд- катакомб, шо являли собою бічні ніші-комори, вириті в одній із стін могиль­ної ями. Вхід з ями до катакомби закривався в донецьких могилах колодою або кам’яними плитами. Поховання бувають основні, у яких катакомба ви­рита в материку, і впускні з катакомбами, виритими (впущеними) у давніші могили, звичайно з ямними похованнями. Катакомбних поховань мабуть, більше, як ямних, і могильний інвентар у них куди багатший. Це вказує

Бронзове виробництво Цеитрапьиих і Східній Земель: а — рання бронзова доба: 1 — списовидний ніж; 2 — струг,- б — пізня бронзова доба: 3 — серп, 4 — ніж, 5, 6, 12 — сокири, 7, 10 — списи, 8 — зубепа, 9 — псапії, 11 — цепьт, 13, 14 — мечі.

(за М. Міллером)

Гаичарне виробництво Центральних і Схід- иіх Земель (1-2 — енеопітнчна доба; 3 — кістяна молотошпипька; 4-5 — рання брон­зова доба,- 6-8 — середня бронзова доба; 9-11 — пізня бронзова доба).

(за М. Міллером)

на зростання числа скотарської людности степової України і багатство її верхівки. Рідкі паристі поховання вказують на існування патріярхального ладу, коли разом із померлими чоловіками повинні були йти “добровільно” в могилу і їхні жінки. Ще рідше подивуються поховання з цілою родиною, 4-7 кістяків.

Кістяки в похованнях обрядово скорчені і густо присипані червоною охрою. Біля них лежить глиняний пласкоденний посуд кулястих форм з коротким прямим горлом, прикрашений відтисками шнурка, поодинокого і подвійного (сплетеного в косу), у вигляді кругів, спіраль, півкол, скісно шрафованих трикутників, сітки і зигзагів.^,°² Зрідка подибується й південно­український шнуровий орнамент у вигляді коротких відбиток палички, об- виненої шнурком.^,м Зустрічається також прямолінійний орнамент із пластич­них валочків глини з численними пальцевими відтисками.

Крім кераміки, до могильного виряду належать ще бронзові ножі, шила, шпильки й ковтки, кам’яні сокири й булави, крем’яні ножі й вістря до спи­сів та стріл, кістяне знаряддя, прикраси і кістки свійських тварин з покла­деного у могилу м’яса в дорогу “на той світ”. Трапляються зерна проса.

¹" Т. Попова, Етапы развития (як вище), рис. 8, схематичні типи орнаменту.

^1М Т. Попова, як попереднє, рис. 2 (2, 10), 6 (2, 89), 7 (2, 3, 5, 6). Цей рід орнаменту не поданий на схематичній таблиці, рис. 8.

Особливо прикметними для інвентаря катакомбних поховань є мо- лотошпильки спинати одежу у вигляді двобічного молоточка із злегка роз­ширеним обухом і діркою на шнурочок у центрі голівки. Первовзорів цих шпильок шукали в мікенській культурі,’⁸⁴ в Італії,¹⁸³ Угорщині,¹⁸⁸ Малій Азії’⁸⁷ та Чехії.’⁸⁸ Тепер Т. Попова вважає їх за місцевий витвір населення з катакомбною культурою,’™ М. Міллер -- за первовзори підкавказьких брон­зових молотошпильок, що їх в кості повторювало бідніше населення. Дру­гим прикметним місцевим виробом є півторазвоєві спіральні завушниці з бронзового дроту.

Крім значної кількосте катакомбних поховань, виявлено і досліджено який десяток поселень цього ж населення. Всі вони належать до пізньо- катакомбного часу. Одно з них розташоване на березі р. Конки, на доліш­ньому Дніпрі біля с. Бабине, Верхньо-Рогачицького р-ну, Херсонської об­ласти, досліджував у 1954 р. А. Добровольський. Тут виявлено залишки наземного і півземлянкового житла. Перше з них було прямокутне (8 X 3.3 м.), його глиняні стіни трималися дерев’яних стовпів, на глиняній до­лівці були вогнища. Довкола житла знайдено багато побутових залишків. Кам’яні сокнри-топірці виготовлялося на місці житла, на що вказували чи­сленні вивертки з їхніх дір та пошкоджені й тому недокінчені примірники. Знайдено також кістки свійських та диких творин.¹™

Інше поселення носіїв катакомбної культури, кераміка якого має багато спільного з керамікою, викопаною на поселенні Бабине III, дослі­джувано 1953 р. в урочищі Городок біля с. Волинцевого, Путивль­ського р-ну, в долині р. Сейму. Ще інше в тій самій околиці, в урочищі Попова Левада, де знайдено декілька кварцитових сокирок і матрицю для відливання мідної сокири, -— вказівку на місцеве виробництво цього зна- ряддя.¹'¹ Ряд таких же поселень виявлено на терені м. Канева (Пилипен- кова Гора, Московська) і в сусідніх селах: Гришин ці, Зарубинці, Пекарі, Трехтемирів, урочище Княжа Гора. Крім кераміки і кам’яних бойових сокирок, знайдено там окремі вироби з бронзи.’⁷²

Поширення катакомбної культури в терені детально дослідила в ос­танньому часі Т. Попова, встановивши, головно на підставі кераміки, декіль­ка льокальних її варіантів.’⁷³ Один з них знаходиться на долішньому Дніпрі вздовж обох його берегів з центром у Надпоріжжі. На ранньому етапі (поселення Вовчок і Собачки)’⁷⁴ поховання робилося давнім ^{[444] [445] [446] [447] [448] [449] [450] [451] [452] [453] [454] :вичаєм me її ямах без бічних каїако.мб, пізніше (в околицях Нікополя)1'" з’являються малі катакомби ще не зовсім устійненого вигляду, одначе по­кійників у них ще не ховають, а кладуть туди іноді тільки їхній могильний виряд. Прикметними для цієї групи є також поховання в культурних шарах давніших поселень (острів Виноградний)1'” і під верствою каміння (район Тавілжаного острова).1” В кераміці помітні зв’язки з Північним Кавказом і дуже виразні з пізнішим варіянтом усатівської культури у вигляді серпуватих відбиток шнурового орнаменту та поховань у кам’яних скриньках.}

Другий варіянт, середньодніпровський - - на Правобережжі, понад річками Россю, Росавою і Тясмином з центром на Канівщині, і на Лі­вобережжі, понад Сулою й Пслом на Полтавщині (розкопи Н. Бранденбурга, Д. Са.моквасова, В. Ляскоронського, М. Макаренка, А. Бобринського, В.

Кераміка з поховань катакомбних (1 - 3) та ранньої залізної доби (4) біля радгоспу "Аккерман” в долині р. Молочної.

(за О. Тереножкіиом)

¹⁷⁵ Дослідження Б. Гракова і І. Костючеика.

^17β Дослідження А. Добровольського у 1929 - 1930 рр.

^1,7 А. Добровольськин, Кам'яні заклади в околицях Тавілжаного острова, АП, II, 1949.

Хвойка, Т. Пассек). У Ill тисячоріччі до Xp. ця територія була зайнята пле­менами ямної культури, що їх відтиснули пізніше на схід бойові зайди із шнуровою керамікою, окупуючи на переломі ІІ1/1І тисячоріччя до Xp. право­бережну Київщину та асимілюючи частину племен ямної культури. Одначе вже у II тисячоріччі з півдня по Дніпру починають пересуватися племена з катакомбною культурою, які на середньому Дніпрі переходять на Правобе­режжя. Поступово все Лівобережжя було,зайняте племенами катакомбної культури, які доходять аж до Новгороду Сіверського, де тепер знаходиться кераміка із серпуватими відтисками шнурка. І в тій групі, як і в долішньо- дніпровській, нема ще катакомб у стінках могильних ям, вони тільки прикриті дерев’яним помостом.’^[455]

Третій варіянт, північно-приозівський, займає околиці р. Молочної і північну, степову частину Криму. Він відомий майже виключно з могильників, при чому катакомбні поховання з’являються тут уже напри­кінці IIl тисячоріччя до Xp. Тут прикметне те, що ті самі катакомби вжито двічі, при чому кості ранішого поховання були відсунені набік, щоб очистити місце другому покійникові.

Для орнаментики глиняних посудин цього варіянту прикметні ром­би між трикутниками, зарисковані відбитками шнурка, ламані лінії й смеріч­ки, виконані зубчастим приладом.

Четвертий варіянт, середиьодонецький на долішньому й се­редньому бігу Дінця не район клясичної катакомбної культури. Похо-

Кераміка середньодонецького варіанту катакомбних поховань.

(за Т. Поповою)

вання всі в катакомбах. Покійник лежить скорчений на правому боці, головою на схід, частинно спалений, вхід в катакомбу старанно закритий дерев’яними колодами. Посуд прикметно орнаментований: вся його поверхня вкрита від­битками шнурка у вигляді півкулястих звисаючих фестонів, місця між ними теж густо заповнені. Пізніше фестони переходять у кола. В інвентарі помітно тісний зв’язок з Підкавказзям. Відомі також поселення.

П’ятий варіянт, харківсько-воронізький у горішньому бігу Дінця, його допливів (Мож, Мерефа, Уди) та у цілому бігу ріки Оскола. По­ховання тут здебільша катакомбні, одначе подивуються і ямні. Вхід з ями- шахти в катакомбу має неначе двері - - два стовпи обабіч, між ними плетін­ка, обмазана глиною. Стіни катакомби обкладені пруттям або трощею і об­мазані зверху глиною.^[456]™ Одне й друге для того, щоб надати могильній спо-

Кераміка харківсько-вороніського варіянту катакомбних поховань з с. Воронцівкн (1 - 3) біля м. Харкова.

(за Т. Поповою)

руді, як “домові померлого”, житлового вигляду. В порівнянні з попереднім варіянтом тут більше поховань у ямах, дно яких здебільша теж вимащене глиною, а стеля зроблена з розколотих колод, укритих тростиною і обма­щених глиною. Скорчені покійники лежать не на правому боці, як над середнім Дінцем, а на лівому. Глиняний посуд в похованнях стрункіший, вінця злегка розхилені, вся поверхня вкрита орнаментом з відтисків шнур­ка, зубчастого штампу, нарізки або наліпки, розподіл якого строго зональ­ний. Прикметне те, що фестони або трикутники не звисають униз, а звер­нені вгору.

На схід від серсдньодонсіїького варіянту і на північ від терену май- конської та північнокавказької культур на Кубаншині, в ннзів’ях Дону, по цілому Маннчу, в астраханських степах аж до Волги знаходиться волго- м а н н ч с ь к и й в а р і я н т катакомбної культури. Його сумежнимн ра­йонами слід вважати більш північні частини Підкавказзя та все степове лі­вобережжя р. Тереку.¹⁵" Могили містять тут 8 - 25 поховань, при чому впус­кні поховання часто бувають у могилах з давніми ямними похованнями. Крім скорчених, трапляються й сидячі кістяки. Подивуються також здефор­мовані черепи.^[457] Причиною виникнення звичаю деформувати черепи були, мабуть, своєрідні уявлення азійських племен про красу голови і намаган­ня підкреслити природні її особливості. В інвентарі поховань, крім типових предметів катакомбної культури (кістяні перстені, намистини та глиці спи­нати одежу) є вироби північнокавказького типу: бронзові малі кинджали, ковтки із заложеними один в одного кінцями, типово кавказькі дармовиси з бронзового дроту, обвиненого тоненьким дротиком, долішній кінець яких закінчується кулькою, а верхній зігнутий для завішування, грушувата бу­лава з кавказького серпентину-змійовика та ін.

Могильна кераміка доволі різноманітна щодо форми і орнаменту. Особливо прикметні тут підкавказькі “курильниці” з хрещатою ніжкою, вживані, можливо, при похоронних обрядах, і “ріпчатий” посуд. Поселень тут ще не виявлено.

Останнім часом А. Єрусалимська виділила ще один, передньокавказь- кий варіянт на терсні північного Підкавказзя. Для нього прикметне широке використання каменю в конструкції могил, посилення культу вогню і часте деформування черепів у покійників.^[458]

В розвитку катакомбної культури Т. Попова відзначила три різні етапи, виходячи з форм і орнаменту кераміки.^[459] На ранньому етапі (2000 - 1750 до Xp.) вся поверхня посуду іззовні і зсередини загладжена дрібним зубчастим штампом. Орнамент, головно смерічковий, нанесений нарізкою або паличкою, обмотаною тонким шнурочком, також трикутники й відтиски нігтя. Для цього етапу прикметні кістяні моготошпильки та намиста з кістя­них намистин із спіральними нарізками докола і з просвердлених тваринних зубів.

На другому етапі (1750 - 1500 до Xp.) орнамент кераміки чимраз складніший, з’являється “ріпчата” кераміка і наліплені на ній глиняні ва- лочки з пальцевим (нігтевим) орнаментом.

Третій етап (1500 - 1250 до Xp.) — час узагальнювання форм і ор­наменту кераміки. Зростає різноманітність взорів наліплених валочків (“ба- гатовалкова кераміка”), у виконанні орнаменту помітне щораз виразніше відхилення й неточності.

Археологічні матеріяли виявляють міжплемінні зв’язки південно­українського населення з катакомбною культурою. Найтісніші і знахідками найкраще документовані зв’язки сполучали його з племенами північного Підкавказзя. Через них воно запізналося з металом-бронзою, навчилося видобувати та обробляти його і виготовляло подібні до підкавказьких форм приладдя. Пі зв’язки зародилися ще наприкінці III тисячоріччя до Xp. і три­вали дуже довго. І навпаки, північнокавказькі племена перейняли від ката­комбних деякі форми виробів, як кістяні молотошпильки, кам’яні випросту­вані стріл та шнуровий орнамент.

Багато спільного з катакомбною культурою мають Полтавкинська культура Поволжя та пізня трипільська культура городського типу.

Деякі зв’язки існували між племенами середньодніпровського варі- янту катакомбної культури (Гатненська група) і племенами Лівобережжя.

Зовсім незначні зв’язки існували між племенами катакомбної культури і лісовими племенами фатянівської культури. Засвідчують це тільки одна кістяна молотошпилька і кілька кам’яних випростувачів стріл.^{[460] [461] [462] [463] [464] [465] [466] [467]}

Деяке пов’язання !!досліджується також між племенами катакомбної культури над Дінцем і нордійськими зайдами з кулястими амфорами. Дока­зом цього є кулясті амфори, знайдені в одному з катакомбних поховань на Харківщині.'^h3 Одночасну появу катакомбних поховань у племен із т. зв. Злотською культурою¹'" слід вважати за вплив культури тодішнього насе­лення степової України, що йшов із півдня на північний захід.

Важливою проблемою в археологічному дослідженні південної Укра­їни є походження племен з катакомбною культурою. Совєтські археологи, вірні маррівському “вченню”, вважають їх за автохтонів у степовій частині України, за нащадків носіїв ямної культури.”' Зовсім іншого погляду на це питання М. Міллер, який вважає, що на початку бронзової доби сталася повна зміна населення і культури в причорноморських степах.’⁸⁸ “Нарід, що приніс в Україну бронзову культуру на початку II тисячоліття до Xp., каже він в іншому місці, пройшов, очевидно, понад Чорним морем через Кавказ і приніс з собою взагалі високу культуру. Вся ця культура цілком тотожня з тогочасною культурою Егейського басейну. Тому більшість дослідників і вважає, що носії цієї культури перейшли в Україну аж з остро­вів та узбережжя східньої частини Середземного моря. Сталося це під тиском великого пересування народів у басейні Середземного моря, що саме відбувалося в ті часи.¹"’ Автор покликається при цьому на давніші спостереження В. Городкова,¹"’ і його твердження, думаємо правильне.

Кінцевий етап катакомбної культури є одночасний з появою на східніх землях України племен із т. зв. зрубною культурою, що свою назву дістала від звичаю ховати покійників у дерев’яних коморах-зрубах, вкритих могильним написом. Ці східні племена, які жили спершу над Волгою, на просторі приблизно від Симбірська до Царицина (Сталінграда), в поло­вині II тисячоріччя до Xp. стали просуватися у північному напрямку в до- річчя Ками та Оки; в західньому зайняли вони спершу Иодоння й басейн Дінця, а далі й ціле степове Лівобережжя від Озівського моря аж до р. Ворскла, переходячи подекуди (Олександропіль на Дніпропетровщині, Єм- чиха під Каневом) на правий берег Дніпра. Монографічне опрацювання зрубної культури дала останнім часом О. Кривцова-Гракова.¹"¹

Основним зайняттям носіїв зрубної культури було скотарство, при чому своє значення мало й хліборобство. В догідних місцях уздовж степових річок вони закладали свої поселення. Одно з них було досліджуване біля с. Зливки над Дінцем,ⁱ"^' розташоване на відкритому положистому березі озера, без будь-яких укріплень. Матеріальні залишки в культурному шарі виявили різні роди зайнять його мешканців. На скотарство вказували кістки, переважно биків, а далі коней, овець та свиней, на хліборобство — кам’яні зернотерки, сокири-молоти і спалені зерна проса, на ткацтво ■— глиняні пряслички до веретен, на металюргію й ковальство — жужіль, яка зали­шилася після стоплювання мідяної руди, та мідяні шила. Обробка металу займала важливе місце у виробництві племен зрубної культури і в цій ділянці вони досягли значних успіхів, побільшуючи набір знаряддя і зброї. Поряд із сокирами, топірцями, кинджалами, ножами, шилами та різними прикрасами з міді й бронзи, виготовляли вони також бронзові серпи і втулчасті вістря до списів.

Біля с. H о в о - II а в л і в к и, над р. Кальміюсом у Приозів’ї, знай­дено скарб, який складався з кількох металевих зливків півкулястої форми загальною вагою 4 кг., двох уламків вживаних уже серпів та куска брон­зової плескатої сокирки. Це був запас сировини і предмети, призначені на перетоплення, при чому півкулясті зливки вказують на форму глиняних тиглів, у яких стоплювали метал.¹™

Ганчарське виробництво зрубних племен стояло на доволі низькому рівні. Кераміка, одноманітна, заступлена єдиною лише формою горщиків з гострим профілем — “гострореберна”, свідчить про примітивність хатнього господарства. Орнамент, також невибагливий у техніці й рисунку, склада­ється з відбитків зубчастого штампу і ритих ліній у формі ромбів, трикут­ників та меандрів. Цей останній орнаментаційний мотив вказує на міжпле­мінні зв’язки “зрубних племен” із сусідніми від сходу степовими північно- каспійськими племенами андронівської культури (1700 - 1200 до Xp.), у яких меандровий орнамент є найкращим, можливо символічним декоратив­ним мотивом на кераміці.”¹

Могильники з насипами племен зрубної культури розташовані гру­пами на підвищеннях над ріками або недалеко них в степу. Зруби під могилами, відомі лише з Дінця, зроблені з дубових, соснових та березових колод- відземків, цілих або розлупаних навпіл, добре одна до одної допасованих і пов’язаних між собою в кутах. При цьому подивуються вже дошки, тесані

^m Степное Поволжье и Причерноморье в эпоху поздней бронзы, МИД, 46, 1955.

^1Ю А. Добровольськнй, І. Нанівець, Зрубна культура, Нариси, 77.

193 rr

Як попереднє.

^lw С. Киселев, Древняя история южной Сибири, М. 1951, табл. VHI і стор. 85.

Кераміка з пізних зрубних поховань в Первомаївці (1), Маряиівському (2,6), Нижньому Рогачику (3), Бабиному (4), радгосп. Аккермані (5, 7, 8, 10) та Мерефі (9, 11) в південній Україні.

(за В. Ільіиською)

тонкими та гострими бронзовими сокирами. Цілість такого “дому мертвих” дає докладне уявлення про техніку житлового будівництва. В інших місцях поховання зрубної культури зруба не мають, одначе назва в літературі

залишається.

Поховання в могилі зрубного типу із Стратнлівки (середнє Подоння) (за А. Спіцином)

Дно могильного зрубу посипане вапном або попелом, покійник лежить на ньому у скорченій позиції, іноді присипаний червоною охрою. В по­хоронному обряді особливе місце зай­мав огонь, бо під могильним насипом біля дерев'яного зрубу зустрічаються сліди вогнищ, які горіли під час по­хоронної церемонії або тризни.

Як зразок, подаємо тут опис зру­бного поховання, дослідженого біля с. Велика Комишева на Xap- ківіцині.^[468]"¹ Під могилою у прямокутній ямі 2.1 ? 1.5 м. ширини виявлено де­рев’яний зруб із двоспадистою по­

крівлею з гілля та шувару, гребінь якої спирався на два стовпи, вкопані обабіч споруди. В зрубі лежав скорчений кістяк з намистом із бронзових намистин на шиї. Перед його обличчям стояла глиняна посудина, колись з їжею, біля грудної клітки лежала частина бичачого хребта, на якій було колись найменше м’яса. Поза зрубом бичачі кістки знайдено в усіх чоти­рьох кутах могильної ями. Біля східньої стіни виявлено череп бика і гли­няний горщик, три перекинуті догори дном посудини на покрівлі і ще одну на краю ями. В могильному насипі над зрубом лишилися сліди тризни: попіл, другий череп бика, ще один горщик і камінь гострити бронзове приладдя. Не зважаючи на вбогий інвентар, описане поховання належало знатному в роді покійникові, на що вказує складна будова зрубу і велика кількість їжі (аж два бики), спожитої під час тризни. На Ігрінському півострові М. Міл- лер досліджував родовий цвинтар зрубної культури під одним спільним насипом, в якому виявилося коло 10 бичачих черепів (за особистою інфор­мацією).

Час тривання зрубної культури ще точно не встановлений. За А. Мош'айтом’¹* вона одночасна з андронівською культурою Південного При­уралля (1700 - 1200 до Xp. за Кісельовим). Т. Попова¹" визначає початок зрубної культури над Доном на половину II тисячоріччя до Xp., а останнім часом А. Добровольський і В. Нанівець¹’³ твердять, що приблизно в XV - XII стор. до Xp. майже на цілому просторі степової зони встановилося панування племен зрубної культури. І. Шовкопляс¹'” зрубним часом називає кінець II і початок І тисячоріччя до Xp. Найближчим до правди, думаємо буде да­тування зрубної культури в Україні другою половиною II тисячоріччя до Xp.

З кінця бронзової доби (приблизно 1200 - 800 до Xp.) походять в південній Україні пам’ятки, які можна вже приписати першим історичним племенам - кіммерійцям, що, як оповідає грецький історик Геродот (V ст. до Xp.), жили там до приходу скитів. Пам’ятки по них виявлено на лівому березі долішнього бігу Дністра в доріччі Богу, на Подніпров’ї між Дніпропетровським і Чорним морем, на Харківщині і в північній частині Криму (Сімферопіль, Уч-Баш).

Дослідження їх провадили С. 11. Шестаков,^'" В. Городцов,”" О. Крив- цова-Гракова,^{[469] [470] [471] [472] [473] [474] [475], В. Даниленко,"1 Д. Березовець (1951), А. Добровольський, О. Волинський,m Ю. Крушкол,[476] [477] [478] [479] Д. Телегін (1954), А. Бураков207 та В. Ільїнська.21*}

З кіммерійського часу збереглися поселення, могильники, бронзові скарби головно на долішньому Подніпров’ї і Побожжі. Одно з тих посе­лень, розташоване біля Кам’янки Дніпровської на північному бе­резі Білозерського лиману, досліджувала в 1947 р. О. Кривцова-Гракова. Розкопами виявлено там залишки півземлянкового великого житла 11 м. ширини і значно більшої довжини з кількома вогнищами із каменю по його довгій осі. Залишки вогнищ виявлено й поза межами житла; побіч його зна­ходилося велике попелище.

В культурному інвентарі на місці житла було багато уламків глиняного посуду, виробів із каменю й бронзи та кісток свійських тварин. Найбільше керамічних уламків походило з банькуватих горщиків із відігнутими назовні краями. Вони були прикрашені зарискованими трикутниками, відтисками шнурка й зубчастих штампів. Кінці поземо наліплених валків не сходяться докупи, а декоративно спущені вниз.

Виробів з бронзи знайдено чимало на Білозерському поселенні. Були там одно- і дволезі ножі, ковані після відлиття в однобічних ливарняних фор­мах, та чотиригранчасті шила ковальської роботи. Були також уламки зер­нотерок, камені гострити бронзові вироби, крем’яні вістря до стріл.²⁰⁰

Подібні поселення досліджувано в декількох інших місцях долішнього Подніпров’я, напр. у с. H и ж н ь о м у Рогачику, Унікальні і Ба­бин о м у, Верхньорогачського р-ну, також у с. Змії ці, Бериславського р-ну Херсонської области, на березі Дніпра.

Останнє з названих поселень займало площу близько 4 гектарів і було прикметне тим, що його доволі великі прямокутні хати, побудовані з дерева й глини, стояли на фундаментах із трьох-чотирьох шарів каміння, до 60 см. заввишки. Всередині жител і біля них були вогнища, зроблені з каміння та глини. Судячи з величини поселення і солідної будови хат, перед нами залишки великого як на ті часи села, можливо організаційного центру населення долішнього Подніпров’я наприкінці бронзової доби.

IIa хліборобсько-скотарський спосіб життя мешканців Зміївського поселення вказують кам’яні зернотерки, відбитки зерен проса на глиняних посудинах (кухонні горщики, чаші, тонкостінні добре вигладжені кубки) та кістки свійських тварин, головно бика її коня. При тому — невеликі бронзові ножі з черенком для насаджування колодки, шпильки, шила і ка­м’яні молоти.^2,0

Спосіб розташування хат у менших поселеннях на берегах Дніпра виявили дослідження невеликого родового поселення біля гирла р. Сури, допливу Дніпра, та в гирлі Дзвонецької балки. На першому з ннх було де­в’ять жител, на кам’яних фундаментах, розташованих в один ряд уздовж берега ріки, на другому 18 жител, розмішених двома рівнобіжними рядами на схилі берега. Це найдавніші в Україні зразки “села-вулицівки” з єдиною вулицею поміж двома довгими рядами хат, типу який донині зберігся в І Іричорномор’ї.°"

Поселення кіммерійського часу виявлено також на середньому IIo- божжі. Це, наприклад, родове поселення біля с. C а б а т и н і в к и, Улянів- ського р-ну, Кіровоградської области, що складалося з вісьмох досить великих глинобитних жител з інвентарем, дуже подібним до подніпров­ського?¹²

У пізній бронзовій добі на переломі ІІ/І тисячоріч до Xp. населення долішнього Подніпров’я зберігало ше давні похоронні традиції. Покійників все ще ховали в кам’яних скриньках, прикритих могильними насипами або кам’яними закладками. Могильник такого типу досліджував О. Бодянський у 1946 - 49 рр. в Надпоріжжі коло с. Федорівни, Верхньо-Хортицького р-ну, Запорізької области. Кістяки лежали в скорченому або випростаному положенні. Біля них стояв глиняний посуд-черпаки з високими ручками вже гальштатського типу та горщики різних форм із загладженою поверх­нею і ритим орнаментом у вигляді смужок і трикутників. Він має багато спільних рис з керамікою, що подивується на одночасних поселеннях (Во­лоське, Сабатннівка). В одному з поховань виявлено сім бляшок із низько­пробного срібла, які прикрашували колись шкіряний пояс покійника.²'²

На Херсонщині одну могилу пізньої бронзової доби виявлено при­нагідно біля хутора Лук’янівки. Під насипом у ямі з дерев’яним на­криттям лежала жінка. На шиї в неї було намисто, побіч бронзова фібуля спинати одежу та глиняний горщик.

Окрему групу пам’яток пізньої бронзової доби становлять залишки бронзівничих майстерень, як свідки широкорозвиненого місце­вого металюргійного виробництва над долішнім Дніпром та в Причорномор’ї. На поселенні біля с. Волоського, коло Дніпропетровського викопали 10 матриць-форм з талькового лупаку для відливання кинджалів, вістер до списів різного типу, втулчастих сокир-кельтів із двома вушками, щоб прикріпляти сокири до колінчасто зігненого держака, плескатих сокир-теслів, серпів, ножів та ін.²" Біля с. К а р д а ш и н к н, на Херсонщині^{[480] [481] [482] [483] [484] в гирлі Дніпра, знайдено скарб, що складався з кам’яних формочок відливати брон­зові одно- і двовухі сокирки-цельти,2” долота, плескаті кинджали і глиці для застібування одежі. Багато таких матриць знаходили колись на піску- на гих надмах біля с. M а л і К о и а и і, Дніпропетровського р-ну на Хер­сонщині. [485] [486] [487] [488] Подібні сліди бронзівничих майстерень виявлено над долішнім Дніпром біля с. H о в о о л е к с а н д р і в к и на Херсонщині, біля с. K о б- л е в а на Миколаївщині і в долішньому Подністров’ї біля м. Красні O к- н а, Одеської области.'lb}

Такі самі матрипі-формочки знайдено і в середньому Подніпров’ї на Київщині. Скарб з Дерев’яної, Обухівського р-ну, складався з вісь­мох матриць відливати бронзові сокири з двома вушками, плескаті (без втулки на держак) вістря до списів, серпи, долота і ножі. Три формочки відливати сокирки, кинджали і вістря до списів знайдено в с. Заріччі Васильківського р-ну.²”

Усі ці формочки вказують на існування в пізній бронзовій добі двох, на сьогодні, центрів місцевого бронзівничого виробництва у східніх об­ластях України одного, більшого на півдні і другого, меншого на Київ­щині, де виготовлювано частини зброї, господарське приладдя та особисті прикраси. Звичайно, свої бронзівники-ливарники створили цілий ряд своє­рідних місцевих форм. Сировину для виготовлення тих предметів збудували, треба думати, з Підкавказзя, де був окремий центр бронзівничого виробниц­тва,""^, з Донецького басейну, де залишилися сліди (Бахмут) видобування мідяної руди та існування металюргійного промислу в бронзовій добі,^[489] і нарешті з Семигороду, багатого на потрібні для виготовлення бронзи ме­тали і водночас могутнього середньоєвропейського центру бронзівничого виробництва у бронзовій і ранньозалізній добі.^[490]

Крім скарбів, що складаються з ливарських матриць знайдено досі в східних областях України понад ЗО скарбів готових бронзових виробів та сировини для їх виробництва. Ті з них, що є західнього, семигородського походження, доходять в східньому напрямку аж до басейну р. Дінця.^[491] Скарб із с. Княже-Григорівки на Херсонщині складався з 50 бронзових со­кир,'"⁴ скарб із Штеткова з 11 серпів і 7 сокир, з Новогригор’ївська на Херсонщині ■ з десятьох браслетів, чотирьох сокир-кельтів, ножа і дро- тяпої спіралі, а скарб з Берислана па Херсоніппні з сімох серпів, сімох сокир і бронзових зливків загальною вагою 24 кг.

Усі ці скарби, так ливарських.матриць, як і готових бронзових ви­робів, указують передусім на широке засвоєння майстрами бронзівничого ремесла і розвиток металюргії в центральних і східніх областях України. Вони вказують також на широкорозгалужений міжплемінний товарообмін, а деякі з них дають картину далекосяглих культурних зв’язків, іцо їх мало населення України із Середземномор’ям, Дунайським басейном та Кавказом.

Це найкраще засвідчує скарб, знайдений у 1912 р. біля с. Бородіна в Басарабії, що складається з таких предметів:

1) чотири кам’яні сокири, одна з прозорого зеленого нефриту, три інші із серпентину(?). Своїм дорогим матеріялом, блискучою технікою виконання і елегантністю форм, головно передньої частини з лезом та се­редньої з пластичним перстенем, вони нагадують відомі в археології па­радні троянські сокири, подібні до яких подивуються на Подунав’ї;

2) три б у л а в и з вапняку із діркою на держак, з них дві кулясті, злегка плескаті, прикрашені посередині поземим пластичним перстенем, тре-

Сиарб з Бородіно в Басарабії.

(за Е. Штерном)

тя видовжена з чотирма видовжено-півкулястими ґудзиками довкола на половині висоти. З огляду на свої малі розміри (4 - 5 см.) вони не могли бути булавами, а були тільки верхніми закінченнями держака булави або бойової сокири. Подібні має, наприклад, гетитський бог війни на своїй бойовій сокирі на внутрішній стороні міської брами у Ботазкой (М. Азія)/^[492]" Бронзові і кам’яні шпильки такого типу відомі з Кавказу й Угорщини;

3) два срібні вістря до списів і втулка з третього — це досі єдині відомі списи з цього металу. їхні втулки прикрашені ритими трикутниками та спіралями і золотою бляшкою, всі три іншими взорами, кожна з них іншим способом прикріплювалась до держака списа. Подібні формою списи відомі, як подає М. Еберт, з Угорщини, з Московщини (Музей у Томську) та з Сибіру;

4) срібний кинджал із грубим ребром уздовж посередині, прикрашеним взористою золотою інкрустацією і з трьома дірками на насаді, щоб при­кріпляти ручку. Своєю формою він подібний до егейських (мікенських) знахідок І пізньомінойської доби;

5) срібні глиця 31 см. довжини спинати одежу. її плеската ромбувата головка, що займає більше як третину всієї довжини, виложена золотом і прикрашена ритим орнаментом (трикутники і подібні до окулярів подвійні каблучкою злучені спіралі), який має свої дуже близькі аналогії з брон­зовими виробами на Подуна’ї. Поверх головки срібна кулька з діркою, щоб прикріпляти глицю до одежі тонким шнурочком.

Бородинський скарб складається, як видно, з парадних частин зброї та коштовної глиці і тому міг належати тільки племінному вождеві. Звичай­ним купецьким товаром він не був.²"⁰ В датуванні скарбу є між його дослід­никами значні розходження. Давніше О. Кривнова-Гракова клала його до XIV-XII ст. до Xp., сьогодні М. Ґімбутас правильно вважає його старшим і датує його точніше, на підставі кавказьких аналогій, часом 1450-1350 до Xp.²²"*

Проблемою в археології було свого часу походження бронзових спи­сів з двома великими півкулястими вирізками в лезі обабіч стрижня, які знай­дено в Україні. За А. Тальгреном^{[493] [494] [495] [496] [497] [498] вони походять з британських островів і були привезені в Україну фенікійськими купцями-мореплавиями, а звідтіля дісталися на Московщину. В. Щербаківський[499] знав їх тільки чотири з укра­їнських земель, усі знайдені на Київщині,229 і тому здогадувався, що шлях, яким ті списи з вирізками дісталися в Україну, йшов у зворотному напрямі — з Британських островів не через Середземне море й Україну в Приурал­ля, а, навпаки, через Балтійське море і далі пізнішим шляхом “із варяг у гре­ки” в Приуралля, де був головний центр їх збуту, і тільки звідтіля у Подні- пров’я. Списів такого типу є вже багато у південноукраїнських музеях. В Дніпропетровському музеї зберігаються матриці для їх відливання, а тому їх місцеве походження не викликає вже сумніву. Саме вони прикметні для останньої розвоєвої фази бронзової культури в південній Україні (М. Міл- лер).}

Тут слід згадати ще одно джерело, звідкіля бронзові вироби прихо­дили під кінець бронзової доби в Подніпров’я. Було це західне доріччя Бу­гу, де жили тоді поселенці з лужицькою культурою. Поміж відомими досі бронзовими виробами з того часу на Подніпров’ї є сокира-цельт, знайдена на терені Єлецького монастиря в Ч е р н і г о в і,^и° і масивний бронзовий на- раменник із двома спіралями на кінцях з Овруччин и.^И1

Населення степової смуги України, яке жило в кіммерій­ській добі на Донеччині і Приозів’ї, займалося скотарством у степах і хлібо­робством вздовж річкових долин. Воно мешкало здебільша в землянках, рід­ше в наземних хатах з дерева й глини. За відсутністю потрібного будівель­ного матеріялу, кам’яної підмурівки в тих хатах не було.

Одно із селищ цього населення досліджувано біля м. M е р е ф и на Харківщині. Воно було розташоване на пісковій надмі біля р. Мжі. Тут вияв­лено залишки прямокутних землянок, а біля них кам’яні зернотерки та кістки свійських тварин. Бронзова зброя і господарське знаряддя були добре відомі цьому населенню, як свідчать про це кілька бронзових скарбів, знайдених на тому терені. В одному з них, у с. P а й г о р о д к у, Слов’янського р-ну, крім звичайних втулчастих сокирок і серпів, були уламки меча й булави.

Горішнє Подністров’я й Побужжя. На формування куль­тури ранньої бронзової доби на західніх українських землях мали свій ви­рішальний вплив два важливі чинники різного характеру. Першим із них був прихід нордійських і центральноєвропейських, переважно кочових племен, те в енеоліті, а другим — зміна суббореального клімату на засушливий. Це зрушило з місця автохтонне хліборобське населення і привело його до зубо­жіння. Надбузькі племена просуваються на північ в сторону Полісся, а їх місце займають у ранній бронзовій добі нордійські кочовики та племена із шнуровою керамікою. Згадана вите нордійська оселя в Малих Грибовичах була замешкана ще на початку бронзової доби, як вказують на це дрібні за­лишки бронзових прикрас в одній із розкопаних М. Смішком могил і дуже старанно вигладжена поверхня посудин, позбавлена всякого орнаменту.'¹³ Цей заник орнаменту, такого багатого в неоліті, прикметний для ранньої бронзової доби майже в цілій Европі, і його пояснюють бажанням ганчарів імітувати рівну блискучу поверхню металевого посуду. Цього пояснення не можна, одначе, застосувати до кераміки степової частини України, бо там бляшаний посуд цілком невідомий.

На горішньому Подністров’ї в ранній бронзовій добі жи­вуть ше племена з шнуровою керамікою, які зливаються поволі з культурно вищим хліборобським населенням. Мабуть, під впливом трипільських племен ^{[500] 2}

КАРТА VIII.

ПАМ’ЯТКИ ПО КІММЕРІЙЦЯХ

вони змінюють іноді похоронний обряд, починають налити покійників на вог­нищах, а в.могили ставлять в урнах-попільницях тільки їх перепалені кістки. У цьому слід вбачати зміну поглядів на потойбічне життя, перші початки віри в невмирущість самого тільки духа, визволеного із своєї земної форми-тіла. Тілопальні могили з того часу, все ще під невеликими могилами-насипами, досліджувано в околиці Перемишля (Гру шат и чі, І'дешичі),® Рудок (Комарно)” Дрогобича (Вацовичі)⁼ і Галича (Викторів).''” В них знайдено сліди тілопалення у вигляді попелища, перемішаного з пере­паленими людськими кістками або з вибраними з вогнища кістками, уламки посуду із шнуровим орнаментом, крем’яне знаряддя, кам’яні сокирки І кістяні шила.

Друга частина емігрантів із шнуровою керамікою додержувалася ще й далі прадідівського звичаю ховати цілі тіла покійників. їхні кістякові мо­гили, що збереглися у північній частині Галичини, датовані до ранньої брон­зової доби бронзовими виробами у не тиць к ого типу (назва від місце­вості! Unetice в Чехії), імпортованими з Шлезьку. Один із таких могильни­ків ми досліджували у 1932 р. в лісі “Яворина” біля с. Якторова, Пере- мишлянського р-ну, розкопуючи три.могили з невеликими вже могильними насипами.^{[501] [502] [503] [504] [505] [506]®[507] У найбільшій з них виявлено сліди вогнища, присипаного тонким шаром землі, на якому лежав на правому боці жіночий скорчений кістяк, го­ловою на схід. Цікавим з антропологічного погляду був його череп, що ви­являв деякі неандерталоїдні ознаки в сильно розвинених надбрівних дугах і в низькому, поданому назад чолі. Як єдиний дар, кістяк мав на середньому пальці правої руки добре збережений перстень із бронзового дроту з подов­гастим спіральним щитиком того типу, шо в німецькій археологічній літера­турі має назву uNoppenring".}

У другій могилі без жадного сліду могильної ями та кістяка, знайде­но малий, сильно ушкоджений глиняний кухлик із шнуровим орнаментом. Не було ніяких слідів поховання і в третій могилі, тільки на колишньому пер­вісному терені виявлено широке вогнище і на ньому малий глиняний кухлик з відтисками шнурка і біля нього крем’яну шкребачку.

Другий могильник того ж часу розкопував А. Кіццоля в 1902 р. на терені с. Б а л и ч, Мостиського р-ну. Тут у п’ятьох могилах знайшов він біля випростаних кістяків кераміку, прикрашену відтисками шнурка.²³⁸ В одній з них, багатій на дари, виявлено також бронзові вироби унєтицького типу, а да­лі олов’яний перстень на лівій руці і фрагмент другого, неорнаментовану шну­рову амфору і мисочку на ніжні, найближчі аналогії з якою подибуються в кераміці т. зв. йордансмільського типу на Шлезьку.²’"

Третій могильник ранньої бронзової доби розкопували ми в 1932 р. на просторій пісковій надмі біля с. Почали, Золочівського р-ну. Досліджу­вані три поховання не мали, як це буває на сипкому піску, жадного могиль­ного насипу. Кістяки в них, доволі сильно скорчені, лежали головами на за­хід. У всіх трьох похованнях були тільки бронзові вироби унєтицького типу, без кераміки.²"

В археологічній літературі є згадки про могили з унєтицькими брон­зовими виробами, розкопувані перемиським єпископом І. Ступницьким в с. Ґдешичах, Перемиського р-ну, в 1888 р.,²⁴¹ В. Пшибиславським у с. Пе- ^{[508] [509]}

Бронзові прикраси (діядема, підвіска і ковток) зі скарбу 1905 р. в Києві, (за Т. Мовшою)

р с д і в а її є, Гпродснського р-ну,²¹² і Т. Сулімірським у с. Сороки, Боб- рецького р-ну.^21:1 Мабуть, з.могили походить бронзова глиця, знайдена в с. Путятинці, Золочівського р-ну.²⁴⁴ У кількох місцевостях знайдено окремі бронзові предмети унєтицького типу.

Між бронзовими виробами цього типу, знайденими на Подністров’ї та Побужжі, є дві форми, прикметні тільки для унєтицької культури.^2,44 Одною з них є заушниця з гранчастого дроту, розклепаного до половини своєї довжини на подовгасту бляшку. Таку заушницю знайдено тільки в По­чала х. Місцеві майстри-бронзівники перестилізували її так, іцо бляшана частина має вигляд широкого вербового листка. (П е р е д і в а н є, Почали, Хлопи). Десять заушниць нього нового типу виявлено в бронзовому скар­бі в с. Сту бло біля Дубна на Волині,²⁴³ другий подібний скарб розкопано в районі Киев а.^2,0

Другою прикметною унєтицькою формою є дротяний перстень з по­довгастим спіральним щитиком. Менш прикметні — дротяні кільця придер­жувати волосся, відкриті та спіральні браслети, кинджали, вістря до стріл та плескаті сокири з опукло розширеним лезом.

Типологічна аналіза названих тут бронзових предметів дозволяє ви­різнити нову групу пам’яток ранньої бронзової доби на горішньому Подні­стров’ї та Побужжі, яку з великою правдоподібністю можна вважати за пе­риферійне відгалуження унєтицької культури шлезько-моравського типу.^2,1 Спосіб, яким ці бронзові вироби дісталися на західньоукраїнські землі, міг бути двоякий: їх могли принести з собою шлезькі емігранти, або вони могли дістатися із Шлезьку на схід шляхом товарообміну з галицькими “шнурови- ками”. Нарешті могло мати місце одно й друге, і це, мабуть, найбільш прав­доподібне.

Дещо відмінна від галицької кераміка, але також разом з бронзови­ми виробами унєтицького типу, зустрічається у волинських могильниках “шнуровиків” ранньої бронзової доби. Дотепер найбільший з них досліджу­вав Я. Фіцке у 1937 р. в с. Top ч и н і біля Луцька.²⁴⁸ Інші могильники во­линських “шнуровиків" ранньої бронзової доби досліджувано в с. Город- ^{[510] [511] ку біля Рівного (М. Древко, 1935)21" та в с. Корінні біля Острога (А. Бреза і Н. Рупневський, 1876, 1878).'™}

Половина цих могильників не має могильних насипів, кістяки в них здебільша скорчені, звернені головами на захід і лежать на лівому боні, що слід пов’язувати з якимось культовим уявленням. Могильний виряд доволі скромний і відбиває матеріальний стан населення. Кераміки мало, вона одно­манітна (амфори й кухлики), прикрашена відтисками шнурка і рядками стор­чових рисок. Доволі багато кам’яної зброї, яка засвідчує бойові настрої “шнуровиків” та їх оборонну поставу супроти місцевої людности. Вістря до списів і кинджали мають 1-3 пари прикметних бічних зазубців біля насади ручки, щоб міцніше тримався дерев’яний держак."'¹ На серцюватих стрілках є сліди почорнілої живині, вжитої для тієї ж цілі.

Важливою хронологічною вказівкою для датування волинських мо­гильників ранньою бронзовою добою є бронзові заушниці почапського та стублівського типу і кам’яна бойова сокирка фатянівського типу, що шля­хом товарообміну дісталась на Волинь з Московщини.

Із поселень, приналежних до того ж населення, досліджувано одно в с. Г о р о д к у біля Рівного. Його культурний інвентар такий, як і на близь­кому до нього могильнику.

Далі на північ, на волинському Поліссі Т. Сулімірський досліджував у 1938 р. на піскуватому “Острівці” біля Майдану Моквинського (Костопільщина) хату, а радше великий курінь “шнуровиків", що посели­лись були тут серед багон на березі нині висохлого вже озера.²³²

Над Прип’яттю, в околиці Турова, білоруські археологи досліджу­вали поселення “шнуровиків”.²¹³ Племена із шнуровою керамікою йшли ще далі на північ, на землі Білоруси, де їхню кераміку виявлено в могильнику біля Столбців, між Барановичами і Мєнськом.²⁵*

Ці племена жили в ранній бронзовій добі також на Холмщині. їхні два селища із землянками і трьома кістяковими похованнями досліджувала 3. Подковінська у 1935 р. в с. Стрижеві, Грубешівського р-ну.^[512]“

У південній частині Волині ( А м б у к і в, Володимир - Волинського р-ну, Валентинів, Луцького р-ну) і в сумежній з нею Сокальщині (с. Гора біля Белзу) є ще одна група пам’яток, які хронологічно треба відне-

Кераміка з поховань ранньої бронзової доби на західній Волині (1-3 Валентинів, 4*9 Ляхів, 10 - 12 Hobhh Двір, 13 — Яловичі).

(за І. Свєшніковнм) сти до ранньої бронзової доби. Це - пласкі кістякові поховання, тільки з керамікою, серед якої подивуються неорнаментовані амфори, що для них, до часу докладнішого дослідження цього комплексу, пропонуємо назву “ам­фор волинського типу”. Форма їх посередня між гарбузовою і кулястою, ве­личина середня (15-23 см. заввишки), біля вінців вони мають два прикметні малі вушка. Подібні форми з так само приміщеними вушками є в моравській мальованій кераміці, впливи якої доходили вздовж Висли через околиці Ме­хова*"* і Сандомира²⁵" на сусідню з Моравією Словаччину^{[513] [514]}’^[515] і далі на Волинь. Дешо стрункіші амфори, також із двома вушками, прикметні для ранньої бронзової доби північної Угорщини (Pusztaistvanhaza).

Сьогоднішній совєтський дослідник неоліту західньоукраїнських зе­мель 1. Свєшніков, ще необізнаний з новими йому матеріалами, неправильно назвав “волинські амфори” південно-моравського типу місцевим пізним вия­вом лінійно-стрічкової кераміки."'”

На Подністров’ї племена із шнуровою керамікою зазнали інших куль­турних впливів, які йшли з багатого на мідь Семигороду. Того походження є всі двобічні мідяні джагани з одним сторчовим, а другим поземим лезом. На думку румунських (Е. Вульпе,^{[516] [517] [518] [519]’1’ І. Нестор,”1 Д. Берчю312) та мадярських (М. Рошка2”) археологів, це було знаряддя гірників, яке розвинулося на місці, у Дакії - Семигороді в енеолітичній добі і перейшло пізніше в куль­турний інвентар ранньої бронзи.”* Хронологічною вказівкою для цих джага- нів є факт, що в Erosd (Ariusd) у Семигороді один з них знайдено в куль­турному шарі, де посуд не мав уже трипільського розпису, а був прикраше­ний відтисками шнурка. В Targu-Ocna у Молдавії М. Рошка знайшов три такі джагани під 'культурним шаром з трипільською мальованою керамі­кою молодшого типу.200 На Волині в Стублівському скарбі вони датовані брон­зовими заушницями почапського типу. З місця свого виробництва вони були експортовані в Україну, Югославію, Австрію, Чехію, Моравію і Шлезьк.}

Багато мідяних двобічних джаганів виявлено в Карпатській Україні. Вони відомі з села Д р а ч и н, Свалявського p-Hy,^3w з гір Г а т біля Берего­ва,“^: п’ять примірників походить з невідомої місцевості! біля Ужгород у,²”⁸ а один знайдено в Земп.тинській області над р. Бодрогом.''" Однак, на підставі їх розміщення в терені годі ще сказати, чи вони дісталися на Подністров’я через Ужоцький чи Верецький перевал, бо місця виявлення аналогічних пред­метів по той бік Карпат доволі далеко віддалені від тих перевалів. Це — - Ге р- маківка (Борщів),³⁷⁰ В о з и л і в (Бучач),³⁷¹ Городниця (Городенка),^{[520] [521] [522] [523] [524] [525] [526] [527]} Кортів (Коломия)³"' і невідома місцевість на західньому Поділлі."’⁷¹ Тому не виключено, що семигородські мідяні джаґани прийшли на Подністров’я через Буковину, де їх знайдено у M і л е й о в і (Вижниця)³⁷⁵ і в Давидів- цях (Кіцмань).³⁷"

Дещо подібні двобічні мідяні іопірці прийшли на Кавказ з Малої Азії. Ними працювали, мабуть, гірники: коротшим, гострим кінцем розбивали ру­ду, а довшим, плескатим вибирали її.³" Звідтіля вони були експортовані в середнє Подністров’я (Верем’я, на Київщині) та в Семигород (Erosd).¹⁷⁸

Семигородського походження в Україні також мідяні сокирки з одним дещо вниз спущеним лезом, які доходять аж берегів Дніпра на Київщині (Верем’я, Канів) і плескаті мідяні сокирки без отвору на топорище. З цих останніх, найбільш примітивних, що імітують ще крем’яні форми, де­які можна віднести до енеоліту, до кінця IlI тисячоріччя до Xp.

Семигородським виробом була напевно й мідяна гривня - нашийник, уламок якої знайдено на шиї скорченого кістяка в могилі, яку ми розкопали в 1936 р. на терені с. K рил о су біля Галича.³⁷⁰ Біля покійника лежали, крім того, дві маленькі олив’яні спіральки-ковтки, діоритова бойова сокирка, кре­м'яна, прямокутна в перекрої сокирка, три крем’яні вістря до стріл і посуди­на, приналежна до пізньої шнурової кераміки з ритими сторчовими зиґзаґа­ми на циліндричній шийні. Цей прикметний ритий, не шнуровий орнамент зу­стрічається доволі часто на пізній шнуровій кераміці в Саксонії²⁴⁰ і Чехії,³⁸¹ і то тільки на кухликах, так як у Крилосі і на Шлезьку.²⁸² Дві подібно орна­ментовані посудини знайдено також між могильними дарами великого погре­бища в Комарові, Галицького р-ну,²⁵³ що про нього буде мова далі, і в с. Г а т н о м у біля Києва.^as' Семигородського походження були й дрібні брон­зові прикраси (перстень, уламок нараменника), що їх здобув Т. Зємєнцький з тілопальних могил в лісі між Викторовом і Крилосом,²'"’ як також мідяний гачок на рибу, викопаний О. Чоловським у 1885 р. в печері нижче церкви св. Миколая у с. Викторов і.²'”

На ще дальші, звичайно, посередні зв’язки “шнуровиків” горішнього 1 Іобужжя вказує їхня могила, вже без кераміки, досліджувана Я. Бриком у с. P у с и л о в і, Золочівського р-ну.²"' Біля скорченого кістяка знайдено тут пошкоджений бронзовий КОВТОК ІРЛАНДСЬКОГО TH∏y°^w із золотою плиткою, кам’яну сокирку, крем’яне вістря до списа, уламок серпа, рилець, три вістря до стріл та декілька неорнаментованих, мало типових уламків глиняного по­суду.

З археологічних матеріялів Закарпаття до ранньої бронзової до­би, крім згаданих уже мідяних двобічних джаганів, можна віднести ще тільки золоті ковтки із заложеними один за одного кінцями, що їх знайшли один­цем у с. Становому, Бережського р-ну, і в самому м. Берегові, а цілий скарб яких розкопано в м. Мармарошському Сиготі.²⁸” Слідів поселень та поховань з того часу ще не виявлено.

У середній бронзовій добі (1500-1200 до Xp.) починається експансія г раків у північному напрямі через Карпати. Це була найближча до південної України група чужомовних племен, прабатьківщину якої архео­логи, історики і мовознавці визначають на теренах обабіч Семигородських Альп між р. Тисою і долішнім Дунаєм. Причиною їх зрушення в північному напрямі була, мабуть, потреба соли з підкарпатських солярень. Тоді на го­рішньому Подністров’ї, на землях, зайнятих племенами із шнуровою керамі­кою, витворюється мішана шнурово-трацька комарівська культура, а на за- хідньому Поділлі і сумежному Подністров’ї, на землях трипільців з інфіль­трацією “шнуровиків”, мабуть, дещо пізніше, білопотоцька (назва від села Білий Потік біля Чорткова) група спорідненого типу.

Комарівська культура, яка свою назву дістала від могиль­ника в с. Комарові, Галицького р-ну, Станиславівської области, досі ві­дома на західньоукраїнських землях майже виключно з поховань, що їх до- ^{[528] [529]}

Пам'ятки бронзової доби із Західній Земель: а) Комарівська культура: 1 — ваза з Комарова, 2 — ваза з Городниці; б) Унетнцька культура: J — прикраси з гробу в Почапах,- в) Лужицька культура: 4-5 — попільниці з Сокільинк б. устя Сяну, 6-9 — бронзовий нараменинк, щнйна гривня, глиця до одежі та спнс із Заршнна; г) При­візні угорські бронзи: 10 — меч з Коропця, 11 — меч із Галича, 12 — меч із Язлівця, 13 — сокирка з Галича, 14 — сокирка з Залізців, 15 — ніж із Боріцович, 16 — серп із Городниці, 17 — серп із Жабокруків, 18 — серп із Олешова.

сліджувалн Т. Зємєнцький (1886)∕^w Й. Ґрабовський (1934 - 35)/“ Т. Сулі- мірський (1934 - 36)’”² і Я. Пастернак (1935).^2ra Комарівський могильник роз-

-^w Sprawozdanie z wycieczki archeologicznej, ZWAK, XI, 1887, 55 ∙ 56.

≈^,t ZWO, X, 1935, 70; XI, 1936, 16.

-^tc Cmentarzysko kurhanowe w Komarowie kolo Halicza і kultura komarowska, Sprawozdania PAU, XLI, 1936, No. 9, 273 ∙ 277.

=^m Moje badania terenowe w 1935 r∙, Z0W, XI, 1936, 134; w 1937 r., ZOW, XII, 1937, 109; Записки НТШ, 154, 1937, 253.

ташований між річками Луквою і Лімницею на великому просторі від с. Кри- лосу через села Комарів, Сапогів і Бринь до с. Боднарова. На ньому дослі­джено 65 могил, які часово належать до енеолітичної, бронзової і гальтат- ської доби, тобто могильник був вживаний впродовж яких 1000 років.

Майже половина розкопаних могил походила з енеолітичної доби. Во­ни були кістякові і тілопальні, найпізніші з них датовано фатянівськими ка­м’яними сокирками на початок бронзової доби. З-поміж могильних дарів бу­ла шнурова кераміка і крем’яне знаряддя.

Серед комарівських могил бронзової доби більше було кістякових як тілопальних. У перших з них покійників клали звичайно на поверхні землі, обкладали дубовими колодами або дошками, обставляли глиняним посудом з харчами і опісля кидали довкола або й на самих покійників декілька при- горщів вугілля з кострищ, які запалювали під час похоронних церемоній-триз- нн або жертвоприношення. Після того висипали над похованнями могили, які ще й досі мають 1-3 м. висоти. Рідко коли копали для покійника яму, над якою потім висипали могилу. Ні в одному похованні не збереглося цілого кістяка, всі вони роз’їджені гумусовими кислотами, і залишились тільки ча­стини черепа та зуби. Декілька могил у комарівському могильнику було ті­лопальних. В обряді тілопалення покійника клали на невеликий костир, ста­вили довкола горщики з стравою і після спалення тіла висипали на згарищі могилу. В таких могилах виявлено недогорілі кістки.

У могильному інвентарі комарівських поховань найбільш прикметною є кераміка, в якій вирізняються дві групи: одна виводиться з шнурової кера­міки, друга — з прикметними двовухими вазами - - закарпатського походжен­ня. Кухлики прикрашені невиданим досі орнаментом: витисканими з середини ґудзками на вичеревку (4,5 або 7 на однаковій висоті довкола посудини), які обведені навколо концентричними жолобками. Один рід посуду вказує на існування молочного господарства “комарівців” — це глиняні цідилки, якими користувалися, виробляючи сир.

Лише в декількох могилах у Комарові знайдено бронзові предмети. У найбагатшій з них, де був, можливо, похований вождь племени, виявлено бронзову глицю для застібування одежі, нашийник, браслет, дві пари персте- нів (?) з подвійними спіральними щитнкамн та дві заушниці з золотими при­красами у вигляді подвійного човника. Всі ці предмети лежали в дубовій скриньці, з якої збереглися незначні частини.-”⁵ В другій могилі біля кістяка лежав бронзовий кинджал, ще в іншій могилі знайдено перстень шлезького типу із зігненого вдвоє і скрученого в півтори спіралі золотого дроту.'”⁰ На підставі аналізи бронзового могильного інвентаря, початок комарівської куль­тури, за хронологією Л. Козловського, слід відносити до II бронзової доби, 1700 - 1500 до Хр/”⁷

На одному з ланів у Комарові Т. Сулімірськнй виявив сліди великого селища, до якого належав описаний тут могильник. Дослідив він тільки малу частину цього селища, відкривши залишки 20 хат. Всі вони були наземні,

Т. Sulimirski, Kurhany komarowskie, Zloty szlak, IV, Станиславов 1939, 6. =∞ О. Seidl, Wiad. Arch- XIV, 1936, 97.

-^m ZOW, X, 1935, 22.

^^w Zarys, 48.

збудовані на дубових підвалинах, під якими лежали великі камені, і мали по одній коморі приблизно 4-5 м. розмірами. Стіни були дерев’яні, долівка з утрамбованої глини, в одному куті стояла глиняна вариста піч. Попід стіна­ми виявлено великі посудини, мабуть, на збіжжя та борошно, вкопані ча­стинно в землю. З хатнього інвентаря залишилось багато керамічних уламків та дрібного крем’яного приладдя, крем’яні сокирки, менілітові (лупакові) мо­тики та кам’яні сокирки.

Етнічну приналежність дослідженої частини комарівського поселення допомагає визначити кераміка, яка у своїх формах має виразний трипіль­ський характер. Від типової трипільської кераміки вона різниться лише від­сутністю розпису і якістю матеріялу (зроблена з неочищеної, невідмуленої глини, а тому досить крихка). Її тісний зв’язок з трипільською культурою по­тверджується, крім того, знайденням кількох типово трипільських глиняних жіночих фігурок?'¹"’ Виходить, тут мешкало трипільське населення, яке після приходу колоністів-“шнуровиків” зубожіло, втратило добрих ганчарських майстрів, але зберегло ше прадідівську віру — культ богині родючости.

Останки другого селища “комарівців” ранньої бронзової доби дослі­джувала Г. Смирнова у 1950-их рр. на багатошаровому поселенні в с. Нез- виськах на Станиславівщині. Крім типової кераміки там знайшовся браслет з бронзового дроту та кістяний прилад з зубцями, мабуть, для чесання пря- aHBa.²⁰°

Племена з керамікою комарівського типу займали на горішньому По­дністров’ї територію, північно-західньою границею якої була б нині лінія Львів — Самбір, а північно-східньою лінія Львів — Підгайці -- Коломия. Найдалі на південь, у сторону Підкарпаття висуненими могильниками цієї групи є могильники в с. Городищі (Самбір), Д а ш а в і (Стрий), Б р а т- ківцях (Станиславів) та Стопчатові (Коломия).

Поза цією територією могильник комарівського типу досліджували С. Гамченко (19.24) та О. Лагодовська і Ю. Захарук (1949) біля с. Коло- сівки (колишньої Войцєхівки), Полонського р-ну, Хмельницької области, на лівому березі р. Случі.^{[530] [531] [532] Він налічував кілька груп невисоких могил, зав­більшки комарівських, але тут обряд поховання був інший як у подністров­ському. Передусім — виявлено тільки трупокладения, окремі та паристі.}

Могильний інвентар не багатий. На шість досліджених могил в одній тільки біля 5 поховань лежали три глиняні посудини. В двох інших могилах було тільки по одній посудині, ще в інших тільки уламки кераміки. Орнамент посуду заглиблений, рівчакуватнй, як і в Комарові.

З бронзових виробів знайдено в колосівському могильнику тільки жіночі й чоловічі прикраси, аналогічні з комарівськими. Біля зубів одного жіночого поховання виявлено маленький кусник золотої бляшки.³⁰¹ В двох чоловічих похованнях знайдено крем’яні вістря до стріл. Під ногами одного покійника виявлено велику пляму червоної охри, що може вказувати на де­які зв’язки з південноукраїнськими племенами “охрових могил”.^{[533] [534] [535]™}

На підставі аналогічного похоронного обряду та наивности бронзових прикрас, хоча без супровідної кераміки, до поховань комарівського типу й часу слід залічити також волинські могили, що їх досліджував Я. Фіцке у 1938 р. в сс. Великому Б о р а т и н і та Ш е п е л я х, Луцького р-ну.*¹¹

У першій з цих місцевостей під могильним насипом виявлено почвірнс поховання, в якому одна пара кістяків лежала на лівому боці, а друга, звер­нена головами в протилежну сторону, на правому боці. Мабуть, одна пара була чоловіча, друга жіноча, але цього у звіті з розкопів не зазначено. Якщо так, тоді причиною зворотного укладу покійників могла б бути соціяльна різниця між ними. Біля кістяків знайдено дрібні бронзові прикраси і пояс з бронзової бляхи на кільканадцять сантиметрів довжини. В с. Шепелях під могилою виявлено паристе поховання в скорченій позиції, з неназванн- ми ближче бронзовими прикрасами.

Прикметним для могил в обох місцевостях є факт, що так на первісно­му терені під кістяками, як і трохи вище над ними відкрито шар деревного вугілля. З цього можна уявити собі похоронний обряд. На призначеному для поховання місці спершу розпалили вогнище, яке горіло під час церемонії, можливо обрядового танцю довкола нього, що мав відігнати злих духів від покійника в позагробовому житті. Після того, як вогонь погас, покійника поклали на згарище, присипали фаром землі, і тоді ще раз розклали на ньому вогонь для похоронної тризни.

За словами совєтських археологів, “населення комарівської культури займало майже ту саму територію, що й група племен, яка йому передувала, тобто верхнє Подністров’я, лісостепове й лісове Правобережжя і почасти Лі­вобережжя Дніпра”.³™ Така генералізація культурно-демографічних умовин України в середній бронзовій добі не обґрунтована доказовими археологіч­ними матеріялами і не відповідає дійсності. Комарівська культура - - це куль­тура племен із шнуровою керамікою центральноєвропейського типу, які в середній бронзовій добі підпали на горішньому Подністров’ї під сильні куль­турні впливи північно-трацької культури Угорського Низу (Egyek, Toszeg) та тшцінєнької культури³⁰⁰ центральної і східньої Польщі. З енеолітичної та ранньобронзової культури “шнуровиків” залишилося в комарівській куль­турі багато керамічних форм, які різняться від давніших тільки орнаментом. Трапькі впливи виявилися головно в металевому інвентарі,^w7 а тшцінєнькі в кераміці, з якої походять комарівські тюльпануваті посудини, скісно зрізані вінця інших керамічних форм та жолобкований, не шнуровий орнамент.

Тшцінецьку культуру створили прафінські племена на лісостеповому й лісовому Правобережжі після того, як змішалися з колоністами-" шнурови- ками”. Вона стала пізніше одним із складників західньо-праслов’яиської лу­жицької культури.*" Її кераміку називає В. Антоневич “пасмовою", за своє­рідною орнаментикою у вигляді поземих та сторчових груп смуг ритих ліній?"

Дослідник тшцінєцької культури А. Ґардавський ділить її носіїв у Польщі на кілька територіяльних груп — лубенську, сандомірсько-люблінську, підлясько-мазовецьку’¹⁰ та східню.”¹ З цих груп, шляхом через Хол.мщину”³ та Волинь,’¹- названі запозичення дісталися на горішнє Подністров’я, иа те­рени комарівської культури.

Дуже зближеною до комарівської культури під оглядом могильного виряду, власне майже тотожною з нею, є група могил б і л о п о т о ц ь к о- г о”⁴ типу на західньо.му Поділлі, в доріччі Серету й Стрипи і сумежної ча­стини Подністров’я. Керамічний інвентар цієї групи дуже подібний до кома- рівського, в основі іншою є тільки форма могильних споруд. У комарівській групі поховань панівною формою є могила, в білопотоцькій — кам’яні скринь- кові гроби і поховання без могил. З цього можна зробити висновок, що міс­цевим етнічним субстратом білопотоцької групи були нащадки нордійських поселенців із скриньковими гробами. На них діяли у бронзовій добі ті самі сторонні впливи, що й на сусідніх із заходу “комарівців” з додатком семиго- родських впливів у кераміці та бронзових виробах. Прикметними для білопо­тоцької групи є також малі вази з двома пасмовими, понад вінця вистаючими вушками, разом з якими йдуть малі, подібні до мисок черпаки з одним вухом. Парадним посудом були, мабуть, двовухі вази, бо тільки вони мають орна­мент на горішній частині вичеревка, іноді й на шийці (Городниця), у вигляді скісно зарисованих ромбів або трикутників. Крім глиняного посуду, знайдено в скрннькових похованнях бронзові ковтки (Черне лиця), кре­м’яну сокирку (Білий Потік) і крем’яну серцювату стрілку (Г о род­ії и ц я).

Між обома етнічними групами, “шнуровиками” і нащадками нордій- ців, були деякі зв’язки, на що вказує інвентар декількох могил, досліджува­них Я. Бриком у 1929 р. в с. O ст а п’є му, Скалатського р-ну.“¹⁵ Біля кістя- ^{[536] [537] кіл під могильними насипами знайдено дуже пізню шнурову кераміку, в то­му числі кухоль з високою циліндричною шиєю, прикрашеною відтисками шнурка, і двовуху вазу, чисто білопотоцького типу, одначе з шнуровим орна­ментом. При цьому були також кусок бронзової бляшки круглавої форми і два уламки бронзового грубого дроту приблизно трикутного в перекрої.}

Закарпаття: У південній частині західноукраїнських земель, на Закарпатті, жило далі автохтонне дацьке населення, що займало цілий Се­мигород — пізнішу Дакію. З ранньої бронзової доби знаємо з закарпатських теренів тільки окремі знахідки — золоті ковтки, проте з одночасної ситуації в більш південних районах у горішньому Потиссі можна висновувати, що й тут розвивалася на давньому місцевому підложжі своєрідна культура з прик­метною керамікою, мідяними двобічними чаканами (околиця Ужгороду, Драч и ни біля Сваляви) і ще дуже малою кількістю бронзових виробів.

від семигородської групи трипільців

Закарпатська кераміка бронзової доби із Станового б. Берегова.

(за Я. Бемом)

У середній бронзовій добі Закарпаття творило вже разом із Східньою Словаччиною і горішнім Потиссям одну культурну провінцію, яку словацький археолог Я. Айзнер називає пілінською культурою/’"’ а чеський археолог Я. Бем - - культурою тілопальних могил північного Потисся.^{[538] [539] [540] * *'7 Носії цієї куль­тури були хліборобами й скотарями. Вони мали тілопальний похоронний об­ряд, при чому спіральний ритий, іноді на біло інкрустований орнамент та де­які форми їхньої могильної кераміки дуже нагадують трипільську кераміку. Тому треба думати, що одне й друге було перейняте місцевим населенням з мальованою керамікою типу Erosd. Посуд цього типу виявлено в околи­ці Мукачева (Старе Давидко- в о, Німецька Кучова), Бе­регова (Гані в ці, Ділово) і Сев- люша (Д яков о). В Мукачеві знайдено в посудині із спіральним ор­наментом бронзовий невеликий скарб з 11 предметами бронзової доби. Слі­дів поселень з цією керамікою досі ще не виявлено.}

Прикметним для цієї доби є надзви­чайний розвиток бронзівничого вироб­ництва на Закарпатті, не тільки для своїх потреб, але й для масового екс­порту через Карпати в убоге на влас­ну металеву сировину Подністров’я. Почався той експорт ще в ранній брон­зовій! добі пересиланням золотих ковт­ків до великого селища в Комарові, шляхом, мабуть, через Яблоницький перевал. Пізніше, протягом цілої брон­зової доби, могутній культурний струм проходив через Карпати в Подністров’я. Тогочасні торговельні зв’язки Гали­чини з Закарпаттям засвідчені багатьма бронзовими скарбами, в склад яких входить зброя, господарське приладдя, прикраси одежі й тіла. Ці знахідки, зазначені на карті, виявляють праісторичні шляхи через Карпати, якими про­ходили дако-трацькі торгівці, міняючи свої бронзові вироби за сіль та хар­чові продукти.”⁸ На терені сучасної Лемківщини шлях ішов Попрадським пе­ревалом, а далі переходив у долину р. Дунайця. На південному боці Карпат він засвідчений декількома бронзовими скарбами у Спіжській області (Швед- ляр, Матєйовце, Нова Лєсна),³’" по північному боці бронзовим скарбом з с. Липя (Новий Санч), в якому, крім бронзових предметів, були також скляні коралики єгіпетського походження,^[541] і скарбами з Лонцка^[542] та Марцінковіц,⁸²² того ж р-ну, з Лукавиці (Ліманова)^{[543] [544] [545] [546] і з Завади Лянцкоронської (Бжеско).801}

Другий шлях у бронзовій добі йшов Ужоцьким перевалом, який сполучає долини річок Ужа і Сяну. На ньому знайдено по південному боні Карпат бронзові скарби в Радван ц і³²³ та H е в і ц ь к о м у,³²⁰ Ужгородської области, і бронзовий меч в м. У ж о к у.^[547] По північному боці Карпат Ужоць­кий шлях розгалужувався. Західня віднога вела вгору Сяном аж до Висли, де лучилася з першим, Папрадським шляхом і продовжувалась далі Вислою у Прибалтійські краї. Вона позначена бронзовими скарбами в долині р. Ся­ну, виявленими у місцевостях: Стефкова (Лісько),^{[548] [549] П е р е м и ш л ь.[550] Радими о (Ярослав).[551] Найдавніший з них - скарб із Стефкової, що доз­воляє визначити першу появу угорських бронзових виробів у Подністров’ї на початок середньої бронзової доби за хронологією Л. Козловського,[552] тоб­то коло 1700 до Xp.}

Друга, східня віднога Ужоцького шляху вела долиною р. Стрия (скарб із с. Комарник, Турецького р-ну)^{[553] [554] [555] у горішнє Подністров’я і далі пра­давнім Дністровим шляхом у напрямі земель, заселених племенами з кома- рівсько-білопотоцькою культурою, де бронзові скарби виявлено досі в міс­цевостях: Самбі p,xw Б а л и ч і (Жидачів),”1 В и т в и ц я (Долина),*1" Г а - лич (Станиславів),:т O л е ш і в (Товмач),[556] [557] [558] [559] [560] [561] X оце мир (Товмач),”’ Жа- бокруки (TopoaeHKa)₁a3sKaMiHKa Велика,’" Корнич (Коломия),3" K у н и с і в ц і,[562] Поточиська (Городенка),3'3 Голігради’[563] [564] і Дунай­ська (Заліщики).31" На західньому Поділлі: Руда (Рогатин)31’ на Гнилій Липі і Литвинів (Підгайці) на Золотій Липі.347}

Третій шлях ішов з околиць Мукачева долиною ріки Ляториці до В е- рецького перевалу в доріччя р. Стрия. Він засвідчений численними скар­бами на терені областей Бережської (Брестово, Драч и ни, H е л и п кі­но, Підполоззя, Поляна, Свалява) та Ужгородської (Медве- ж а).³⁴⁸ По галицькому боці не виявлено ще жадних бронзових скарбів близь­ко цього перевалу в долинах річок Стрия та Опору, одначе є підстави дума­ти, що більшість угорських бронзових виробів горішнього Подністров’я прийш­ла саме Верецьким перевалом. Далі вони поширились між місцевим населен­ням у північному напрямку вздовж заселеного доріччя Гнилої і Золотої Ли­пи, Стрипи й Серету і на Покутті між Дністром та Прутом.

КАРТА IX.

ПАМ’ЯТКИ KOMAPIBCbKOi КУЛЬТУРИ

Нарешті четвертий черезкарпатський шлях ішов, мабуть, вздовж лі­вого берега горішньої Тиси й Вишової на схід до Пр и с л оп с ьк о го пе­ревалу, а ним у південну Буковину. На його існування вказував би бронзо­вий скарб із с. Довгого, Мармароської области, золоті браслети з M а р- мароського C и гот у й околиці і бронзовий бойовий джаґан з P о н а- ш е к у, цієї ж области.'"" На Буковині виявлено досі чотири бронзові скарби: в сс. Прилипчому (Заставна),™ Бурдеї (Чернівці), ^a°' Прес и каре­нах (Сторожинець)^3,3 і в Кіцмані.™ Одначе всі вони в північній частині краю, далеко від ГІрислопського перевалу, і тому треба думати, що ці скарби занесено туди шляхом через Покуття вздовж р. Пруту. На цей шлях вказу­вали б бронзовий джаган, знайдений у с. Заболотові (Снятии),^3j* і зна­хідки з Вашковецького р-ну: бронзовий джаган і ніж з с. Глиниці³⁵⁵ та бронзова сокирка з вушком із C т а нівців.’”

У східньому напрямі, в Побожжя і Подністров’я, угорські бронзові ви­роби експортовано через семигородські перевали і долиною Дунаю.

З Подністров’я трацькі торгівці бронзою йшли вгору Серетом на Во­линь у доріччя Турії, Стиру і Горині, куди також імпортували зброю, госпо­дарське приладдя і особисті прикраси, а то й вістря до списів (О н и ш к івц і на Крем’янеччині,³³⁷ Верба на Дубинщині),^37,8 вістря до стріл (Ковель)™ і скарб з Жаврова на Остріжчині,³®’ втулчасті сокирки-кельти (Липа, Лу­бенського p-HyV" Рівне,⁸” Збранки і Народичі, Овруцького райо­ну)³"³ та нашийні гривни і браслети (Ігнатопіль, Овруцького р-ну).³"* Імпортовані угорські бронзові вироби подибуються іце далі на північ аж на Литві.^ж’

Тут треба зазначити, що не всі бронзові предмети, знайдені в скар­бах або поодинці, були угорського походження. Детальна аналіза виявила серед них і такі, що їх принесли із заходу племена з т. зв. лужицькою ^{[565] [566] [567] [568] [569] [570] [571] культуроιo.iw" Нові західні емігранти були хліборобами, вони сіяли вже пшеницю, жито, овес, ячмінь і плекали свійську худобу. Сліди їхнього пере­бування подивуються раз-у-раз на врожайних землях, ніколи серед пісків і лісів. У половині бронзової доби (1300 - 1200 до Xp.) вони густо заселяли Чехію, Моравію, Шлезьк і Польщу. Звідтіля, в наслідок перелюднення та за­сушливого, суббореального клімату, вони стали переселятися на схід, на укра­їнські землі.}

Під кінець бронзової доби (IV- V) вони перейшли через Вислу і до­лішній біг Сяну на Холмщину, де залишили по собі тілопальні погребища в с. Топірниці (Замістя)”⁷ і в Без к у (Холм),”' та в Сокальщину, де зу­стрілися з місцевим населенням, нащадками надбузьких неолітичних племен. Доказом цього є погребище з кінця бронзової доби в с. Ульві в ку (Co- каль), що його досліджували Й. Нікорович,³⁰⁰ Б. Януш,³™ Т. Сулімірський^{[572] [573] [574] [575]} і Й. Ґлосік.^{[576] [577] [578] [579] Місцевого походження на ньому є трупокладення з випроста­ними кістяками та деякі керамічні форми. Лужицькими є декілька тілопаль- них поховань, глиняний посуд із скісним жолобкованням, часто закінчений, рідкісні бронзові прикраси (браслети, наголінники, “кнеміди” і один перстень на великому пальці лівої ноги). На зв’язки ульвівецької групи населення з Холмщиною вказує кістякове поховання з керамікою ульвівецького типу, ви­явлене в с. Стрижов і на Грубешівщині,373 та кухлики ульвівецького типу, знайдені на тілопальному лужицькому погребищі в с. Топірниці (Замі­сти).37* Слідів поселень лужицьких емігрантів на західньоукраїнських землях досі ще не виявлено.}

Генези лужицької культури ще не встановлено остаточно. Совєтський археолог В. Нанівець вважає, що “приблизно в XlII ст. до н. е. в результаті покищо невідомих історичних подій тшінєцьке і передлужицьке населення об’єдналось у велику групу племен з лужицькою культурою”.³⁷³ Польські ар­хеологи виводять її то з надодранської шнурової кераміки,³⁷’¹ то з культури тшцінєцької (на Повислі й Побужжі),^[580] а дехто з культури передлужицької при сильній співучасті тшцінєцької культури.^[581] Пінезький археолог Е. Ile- терсен вбачає коріння лужицької культури в культурі унєтицькій та в її орга­нічному продовженні - - культурі передлужицькій.³⁷’

Важливою, вже кількадесять років гаряче дискутованою проблемою є етнічна приналежність племен з лужицькою культурою. Чеські археологи приписували її спершу беззастережно праслов’янам (Й. Піч,^[582] К. Бухтеля,^{[583] [584]} Л. Червінка),^{[585] [586] [587] [588] пізніше висловились проти цього Й. Схраніль383 та Л. Нідер- ле,381 нині Я. Філій383 вважає лужицьку культуру знову праслов’янською, а сло­вацький археолог Й. Повлік[589] твердить, що лужицька культура не є слов’ян­ська, а є тільки одночасна з появою найдавніших слов’ян по північному боні Карпат.}

Польські археологи (Л. Козловський,^[590] Т. Сулімірський,³⁸⁸ К. Яжджев- ський,^[591]" Т. Вага,^[592]”⁰ Й. Костшевський³⁰¹ і А. Ґардавський ^[593] ’ приписують лужи­цьку культуру праслов’янам. їх підтримують антропологи Р. Єндик'"'² та К. Стояновський,^ЗІЯ Я. Чекановський”⁴ старається вирішити це питання ком- промісово: він припускає можливість, що лужицька культура була спільною для всіх північних індоєвропейців після того, як від них відділились праґер- манські племена.

Німецькі археологи, нераді бачити східню Німеччину прабатьківщиною західніх слов’ян, приписували лужицьку культуру по черзі германцям (Р. Вірхов, Г. Єнч, А. Фосс, Р. Бельц, Л. Фаєрабенд, Г. Шуман, І'. Коссінна і вос­таннє К. Шухгардт),³⁰³ кельтам (Ґ. Коссінна 1895), карподакам (Ґ. Коссінна 1902),^3w тракам (Ґ. Коссінна 1912, А. І'еце, Г. Шмідт), нарешті іллірам (Ґ. Коссінна),³"⁷ і цього погляду додержується тепер, більшість німецьких архео- догів школи Г. Коссінни (В. Ля Бавм,^{[594] [595] [596] [597]"’ О. Meniin,'1"0 Е. Петерсен/'" Б. Ріхтго- фен/“ Ф. Альтгайм/'® Л. Цоц)/'“}

З інших дослідників румунський археолог В. І Іарван^,0‘ вважає лужиць­ку культуру ілліро-трацькою, англійський археолог В. Чайльд — трацькою/“ югославський археолог В. Мільойчіч приписує її іллірійським венетам і пра­слов’янським вендам та дошукується її прабатьківщини в північній Угорщині (комітат Гевеш) і на Словаччині/⁰" ленінградський археолог М. Артамонов приписує лужицьку культуру ліогіям/"^[598] яких згадують античні історики Ta- ціт та Страбон. Серед українських дослідників М. Міллер схиляється до дум­ки, що лужицька культура не є ні прагерманською, ні праслов’янською, а на­лежить до тієї стадії розвитку індоєвропейської раси, коли цього розподілу ще не було.

На нашу думку, племена з лужицькою культурою, які в двох остан­ніх тисячоріччях до Xp. займали майже всі сучасні польські та чеські землі, а також частину Саксонії й Бранденбурґії аж по Берлін, були переважно на­щадками індоєвропейських племен із шнуровою керамікою, і їх треба, знай- більшою правдоподібністю, вважати за предків західніх слов’ян/⁰’ До повного їх визнання яко праслов’ян все ще стоїть на перешкоді прірва в тяглості археологічних пам’яток між тілопальною лужицькою культурою бронзової й ранньої залізної доби і такою ж культурою ранніх слов’ян IV - VI ст. по Xp. Зусилля Й. Костшевського заповнити цю прірву переконливими матеріялами-знахідками досі були безуспішними.

Пізня бронзова доба. Кінець бронзової доби в Україні, що припадає на перші сторіччя останнього тисячоріччя до Xp., — це, за виїм­ком степової України, вже перехід до ранньої залізної доби, яка тоді вже розпочалася в центральній Европі. Вплив її позначився передусім на кераміці, яку - - на західній зразок — стали тепер закінчувати в диму і вигладжувати аж до металічного блиску. Перші зразки цієї нової ганчарської техніки чи моди з’явилися, в сусідстві з Україною, на трацькій території, в Семигороді і звідтіля перейняли її ганчарі Побужжя, Подніпров’я та Подністров’я. Ра­зом з цією чорною блискучою керамікою раннього гальштатського типу з’я­вився в Україні, також за виїмком її степової частини, бронзовий бляшаний посуд, імпортований з Подунав’я.

В південній Україні впливам нових, західніх культурних течій підпало в першу чергу населення Побожжя. Його тогочасна культура має в архео­логії назву білогрудівської культури - - від Білогрудівського лі­су біля м. Умані, де вперше виявлено пам’ятку нього типу. Досліджували їх її. Курінний (1918 - 1923, 1925 - 1926),¹⁰⁹ Б. Безвенглінський (1926),”“ О. Te- реножкін (1949),^4,1 О. Лагодовська (1949 - 1950),^{[599] [600] [601] [602] С. Березанська й Г. Ти- тенко (1951 - 52)[603] [604] та Б. Граков і О. Тереножкін (1955 р.)."‘}

Носії білогрудівської культури залишили по собі два роди пам’яток — подібні до могил попелища і багато побутових залишків на місцях свого поселення. їх поховань ще не вивчено.

Білогрудівські попелища - - це підвищення-насипи з попелу та різних побуїових залишків. Одні з дослідників (II. Курінний, Т. Пассек) вважають їх за тілопальні могили, інші (О. Тереножкін) вбачають у них побутові залиш­ки на місці довгочасних поселень, і їхній погляд, думаємо, правильніший, бо ніяких слідів поховань у попелищах досі не виявлено.

В одному з попелищ у Б і л о г р у д і в с ь к о м у лісі, в насипу із чорнозему, попелу та побутових залишків ГІ. Курінний зібрав: сім великих вкладнів до серпів, кам’яне долото, уламок крем’яної шліфованої сокири, ба­гато відлупів кременю, кістяне шило й долото, понад півтори тисячі уламків різного глиняного посуду, багато прясличок та інших глиняних виробів, ви­паленої обмазки стін, дрібних камінців та кісток свійських і диких тварин.^[605]

Дещо ясніший образ дали розкопи попелищ в C и н и ц ь к о м у лісі біля с. Краснопілки, Уманського р-ну. Під серединою насипу О. Тере­ножкін знайшов на невеликому підвищенні три вогнища, і це дало йому під­ставу вважати попелище за залишки житла, а його насип — за румовище йо­го стін."”

Серед кераміки білогрудівських попелищ є горщики, вази, миски, кухлі з вухами і банькуваті міньятюрні посудинки. Окрему групу становить чо р- н и й лощений посуд, прикрашений відбитками зубчастого штампу. Крім ке­раміки трапляються в попелищах кам’яні сокири-молоти з дірою на топори­щі, кам’яні зернотерки і глиняні формочки відливати бронзові предмети.

Поселення носіїв білогрудівської культури досліджувано біля сс. C о б- к і в к и й Краснопілки, Уманського р-ну, і біля с. C а н д р а к і в, Хміль­ницького р-ну. До того часу належить також спідня частина культурного ша­ру городища в с. Суботові, Чигиринського р-ну.

Найбільше з цих поселень, площею до 10 гектарів, знайшли С. Бере­занська і Г. Титенко на відкритому березі потоку біля с. C о б к і в к и. Воно складалося з багатьох глинобитних хат, в яких і біля яких виявлено вогнища, кераміку, кам яні зернотерки, крем яні серпи, глиняні пряслички до веретен і кістки свійський тварин/¹⁷ У більш забезпеченому, як виходить з розкопів О. Лагодовської, місці було розташоване поселення біля с. Сандраків. Во­но стояло на підвищенні, захищеному з двох боків крутими схилами, а з тре­тього, приступного, був викопаний рів і насипаний оборонний вал. У госпо­дарських ямах на цьому поселенні, як також і на поселенні біля с. Красно- пілки, знайдено багато крем’яного приладдя, яке вказує на хліборобське зайняття їхнього населення, бронзові вироби і найбільше уламків глиняного посуду. Цей останній мав форму високих банькуватих і тюльпануватих 'гор­щиків з валковим орнаментом і іноді з низкою витиснених зсередини гйрбоч- ків-горошинок довкола вінців, та мисок із загладженою й лощеною без закін­чування поверхнею.^[606]"'

Глиняна посудина із Суботівського городища.

(за Б. Траковим)

Багатші на висліди були розко­пи Б. !'ракова й О. Тереножкіна на Суботі в сько м у городищі. Вони виявили там залишки кількох півзем- лянкових жител з вогнищами посереди­ні, покрівля яких була підперта вкопа­ними в землю стовпами. Культурна й ча­сова єдність цього поселення з назва­ними вище зазначена аналогічними фор­мами посуду, крем’яними вкладними до серпів, кам’яними сокирами з отвором на топорище, кістяними шилами та мо­тиками з оленячих рогів. Там знайдено теж плескатий бронзовий браслет. На

Бронзовий браслет і цельт та залізна сокира із скарбу на Суботівському городищі.

(за Б. Траковим)

зв’язки з долішнім Подніпров’ям вказують уламки глиняних ринок-жарівень, прикметних для тамошніх поселень. Невідомою досі з білогрудівських посе­лень знахідкою є викопане тут кістяне черепкове вістря до стріли і вироблені з костн зовнішні частини (псалії) кінських вудил.⁴¹” Аналогію з тими псалія- ми знайдено раніше в м. Б е л з і біля м. Сокаля, над Бугом, як імпорт з трако-кіммерійських земель/'''

На терені племен з білогрудівською культурою П. Курінний знайшов ще один рід пам’яток, що їх, треба думати, золишили по собі ті самі племена. Це — б і л о г р у д і в с ь к і кам’яні плити-стели,®¹ видобуті в 1915 ропі із землі в Білогрудівському лісі. Одна з тих стель, що найкраще зберег­лася, — це плита з пісковику на 103 см. висоти і 10 см. грубини. На однім її боці вирізьблені металевим знаряддям ознаки людської постаті. Голову пред­ставляє низький прямокутний (35 х 84 мм.) виступець, нижче технікою пла­ского рельєфу зазначені обрис обличчя, очі, ніс, ще нижче дві піднесені вго­ру руки, долонями звернені до тулуба, з широко розставленими пальцями (поза оранти), біля долонь маленькими горбочками зазначені груди. Нижче рук, рівнобіжно з ними, двома скісними листвами поперечних валочків зобра­жені, мабуть, тороки обшивки верхньої частини одежі,а гладким широким поясом на висоті колін обшивка нижньої частини одягу. Під нею двома дозе- мимн пасмами зазначені ноги, а двома кружальцями стопи. По другому боці плити-стели рівчаком від спини аж до нижньої листви зазначений стіб одягу.

В другій стелі голова відбита, на висоті рамен легким скосом зазна­чена палиця з загнутою горішньою частиною, нижче дві стопи на зразок пер­ших. Разом з цими стелями знайдено ще два кам’яні прямокутні в перекрої стовпці.

Сліди селищ білогрудівського типу виявлено також у 20 місцевостях горішнього Подністров’я і в північній Буковині, одначе вони ще докладно не досліджені. Єдині систематичні розкопи були переведені у 1955 р. І'. Смир- новою біля с. Ma гали, Садигорського р-ну, Черновецької области, [607] [608]^a, а роз- відкові розкопи Р. Кнітлем у с. Касперів ця х (1909), Т. Сулімірським в с. Гол іг рада х (1931),“ нами в с. Корничі (1936)'^^^u і Т. Сулімір­ським і нами в с. Ново сіл ці Костюковій (1931).‘^ет Кераміку цього ж типу ми виявили також у трьох місцях на терені княжого Галича в с. Kpii- л о с і, Галицького р-ну, Станиславівської области.

Поселення біля с. Магали, розташоване на високому лівому березі р. Пруту, двошарове. Долішній, ранішин шар належить до кінця бронзової до­би (X - IX ст. до Xp.), горішній — до ранньої залізної доби (VIII-VH ст. до

Кераміка білогрудівсьного типу з Городниці біля Городенки.

(за збірками Музею НТШ у Львові)

Xp.). Перші мешканці поселення жили всі в наземних хатах, і не мали ще за­лізного приладдя та чорної лощеної кераміки. Інші будували поруч назем­них хат півземлянки, були хліборобами й скотарями, а їхні ганчарі виробля­ли посуд — корчаги, миски, черпаки, грубі горщики з вухами для варення. Вони знали вже як закінчувати, лощити та прикрашати канелюрою парадний посуд, головно малі вазочки. Вживали, звичайно, й металевих виробів, зем­лю обробляли кістяними мотиками, збіжжя жали серпами з крем’яними вклад­ними.

Найбільші розвідкові, непубліковані ще розкопи на частині поселення в H о во сіл ці Костюковій виявили залишки житлових споруд, багато уламків глиняного посуду, знаряддя з кварциту й Кости та останки кісток свійських і лісових тварин. Важливою хронологічною вказівкою є дві фібулі типу Peschiera з бронзового дроту без гачка на кінці крученої (тордованої) каблучки.^[609]

На терені с. Крил осу під т. зв. “Галичиною Могилою” на Качкові ми виявили в 1934 р. землянку з слідами вогнища, а в її насипі чорні блис­кучі уламки кераміки і кілька тваринних кісток. Другу землянку з такою ж керамікою, датовану бронзовою глицею, ми досліджували на узгір’ї біля с. Корнича (Коломия).

В кераміці з усіх названих розкопів і окремих знахідок вирізняється п’ять головних типів: 1) амфори з півкулястою та стіжкуватою горішньою частиною, злегка розхиленими вінцями і двома вушками. Колір тих амфор завжди чорний, блискучий, орнамент жолобкований. Формою вони дуже на­гадують італійські ранньогальштатські вази типу Villanova. 2) миски ши-

роко розхилені, тільки всередині чорні, блискучі, прикрашені звисаючими від вінців концентричними жолобкованими або ритими півколами. Верх вінців інколи буває карбований, на дні всередині хрест з двох пар жолобків. Про­стіші миски не чорнені і не орнаментовані. 3) низькі вази у вигляді плеска­тої кулі із злегка розхиленим горлом та чотирма великими, зсередини витис- неними ґудзками довкола вичеревка, які обведені знизу концентричними жо­лобкованими півколами. 4) горщики у вигляді стрункого вазонка з паль­цевим орнаментом угорі вінців. 5) ч е р п а к и - к у х л і, низькі, вальшоваті із злегка вгнутими боками і дуже великим, високо понад край посудини ви- стаючим вухом, що закінчується невеличким ріжком. Аналогічні форми є тіль­ки в кераміці т. зв. “скитів-орачів" на західньому Поділлі,⁴” а їхніх прото­типів слід шукати в іллірійському культурному крузі.^{[610] [611] Крім поселень з ке­рамікою білогрудівського типу, на Подністров’ї відомі й могили з посудом такого ж типу. Одну з таких могил розкопав Я. Брик у 1931 р. в с. Буків- н і й, Товмацького р-ну.[612] Вона була тілопальна, біля спалених кісток знай­дено кілька глиняних посудин. Другу тілопальну могилу з насипом розкопа­ли ми в 1937 р. у с. Під горі біля Теребовлі, здобувши з неї багато улам­ків чорненої посудини.[613]}

Третю досліджували ми в лісі “Іванівське” на терені с. Підгороддя біля Крилосу, Галицького р-ну. В могильному насипі виявлено уламки чор­неної кераміки і гальштатську скляну жовту намистину з голубими ґудзка- аіи із білою обвідкою. Під насипом була могильна яма (IOOx 190 см.), лише 25 см. глибини, виповнена ясносивою смугастою глиною, неначе з верства­ми очищеного від вугликів попелу, або з останками роз’їдженого вже гуму­совими кислотами кістяка. Жадних могильних дарів не знайдено.

У с. Винятннцях (Заліщики) знайшли, мабуть в могилі, дві ци­ліндричні неорнаментовані посудини і вазу з широким горлом і злегка роз­хиленими вінцями, прикрашену двома поземими рядками ритих, потрійних хвилястих ліній, що нагадують подібний орнамент княжої доби.^[614] Цей своє­рідний орнамент виявлено також на уламках посуду з НовосілкиКо- с тюково ї біля Заліщик, і тому його слід залічити до репертуару орна- ментаційних мотивів білогрудівського типу.

Пам’ятки білогрудівського типу в доріччі Богу та на горішньому По­дністров’ї цілковито відповідають одні одним. їх залишило по собі те саме місцеве хліборобсько-скотарське населення, нащадки давніх трипільців з до­мішкою “шнуровиків”. Шляхом товарообмінних зв’язків із Закарпаттям це населення відчуло подих нових культурних течій з альпійських країв і, між іншим, засвоїло собі нову моду чорного лощеного посуду в ганчарському ви­робництві. Тому всі пам’ятки по цьому населенню, в сполученні з часом їх

Кераміка та бронзова глиця X - IX ст. до Xp. з поселения біля с. Магали на Буковині (долішній шар).

(за Г. Смнрновою) появи у ранній га.іьштатській добі, можна об’єднати одною спільною назвою українського г а я ьштат у.^{[615] [616] [617] [618] [619] [620]}

У горішньому доріччі Бугу, на терені давніх неолітичних надбужан- дів, з кінця бронзової доби походить велике пласке погребище, що його роз­копував у 1952 р. неназваний дослідник біля с. Ганчарі вки (Белзець), Золочівського р-ну, Львівської области. Воно налічує сотні поховань, зде- більша кістякових. У могильному інвентарі змішані елементи двох культур ■— лужицької (пугарі з рельєфним орнаментом, бронзові браслети) та комарів- ської (тюльпануваті посудини).'” Докладної аналізи цієї важливої пам’ятки, що мала б бути початковим виявом пізнішої висоцької культури, провести ще не можна за відсутністю джерельної публікації з ілюстративним матерія- лом.

До самого кінця бронзової доби слід віднести бронзовий б я я ш а - н и й п о с у д, знайдений у кількох місцевостях Подністров’я. Цілий скарб цього роду був викопаний принагідно в с. Ky ни сів ця х, Городенського р-ну, Станиславівської области. Він складається з п’ятьох півкулястих казан­ків із подвійними каблуками-вухами, з яких один прикрашений тисненими зсередини лебединими шийками.³"¹ Близькі аналогії з ними виявлено на Угор­щині”^[621] та в Баварії^[622] як імпорт з терену ранньої гальштатської культури ти­пу Villanova в Італії. Частини двох подібних казанків знайдено також у с. Озерянах (Товмач),^[623]” крім того в бронзових посудинах виявлено брон­зові скарби з сс. Руди (Рогатин) і Корнича (Коломия), які тим самим датовані на кінець бронзової доби. Уламки посудини з бронзової бляхи і бронзову фібулю застібувати одежу, викопано в печері “Петрунячка” біля с. Жабокруків (Городенка).^[624]

На підставі нанесених на карту знахідок цього типу в Дунайській уло­говині румунський археолог К. Вульпе"¹ реконструювала цілі сітку торго­вельних шляхів, якими італійський посуд з бронзової бляхи в добі Беначчі I-II (пізня бронзова доба в Україні) поширювався по центральній Европі. З них тільки два прямували на північ, в напрямі горішнього Потисся⁴¹³ і Kap-

Кераміка пізної еиеолітнчиої доби мар'янівського (1 - 4) типу та пізної бронзової доби мапобудківського (5-9) і боидарихіиського (10 -16) типів.

(за В. Ільїнською) лат. Вони виходили з Poetovium на схід в сторону Верецького і Яблониць- кого перевалів.

Лівобережжя. Інші племена залишили по собі пам’ятки кінця бронзової доби за Дніпром, на Лівобережжі. Це — поселення над річ­ками Дінцем, Сулою, Ворсклом та Осколом, досліджувані Д. Телегіним,⁴⁴’ В. Ільїнською⁴⁴⁴ і Г. Ковпаненко.^{[625] [626]“'’ 3 них найважливіші поселення в урочи­щі “Бондариха” на лівому березі Дінця, проти Ізюму на Харківщині, і в с. Xyxpax, Охтирського р-ну, Сумської области, на лівому березі р. Ворскла. На першому з них виявлено аналогічні з білогрудівськими крем’яні вкладні до сернів, кам’яні зернотерки, кістяне приладдя для обробки шкір, уламки глиняного посуду і тваринні кістки. Важливою хронологічною вказів­кою є знайдені там кам’яні матриці-формочки відливати шестигранчасті брон­зові сокирки-кельти і залізне шило. Серед кераміки переважають брунатні або темні горщики з слідами лощения, прикрашені ямочками (трикутник, овал, коло), відбитками нігтів і наліпленими валками з пальцевим орнамен­том. Вінця посудин прикрашені рідкою насічкою.44’}

На поселенні в с. Xyxpax виявлено залишки півземлянкового жит­ла і культурний інвентар аналогічний з бондарихським. Серед керамічних ма- теріялів знайдено посудину чисто білогрудівського тину, що вказує на.між­племінні зв’язки через Дніпро. Це — тюльпануватий горщик, прикрашений валком, кінці якого спущені вниз. Над валком і під ним є смужка наколів.⁴⁴⁷

Одночасне поселення досліджувала В. Ільїнська в Малих Будках, Недрнгайлівського р-ну.

Кримські пам’ятки кінця бронзової доби досліджували Г. Бонч- Осмоловський,⁴⁴' О. Дашевська,⁴⁴" X. Крис,⁴³" І. Кругликова,⁴³¹ В. Веселов⁴⁵⁷ і А. Круглов.⁴® Тамошні племена, предки пізнішого таврського населення Кри­му, залишили по собі численні невеликі поселення і поховання в кам’яних скриньках, охоплені в археології спільною назваю кизил-кобинської куль­тури (назва від печери Кизил-Коба біля Бахчисараю).

170" class="lazyload" data-src="/files/uch_group89/uch_pgroup316/uch_uch6849/image/image170.jpg">

Основні типи могильної кераміки з долини р. Canripa иа Криму (1-4 ямннй, 5-8 катакомбний, 9 - 12 кавказький, 13 - 17 Кизил-Кобинський).

(за П. Шульцом)

Сфера к у л ь т о в и х у я в л е н ь племен бронзової доби дослідже­на ще дуже мало. Одначе всі дослідники погоджуються в тому, іцо тоді прий­шов від малоазійських геттітів культ сонця в Україну.^{заліза, а пізніше із добутої з землі залізної руди. Перші згадки про залізо в писаних джерелах з’явля­ються у XIV ст. в листуванні єгіпетського фараона Аменемготепа IV з гет- тітським царем Хаттушілем.}

Звідкіля прийшло знання обробки заліза в Україну, про це говорить грецький античний переказ, за яким перші навчились обробляти залізо ха- ліби. Це плем’я, що його згадує Геродот, мешкало на західніх берегах Кас­пійського озера, в сучасному Дагестані, і виробляло найдавніше крицю. То­му можна думати, що саме звідтіля прийшло залізо в Україну, а не від ма­лоазійських геттітів, як здогадуються західньоевропейські дослідники, між ними й чеський археолог А. Стоцький.^[636]

Залізо в Україні з’являється під час приходу скитів, і тому греки змі­шували їх з халібами й називали винахідниками заліза.

І справді, в Україні, на її північно-східній периферії, найдавніші сліди місцевого виробництва заліза —- гамарства походять уже з другої половини II тисячоріччя до Xp. Вони були виявлені на поселенні того часу біля м. В о- р о н е ж а у вигляді залізного шлаку і залізного шила ковальської роботи. Під кінець того ж тисячоріччя окремі залізні предмети зрідка трапляються уже в степовій частині України, у племен із зрубними похованнями.^[637]

Приблизно в той же час знання виробництва залізних предметів прийш­ло також до Греції, з XI ст. воно почало ширитися в Італії, а в центральну Европу дісталося приблизно на сто років пізніше. Там, на горішньому Поду- нав’ї і в сумежних краях, швидко витворився могутній виробничий і дуже експансивний центр, культура якого дістала в археології назву гал ьштат- сько ї. Прикметний для неї чорний (графітований) посуд з металічним по­лиском припав до вподоби в Европі, і нова “мода” поширилася по всіх части­нах континенту, в Україні аж по Кавказ.

Видобувати залізну руду, головно в лісистих околицях, було легше, як мідяну. Для цього довгий час не треба було окремих справжніх копалень: вистачало збирати на поверхні землі куски так званої болотняної руди або тільки копати невеличкі ями. Біля таких місць звичайно й витоплювали залізо.

У природі залізна руда знаходиться частіше як мідяна і цинова — в Україні її дуже багато — одначе, не випадково залізну руду почали опра­цьовувати багато пізніше як мідяну. Справа в тому, то мідяна руда топить­ся вже при температурі 1084^o C², і таку температуру можна було витворю­вати в бронзовій добі, а залізо потребує для перетоплений приблизно 1530° С. Такої високої температури не можна було досягти в звичайному горні, і тому для витоплювання залізної руди придумано спеціяльне горно, якого й досі вживають деякі примітивні племена. Це була кам’яна скринька з двома мали­ми отворами на протилежних стінках. Туди насипали болотняну руду, пере­кладаючи її прошарками жевріючого вугілля, потім ущільнювали горно гли­няною обмазкою, в залишені два отвори вкладали глиняні рурки від коваль­ських міхів, і тими міхами вдували всередину ненагріте, “сире” повітря, ки­сень з якого, спалюючись, підвищував і підтримував високу температуру в горні. Такий спосіб витоплювання заліза з руди зветься в археології сиро­дутним або кричним способом. Важкі частини заліза осідали при цьому на дно і творили там зливок доволі чистого заліза, т. зв. крицю, яку потім очи­щали куванням в кузнях. В тому й була засаднича різниця між міддю і залі­зом, що мідь одержувалося в плинному стані і її можна було наливати у мат- риці-формочки, а залізо виходило з горна тверде, і з нього можна було ви­готовляти предмети тільки шляхом кування. Це й породило новий рід вироб­ничої техніки і новий рід ремісників — ковалів. Вони були всюди у великій пошані, і бог-коваль подибується в мітології багатьох старовинних народів. Таким був мітичний Табулкаїн, український Сварог, грецький Гефайст, гер­манський Вілянд, етруський Сефляй і фінський Ільмарінен.

Виробництво кращого, твердішого й гострішого знаряддя значно при­скорило розвиток різних ділянок виробничої техніки, стало дуже помічним у хліборобській праці (винахід коси) і в хатньому господарстві. Одначе, bo- но принесло також багато шкоди людству сильнішою і різноманітнішою збро­єю, яка заохочувала до частіших воєн. В цілій Европі помітно тоді вирівнян­ня, універсальність у різних виявах матеріяльної культури. Це можна пояс­нити великою життєздатністю “залізної” культури й живими торговельними зв’язками, які поширювали нові винаходи по найдальших закутинах конти­ненту. Звичайно, у висліді скріплювався патріярхальний лад.

Залізна доба глибоко позначилася також у ділянці духової культури людства, зокрема у сфері культово-філософічних уявлень. Це була доба твор­ців нових світових релігій. На Далекому Сході жив і проповідував тоді вели­кий мудрець K он фу цій (550 - 478 рр. до Xp.), засновник національно- державної релігії Китаю, в якій не існувало ще поняття Бога і згадувалось ближче неокреслене небо, а вся етика базувалася на родинному житті.

В Індії великий учитель народу Ґватама-Будда (приблизно 560- 480 рр. до Xp.) заснував першу універсальну релігію в Азії, яка виходила з міркувань про ціль людського життя і обіцяла по смерті нірвану, як звіль­нення від усіх терпінь.

В Ірані діяв у VII ст. пророк Зороастр, який закликав богів і лю­дей боротися із злом. Його вчення панувало в Ірані аж до VII ст. по Xp.

В Европі можна тільки одного Пітагора порівняти з названими трьо­ма азійськими мудрецями залізної доби. Цей грецький мислитель жив при­близно між 570 і 500 р. до Xp., перший назвав себе філософом і вважав ма­тематику за втілення живої гармонії світу. Він перший у Греції проповідував безсмертність і мандрівку душ.

На майже одночасну появу названих мислителів (троє з них жило в VI ст. до Xp.) звернув увагу латиський археолог В. Станка. Він висловив гі­потезу, що, можливо, причиною цього синхронізму було винайдення заліза і великий вплив, який мало нове, краще від давнішого, значно дешевше й тому доступніше залізне знаряддя на господарство, ремесло й соціяльний устрій людства в залізній добі.^[638] Гіпотеза ця дуже оригінальна, одначе мало переконлива, бо - - як правильно завважує М. Міллер - - філософи з’явля­ються в наслідок розвитку цивілізації, культури та письма, а не від самого заліза.

Залізна доба поділяється в європейській археології на два періоди: раніший переходовий від бронзи до заліза — це гальштатсьа доба (назва від м. Гальштату у долішній Австрії) і пізніший вже чисто залізний — лятенська доба (назва від мілини Ля Тен у Найшательському озері в Швайцарії). Як межу між ними кладуть звичайно половину останнього тися­чоріччя до Xp. Цей поділ можна в Україні застосувати тільки до західніх зе­мель, де є більше пам’яток гальштатського і лятенського типу, занесених ту­ди новими зайдами — венедами, поморськими праслов’янами, кельтами, тра­ками і племенами з лужицькою культурою. Для залізної доби в центральній, східній і південній Україні краще підходить її поділ на передскитську, скит­ську та сарматську доби з їхніми пам’ятками по місцевому хліборобському населенню, по чорноморських грецьких колоністах та по ранніх азійських ко­човиках — кіммерійцях, скитах і сарматах. Одначе й туди, далеко на схід, до­ходять впливи панівної в Европі гальштатської культури. Вони цілком ви­разні в басейні середнього Дніпра і на його Правобережжі, де зустрічається не тільки чорний лощений посуд, але й металеві прикраси та частини зброї мають гальштатський характер. Далі, на Лівобережжі, гальштатська керамі­ка і зрідка інші предмети подивуються на городищах та похованнях місцево­го населення. Вони доходять аж у Приозів’я (Ростов) і на Підкавказзя, де М. Міллер знайшов у 1935 р. великий дзбанок-ковшун гальштатського типу біля скорченого кістяка в похованні коло м. Моздоку.' Також інші археологи знаходили чимало гальштатської чорнолощеної кераміки першої половини VI ст. до Xp. у великому могильнику біля м. Моздоку в долині р. Тереку."

Правобережна Україна. Початок залізної доби на Подніпро­в’ї дістав в археології назву передскитської доби, яка передувала першій на­валі азійських кочовиків. Її перші вияви дали себе швидко відчути в лісосте­повій смузі України, і тоді виникають там укріплені поселення, обведені ва­лом і ровом. З’являються на тих теренах перші городища, спочатку невеликі, побудовані окремими родами, а дедалі дуже великі, для цілих племен і їхніх стад на випадок небезпеки. Поряд з ними існують і неукріплені поселення давнього типу.

Найбільш відомими і найкраще дослідженими передскитськими па­м’ятками Правобережної України є городища т. зв. ч о р н о л і с ь к о г о типу, що їх досліджували М. Третяков,’ О. Тереножкін,⁷ Б. Граков з О. Te- реножкіннм,⁸ Е. Покровська і Г. Ковпаненко,⁰ Е. Максимів і Е. Петровська¹⁰ та В. Даниленко.^{[639] [640]}

Назва городищ цього типу походить від Чорноліського городища на правому березі р. Чорноліски, біля с. Хирів ки, Знам’янського р-ну, Кіро­воградської области, досліджуваного О. Тереножкіним у 1949 р. Воно роз­ташоване на високому виступі між глибокими ярами і має потрійну систему укріплень із земляних ровів та валів. Розкопи на ньому виявили, що первісне городище було дуже мале, коло 60 м. у поперечнику і тільки згодом, в міру того, як приростало населення, було двічі значно поширене і за кожним ра-

Городище передскитської доби в Чорному лісі на Кіровоградщині.

(за О. Тереножкіном)

зом укріплене могутнім палом, 12 - 15 м. завширшки в основі і ще й досі 2 м. заввишки.

Між первісним городищем і першим із пізніших валів є кілька підви­щень у вигляді могил, відомих уже з опису пам’яток бронзової доби попе­лищ, які виявилися скупченнями великої КІЛЬКОСТІ! попелу і різних побуто­вих предметів, головно уламків глиняного посуду. їх постання пояснюється звичайно довготривалим заселенням одного місця, одначе І. Шовкопляс здо­гадується, що попелища могли мати також зв’язок із деякими релігійними уявленнями, зокрема з культом вогню.” Місцем, пов’язаним із культом до­машнього вогнища й родини, вважає їх також М. Міллер.”

Здобуті з чорноліських попелищ уламки глиняного посуду походять із високих горщиків, великих двостіжкових посудин, мисок і мініятюрних по­судинок різної форми. Менші з них мають рапаву поверхню, а високогорлі двостіжкові посудини закіпчені й залощені до полиску. Рапаві горщики ча­сто прикрашені пластичним валком з пальцівкою і мають у стінках наскрізні дірки попід вінцями. Цим вони дуже схожі з посудинами аналогічної форми

^1:1 І. Шовкопляс, Передскіфськнй період, Археологічні дослідження, 151.

” М. А. Миллер, Дон н Приазовье, 16.

й орнаменту висоцької культури. Прикметні, також лощені парадні кухлики з кулястим корпусом і високим горлом, прикрашені відбитками зубчастого штампу.^{[641] [642] Городища чорноліського типу досліджувано також коло сс. Лубен- ців, Залевок, Головятина і Полудневського, Смілянського р-ну і села Субо- това та Іванівки (раніше Янич), Чигиринського р-ну, Черкаської области.[643] [644] [645] [646] Найважливішим під архітектурним оглядом було городище в с. Калантаєві, Ново-Георгіївського р-ну, Кіровоградської области, досліджуване в 1956 - 1957 рр. Є. ГІокровською і Г. Ковпаненком.10 Воно розташоване на правому березі р. Тясмину, природно забезпечене з двох боків глибокими ярами і укріплене земляними валами з доступного боку та понад схилами обох ярів. Головний вал від плято мав, як на ті часи, дуже складну конструкцію. Перед його висипанням, на призначеному місці був побудований з дубових колод ряд пов’язаних між собою рублених комор, 2.5 м. завширшки, які потім ви­повнено глиною, можливо й камінням, і присипано землею, вибранням якої утворено по зовнішньому боці валу рів, іце й досі 4 м. завглибшки. Це пер­ший в Україні свідок існування вже в ранній залізній добі такої складної конструкції валів, що стала пізніше прикметною для княжих городищ Київ­щини (Б і л г о р о д к а). Сліди такої ж конструкції валів виявили Е. Макси­мів і Е. Петровська на городищі біля с. Великої А н д р у с і в к и, Ново- Георгіївського р-ну, Кіровоградської области.[647]}

Наземні будинки-хати на городищах чорноліського типу були побу­довані з дерева й глини і розміщені вздовж внутрішньої сторони валів (К а- л а н т а ї в, Л у б е н ц і). Таке положення під охороною вищого від них валу давало їхнім мешканцям кращу забезпеку під час ворожого нападу. Цен­тральна частина городища була незабудована, щоб дати захист мешканцям довкільних неукріплених поселень на випадок загрози. На місцях колишніх хат виявлено кам’яні або глинобитні вимощення долівок і поруйновані вогни­ща, а біля них господарські ями та багато різноманітних речових знахідок.^[648]

Перше місце між знахідками має кераміка того самого типу, що й на Чорноліському городищі. Чорний лощений посуд буває іноді білоінкрустова- ний, а миски мають жолобковий орнамент.

Серед інших знахідок подивується багато виробів з каменю, кости й бронзи. Кам’яні вироби вказують на хліборобський спосіб життя мешканців городищ. Між кістяними виробами помітні частини кінської вузди —- платів­ки й зубила (Су ботів).

Окрему групу знахідок становлять бронзові вироби. Цілий їх скарб був викопаний на городищі в с. З а л е в к а х. В ньому були кінські вудила, широкий браслет із пластичним спіральним орнаментом, тягарці, позолочені

Бронзовий скарб VIII - VII ст. до Xp. з городища біля с. Залевків над р. Тясмииом (за П. Третьяковим)

трапезуваті дармовиси, зливок бронзи і кілька скляних намистин.¹’ Про місце­ве бронзівництво свідчать викопані на городищі біля с. JI у б енні в глиняні ливарські форми-матриці для браслетів і уламки тигля.^{[649] [650] На інших городи­щах знайдено бронзові втулчасті сокирки-кельти, браслети, жіночі дрібні прикраси, кінські вудила і голки з вушком. На городищі в с. Суботові викопано також залізну сокиру-тесло.}

На підставі всіх цих знахідок городища чорноліського типу датується VIlI і початком VII ст. до Xp.^{* 20 [651] їх будували й мешкали в них нащадки носіїв культури білогрудівського типу, тобто нащадки давнього автохтонного на­селення. Пишна мальована кераміка вийшла вже давно в них з ужитку, за­лишилася тільки далека ремінісценція фігуральної пластики у вигляді гли­няних фігурок тварин, виявлених розкопами на городищах у Чорному JI і с і і с. Суботові.}

В басейні Дністра городищ чорноліського типу досі не виявле­но, і залишки матеріяльної культури того часу збереглися тільки на неукріп- лених селищах і в могильниках. Із селищ досліджувано три: біля с. Л у к и Врублівецької (Кам’янець Подільський),^[652] біля с. Ленківців, Кель- минецького р-ну, Чернівецької области,^{[653] [654] [655] [656] [657] і в с. Яругах (Могилів Поділь­ський).=‘ Найцікавішим у висліді було перше з них, розташоване на схилі ви­сокого лівого берега Дністра між двома глибокими бічними ярами, які про­різують берег ріки і виходять у його долину. В 1951 р. І. Шовкопляс виявив на тому селищі залишки двох наземних будівель — ліплянок, ставлених “на стовп”. Вони загинули від пожежі, і тому відбитки лози добре збереглися на випаленій обмазці стін. У кожній з них на долівці була колись піч. її черінь творила верства пласких каменів, вимащених грубим шаром глини, яка добре випалилася довгим уживанням печі.}

На невеличкій віддалі від залишків обох хат-ліплянок виявлено кілька господарських ям на різні речові залишки, якими був також насичений куль­турний шар. У кераміці серед цих залишків переважають грубостінні кухонні горщики з рапавою поверхнею та дірками, може для виходу пари, попід він­цями, прикрашені пластичними наліпленими валками. Тонкостінних неорна- ментованих горщиків з лощеною поверхнею багато менше. Далі є півкулясті черпаки з високим вухом, тонкостінні миски з білоінкрустованими відтиска­ми шнурка західнього типу і гребінчастого штампу. Парадніший посуд сто­лового вжитку, прикрашений заглибленим орнаментом, що вже тільки штам­пованими подвійними спіральками у вигляді поземої латинської літери S на­гадує колишню трипільську орнаментику в Подністров’ї, здебільша білоін- крустований.^[658]

Разом з уламками глиняного посуду на поселенні в Луці Врублівенькій знайдено пряслички з глини і просвердлених уламків посуду, кістяні шила, шліфований кам’яний молоток з невикінченим отвором для ручки і кістки свійських тварин, що вказують на розвинене скотарство. Мисливство засвід­чене кістками малих польових тварин. Дослідник поселення І. Шовкопляс да­тує його, за аналізою керамічних матеріялів, VIII — початком VII ст. до Xp.'"

Кераміка того самого типу визначає також хронологію поселень біля с. Л е н к і в ц і в у північній Буковині, де між іншими знахідками були кре­м’яні серпи і кістяне вістря до стріли, та в с. Яругах на східньому Поділлі.

До поселення в Луці Врублівецькій належав, дуже можливо, могиль­ник з 8 могил, відкритий у 1945 р. і досліджуваний І. Шовкоплясом у 1947 і 1949 - 1951 рр. на лівому березі Дністра. Тут передусім виявлено дуже со­лідну побудову могильних насипів. Вони були обведені при підошві колом із великих каменів, на які були покладені менші камінці так, що вкривали цілу поверхню могили. Потім усе це було присипане шаром землі. Всередині могили різнилися одна від одної формою могильних споруд, влаштуванням поховань і похоронним обрядом. Поховання знаходилося просто в земляних ямах або ямах, вимощених кам’яними плитами. Вони були поодинокі або гру­пові, кістякові (завжди скорчені) або тілопальні, при чому в одній могилі виявлено різного типу могильні ями і похоронний ритуал.

У найбільшій з могил, що займала в могильнику центральне місце, виявлено шість кістякових поховань, з того п’ять групових. Могильна яма одного з групових поховань 275- 130 см. величиною і 60 см. глибиною, ма­ла дно і стіни викладені добре припасованими кам’яними плитами і містила п’ять кістяків у два ряди один над одним. Чотири з них лежали скорчені на правому боці, п’ятий був у сидячій поставі.

Поховання передскитського часу з Лукн Врубпівецької.

(за І. Шовкоплясом)

В іншій могилі було десять скорчених кістяків разом на кам’яному ви- мощенні, поодиноке поховання в ямі без кам’яної обставн і тілопальне похо­вання. Останнє цікаве тим, що тюльпанувата попільниця, наповнена перепа­леними кістками, стояла в ньому догори дном на кам’яній плитні, а друга плитка лежала зверху, на дні попільниці. Можливо, це мало утруднювати навіть спаленому вже покійникові поворот “з того світу”.

Під час дослідження групових поховань складалось враження, що всі покійники були поховані не одночасно, а поступово, бо при одночасному по­хованні 5-10 покійників не можна було розмістити їх на такому невеличко­му місці, яке займали їхні кістяки у могилі. Це ясно, що викладені камінням ями з груповими похованнями були родинними гробницями, куди в різний час ховали померлих членів родини, кладучи тіла новопомерлих на кістяки рані­ше похованих. На це вказує факт, що в одному з групових поховань (моги­ла ч. 3) з кістяків подекуди утворився шар кісток до ЗО см. завгрубшки, а їхні черепи, переміщені при пізніших похованнях, лежали в різних місцях.

Вражає надзвичайна вбогість могильного інвентаря описуваного мо­гильника. У всіх вісьмох могилах знайдено разом уламок гранітної сокири- молота, бронзове кільце з платівки, половину литого браслету, голку з вуш­ком і два кам’яні гострильні бруски з діркою для підвішування. Причиною цього може бути не тільки погане економічне положення населення, але в однаковій мірі й деяка зміна у поглядах на позагробове життя і зв’язана з тим необхідність могильного виряду.⁷⁷

Племена з передскитської доби, що залишили по собі раніші пам’ятки білогрудівського й пізніші чорноліського типу на Подніпров’ї та неукріплені селища й могильники на Подністров’ї, слід вважати за нащадків три­пільських племен неолітичної, енеолітичної і бронзової доби, за ко­рінне хліборобське населення українських земель.

Лівобережжя України. Місцеве хліборобсько-скотарське на­селення східніх областей України передскитської доби було в першу чергу загрожене азійськими кочовиками і будувало вже перші городища для обо­рони від них. Досліджували їх О. Федоровський і М. Фукс в другій половині 1920-их рр. на Харківщині над горішнім Дінцем, головно під оглядом побу­дови укріплень.

Характеристичною рисою розташування цих городищ є їх тяжіння до малих річок і мокрих ярів, подиктоване вимогами стратегічними й господар­ськими. Вони займають доволі малу площу (8000 - 24000 кв. м.) і мають свої пригороддя, які часто захищають доступ до води. Входів на городище у ви­гляді проміжків поміж валами звичайно кілька. Коло них обабіч часто є ями, мабуть рештки укріплених воріт. Городища здебільша поросли лісом, і то­му розкопи на них дуже утруднені. В ямах, що їх понакопували шукачі скар­бів, подивуються уламки місцевого посуду з ямками на вінцях і девізного, чорно-блискучого, гальштатського типу.'’⁸ За відсутністю систематичних роз­копів хронологія донецьких городищ як слід не з’ясована. М. Фукс визнавав їх скитськими, тепер М. Міллер відносить їх до праскитської доби.⁷”

IIo ранніх кочовиках залишилися на Дону, з природи речі, не посе­лення, а передусім доволі багато окремих знахідок у вигляді бронзових стрі­лок і частин кінських вудил, що показують їхній завойовний шлях у Подон- ня й Приозів’я. Такі самі вироби знайдено в могилі VIII ст. до Xp. біля ста­ниці Ч е р н и ш е в с ь к о ї та у похованні в околицях м. Ростова. Цілий скарб того ж часу, що складався з бронзових частин кінських вудил, бойо­вої сокири і мідяної матриці відливати вістря до стріл, був відкопаний у 1939 році біля м. Новочеркаського, Ростовської области.³⁰

У музейних збірках цього ж міста і Ростова над Доном М. Міллер виявив деякі знахідки, що вказують на товарообмінні зв’язки праскитських кочових племен Подоння з північним Підкавказзям. Це — бронзові бойові сокирки і кинджали т. зв. кобанського типу, який дістав свою назву від с. Верхній Кобан у Північній Осетії. Племена з культурою кобанського типу заселяли схили гір та підгір’я центральної частини Підкавказзя, зай- ^{[659] [660]}

Бойова сокира кобаиського типу.

(за М. Міллером)

малися скотарством і витворили у себе окремий бронзівничий центр пізньої бронзової і ранньозалізної доби. Прикметними виробами цього центру були оригінальні бойові сокири, вузькі, довгі й вигнуті, мідяні казани, склепувані з окремих частин, широкі бляшані пояси і різні прикраси. Вони поширюва­лися шляхом товарообміну на Харківщині, Полтавщині і дісталися аж у Ки­ївщину (м. Канів).'⁴¹ Велике родове поселення з пам’ятками кобаиського гину було досліджуване Д. Деопіком у 1957 р. в районі Змієвської станиці в Північній Осетії, над р. Тереком.^{[661] [662]*}

На пізньому етапі розвитку кобанської культури (VIII-VI ст. до Xp.) вирізняються три її льокальні варіянти: 1) західній (Кабардино-П’ятигір’я, до верхів’їв р. Кубані), 2) центральний (Північна Осетія і сумежні з нею ра­йони) і 3) східнії! (Чечено-Інгушська ACCP). Вони відповідають трьом спо­рідненим між собою племінним групам.^1,3

Південну смугу України займали в праскитській добі кіммерійці, іранські кочовики-скотарі, що на переломі ІІ/І тисячоріч до Xp. прийшли шляхом через Кавказ і розбрелися по причорноморських степах. Там вони кочували приблизно два сторіччя, користуючись бронзовим приладдям пів- нічнокавказького (кобаиського) виробничого центру, аж поки він зовсім не припинив своєї праці в другій половині VII ст. до Xp. Совєтські археологи і тут застосовують марксистсько-маррівське “вчення” про переростання пле­мен та їх культур і заявляють, що “за найновішими даними (якими?) носії кіммерійської культури походять від племен-носіїв т. зв. зрубної культури”.^[663]

Матеріяльна культура кіммерійців ще не вивчена як слід. На Причор­номор’ї і Приозів’ї, особливо над долішнім Дніпром, виявлено поселення і могильні поховання кінця II і початку 1 тисячоріччя до Xp., що належали, мабуть, кіммерійцям. Скитські кістяні вістря до стріл давнього типу і відсут­ність молодших пам’яток вказують на те, що життя на тих поселеннях при­пинилося на самому кінці VII ст. до Xp. з приходом скитів.

Крім поселені, відомі вже також кіммерійські поховання із збережен­ням давніх похоронних традицій у вигляді кам’яних вимощень під похован­нями, кам’яних обстав навколо покійників та могильних насипів. Цікаве кім­мерійське поховання з самого кінця бронзової доби виявлено біля хутора Лук’янівки на Херсонщині. Під могилою, в ямі під дерев’яним перекрит­тям, була похована жінка з намистом із бурштинових та блакитних скляних намистин, бронзовою фібулою, невеликими дармовисами і глиняною посуди­ною. В “Широкій Могилі” біля с. Малої Лепетихи, Великолепетиського р-ну на Херсонщині, у складній дерев’яній споруді виявлено поховання кім­мерійського вождя. Два прегарної роботи кинджали, — один цілий бронзо­вий, другий залізний з бронзовим руків’ям, датують могилу ранньою заліз­ною, праскитською добою.^м‘

Пізні кіммерійські могили з 750 - 650-их рр. до Xp. дуже мало різ­няться від поховань ранньої скитської доби. Покійники лежать у них іце давнім звичаєм скорчені, одначе біля них стоїть уже лощений посуд.

Пам’ятками по кіммерійцях є також ті бронзові предмети із скарбів і окремих знахідок, що їх можна з певністю віднести до перших сторіч остан­нього тисячоріччя до Xp. Сюди належать частини зброї і господарське при­ладдя, які свідчать про високий рівень кіммерійського бронзівничого вироб­ництва.” Для кіммерійської культури пізнього часу прикметні ще горщики з валками, прикрашені пальцівкою і лощені пугарі та черпаки, які дісталися туди від західніх сусідів.

У старовинній історії України кіммерійці займають окреме місце то­му, що вони є тією частиною її найдавнішого населення, історична назва якої збереглася до нашого часу. Сталося це завдяки напівлегендарному Го- мерові і грецьким історикам Скімнові, Гекатаєві, Евстатієві і головно Геро­дотов! з Галікарнасу.

Кіммерійці - “етнос гісторіайс гностон" (нарід, знаний історіям, тоб­то історикам) - - каже Евстатій, грецький коментатор Гомерової поеми “Оди- сея”. За Гомером вони були мешканцями найбільш на північ віддаленої кра­їни, до якої прибився у своїх подорожах легендарний Одісей. В уяві грець­ких колоністів Причорномор’я та грецьких істориків кіммерійці були первіс­ними мешканцями “Скити” -- України. Про це говорить Геродот так: “Ски­ти — кочовики, що мешкали в Азії, кинулися під натиском масагетів через р. Аракс (правий доплив р. Кури) на країну кіммерійців. Бо те, що нині ски­ти займають, було раніше, згідно з переказом, краєм кіммерійців” (IV, 11). На вістку про зближення великого війська скитів — каже далі Геродот — кіммерійці вирішили доброхіть залишити свої землі, але їхні царі-вожді рі­шили звести бій з ворогом. З цього виникла суперечка, а далі й бій, в якому всі царі полягли. Кіммерійці поховали їх біля р. Tipacy, де ще й досі видно їхню могилу, і після того стали виходити з краю. Пізніше прийшли скити і забрали порожні землі”. (IV, 11). І далі додає Геродот: “Ще й нині є в Ски- тії кіммерійське укріплення (Кіммерікон) та брід-переправа кіммерійська, є

³"∙ М. Ebert, Reallexikon XII, 181.

” В. Ільїиська й О. Тереиожкіи, як попереднє, 113. ще й край, що зветься Кі.ммеріею і також так званий Кіммерійський Боснор. 1 видно, що скити прогнали кіммерйців до Азії” (IV, 12).“

Кіммерійці мали бути добре організованим, сильним союзом племен, коли їхні кінні загони робили походи аж до Малої Азії. Під назвою Гімірра їх згадується від половини VIII ст. до Xp. в асирійських клинописних текстах як нову загрозу з півночі. Пізніше, впродовж майже цілого VII ст. до Xp. асирійським царям довелося вести затяжні боротьби з кіммерійцями. Під наз­вою 1'омер вони знані також у Біблії. Проблему кіммерійців в Україні вису­нув останнім часом (1951) американський археолог Р. Гайие-Ґельдерн. Про­вівши стилістичну аналізу бронзових знахідок з Середньої Монголії, Китаю та південно-східньої Азії, він прийшов до висновку, що багато з тих пред­метів виявляють західні культурні впливи, які йшли в передскитських часах з Подунав’я, Причорномор’я та Кавказу. Подібність цих східньоазійських форм із західніми автор ніяк не вважає наслідком самих тільки торговельних зв’язків. Це мусіло бути — на його думку — переселення племен, яке відбу­лося в IX -VIII ст. до Xp. Подібних знахідок немає досі в добре досліджено­му районі Мінусінська у горішньому доріччі Єнісею на Сибіру, і тому вихо­дило б, що це переселення відбувалося не через південний Сибір, а більше на південь, через Джунтарську браму, або від Фергани (на схід від Ташкен­ту) через гірські перевали в улоговину Паміру. Це погоджується з китай­ськими історичними джерелами, за якими на прикінці IX і на початку VIII ст. до Xp. західні та північно-західні народи, передусім Hsien - уйп, нападали на китайську державу Chou, аж в 771 р. до Xp. здобули її столицю Hao в сучасній провінції Shen - si.

Дослідник не подає навіть здогадної причини цього переселення чи мандрівки, а тільки натякає на її мілітарний, тобто завойовний характер під проводом кіммерійців.

Участь в названому переселенні східньоевропейських племен на Да­лекий Схід брали, за Р. Гайне-Ґельдерном, з великою правдоподібністю, кім­мерійці, тохари, траки, кавказькі племена та іллірійці або племена, що були під сильним культурним впливом іллірійців. Провідну ролю мусіли мати кім­мерійці, бо були, мабуть, найсильнішою тоді політичною та мілітарною по­тугою серед згаданих племен і жили в сусідстві траків та кавказців. Усе пе­реселення називає автор понтійською мандрівкою, бо його учас­ники жили на північ, схід та захід від Понту - - Чорного моря.

Культури, що витворилися в Східній Азії під впливом цієї мандрівки, мали великий вплив на культуру Індонезії, Мелянезії, Нової Зеляндії і на­віть через Тихий океан на культуру Америки. Виявила не археологічна ви­ставка з нагоди Міжнароднього Конгресу Американістів у вересні 1949 р. в Природничому Музеї в Нью-Йорку.³⁰

“Понтійська мандрівка” - одною чи більше хвилями - і попередня, що занесла трипільську мальовану кераміку в північний Китай всі вони йшли із заходу на схід і несли з собою багато здобутків у ділянці матеріяль-

³" В. Латышев, Известия древ, писателей о Скифии и Кавказе, ВДИ, 1947, 260- 261 (передрук з 1893 p.).

” R. Heine-Geldern, Das Tocharerproblem und die Pontische Wanderung, Sea- eulum, II, Miinehen 1951, 225-255.

ної та духової культури. Одначе на переломі VIII --VII ст. до Xp. зовсім змі­нився напрям переселень народів в євразійському просторі. Орди азійських кочовиків, зрушені зі своїх місць довготриваючою посухою чи потребою ве­ликих степових просторів для кочового скотарства, одна по одній пересува­лися на захід, в трав’янисті степи Причорномор’я, несучи з собою знищення, жах, пожежі та підкорення місцевої хліборобської людности.

Почалося із скитів, кочового іранського народу.” Наприкінці VlI ст. до Xp. він перейшов з Азії, з північного Ірану, через Дон в Україну, прогнав із степів у Малу Азію попередніх кочовиків-кіммерійців, розбив східню гру­пу трацьких племен і змусив частину їх - - агатирсів — перейти через Кар­пати в Семигород.

Згідно з марксистсько-маррівським “ученням””, совєтські археологи вважали скитів спершу за автохтонів в Україні, нащадків трипільців, які “ста- діяльним шляхом” перетворилися в кочовиків і стали предками хліборобів- слов’ян.^{[664] [665] І тільки після появи антимаррівської брошури Сталіна” тверджен­ня про генетичне споріднення слов’ян із скитами було відкинене на науковій конференції 1952 р. в Москві по доповідях Б. Гракова, М. Артамонова, П. Шульца та О. Тереножкіна.[666] А проте, щоб не викреслити скитів зовсім із списка праісторичних автохтонних племен України, совєтські археологи вва­жають тепер скитів за нащадків місцевих, південноукраїнських племен із зрубною культурою.[667]’ Таке твердження не підперте достатніми історичними та археологічними даними, а деякі західні дослідники (Е. Мінне,[668] В. Чайльд,[669] [670] В. Щербаківський'*) вважали скитів навіть за монголів.}

Важливий аргумент в нашу користь подали останнім часом, мимоволі, самі совєтські археологи - - В. Ільїнська й О. Тереножкін в уступі про скит­ський звіриний стиль. “Дуже істотно, -- пишуть вони, що на півдні Схід- ньої Европи немає пам’яток скіфського звіриного стилю, які за своєю дав­ністю були б старіші від знахідок на Темір-горі (друга половина VII ст. до

КАРТА XL

ПАМ’ЯТКИ БІЛОГРУДІВСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

и. є/⁷')... Виробів цього роду немає в комплексах, які походять з найдавні­ших скіфських та кіммерійських могил, немає їх і на поселеннях сте­пової смуги пізньої зрубної культури (розрядка наша) і в па­м’ятках VIII - VII ст. до н. е. на Північному Кавказі. Те саме можна сказати й про поховання та поселення кінця бронзового — початку залізного віку на дніпровському Правобережжі (пам’ятки білогрудівського і чорноліського ти­пів). Отже, археологічно точно фіксується, що вироби у скіфському стилі на півдні європейської частини CPCP виникають не раніше VII ст. до н. е. (розрядка наша). Очевидно, вони з’являються тут разом із скіфськими пле­менами в епоху їх просування на захід (розрядка наша)”/' Значить: скити не виникли “стадіяльним порядком” на місці в південноукраїнських степах, а перекочували (“просунулися”) із сходу і принесли з собою най­давніші зразки звіринної орнаментики, чужої племенам із зрубними похован­нями.

Походження звіринної орнаментики також не чисто скитське. Її дже­рел шукали на Далекому Сході або в сибірських степах Мінусінську (Е. Мінне,[671] [672]⁷ С. Кісельов*⁸), в Ірані, Китаї або в центральній Азії (М. Ростовцев*⁹), в Туркестан! (С. Райнах,“ А. Тальгрен⁷'), в Приураллі або в північній Азії (Г. Боровка,^s2 К. Шухгардт,⁵³ Г. Шмідт“) та в Малій Азії (В. Щербаків- ський“). А втім, найближчою до правди є, мабуть, думка М. Еберта, що в най­давніших зразках цієї орнаментики помітні асирійсько-перські елементи, а вирішальний вплив на її остаточне формування мали грецькі (йонійські) ювеліри в колоніяльних майстернях південної України. Вони, працюючи на замовлення скитської верхівки, давали в своїх виробах синтезу її естетич­них уподобань та релігійних уявлень і старого йонійського мистецького сма­ку. Тому М. Еберт каже, що “колиска скитського стилю стояла в йонійській південній Росії

На інше питання, а саме звідкіля взялося в скитів уподобання в зобра­женнях хижих звірів та птахів, старався відповісти в останній своїй статті В. ІЦербаківський. “Тут у Понтіді, - писав він, — ці речі були орнаменто­вані звірами не в залежності від естетичних (стильових) вимог, а тому, що ніби ні звірі на речах мали відвертати вроки, вплив “поганого ока’’ і т. п. 'Іому то ці звірячі апотропейони (чортогони) вживалися в як можна біль­шій кількості, особливо на різних родах зброї, бо зброя вживалася там, де йшло про людське життя”.⁵⁷

Найбільше відомостей про скитів завдячуємо Геродотові. Він, мало­азійський грек дорійського походження (народжений коло 490 до Xp., по­мер між 425 - 420 рр. до Xp.), був високо як на ті часи освічений і під впли­вом свого дядька, епічного поета Паніязіса, відбував подорожі до Греції, Tpa- кії, Македонії та Єгіпту, а в половині V ст. до Xp. — у Причорномор’я, до грецької колонії Ольвії над Бозьким лиманом.⁵" Він сам бачив край і розві­дував між мешканцями та приїжджими грецькими купцями про “Скитію”, як тоді греки називали південну Україну, її історію, звичаї та релігійні віру­вання.

На підставі власних спостережень та багатьох критично розглянутих розповідей Геродот у IV книзі своєї історії (Геродоту гісторіон логой) дав докладний опис краю, клімату, річок, тваринного світу, різних племен, їхніх звичаїв, національного характеру, способу ведення війни, релігійних віру­вань, історії та невдалого походу перського царя Дарія на скитів між рр. 513 - 505 до Xp. Цей опис “Скитії” Геродота залишився на довгі сторіччя голов­ним джерелом історичного пізнання України і взагалі Східньої Европи.⁵’

Крім Геродота, до найдавніших історичних джерел України належать мітичні оповідання про аргонавтів і Медею, про Одісея, Прометея, Іфігенію, Ахілла на Білому острові (Левке), гіпербореїв, арімаспів та амазонок, які впродовж цілого часу тривання античної культури давали грекам приблизне уявлення про північне Причорномор’я і сумежний Кавказ."⁰ Майже повну збірку тих оповідань зладив Б. Латишев,” а ще раніше Укерт.“

Геродот знав три роди скитів — царських скитів (скітай базілейой), скитів-кочовиків (скітай номадес) та скитів-орачів (скітай аротерес) або ски- тів-хліборобів (скітай георгой). Перші й другі були справжніми скитами, азійськими номадами, а іменем “скитів-орачів” та хліборобів Геродот назвав підкорене скитами місцеве хліборобське населення, нащадків трипільців і пізніших носіїв білогрудівської й чорноліської культури. На північ віл Ольвії жило мішане греко-скитське плем’я калліпідів, а на північ від них плем’я ала- зонів, одні й другі хлібороби, що плекали пшеницю, цибулю, часник, соче­вицю й просо. Від них на північ жили “скити-хлібороби”, які торгували збіж- ^{[673] [674]}

жям, а далі від них неври (IV, 17). Навколо Геродотової Скитії жили ага- тирси, андрофаги (людожери), меланхлайни, будини, гелони і савромати.

Етнічна приналежність перелічених племен не завжди певна. Неврів тепер доволі загально ототожнюють з праслов’янами, носіями висоцької культури. Агатирсів В. Щербаківський вважав за праслов’ян, предків гуцу­лів та подоляків, а Л. Нідер.іе за траків. Андрофаги і меланхлайни — фінські або сарматські племена, будинів В. Щербаківський мав за кочовиків, Л. Hi- дерле за праслов’ян, предків росіян, М. Артамонов також за праслов’ян.'” Про гелонів говорив Геродот (IV, 108 - 109), що це були прогнані з при­чорноморських емпорій греки, які поселилися між будинами і вживали грець­кої й скитської мови. Цієї ж думки був Л. Нідерле.” М. Артамонов вважає їх безпідставно за траків, що принесли в український лісостеп культуру трацького гальштатуЛ’’

Для археологічних досліджень міста Гелоносу, осідку гелонів у землі будинів, важливі вказівки дає Геродот (IV, 108). “У них є, каже він, — укріплене місто з дерева, а ім’я міста Гелонос, і мур (стіна) з кожно­го боку на сто стадій довжини і високий і ввесь з дерева, так, як з дерева також їхні хати й святині. Бо там є святині грецьких богів, на грецький лад побудовані із святими статуями, вівтарями та дерев’яними храмами. Вони відбувають також свята з оргіями на честь Діоніса щодва роки”.

Жваво дискутованою проблемою географічних відомостей Геродота була свого часу справа льокалізації в терені міста Гелоносу, що його зруй­нували скити під час походу на них перського царя Дарія у 512-му р. до Xp. Давні історики (І. Шараневнч,” І. Забєлін,” А. Лаппо-Данилевський,^,и Е. Бан- бери,"’ Равлінсон,” В. Томашек^{[675] [676] [677] [678] [679] [680] [681] [682] [683]) визначали його місце над р. Волгою біля Саратова або Царицина, не шукаючи археологічного підтвердження для цьо­го, на терені Великого Новгороду (Сенковський’2), Києва (Надеждин,” Л. Нідерле,” І. Прашек”), між річками Калміюсом, Міюсом і Самарою (Ф. Брун”) або над р. Дінцем (Ф. Лінднер”). Тільки В. Щербаківський, спираючись на археологічних матеріялах, правильно примістив старовинне грецьке місто Гелонос на городищі біля с. Більського, Зіньківського р-ну на Полтав-}

Плян Більського городища (Гелонос) на р. Ворсклі.

(за В. Ґородцовим)

шині, розташованому високо над р. Ворсклом.™ До думки В. Щербаківського прилучився тепер М. Артамонов.™

Археологічні матеріали не дають жадних відомостей про організацію життя та господарства с ки ті в - к очо ви кі в, і тільки грецький природо­знавець Гіппократ, що жив у V ст. до Xp., подає реалістичний опис побуту скитів у своєму творі “Про повітря, води і місцевості”. “Скитську пустелю”, тобто їхні кочовища в південноукраїнських степах, він описує як “рівнину, багату на траву, але позбавлену дерев і помірно зрошувану. По ній течуть великі ріки, які відводять воду із степів. Тут то й живуть скити. Вони звуться кочовиками (номадами), бо не мають будинків, а живуть у шатрах (возах), з яких найменші чотириколісні, а інші шестиколісні. Вони навколо закриті повстю і влаштовані подібно до будинків, одні з двома, інші з трьома пере­ділами: крізь них не проходить ні вода (дощ), ні світло, ні вітер. У таких

™ La situation geographique de Ia ville de GeIone d’Herodote, Ksi⅞ga pamia- kowa W. Demetrykiewicza, Poznan 1930, 265-286.

⁷⁰ CA, XXIV, 1955, 10.

повозах приміщуються жінки, а чоловіки їздять верхи на конях. В ті повози запрягають по дві й по три пари безрогих волів. За ними йдуть цілі стада овець та корів і табун коней. На одному місці вони залишаються доти, доки вистачає трави для стад, а коли її бракне, переходять в іншу місцевість”.^[684] Цей опис життя скитів-кочовиків, поданий грецьким дослідником, напевно з автопсії, цілком погоджується з дотеперішніми археологічними досліджен­нями, за якими в причорноморських степах не виявлено досі ніяких залишків укріплених чи відкритих поселень VI - V ст. до Xp.

Глиняний модель скитського воза з Керчі, (за П. Шульцом)

Серед свійських тварин, шо їх розводили скити-кочовики, грецькі автори називають велику рогату худобу, коней і овець. І справді, багато кі­сток цих тварин знаходять тепер у степових скитських похованнях. М’ясо з них варили у бронзових казанах, які мали вигляд глибокої чаші на високій ніжці. Свиней і кіз скити не тримали, бо вони непридатні для перекочовувань. На велику ролю молока в харчуванні скитів вказують епітети “молокоїди” та “доярі кобил”, шо ними їх наділяють Гомер та Гесіод. Були відомі також молочні продукти — сир з кобилячого молока і масло.

Античні історики подають багато відомостей про вдачу скитів-кочо­виків та їхній зовнішній вигляд. Дуже жорстоко вони поводилися з воєнно- полоненими — відтинали їм голови, скальпували, осліплювали, кастрували, приносили в жертву богам, з їхніх черепів робили чаші, а їхні шкіри гарбу- вали. Також пили кров убитих ворогів і стріляли в них затруєними стрілами.”

Відомості істориків і зображення скитів на грецьких мальованих ва­зах (Кульобській, Чортомлицькій, Воронізькій) та гребені з Солохи дають добре уявлення про зовнішній вигляд і вбрання скитів. Вони мали довге во­лосся, що спадало на плечі, бороду і довгі вуса. Верхній одяг складався з короткого підперезаного в поясі кожуха та вузьких шкіряних штанів або ши­роких шараварів із вовняної тканини. Голови вкривали гостроверхим шкі­ряним або повстяним башликом, на ногах мали шкіряні полуботки, прикріп­лювані ременем довкола гомілки.

Жіноче вбрання складалося з довгої широкої одежі, зібраної біля шиї і на руках та підперезаної в поясі, на яку зверху був накинений наче ^{* 81} плащ-халат з довгими вузькими рукавами. На голову вбирали кінчасту шап­ку або шапку з плескатим верхом, що розширялася вгору, прикрашена в обох випадках золотими бляшками.

Чоловіче й жіноче вбрання скитів було нашиване великою кількістю золотих бляшок з різними штампованими зображеннями. Золотарськими при­красами були масивні нашийні обручі-гривні в чоловіків і жінок, намиста, браслети, ковтки та дармовиси біля вух — усе те із золота.^[685]

Бойовий виряд скитів складався з коротких залізних мечів (akinakes) чи радше довгих кинджалів із серцюватою насадою, ратищ (дротиків) та лу­ків. Стріли були двогранчасті, залізні, частіше бронзові, і носили їх у шкі­ряних або дерев’яних шкірою обшитих сагайдаках. Знатні скити мали сагай­даки (торити — gorytos), особливі футрали на луки та стріли разом.^[686] До захисного узброєння багатих скитів належали панцери з бронзових або ду­же рідко залізних лусок, іноді підперезані широким шкіряним поясом-чере- сом, до якого підвішували сагайдак, меч і кам’яний гострильний брусок. Бронзові шоломи були грецької або місцевої роботи. Носили скити брон­зові наголінники та малі щити з ременів, лози або дерева, обтягнені шкірою.

Звичайно, у скитів, які більшу частину життя проводили як вершни­ки, мусіли бути вигідні, м’які сідла, але за знахідками в могилах вони відомі тільки з IV - IlI ст. до Xp. Стремен у той час ще не було.

Під суспільно-соціальним оглядом скити-кочовики являли собою союз племен, кожне з яких мало свого вождя і могло іноді діяти цілком самостій­но. Згодом влада окремих вождів послабла, і в IV ст. до Xp. вона зосереди­лася в руках одного тільки царя-деспота Атея з “царських скитів”, що, як свідчить історик Страбон, “панував над більшістю тутешніх варварів”.

Кочові скити мали багато своїх ремісників, які виробляли потрібне для хатнього господарства знаряддя і предмети особистого вжитку. Перше місце між ними займали ковалі, які виготовляли частини зброї, кінського за­прягу і бляшаний посуд. З часом малі похідні (таборові) кузні не могли вже задовольнити щораз більшого запотребування на зброю і знаряддя для ре­місничої та хатньої прані. Виникла потреба у великому постійному центрі ковальського виробництва, і так постало наприкінці V ст. до Xp. недалеко Криворізького басейну добре укріплене селище, по якому залишилося тепер K а м ’ я н с ь к е городище. Воно розташоване на лівому Дніпровому березі, в місці, захищеному водами Дніпра, Конки та Білозерського лиману, а від степу — великим валом. Його досліджували В. Соколов (1892),⁸¹ Д. Cep-

Скитська залізна зброя старшого (VI ст. до Xp-J та молодшого (V-IV ст. до XpJ типу з могил Середнього Подніпров'я.

дюков (1899 - 1900),⁸⁵ Ф. Кіранов (1929),⁸⁰ А. Дмитрів (1935 - 1936),⁸⁷ Б. Граков (1937 - 1940, 1944 - 1946, 1949 - 1950),⁸⁸ О. Кривцова-Гракова 1949)"’ та Н. Погребова (1952),"^u які виявили на його терені у спідніх шарах сліди поселення носіїв ямної культури та невелике поселення праскитської доби. Після того, по 400-річній перерві, на тому місці поселилися скити, розбуду­вали поселення до нинішніх розмірів (коло 12 KB. KM.),'" і укріпили його ва­лом, щоб забезпечити себе від своїх же таки одноплемінній.

Кам’янське городище стало водночас організаційним центром скитів- кочовиків у південній Україні, столицею їхньої держави між Дністром і До­ном, яка була під владою деспотів з орди “царських скитів”. Про це свідчить наявність на ньому акрополю — додаткового укріплення на найвищому місиі з високим валом (5 м.) та глибоким ровом, царські мешканці якого прожи­вали в мурованих будинках і вживали багато імпортованого грецького посуду.

Поза акрополем, що був прототипом пізнішого “дітинця” на городи­щах княжих часів, виявлено багато залишків наземних хат, ліплянок та пів- землянкових житлових споруд, які водночас були житлами та майстернями ремісників-металюргів. Вони були побудовані з дерева “на стовп”, а стіни їх були плетені з лози, хмизу і вимащені обабіч глиною. При будові застосо­вувано вже цвяхи і скоби. Біля житлових будинків були господарські ями, печі і сиродутні горна витоплювати залізо з криворізької руди. Досліджен­нями виявлено відсутність поділу прані між ремісниками-металюрґами. Вони були водночас ковалями, що мали діло з залізом, і ливарниками-бронзівника- ми, що виготовляли вістря до стріл та різні прикраси з міді й бронзи. Розко­пами здобуто багато їхнього ремісничого знаряддя (молотки, пробійники, зубила) та виробів (сокири, серпи, ножі, шила, цвяхи, скоби), а також куски залізної руди та витопленого вже (кричного) сирового заліза.

Слідів хліборобства на Камянському городищі дуже мало, а тому тре­ба думати, що тамошні ремісники вимінювали зерно за свої вироби у сусід­ніх хліборобських племен. Дещо більше доказів є на плекання худоби. Кі­сток псів знайдено на городищі дуже мало, мабуть, вони здебільша жили на степу біля стада. Мисливством і рибальством мешканні городища зовсім не займалися, і тільки на акрополі виявлено декілька кісток оленя та бобра.

Ховали мешканців Кам’янського городища на терені городища, видно, воно не було густо залюднене. Поховання ще мало досліджені. В одному місці Б. Граков розкрив поховання підлітка з 13 бронзовими вістрями до стріл V/1V ст. до Xp., в другому — пограбовану скитську катакомбу з ля- тенськими предметами II ст. до Xp."^ Обидва ці поховання, разом з іншими ^{[687] [688] [689] [690] [691] [692]}

Кераміка з Йєменського городища IV ст. до Xp.

знахідками, визначають хронологічні границі тривання Кам’янського горо­дища.

Під час свого існування Кам’янське городище мало велике торговель­не значення. Його мешканці вели торгівлю з кількома грецькими колоніями в південній Україні (Ольвія, Херсон, Пантікапей, Tipa), з Евбеєю, Македо­нією, Істрією та з римськими провінціями, монети яких знайдено в різних часах на городищі.¹⁰ Другим не менше важливим доказом цього є уламки ба­Як попереднє, стор. 146 - 147.

гатьох гостроденних амфор, головно босфорських і херсонських, у яких ім­портовано на городище вино і олію з оливок.

Упродовж IV - IlI ст. до Xp. загал скитів цілковито винародовився під впливом місцевих хліборобських племен,^[693] не було вже виразних ознак дер­жавної організації.”⁵ Зі сходу почала наступати нова азійська орда — сар- мати, і це було причиною, що “царські скити” наприкінці III ст. до Xp. пе­ренесли центр своєї послабленої держави у Неапіль скитський в Криму, щоб рятувати свої етнічні залишки від повного розпливу в чужому їм прасло­в’янському морі. Кам’янське городище після того поступово занепало.

Основою господарства скитів-кочовиків було скотарство, а формою організаційних клітин — великі родові групи. В оповіданні грецького пись­менника Лукіяна з Самосати “Токсаріс або дружба”,”'' нема жадного натяку на якісь особливі органи центральної влади. Справами роду завідували “най­старші”. Всі чоловіки були узброєні, крім щоденних зайнять, приборкували степових коней, боролися, стріляли з луків. Жінки дбали за харчі та одежу, про то свідчать зернотерки, пряслички до веретен, голки і шила в їхніх по­хованнях.

Багато цікавих відомостей про скитських богів та релігійні обряди подає Геродот, називаючи водночас їхніх відповідників у грецькому пан­теоні. “З богів вони шанують, - - каже він, - тільки таких: передусім Ге- стію, до того Зевса й Землю, при чому Земля в них вважається за дружину Зевса, після того Аполлона та небесну Афродіту, Геракла й Apeca. Цих ша­нують усі скити, а так звані «царські скити» приносять жертви ще й Посей- донові. Гестія по-скитському зветься Табіті, а Зевс — по-моєму цілком пра­вильно”⁷ — Папа, Земля — Апі, Аполлон -- Ойтосірос, небесна Афродіта -—■ Артімпаза, а Посейдон - - Тамімасадас. Проте, статуй богів, вівтарів у них нема, за виїмком одного Apeca ■— для нього вони є” (IV, 59).”“

Далі Геродот описує різні звичаї скитів, з яких для нас найважливі­ший, бо археологічними знахідками підтверджений, царський похоронний обряд. Після смерти царя “царські скити”, на знак жалоби, відтинали собі кусок вуха, обстригали довге волосся, ранили ножами руки, роздряпували чоло й ніс та прострілювали ліву долоню. Тіло паря бальзамували, вкривали воском, клали на віз і обвозили по всіх йому підвладних племенах, які в жа­лобі робили тс саме, що й “царські скити”. Після нього покійника везли до найбільш віддаленого племени Геррів над Бористеном-Дніпром, де й було царське погребище. Там клали тіло на рогожу, по боках застромлювали в землю списи, з’єднували їх вгорі жердками і переплітали хмизом. В іншій частині могили ховали перед тим задушену одну з царських наложниць, та­кож виночерпія (підчашого), кухаря, конюшного, особистого слугу та джу­ру і нарешті коні, різні пожертви та золоті чаші. Після того наввипередки висипали над похованням якнайбільшу могилу. Через рік забивали 50 най­більш довірених царських слуг — уроджених скитів, не невільників — і 50 найкращих коней, укріпляли тіла на конях за допомогою дерев’яних стояків і уставляли тих мертвих їздців навколо могили (Геродот, IV, 71 -72).

Яскравіше за Геродота розповідають про цей жорстокий похоронний звичай азійських кочовиків і надзвичайно багатий могильний інвентар самі могили. Таких “царських” і інших скитських могил дуже багато на південь від Дніпрових порогів біля Нікополя і Маріюполя, навколо Ольвії, обабіч Кіммерійського Боспору, біля Керчі, на півострові Тамані та на Кубанщині. Чимало з них тричі й більше разів пограбовано, бо, помітні здалеку й багато виряджені, вони завжди збуджували жадобу “шукачів скарбів”. Та не завжди тим шукачам щастило. В одній скитській могилі біля Керчі в Криму виявлено кістяки двох таких негідників, що їх під час грабування засипало землею. Біля них лежали дві лопати та кілька бронзових монет з часів боспорського царя Мітрідата VI, Евпатора (111 - - 63 до Хр.).”' А в Подніпров’ї І. Забєлін знайшов в одній “царській” могилі кістяк грабіжника, що також загинув від обвалу землі. Біля нього лежало знаряддя для копання землі з І ст. по Хр.³'"’ Багато цікавих і цінних відомостей про це зібрав останнім часом М. Міллер.^{[694] [695]}

Дослідження скитських могил дають багатий матеріял для вивчення їхньої матеріяльної культури, звичаїв, вірувань, соціяльного ладу та дже­рел їхнього складного мистецького стилю. Зокрема вони свідчать про вели­чезні скарби, нагромаджені скитськими царями в наслідок грабежів і торгівлі з грецькими колоніями. Найдавніші з них, з початку VI ст. до Xp., розкопано па Кубанщині і над долішнім Дніпром.

На Кубанщині біля Майкопу, відомого в археології з великих мо­гил енеолітнчної доби, розкопали в рр. 1903 - 1904 біля Келермеської ста­ниці декілька могил з багатим інвентарем.^[696] В одній із могил був похований знатний вояк у бронзовому шоломі, прикрашеному золотою стрічкою в фор­мі діядеми, на якій були налютовані розети, квітки та птахи. Крім того була ще друга золота діядема з витисканим рослинним орнаментом. Біля правої руки покійника лежав залізний короткий меч (акінакес) із золотим держа­ком і піхвою, що були прикрашені карбованими зображеннями страховищ- примарів і геніїв в урартійському стилі (назва від держави Урарту, що існувала у Вірменії в IX - VI вв. до Xp.), далі бойова залізна сокира з обкладеною зо­лотом ручкою, прикрашеною у скитському тваринному стилі, та обухом із рисунками в стародавньому східньому стилі. Ці прикраси цікаві також з тех­нічного боку. Вони рельєфно вирізьблені в дереві і після того витиснені на покладеній на нього золотій платівці. Крім того знайшли в тій могилі велику золоту прикрасу щита у вигляді стилізованої пантери, 32 см. довжиною, за­лізні вістря до списів, луски панцера, ніж, бронзові вістря до стріл та золоті гудзики.

Золоті прикраси з могили біля Келермес: а — частина окуття сагайдаку; в — діядема; с — бляха у вигляді хижака.

(за Г. Боровкою)

В іншій келермеській могилі, розкопаній II. Веселонськ'И.м у 1904 р„ було паристе поховання. Біля чоловіка лежав золотом кований сагайдак-іо- рит, прикрашений оленями, що стоять навколішки, і двома рядами пантер, та срібний ріг-ритон із зображеннями азійської Артеміди та кентаврів. Жінка мала на собі прегарної роботи пояс із зооморфними золотими, бурштином викладаними прикрасами, золоту діядему-чільце з головкою грифа посере­дині, з обруча якої звисали на ланцюжках вкриті голубим емалем квітки і баранячі головки. Біля неї лежало срібне, золотою бляшкою із зворотної сто­рони вкрите дзеркало з витисненими на ній групами кентаврів, примар, тва­рин та богинею володаркою звірів (potnia theron). Ритон і дзеркало грецької (йонійської) роботи, діядема-чільпе.має персько-грецький характер, а пояс і горит скитського походження.¹⁰³

Одночасний з келермеськими могилами нефахово був розкопаний у 1763 р. царським генералом О. Мельґуновим біля Єлисаветграду на Херсон­щині, у верхів’ях р. Інгульця, “Литий курган”.^{[697] [698] З частин виявленого інвентаря привертає до себе увагу держак меча, прикрашений тисненими в золотій блясі пальметами, стилізованими “деревами життя”, лежачими цапа­ми та залишки піхви. Внизу були на ній зображення двох левів та чотири­ногих крилатих примар із людськими, лев’ячими й орлиними головами, що стріляють з луків. Вгорі були на них зображені два крилаті генії біля “дере­ва життя”, в коротких туніках, з мітрами на голові, з однією рукою, піднесе­ною вгору ніби для молитви, і з паличкою в другій руці, спущеній додолу.}

З цієї ж могили походить золота діядема-чільце майстерної роботи, що складається з трьох рівнобіжних ланцюжків, злучених дев’ятьма розет­ками і зірками, які первісно були прикрашені, мабуть, емалем та самоцвіта­ми, пружок золотої бляхи з тисненим на ньому візерунками тварин: сидяча мавпа, два струсі (?) та гуска. Було там ще сімнадцять пташок із грубої зо­лотої бляхи з вушками з другого боку, які служили прикрасою шкіряного пояса, сім срібних позолочених частин окуття, мабуть, дерев’яного катафаль- ка, сорок бронзових вістер до стріл, 23 залізні цвяхи з головкою у вигляді восьмилистої розетки та бронзова золотою бляшкою вкрита паличка, що за­кінчувалась обабіч лев’ячими головками.

В описаних тут золотих предметах з “Литого кургану” асирійські, персько-скитські та грецькі (йонійські) мистецькі мотиви й форми поєдну­ються так тісно, що важко вгадати місце їх виробництва. Це мусіло бути там, де ті всі елементи схрещувалися між собою в першій половині VI ст. до Xp.

У великому скитському могильнику біля Єлисаветинського городища в пизів’ях Дону є п’ять великих могил, відомих у літературі під назвою “П’ять братів”. В одному з них, що його розкопав у 1901 р. І. Ушаков, виявлено поховання з амфорами на вино і мечем, держак і піхва якого були вкриті ор­наментованою золотою бляхою. Знахідки датують могилу VI ст. до Xp.¹⁰¹

Ручка скитського меча з "Литого Кургана": а — стан збереження; в — реконструкція; с — золоте окуття ручки; д — прикраса "грушки".

(за Е. Прідіком)

Біля хутора Кургани, близько Єлисаветинського городища, нещодав­но розкопано другу могилу з групи “П’ятьох братів”. В ній виявлено багате скитське поховання царського типу.'"*'

До старіших могил скитської верхівки належить ще група могил не­далеко гирла р. Кубані, відома в археології під назвою “Сім братів” то­му, що в жадній з розкопаних сімох могилах не виявлено жіночого кістяка. Дослідження проводив Тізенгавзен у рр. 1875 - 1876.^10τ

В одній із цих могил виявлено кам’яну комору, більша частина якої була заповнена кістяками 13 коней в багато прикрашеній збруї, і тільки в одному куті мале місце було залишене для покійника в залізному або брон­зовому позолоченому панцері. Біля нього лежав запасний залізний панцер із срібною прикрасою на грудях, на якій були зображені рогата самиця оле­ня, що годує телятко, та хижа птиця в льоті. На шиї в покійника були золота гривня-обруч і два інші нашийники, одежа його була нашивана багатьма зо­лотими платівками у вигляді тварин. Біля покійника знайдено залишки дуже довгого й важкого залізного меча, вістря до списа, ріг-ритон, що закінчу­вався лев’ячою головкою, срібну чарку з фризом із бородатих масок, інші чарки, ложки, цідилка, вази, срібну позолочену чарку із зображенням Бел- лерофонта та Химери. Помітне золоте окуття долішнього кінця сагайдака з тисненим зображенням крилатої пантери, що вчепилася зубами в хребет прикляклого цапа.

В другій могилі з групи “Сімох братів” поховання було вже частинно пограбоване. В ньому знайдено ще два золоті роги-ритони, що закінчува­лись один лев’ячою головкою, а другий передньою частиною пса, золотий ритон з погруддям рогатого цапа, п’ять частин окуття сагайдака, срібну дво- вуху чарку з ритованою позолоченою богинею перемоги (Nike), три амуле­ти в золотій оправі і золотий нараменник.

В окремому приміщенні лежав шкіряний каптан з прикрашеним брон­зою коміром, з бронзовим зображенням Ґоргони на грудях і бронзовими лу­сками, поруч стояли свічник і бронзовий казан на залізному триніжку, а в ньому залишки хутра, якоїсь тканини і ручка ложки у вигляді фігурки Гер­меса. В похованні був також кінь з бронзовими вудилами і прикрасами збруї в звіринному стилі. Обидві описані могили, найдавніші в групі “Сім братів”, походять за стилістичною аналізою знахідок з V ст. до Xp.

Дещо пізніші поховання з IV ст. до Xp. виявлено у третій, грабіжни­ками непорушеній, могилі. Кам’яна комора була розділена кам’яними тонки­ми стінками на чотири частини. В одній із них лежав покійник у дерев’яній домовині. Килим, яким вона була вкрита, був уже довгий час перед похоро­ном вживаний, як на це вказували численні направи. Він був доволі недбало розмальований в стилі грецьких червонофігурних ваз і мав грецькі написи: Ніке, Epic, Атенайе, Йокасте, Іолеос, Гіппомедон, Moncoc, Евлімене, Актаіе, Файдре.¹™ Біля покійника виявлено панцер з лусок, залишки хутра, взуття й

За інформацією М. Міллера.

¹⁰⁷ Отчет ИАК за 1875 - 1877, Kondakov-Tolstoi-Reinach, Antiquites de la Russie meridionale, Paris 1891, 206; М. Ebert, Siidrussland im Altertum₁ 122 -125.

'°⁸ Отчет ИАК за 1877, табл. IV.

PTA ХП.

ПАМ’ЯТКИ ПЕРЕДСКИТСЬКОГО І СКИТСЬКОГО ЧАСУ

Басейн нижнього Дніпра і Приазов’я:

І — Олександропільський і Краснокутський кургани; 2—Кичкаські кургани, Томаків- ський курган; 3 — Нікопольські кургани, курган Чортомлик; 4 — Кутяпська курганна група, кургани Баби і Розкопана Могила; 5 — Золотобалківське, Гаврплівське і Дуд- чанське городища, курган Козел; 6—Кам’янське городище, курган Солоха; 7—Широ­кий курган; 8 — кургани Цимбалка, Чмирів; 9— кургани Огуз, Діїв; 10 — Мордвинов- ський курган; 1/ — Любимівське городище, Лук’янівський курган; 12—Костянтииів- ський, Мелітопольський і Шульговський кургани; 13— курган біля м. Ногайська.

Північне Причорномор’я:

І4 — Роксоляиське городище; 15—острів Березань; Ifi — Банківський курган; 17— Bap- варівське поселення, городище Дідова Хата; 18—поселення Широка Балка, Capn- Комиші (Дніпровське). Закисова Балка, Козирка, Пітухівська курганна група; 19 — поселення Лупарева Балка, Олександрівське, городище Станіславське; 20 — Білозер- ське городище, Рожнівський курган.

Крим:

21 — Акмеїстський курган; 22 - городище Кара-Тобе; 23 — городища Неаполь скіф­ський, Кер.менкир, Золотий курган; 24 — поселення на р. Салгирі; 25—поселення Уч- Баш, Альминське городище: 26 — Байдарський могильник; 27 — укріплення Кошка і Харакс; 28 — курган Куль-Оба.

Закарпаття і басейн Дністра:

29—Кургани біля сіл Куштановиць і Білок; ЗО — Арданівське городище; 31— Неді- лиськівський скарб; 3'2 — Висоцький і Луговський (Чехи) могильники; 33 — Ладнчинські кургани; 34 — Братишівські кургани; 35 — Сапоговські кургани; 36—Івахновецькі кур­гани; 37 — Кургани і поселення біля сіл Луки-ВрублІвецької, Нагоряй і Ленківців; 38 — Михалківський скарб; 39— Нижчеольчедаївське і Григорівське городища; 40— Мервинецькі кургани; 41— Сахарпянське і Солонченське поселення; 42 — Внхвати- нецьке городище; 43 — Бутученське городище.

Волинь і басейн Південного Бугу:

44 — 1 -Іетішииськс поселення і Могиляпський могильник; 45—Ворошнловське поселен­ня; 46— городище Сандраки; 47 — городище і кургани Переорки; 48— Северинівське городище; -/P--HeMiipiBCbKe городище. Ілліпецький і Липовецькнй кургани; 50—Ho- воселицькі кургани.

’ Дніпровське Правобережжя:

51— Ладижицькі кургани; 52 — курган Котельня; 53—Боярське поселення. Хотівське городище, Глевахівськнй купган: 54 — Підгірцівське поселення і скарб; 55 — Трипіль­ські кургани; 56— курган Переп’ятиха; 57 — Трахтемпрівське городище: 58 — Спняв- ська, Береснязька, Грпшинська і Бобпицька курганні rnvππ: 59 — Скіфське городище. Яблунівські кургани; 60—Рижанівські кургани; 61 — Шполянські кургани; 62 — Мош- нівські кургани; 63 — Костянтинівська, Малостаросільська і Сокирська курганні груші;

64 — Залевківське і Голов’ятинське городища, Гуляй-Гоподоцька. іенетинська курганні групи; 65 — Жаботипські поселення і кургани, Лубепецьке городшцс: 66 — Матроннн- ське. Суботівське, Нолуднівське та Іванівське (Япич) гоподища: 67 — Тяемпнськс і Ka- лаптаївське городища; 68—Пастирське, Шарпівське, Макіївське і Була-Макіївське ю- родища, Журавські, Туріянські, Оситнязькі кургани; 69 — Мартоноський курган;

70 — Чорноліське городище, Мельгуновський курган.

Басейни Десни і Сейму:

71 — городища Пушкарівськс і Пісочний Рів; 72 — Юхнівське і Гірківеї-ке городища;

73 — Шабалинівське городище; 74 — городище Червоний Ранок; 75 -- Шнряївеьке го­родище.

Басейни Сули і Псла:

76 — Басівське городище, Вовківська, Всликобудківська і Оксютнщька курганні гру­пи; 77 — Герасимівська, Попівська, Плавинищівська курганні групи: 78—Глинське го­родище, Сурмачівська, Ярмолшіська, Чеберяківська курганні групи; 79—Клепачівське. Хитцівське, Сухоносівське городища. Тишківська і Постав-Муківська курганні групи;

80 — Книшівське городище і кургани.

Басейн Ворскли:

8! — Більськс городище і кургани; 82— Хухрянське поселення; 83— кургани Бітова Могила, Опішлянка; 81 — поселення Мачухи, Пожарка Балка.

Басейн Сіверського Дінця:

85 — городище Царкунп і кургани біля с. Великої Данилівни; 86 — Островерхівське по­селення і кургани; 87 — Гомульшинське городище; 88 — Чорйогоріврькнй курган; 89- Комишуватський курган.

Басейн Дону і Кубані:

90 - Воронезькі кургани; 91 — Мастюгінські кургани; 92 — Келермеські ьурі.іни..

Золоте окуття сагайдаку з могили І. "Сімох братів".

(за М. Ебертом)

плаща, намистини, золоті оздобні платівки та амулет із гірського кришталю з фігуркою свинки.

В двох інших частинах комори лежав могильний виряд покійника — в одній бронзове дзеркало, декілька золотих ґудзиків, срібна чаша з побуто­вою сценою, червонофігурна ваза із зображенням юнаків-ефебів і уламки двох амфор; в другій — залишки дерев’яної скрині з орнаментованими при­красами із слоневої кости, кілька бронзових ваз, глиняний посуд і частини плетеного коша. В четвертій частині — кістяки сімох коней з бронзовими при­красами збруї і вудилами.

Чотири інші могили з групи “Сімох Братів” були вже сильно погра­бовані. Одна була майже порожня, в двох інших залишилися тільки кінські поховання з частинами виряду, в четвертій — кільканадцять коней у двох групах і з могильного виряду покійника держак меча, бурштинові намистини та уламки срібного, алябастрового та глиняного посуду з IV ст. до Xp.

Найбільше розкопаних скитських “царських” могил походить з IV - III ст. до Xp. Вони зосереджені на долішньому Подніпров’ї, в околиці Нікополя, і це дає підставу думати, що, можливо, саме там була земля племені Ґеррів, де — як оповідає Геродот - - ховали скитських царів.

Найбагатшими з них, найцікавішими під мистецьким оглядом і найкра­ще збереженими є могили Солоха й Чортомлик на долішньому Подніпров’ї, Мелітопіль у Приозів’ї, Карагодеваш на Кубанщині і Куль Оба в Криму.

Могила Солоха, що знаходиться на південь від с. Велика Зна­м’янка на Мелітопільшині, була досліджена в рр. 1912-1913 Н. Веселов- CbKHM.^,0β Вона мала висоту 18 метрів. Основне її поховання було пограбова­не, впускне з V/IV ст. повністю збереглося.”⁰

Основне поховання виявлено в банястій коморі, вхід до якої йшов через неглибоку яму. Комора була розділена материковою (глиняною) стін­кою на дві частини. В одній з них, пограбованій, знайдено розкидані кістки покійника, грецьку амфору, колись з вином, декілька бронзових вістер до стріл, золоті бляшки, золоту голку і золоту оббивку дерев’яної чаші. В дру­гій частині, не займаній грабіжниками, були глиняні посудини, колись із стравами, мідяний казан з воловим та баранячим м’ясом, з якого залишилися кістки, дерев’яний черпак, залізні вилки вибирати м’ясо, три грецькі амфо­ри на вино та бронзовий візок на чотирьох коліщатах розвозити варене м’ясо. Поруч могильної комори була яма з кістяками двох коней із золотими при­красами збруї у вигляді риб та пташиних крил.

Пізніше, впускне поховання Солохи мало складнішу конструкцію, і тому, можливо, грабіжники його не знайшли. Для нього була ви­копана в могильному насипі на 5 м. завглибшки яма, від якої під­земний хідник на 10 м. завдов­жки провадив у могильну комо­ру з трьома нішами. В кінці хід- ника-коридору, перед входом у комору, лежав кістяк юнака-слу- ги, біля нього два залізні ві­стря до списів, бронзові вістря до стріл та овечі астрагали — граль­ні кістки. Обабіч його в стінах коридору були вижолоблені дві ніші, де в глиняних посудинах зна­ходились харчі. Це був, можливо, підча'ший-'виночерпій, а другий слуга, джура-зброєносець був по­хований у бічній ніші самої мо­гильної комори. Біля нього лежа­ли з одного боку меч, а з другого три вістря до списів і сагайдак із стрілами.

^,0° Отчет ИАК за 1913-1915 rr., S. PoIovcov, Archeologischer Anzeiger, 1913, 217; 1914, 260; Revue archeologique, ХХШ, 1914, 164; М. Ebert, Reallexikon fur Vorgeschichte, ХШ.

А. Маицевич, О датировке кургана Солоха, Сообщения Государств. Эрми­тажа, З, Л. 1945.

Покійний цар лежав випростаний, головою на захід. Біля його голови знайдено бронзовий шолом греко-скитської роботи, а збоку золотий гре­бінь, шедевр грецького золотарського мистецтва. 19 довгих зубців цього гребеня злучені вгорі поперечкою, на якій рядком лежать п’ять мініятюрних левиків. На них укріплена друга поперечка - ручка гребеня, що творить підставу для скитської бойової сцени. Центральне місце в цій сцені займає скитський вельможа, можливо князь, на коні, в шоломі, панцері, наголінни­ках, із щитом і сагайдаком, що списом замірився на свого пішого супротив­ника, важко поранений кінь якого лежить навзник. Той, також можливо князь, у шоломі й панцері, борониться щитом і мечем. З другого боку надбігає скит без шолома і панцера, можливо, княжий джура, узброєний коротким мечем, щитом і сагайдаком-горитом.^[699]

На шиї в покійного царя була золота гривня-нашийник, прикрашена лев’ячими головками, на правій руці три, а на лівій два золоті браслети. Біля шиї лежало золоте намисто з бляшок у вигляді звіра, що згорнувся в кіль­це, з дармовисів і намистин. У ногах знайдено густо розсипані золоті нашивні бляшки із зображеннями грифів, левів, скитів, що братаються (запивають побратимство) та геометричними взорами. Цими бляшками були, мабуть, обшиті штани покійника або якесь накриття долішньої частини його тіла.

Біля правої руки стояло шість срібних посудин грецької роботи, де­рев’яна посудина місцевого виробу, оббита золотими платівками із зобра­женням риб, і грецька теракотова, чорнолякована посудина -- кілік. Біля правої ноги лежали меч з кістяним держаком, шкіряний пояс з бронзовим набором і вістря до стріл, а зліва від голови — панцер із залізних лусок.

Багато цінних предметів знайдено в різних нішах. У маленькій ніші в північній стінці стояла масивна золота чаша, прикрашена людськими фі-

Срібиа ваза із Солохи. (за С. Половцевою)

гурами і групами тварин, иа якій поверх ранішого грецького напису JlOXO вирізьблений був пізніше Eleutheria Hermon Antisthenei -- та частини срібного окуття горита з рельєфними зображеннями піших молодих і старих кінних скитів у бою.^[700]

У східній ніші біля юнака-підчашого стояли три бронзові казани. В найбільшому з них були кінські кістки, залізний загострений стрижінь вий­мати м’ясо з казана, бронзовий черпак, велика амфора, срібне окуття від ро­гового ритону та мідяне ситко з ручкою, яка закінчувалася пташиною голов­кою. В протилежній ніші стояло десять грецьких амфор на вино.^[701]

По західньому боці входової ями були поховані п’ять царських коней в збруї, прикрашеній золотом, сріблом і бронзою, а біля них конюх із заліз­ним мечем і бронзовими вістрями до стріл.

Ще багатшою виявилася ч о р т о м л и ц ь к а м о г и л а з IV ст. до Xp., розташована за 20 км. на північний-захід від Нікополя. В 1862 р., коли її розкопував І. Забєлін, вона була обложена довкола вапняковими плитами до висоти 19 м. На верху насипу колись стояла “кам’яна баба”, а від східньої сторони могили вела давніше на півтора кілометра довжини дорога в степ, обставлена обабіч кількома рядами каменів. Одначе й ця могила була вже пограбована, і земля присипала одного з грабіжників. Тому ще збереглося в ній так багато цінних предметів.^[702]

В насипі на глибині 6 м. знайдено частини похоронного катафалька із залізним окуттям коліс, золоті та бронзові прикраси кінської упряжі, по­над 250 залізних вудил, 267 вістер до стріл, дві пари бронзових навершників із зображеннями оленя й птаха, бронзову шийну гривню і багато інших пред­метів.

В центральну могильну споруду вела прямокутна яма-іпахта 12 м. завглибшки і 7 х 15 стіп у промірі, з усіх чотирьох кутів якої розходилися біля дна навхрест ніші-печери. У південно-західній ніші лежав кістяк царя головою на захід. Навколо його голови знайдено 29 золотих бляшок, якими був колись обшитий башлик. На шиї мав цар доволі знищену часом золоту гривню з кінцями у вигляді лев’ячих фігурок. Покійник був підперезаний поясом з бронзовими прикрасами, а біля лівого його боку лежав залізний меч із золотим держаком, який закінчувався відверненими одна від одної го­ловками биків. Далі були залишки шкіряного сагайдака з багатьма вістрями до стріл, золоті спіральні стрічки та рурочки, мабуть з ременів від нагайки.

На руках у покійного царя були широкі золоті браслети, на пальцях гладкі перстені, на ногах бронзові грецькі наголінники (кнеміди). Зліва від

Срібне окуття скитського сагайдака із зображенням бою скитів, із Солохи.

(за Н. Беселовсьхим) голови стояли срібна посудинка і бронзова чаша, дещо осторонь лежало шість вістер до списів та ратищ. Праворуч лежав кістяк царського прислуж­ника з мечем, сагайдаком повним стріл та ножем, із золотою гривнею на шиї, срібним браслетом і золотим перстенем.

У північно-західній ніші центральної могильної споруди в розмальо­ваному дерев’яному саркофагу, з якого збереглися невеличкі частини, була похована, мабуть, цариця в розкішному вбранні. У неї було стіжкувате на­криття голови, обшите золотими бляшками, золоте чільце з дармовисами,¹’" на шиї золота гривня з фігурками левів, на руках золоті браслети і дев’ять перстенів, біля правої руки бронзове дзеркало.¹”

З північної сторони, головою до цариці, лежав кістяк її узброєного прислужника з бронзовим і залізним браслетами, залізним ножем та купкою бронзових вістер до стріл. Біля нього стояло 13 грецьких амфор. Під стінкою нижче стояла величезна срібна таца з ручками, прикрашена галузками й жі­ночими погруддями. На ній лежав срібний черпак з ручкою у вигляді соба­чої головки.

Реконструкція убору жіночої голови.

У двох інших нішах знайдено дорогоцінне вбрання царя і цариці, з якого збереглися тільки золоті нашивні біляшки, дармовиси, намистини й пронизки. Тут лежали також бронзовий казан, шість ножів, кілька стріл, з яких залишили­ся вістря і кілька глиняних ам­фор. Біля входу в одній з ніш лежав кістяк сторожа всього цього добра з бронзовою грив­нею на шиї, золотим дротяним перстенем на пальці та одним золотим дармовисом біля го­лови. Якщо той дармовис '.мож­на було якимось способом при­кріпити до долішньої частини вуха, то тоді це був би найдав­ніший слід звичаю чоловіків в Україні носити ковток в одно­му вусі, так, як це робив ще у X ст. київський князь Свято­слав Завойовник за словами оче­видця, візантійського літописця

¹¹⁶ Г. И. Боровка, Женские головные уборы Чертомлыцкого кургана, Известия ГАИМК, I, 1921.

¹¹⁸ Про поховання "чортомлицької цариці" немає згадки у М. E6epτa (Siid- Tiissland im Altertum, 1921, 148).

X в. Лева Диякона.^[703] Біля лівого боку кістяка знайдено залишки сагайдака з вістрями до стріл та залізний ніж.

З приміщення цариці короткий ко­ридор чи радше пролім у стіні πpo-₁ вадив у велике підземелля, яке було, іак знищене, що годі сказати, чи його все чи тільки частинно вижолобили гра­біжники, один з яких був на місці при­сипаний обвалом землі. В цьому під­земеллі знайдено найцінніші речі, мож­ливо, забрані грабіжниками з централь­ної могильної споруди, і тому зай­вим буде описувати їх положення. Це передусім дорогоцінна, в науковому світі добре відома срібна “Чортомлиць- ка ваза”, шедевр етнографічного реа­лізму ранньо-геленістичного торевтич- Iioro мистецтва.¹¹’' На плечах v неї зоб­ражена сцена приборкування й дресу- рн степових коней, що їх скити на зра­зок персів, за оповіданнями грецьких істориків Ксенофонта і Гіппарха, при­вчали приклякати на передні ноги, щоб улегшити їздцеві сідання.^1,11 Поверх того фризу йде довкола вази низка гри­фів, шо роздирають серну або оленя. Уся долішня частина вази прикрашена тонко виконаними пальметами, квіта­

Срібна ваза з Чортомлицької могили.

{за Б. Фармаковським)

Tpecypa коней скитами иа срібній вазі з Чортомлика. (за Кондаковим-Толстоєм)

ми аканту та калюсу, на яких колихаються бузьки-лелеки, гуси та інші пта­хи, — ідилічний казково-фантастичний мотив, прикметний для раннього ге- ленізму.

Поруч описаної вази знайдено в зруйнованій коморі ще золоте окут­тя ториту, на якому зображено снену з грецької мітології,’²⁰ меч з обкладе­ним золотом держаком та піхвою, другий меч-акінак із золотим держаком перської роботи із зображеннями грифів та інших тварин і три мечі з золо­тими держаками. В одному місці стояв величезний бронзовий казан з кінськи­ми кістками, прикрашений на вінцях фігурками цапів, а в ньому залізний чер­пак. В другому місці лежало бронзове дзеркало, залишки зотлілої тканини або шкіри з сотнями золотих нашивних прикрас. Крім того по всьому підзе­меллю були розкидані золоті бляшки-прикраси та уламки золотих виробів. В одному кутку стояв бронзовий каганець із шістьма носиками.

По східньому боці зруйнованого підземелля було поховано в трьох квадратових ямах 11 коней в збруї із золотими, срібними та бронзовими при­красами, а збоку в двох ямах — двох конюхів, одного із золотою, а другого із срібного гривнею на шиї. Біля кожного з них лежали залишки шкіряного сагайдака з вістрями до стріл.

За стилістичною аналізою наймолодших типів могильного виряду Чор- томлицьку могилу треба відносити до часу коло 300-их років до Xp. Найдав­нішим типом, можливо, старою родинною пам’яткою є акінак з перським дер­жаком,^{[704] [705] що походить з V ст. до Xp.[706]}

Цінні під мистецьким оглядом предмети знайдено в багатій, одначе також уже пограбованій.могилі, досліджуваній О. Тереножкіним^{[707] [708] та Е. По- кровською121 у 1954 р. на терені м. Мелітополя в Приозів’ї. Розкопами виявлено два окремі поховання, жіноче й чоловіче. Жіноче було дещо рані­ше і над ним могила була обведена ровом. Близько неї поховали чоловіка, і тоді закрили обидва поховання одною спільною високою могилою.}

Вхід до жіночого поховання провадив через яму 6.5 м. завглибшки і коридор 10 м. завдовжки, на кінці якого були дві ніші з похованнями. В одній із них лежала багата жінка (“цариця”) в широкій дерев’яній домовині, зби­тій залізними цвяхами та скобами. Ця частина катакомби колись в давнину обвалилась, і тому грабіжники могли забрати лише такі предмети як посуд, шийні гривні та браслети. При цьому вони розкидали більшу частину кістя­ка, а з ним і багато дрібних золотих прикрас убрання та взуття похованої, їх зібрано близько 3500 в усій катакомбі, між ними золоті обручі-діядеми, золоті платівки із зображеннями чоловічих та жіночих голів, різних людських масок, бородатої голови з короною, голови Атенп в лев’ячому шоломі, го­ловок різних тварин, лежачого лева, лева й пантери, павука, бджоли та ро­слин. Також багато різноманітих намистин-коралів, золотих, скляних та ка­м’яних різного кольору, золоті ковтки, дармовиси й перстені. На стопах ніг золоті прикраси були непорушені, і з цього виходить, що взуття “цариці” спереду було вкрите нашитими золотими розетками.

Праворуч від похованої, в трьох маленьких зотлілих коробках знай­дено коралики-намистини з різнокольорового скла, прикрашені темними віч­ками у білій обвідці та білими ґудзиками..¹"' Між ними виявлено перстень-пе­чатку з гемою, дармовис у вигляді птаха з кольорового скла та амулет-зуб фо- сильної (викопаної) риби-пажера. Крім того біля кістяка лежали грецька чорнолякована посудина (кілік), покришка червонофігурної посудини-лека- ну із зображенням чотирьох жіночих головок, кістяні шпильки, залізні шила й цвяхи.

У коридорі, де не було цінних предметів, грабіжники нічого не взяли. Там лежав на дерев’яному помості кістяк служниці-рабині з убогими особи­стими прикрасами: двома бронзовими позолоченими ковтками, намистом із скляних кораликів та з дармовисів із ракових клешень, бронзовим і залізним браслетом та наручниками того ж типу, що й намисто. Поруч знайдено дві глиняні пряслички від веретен, залізні голки і маленьку грецьку теракотову чашечку червоного кольору. Довкола кістяка стояло 11 амфор, колись із ви­ном, і бронзовий півкулястий казан з двома вушками, на малій ніжці, з кістка­ми цілого, мабуть, печеного барана. Тут лежали також залишки повоза, на якому привезли “царицю” до гробниці -- ярмо, дишель, залізні ободи коліс і чотирьох маточин, сворені та цвяхи.

Вхід у центральну катакомбу з чоловічим похованням мав вигляд гли­бокої ями-криниці, заваленої на всю глибину (12 м.) кам’яними плитами і морською травою. Сама катакомба мала вигляд малої печерки у західній стінці входової ями. Вхід до неї був закладений великою кам’яною плитою і ста­ранно замаскований. Одначе, не зважаючи на це, грабіжники дісталися під­копом збоку в гробницю і цілковито її пограбували. Забрали все, що мало матеріяльну вартість, розкидали кістяк покійника, кістки жертовних тварин, частини залізного панцера, залізні, бронзові й кістяні вістря до стріл та дріб­ні уламки забраних золотих предметів. Жорстокість скитського похоронного обряду засвідчена в тій могилі кістяком 5-8-літньої дитини, яку задушили й поклали впоперек входу до гробниці, очевидно з метою магічним способом захистити її від грабіжників.

Розкопами виявлено таємний сховок на дні гробниці, не помічений грабіжниками, в якому лежав сагайдак, вкритий суцільною золотою бляхою- оббивкою, цілком тотожний із сагайдакм з Чортомлицької могили. Оббивка на всій поверхні прикрашена тисненими зображеннями сцен із Гомерового оповідання про Ахілла, героя Троянської війни, фризами із зображеннями левів, пантер, баранів, биків та грифів, що роздирають пантеру, з пальмет­ками та рослинним орнаментом по боках. У сагайдаку було до 70 стріл із бронзовими вістрями, прути яких були помальовані червоною фарбою. На са­гайдаку лежало 50 золотих бляшок із зображеннями сидячої скитської бо­гині з дзеркалом в руках, перед якою стоїть скит з непокритою, довговоло­сою головою і п’є з ритона. Очевидно, цими бляшками була колись прикра­шена перев’язь сагайдака-горита. Тут же знайдено і бронзовий бойовий пояс, на якому висіла колись та коштовна частина узброєння скитського царя.

Такі намистини скити імпортували з Китаю (T∙ Sulimirski, Scytowie па za. Chodniem Podolu, 27).

Золоте окуття скитського сагайдака із сценами з міту про Ахілля, з Мелітопільської могили, (за Е. Покровською)

Поруч входової ями, що вела до центрального поховання, розкопами виявлено другу, теж закладену кам'яними плитами, в якій лежали кістяки двох коней з рештками вуздечок і сідла, розкішно оздоблених бронзовими бляшками.

Після заповнення камінням обох входових ям, їх спершу прикрили шаром висушених на сонці глиняних валків та морської трави, і тільки тоді насипали над обома похованнями спільну могилу.

Розкопи Мелітопільської могили виявили також, скільки праці бага­тьох людей, звичайно — рабів, вимагало поховання скитського вельможі — царя. Одні з них мали викопати глибокі ями-криниці та катакомби, другі на­ламати каміння в природних зложищах біля сучасного села Шульгівки за

12 км. від місця поховання, треті зібрати величезну кількість мірської трави (камки) за 40 - 50 км. на узбережжі Озівського моря, четверті приготувати, висушити на березі р. Молочної глиняні валки і привезти їх за 5 км. до місця могили!

На Кубанщині найбагатшою “царською” могилою була могила Ка­ра годе ваш біля станиці Кримської на березі Агадуму, лівого допливу р. Кубані. Досліджував її місцевий археолог Феліцин у 1888 р. з доручення Імператорської Археологічної Комісії.^1ИІ Тут конструкція могили була від­мінна від описаних вище. Поховання лежали не в підземних катакомбах, а в могильному насипі, що підносився на 220 см. понад первісним тереном, в чо­тирьох рядом поставлених коморах із вапнякових бльоків, разом 21 м. дов­жиною, мабуть, з пласким перекриттям.

У першій з тих комор біля самого входу знайдено залишки похорон­ного повоза і кістки двох коней, що привезли його. Ліворуч під стіною ле­жав випростаний кістяк молодої жінки з золотими прикрасами, а довкола нього рештки дерев’яного саркофага.

Друга комора була зовсім порожня. В третій лежав кінський кістяк

13 бронзовими та залізними прикрасами запрягу, а в четвертій біля стіни стояв дерев’яний, уже зовсім зотлілий саркофаг з головним покійником, його збро­єю і дорогоцінними прикрасами. Під другою стіною лежав срібний, мідяний та глиняний посуд, в цьому срібний ритон із зображеннями скитських верш­ників.

Могила Карагодеваш, цікава тим, що в ній виявлено залишки стінного мальовання. Перша комора з похованням жінки була, мабуть, скромніше при­крашена. В третій коморі, з чоловічим кістяком, стіни були вкриті TIIHbKOM, а долівка залита вапном. “На збереженім тиньку на стінах галерії (тобто пе- редсінку перед коморою з чоловічим похованням), — пише М. Ростовцев, -— виявлено в кількох місцях сліди фрескового орнаменту, яким, неначе бор- дюрою у сторчові смужки були обведені горішні й долішні краї стін та вхо­дові двері. По правому боці безпосередньо після розкопів можна було бачи­ти ще оленя з похиленою вниз головою та великими кріслатими рогами”.^[709] На жаль, з розмальованого тиньку збереглося лише кілька уламків, і навіть

Срібне окуття ритому з могили Караґодеваш.

(за Лаппо-Даннлевським)

точно невідомо, з якого місця на стіні вони походять. Докладних описів, ри­сунків чи фотографій Феліцин не залишив. Могила KapagojeBani - найрані- ша могильна споруда в Україні, де для декорації стін, крім мальованого ор­наменту, вжито й фігуральних мотивів. Одне й друге, запозичене від грець­ких колоністів, може вказувати на ступінь геленізації покійника.

За стилістичною аналізою мистецьких торевтичних виробів кубанська “царська” могила Карагодеваш була побудована наприкінці IV ст. або на по­чатку IIl ст. до Xp.

Багато бідніша, одначе своєю конструкцією надзвичайно цікава моги­ла була досліджувана Н. Веселовським у 1890-их рр. біля станиці К о с г р о м- с ь к о ї на Кубанщині.^[710] Могильна споруда мала вигляд прямокутної будівлі із стовпів, стіни якої були вимащені глиною та випалені для скріплення об­мазки. Довкола будівлі лежали, головами назовні, 22 коні. Всередині “дому померлого” поклали покійника, 13 убитих рабів, можливо полонених, та скромний могильний виряд. Кількістю вбитих коней перевищує її тільки мо­гила біля У л ь с ь к о г о а в у л у на Кубаншині, де в жертву покійникові був принесений цілий табун коней, понад 400 голів.

Скитська могила біля Костромської станиці, (за Н. Веселовськнм)

В Криму біля Керчі до багатих скитських могил належать K у л ь-0 б а (гора-попелище), Царська могила, Мелек-Чесме могила та Ал­тин-Оба (золота гора). В них усіх знайшли вічний спочинок представни­ки місцевої пантікапейської землевласницької аристократії. Форма їхніх мо­гильних споруд чотирикутна або кругла, кам’яна комора-толос із східчастим склепінням та коротшим або довшим передсінком-дромосом нагадує пізні мі- кенські банясті гроби, а техніка мурування чисто грецька.

Найбагатшою з названих могил виявилась Ky л ь - O б а, досліджува­на Дюбрюксом (Dubrux) у 1830 p.^,s° Він знайшов у ній поховання “царя” із

S. Reinach, Antiquites du Bosphore Cimmerien, Paris 1892, 6; Е. Minns, Scythians and Greeks, Cambridge 1913, 194; Kondakov-Tolstoi-Reinach, Anti- quites de la Russie meridionale, Paris 1891, 232; О. Тереиожкіи, Кургани скіфської знаті, Нарнсн, 169 - 170.

Золоті прикраси з Куль-Оби: а — олень,- в— нашийник; с-е — зображення скитів, (за П. Степановым)

скитської геленізованої аристократії і його дружини, а також раба й коня, які мали супроводити його “на той світ”.

Чоловічий кістяк лежав у кіпарисовому саркофагу, то був переділе­ний низькою перегородою на дві частини, одну для нього самого, а другу для його зброї та надзвичайно багатого могильного виряду. В ньому вияв­лено срібні вази з грецькими написами, а на шиї “царя” золоту гривню 460 гр. вагою із зображеннями скитських вершників по обох кінцях. Крім того на долівці погребної комори “царя” лежало дуже багато золотих оздобних бля­шок з його одежі, кілька золотих фляконів, кількасот бронзових вістер до стріл і розсипані частини дерев’яного саркофага. Вони зроблені із слонової кости і вкриті прегарними пласкорізьбами грецької роботи, що зображують суд Паріса, викрадення дочок Левкіпа, приготування до двобою між Ойно- маом і Пелопом та ін. Не менше розкішним виявилися поховання “цариці”. Кістяк її лежав на дерев’яному ложі, інкрустованому слоновою кістю. На го­лові була електронова діядема, золоті ковтки, далі браслети, побіч бронзове дзеркало із золотою ручкою. Між ногами стояла куляста золота ваза, довко-

Золота ваза з Куль-Оби (за С. Райнахом)

ла горішньої частини якої зображено побутові сцени з життя скитів: звідом- лення джури вождеві, напинання тятиви лука, лікування зуба та бандажу- вання ноги.

Одначе й ця Куль-Обська могила не залишилась незайманою грабіж­никами. Під час розкопів Дюбрюкса обвалилася земля, і це спричинило пе­рерву в дослідженнях. Поки обвал був усунений, грабіжники вспіли погра­бувати недосліджену ще частину могильної споруди, відкрити під її долів­кою ще одно поховання і сплюндрувати його, загубивши в поспіху бронзову золотою бляхою вкриту нашийну гривню з емальованою лев’ячою головкою на обох кінцях та золоту плитку у формі лежачого оленя з ритим грецьким написом ГАЇ, шо колись була прикріплена на щиті, можливо, як племінна від­знака.

Крім описаних тут найвизначніших щодо інвентаря скитських “цар­ських” могил, досліджено багато інших поховань скитів-кочовиків із золоти­ми та срібними могильними дарами на Київщині в селах Рижанівка (Зве- нигородка),¹” Іллінці (Липовець)^{[711] [712] та Жу рівка (Чигирин),[713] на Пол­тавщині в О к с то т и н ц я х,[714] [715] [716] [717] Вовківнях” та Полівці (Ромен),133 та­кож над долішнім Дніпром — Цимбалова могила на Мелітопільщині,13” “Товста Могила” біля Краснокутського.[718] Далі скитськими могилами “Лугова Могила” біля Олександрополя на Дніпропетровщині,133 одна з “Р я с- н и х мог и л” біля м. Воронежа,13” “Золота могила’ біля м. Симферо­поля"" і Велика Б л из н и ця біля Фанагорії в Криму."1}

Найбільш відомою в археологічній літературі є одна з “Рясних могил” (“Частые курганы”), досліджувана членами Воронізької Ученої Архівної Комісії в 1940-их рр. Кістяк скитського вельможі був прикритий великою плахтою, прикрашеною нашитими на неї золотими бляшками. Біля нього знайдено багато зброї, бронзові і срібні бляхи від кінської збруї, брон­зові казани, залишки дерев’яного посуду, окутого золотою бляхою, глиня­ний посуд тощо. Найціннішою з культурно-історичного погляду частиною цього багатого могильного виряду є срібна куляста ваза грецької роботи, прикрашена ритими сценами з життя скитів у трьох групах, в кожній по два бойовики.

КАРТА XIIL

СКИТІЯ ЗА ГЕРОДОТОМ ТА АРХЕОЛОГІЧНИМИ ДАНИМИ

Льокальні групи лісостепної культури скитського часу (за О. Тереиожкіиом): 1 — лужицька,- 2 — куштановицька,- 3 — висоцька; — 4 — милоградська,- 5 — юхнівська,- 6 — молдавська; 7 — волинська,- 8 — західньо-подільська, 9 — східньо-подільська,- 10 — подніпровська; 11 — ворсклинська,- 12 — посульська;

13 — харківська; 14 — сейминська,- 15 — вороніжська.

У першій з них узброєний списом і щитом скит-розвідач стоїть на ко­лінах, оглядаючись на свого товариша, що, сидячи на камені, дає йому якийсь знак. В другій групі нараджуються два бойовики: один з них, сидячи на ка­мені, креслить нагайкою щось на землі, можливо плян бою, а другий, спер­шись рукою на бойову сокиру, дивиться на не замислено. В третій групі бо­йовики сидять на камінні, при чому старший з них із сагайдаком при боці та луком у витягненій вперед руці, очевидно, вчить стріляти молодшого безбо­родого.”² “Ситуація тут цілком ясна, — каже М. Еберт, — це сцени в скит­ському таборовому обозі перед боєм. Трьома групами зазначені три підго­товчі дії: підглядання ворога, обговорювання бойового пляну та останні вка­зівки молодим бойовикам як уживати зброї”.^,'^s

Інші поховання в “Рясних могилах” досліджували в 1927 р. В. Ґород- цов’*' та в 1954 р. II. Ліберов^{[719] [720] [721] [722] 144 * * і члени експедиції ИИМК. В одному з них знайдено литого із золота орла і золоті прикраси з тваринними зображення­ми.1'" Усі воронізькі могили походять з V - II ст. до Xp., а в тих часових ме­жах головно з IV ст. до Xp.}

У “Рижанівській могилі” Г. Оссовський виявив багате похован­ня молодої жінки в золотій тіярі із зображеннями танцюючих менад та з вісь­мома золотими перстенями на руках. Вона спочивала в напівсидячій поставі на моху, вкритому вовняною тканиною. Могила в Іллінцях була пограбо­вана, при чому одного із грабіжників присипало обвалом землі. Найціннішою знахідкою був тут горит із золотою прикрашеною оббивкою, цілком анало­гічний з чортомлицьким.^[723] Із Журівської могили походить між іншим срібний столовий посуд грецької роботи і червонолякована посудина (кілік) з грець­ким написом ietro Delphinio хіпе, що відноситься до ольвійського культу

Золота бляха з оленем із скитської могили в Оксютиицях.

(за О. Бобринським)

Аполлона.³⁴⁴' 3 Оксютинецької могили походить золота оббивка са- гайдака-горита з тисненим зображенням прикляклого оленя, з Вовковець- к о ї — залишки похоронного повоза. У могилі в Полівці виявлено шкіря­ний панцер з 210 роговими лусками, на зразок того, що його бачив грецький історик Павзаній (І, 25, 5) у святині Єскулзпа в Атенах. У пограбованій

Глиняна посудина і металеві предмети з могили Мала Цнмбалка VIII -VII ст. до Xp. на нижньому Дніпрі.

(за О. Тереиожкіном)

ИИАК, XIV, 44.

Цим б ал овій могилі незайманим залишилось поховання шістьох коней із золотими та срібними прикрасами голів. В Олександропільській “Луго­вій могилі” знайдено тільки прикраси кінських голів, вуздечок, сідел та збруї, як у кожній іншій скитській могилі, в тому числі багато золотих, сріб­них і бронзових частин у здегенерованому йонсько-перському стилі. У Ве­ликій Близниці розкопами 1864 - 1884 рр. виявлено в трьох кам’яних комо-

Теракотові фігурки жінок з Великої Близниці.

(за А. Передольською)

рах із східчастим склепінням багаті поховання знатних боспорців кінця IV — початку III ст. до Xp. Одна з комор була прикрашена стінним мальованням.¹⁴⁹

В різних частинах степової України досліджено багато могил, в яких були поховані небагаті с к и ти - к о ч о вики. В усіх тих могилах знай­дено бронзові й кістяні вістря до стріл, бронзові вудила з бронзовими й кі­стяними псаліями та окремі прикраси з кости і бронзи. Одно з найдавніших між ними, відкрите біля Тамір-гори поблизу Керчі, датоване з поміччю грець­кого імпортованого посуду другою половиною VII ст. до Хр.’“ Молодші по­ховання, які можна віднести до IV - III ст. до Xp., досліджували члени Дні- прельстанівської археологічної експедиції Наркомосу України в 1927 - 1932 рр. (М. Міллер, П. Смолич, С. Гамченко, М. Рудинський, В. Грінченко, Т. Ki- ранів, Г. Мартене) в Кічкасі біля с. Башмачки та нижче Старого Кодака. По-

¹⁴⁰ Отчеты ИАК за 1865 - 1869, Петерб. 1866 - 1871, Толстой - Кондаков, Русские древности в памятниках искусства, I, Петерб. 1889,- В. Ф. Гайдукевич, Боспорское царство, М.-Л. 1949.

¹'^,° В. А. Ільїнська, Пам'ятки кочових скіфів, Нариси, 162. ховання, виявлені в Кічкасі, творили цілий цвинтар з могильними насипами, в Старому Кодаку вони не мали таких насипів.’⁵¹

Могили рядових скитів і багато їхніх впускних поховань у насипах старіших могил досліджувано в рр. 1932- 1938 на території м. Нікополя над долішнім Дніпром. Своєю конструкцією і вирядом вони дуже різнилися від “царських” могил. Випростані кістяки покійників і тут лежали в катаком­бах, але вхід до них не був завалений камінням, а був закритий лише дере­в’яними колодами або кам’яною плитою. Причина цього, мабуть, в тому, то рядові скити мали багато менше робітних рук, і вбогий виряд їхніх поховань не приваблював грабіжників.

До супровідного інвентаря чоловічих поховань належали залізні кин­джали, списи із залізними вістрями та залізним окуттям долішньої частини держака, бронзовими чи радше залізними тригранчастими втулчастими ві­стрями до стріл, іноді по кількадесят в одному похованні. Самі стріли були дерев’яні і часто пофарбовані начорно. В могилах скитів-бойовиків подиву­ються також кінські кістки й вудила, що мали, очевидно, заступати в похо­ванні цілого коня. їжа в дорогу “на той світ” складася з волового, кінського та овечого м’яса, завжди при тому був залізний ніж.

У жіночих похованнях виявлювано передусім особисті прикраси -— скляні грецькі намистини, зрідка золоті намистини й дармовиси, бронзові ковтки і браслети, також круглі бронзові дзеркала з кістяними ручками та деяке господарське приладдя.

В похованнях подивувалися також уламки грецького імпортованого посуду та амфор, які датують нікопільські грецькі могили IV - IlI ст. до Xp.¹'² З того самого часу походить могильник біля с. Кут, Апостолівського р-ну, Дніпропетровської области, досліджуваний Д. Березівцем у 1951 - 1953 рр.,^{[724] [725] [726] [727]} і в сусідньому селі Грушівці.¹⁵¹ Поховання в обох могильниках були переваж­но впускні в насипах раніших могил бронзової доби і мали характер ката­комб. Окремі скитські могили та впускні скитські поховання розкопував О. Тереножкін в 1951 - 1952 рр. в долині р. Молочної на північ від м. Меліто­поля.^[728]

Над р. Інгулом, біля с. Калинівки є могильник скитської доби. Одну могилу з нього розкопав Б. Н. Граков у 1956 р. У насипі виявлено впускне поховання IV - III ст. до Xp. датоване грецькою чорнолякованою посудиною- кантаром, під ним у катакомбі основне поховання чоловіка, жінки і дитини, сильно пограбоване, з того ж часу. Могильна яма обведена на поверхні тс- рену кам’яним кругом-кромлехом.¹⁰’

Багато пізніших пам’яток по скитах знайдено також над долішнім До­ном та на Приозів’ї. Біля гирла Дону А, Міллер та П. Леонтьев досліджува­ли великий могильник в сусідстві Єлисаветівського городища, інші могильники III - II ст. до Xp. розкопував М. Міллер на північному березі Озів- ського моря біля Біглицької та Петрушиної коси. На підставі своїх розкопів і багатого ’скитського відділу в заснованому ним Новочерка­ському музеї, М. Міллер прийшов до висновку, що пам’ятки по скитах по­ширені в усьому басейні Дону та в Приозів’ї, і що скити-кочовики мали зви­чай ховати своїх покійників на підвищених місцях у межиріччях.¹⁰’

Описані тут скитські могили, зокрема “царські”, дають надзвичайно багатий студійний матеріял для археологів, істориків, етнологів, соціологів, мистецтвознавців і, зокрема, дослідників культових вірувань. Вони наочно відображують господарство, побут, звичаї, жадобу матеріальних дібр та ре­лігійні вірування цих азійських кочовиків на українських землях. Джерелом їх справді царського добробуту, засвідченого дуже багатим могильним ви- рядом, була торгівля воєннополоненими, яких вони продавали в неволю гре­кам, а далі худобою, рибою, воском та медом. Розвинене кочове скотарство, а також данина з підвладних племен забезпечували кочовим скитам надлиш­ки продуктів. Це дозволяло їм вступати в обмінні зносини з іншими племе­нами й народами. Жорстокі похоронні звичаї їхньої верхівки, можливо, зро­дилися до деякої міри з правних понять про приватну власність, яка розтя­галася поза матеріяльними добрами і зброєю також на жінок, рабів і коней. Решта була виправдана азійським кочовим походженням цих наїзників.

Скити в Криму. Після перенесення свого організаційного центру з Кам’янського городища в Крим, скити були змушені перейти від кочового способу життя до осілого і засновувати постійні поселення. їх знаємо вже понад 50 у центральній частині півострова і на його західньому узбережжі. Новий центр — Neapolis Scythica античних авторів — був заснований ними біля сучасного Симферополя на лівому скелястому березі р. Салгіру.

Найбільшої могутності! досягло кримське скитське володіння в II ст. до Xp. за царя Скілура, який намагався підкорити в Криму автономні грецькі міста, заволодів Ольвією над Бозьким лиманом, але, наступаючи на Херсо­нес та Боспор, зустрівся з запеклим опором греків і понтійського царя Мітрі- дата VI Евпатора. Для вивчення культури кримських скитів, яким підлягала також частина долішнього Подніпров’я і степи аж до Бозького лиману, особ-

^κ^ Н. Г. Єлагниа - H. Н. Погребова, Археологическая разведка по берегам Ингула КСИИМК, 77, 1959, 28 - 31.

^1j7 Т. Книпович, Опыт характеристики городища γ стан. Єлисаветовской по находам експедиции ГАИМК 1928 г., ИГАИМК, 104, Л. 1934, М. Миллер, Некрополь γ Беглицкой коси, Ростов н/Д, 1929.

лнве значення мають розкопи Н. Ернста,”³ ГІ. Шульца,’⁵⁹ А. Карасева”’ і В. Головкіної”¹ на городищі Керменчик, до 20 гектарів площею, що залишилося на місці колишнього скитського Неаполя. Цими розкопами були виявлені за­лишки могутніх оборонних мурів 8.40 м. ширини. Обидва їх лиця муровані в долішній частині з дикого каменю на глиняному розчині, а в горішній із сушеної на сонці цегли. Вільний простір між ними заповнений дрібним ка­мінням та глиною. Біля воріт, підсилених оборонною вежею, на утрамбова­ній дрібним вапняком площі, виявлено залишки царського палацу, а можли­во громадського будинку з покрівлею, вкритою грецькою дахівкою. Стіни будинку були вкриті мальованим тиньком червоного, жовтого й зеленого кольору. До нього прилягало широке подвір’я з численними зерновими ямами.

У підвалі цього багатого будинку, крім місцевого посуду, знайдено багато уламків грецьких посудин із знаками (ганчарськими штампами) остро­вів Родоса й Кнідоса і міст Пантікапею та Херсонесу, синопської дахівки (назва від м. Синопу на південному березі Чорного моря) з знаками, мегар- CbKitx чаш (назва від м. Мегари, там же), пізніх чорнолякованих посудин і теракотові статуетки. Ці довізні предмети свідчать про жваву торгівлю на­селення скитського Неаполя з грецькими островами східнього Середземно­мор’я та з причорноморськими грецькими колоніями. З місцевих виробів у цьому й інших будинках знайдено ліплений вільноруч і точений на ганчар- ському колі глиняний посуд, залізне, кам’яне й кістяне приладдя, різні прик­раси тощо.

Важливими для характеристики економічного життя скитського Неа­поля е кілька десятків великих грушкуватих зернових ям, видовбаних у скелі й вимащених всередині глиною, які закривалися кам’яними плитами. Це були державні шпихліри-зерносховища, які вказують на великий розвиток хлібо­робства в Криму. На неапільському городищі розвивалися також різні ре­месла, зокрема виробництво глиняного посуду для місцевої потреби й на експорт.”⁹

Другий важливий рід пам’яток старовини скитського Неаполя — це його похоронні споруди, досліджувані II. Шульцом, Н. Погребовою та В. Ба- бенчиковим. Перше місце між ними займає монументальний мавзолей,”³ май­же квадратовий у пляні, збудований з тесаного каменю і перекритий дере­в’яними брусами та сушеною цеглою. ^{[729] [730]}

Розкопами встановлено, mo в тому мавзолеї було кількадесять похо­вань чоловіків, жінок і дітей у дерев’яних трунах, поставлених вздовж стін у кілька рядів один над одним. Кістяки були випростані, біля них знайдено кераміку, здебільша грецьку девізну, зброю, прикраси та кістки з м’ясної їжі. Доволі значна кількість коштовних предметів, головно золотих прикрас, змушує здогадуватися, що в мавзолеї були поховані передусім представни­ки панівної верхівки скитського Неаполя.

Реконструкція дерев'яного саркофагу з мавзолею в Неаполі скитському, (за П. Шульцом)

Тут було також місце вічного спочинку двох членів скитської цар­ської родини. Гробниця царя була частково вирубана в скелі, а частково складена з великих, добре обтесаних вапнякових плит. Біля випростаного кістяка лежали три мечі (один із срібним держаком), три вістря до списів із позолоченими втулками-насадами, залізний шолом з бронзовими прикра­сами і горит-сагайдак, прикрашений великою золотою платівкою. Одяг по­кійника мав 800 золотих нашивних платівок грецької й скитської роботи^[731] і три круглі золоті медальйони із зображеннями сонця, В гробниці знайдено, крім того, багато золотих прикрас у вигляді бджіл, зірок, листків, краплин та ін. і різноманітних золотих намистин та пронизок від одягу.

Жіноче поховання, — здогадно цариці, — було в дерев’яному позо­лоченому саркофазі, розмальованому блакитною та рожевою фарбами і при­крашеному пласкорізьбленими сфінксами, крилатими левами та рослинним орнаментом. Цариця мала дуже багатий виряд, з якого залишились, після давнього пограбування, тільки окремі медальйони, нашивні золоті платівки, золота голка, золоті намистини й пронизки.

Золоті бляшки на очі й уста з поховання II-I ст. до Xp. иа Камянському акрополі, (за Н. Погребовою)

За стилістичною аналізою коштовних предметів, поховання царя да­тується II ст. до Xp., поховання цариці — І ст. до Xp.

Велику наукову вартість для вивчення пізньоскитської культури в Криму має також н е к р о п і л ь-погребище Неаполя скитського, розташо­ваний біля городища (зі сторони сучасного Симферополя). На ньому до­сліджено вже кількадесят поховань, багатших у кам’яних склепах-коморах і бідніших у ґрунтових ямах з катакомбами. У п’ятьох з них виявлено за­лишки настінного мальовання — нового роду мистецького вияву перейня­того від греків. Найбільше прикрас такого роду знайдено в одній похорон­ній, вирубаній у скелі коморі з кількома невеликими нішами в стінах, обра­мованими орнаментом, виконаним червоною й жовтою охрою та сажею. Дов­кола комори під стелею є вирізьблений і тими фарбами розмальований фриз з трикутників, зигзагів та стріл у вигляді мережаної завіски. Орнаментом з ромбів прикрашені також чотири пілястри з різьбленими капітелями, які імі­тують дерев’яні підпори. В одному з тих ромбів зображений півень. Малюн­ки виконані безпосередньо на скелі. На одній із стін, проти входу, є складна композиція, в якій зображені півень, вершник, бородатий скит з лірою в ру­ках, сцена полювання, на якій два пси кидаються на пораненого кабана, та килим у вигляді шахівниці з темними й білими квадратиками, обведеної чер­воними стрілами.’⁰³

Цікаві зображення були і в нішах цієї комори. В одній із них угорі, наче на причілку будинку, червоною фарбою зображені голови двох виріза­них з дошки коней, друга ніша нагадує курінь, також прикрашений подіб­ними кінськими головами.

Цікавою особливістю поховань у мавзолеї скитського Неаполя є тон­кі золоті овальні бляшки, іноді із звуженими кінцями, якими прикривали очі та уста покійників. Цей звичай малоазійського або східньосередземномор- ського походження мав, мабуть, на меті зачинити злим духам доступ до “ду­ші” покійника.’¹"' В інших похоронних коморах намальовані зображення скит­ських вояків, лучника, коня та геометризовані картини.

Виряд поховань неаполітанського некрополя складався із скитського ліпного і точеного на ганчарському колі посуду, довізної грецької керамі­ки, зброї і різноманітних прикрас, які дають виразне уявлення про маєтко­вий стан мешканців Неаполя та їхні торговельні зв’язки з грецькими коло­ніями.’⁰⁷

Друге щодо величини городище кримських скитів досліджували А. Маркевич (1889),¹⁰⁰ Н. Ернест (1929),¹⁰⁹ П. Шульц (1945),¹⁷° О. Домбров- ський (1945),^{[732] [733] [734] Н. Погребова (1950™ і О. Дашевська (1951)ιτ3 на терені ко­лишнього села Сарай ла-Кіять (тепер радгосп “Красний”). В архео­логічній літературі воно відоме також під назвою Кермен-Ки р.’74}

Городище розташоване в захисному з природи місці між двома яра­ми-балками і займає площу коло 4 гектарів. З приступної сторони воно за­безпечене кам’яним муром та ровом. Також другим муром і ровом всередині городища окремо забезпечений його акропіль-дітинець. Техніка будови обох

Ппян городища Красного (Кермен-Кнр) на Криму, (за О. Дашевською)

мурів така сама як у Неаполі скитському, зовнішній мур скріплений прямо­кутними баштами. Головною твердинею був акропіль величиною коло 1 гек­тара. Ширина його оборонного муру становила 7.25 м., а другий, зовнішній мур мав тільки півтора метра.

Про дослідження на акрополі городища в Кермен-Кирі не знаходимо вісток в літературі. На другій його частині (прнгородді), ще не зовсім роз­копаній, виявлено залишки кам’яного будинку без фундаменту (5x4 м.) з цікавою конструкцією долівки. На вирівняному глиняному материку лежав шар чистого попелу 35 см. завгрубшки, прикритий шаром глиняної вимазки, що творила долівку. Попіл мав тримати долівку сухою і теплою.

Біля кам’яного будинку виявлено кілька ям також незвичайної будо­ви. їх спідня частина, вирита в материку, не мала ніякого обличковання, а горішня, вже в гумусі й культурній верстві, була обложена трьома рядами каміння, що скріплювали її береги. Ями, призначені первісно на зерно, зго- дом стали- місцем для господарських покидьків і навіть подохлих псів, як на це вказують їхні кістяки (яма ч. 1).

Кераміка, знайдена в господарських ямах та в культурному шарі, по­дібна до неапільської. Грецької тонкостінної кераміки небагато, більше є уламків амфор на вино й оливу з островів Родосу, Косу і Кнідосу з іменни­ми штампами грецьких ганчарських майстрів, Артемідора, Бедромія і Герак- лейта.

За археологічними матеріялами городище Кермен-Кир (Красне) було засноване у III ст. до Xp., інші кримські одночасні або пізніші.^[735] Всі вони обведені кам’яними оборонними мурами з тесаних кам’яних плит. їхня вели­чина — від 44 х 45 до 90 х 120 м.^[736]"

З того ж часу походить неукріплене поселення біля Евп а торії, що його досліджував ГІ. Шульц у 1938 р. Він відкрив на ньому одно житло у вигляді круглої півземлянки 3.60 м. в поперечнику, прикритої дерев’яним дахом. В її центрі на втоптаній долівці було вогнище, викладене пласкими каменями, а побіч нього — яма на збіжжя.

Долішнє Подніпров’я. Крім Кримського півострова, до піз­нього скитського царства належав також район долішнього Подні­пров’я, де постав ряд кам’яними мурами добре укріплених і неукріплених поселень обабіч Дніпра між Нікополем і Херсоном.^{[737] [738] З них найкраще дослі­джені городища Гаврилівське, Знам’янське, Любимівське і біля Золотої Балки.}

Перше з них, розташоване біля с. Гаврилівни, Нововоронцов- ського р-ну, Херсонської области, на правому березі допливу Дніпра — р. Підпільної, досліджували К. Бреде¹⁷⁴ і Н. Погребова¹⁷’ в 1951 - 1954 рр. Цен­тральна частина, акропіль, була укріплена потужним кам’яним муром 5 м. заввишки і 4 м. завгрубшки та ровом близько 7 м. завширшки і 2 м. завглибш­ки. Це було первісне городище, яке згодом значно поширено й забезпече­но від відкритої польової сторони двома кам’яними мурами 2 м. заввишки і ровами завширшки 4.5 м.

Житлові споруди були тут багатші, кам’яні, і бідніші, типу хат-ліпля- нок з дерева й лози, обмащених глиною, стіни яких внизу були обкладені кам’яними плитами, ставленими руба. Кам’яні будинки на акрополі-дітинці розташовані вздовж побіч оборонного муру для більшої безпеки в разі во­рожого нападу. Внутрішня частина акрополя, куди долітали ворожі стріли, була вільна. Стіни цих будинків, до пів метра завгрубшки, мурували з роз- лупаних каменів на глиняному розчині. Печі мали також кам’яне склепіння, а вогнища бували вимощені камінням, одначе долівка була глиняна.

Серед речових матеріялів, здобутих розкопами на Гаврилівському го­родищі, переважає місцева й довізна кераміка. Місцева кераміка була дво­якого типу —- ліпна і точена на ганчарському колі. Перша представлена пе­реважно горщиками з нігтьовим орнаментом, різноманітними глечиками та мисками, близькими формою до мисок зарубинецько-корчуватівського типу. Друга, кружальна кераміка з чорним лошенням нагадує посуд з поселень та поховань черняхівського типу. Наявність зарубинецько-корчуватівського по­суду, про який далі буде мова, засвідчує початок колонізації степового По­дніпров’я ранніми слов’янами.

Серед залишків девізного грецького посуду виявлено найбільше улам­ків різноманітних античних амфор і теракотових посудин, які разом з інши­ми матеріялами датують Гаврилівське городище часом з IIl ст. до Xp. до Ill ст. по Xp.

Знам’янське городище, досліджуване Б. Траковим у 1940-1945 рр., було засноване в V ст. до Xp. як акропіль описаного вище Кам’янського го­родища. Після переходу організаційного центру кочових скитів до Криму і занепаду Кам’янського городища, його перетворено в укріплене поселення міського типу, подібне до Гаврилівського й інших городищ того часу.^[739]

В с. Любимівці, Кахівського р-ну, Херсонської области, на ви­сокому лівому березі допливу Дніпра — р. Конки велике городище дослі­джували І. Фабриціюс (1920),^[740] Б. Граков (1940), Н. Погребова (1950), А. Добровольський (1951 - 1952)^[741] та Л. Дмитров (1950).’“ Воно було укріп­лене високим земляним валом, кам’яним муром на ньому і глибоким ровом. Мешканці його жили в мурованих будинках та в ліплянках з дерева й гли­ни, з покрівлею на стовпах. В одному з будинків, що мав декілька кімнат, знайдено декілька пар жорен, які вказують на його господарське призначен­ня. Наявність попелищ на Любимівському городиші наближає його до лісо­степових городищ середнього Подніпров’я. За речовими знахідками воно по­стало в III ст. до Xp. і існувало як укріплене поселення до III ст. по Xp.

До того самого часу належить також розташоване на правому березі Дніпра поселення біля с. Золота Балка, Нововоронцовського р-ну, Хер­сонської области, досліджуване А. Добровольським,¹⁸* М. Вязьмітіною’⁸⁸ та А. (Гурманською.’⁸⁰ Воно є найповніше дослідженим і найдалі на північ висуне­ння поселенням такого типу в Подніпров’ї. Довголітніми розкопами (1951 - 1957) виявлено на ньому багато кам’яних та дерев’яних споруд житлового, господарського та культового призначення, поставлених уздовж вулиць, які перетиналися під прямим кутом. Будинки тут були муровані з неотесаних кусків місцевого вапняку на глиняному розчині. Вони мали по дві й більше комор та глинобитні вогнища з кам’яною обставою. Дерев’яні хати мали ви­гляд ліплянок із дерева й глини.

Фундаменти великого культового будинку з III ст. до Xp. — III ст. по Xp.

із Золотої Балкн

(за А. Добровольським)

Серед житлових будинків були великі купецькі склади-магазини для товарів, імпортованих з грецьких причорноморських міст (Ольвія, Херсонес і ін.) та експортованих до тих міст. Вони не мали, як у житлових будинках, вогнищ і іншого хатнього устаткування. Велика кам’яна, можливо, централь­на культова споруда, також без слідів замепікання, мала прибудовані з фрон­ту дві менші комори і ряд дерев’яних стовпів перед ними, з яких залишилися круглі камені з дірою посередині, як бази стовпів.

Звичайно, частина споруд мала виробниче призначення: в них працю­вали м. ін. ганчарі, які виготовляли ліпний посуд місцевого лощеного (кор- чуватівського) та сірого кружального (черняхівського) типу, глиняні тягарці до ткацьких стоячих рамових варстатів та рибальських сітей і пряслички до веретен. На поселенні знайдено залізний шлак, як слід добування заліза з руди сиродутним способом.

Велика кількість уламків грецького девізного посуду свідчить про жваву торгівлю мешканців давнього поселення Золотої Балки з причорно­морськими грецькими колоніями. А проте, головним його зайняттям було хлі­боробство.

Подібне до “Золотої Балки” своєю архітектурою та відсутністю обо­ронних споруд поселення досліджувала Е. Махно у 1952- 1953 рр. біля м. Б е р и с л а в а, Херсонської области. За речовими матеріялами, зокрема до­візшім посудом з римських колоній, воно існувало в перших сторіччях по Хр.””

У долішньодніпровських малих городищах та неукріплених поселен­нях мешкали головно скити з домішкою місцевої ЛЮДНОСТИ, ЩО політично були пов’язані із скитським організаційним центром в Криму. В наслідок осі­лого способу життя змінився ввесь характер їхньої культури. В ній зберегли­ся тільки деякі пережитки, як напр. прадідівський звичай ховати покійників у катакомбах, форма простої кухонної кераміки, одначе вже сильно позна­чаються риси іншого, міського життя. Великий вплив на це мали безперервні торговельні зв’язки з Причорномор’ям.

Раскопки Бериславского поселения и могильника в 1952 - 1953 гг., КСИА, 4, 1955.

З переходом осідку влади “Ве­ликої Скитії” з Кам’янського городища в Крим, на західній периферії скитсь­ких володінь у Добруджі, між долішнім Дунаєм і Чорним морем, постав регіо­нальний політичний новотвір — Мала C к и т і я, що її згадує грецький істо­рик Старбон (VII, 4-5).¹⁸⁸ Як римські скити, так і скити в Добруджі, прагну­ли підкорити для матеріальних кори­стей античні колонії північно-західньо-* го Причорномор’я і здобути вільний доступ до чорноморських пристаней. В грецьких колоніях Томі і Одесі вони били монети з іменами своїх царів An- роси, Єлія, Каніта, Сарії, Тануси та Xo- рапса і взагалі підпали під сильний вплив грецької культури. Могутність царів Малої Скитії була підірвана на­прикінці II ст. до Xp. бастарнами, гетами та походами римських легіонів на за­хідній берег Чорного моря. Назва краю збереглася ще довгий час, і місто Томі (Констанца) було осідком окремої скитської єпархії.

культури є матеріяли, здобуті археоло­гічними розкопами. Городища й не- укріплені поселення цих підкорених скитами племен, бор и стен і в Ге­родота, в степовій частині України до­сліджено головно на долішньому По­

Місцеві племена. Зовсім відмінний образ матеріяльної і духо­вої культури дають пам’ятки по м і с- цевому хліборобському на­селенню скитської доби. Відомості античних авторів про нього доволі цікаві, одначе дуже неповні. Основним джерелом вивчення їхньої історії та дніпров’ї, між Дніпром і Дністром, зокрема в районі Миколаєва, Ольвії й Одеси, та вздовж узбережжя Чорного моря. Багато з них засновано щойно в кінці V ст. до Xp., а переважно в IV - III ст. до Xp. Найстаріші з них мо­жуть бути датовані другою половиною VI і початком V ст. до Xp.

До цих останніх належить поселення в урочищі “Широка Балка” на правому березі Бозького лиману в околицях Ольвії, досліджуване Б. Pa-

^,,is V. Latyshev, Scythica et Caucasica, І, 1890, 168.

Скарабей із зображенням скита з мавзолею Неаполя Скитського.

бичкіним у 1949 р. Розкопами виявлено там залишки кількох прямокутних, дещо заглиб­лених у землю жител з кам’яними стінами та глинобитними підлогами й печами, а та­кож бідніших жител без кам’яних стін, з та­кими ж печами. В одному з жител знайдено залишки великої прямокутної печі із су­шеної на сонці цегли. Вона складалася з трьох відділів і мала якесь виробниче при­значення.

В культурному шарі поселення най­більше було уламків місцевої і девізної ке­раміки. Посуд місцевого виробництва, точе­ний на ганчарському колі (сірі й цеглясті глечики, горщики, миски, чаші) та ліплений вільноруч, банькуватий, відігнуті вінця яко­го прикрашені защипами, ямками та косою- насічкою, а плечі наліпленими валками. Де­які посудини мають наскрізь дірки довкола попід вінцями, у ліплених глибоких мисок поверхня лощена, а краї загнуті всередину.

Девізні амфори на вино й оливу розмальовані були поясками нанесе­ними червоною, чорною й гнідою фарбами. Імпортований з Ольвії був та­кож парадний грецький столовий посуд, прикрашений ляком, пурпуром, різь­бленням та білою накладаною фарбою.

З інших предметів знайдено на поселенні в Широкій Балці глиняні пряслиці від веретен, кам’яні тягарці для рибальських сітей, залізний ніж з кістяною колодкою, а з мистецьких виробів бронзову прикрасу кінської збруї у вигляді лев’ячої голови з роззявленою пащею?⁸’

Друге поселення, на два сторіччя пізніше (IV-III ст. до Xp.), багато примітивніше, більш сільського характеру, розташоване в с. Варварівпі біля м. Миколаєва на високому правому березі Бозького лиману, досліджу­вали М. Синицин (1938 p.)"^w і II. Шульц (1939 ρ.)."ⁿ Його мешканці жили ще в землянках у вигляді круглих, розширених внизу ям, 3 м. завглибшки, які бували сполучені по декілька разом підземними переходами?® Деякі з них мали вирізані в глині печі з димарями і черінню, викладеною кам’яними плитами або ріняками. Покрівля їх була, мабуть, плеската, бо розкопи не ви­явили довкола них жадних слідів жердин або кілків, що ними підпертий був би шатровий дах. ^{* 71}

^І!і“ Б. Н. Рабнчкнн, Поселение γ Широкой Балки, КСИИМК, 40, 1951.

^ιw До питання про населения південно-західного Чорномор'я в IV - III вв. н. е. Наукові записки ОДПІ, III, Одеса 1947.

^1,1 Ямы-жилища в скифском поселении близ г. Николаева, КСИИМК, V, 1940,

[1] - 75.

*“ Як попереднє, рис. 14 на стор. 73.

Крім житлових, було багато господарських ям, між якими вирізнялися ями, наповнені попелом і щільно прикриті вапняковими плитами. В одній із них М. Синицин знайшов у попелі людський кістяк, припертий до стіни. Його кістки мали на собі сліди вогню, а ноги були привалені камінням, мабуть із страху перед “живим покійником”. На поселенні були й залишки кількох, можливо, громадських будинків із кам’яними стінами. Власна на 11 м. глиби­ни криниця постачала населенню питну воду.

У засипі житлових і господарських ям (усіх досліджено 70) і в куль­турному шарі довкола них знайдено передусім багато уламків глиняного по­суду - місцевого ліпного й точеного та довізного грецького (амфори, чор- ноляковані кіліки й кантари). Були там також кам’яні зернотерки, тягарці для рибальських сітей, виготовлені з просвердлених пламків амфор, гостриль­ні камені, кістки свійських тварин та риб. Ці знахідки вказують на те, що мешканці поселення займалися скотарством, рибальством і до деякої міри хліборобством. Про торговельні зв’язки з Ольвією говорять, крім імпортова­ної грецької кераміки, кілька знайдених на поселенні грецьких монет і те­ракотова фігурка богині Деметери місцевої ольвійської роботи.

Одночасне з Широкою Балкою поселення, на якому широко був ви­користаний камінь для спорудження житлових і господарських будинків, до­сліджувано останнім часом в урочищі Закисова Балка, дещо на південь від неї. Невеликі розкопи та теренові обслідування проводилися й на бага­тьох інших городищах та поселеннях скитського часу по берегах Бозького лиману від Миколаєва до його гирла, також по берегах Чорного моря, зокре­ма в районі Одеси.”³

Для поховань цього населення характеристичні шахти або катакомби з могильними насипами, іноді закриті деревом. Зброя в них трапляється рід­ше як у похованнях скитів-кочовиків, але їхній виряд, в тому числі багато грецьких амфор та інших предметів ольвійського виробництва, свідчить про заможність населення.

Городища, неукріплені поселення та могили на Бозькому лимані со- вєтські археологи приписують калліпідам Геродота,’"⁴ яких він називає ще міксгеленами, тобто греками, змішаними з місцевою людністю.

Племена з дещо іншою матеріяльною культурою жили на захід від калліпідів, за Дністром у Басарабії. їхні городища були укріплені не тільки земляними валами, але й мурами, невідомими на інших теренах “Скитії”. Такі городища досліджувано біля с. Бутучени, Сусленського р-ну, і в сс. C о- лончени та Вихватинці, Резинського р-ну, Молдавської PCP. Були й відкриті неукріплені поселення біля с. Солончени. Покійників ховали в пла­ских могильниках і під могилами в кам’яних скриньках або серед кам’яних крс.млехів. Поховання були кістякові або тілопальні.

^ικ, М. Синицин, Дослідження скіфо-сарматських памяток під Одесою в 1946 р., АП, П, 1949,- його ж, Городище у хутора Петуховки, Очаковского р-на по раскопкам 1940, 1949 и 1950 гг., ВДИ, 1952, кн. 2; його ж, Карта поселень і городнщ між гирлами Дністра і Південного Бугу скіфсько-сарматського часу, Наукові записки ОДПІ, X, К. 1955,- И. Фабрнцнус, Археологическая карта Причерноморья УССР, I, К. 1951; I. Шовкопляс, Пам'ятки скіфських степових племен, Археол. дослідження, 193 - 194.

”* О. Тероножкіи, Землеробські племена Скіфії, Нариси, 176,

Кераміка молдавських поселень і поховань представлена головно чор­ним та жовтим лощеним посудом, у якому зовсім немає малих черпаків з ви­сокими вухами. Немає також дірок довкола попід вінцями. Орнамент, спер­шу ритий і штампований, заміняється пізніше наліпленими колами та півко­лами. Бронзові вироби подібні до гальштатських у басейні Дунаю. Скитськи­ми є тільки бронзові вістря до стріл з руркуватою насадкою-втулкою. Мол­давські пам’ятки скитської доби датуються VII-III ст. до Xp.¹"" їх можна приписати, думаємо, раннім предкам літописного племені тиверців.

Племена Правобережного Лісостепу. Просторі землі між Дніпром і Дністром, від північної границі степів аж по лінію Житомир - Київ були заселені в скитській добі місцевими хліборобськими племенами, що їх Геродот називав скита ми-орача ми. Були це праслов’янські племена,¹” безпосередні нащадки носіїв білогрудівської і чорноліської культур. Зали­шили вони по собі особливо багато пам’яток, зокрема великих городищ, що були засновані наприкінці VII ст. до Xp. з огляду на небезпеку, яка загро­жувала їм від справжніх скитів-кочовиків.

На правому березі Дніпра найстарішою пам’яткою того часу було по­селення на Тарасовій горі біля с. Жа б от и на, Кам’янського р-ну, Черкаської области, досліджуване М. Вязьмітіною та Е. Покровською в 1950, 1951, 1953 і 1957 рр.¹"⁷ Воно було розташоване на високому з природи оборонному горбі і тому не було ще, мабуть, штучно укріплене. Розкопи виявили на ньому на­земні та півземлянкові житла-ліплянки, з великими глинобитними печами. Одно з них, розміром 10x12 м., складалося з двох частин, глиняна долівка яких не була на однаковій глибині. Його стіни, плетені з хмизу і вкриті з обох боків грубим шаром глиняної обмазки, мали загладжену й побілену по­верхню, місцями помальовану червоною фарбою за давнім трипільським зви­чаєм. Для внутрішнього оформлення хати було вжито плитки з добре від- муленої глини, прикрашені рельєфними геометричними орнаментами. Під за­валом колишніх стін знайдено дуже багато уламків різноманітного глиняного добірного посуду, прикрашеного складними врізними рисунками із зариско- ваних трикутників, ламаних ліній та квадратів, розставлених у шахівницю, деколи білоінкрустованих. У житлі, крім декількох глиняних прясличок та шпульок на нитки не було іншого знаряддя хатнього вжитку. Уламків гру­бого ліпного посуду було дуже мало, і тільки в одному місці виявлено 56 гральних кісток-астрагалів. Можливо, житло належало представникові ви­щої верстви або голові цілого поселення, або нарешті воно поєднувало в собі, крім житлового, ще й культове призначення.¹””

З металевих виробів знайдено на терені житла бронзову глицю з петельчастою головкою та невеликий залізний ніж. Виявлені там же кістки ^{[742] [743] належали тільки свійським тваринам. В інших місцях поселення виявлено ши­рокогорлі двовухі амфори кавказької роботи, клепані з бронзової бляхи. Ці останні, як також аналогічний з жаботинським геометричний врізний орна­мент на Поданні, Кавказі та в Криму з часів догрецької колонізації, свідчать про жваві зв’язки середнього Подніпров’я з населенням Кавказу, Криму та Подання в VII - VI ст. до Xp.}

Найважливішими з культурно-історичного погляду пам’ятки лісосте­пових племен скитської доби є, безперечно, великі укріплені городи- щ а. Розкопами виявлено, що багато з них мають доволі значну площу, хоч місце, зайняте житловими будинками і майстернями, здебільша невеличке. Тому можна думати, що незабудована частина городища була призначена як пристановище для довкільної людности на випадок ворожого нападу.

На Подніпров’ї великі городища (Мотронинське, Пастир­ське, Плискачівське, LUapni в ське) скупчені над річками Тясмн- ном і Ташликом, ближче південної частини лісостепу, де небезпека від сте­пових кочовиків була більша. Найбільше на північ висунені городища (Xo- д о с і в с ь к е, Хотівське і T р а x-т е м и р і в с ь к е) виявлені в Києво- Святошинському p-ні, на південь від Києва.

На одній висоті з тясминськими городищами є й одночасні городища над Богом — H е м и р і в с ь ке, C е в е ри н і в с ьке, А лч е д а ї в с ьке, Ма­те р с ь к е, Дереші в ськ е, Пересоцьке іін. Характером матеріяль- ної культури вони ближчі до Подністров’я, як до Подніпров'я.¹'"¹

У кожного з названих городищ були свої особливості в розташуванні й деталях будови, але вони мають також декілька спільних рис. Всі вони при­міщувались осторонь великих рік на горбуватому, ярами прорізуваному, ви­гідному для оборони місці. Іноді в систему городища була включена частина річки, щоб забезпечити мешканців водою на випадок облоги. Наприклад, че­рез Немирівське городище протікала р. Мирка, через Пастирське - р. Су­хий Ташлик, через Трахтемирівське - - невеличкий струмок.

У межах Черкаської области найбільш відомими є Пастирське і Шар­півське городища, розташовані над річкою Сухий Ташлик.

Пастирське городище біля с. Пастирського, Златопільсько- го р-ну, досліджували В. Хвойка (1898 p.)°"" та М. Брайчевський (1949).^t"' Воно переділене річкою Сухий Ташлик на дві частини, обведене глибоким ровом і валом заввишки 4 м., поверхня якого обмащена глиною і випалена. Крім того вал був скріплений дерев’яною огорожею з поземних колод і сторч поставлених стовпів. На городищі виявлено залишки наземних жител-ліпля- нок і житлових землянок з вогнищами, багато господарських ям і прикметні попелища, які складаються з прошарків попелу (звідсіля й назва), вугілля та обгорілої глини. ^{[744] [745]}

Основна маса знахідок па городищі — не уламки глиняного посуду з нелощеною й лощеною поверхнею. Нелощений, кухонний посуд ліплений із глини з домішкою кварцового піску і нерівномірно випалений. Це горщи­ки й банькуваті посудини, прикрашені короткими наліпленими валками або зовсім без прикрас, і миски з загнутими всередину краями. Серед лощеного, столового посуду трапляються миски різної форми і глибокі черпаки чорного кольору з нарізним або інкрустованим геометричним орнаментом. Довізний грецький посуд представлений амфорами та уламками родоських (з острова Родос) чорнолякованих посудин з брунатним мальованням. З інших глиня­них виробів знайдено на городищі пряслички у вигляді зрізаного стіжка та уламки “хлібців”. В одній землянці виявлено глиняну фігурку бика, можливо коня, як далекий відгомон трипільської теракотової пластики.

Шарпівське городище, завбільшки Пастирського (16 гекта­рів) і теж біля с. Пастирського, забезпечене з двох сторін ярами, валом і ро­вом понад їх схилами, а з третьої, доступної сторони двома рівнобіжними валами й ровами. Розкопами на тому городищі, що провадилися в 1938 - 1940 і 1946 - 1947 рр.,^[746] була докладно обслідувана конструкція тих валів. В їх основі знайдено потужний шар на цеглу перепаленої глини, що був своєрід­ним фундаментом валів, який утруднював ворожий підкоп попід валами. Ча­сом та перепалена глина була додатково зміцнена з двох боків утрамбова­ною, гливкуватою глиною (мулом), яка, висихаючи, досягала значної твер­дости.

Розкопи на Шарпівському городищі виявили також, що заселена людь­ми була тільки його одна частина. На другій частині культурного шару не знайдено, і тому можна думати, що там був загін для худоби, а під час напа­ду кочових скитів — пристановище для довкільної людности.

Житлові й господарські споруди були типу ліплянок, з дерева й гли­ни. На їх місці залишилися скупчення обгорілої глиняної обмазки стін (пе- чини) і рештки поруйнованих печей. Між ними була одна невелика витоплю­вати залізо з руди сиродутним способом.

Керамічні матеріяли, яких було найбільше в культурному шарі, пред­ставлені уламками з місцевого та довізного ольвійського посуду. Обидва ро­ди посуду подібні до тих, що їх здобули розкопами на Пастирському горо­дищі. Не було тут тільки черпаків з нарізним, білоінкрустованим орнаментом.

З інших речових знахідок, зібраних під час розкопів на Шарпівсько­му городищі, слід відзначити бронзові тригранчасті вістря до стріл та глиці з широкими головками спинати одежу, залізні ножі, кістяні шила і ножі, гли­няні фігурки тварин на зразок колишніх трипільських, пряслички від вере­тен, одну золоту платівку місцевого виробу із штампом у вигляді півмісяця та багато кісток свійських і диких тварин. Ці останні вказують на велике зна­чення скотарства і мисливства в господарстві мешканців Шарпівського го­родища.

Подібне, одначе вдвоє більше (31 гектар) городище з того самого часу досліджувала Е. Покровська в 1948 р. біля с. X от о в а, Києво-Свято- шинського р-ну, Київської области. Воно є найдалі на північ висуненим го- родящем скитської доби, а тому зв’язки його населення з Причорномор’ям були дуже незначні. Про це свідчить лише мала кількість уламків грецького довізного посуду.^sb

Описані тут городища припиняють своє існування майже рівночасно. Життя завмирає на них у IV ст. до Xp., і причину цього слід бачити в нищів­ній експансії кочових скитів на північ. Замість них постає декілька нових городищ, між ними одно біля с. Плискачівки, Смілянського р-ну, Чер­каської области. Одначе, невелика кількість знахідок на ньому свідчить про те, що це було радше пристановище (refugium) на випадок ворожого на­паду, як тривке поселення.^s'*

Над Богом досліджувано кілька разів^{[747] [748]"'’ городище біля м. Немирова, Вінницької области, одно з найбільших городищ скитської доби в Україні, що займає 1000 гектарів площі, обведеної земляним, ще й нині 9 м. заввиш­ки валом. Одначе, заселена була тільки одна, укріплена його частина (“Зам- чисько"), а решта площі була призначена на господарські потреби, як за­гін для худоби та пристановище для довкільної людности під час воєнної за­грози.}

На “Замчиську” М. Артамонов розкопав у 1947 р. круглу землянку 7 м. у поперечнику із слідами центрального стовпа, що підтримував покрів­лю та стіни з сторч поставлених дерев’яних колод. Посередині були два ви- кладані каменями вогнища з двох різних часів замешкання житла. Виявлені інші землянки були сполучені між собою довгими, вузькими, колись, мож­ливо, критими ровами-переходами. Біля них були зернові ями і попелища/"¹

Водночас досліджено внутрішню конструкцію частини валу, що був збудований в такий спосіб: на кам’яному підкладі поклали грубі дерев’яні колоди і присипали їх грубим шаром глини. Після того колоди спалили, в на­слідок чого глина на них переварилась на цеглу і місцями навіть прибрала склисту поверхню; потім на цьому твердому підкладі насипали вал до пов­ної висоти.

Серед керамічного місцевого і довізного матеріялу для хронології He- мирівського городища важливі уламки найдавніших у Лісостепу зразків ро- досько-мілетського посуду, що змушують відносити час його заснування на кінець VII ст. до Xp.

Подібну ситуацію виявив М. Артамонов у 1952 - 1953 рр. на городищі біля с. Григорівна, Могилів-Подільського р-ну, Вінницької области. Тут також центральна частина була окремо укріплена, одначе її вали збудо­вано із землі й каміння, місцями тільки з каміння, і тому дуже добре збере­глися до наших днів. Житлові споруди були наземні й підземлянкові — ці останні також із центральним стовпом, що підтримував покрівлю. Речові зна­хідки з цього городища, зокрема уламки кухонного й столового посуду, за­свідчують його побудову наприкінці VH ст. до Xp. та існування до V-IV ст. до Xp. А проте, культурний шар на ньому доволі незначний, і це вказує урни гальштатського типу і прикрашена була колись на стіжкуватій шиї кількома рядами втиснених у неї ще до випалу трикутних золотих (?) бля­шок, сліди від яких добре збереглися. Між цими черепками виявлено: дві зо­лоті намистини, одну скляну намистину, залізне кілечко, дві бронзові хре­щаті бляшки від кінської вузди та кілька залізних і кістяних стриженців-про- тичок.

Біля жіночого кістяка знайдено 25 дрібних білих намистин із скляної пасти і прикметний бронзовий ковток у вигляді зігнутого цвяха з широкою головкою. Крім того в могильному насипі виявлено бронзове вістря до стріли.

Особливо старанна побудова “хати померлого”, можливо, багатий ко­лись могильний виряд і величина насипу вказують на те, що в могилі біля с. Глевахи був похований, мабуть, родоначальник або хтось із верхівки, ра­зом з рабинею. За аналізою речових знахідок, поховання відбулося в поло­вині VI ст. до Xp.^2os

Подібну дерев’яну конструкцію погребної комори виявила Е. Покров- ська в одній із могил з IV-III ст. до Xp. біля с. Макіївки, Ротмистрів- ського р-ну, Черкаської области. Різниця була тільки в тому, що на накрит- ті-стелі комори з дубових дощок на поперечних колодах не було покрівлі, а підлога була вистелена корою з дерева. В коморі була похована жінка. Її кістяк лежав на спині, а ноги, зігнуті первісно колінами вгору, похилилися на­бік. Серед могильного інвентаря найбільше було особистих прикрас: дві зо­лоті трикутні бляшки, дві залізні глиці з широкими головками, багато нами­стин із золота, сердоліку та скляної блакитної, жовтої й зеленої пасти з бла­китними вічками. Була також глиняна прясличка від веретена, одна ліпна і дві точені на ганчарському колі посудини з сірої глини, залізний ніж з кі­стяною колодкою, кістки з волового м’яса і декілька круглих камінців.^{[749] [750]}

Ще інший могильник з IV ст. до Xp. із похованнями в стовпових ко­морах, звичайно у великій ямі, рідше на поверхні землі, досліджував М. Арта­монов у 1947 р. біля великого городища в с. Переорці, біля м. Вінниці. На могилах розкладали тут, як і на Київщині (Глеваха), велике вогнище, жар якого проходив іноді у саму могилу.^[751]"’

Могильні поховання місцевого населення скитської доби творять іноді великі могильники. Над р. Тясмином, між селами Гуляй-Городок і Чубівка, було декілька груп могильників, при чому в одному з них налічували до 400 могил. В могильнику біля с. Костянтинівни, Смілянського р-ну, Чер­каської области, було понад 300 могил, а над р. Тенетинкою, на шляху із Сміли до Кам’янки, коло 200 могил стояли суцільним колом, вільна площа се­ред якого була, мабуть, місцем загальних тризн.^[752] Менші могильники дослі­джували О. Тереножкін у Чорному Лісі, Знам’янського р-ну, Кіровоград-

Кераміка з могильника біля Малих Будок на Роменщнні. (за І. Ляпушкіном)

ської области,²'^ та О. Лагодовська біля с. Kyp плівки, Хмільницького р-ну, Вінницької области.^{* [753] [754]}

У середній течії Богу поховання раннього скитського періоду не­відомі. Серед розкопаних тут могил з IV — III ст. до Xp. одна могила біля с. Новоселці (Новосілки), Монастирищенського р-ну, Вінницької об­ласти, вирізняється багатством золотих прикрас і великою кількістю довіз- ного грецького посуду.■'*

Хліборобські племена лівобережного Лісостепу. Лівобережна частина середнього Подніпров’я в ранній залізній добі була густо заселена місцевими хліборобськими племенами, які залишили по собі численні городища, селища й могильники з насипами в басейнах рік Сейму, Сули, Псла і Дінця. Пі племена, нащадки носіїв мар’янівської культури бронзової доби, відрізнялися від одночасних правобережних племен деякими місцевими особ­ливостями матеріяльної культури, а також похоронним обрядом.

Передусім іншими, простими й невибагливими, були в лівобережних племен форми ліпленого вільноруч глиняного посуду. Це були горщики з розширеною середущою частиною корпусу і злегка розхиленими вінцями, а далі миски на високому дні із злегка опуклими боками та звуженими він­цями, більших розмірів припасові посудини з есуватим профілем, малі без­вухі горщики, іноді з носиком, щоб краще наливати рідину, дещо більші черпаки з петельчастими вухами. Новою формою є невеличкі лійкуваті чар­ки на розширеній ніжці, які нагадують подібні посудини йордансмільського (пінезького) та бодрог-керестурського (закарпатського) типу енеолітичної доби. Описаний посуд, переважно більших форм, лише зрідка орнаментований відтисками пальців або скісно покладеної палички на верху вінців та на скрі- зними дірками під вінцями. Горщики з пластичним валковим орнаментом, а та­кож чорний лощений посуд подивуються дуже рідко/¹⁵

На Лівібережжі найкраще досліджені під археологічним оглядом ба­сейн р. Сули, головно у горішній і середній течіях, та околиці м. Харкова. Організаційний центр посульських племен знаходився в околиці теперіш­нього міста Ромна біля с. Басівки, де збереглося найбільше над р. Сулою го­родище скитської доби, досліджуване В. Ільїнською в 1947 р."¹"

Басівське городище розташоване на трьох відногах високорівпі, роз­ділених ярами і забезпечених окремими валами та ровами. Збоку поля при­лягає до них площа-пригороддя, оточена окремим валом і ровом. Ядро цих валів, як і на Шарпівському городищі, творили скупчення сильно перепале­ної глини.

У долішніх, давніших шарах городища відкрито круглу землянку, близько 9 м. у поперечнику і 1 м. завглибшки з вогнищем по середині і ря­дом предметів ранньої скитської доби біля нього : бронзовою бляхою від кінської збруї з двійчастою орлиною голівкою, архаїчним бронзовим віст­рям до стріли, залізним ножем і глиняними прясличками від веретен.

У горішніх, пізніших шарах городища виявлено скупчення перепале­ної глиняної обмазки стін дерев’яних наземних ліплянок, рештки глинобит­них печей і багато господарських ям. У тих шарах знайдено численні пред­мети з глини, каменю, кісток і заліза.

Серед керамічних матеріялів переважають уламки місцевого ліпного посуду описаних вище типів. Значну групу становлять уламки грецького довізного посуду, які засвідчують зв’язки населення Посулля з північним Причорномор’ям, зокрема з Ольвією. Чорного лощеного посуду з білою ін­крустацією на Басівському городищі немає-

^21,1 В. Ильинская, O происхождении культур раннежелезного века на Левобе­режье среднего Днепра, КСИИМК, 70, 1957, 14 - 15 і рис. 3.

^a"¹ Верхньосульська експедиція 1947 p., АП, IV, 1952.

Археологічною розвідкою 1946 р. в басейні р. Сули виявлено і час­тинно досліджено городища скитської доби також в інших місцевостях — — - Великі Будки (Недригайлівського р-ну), Глинське (районо- вий центр в Сумській области), Клепач і, X и щ і, Малий В’язівок (Лубенського р-ну) і Сухоносівка (Чорнухинського р-ну, Полтавсь­кої области).²¹’

У басейні Сули досліджено досі понад 400 могил, здебільша в групах. Найбільше їх зосереджено біля сіл Великі Будки, Вовківні, Ок- сют инц і, та Б а с і в к а, при чому в кожній з тих груп є по кількасот могильних насипів. Могили, розкопані І. Линниченком та С. Мазаракі (Ве­ликі Будки, Вовківні,^2ιs М. Бранденбургом і В. Хвойкою (Оксютинці),²” В. Ільїнською (Басівка),^{[755] [756] [757] [758] виявили деякі особливості в похоронному обряді та конструкції могил. Знатних людей ховали тут, як і на Правобережжі, в де­рев’яних коморах з колод, одначе без стовпів, що підтримували покрівлю, і без входових коридорів. Спалені “хати для померлих’’, як у могилі біля с. Глевахи, трапляються на Посуллі дуже рідко. Замість цього над перекрит­тям могили запалювали похоронне вогнище і влаштовували тризну. Дно в багатьох могилах присилували червоною охрою, попелом та вапном з вірою в очищаючу силу вогню. Померлих клали на спину у випростованому поло­женні, головою на південь. їх могильний виряд складався з посудин із їжею, зброї, прикрас та кінської збруї, одначе кінських кісток у посульських по­хованнях досі не знайдено. Звичайних, рядових членів племени ховали в прямокутних ямах з дерев’яним перекриттям.}

Найбагатше вирядом поховання племінного вождя з IV --IlI ст. до Xp. виявлено у Вовківській групі могил біля хутора Шумейко. Своїми роз­мірами (висота 19 м.) воно не поступалося перед царськими могилами сте­пових скитів-кочовиків. На покійникові було дороге вбрання та золоті при­краси — масивна гривня на шиї, браслет, застібка й бляшки, якими обшита була одежа. Могильний бойовий виряд складався з панцера, бронзового шолому, залізної бойової сокири, дев’ятьох вістер до списів, трьох вістер до ратищ, сагайдака із стрілами, прикрашеного золотими бляшками і шіс­тьох вуздечок із золотими, срібними та бронзовими бляшками. Дещо осто­ронь знайдено чотири бронзові навершники прапорів (?), увінчані головками тварин, птахів та фігурками оленя, грецьку амфору на вино, дві теракотові посудини, бронзовий казан і глиняний посуд місцевого виробу.^[759]

Друге поховання лісостепового племінного вождя було виявлене І. Линниченком, В. Завітневичом та С. Мазаракі в “Старшій Могилі” (VI ст. до Xp.) біля с. O ксю типців на Роменщині. Під величезним насипом (21 м. висоти), у просторій дерев’яній коморі біля кістяка лежали два залізні мечі, три залізні бойові сокири, чотири вістря до списів, сагай­дак із стрілами, панцер із залізних лусок та кільканадцять бронзових і за­лізних вудил з бронзовими й кістяними псалія'ми та бляшками.²²⁸

В посульських могилах виявлено, крім того, чимало поховань добре узброєних вояків, багаті на виряд жіночі поховання і вбогі поховання прос­толюддя. Останні досліджував В. Щербаківський у 1918 р. біля м. Городища, Лохвицького р-ну. Прикметною місцевою рисою виряду них поховань є ве­лика кількість залізних сокир та широко використані кості для виробництва. Місцевою особливістю є ручні й ножані бронзові браслети, прикрашені го­ловками вухатого хижака. В керамічному інвентарі могил часто подивуються грубо виготовлені горщики з наскрізними дірками попід вінцями, невідомі в могильному виряді інших лісостепових племен.

У басейні р. Псла досліджувано могильники біля сс. Броварків й Д у ч и н ц і в, Галицького р-ну, і городище біля с. К н и ш і в к и, цьо­го ж р-ну. Розкопи виявили повну культурну єдність населення басейнів р. Сули й Псла, а великий могильник біля с. Броварків змушує здогадува­тись, що власне там у скитській добі був організаційний центр над р. Пслом.

У басейні Дінця на Харківщині тереновою розвідкою наприкінці 1920-их рр. виявлено 15 городищ скитської доби.⁸⁸³ Особливо цікаві висліди дали розкопи Б. Шрамка у 1954-1955 рр. на одному з них, що біля хутора Каравана поблизу міста Люботина.²²¹ Воно розташоване на підвищеному виступі у верхів’ях р. Мерефи і забезпечене з трьох сторін глибокими ярами, а з приступної сторони — земляним ровом і валом. Постійно заселеною була тільки одна його частина, обведена окремим валом і ровом, а решта площі була призначена як загін для худоби і як пристановище під час небезпеки. Мешканці городища жили в наземних хатах-ліплянках, зроблених із дерева й глини.

Серед речових знахідок з городища є уламки місцевого чорнолощено- го посуду й девізних грецьких амфор та сліди витоплювання заліза з руди. Для історії релігійних культів дуже важливим є виявлення на городищі Ка­раван культового місця з жертівником і попелищем. Глиняний жертівник сильно обгорілий і вкритий шаром попелу. З одного боку він обведений ду- гуватим валом з обпаленої глини, біля якого знайдено три лійкуваті ями. Біля жертівника виявлено різні предмети, вживані при виконуванні культо­вих церемоній, як напр., мініятюрні глиняні посудини, уламок глиняної фі­гурки із зображенням людини, глиняні “хлібочки” та 170 мініятюрних гли­няних моделів зерен різного роду збіжжя. З поміччю хемічної аналізи ствер­джено, що ці моделі різняться між собою не тільки зовнішнім виглядом, але й складом глини, з якої вони виготовлені. Моделі збіжжя змішані з борошном відповідного роду збіжжя. Це свідчить про хліборобський характер культу, предмети якого виявлено на Караванському городищі, що може бути дато­ване часом від кінця V до початку II ст. до Xp.

Городища скитської доби на Харківщині, в басейні Дінця, досліджу­вано також біля сіл Велика Г о м і л ь ш а, Зміївського р-ну,'"" та Ц и р - к у ни, Харківського р-ну.'*” Там же розкопувано й вільні не укріплені посе­лення в с. LLI м а р і в ц і, Харківського р-ну, та біля с. Гостро в ерхів- к а, Зміївського р-ну. На другому з них Б. Шрамко виявив 37 попелищ, які постали з попелу, вигрібаного з хатніх вогнищ протягом довгого часу. Речо­ві знахідки в попелищах такі ж, як і в наземних житлах поселення і в його культурному шарі. Серед багатьох уламків глиняного посуду траплялися та­кож фігурки тварин колишнього трипільського типу. Знайдено й докази міс­цевого металюргійного виробництва з бронзи і заліза. За характером зібра­них на городищі матеріялів воно було засноване не пізніше як у V ст. до ХрЛ Селище скитської доби, на якому зустрічаються типові горщики з карбова­ною пластичною наліпкою під вінцями, досліджувано біля с. Пришибів, Куп’янського р-ну, над р. Осколом."⁸

Могильники місцевого населення скитської доби мало досліджені в до- річчі Дінця. Один з них виявлено біля Гостроверхівського го­родища.

Окрему групу пам’яток скитської доби становлять городища, вільні поселення й могили в басейні р. Ворскла. Своїми речовими пам’ятка­ми вони дуже близькі до аналогічних пам’яток у правобережному Лісостепу, над р. Тясмином і в Пороссі. Для ворсклинської і правобережної культури ранньої залізної доби прикметний чорнолощений посуд (черпаки, кухлики) з круглим корпусом, циліндричною шийкою та з ритим білоінкрустованим орнаментом. Також миски й високі горщики, прикрашені попід вінцями на­скрізними дірками й наліпним валком із защипами. Виглядає так, начебто в басейні р. Ворскла правобережна західня культура вклинювалася в другий порівняно однорідний щодо культури масив племен Лівобережжя. Це явище пояснював М. Рудинський тим, що, маючи осередок своєї культури на ки­ївському Правобережжі, це населення почало колонізацію лісостепового Лі­вобережжя в глибокій старовині і зіткнулося з азійськими прихідцями (ски­тами — Я. П.) на межі лісостепової смуги. Його пам’ятки позначені много- могильними погребищами. Немає жадних сумнівів у тому, що це населення було здавна зв’язане із Заходом."” Думка М. Рудинського цілком потверди­лася пізнішими розкопами у 1950-их рр.

Найдавніші пам’ятки скитської доби над р. Ворсклом належать до кін­ця VII -- першої половини VI ст. до Xp. До них відносяться відкриті посе­лення біля сіл Мачуха і По ж ар на Балка, Полтавського р-ну.

На площі першого з цих поселень М. Рудинський досліджував у 1946 р. групу подібних до могил попелищ з досить багатим речовим інвентарем. Серед керамічного матеріялу переважають тут уламки великих у формі ма- ^{[760] [761] кітри посудин з наліпними валками й наскрізними дірками попід вінцями та лощених мисок і черпаків з ритим білоінкрустованим орнаментом. З інших глиняних виробів знайдено на поселенні фігурки тварин і різні предмети хат­нього вжитку. Були тут також кістяні ножі виправляти шкіру і шила, а з ме­талевих виробів декілька залізних ножів, бронзове тригранчасте вістря до стріли і бронзова глиця з широкою головкою.”}

Друге поселення скитської доби із попелищами досліджував І. Ляпуш- кін у 1946 р. біля с. По ж а р н о ї Балки, Полтавського р-ну. Ос­новним об’єктом дослідження були попелища висотою до півтора метра. їх культурний інвентар був цілком аналогічний з інвентарем Мачухського посе­лення, і тільки один уламок кістяної побічниці від вуздечки був прикрашений головкою грифа з баранячими рогами. Під одним із попелищ виявлено за­лишки вогнища з наземного житла та давніші від попелища господарські ями. Поселення датується VI - початком V ст. до Хр.^ШІ

До того самого часу належить горішній ранньоскитський культурний шар на поселенні біля с. Хухри, Охтирського р-ну, Сумської области, з півземлянковими житлами та численними господарськими ямами. На глино­битній долівці жител виявлено сліди стовпів, які підпирали покрівлю, а се­ред речових знахідок були й тут глиняні фігурки тварин.

На початку VI ст. до Xp. неукріплені поселення занепадають і з’яв­ляються укріплені поселення-городиша. Причиною цієї зміни була поява у степовій смузі ворожих хліборобам кочових скитів. З цих городищ особливо відоме Більське, найбільше з усіх городищ Геродотової Скитії. Воно розташоване на великому підвищеному виступі '.між правим берегом р. Вор­скла і її AOn-TiiBOiir Сухою Грунню. Його загальна площа — 4400 гектарів, а довжина величезних валів і ровів, якими воно обведене, досягає ЗО км.

В систему Більського городища входять три невеликі городища - За­хідне, Східне і на північ від них Куземинське. Очевидно, воно відігравало ве­лику ролю у житті племен над р. Ворсклом. Розкопами на ньому в 1906 р. В. Городцов виявив дуже багато попелу із спалених дерев’яних укріплень і будинків, вугілля з овочевих дерев, кістки тварин, риб і — головно — бага­то уламків із двох родів кераміки, місцевого виробництва та імпортованої грецької (чорнофігурні вази мілетського типу), яку він датував VI ст. до Xp. Найпізніші знахідки на Більському городищі походять з III ст. до Xp. Тоді життя на ньому заникло.” Про нього як залишки Гелоносу була вище мова.

Дніпровська лівобережна археологічна експедиція під керівництвом II. Третякова й І. Ляпушкіна виявила в 1940-их рр. уздовж р. Ворскла, на трасі близько 300 км. 50 поселень скитської доби з часу між VII — II ст. до Xp. За здогадом іншого дослідника, не число треба значно збільшити, бо, зви-

²³⁰ М. Рудинськнн, Мачухська експедиція Інституту археології AH УРСР, 1946 р., АП, II, 1949.

^Я| И. Ляпушкнн, Поселение скифского времени близ дер. Пожарная Балка, Полтавской области, КСИИМК, XXXVII, 1951.

^ж Г. Ковпаненко, Поселення періоду пізньої бронзи та раннього заліза по­близу Охтирки, Археологія, XI, 1957, 95 - 105.

““ В. Городцов, Исследование Бельского городища, TAC₁ XIV, 1908, 92 - 161. чайно, не всі поселення цього типу над Ворсклом виявлено, а деякі з них могли бути безслідно знищені/"

Крім поселень скитської доби, в доріччі р. Ворскла досліджувано та­кож могильники з того часу. Розкопувати їх почали ще Ф. Камінський, К. Скаржинська, І. Заріпький та А. Щербачов у 1880-их та 1890-их рр., а про­довжували М. Рудинський і ін.

Найдавніші '.могильні поховання над Ворсклом походять, мабуть, з кін­ця VII ст. до Xp. Скорчених ще покійників клали в звичайні ями, які пере­кривали дерев’яними колодами. Починаючи з VI ст. до Xp., конструкція по­гребних споруд поступово ускладнюється, і встановлюється, можливо під впливом Заходу, новий похоронний ритуал. Дно могильних ям прикривають дерев’яним помостом, стіни, мабуть, також обкладають деревом, і покійників кладуть вже у випростованій позиції на спині. Звичай кочовиків класти в могилу коней і ховати з покійними чоловіками їхніх жінок та рабів, очевидно, не прийнявся у місцевого хліборобського населення.

Найціннішими могильними знахідками з кінця VI -- початку V ст. до Xp. є сагайдаки з бронзовими вістрями до стріл, багато прикрашені золотими бляшками в звіринному стилі, здобуті з 'могил Бітова Могила й O п і пі л я н к а.“

Одним із найкраще досліджених могильників над Ворсклом є великий могильник (160 насипів) в урочищі Таранів Яр біля м. Мачухи, Пол­тавського р-ну, розкопуваний М. Рудинським у 1923-1924 рр. Цей могильник, очевидно, був вживаний протягом кількох сторіч, бо на ньому виявлено різні форми поховань і глиняного посуду, від скорчених поховань з архаїчним посудом та уламками залізних предметів, до випростаних поховань з прості­шим посудом та бронзовими виробами, як ціле дзеркало і прикраси у формі головок хижого птаха із загнутим дзьобом та головок хижого звіря.™

З інших могильників скитської доби над р. Ворсклом слід згадати своєрідний своїм розташуванням могильник біля Більського городища, так званий Скоробор. Могили в ньому розміщені п’ятьма правильними ря­дами, по вісім насипів у кожному, а перед цілою групою на найвищому місці стоїть величезна, колись в давнину зруйнована могила.

Племена скитської доби, що заселяли доріччя Прип’яті і простір між Дніпром і Десною, займалися головно хліборобством, крім того ткацтвом та обробкою заліза й бронзи для власної потреби. Вони мешкали в укріплених поселеннях на берегах і долинах річок, у наземних хатах та в півземлянкових житлах із кам’яними вогнищами. Вживаний ними глиняний посуд мав кулясту і яйцювату форму і був прикрашений відтисками пальців. З заліза було хат­нє й господарське знаряддя, з бронзи робили прикраси і вістря до стріл та списів. Глиняні фігурки тварин, можливо, були дитячими^-іграшками. Своїх покійників прип’ятські племена спалювали, а їхні кістки клали в урни-попіль- ниці. Пам’ятки по них — це городища та могильники, що мають в археології назву пам’яток милоградського типу від с. Мил о граду, Pi-

^м* И. Ляпушкин, Из истории Левобережной Украины в епоху железа, CA, XI, 1949, 388.

^lsl" І. Тереиожкіи, Племена правобережного Лісостепу, Нариси, 188.

^'^lt, М. Рудинський, Археологічні збірки Полтавського державного музею, Пол­тава 1928, 19 - 2.2.

Кераміка мнлоградського тнпу VH - ІП ст. до Xp. з північного Полісся.

(за О. Menьниковською)

чицького р-ну, Гомельської области, за північними межами Чернігівщини. їх датують VI ■ III ст. до Хр.^н;

У Чернігівському Поліссі окрему групу пам’яток скитської доби станов­лять невеликі городища над середньою течією р. Десни між гирлом р. Сейму та

О. Мельинковская, Памятники раннего железного века Верхнего Поднепро- BbH, КСИА, 7, 1957.

м. Брянськом, досліджувані М. Рудинським,“^ь М. Воєводським,^[762]" A. Aahxoboio,²'" та В- Левенком.³" Ці городища в археології дістали назву ю х н і в с ь к и х, від городища в с. Юхнове, Новгород-Сіверського р-ну, Чернігівської области. Вони здебільща розташовані на вузьких виступах високого правого берега Десни, забезпечених часто глибокими бічними ярами. З приступної сторони від поля, вони, як і всі інші городища, відмежовані валами та ровами, висота й гли­бина яких досягають 5м. Вал Юхнівського городища, досліджуваного ще в XIX ст. і вдруге в 1940 р., був зверху додатково укріплений дерев’яною конструк­цією, від якої залишилося обгоріле під час пожежі дерево.

Юхнівські городища були густо заселені на всій своїй площі, і життя на них тривало довгий час, бо грубина культурного шару досягає іноді 2-3 м. Наземні житла-ліплянки мали в пляні подовгасто-овальну форму, 5x3 м. площею, добре утрамбовану глиною долівку і на ній камінням викладені вог­нища. На городищі біля с. Вщижа, Жуківського р-ну, Брянської области, виявлено залишки великої дерев’яної, своєрідно обладнанної споруди, здо­гадно культового місця-

Юхнівська кераміка значно різниться від кераміки доріччя Сули,Псла і Ворскла. Вона вся ліпна. Переважають високі горщики і баньки, прикрашені у горішній частині одним або двома рядами невибагливого заглибленого орна­менту у вигляді зашипів, насічок, ямок тощо. Трапляються посудини побілені крейдою.

Особливо прикметні для юхнівських городищ масивні глиняні вироби у формі цеглини, з двома виступами на кінцях, т. зв. рогаті цеглини, можливо зв’язані з культом домашнього вогнища, і велика кількість глиняних стіжку­ватих та циліндричних тягарців від ткацьких варстатів, що вказують на вели ке значення ткацтва в хатньому господарстві населення юхнівських горо диш. Обгоріле збіжжя та велика кількість кісток свійських тварин засвідчуюті його хліборобсько-скотарський спосіб життя. Необхідними для цього бул кістяні й рогові мотики, ножі обробляти шкіру, шила й голки.

З металевих виробів на юхнівських городищах подивуються бронзот тригранчасті вістря до стріл пізнього скитського типу, бронзові бляшки, иь прикрашали кінську збрую в “скитському стилі’’ V ст. до Xp., бронзові брас лети сарматської доби і глиці спинати одежу з головкою в формі петлі. До візної грецької кераміки (мальований посуд, амфори) на них городища^- зовсім нема, і в цьому, власне, видно господарську замкненість, обмеженіст товарообміну та відносну вбогість юхнівських племен. Названі тут металев предмети практичного вжитку вони, мабуть, здобували від сусідніх лісосте­пових племен, а люксусова грецька кераміка та вино не знаходили попиту на­віть у їхньої верхівки.

За речовими знахідками, городища юхнівського типу існували від по­ловини останнього тисячоліття до Xp. до перших сторіч по Xp. ІІриналеж- них до них могильників ще не виявлено. За О. Тереножкиним та В. Ільїн- ською населення цих городищ було споріднене з угро-фінськими племена-

Культурний інвентар канівських городищ на Чернігівщині. Городища: Трубчевсьне (1, 2, 7, 13, 17, 20, 2»), Квітунське (З, 9), Теменське (4, 5, 28), Торфель (6), Красне (8), Волжииське (10), Новгород-Сіверське (11). Макча (12), Городецьке (14, 15), Радутииське (16), Любожичське (19, 21), Чубарівське (22), Сілецьке (23, 24), Домоткаиівське (25) та Кудлаївське (26, 27).

(за В. Левенком)

3G9

'.ми, що будували городища т. зв. дяківського типу (назва від с. Дя- ково біля Москви). їх прийнято вважати мелалхлайнами Геродота/'²

Вони зустрічалися з лісостеповими племенами над р. Сеймом, де від­крито ряд городищ і могил скитського часу.

Одне з них, Ш и р я ї в с ь к е городище, досліджувала В. Ільїнська в 1950 р. Воно розташоване на високому правому березі р. Сейму недалеко м. Путивля, Сумської области. Основа його оборонного валу була складена з утрамбованої та перепаленої глини. В одному місці розкопано залишки великого (8x8 м.) наземного житла з глиняною утрамбованою долівкою, яма­ми від дерев’яних стовпів на.місці стін та двома розваленими кухонними пе­чами з каменю й глини. Біля житла виявлено кілька господарських ям різної величини.

В культурному шарі на городищі найбільше було уламків грубостін- ного глиняного посуду — горщиків, мисок та глибоких чаш (останні з чор- ною лощеною поверхнею) і різне господарське та рибальське приладдя з бронзи й заліза. Велика кількість кісток свійських тварин та риб’яча луска свідчать про значну ролю скотарства та рибальства побіч хліборобства в господарстві мешканців городища.²*²

Поховання городищ ширяївського типу досліджувані в могилах біля Соснин і, районового центру Чернігівської области. Одні й другі, горо­дища й поховання, належать до V — IV ст. до Хр.²“

Далі иа південь, над долішньою течією Десни і в районі Києва та Ка­нева жили в скитській добі інші племена, які займалися переважно скотар­ством та обробкою металів. Вони залишили по собі неукріплені поселения, здебільша на піскових надмах серед багон, з яких одно досліджував у 1950 р. В. Даниленко біля с. Під гір ці в, Обухівського р-ну, Київської об­ласти. Сліди житлових споруд і господарські ями виступали темними пляма­ми на ясному піску. Керамічні матеріялн в культурному шарі представлені уламками горщиків з пласким дном, часто закінчених від вогню, та мисками, вінця яких загнуті всередину. Прикметний орнамент ■— внутрішні протики, які дають опуклості на зовнішній поверхні. Подивуються також малі гостро- денні тиглі розтоплювати й розливати бронзу, з якої виробляли прикраси і тригранчасті вістря до стріл. Залізо вживалося для виробництва господарсь­кого й хатнього знаряддя та ромбоватих вістер до стріл.

Мешканці Підгірцівського поселення не спалювали своїх покійників, їхні поховання в грунтових ямах легко пізнати з прикметного набору брон­зових прикрас, головно трикутних, ажурних та подібних до мініятюрної пляшки або пелюстки, ковтків і різного роду дармовисів.²*²

^'² В. Ильинская, О происхождении культур раннежелезного века на Левобе­режье Среднего Днепра, КСИИМК, 70, 1957, 14 - 27.

■” В. Ільїнська, Городище скіфського часу на р. Сеймі, Археологія, VIII, 1953.

^** В. Даниленко, Памятинкн ранней поры железного века в южной части По­лесья УССР, Доклади VI научной конференции Института археології АН УРСР К. 1953.

В. Даниленко, Дослідження пам'яток підгірського та бобрнцького типів на Київщині в 1950 р., АП, VI, 1956, 5 - 16,

Етнічна приналежність сарматів визначена доволі виразно. Спираю­чись на античних істориках, можна говорити про їх безперечно іранське по­ходження і близьку спорідненість із сколота.ми (властивими скитами), мас- сагетами та саками. їхня мова, за оповіданням Геродота, була скитською, очевидно, з певними діалектичними відхиленнями. Аналіза стародавніх напи­сів, розкопаних в Ольвії, Tipi і Пантікапеї, виявила іранську основу сар­матської мови та її спорідненість із сучасною мовою кавказьких осетинів. На підставі археологічних матеріалів встановлюється генетичний зв’язок стародавнього сарматського населення Заволжя з носіями т. зв. андронівсь- кої культури, що в бронзовій добі жили в західньому Казахстані.⁼‘“

Щодо часу приходу сарматів у причорноморські степи думки дослід­ників були довгий час поділені. До II ст. до Xp. відносив появу сарматів в південній Україні Бурачков,^κw до III ст. до Xp. Т. Рейнах,^9,1 до V — IV ст. до Xp. В. Латишеві за В. Міллером““ вони були вже в IV ст. до Xp. біля Дону, а М. Грушевський^* виводив з античних відомостей, що, “вже почавши з другої половини цього віку (V ст. до Xp.), можна помітити, що скитська ор­да відступає під натиском на неї зі сходу. Цей натиск виявляється в повіль­нім розпросторенні савроматських орд на захід...” З цього виходить, що вже в IV ст. скити були витиснені із своїх східніх країв.

Причина приходу сарматської орди у південно-українські степи ще не вияснена. М. Грушевський здогадувався, що “сей новий натиск іранських орд був наслідком переворотів у передній Азії, які дали себе зна­ти заразом і в землях на південь від Каспійського озера”,'^v' М. Еберт припус­кав, що сталося це в наслідок натиску інших іранських орд із сходу,®" М. Вязьмітіна добачає в тому соціяльно-економічиі причини - зріст населення і збільшення стад/'" а 1. Шовкопляс, крім економічних причин, також наслідок міжплемінної боротьби в середовищі приуральських та прикаспійських сар­матів.

Під кінець II ст. до Xp. сармати перейняли були вже владу від скитів у південній Україні і тримали її протягом кількох століть. Тому їхнє ім’я ста­ло пізніше в устах римлян збірною назвою для всього “варварського” на­селення степової України, подібно як колись для греків збірним поняттям було ім’я скитів. З того часу найбільш відомими стали племена язигів, рок- соланів і аланів. Про їхні пам’ятки буде мова в наступному розділі, якому вони надали своє ім’я (сармато-римська доба).

Грецькі колонії в південній Україні. Надзвичайно цікава і чи не найкраще досліджена група археологічних пам’яток в Україні

М. Вязьмітіна, Сарматські племена, Нариси, 216.

Записки общества исторіи н древностей, Одесса, IX, 18, 97.

"^,l Th. Reinach_f Mithridates Eupator₁ Leipzig, 1895, 53.

^"^j Исследования об нсторнн Ольвін, 89.

^^,α Осетинские этюды, М. 1886, III, 84.

Історія Українн-Русн, I, 1913, 119-120.

Як попереднє, стор. 121, згідно з Мілленгофом (Deutsche Altertuniskunde, III, 41).

"'^, Siidrussland im Altertum, 1921, 340.

"" Як вище, 216.

^ал І. Шовкопляс, Пам'ятки сарматських племен, Археол. дослідження, 208. — не залишки античних грецьких колоній-місг у північному Причорномор’ю та Криму. Заснуванню їх передували торговельні подорожі фінікійців, се­мітського племени з узбережжя Сирії, що під кінець II тисячоліття до Xp. перейняли торгівлю на Середземному морі, користаючи з занепаду геттіт- ської держави в Малій Азії та слабости Єгипту. Вони заснували численні торговельні факторії иа берегах Середземного моря, зокрема на Кіпрі, в пів­нічній Африці та південній Еспанії.

Після фінікійців великі морські торговельні подорожі, починаючи з VIII ст. і протягом VII ст. до Xp., відбували греки,які — за новими розко­пами (1948-1951) в Старій Смірні (західня Туреччина) — почали вже коло 1000 р. до Xp. поселятися в Малій Азії.'^-”"

Одною з найважливіших причин розвитку грецької заморської торгів­лі та заснування заморських колоній була майже повна відсутність свого хліба в матірньому краю. В гористій і кам’янистій Греції було дуже мало долин по сточищах рік, придатних для хліборобства, і тому греки вже віддав­на, каже М. Мілпер, перейшли до інтенсивного плекання олійних дерев та винограду, а за тим до виробництва олії та вина.

Грецькі колонії в південній Україні заснували в VI — V ст. до Xp. ви­хідці з малоазійських колоній, головно з Мілету, який з цієї причини уже в старовину називали “матір’ю багатьох великих міст у І Іонтіді та Єгипті”. До цих великих міст належали передусім Ольвія, Tipa (Tipac) і Танаіс, за­сновані на початку VI ст. до Xp., і не багато молодші Теодосія і “мати бос- порських міст” --- Пантікапей.

Римський історик І!ліній подає, що місто Мілет заснувало понад 90 колоній у VIII - VlI ст. до Xp.⁰" Звичайно, кількість перших мешканців таких колоній не була велика, а проте самого населення матірного міста, як би воно не процвітало, для того не вистачало. Тому, треба думати, серед коло­ністів було доволі багато чужинців-купців, моряків, ремісників та шукачів пригод, переважно греків, які на вістку про проектоване заснування нової “заморської” колонії збиралися в Мілеті з різних околиць Малої Азії та Східнього Середземномор’я. Така колонія була спершу прибережним складом імпортованих товарів, що провадив товарообмін з найближчою місцевою людністю. Ступнево вона розвивалась в торговельну факторію, в постійне торговельно-промислове місто з.мурованими будинками, прямими вулицями і суверенною місько-державною демократичною організацією.

Головною спонукою для заснування нових колоній, вирішальною для управи Мілету, Гераклеї та інших “матірніх міст”, були приманлнві госпо­дарсько-торговельні, економічні перспективи збуту надміру власної вироб­ничої продукції та одержання взаміну надвишки “заморських”” продуктів,

J. М. Cook, The Illustrated London News, 28. 2. 1952, 328.

^2,1,1 Т. Кннповнч, К вопросу о торговых сношениях греков с областью реки Ta- наиса в VIII-V вв. до и. э., ИГАИМК, внп. 104, Л. 1935.

Historia naturalis, V, 112.

” Про грецький шлях через Чорне море писала М. Максимова (Краткий путь через Чорное море и время его освоения греческими мореходами, МИА, 33, 1954), В. W. Labaree (How the Greeks sailed into the Black Sea, American Journal of Archaeology, 1957, No. 1, 29-33, з картою), та Д. Я. Беренбейм, О пути греков через Черное море, CA, 1958, кн. 3, 201 - 203.

Карта грецьких колоній в античній добі.

(за Л. Славіном)

яких не було и Греції. Одначе, цю причину совєтські дослідники вважають за другорядну. На перше місце вони ставлять, звичайно, “жорстоку клясову боротьбу” в матірньому місті, спираючись при цьому «а цитати з статті Мар­кса “Вимушена еміграція”.

Греки засновували свої колонії над гирлами великих рік, одначе дещо в глибині краю. Так були засновані Tipac над Дністром, Ольвія над Дніпро- Бозьким лиманом, Танаїс над Доном, там, де великі торговельні шляхи су­часних українських земель доходили до моря. Найкращий опис одного з цих шляхів, центрально-азійського, подали Арістей (Арімаспи) і з подиву- гідною докладністю Геродот (IV, 21, 108, 123). Шлях цей вів з Танаїсу (біля теперішнього Ростова) 15 днів (кінної їзди) через сарматські степи та вгору Волгою до багатого на хутра краю будинів, де була найдалі на північ висунена грецька колонія Гелонос. Звідтіля було сім днів дороги у північно- східньому напрямку через Урал до тіссагетів та їрків і далі на схід до бере­гів Іртиша, де проживала ще частина “царських” скитів. Ще далі шлях про­вадив через Алтайські гори, Тянь-Шань та Джунгарську браму в Центральну Азію. Біля підніжжя високих гір, оповідає Геродот, — живуть люди, лисі вже змалку, чоловіки й жінки, вони мають плескаті носи й широкі ви­лиці, говорять власною мовою, одначе вдягаються як скити. Це — агрі- пейці. Туди приходять скити, від яких можна про це довідатися, як і греки з Ольвії та інших торговельних місцевостей над IIohtom. Проте, скити, які до них приходять, потребують для своїх справ сімох товмачів у сімох мовах” (Геродот IV, 22-27).=“

На схід від агріпейців живуть ісседони,='" а від них на північ у багатих на золото Алтайських горах “живуть, кажуть ісседони, одноокі люди, і гри­фи, що стережуть золото”. Це - арімаспи. Ця легенда ясно говорить, чому скити і греки переходили величезні простори від Чорного моря аж до Цен­тральної Азії, через пустелі, степи, праліси та гори. Йшло їм про золото з Алтаю, Тібету та Монголії, на яке такі багаті були могили “царських” скитів.

Другий торговельний шлях пов’язував Індію з басейном Чорного мо­ря. Він виходив з околиць сучасного м. Пешавару, входив через Хівінський перевал та долиною ріки Кабулу на територію сучасного Афганістану, далі йшов перевалами в гірському пасмі Гіндукушу в долину р. Оксу (Аму-Дар’ї) і через Каспійське море та сарматські степи досягав Танаїсу біля гирла Дону.®’

Очевидно, далекосхідня торгівля не була єдиною причиною закла­дання грецьких колоній у Причорномор’ї. Головним завданням грецьких ко­лоністів була експлуатація природних багатств української землі, і для тієї мети служили передусім шляхи, які йшли вздовж Дніпра, Богу і Дністра. Це були ті головні комунікаційні артерії, що сполучали південну й цент­ральну Україну з причорноморськими грецькими торговельними центрами.

^2m Б. Граков, Чн мала Ольвія торговельні зносини з Поволжям і Приураллям в архаїчну та класичну епохи?, Археологія, І, К. 1947.

R. Henning, Herodots Handesweg zu den Sibirischen Issedonen, Klio, 28, 1935, 242-259.

Е. Meyer, Gesehichte des Altertums, III, 1912, 103; M. Ebert, Siidrussland im Altertum, 1921, 190 -192.

Головним предметом грецького експорту з України була пшениця. За часів Демостена вивозили її з Боспору до грецької пристані Пірею кож­ного року 400.000 медимнів (коло 236.000 гектолітрів або 651.000 бутлів). За часів боспорського царя Левкона І (387-347 до Xp.) одна тільки колонія Теодосія доставила до Атен 2,100.000 медимнів пшениці. Під час великої дорожнечі в 351 р. до Xp. Левкон вислав до Атен так багато пшениці, що не тільки забезпечив нею всю Аттіку, але місто могло продати ще надвишку її за 15 талантів срібла (коло 18.750 долярів). Атени платили за збіжжя в першу чергу цінними матеріялами, які забезпечували боспорським царям можливість бити власну монету та утримувати наймане грецьке військо, а також керамікою з мистецьким’ розписом та іншими люксусовими предмета­ми хатнього й особистого вжитку.²⁰⁷ Не тільки Атени, але й інші місцевості живилися українським хлібом. Перський пар Ксеркс, переправляючись через Гелеспонт (Дарданели) зустрів понтійські кораблі із збіжжям для острова Егіни і Пелопонесу.

Другим щодо важливості! предметом експорту з України була солена, вуджена й сушена риба,^м що її ловили в гирлах великих рік, а головно в Озівському морі. Далі йшла худоба, шкіри, сіль, віск та мед (Геродот V, 10), лікувальне зілля (!!ліній, Historia Naturalis XXVlI, 2(1), 45 (28), 128 (105); Амміян Марцелін XXII, 8, 28) та раби, якими торгували добре відомі Страбонові (XI, 495) розбійничі племена ахаїв, зигів та геніохів на ринках Пантікапею, Фанагорії та Діоскурії,“°

Грецькі купці імпортували оливкову олію, зброю, кераміку/⁷" тканини^[763]' та предмети мистецького й ремісничого виробництва, які були необхідні міс­цевій і чужій верхівці на вищій життьовій стопі. Ці предмети виготовлювано в Греції, Малій Азії та Александрії- Олія йшла головно з Аттики, а вино з !Іо­нії, з грецьких островів та з південного траиького узбережжя.

Політичні і с о ц і я л ь н і відносини в південноукраїнських грецьких колоніях були, очевидно, копією таких же відносин у їхньому матір- ньому місті. Якоїсь політичної залежності! між ними і тим містом не було. Во­ни були цілком суверенні, з власного монетою,^[764] їх зв’язувало тільки почуття пієтизму, як дочки до матері, та родинні й особисті зв’язки між колоністами й земляками в “старому краю”. Матірне місто завжди було для них зразком всіх громадських установ, звичаїв і вірувань, звідтіля вони привезли свою рідну мову і віру у своїх богів — культ Зевса, Аполлона, Діоніса, опікуна лікарів Асклепія, Ахілла, Ерота і богинь Афродіти, Атени, Кібели й Артеміди. Всі вони підлягали Зевсові, громовладному богові неба і погоди. їм будували святині, ставили кам’яні статуї, вони уособлювалися в роблених з глини фігурах для до­машніх культових обрядів. Звичайною формою жертви був бенкет, спільний для богів і людей. Очевидно, з переїздом колоністів у нове середовище, в сферу зовсім чужих релігійних вірувань, їхня релігія з часом зазнала різних змін, ви­творилося свого рода двоєвір’я. Після походів Александра Великого на схід, греки перейняли також багато елементів орієнтальних релігій, культові місте­рії яких сильно діяли на емоційність релігійних уявлень, обіцяючи своїм вір­ним краше потойбічне життя по смерті.

Новозасноване місто мало свою демократичну раду, своє народне віче та своїх екзекутивних архонтів з першим архонтом на чолі. Молоді люди перед тим, як одержати повні громадянські права, складали (за Ксенофонтом, ІУ, 4, 6) урочисту присягу на вірність колонії та її законам. Текст цієї присяги був вирізьблений на кам'яній плиті, і одну таку мармурову плиту з III ст. до Xp. що була заставлена вже як будівельний матеріял в підлогу одної з візантій­ських церков, виявлено в 1890 р. під час дослідження залишків середньовіч­ного Херсонесу. “Я присягаю на Зевса, Таю (Землю), І'еліоса (сонце), на Діву (Партенос), на олімпійських богів та богинь і на всіх героїв, що опікуються містом, краєм і твердинями херсонеситів” - - так починався текст присяги.^[765]

До місцевого населення греки ставилися прихильно. Вони були цілко­вито здані на нього як на доставців потрібних їм товарів і на покупців-спожи- вачів імпортованої ними продукції. Скитські князі мешкали в грецьких містах, брали участь в культових церемоніях греків (Анахарзіс, Скіляс) і одружува­лись з грекинями. Визначні греки в матірньому краю (Платон, Ісократ, Ерато- стен) були проти поділу людей на геленів і варварів в колоніях, мовляв, назва ■‘геллен” означає радше ступінь освіти як походження.

Назагал грецькі колоністи були дуже консервативні так в ділянці релі­гії, як і в приватному та громадському житті і навіть у формі одягу. Вона змі­нюється лише в пізній гелленістичній добі, приблизно в II ст. до Xp., як це ви­дно із зображень на кам’яних нагробних плитах-стелах, і краще достосовується до місцевого клімату та до вимог частих купецьких подорожей на північ-

Найбільше хронологічних вказівок для датування археологічних ком­плексів і для історії грецької понтійської торгівлі взагалі, дають знахідки грець­кої імпортної кераміки, яка, не зважаючи на свою крихкість, доходила до най­дальших країн античного світу. Найдавнішою в Україні є м і л е з і й с ьк а кераміка з Vll і початку Vl ст. до Xp., яку знайдено на острові Березані, в Ольвії, Фанагорії, на Дніпропетровщині, в басейні р. Дону та на східньому Поділлі.^{[766] [767] [768] [769] Дещо молодші були клязо м енські вази, які виготовляли також у Мілеті.[770] За посередництвом цього міста дісталися в Україну також вази з Навкратісу, мілезійської колонії біля дельти Нілу в Єгіпті, і не був початок торговельних зв’язків причорноморських грецьких колоній з Єгіптом. Не багато молодшими від мілезійських вази, імпортовані з островів Самосу та Лесбосу, і вази протокорінтського й корінтського типу.}

На початку Vl ст. до Xp. починається розквіт керамічної індустрії в Атенах, яка на прикінці того ж сторіччя заволоділа світовим ринком. З’явля­ються чорнофігурні, далі червонофігурні вази з розписом у т. зв. “вільному стилі”. Першою половиною IV ст. до Xp. датовані керченські лекани-миски, у яких жінки місцевої верхівки мили руки в парфумованій воді. Ці миски прикра­шені сценами з життя в жіночих кімнатах, з забав і танків. У перших десяти­річчях III ст. до Xp. видно вже виразний занепад червонофігурного розпису ваз. І іротягом трьох сторіч покупці вже, мабуть, наситилися видом різноко­льорових фігур, і заможніші верстви населення воліють блискучий металевий посуд. В половині того ж сторіччя з’являються на причорноморських ринках каленська рельєфна кераміка, спроваджувана через Родос з Александрії, піз­ніше мегарські півкулясті кухлі, також з рельєфним орнаментом, нарешті, з II ст. до Xp. теракотова “terra sigillata” з таким же орнаментом, імпортова­на з Малої Азії або з острова Самосу. Одначе, це вже час занепаду грець­кої торгівлі українським збіжжям. Сарматські кочові орди залляли південні землі, перегородили шляхи на північ і з’явилися під самими мурами грецьких міст. І тільки за часів римської окупації, в перших сторіччях по Xp., настав час відносного спокою та торговельних можливостей.^[771]”

Археологічні дослідження причорноморських грецьких колоній почалися ще на прикінці XVIII ст. В 1790 р. генерал-інженер Сухтелін провів перші розкопи на місці давньої Ольвії. В той час дослідження залишків грецьких міст в Криму розпочав також II. Сумароков.^[772] У першій половині XlX ст. цією справою зайнялися французькі емігранти-археологи II. Дю- брюкс, Сабатье та голляндець Блярамберг. До 1826 р. в Керчі назбиралося вже стільки пам’яток з тих розкопів, що в тому році зорганізовано перший в Україні (і взагалі в Росії) Керченський музей, директором якого був при­значений Блярамберг. На самому початку 1850-их рр. залишки Херсонесу розкопував О. Уваров, в 1852 р. П. Леонтьев розшукував залишки Танаїсу, а в 1860 рр. О. Уваров почав досліджувати Ольвію/'⁸

Острів Березань

Найдавніша грецька колонія в північному Причорномор’ї розташува­лась була на малому острові Березань коло сучасного міста Очакова. Ар­хеологічні дослідження Р. Пренделя в 1880 pp∙,^'^7v Г. Скадовського (1900- 1901),Е. Штерна (1904, 1909, 1913),,^as, М. Болтенка (1927-1931 та 1946), ““ JI. Славіна““ виявили, що ще до приходу греків цей острів був засе­лений місцевими кіммерійськими рибалками, які жили у вирубаних в вапня­ковому грунті ямах грушкуватої, ширшої вгорі як внизу, форми. Одну з них виявив М. Болтенко в 1931 р.; вона мала 2 м. глибини і 3,4 м. внизу в попе­речнику. Входили до неї по драбині. Вогнище розкладалось просто на ка­м’яній долівці. В стінах були дві заглибини для господарського вжитку. Дов­кола ями залишилися сліди стовпів, які підтримували перекриття житла, а недалеко була вирубана в тому ж вапняковому ґрунті криниця, глибиною 10 м. Залишків подібних ям було багато, і всі вони, а з ними й невеличка пристань-затока, були забезпечені масивним глинобитним.муром, приблизно з перелому VII-VI ст. до Хр.^ет‘

З кінця VII ст. до Xp. походить знайдена поруч півземлянка грецького колоніста, в засипі якої виявлено уламки родоського мальованого посуду із зображенням гірського цапа, грубостінних амфор на вино, кіліка кінця VII ст. до Xp. з написом, залізні ножі, кам’яні тягарці для рибальських сітей, кістки риб (сома, судака, сули, осетра), свійських тварин (бика, вівці, свині, пса), лиса, зайця, качки та черепашки морських м’якунів.

Пізніше грецька колонія на острові розбудувалась і зайняла його пів­нічну й східню частину біля пристані. Дво-і трикамерні хати, які стояли часто впритул одна до одної, здебільша були муровані з грубого лупаного каменю і сушеної на сонці цегли. Вузькі вулиці між ними йшли з півночі на південь. Збіжжя та інші харчові продукти зберігалися в ямах, виритих у землі.

Березанський могильник знаходився в західній частині острова. Ос­новним обрядом поховання було трупокладення, одначе часто зустрічається також і трупоспалення. Більшість поховань була в ямах, інші в кам’яних скриньках. Покійників спалювали в окремих ямах-крематоріях.

Після заснування недалекої Ольвії більшість '.мешканців перейшли ту­ди. Життя на Березані поступово завмирає, і в IV ст. до Xp. там було вже тільки невеличке селище, що належало до Ольвії.““

^sn, Археологические расследования на острове Березани, TAC, VI, 1886, І, 216. '^s° Матеріали з тнх розкопів не публіковані.

"^sl Отчеты ИАК за 1904 - 1910, його ж, Отчет о раскопках на острове Березани летом 1913 г., Одеса 1914, його ж, Archaologische Jahrbiicher, 29, 1914.

Розкопки на острові Березані в 1946 р., АП, II, 1949. Попередні розкопи ав­тором ие публіковані.

^sm Древньогрецьке поселения на острові Березані, Наукові записки КДИ, XV, вип. VI, 1956.

^^sl О. Артамонова, Древнейшие поселение на острове Березани, КСИИМК, V, 1940, 51 - 54.

Л. Славіи, Поселения иа острові Березань, Нариси, 246 - 247.

Ольвія.

Одною з найважливіших та найбільше і найдовше відомих грецьких колоній-міст на півдні України була Ольвія (“щаслива”), заснована, за Єи- севієм, у 647/646 р. до Xp. Свою славу, колишню й сучасну, вона завдячує не тільки згадці про неї в Геродота, її описові у Діона Хризостома та сво­єму передовому 'місцю в понтійській торгівлі, але й численним написам на її мармурових плитах” та надзвичайно багатому могильному вирядові свого некрополю, який довгими десятками років був грабований різними шукача­ми скарбів без ніяких перепон від царського уряду.

Вістки клясичних авторів про Ольвію дуже скупі, а тому археологічні матеріяли, передусім епіграфічні (написи), є основним джерелом для ре­конструкції історії міста. Не зважаючи на довголітні розкопи, більша частина території Ольвії ще не обслідувана і багато важливих проблем ще не вирі­шено.

Ольвію заснували вихідці з Мілету над Бозьким лиманом, на його правобережній терасі, захищеній від північних степових вітрів високими па­горбами. Залишки її збереглися у віддалі півтора кілометра на південь від

Пляи Ольвії (за Е. Паві)

^^s* Останнім часом писали про них А. А. Бєлецький, О собственных именах в новонайденых ольвийских надписах, CA, XXVIII, 1958, 72 - 82; М. ф. Болтенко, Канкит ольвийского декрета в честь Протогена, там же 107-109,- П. Крншковскнй, Затерянная надпись, там же, 151 - 161 і Т. Н. Книпович, Эпиграфические находки из раскопок Ольвии 1920 - 1954 гг. там же, 162 - 177.

Судячи з розкопаних написів, майдани і нейтральні вулиці міста були прикрашені статуями богів, і героїв, різьбленими в камені портретами заслу­жених громадян та мармуровими плитами з декретами-постановами Ольвійсь- кої держави. У написах згадується еклезіястерій - будинок народніх зборів, гімназія—школа гімнастичних вправ та гіподром ■— місце кінних перегонів. В Ольвії був театр, кілька ринків (два з них рибні), крамниці і майстерні.

Історія Ольвії в ранній період її існування поділяється на два етапи. Відразу після заснування й заселення міста настала пора розквіту, час най­більшого розвитку всіх галузей господарства й культури, що тривав до IIl ст. до Xp. З кінця того ж сторіччя настає криза, що закінчується розгро­мом Ольвії гетами в середині І ст. до Xp. Яскраву картину тогочасної Ольвії дає декрет (псефізма), виданий у III ст. або на початку II ст. до Xp. ольвій- ською радою і народніми зборами на честь багатого купця Протогена, який в матеріяльно важких часах допомагав містові своїми грішми/”

У горішньому місті розкопами 1926-1940 і 1946-1951 рр. виявлено дуже цікаву дільницю з IV-II ст. до Xp. її головна вулиця, завширшки 10 м., була призначена для двобічного пішого й возового руху. IIo обох боках цієї вулиці стояло багато житлових домів з господарськими прибудівками, між ними й доми заможних громадян. Вони були більших розмірів і мали прегарні стіни з тесаного каменю. Доми біднішого населення були побудовані інакше, деякі з них мали з каміння тільки підвалини, а стіни були збудовані із сушеної цегли. Головну вулицю перетинав ряд вузьких вуличок, завширш­ки 2-3 м. Вулиці були вимощені кам’яними плитами, покрівлі домів укриті дахівкою. В багатьох домах були малі центральні подвір’я.

У напрямі із заходу на схід, в сторону долішнього міста, йшла вулиця, один з домів якої заслуговує на докладний опис. Він мав форму прямокут­ника і складався з 11 приміщень і трьох внутрішних подвір’їв, з яких був вихід на вулицю. Кам’яне вимощення цих подвір’їв мало схил для стікання дощової води, іі одному з них для цієї мети був навіть улаштований водо­стік. У ряді приміщень виявлено залишки вогнищ, під чотирма приміщеннями були підвали. В кількох приміщеннях на стінах збереглися куски тиньку із слідами мальовання, переважно блакитною фарбою. За характером знахідок, виявлених в тому будинку, він був житловою спорудою, частина якої мала

Амфорні ручки з клеймами ольвійських розкопів 1926 р., Записки ВУАК, І, К. 1931, 113 - 126.

²“' Отчет о раскопках в Ольвии в 1935 - 1936 гг., збірник "Ольвія”, І, К. 1940,- його ж, Ольвийские городские кварталы северо-восточной части Верхнего города, CA, VII, 1941,- його ж, Ольвія як міське поселения, ювілейний збірник АН УРСР, I, 1944,- його ж, Основні підсумки вивчення Ольвії за радянський період, Наукові за­писки ПА, кн. І, Уфа 1943,- його ж, Розкопки Ольвії в 1949 - 1951 рр., АП, V, 1955, 95 - 110; його ж, Древиий город Ольвия, К. 1951; його ж, Раскопки Ольвии в 1955 г., КСИА, 6, 1956.

^jj^ Некрополь в северо-восточной части Ольвийского городища, CA, VI, 1940, 92 - 106; її ж, Итоги работ Ольвийской археологической экспедиции, КСИИМК, 51, 1953, 112 - 121; її ж, Художественная керамика в городах Северного Причерноморья, АГ, I, М.-Л. 1955; її ж, Эпиграфические находки из раскопок Ольвнн 1920 - 1954 гг., CA, XXVIII, 1957.

'^2β'^,i V. Latyshev, Inscriptiones antiquae orae Septentrionalis Ponti Euxini, I, 1885, No. 32; Boeck, Corpus inscriptionum Graecarum, Berlin 1825, II, 2058.

Грецька кераміка з Ольвії (два горішні ряди) і з Керчі (долішній ряд), (за Т. Кніповнч)

виробниче призначення. У підвалі другого будинку знайдено 60 рядами по­кладених амфор на вино, гераклійського походження з гончарськими тавра­ми-штампами на ручках.

У центральній частині горішнього міста розкопано міський ринок (агора), першу гакого роду античну пам’ятку, виявлено в південній Україні. На ньому стояв 7-коморний громадський будинок, призначений, очевидно, для культових обрядів та сходин купецької організації-гільди, на що вка­зують знайдені там коло 700 монет, уламки статуй, мармурових плит, деко-

Ольвійські монети IV ст. до Xp. (за П Кришковським)

ративиих ваз і ін. Визначними пам’ятками ольвійської архітектури є виявлені в 1952 р. монументальний вівтар і велике водоймище, стіни якого складені “насухо” із щільно припасованих тесаних каменів, без вапняного розчину. Дослідження виявили, що воно було складовою частиною великої гідротех­нічної споруди, яка підземними проводами постачала воду різним дільницям центральної частини міста.”*

Цінними епіграфічними документами з агори є кільканадцять написів, вирізьблених на кам’яних плитах. Для прикладу подаємо один декрет ольвіо- політів на честь синів херсонесия Аполлонія, що свого часу також допоміг багато містові.

Переклад.

“Рада і нарід ухвалили, синедри запротоколували. Тому, що Аполло- ній, син Евфрона, херсонесит, вчинив багато важливих послуг містові, нарід з вдячности нагородив його вінцем, статуєю й іншими почестями, а його сини Аполлодор, Аполлоній і Евфрон, які перейняли по батькові спосіб поведінки, поступово виявляють схильність для всього корисного народові і позичення містові 3000 червінців, які батько призначив (і) визначив реченець зворо­ту.................... Хай ухвалить рада і нарід звеличати синів Аполлонія і увінчати золо­тим вінцем, а нагороду проголосити через оповісника на народніх зборах...

проголосити.... (в часі Діонісій ?) в театрі...”

Та частина тексту, в якій згадується про 3000 червінців, не зовсім ясна. Тут іде, очевидно, про суму, яку визичив містові батько. Включения її в похвалу синам свідчить про те, що місто також і їм у якійсь мірі завдя­чувало одержання цієї суми, можливо продовження реченця сплати або анулювання того боргу.”¹

²⁰⁴ А. Н. Карасев - Е. И. Леви, Ольвийская агора, CA, 1958, 127-143.

²⁰° Е. И. Леви, Ольвийская агора, МИА, 50, 1956, 95 - 96.

По північній стороні аі'ори-ринку в 1902-1903 рр. Б. Фармаковськии виявив мозаїчне вимощення подвір’я багатого ольвійського будинку з ПІ-П ст. до Xp., зроблене з темносиніх, ясножовтих та червонобурих камінців. У цент­рі було коло в квадраті. Зображення в колі не збереглося. IIo боках кола в квадраті були зображені тварини — крилаті леви та пантери, що парами стояли одна проти одної, а між ними стилізовані пальмети.³*¹

Кам'яна плита з Ольвії з грецьким написом та двома знаками-монограмами.

(за Е. Соломоннком)

У долішньому місті розкопано частину оборонного муру та ряд жит­лових і виробничих споруд. До внутрішнього лиця того муру впритул одне до одного прилягало шість житло­вих приміщень. В іншому місці виявлено велику пекарню з шість­ма приміщеннями і трьома вели­кими печами в них. За оборонним муром, по його зовнішньому бо­ці, була ганчарська дільниця, в якій досліджено дві великі печі для випалювання посуду та да­хівки і дві малі для випалювання кухонного та столового посуду. Викопано також залишки вина­рень. Розкопами в 1955-56 рр. на ольвійському ринку (агора) ви­явлено водоймище біля руїн хра­му Аполлона Дельфійського, а в його засипі багато теракотових культових статуеток, які вкинуті туди в II ст. до Xp. Ця багата ко­лекція може бути важливим дже­релом вивчення гелленістичних культів міста. Зокрема підкресле­не значення культу Кібелі, мало­азійської богині природи, якій по­клонялися головно в лісах та го­рах. Разом із статуетками у во­доймищі знайдено форми для їх виготовлення. Вони дають тепер багатий матеріял для дослідження мистецького ремесла Ольвії.^[773]

У південно-західній частині до­лішнього міста на окрему увагу заслуговує вперше в Ольвії від­крита частина вулиці-сходів, ран- ньогелленістичного часу (IV - H сголітія д Христа), що сполучала горішню й долішню частини міста. Були не кам’яні сходи, 2 м. завширшки, покладені по утрамбованій землі і оточені з обох сторін невисоким кам’яним бар’єром. Попри сходи, поза бар’єром, був прокладений водопровід з трьох каналів, який постачав питну воду для долішнього міста/”*'

Між дрібними знахідками цього району найцікавішою є жовтоглиняна посудина місцевого виробу з медальйоном, що зображує людську голову в профіль, з назвою міста, написаною по-грецьки OJIBIO. Знахідка датується V ст. до Xp.

Найбільшу групу знахідок у житлових дільницях Ольвії становлять, звичайно, керамічні матеріяли місцевого виробу та імпортовані. Майже ввесь 'місцевий посуд виготовлений на ганчарському колі і має доволі високу якість. Глина, з якої зроблено кухонний посуд, має домішку товченого квар­цу, вапняку і лосняку; столовий зроблено з чистої глини. Форми кухонного посуду — миски з сторчовими ручками й покришками, різноманітні горщики та низькі ринки-жарівні з пласким дном і ручками. До столового посуду на­лежать головно тонкостінні глечики з круглим корпусом на кільцюватій під­ставці або високій ніжці. Трапляються також уламки сіроглиняного посуду, вкритого сірим ляком або обмазкою. Частина місцевих посудин (жарівні) прикрашена лінійним лощеним орнаментом, інші посудини вкриті червоним і чорним ляком, розмальовані жовтими й білими пасками і прикрашені рос­линним орнаментом, виконаним червоною фарбою. Серед місцевого посуду є також горщики, ліплені вільноруч із погано вимішаної глини з домішкою

Теракотова ппястика V ст. до Xp. з Ольвії, (за В. Скудновою)

кварцу. Це переважно горщики з пласким дном, прикрашені нігтьовим орна­ментом та защипами на плечах і вінцях. До місцевих ганчарських виробів належать також каганці з поземим вухом-ручкою, відкриті зверху або закри­ті щитиком.

^ж А. Карасев, К вопросу о водоснабжении Ольвин, CA, VII, 1941.

^^1β Т. Книпович, Керамика местного производства кз раскопа "И", збірник “Ольвія", I, К. 1951.

Мешканці Ольвії мали дуже багато грецького девізного посуду. Ар­хаїчний посуд (VII-VI ст. до Xp.) представлений уламками корінтських, на- вкратійських та родосько-мілетських чорнофігурних посудин, класичний пе­ріод (V — перша половина IV ст. до Xp.) — уламками аттіцьких червонофі- гурних посудин і чорнолякованих посудин із штампованим і заглибленим ор­наментом. Гелленістичний період (IV-II ст. до Xp.) залишив уламки пергам- ського чорнолякованого посуду, прикрашеного білим мальованням і різь­бою, та уламками мегарських чаш. Знайдено також багато уламків великих припасових посудин-пітосів та гостроденних амфор на вино з родоськими, сінопськими, херсонеськими, тазозькими, кнідськими й іншими таврами на ручках, що свідчить про широкі торговельні зв’язки Ольвії з багатьма міста­ми метрополії та егейських островів. На деяких чорнолякованих посудинах зустрічаються надряпані написи (графіті) — імена власників або присвяти богам.

Окрему цікаву групу серед глиняних виробів творить теракотова п л я с т и к а - - фігурки грецьких богів, значна частина яких виготовлена в самій Ольвії, і вівтарики. Трапляються також мармурові імпортовані фі­гурки.

Серед м е т а л е в и х знахідок в Ольвії, різноманітністю тематики та її мистецьким виконанням, на першому місці стоять монети, штампи для яких виготовляли вправні місцеві різьбарі. На них зображувалося шанованих оль- віополітами богів і героїв та емблему міста - орла на дельфіні.^[774]"⁰ Інші мета­леві — - залізні, бронзові, мідяні та олов’яні вироби представлені ножами, цвяхами, посудинами, дармовисами та різноманітними прикрасами. Знайдено також серію глиняних формочок відливати бронзові й мідяні прикраси. Серед тваринних кісток переважали кістки свійських тварин і риб.

На терені просторого ольвійського некрополя розкопано бага­то могил і встановлено три типи поховань. Найдавнішими з них були похо­вання в звичайних прямокутних ямах. Пізніше в одній із довших стінок ви­жолоблювали нішу-катакомбу, куди клали покійників з їхнім могильним ви- рядом на “той світ”. Третім типом були глиняні або муровані комори, що складалися звичайно з двох приміщень ■— передсінку (дромос) і погребної комори.

Ольвійська людність місцевого походження виявляла великий консер­ватизм у похоронному обряді, ховаючи своїх покійників часто в скорченому положенні. Малих дітей ховали в VII-VI ст. до Xp. у великих глиняних ам- φopax.*ⁿ Цей звичай не спалювати малих дітей був тоді прийнятий у всіх

Дитяче поховання VI ст. до Xp. в амфорі з Ольвійського городища, (за Т. Киіпович)

■народів вздовж північного Середземномор’я, в Еспанії,³"² Італії,^[775] Гре­ції,³°^l, Сирії, Палестині³³⁵ і на Kpiτi,^s," а насильне втискання маленьких покій­ників у посудину-амфору крізь вибитий збоку отвір, мало на меті унемож­ливити поворот їхньої душі з “того світу”;"⁷

У 1926 р. Б. Фармаковський виявив дуже цікаве поховання V-IV ст. до Xp. в некрополі на захід від міста. Були це залишки вогнища з останками перепалених людських кісток, оточені великим колом (11 м. у поперечнику) з покладених на землю гостроденних амфор.”” Під час нищення грабарями мо­гил у Кічкасі Г. Мартене дослідив скитське поховання в центрі кола з по­кладених на боку амфор. Взагалі тілопальних поховань в урнах виявлено ду­же мало, і то тільки з архаїчної доби.

Над багатими могилами ставили пам’ятники у вигляді кам’яних фі­гур або плит з рельєфним зображенням і написом.

Крім Ольвії, археологічно досліджувано також найближчі околиці міста, де — за Геродотом — перебували калліпіди. Вони постачали Ольвії харчові продукти і водночас були покупцями грецьких товарів, зокрема про­дукції ольвійського ремісничого виробництва, яка вгору Дністром доходила на західне Поділля й Волинь.

Розкопи в Ольвії тривають і, очевидно, не скоро будуть закінчені. Крім звітів з поодиноких розкопів, їм присвячені окремі збірники - - Ольвія І (1940) і II (1958).

Tipa.

На південному березі Дністровського лиману, на терені сучасного м. Білгороду Дністровського (Аккерман), вихідці з Мілету заснували колонію- місто Tipy (Tipac), мабуть, наприкінці VI ст. до Xp. Це було найдалі на захід висунене грецьке селище Геродотової “Скитії”, що, як каже Пліній, мало також назву Офіюсса. Цієї Офіюсси-Тіри шукали давніше на місці ни­нішнього м. Тирасполя, названого так у зв'язку з тим припущенням, і тільки розкопи Е. Штерна,”'' Л. Дмитрова’"' та А. Фурманської”¹ виявили, що вона проіснувала повне тисячоліття і переросла поступово в ранньослов’янське місто Білгород. Тому культурні залишки найдавніших часів існування Тіри дуже пошкоджені й перемішані земляними та будівельними роботами в піз­ніших, уже історичних часах. А проте, дослідженнями можна було встанови­ти, що комплекси тамошніх будівель гелленістичної доби свідчать про до-

Теракотовий орел з Ольвії (за Р. Ветштайном) і кам'яна голова в шоломі з Пантікапею (за В. Блаватським).

^3m ЗООИД, 23, 1901, 33,- зі, 1913, з, його ж, Osterreichische Jahreshefte, 7, 1904, 197.

³¹⁰ Білгород-Дністровська археологічна експедиція, АП, II, 1949/ його ж, Роз­копки в Білгороді-Дністровському в 1947 р., АП, IV, 1952/ його ж. Основні підсумки Ізмаїльської археологічної експедиції 1949 - 1950 рр., АП, V, 1955.

³¹¹ Раскопки в Белгороде-Днестровском, КСИА, 4, 1955. волі високу будівельну техніку. Стіни будинків складені були із старанно тесаних кам’яних плит, окремі будинки мали підвальні приміщення-сутерени.

На південь від Тіри, за дельтою Дунаю, знаходилась мала грецька колонія Істр (Істрос, Істрія), звідкіля скитський князь Аріяпейт узяв собі за жінку грекиню. Була це визначна мілетська колонія в Добруджі, яка ще в VI ст. по Xp. мала своє значення. Розкопи на її терені веде румунський археолог Кондуракі, який протягом кількох років виявив там руїни двох храмів, V і III ст. до Xp., оборонний wyp IV ст. до Xp. та декілька домів гел- леністичної доби."¹²

Далі на південь, на місці сучасного міста Констанци була колонія Томі, де перебував на засланні римський поет Овідій Назо, який у своїх по­емах не раз згадував про неї. Він вивчив там мову 'місцевої людности — праслов’янських гетів і цією мовою написав вірш про чорноморських риб.

Херсонес

Найважливішою грецькою колонією в Криму був Херсонес (по грець- ки — півострів), заснований вихідцями з дорійської малоазійської колонії Гераклеї в місці, обмеженому із заходу Пісочною, а зі сходу Карантинною бухтами-затоками та захищеному від моря стрімкими берегами, а від сухо­долу ярами-балками. Географічне положення міста було дуже догідне, бо до малоазійських берегів воно лежало ближче, як колонії в південній Ук­раїні. Коли грецькі кораблі на початку IV ст. до Xp. стали перепливати Чор­не море навпростець, в херсонеській пристані затримувалися всі кораблі, що йшли від берегів Малої Азії. Історія Херсонесу охоплює майже два тисячо­річчя, з V ст. до Xp. до XlV ст. по Xp. і поділяється на три доби ■— гел- леністичну, римську й середньовічну.

У гелленістичній добі розквіт і добробут міста виходив із пожвавле­ної торгівлі з античним світом та з місцевою людністю, також з розвиненого сільського господарства родючої кримської рівнини та з ремісничого ви­робництва. В околицях Херсонесу високого розвитку досягли виноградар­ство, виробництво славних кримських вин, в самому місті рибний промисл, ганчарство, ткацтво та обробка металів.

На переломі IV — III ст. до Xp. до міста-держави Херсонесу належа­ли, за Страбоном (VII, 4, 6,), дві менші колонії - Каркінітіс (тепер Евпа- торія) і Калос-Лімен (прекрасна гавань, сучасне Чорноморське). Здогадно Херсонес мав 10 — 15 тисяч населення, а в цілій Херсонській державі, в містах і хліборобських околицях налічувалось 25 — 35.000 людей.

Археологічні дослідження Херсонесу почалися ще у 1827 р. В рр. 1876 1885 їх провадило “Одесское общество истории и древностей”, в рр.

Е. Condurachi, Istria, Bucaresti 1954; Е. Кондуракн, Румынская археология в 1956 r., CA, 1958, кн. I, 102, Г. Штефан, CA, XXIX-XXX, 1959, 289 - 290.

1888 — 1914 “Императорская Археологическая Комиссия”,^{[776] [777] [778] 314 315 а з 1920 р. керують ними Е. Гриневич3'4 та Г. Белов,3,3 при співучасті Е. Максимова, Н. Пятишевої, С. Стржелецького та А. Тахтая. Вони виявили, що в V IV ст. до Xp. Херсонес був ще невеликим селищем на березі Карантинної затоки, і тільки протягом IV — III ст. до Xp розрісся до природної границі — до Пісочної затоки. Тоді він був обведений основною лінією оборонних мурів грубиною до 4 м. та висотою до 10 м. з півкруглими вежами через кожні ЗО — 60 м. Обидві сторони мурів були обличковані старанно обтесаними вапняковими плитами, покладеними насухо, без '.мулярського розчину, і об­ведені “рустикою”, тобто довкола них йшла гладка доріжка-бордюра, а не­отесана середина виставала вперед. Простір між ними був заповнений камін­ням і глиною.}

Ворота в оборонних мурах Херсонесу.

(за Д. Шеловим)

Місто мало прямокутне ллянування - декілька повздовжних вулиць і до 20 поперечних, що перетиналися під прямим кутом, замикаючи собою окремі квартали, по 2 — 4 житлові будинки в кожному. Вулиці мали 4 - - 6 м. ширини і були вимощені утрамбованою жорствою, морською рінню та уламками трубостінних амфор. Вздовж вулиць проходили водостоки, видов­бані у кам’яних плитах.

Головна вулиця Херсонесу йшла майже рівнобіжно до берега моря. На ній і на нейтральному майдані, через який вона проходила, стояли гро­мадські будинки, будинок народньої ради і народніх зборів, храми, гімна­зії (школи фізичного виховання) та монетарня. Тут же були розміщені ста­туї богів та визначних громадян міста і вирізьблені на мармурових плитах почесні декрети. Центральна частина міста була водночас його акрополем.

Приватні житлові й господарські будинки були звичайно невеликі. Вони були розташовані довкола внутрішніх, вимощених камінням подвір’їв, де був колодязь або цистерна на дощову воду, іноді обидві споруди разом. Мури будинків, завгрубшки півметра, стояли на вирівняній скелі або на ка­м’яних фундаментах і були зроблені з тесаного каміння на глиняному розчині. Вони були витинькувані сумішкою вапна з піском, іноді розмальовані. До­лівка була з утрамбованої землі, вимащеної зверху глиною, як в сучасних селянських хатах. Будинки були прикрашені колонами й орнаментальними ґзнмсами, піро що свідчать уламки колон, їхніх баз і капітелів, плит з ре­льєфним орнаментом і інших архітектурних деталів.”"

В одному приміщенні, що було, мабуть, лазнею, розкопано мозаїчну підлогу 3 білих, ЖОВТИХ, TOMHOCHHix і червоних камінців із зображенням двох роздягнених жінок, які миються біля великої чаші-умивальні. За своєю мальовничістю й майстерною композицією ця мозаїка є визначною пам’ят­кою місцевого мистецтва з першої половини II ст. до Xp.³'⁷

Одним із найважливіших досягнень в археологічному вивченні антич­ного Херсонесу є виявлення - - уперше В 'Грецьких колоніях південної Ук­раїни -- залишків театру, дослідження яких провадиться з 1954 р. Він був побудований у III ст. до Xp. і в наступних сторіччях зазнав не раз пере­будови. Розкопами вже відкрито частину оркестри (сцени) з бар’єром, ам­фітеатру з кам’яними лавами для перших рядів, кам’яні сходи-перехід і пів­нічну частину зовнішньої огорожі театру.³’⁸ В цьому театрі ставили драми й комедії і відбувалися прилюдні рецитації літературних творів. Зберігся напис на честь історика Сіріска, нагородженого золотим вінцем і почесним декретом за працю з історії Херсонесу.

Подібно, як і в інших містах античного світу, в Херсонесі була ви­соко розвинена фізична культура. Під час розкопів там часто подибується спортове приладдя — арабілі і стригілі.”* Перші з них — це кулясті глиняні посудини на олію, якою натирали тіло перед вправами, а другі — серпувато вигнуті залізні або бронзові шкребки, якими знімали олію іі пісок з тіла піс-

Г. Белов, Эллинистический квартал в Херсонесе, ВДИ, 1956, ч. 3.

^4h Г. Белов, Эллинистическая мозаика, МИД, 34, 1953.

^8ιs О. Домбровськнй, Розкопки античного театру в Херсонесі, Археологія, X, 1957.

С. Семенов-Зусер, Физическая культура и зрелища в древнегреческих коло­ниях Северного Причерноморья, Харків 1940.

ля вправ-змагань. Херсонеські спортовпі виступали не тільки в рідному місті, — розкопами виявлено вази-нагороди за перемоги, здобуті на змаганнях у Г ренії.

Високо розвинене було місцеве виробництво теракот (terra cotta), тобто фігурок і посуду з добре очищеної та випаленої глини, звичайно цег­лястого кольору. В місті було декілька ганчарських майстерень, у яких знай­дено не тільки викінчені вже фігурки, але й формочки для них. Виготовлені за цими формочками (“типосами”) головки Афродіти, Атени, Ніоби, маски Діонісія і Сіленів, група Геракла й Омфалі відзначаються високомистецьким виконанням.

У рр. 1955 57 В. Борисова розкопала залишки цих майстерень у

північній частині міста, датовані III ст. до Xp. В одній з випалювальних печей добре збереглася спідня комора, де горів вогонь, і перекриття між нею та горішньою випалювальною коморою.³”

В економічному житті Херсонесу, поруч торгівлі, важливе місце за­ймали виноградарство, садівництво і хліборобство. Поля для тієї потреби, зі­брані в комплекси, т. зв. клери, були звичайно поза межами міста, на Гера- клейському півострові. Досліджувані тепер С. Стржелецьким клери являють собою руїни житлового будинку і кам’яних стін, якими було розмежоване поле на багато ( в одному випадку 39) ділянок, по 12 гектарів кожна. Впо­перек ділянок проходили підпірні мури, які затримували дощову воду і на­давали ділянкам характеру терасок. Сади були розташовані на північ від ви­ноградників, щоб захистити їх високи­ми деревами від холодних вітрів. При розкопах руїн садиби й руїн клеру здо­буто багато предметів, серед них ка­м’яні плити, щоб вичавлювати сік з ви­нограду, і спеціяльні ножі, які датують клер IV — III ст. до Xp.^[779]

H е к р о п і л ь античного Херсо­несу стояв на березі моря, на північ від міста, одначе пізніше поширився в тому ж напрямі. Терен некрополя був забудований великими кам’яними дома­ми, фундаменти й підвали яких пони­щили багато поховань, так що досі мож­на було виявити тільки 150 найдав­ніших. Більшість із них кістякові по­ховання, при чому греки клали своїх покійників в могилу у випростаній по­зиції, а місцева людність (таври) — в скорченій. Одні й другі вкладали по­кійників у дерев’яні труни або тільки

Плин садиби II. ст. до Xp. на клері 25 біля Херсонесу.

(за С. Стржелецьким)

обкладали їх кам’яними плитками та дрібним камінням. Багато було дитячих поховань у великих гли­няних амфорах, куди малі тіла вкладалось крізь отвір, пробитий у бічній стінці посудини.

В могильному інвентарі вияв­лено найбільше кераміки, чорно- лякованих кантарів і лекітів, чер- вонофігурних лекітів і маленьких посудин місцевої роботи. Багато зустрічається також золотарських прикрас. Трапляються монети IV ст. до Xp. Одначе, більшість по­ховань зовсім не має інвентаря, що свідчить про зміну поглядів на потойбічне життя, а можливо про перемогу купецької ОШадЛИВОСТІІ над традицією.®'’ На окрему увагу заслуговує родинна гробниця, ви­довбана в скелястому ґрунті під оборонним муром біля міської брами. Дозвіл зробити її в такому забезпеченому від пограбування місці міг дістати від міської упра­ви тільки багатий громадянин, що своїм коштом вибудував цей мур. Виявлені в похованнях золо­ті прикраси, зокрема надзвичай­но майстерно.виконані ковтки - це неперевершені шедеври грець­кого золотарського ремесла, які зберігаються в Ермітажі, в JIe- нінграді.®³

Зопотий ковток IV ст. до Xp. з Херсонесу.

(за збірками Ермітажу)

Під археологічним оглядом до­сліджувано також обидва прина- лежні в IV - III ст. до Xp. до Xepco- несу малі міста Каркінітіс і Калос-

Лімен — Прекрасна гавань. Розкопами встановлено, що Каркінітіс був за­снований на переломі VI — V ст. до Xp. на місці давнішого таврського по­селення. Виявлені залишки кам’яних житлових і громадських споруд, некро- піль VI — IlI ст. до Xp. та власні місцеві монети свідчать, що це місто мало деякий ступінь самостійности супроти свого зверхника-опікуна Херсонесу.

°²² Г. Бепов, Некрополь Херсонеса классической эпохи, CA, ХШ, 1950.

^м ИИАК, і, 1901, 2,- V. Malmberg₁ Comptes rendus du congres international d’Athenes, 1905, 306.

Залишки дому з підвалом VI - III ст. до Xp. з Каркінітіс.

(за М. Наливкиною)

На початку II ст. до Xp. Каркі­нітіс був захоплений кримськи­ми скитами і перестав існувати як античне місто.®'

К а л о с JI і м е н (Прекра­сна гавань) лежало на півден­ному березі Перекопської за­токи. На його місці збереглися залишки оборонних мурів, башт і брами та значний культур­ний шар, а поруч некропіль з могильними похованнями гре­цьких та скито-сарматських ме­шканців міста."'”¹

Боспорське царство.

Керченська протока, що ве­де з Чорного моря в Озівське море і свою назву дістала від

м. Керчі по її західньому бо­ці, була здавна добре відома грецьким купцям і морякам як важливий водний шлях у При- кубання та Підкавказзя. Вони називали її Кіммерійським Бос- πopθM,^sra, часто відвідували і ско­ро стали закладати обабіч неї свої факторії, а пізніше міста, які існували вже в VI ст. по Xp. У V ст. до Xp. кримські ко­лонії мали вже таке велике жит­тьове значення для Греції, особливо в постачанні хліба і риби, що у 440 р. до Xp. ввесь атенський уряд, на чолі з Періклом і з усією атенською флотою урочисто виїздив до кримських грецьких міст-держав з дипломатичною мі­сією.”^{7 [780] [781]}

За археологічними дослідженнями по західньому, кримському боці Iiociiopy розташувались міста Пантікапей, Теодосія, Пімфей, Тірітака, Мірме- кій, Партеній, Патрей, Портмій, Акра, Кітей і Кіммерик. По протилежному боці Боспору, на Таманському півострові була заснована Фанагорія, а далі Горгіпія, Кепі, Гермонасса, Ахіллій і Корокондама.

З повідомлення Діодора Сіцілійського виходить, що коло 480 р. до Xp. з колоній обабіч Кіммерійського Боспору зорганізовано Боспорське цар­ство, до якого належали спершу Пантікапей, Тірітака, Мірмікей, Фанагорія, Германосса, Кепі, Корокондама і Патрей. Царством управляла спершу ди­настія Археанактидів, мабуть мілетського визначного роду, а з 438 р. до Xp. династія Спартокідів трацького походження, аж доки у 107 р. до Xp. не пе­рейняв владу в Боспорському царстві понтійський цар Мітридат VI Евпа- τop.*∙"*

Найбільше значення серед названих колоній-міст уже з самого почат­ку мав Пантікапей (по-грецьки — Пантікапайон), що його історик Амміян Марцелін назвав “метрополією всіх мілетських колоній Кіммерійського Бос- пора”. В. Абаєв пояснив назву “Пантікапей” з санскритсько-іранської мови як панті — шлях і капі — риба, отже: Пантікапей - - рибний шлях (Осетинский язык и фольклор, М. 1949).

Населення боспорських міст було мішане. В них жили греки, таври, скити, та місцеві синди, меоти, праслов’яни, одначе місцева людність неза­баром переважила грецьку. Її культура не була притлумлена грецькою, на­впаки, вона розвивалася і в перших сторіччях по Xp. надавала вже основно­го кольориту навіть культурі столичного міста Пантікапею.

П а н т і к а п е й.

Систематичне археологічне дослідження античних пам’яток Бос- порського царства почалося в половині XIX ст. розкопами на терені його колишньої столиці Пантікапей, що була на місці сучасного міста Керчі.’¹” Центром Пантікапею була гора Мітрідата, на схилах якої, сплянованих у фор­мі терас, були розташовані міські квартали — будинки та вулиці між ними, які — іноді — мали вигляд сходів із кам’яних плит.”"

Розкопами на горі Мітрідата виявлено в одному місці сліди невеликої грецької факторії з кінця VII ст. до Xp., яка існувала там ще до заснування Пантікапею в першій половині Vl ст. до Xp. Були там залишки невеликого од- нокоморного будинку із сушеної на сонні цегли на кам’яному цоколі, в гли­нобитній долівці якого виявлено три ями, виповнені різними господарськи­ми покидьками. В другому '.місці розкопано залишки великого кам’яного бу-

^3is Boie_f De, Des rois du Bosphore Cimmerien, Memoires de l^,Academie des inscriptions et belles Iettres, VI, Paris 1729; Souciet_f Histoire Chronologique des rois du Bosphore Cimmerien, Paris 1737; Cary, Histoire des rois de thrace et de ceux du Bosphore Cimmerien₁ eclaircie par les medailles, Paris 1752;

Г. Спасский, Босфор Кіммерійский, M. 1846; С. А. Жебелев Боспорские этюд и: І. Обра­зование Боспорского царства, Из истории Боспора, ИГАИМК, 104, 1935, 7-56; його ж, Возникновение Боспорского государства, Северное Причерноморье, М. Л. 1953, 48-81.

^sm Mac Pherson_f Antiquities of Kertch₁ 1857.

В. Блаватский, Террасы Паитикапея, КСИИМК, XXI, 1947; його ж, Раскопки Пантикапея, КСИИМК, XXXVII, 1951. ■ -.....

Грецька кераміка Vl - IV ст. до Xp. з Пантікапею.

(за В. Блаватським)

динку з Vl — V ст. до Xp., в якому були чотири приміщення з великою кіль­кістю різного припасового посуду, зокрема амфор на вино й олію. Оборонні мури Пантікапею мали близько 5 м. грубими і були побудовані за загально прийнятим тоді зразком; вони були обличковані великими кам’яними плита­ми, простор між якими був виповнений (забутований) дрібним камінням.*”

^κπ В. Блаватский, Раскопки Паитикапея, КСИИМК, XXXUI, 1950; XXXVΠ, 1951;

58, 1955; його ж, Исследования города Пантнкапея, Археология и история Боспора, І, Симферопіль 1952.

Скарб опьвійських (1 -19) та паитікапейських (20 - 21) монет з Кам'янки Дніпровської на Дніпрі.

(за Н. Волчковою)

Античний Пантіканей прославився мистецькими виробами із золота й срібла і їх стопу — електрону. В кінні IV ст. до Xp. там з’явився новий полі­хромний стиль, що полягав у вкриванні поверхні золотих виробів кольоро- ними камінчиками і вставками кольорового скла та емалі. Широко розвинене було також ганчарство. З кінця IV ст. до Xp. починається масове виробницт­во мальованих ваз, відомих під назвою акварельних або поліхромних.

Tip а та к а. Античне місто Тіратаку, засноване в половині VI ст. до Xp. на місці давнішого поселення пізньої бронзової доби, досліджували В. Гайдукевич.**² і Л. Славін^[782] в рр. 1932 - 1952. Найбагатшими на дрібні

знахідки виявилися руїни трикімнатного архаїчного дому з другої половини VI ст. до Xp., стіни якого внизу були кам’яні, а у горішній частині із сушеної цегли. Стеля була дерев’яна, вимащена глиною. Вона згоріла, впала на до­лівку і під її залишками знайдено тепер дуже багато глиняного посуду і те­ракотових фігурок, з яких три зображають богиню, що сидить на троні.

Ванни для засолювання риби в Тірітаці.

(за Д. Шеловом)

Виявлена в другому місці у 1946 р. винярня III II ст. до Xp. являла собою доволі простору кам’яну споруду. Її північно-західню частину займав майданчик (525x270 см.) з дрібного каміння, вкритий верствою ясного муляр­ського розчину. На ньому раби вичавлювали сік з винограду кам’яними плита­ми — тарапанами, а також ногами. Сік опливав з майданчика до прямокутного в землю впущеного резервуару (200x175x155 см.), стіни якого були щільно обличковані кам’яними плитами і вкриті тиньком з вапна й піску. Резервуар міг помістити 5000 літрів виноградного соку, який потім розливали в ам­фори та великі глиняні посудини — пітоси.

В останньому сторіччі до Xp. людність Тірікаки стала займатися також иибним промислом, зокрема засолюванням риби, який пізніше набув значен­ня в усьому Боспорському царстві.

Мір м е к і й."‘ Водночас із Тірітакою В. Гайдукевич"³⁵ і польська ар­хеологічна експедиція"" досліджували в рр. 1934 — 1938, 1946 — 1950, 1956

Дерев'яний дитячий саркофаг з могили IV ст. до

(реконструкція, за Ю. Марті)

Xp. біля Тірітаки.

— 1957 залишки другого невеликого боспорського міста — Мірмекію, заснованого в VI ст. до Xp. за 4 кілометри на північний схід від Керчі. Місто було укріплене муром такої самої конструкції, що й в Тірітаці. Вздовж цього муру проходила вулиця, вимощена спершу уламками великих амфор і дрібним камінням, а згодом кам’яними плитами. Вздовж вулиці стояв перший ряд будинків. Глибоким зондуванням виявлено під ними залишки старших конструкцій з VI ст. до Xp.

У Мірмекії дуже рано розвинулося виноробство і було багато вина­рень. Одна з них, побудована на переломі ІП/ІІ ст. до Xp., мала вигляд ве­ликої мурованої будівлі, поділеної на дві частини. В одній з них, вимощеній кам’яними плитами, зберігалися грозна винограду, а в другій на цементованім майданчику виготовлювали з них сік, що спливав до двох резервуарів. Коли в гелленістичній і римській добі довіз вина з Греції і островів значно помен­шав, головним доставцем вина для південної України стали Мірмекій, Tipi- така й інші боспорські міста.

^А“ Назва Мірмекіои-Мірмекій походить від грецького особового імеии Mip- мекс (С. А. Жебелев, Откуда ведет свое происхождение название “Мирмекий", МИА,

ч. 4, 1941, 149- 152).

Археологическое изучение Мирмекия, МИА, 4, 1941, його ж, Раскопки Мир- мекия в 1935 - 1938 гг., МИА, 25, 1952, К. Михайловский и В. Гайдукевич, Работы сове­тско-польской експедиции в восточном Крыму, М. 1957.

®“ Katalog wystawy zabytkow z wykopalisk w Mirmeki w г. 1956, Warszawa 1957.

Цім фей. Інше невелике босфорське місто - Ні.мфей, засноване в VI ст. до Xp., досліджує М. Худяк з 1939 р.“⁷ Воно було розташоване на бе­резі Керченської протоки, за 17 кілометрів на південний захід від Керчі, на місці теперішнього села Героївки. Догідна пристань запевнила містові швид­кий ріст і зробила його важливим торговельним пунктом Боспорського цар­ства. Розкопи виявили в ньому залишки оборонного муру, ряду значних му­рованих будівель, зокрема храму Деметери, грецької хліборобської богині родючости, який існував з VI III ст. до Xp. Серед його руїн і біля колиш­нього вівтаря знайдено багато теракотових жіночих фігурок культового при­значення”⁸ — зображення Деметери, дівчат з амфорами, наповненими водою, та дівчат, які виконують обрядові танці. Дослідженнями встановлено також, що місцеве виробництво мальованої грецької кераміки постало в Німфею раніше як в інших античних містах північного Причорномор’я.”⁰ На німфейсь- ких монетах V ст. до Xp. зображене гроно винограду, що вказує на важли­вість виноробства в господарстві.

На південь від Німфею на березі Керченської протоки були ще три колонії-міста: Акра, Кітей, Портмій і на південному заході від них Кіммерик. Розкопи першого з них, Акри, що їх провадив у 1920-их рр. Ю. Марті, нічим особливим не помітні і в оглядовій праці І. Шовкопляса (Археологічні до­слідження 1917 - 1957) зовсім не згадуються.

Кітей. Тотожність досліджуваного на південь від Акри городища з античним Кітеєм безсумнівно потверджена кам’яною плитою з написом, яка у 1918 р. випала з його культурного шару на берег моря. Напис говорить, що храм, на столі якого лежала плита, був побудований мешканцями Кітею і присвячений “гримучому богові”. Розкопами у 1927 — 1929 рр. Ю. Марії розкрив могутні мури з баштами й колишні склади збіжжя, що зберігалося в ямах і великих пітосах. Він виявив також великі родинні гробниці міської верхівки із слідами мальовання на стінах, що були вирубані в скелі на схилі гори Четир-тав.’⁴"

Портмій, городище якого розташоване на березі Керченської про­токи, на північний захід від Керчі, досліджував Е. Кастанаян у 1953 р., був невеличким, одначе жвавим торговельним пунктам у місці переправи з крим­ського берега Керчі на азійській, на важливому торговельному шляху з Ев- ропи в Азію. Водночас він був форпостом у системі оборонних споруд дер­жави Спартокідів, який захищав доступ до їхньої столиці — Пантікапею.

''^, Работы Нимфейской экспедиции Государственного Эрмитажа в 1939 - 1941 гг., КСИИМК, ХІП, 119; його ж, Раскопки святилища Нимфея, CA, XVI, 1952, 232 -281; його ж, Предварительные итоги раскопок последних лет в Нимфее, Археология и и история Боспора, І, Симферопіль 1952, 75 - 87.

'^m'" А. А. Передольская, Терракотовая статуэтка жеищини из святилища Афро­диты в Нимфее, CA, 1958, кн. 2, 251-254.

В. Скуднова, Расписная керамнка местного производства Нимфея VI ст, до Н. э., КСИА, 7, 1957.

^a4° Ю. Марти, О результатах работ экспедиции Керченского музея по обсле­дованию городищ Киммерика, Кнтея и Акры на Керченском полуострове летом 1927 г., Вторая конференция археологов СССР, в Херсонесе, Севастопіль 1927; його ж, Городища Боспорского царства к югу от Керчи (Киммерик, Китей, Акра), ИТОИАЕ, II, Симферопіль 1928.

Грецька кераміка V-IV ст. до Xp. з Німфек.

(за В. Скудновою)

Поргмій, назва якого походить від грецького слова portmeion місце пе­реправи, був заснований під кінець VI ст. і заник на початку І ст. до Xp. Розкопами в 1953 р. була виявлена частина оборонного муру III — II ст. до Xp., залишки п’ятьох домів та вулиця 165 см. шириною, вимощена дрібними уламками гераклейських, родоських і синопських амфор, морським шутром та дрібного жорствою. Важливою хронологічною вказівкою є велика кількість (104) монет, головно пантікапейськнх з III — 1 ст. до Xp., які були здобуті з вимощення цієї вулички.”¹

Уламок кам'яної плити із зображенням грифа IV ст. до Xp. з Керчі.

(за В. Веселовим}

Ki мм єрик. Дослідження й розкопи вели Ю. Марті,’^,; 1. Зеест’" і

І. Кругликова”¹ також на місці південного грецького міста в Керченській про­тоці — Кіммерику, біля гори Онук, що, як вказує сама назва, постало на місці давнішого кіммерійського поселення. Воно було засноване в VI ст. до Xp., і з того часу походить дім, виявлений розкопами у 1950 р. Своїм розпляну- вання'М він є унікатною пам’яткою архаїчної архітектури в Боспорському царстві. Побудований з нетесаного каміння, він складався з трьох ізольова­них одне від одного приміщень, прибудованих рядком до задньої стіни. Кож­не з них мало свій окремий вхід і перед ним вимощене камінням місце -— подвір’я.

Акропіль Кіммерика стояв на пагорбі західнього схилу гори Онук, а укріплення його і міста замикали південний кінець валу і рову, які перетинали

^sπ Е. Г. Кастяиаяи, Раскопки Порфмия в 1953 г. CA, 1958, ки. З, 203 - 207.

^m2 Як попереднє.

^sls Раскопки Киммерика в 1947 - 1948 гг., ВДИ, 1949, кн. 3₍ Разведочные работы в Киммерике, КСИИМК, XXVII, 1949; Киммерикская мукомольная мастерская и зер­новое хозяйство Боспора, КСИИМК, XXXIII, 1950,- Жилые дома древнего Киммернка, КСИИМК, XXXVII, 1951.

■"* Глиняный штамп из Киммерика, КСИИМК, 43, 1952₁ Раскопки древнего Киммерика, Археология и история Боспора, I, 1952, 55 -74∣ Раскопки Киммернка, КСИИМК, 51, 1953, 1957,

Керченський півострів з півночі на південь, захищаючи ту найгустіше залюд­нену частину Боспорського царства від нападів із заходу.

Великим конкурентом Боспору в хлібній торгівлі була Теодосія, заснована вихідцями з Мілету в другій половині VI ст. до Xp. і насильно при­єднана до Боспорського царства Левконом І у половині IV ст. до Xp. як важли­вий виробничий центр і портове місто. Археологічними дослідженнями вияв­лено там залишки пристані й керамічних майстерень.’¹⁵

Фанагорія. По східньому боні Керченської протоки, на Таманському півострові, заселеному місцевим племенем синдів, перше щодо значення місце займала тоді грецька колонія Фанагорія, єдине не-мілезійське місто Боспор­ського царства, засноване Фанагором з малоазійського '.міста Teocy в VI ст. до Xp. Його городище знаходиться на південному березі Таманської затоки, за 3 км. на південний захід від с. Сінного і займає тепер площу 35 гектарів.

Археологічне дослідження Фанагорії почалося під кінець XIX cτ.^s," З 1936 р. його провадив В- Блаватський,³'⁷ а після другої світової війни М. Ko- биліна.³¹⁸ Терен розкопів зменшений тим, що береги Таманського півострова від античних часів обнизилися, і море прикрило всю північну частину міста, разом з частиною могутнього оборонного муру, що його тепер видно під во­дою. Дослідженнями на суходолі виявлено залишки великих господарських і менших приватних житлових будівель. Останні мали завжди внутрішнє подвір’я, а в одному з них виявлено мозаїчне вимощення із зеленавих мор­ських камінців. Внутрішні стіни багатих житлових домів були вкриті мальо­ваним тиньком або обличковані різнокольоровими мармуровими плитками. Першорядні зразки такого оформлення виявив В. Блаватський у 1939-40pp.^,'^β

В могутній культурній верстві у Фанагорії знайдено залишки різних майстерень — ганчарських, де виготовляли посуд, дахівку,³⁵⁰ та теракотові фігурки, і металюргійних, де виробляли знаряддя та прикраси. Численні уламки довізного чорно- й червонофіґурного посуду та амфор із таврами на вухах-ручках”¹ виявили, що місто вело жваву торгівлю з Атікою, містами західнього узбережжя Малої Азії, Хіосом, Делосом, Родосом, Херсонесом та Гераклеєю Понтійською.

Серед керамічних знахідок з Фанагорії окрему увагу привертає до себе теракотова головка сатира, надзвичайно тонкої роботи, порожня все­редині, яка була, мабуть, частиною фігурної вази, не фігурки. Так можна думати, порівнюючи її з подібною знахідкою із Керчі^1,2 За стилістичною аналізою головка була формована під впливом пергамської різьбарської шко­ли, і звідтіля, з Малої Азії, такі фігурні посудини могли бути привезені на Боспор.”^{8 [783] [784]}

Теракотова голова сатира з Фанагорії. (за Н. Лосевою)

Г е р м о н а с с а. Другою що­до значення після Фанагорії грецькою колонією на Тамансь- кому півострові була Гермонасса, що стояла на березі Таманської затоки, на схід від Фанагорії, на місці середньовічного княжого міста Тмуторокані і сучасної ста­ниці Таманської. Першими розвід- ковими розкопами на тому місці в 1930-1931 рр. була виявлена частина добре вимощеної вулиці або майдану в прибережній час­тині городища.

В місті був також храм Афро- діти, прикрашений, мабуть, зоб­раженням боротьби Геракла з гі­гантами, фрагменти якого, ви­різьблені в мармуровій плиті, зна­йшли тепер підчас розкопів. У рр. 1938 — 1940 досліджувано некропіль Гермонасси, з 1952 р. систематичні дослідження на її герені веде Б. Рибаков, який ствердив, що грубина її античного культурного шару становить 6,5 м.

В античних джерелах згадуються ще декілька менших грецьких ко­лоній у північній частині Таманського півострова, одначе льокалізація їх в терені досі не дала бажаних успіхів. Є тільки здогад, що одно з тамошніх го­родищ — це залишки колонії П а т р е ю, заснованої, за розвідковими роз­копами, в VI ст. до Xp.°°*

Найбільше віддаленою від Керченської протоки колонією на північ- но-східньому березі Чорного моря була Гор гі пі я, на.місці якої стоїть тепер м. Анапа. Археологічних розкопів на тому місці досі ще не було і тіль-

териалы по археологии Северного Причерноморья в античную эпоху, І, МИА, 19, 1951 — Пантикапей, Фанагория, Харакс.

^aιs М. М. Кобылина, Памятники искусства Eocnopa из раскопок ҐМИИ, 2, М. 1947,- її ж, МИА, 57, Фанагория, 1956, 5 -101.

⁸¹⁹ В. Д. Блаватсинй, Фаиагорийская стенная роспись, МИА, 57, 1956, 168 - 170. ^2М Н. П. Сорокина, Архитектурная терракота из Фанагории, МИА, 57, 1956, 171 - 175.

⁸⁵¹ Д. Б. Шелов, Керамические клейма из раскопок Фанагории, МИА, 57, 1956, 128 - 153.

^31,2 В. В. Фармаковский, Обломки статуэтки сатира из Керчи, ЗООИД, XXX, 1912, табл. I, рис. 1-6, 8.

^sss H. М. Лосева, Терракотовая головка сатира из Фанагории, МИА, 57, 1956, 176 - 179.

^sε* Н. П. Розанова, Эллинская надпись из раскопок Патрея 1949 r., CA, XXVIII, 1958, 262-265.

ки під час різних будівельних та земляних робіт знаходять там уламки антич­них різьб, написів,кераміки і грецькі монети.^κ*

До Боспорського царства належало також розташоване на північ від Горгіпії і засноване у VI ст. до Xp. невідомої назви місто місцевого меото- сарматського племени синдів, городище якого, з огляду на сусідство з гру­пою скитських могил “Сім Братів” біля гирла Кубані, назвав його дослідник Н. Анфимов “Семибратним городищем”. Його розкопи (1938-1940, 1948)

Вхід в камеру Царської могили IV ст. до Xp. біля м. Керчі.

(за Д. Шеловом)

^a3δ А. И. Болтунова, Надпись под статуей из Горгиппии, CA, XXVHI, 1958, 106-110.

Т. В. Блаватская, Горгиппийская маиумиссия, 67, г. и. э., там же 91 - 96.

^icβ В. Латышев, ИИАК, 23, 1907, 46, його ж, Понтіка, 1909. виявили потужний оборонний мур, великий житловий дім (22.5 X 19.5 м.) з приміщенням довкола центрального подвір’я, з колодязем посередині, та сліди хліборобства, рибальства, різних ремесл і торговельних зв’язків.”’

Окрема група греко-сарматських поселень розташована була в низів’ях Дону. її досліджувала в 1923-1933 рр- археологічна експедиція ГАИМК під керуванням А. Міллера, а в 1930-их рр. М. Міллера.**

Залишки найдавнішого грецького поселення в північному Приозів’ї виявлено принагідно біля м. Таганрогу, на морському узбережжі. Під час земляних робіт видобули там із землі десятки уламків грецького тонко­стінного посуду з чорно-та червонолякованим мальованням і бронзове вістря до стріли раннього скитського типу. Ці знахідки датують виявлені залишки колонії половиною VI ст. до Xp. Глибші розкопи неможливі з огляду на на­плив грунтової морської води до шурфів.”⁰

Молодшою від Таганрізького поселення була колонія, по якій зали­шилося Єлисаветинське городище, знайдене II. Леонтьєвим у 1853 р. біля станиці Єлисаветииської в гирлах Дону і досліджуване А. Міл- лером в рр. 1908-1929. Формою воно подібне до трапезу, до довшого його муру прилягає окремо укріплений акропіль. Докладний його плян зняв А. Міллер ще в 1929 р., одначе тільки у 1946 р. він був уперше опублікований М. Міллером.*”

Головна частина городища, акропіль, була вкрита мурованими будів­лями міського типу, стіни яких були з тесаного або лупаного каміння. Деякі були обмазані глиною і побілені крейдою, часом помальовані червоною охрою і синькою. Покрівлі на деяких будинках були вкриті грецькою плоскою да­хівкою. Решта городища і східне передпілля, досить далеко поза валами, бу­ли густо вкриті хатами сільського типу, маленькими ліп’янками з очеретяною стріхою. Посередині глиняної домівки було викладене камінням вогнище, дим з якого виходив крізь двері- Кістки свійських тварин і дуже багато риб’ячих вказують на те, що бідніша, місцева частина населення городища займалась рибальством і скотарством.

Серед матеріялів, знайдених у різні часи на городищі і в розкопува­них А. Міллером могилах місцевої людности, переважає - як завжди - кера­міка довізна (амфори з таврами на ручках, тонкостінний, часто чориоля- кований посуд, одна тільки панатенейська мальована ваза), і місцевого гру­бого виробу. Із зброї траплялися короткі залізні мечі-акінаки, з яких три мали обкладені золотою бляхою держаки, а зовнішня сторона їх піхов при­крашена була орнаментами та сценами боротьби звірів. Далі знайдено багато бронзових вістер до стріл скитського типу, залізні списи і бронзова луска з панцерів. З дорогоцінних предметів і прикрас треба згадати ритон, оббитий угорі золотою бляхою із зображенням дельфінів, гладку золоту нашийну гривню вагою 1.2 кг., браслети, ковтки (іноді срібні) і дуже багато скляних.

^s°' Н. Анфимов, Новые данные к истории Азиатского Боспора, Семибратное городище, CA, VII, 1941, 258 - 268.

^3ss Студії з ранньої історії Прнозов'я, II: антична колонізація Приозов'я, 1946, 5-17, з двома картами.

М. Міллер, як вище, 7 - 8.

¹ Як попереднє, табл. між стор. 9 і 10.

часто інкрустованих намистин. В одній могилі знайдено кам’яну фігуру гру­бої роботи, то зображувала узброєного скитського вояка.”¹

А. Міллер знайшов був також місце грецького некрополя, одначе не встиг його розкопати до часу свого заслання на Сибір у 1935 р. Відносно хронології Єлисаветинського городища він довів, що воно було засноване під кінець V ст. до Xp. Колонія розвивалася протягом IV ст. до Xp., в III ст. до Xp. почала занепадати і остаточно заникла в половині того ж сторіччя. Вона не була зруйнована, просто мешканці покинули її тому, що протоку-пристань, до якої прилягав акропіль, ступнево повністю замулило.

На городищі не знайдено ніяких інскрипцій, які вказували б на назву цього міста. Тому деякі дослідники висувають гіпотезу, що воно звалося Танаїсом і було попередником справжнього T а н а ї с у, античними автора­ми часто згадуваної грецької колонії з греко-варварським населенням, яка була найдалі на північ висуненим містом Боспорського царства. Одначе пев­них доказів на не покищо немає ні в літературі, ні з археологічних дослі­джень.”²

Залишки Танаїсу знайшов А. Стемпковський у 1823 р. на правому високому березі р. Мертвого Дінця, поблизу хутора Недвигівки. Безладні розкопи провели там П. Леонтьев (1853),^3wl В- Тізенгавзен (1867)”* П. Хн- цунов (1870),³¹¹¹¹ і И. Веселовський (1908-1909),³⁰⁰ Пізніше городище відві­дали А. Міллер,^:"'^т і Т. Кніпович,”⁵ першу фахову розвідку зробив М. Міллер, У 1950-их рр. працювала там Нижньо-Донська експедиція.’” Цей видатний пам’ятник Подоння до того зруйнований, особливо місцевими мешканцями, які видобували звідтіля камінь на будівництво протягом 150 років, що для науки він вже загинув.

З найвидатніших знахідок в руїнах Танаїсу слід згадати велику кіль­кість мармурових стел-теламонів і плит з написами, 80 цілих і до 1000 улам­ків.”¹ Вони виявили картину національного, економічного й соціального устрою цієї найбільш віддаленої і зварваризованої грецької котонії, її гро­мадське й духове життя і організацію. Серед теламонів слід відзначити один чотириграччастий із зображенням угорі царя на коні перед жертівником, що стоїть під деревом. Унизу в написі сказано, що цей те іамон поставлений на честь божества ріки Танаїсу-Дону.

^3,11 М. Міллер, як попереднє, 8 - 9.

^ma М. Міллер, Скільки було Танаїсів, Чорноморський збірник, IX, 1947.

³¹¹³ Пропилеи, 4, 1854, 387.

=^w, CR, 1867, XIX, TAC, VI, 1888, II, 24.

^№ CR, 1870-1871, XXIII; 228.

^3uo Hermes, 1909, No. 6, 246.

^m7 Archaologischer Anzeiger, 1909, 140; 1912, 347; його ж, ИИАК, 35, 1910, 86.

^ms Танаис, М.-Л. 1949.

^м“ Танане, Госиздат, Ростів н/Д, його ж, До історії Таиаіса, Чорноморський збірник, VII, 1946, його ж, Студії з ранньої історії Приозів’я, II: Антична колонізація Приозів'я, Український морський інститут, вип. 37, 1946, 12 - 13/ його ж, Від давнього Танаїсу до сучасного Ростова, Мюнхен 1957.

^3,0 Т. М. Арсеньева, Местная керамика из Таиаиса, CA, 1958, кн. 3, 207 - 211.

³⁷¹ V. Latyshev, IPE, II, 1890, 225.

На початку XX сторіччя випадково знайдено два поховання з бага­тими золотими прикрасами, між якими були вінок-діядема і важка нашийна гривня. Наступними розкопами на тому місці Н. Веселовський виявив грець­кий античний некропіль Танаїсу, майже зовсім пограбований шукачами скарбів.

Здобуті розкопами матеріяли і знахідки однозгідно вказують на те, що Танаїс постав у другій половині IlI ст. до Xp. як крайнє східне грецьке селище того часу на північному березі Озівського моря. Водночас заникло Єлисаветинське городище, і тому А. Міллер припускав, що Танаїс був за­снований уперше переселенцями з Єлисаветинського городища. У І ст. до Xp. з причин покищо недостатньо виявлених, поселення озівського узбе­режжя заникаїоть, одначе постає низка поселень над Мертвим Дінцем і До­ном вглиб суходолу, для яких Танаїс стає осередком і відносно яких займає крайнє на захід положення. Дальша доля Танаїсу припадає вже на римську добу.

Два інші скитські поселення виявив М. Міллер розвідкою в рр-1926- 1929 на північному узбережжі Озівського моря, на захід від м. Таганрогу. Одне з них розташоване біля гирла р. Міюса під Біглинькою косою, друге біля Петрушиної коси. В обох місцях поселення вже знищені в наслідок об­валу підмитих водою берегів у море, і тільки залишки їхніх могильників дали типовий інвентар — амфори, дрібний глиняний посуд, багато вістер до скит­ських стріл та ін. Ганчарські тавра на ручках амфор походять з IV — II ст. до Xp-

В загальних висновках про економіку Боспорського царства можна сказати, що вона мала переважно хліборобський характер. Засвід­чує це історик Страбон (VII, 4, 6) своєю розповіддю про данину, яку збирав боспорський цар Мітрідат VI Евпатор від населення Криму та підлеглих йому частин сумежної азійської території. Ця данина приносила йому 180.000 ме- димнів (коло 295.000 бушлів) збіжжя від селян і 200 таланів срібла (коло 250.000 долярів) від міського населення, купців та ремісників.

На другому місці в господарстві Боспору було ремесло.’⁷” Ма­буть головним його видом була обробка дерева. У своєму описі Пантікапею Страбон говорить, що в східній частині міста були пристань і доки для по­стою приблизно ЗО кораблів. Очевидно, праця в них вимагала кількох сотень робітних рук. Це засвідчує також грецький напис “Сіса навпеге, хайре” ('про­щавай, Cico, корабельний майстре) на кам’яній плиті, яка колись лежала на гробі цього Сіси.’⁷‘ Біля його імени немає імени його батька, видно, він був чужинець, відпущений на волю раб, і поховала його не родина, а товариші з його робітничого загону.

Обробкою дерева займалися також столярі й теслі. Дерева було на місці доволі, його навіть вивозили з Пантікапею, як каже історик Теофраст.”^{75 [785] [786]}

Серед керамічних виробів було багато довізних, одначе добре розви­нене було й місцеве ганчарство. Окрема група майстрів виробляла дахівку. Велика частина її має грецькі знаки-тавра “Базиліке” або “базилікос”, тоб­то штампи боспорських майстерень, які були царською власністю.”’ Свої власні ганчарські майстерні мали високі урядовці міста. У Херсонесі знайде­но уламки амфор з тавром “Істронос ту Апполоніда астіномунтос””⁷ (Істро- на, сина Аполлоніда, астинома).

Багато боспорських робітників працювало в каменоломах, обтісуючи та обробляючи камінь, потрібний для будівництва.

Визначне місце в господарстві боспорського царства займала обробка металів.”’ Найвище тут цінилося роботу золотарів, які працювали головно для вищих шарів населення, боспорських і скитських кочовиків, а далі вироби зброярів-бронників.

Мало відомостей збереглося про ткацтво. На його існування вказу­ють, між іншим, клапті тканин у багатих похованнях Пантікапею і азійського Боспору. Вони здебільша вовняні, одначе ткачі вживали й конопляних ни­ток. Тканини фарбувалось стилізованими рослинними мотивами.

Менше ясний образ дає дослідження чинбарства та інших промислів, як обробка кости, гутництво, кошикарство, виготовлення гіпсових архітек­турних прикрас та ін.

Археологічні матеріяли дають, нарешті, деякі вказівки на організацію ремісничого виробництва у Боспорському царстві. В VI — V ст. до Xp. існу­вав переважно дрібний домашній промисл. З IV ст. до Xp. організуються не­великі виробні, а в III - - II ст. до Xp. працювали вже великі фабрики, що виробляли дахівку. Цей дахівковий промисл став, мабуть, царським монопо­лем.’™ Відносини у промислі й торгівлі значно погіршали з появою нової кочової орди — сарматів.

Таври.

Гірську частину Криму займали в скитських часах таври, і тому Крим названо Таврідою, Таврійським півостровом. їх етнічна приналежність ще не з’ясована. Можливо, це була частина кіммерійців, що після приходу скитів в українські степи схоронилася в кримських горах, бо, як свідчить Страбон, один з гірських хребтів Криму звався Кіммерієм.

Першу спробу клясифікації таврських пам’яток зробив М. Рєпніков наприкінці 1920-их ρp.,^3a' і тепер таврам приписують уже до сотні поселень і могильників т. зв. к и з и л - к о б и н с ь к о ї культури, яка свою назву дістала від поселення того типу, виявленого вперше С. Забніним у 1914 —

³⁷⁰ Б. Граков, Этниграфические документы царского черепичного завода в Пантикапее, ИГАИМК, вип. 104, 1935, 207.

^3,1 В. Борисова, Гончарные мастерские Херсонеса, CA, 1958, кн. 4, 152.

^3,3 И. Марченко, Материалы по металообработке и металургии Пантикапея, МИА, 56, 1957.

³⁷³ В. Блаватский, О боспорском ремесле IV -1 вв. до и. э., CA, XXIX - XXX, 1959, 57.

³⁸⁰ Предполагаемые древности тавров, ИТОИАЕ, І, Симферопіль 1927.

1916 рр. в печері Кизил-Коба біля Симферополя і досліджуваного потім Г. Бонч-Осмоловським.*”

Таври займалися головно хліборобством, також скотарством і мор­ським рибальством. Під час розкопів на їхніх поселеннях знайдено багато звуглілих зерен пшениці, ячменю, гороху й квасолі, а також кам’яні мотики, зернотерки й кремяні вкладні до серпів. У великій кількості подивуються кіст­ки свійських тварин, а також морських риб і дельфінів.

Крім Кизил-Кобинського печерного поселення, залишки таврських по­селень і їхні могильники виявлено в околицях Симферополя,³⁸² Бахчиса­раю,“^S! в південно-західньому Криму,³⁸¹ в Інкерманській долині,³⁸³ в південному Криму і на Гераклейському півострові.³⁸⁸

⁸⁸¹ Доисторические культуры Крыма, журнал "Крым", 1926, ч. 2.

³⁸² П. Шульц, Тавро-скифская экспедиция в 1947 г., КСИИМК, XXVII, 1949,- О. Дашевская, Раскопки Симферопольского поселения кизил-кобинской культуры КСИИМК, XXXIX, 1951.

³⁸³ X. Крис, Поселение кизил-кобинской культуры в балке Ашлама-Дере, збір­ник "История и археология древнего Крыма", К. 1957.

³⁸⁴ Д. Крайнов, Стоянка Таш-Аир в Крыму, збірник "Археологическая сессия ученого совета РИМ 19-20 марта 1941 p.", М. 1941.

С. Стржелецкий, Раскопки в Инкермане в 1940 r., CA, IX, 1947_i Е. Веймарн, Раскопки Инкерманского могильника в 1948 г., зб. "История и археология древнего

Поселення таврів займали площу 1 — 2 і 5 гектарів. Для вивчення їх важливе значення.мають розкопи на горі Кішка біля Сімеїзу в пів­денному Криму, проведені П. Шульцом у 1950 і 1955 рр. Тамошнє поселен­ня (близько 1.5 гектара) займало доволі рівний майдан на верху гори. Зі заходу й сходу він був захищений високими скелями та стрімкими схилами. В місцях зручнішого доступу на цей майдан були споруджені кам’яні стіни, вимуровані “насухо” з лупаного каменю - обидві сторони з великих, поде­куди притесаних брил, простір між ними виповнений дрібним камінням. Тру­бина стін досягає 2 м., висота понад 3 м., з півночі були в них дві башти. У підсипі під стінами виявлено керамічні уламки з другої половини остан­нього тисячоріччя до Xp.

Розкопами встановлено, що ще далеко перед спорудженням оборон­них мурів - можливо для охорони від сарматів це місце було вже залюд­нене, на що вказують насамперед знайдені керамічні матеріяли з VIl — IV ст. до Xp. Місцевий посуд представлений горщиками з пласким дном, мисками з увігнутими всередину вінцями, лощеними черпаками з заглибленим орнамен­том-канелюрою. Довізними були тільки гостроденні амфори на вино й оливу. Подивуються також глиняні пряслички для веретен, кам’яні тягарці, зерно­терки, кістяні шила й голки та ін. Кістки походять із свійських і диких тва­рин."^{[787] [788] [789] [790] [791] [792] [793]}

Недалеко поселення на горі Кішка знайдено приналежний до нього могильник у кам’яних скриньках. Могильники такого типу були досліджувані в різних частинах Кримського півострова: в його гірських районах,^sss у Бай- дарській долині,"” в Еске-Кермені,³"’ в південному Криму,”¹ на терені Херсо­несу”' і в інших околицях.

Горішнє Подністров’я і доріччя Бугу.

У той час, коли в Подніпров’ї і на Поділлі в залізній добі жили хлі­боробські нащадки трипільських племен, в степовій Україні скотарсько- номадське життя вели азійські кочовики-скити, а в Причорномор’ї торго­вельні факторії закладали й перші міста творили грецькі колоністи з Малої Азії — великий вплив на населення західньоукраїнських земель мали дві центрально-європейські культури, які різними шляхами й способами про­сякали у Східню Европу.

Одна з них, га.іьштатська культура, прикметна для переходо­вої доби від бронзи до заліза, дістала свою назву від великого іллірійського погребища в місті Гальштат над оточеним горами Гальштатським озером у Долішній Австрії, де вже в 1846 — 1864 рр. Е. Сакен, директор цісарського Кабінету старовини у Відні розкопав 993 кістяково-тілопальні поховання з 6000 предметами ранньої залізної доби. Альпійський культурний центр, ба­гатство якого спиралося на видобуванні соли в самому таки Гальштаті і на торгівлі нею в сумежних краях, вобмін за скляний посуд, бронзовий посуд з фігуральними прикрасами і виробами з бурштину, мав великий вплив на розвиток культури Европи в ранній залізній добі. Звідтіля, з альпійських іллірійськими племенами заселених країв, нові модерні форми та ідеї різних ділянок матеріяльної культури поширювалися по цілій Европі.

Була це, між іншим, чорна від закінчування й блискуча від вигладжу­вання кераміка — зокрема вази-амфори так званого віляновського типу³” з видутою спідньою частиною та стіжкуватою високою шиєю, бронзовий бля­шаний посуд, бронзові фібулі типу Peschiera і нарешті поворот від тілогіа- лення до прадавнього похоронного обряду трупокладення. Усе це допома­гає датувати археологічні знахідки поза межами іллірійських теренів.

Пізня фаза залізної доби, що припадає на другу половину ос­таннього тисячоріччя до Xp. — це час найбільшого поширення кельтійських племен, які тоді займали сучасну Францію, Чехію, Моравію, Шлеськ, півден­ну частину Польщі, Словаччину і в своїх воєнних походах заходили аж до Греції та Малої Азії, Під кінець гальштатської доби вони зазнали сильних культурних впливів Греції, які йшли до них з фінікійської колонії Массалії (тепер Марсель). Після цього вони витворили власну високу культуру, впли­ви якої поширилися під час воєнних походів і купецькими шляхами по ши­роких просторах Европи. В наслідок цього майже в усій центральній і пів­нічній Европі розвинувся своєрідний ступінь праісторичної культури, назва­ної л я т е н с ь к о ю від мілини La Tene у Найшательському озері в ІПвайцарії.

Лятенська доба прикметна масовим виробництвом залізних предметів, головно зброї та рільничого знаряддя, винайденням лемеша до плуга, коси, ножиць, острогів і поширенням посуду, виготовленого на ганчарському колі. В Україні це був час бурхливого розвитку хліборобства, торгівлі збіжжям із Грецією й промислу, час помітного зростання людности й дальшого поглуб- лювання соціальних різниць.

У доріччі Бугу в ранній г а л ьштатській добі мешкали по­селенці з лужицькою культурою. З того часу походять залишки їхніх тілопальних погребищ (“полів поховань”) на Сокальщині (Бендюха, Городище Варязьке), Радехівщині (Павлів), Грубешівщині (Маличі) і біля Томашова Любельського (Возючин). Для цих поховань прикметна кераміка з жолобкованим орнаментом грубешівського типу, репрезентованого посудом з Малич і Городища Варязького.³"*

Пересуваючись з горішнього Побужжя на захід, носії лужицької куль­тури входять на терен львівсько-томашівського розточчя, де одно їхнє по- ^{[794] [795] гребите виявлено в с. Скваряві (Жовква),”', а друге розкопували ми в 1942 р. на пісковій надмі в с. Лисиничах біля Львова.”'" У розкритих там чотирьох похованнях були самі тільки попільниці з частинно недопаленими кістками, без окремого посуду з стравою. В одній з них знайдено 20 см. довжини брон­зову глицю з великою спіральною головкою і дві малі трикутні бляшки з діркою в одному розі.}

Племена лужицької культури переступають тепер лінію Бугу і за­ймають вузьку прибережну смугу по його східньому боці, де знайдено сліди їхніх селищ на піскових надмах біля с. Головні (Любомль)³⁰⁷ і Кульчина (Луцьк),”” тілопальні погребища в Млиниськах (Володимир Волинський)”* і Дружкополі (Горохів),*" здобуті, мабуть з тілопального гробу дві пізні лужицькі посудини в с. Колодні (Крем’янець)"" і окрему посудину лужиць-

Лужицька кераміка з тілопального погребища в Волинського.

с. Млиниськах біля Володимира

(за збірками Музею НТШ у Львові)

^s"⁵ W. Antoniewicz, Cmentarzysko Cialopalne z konca epoki bronzowej w Skot- nikach pod Krakowem, Prace і materialy antropologiczno-archeologiczne і etno- graficzne, I, Krak6w 1920, 90.

^mw Непубліковані керамічні матеріялн в Музеї НТШ (тепер Держ. істор. музеї) у Львові, бронзові предмети знищені війною.

^аи I. Sawicka, Pozostalosci siedziby Iuzyckiej па Stanowisku wydmowem pod

Далі на схід експансія західніх племен з лужицькою культурою не до­сягала, нема ще доказів на це у вигляді залишків їхніх селищ і поховань у Подніпров’ї. А проте Т. Сулімірський старався доказати таку “експансію” окремими бронзовими, на його думку, лужицькими виробами, які він знайшов 1934 р. в українських музеях, по одному з Овруччини (околиця міста), Жи­томирщини (околиця міста), Канівщини (Пекарі), Золотоніщини (Келебер- да), Черкащини (Бабичі, Сміла), Одещини (Коблево, в скарбі) і Полтавщи­ни (Петрівка).”' Були це браслети, глиці, нараменник, сокира-ке.іьт і вістря до списа. Вони то, вважають за Т. Сулімірським К. Яжджевський'"' і Т. JIep- Сплавінський^{[796] [797] [798]"" - - мали б бути наявними доказами окупації і слав’янізапії Подніпров’я західніми праслов’янами, носіями лужицької культури. Ці до­кази науково дуже мало переконливі, і думаємо, що цілком слушно відкинув їх інший польський археолог, В. Гензель,[799]"1 а в останньому часі також со- вєтські археологи А. Тереножкін,407 А Добровольський і В. Нанівець.4""}

Фінський археолог А. Тальгрен правильно вказав на те, що довгі й вузькі сокирки-кельти з кількома рядками смерічкового орнаменту вздовж втулки і з одним вушком е безсумнівно місцевим українським виробом, а не лужицьким імпортом,⁴"” і в цьому погоджується з ним також К. Журовський.⁴¹" За дослідженнями А. Тереножкіна вони є виробом місцевих племен з культу­рою чорноліського типу, про яку мова буде далі, і походять з часу приблиз­но між кінцем IX ст. і першою половиною VII ст. до Xp.⁴'¹

Якщо інші з перелічених Т. Сулімірським знахідок є справді лужиць­кого походження, тоді їх можна вважати тільки як слід товарообміну “лу­жичан” з Подніпров’ям.

Знайдені на Київщині сокирки, які знає Л. Тальгрен, прикрашені вже у ливарській матриці, кількома повздовжними, навпереміну скісно парафова­ними пластичними лініями. Виявлено їх найбільше на Київщині (20 примір­ників) і по одній — на Полтавщині, Чернігівщині, Вінниччині (Селище), Чер­кащині (Хмільна), Канівщині (Лука) і в м. Умані.

З Київщини ці сокирки були експортовані в західньоукраїнські землі, де їх знайдено на Сокальщині (Бендюха, Сілець Белзький), і в с. Блюдники, Галицького р-ну, Станиславівської области.

В своїй експансії на схід племена лужицької культури зустрічаються з місцевою людністю, нащадками давніх надбузьких племен, і ці останні ви­творюють мішану культуру, яка від могильника в с. Висоцьку біля Бродів дістала в археології назву в и с о ц ь к о ї культури. Досліджували її І. Оссовський (1890),⁴¹² І. Шараневич (1895 — 1898),^4,3 M Грушевський ( 1895),^4,4 К. Гадачек (1904),^{[800] [801] [802] [803] Б. Януш (1923),41,1 Я. Брик (1924^ 1930),[804] [805] [806] [807] Т. Сулімірський (1929 — 1930),4,s 1. Канівець (1951)4'β і М. Смішко (1955).434}

Племена з висоцькою культурою займали, за теперішнім станом до­сліджень, долішній біг р. Рати, горішній біг Бугу, Стиру, Ікви та Горині, а на південь від цих районів горішній біг Білого Потоку, Свіржу, Гнилої й Золо- лотої Липи, Стриши й Серету і цілий біг східнього допливу Серету р. Гнізни. Відокремлено від цього корінного терену знайдено кераміку висонь- кого типу на півночі, на Підляшші в с. Кодні над Бугом і в с. Лучній біля м. Любартова над р.Вепром, і також на півдні у Подністров’ї в с. Колодні і Ky- рилівці, Ушицького р-ну.

На густоту населення цих теренів вказують виявлені досі чотири ве­ликі могильники без насипів в сс. Висоцько, Чехи (тепер — Лугове), Ясенів, Смільне — всі Брідського р-ну, а далі десять менших погребищ і окремих поховань, одно печерне поховання (Куликів на Крем’янеччині), одно групове поховання (Красне, Золочівського р-ну), п’ятнадцять окремих знахідок ке­раміки, можливо з поховань, сім знахідок бронзових виробів і сліди п’ятьох селищ.

Найбільше згуртування знахідок помітне в околиці між Золочевом і Бродами. Цей терен багатий на воду й ліси, має дуже врожайну землю, і тому створював догідні умовини для хліборобства та густого заселення. Тут, оче­видно, мусів бути й організаційно-культурний центр племен з висоцькою культурою. Ним 'могло бути не виявлене ще селище на місці сучасного с. Че- хи-Лугове, “поле поховань” якого й досі найбагатше на знахідки.^[808]

1 — Бишів; 2 — Станін; 3 — Неслухів; 4 — Звенигород; 5 — Переволочив; 6 — Белзець; 7 — Хнльчнці; 8 — Почали; 9 — Красне; 10 — Віцннь; 11 — Внсоцьке; 12 — Чехи; 13 — Ясенів; 14 — Смільне; 15 — Броди; 16 — Старі Вроди; 17 — Залізці; 18 — Рома­нівна; 19 — Кути; 20 — Беремівці; 21 — Глубічок Великий; 22 — Тернопіль, 23 — Біла; 24 — Смнківці; 25 — Біркн Великі; 26 — Лошнів; 27 — Теребовля; 28 — Раківкут;

29 — Увисла; ЗО — Бережани; 31 — Котів; 32 — Божнків; 33 — Перемншлянн;

34 — Свірж; 35 — Пнпівці.

Для похоронного обряду племен 3 BHCOHbKOIO культурою прикметним є біритуалізм трупокладення і трупоспалення. Близько 90 відсотків по­ховань першого типу, просто в могильній ямі, без ніякої обстави камінням або деревом. Мабуть, під впливом гальштатської культури, що йшла з пів­дня, всі покійники лежать випростані, головами на південь і мають на собі всі прикраси, яких вживали за життя. На шиї в них часто бронзові або за­лізні нашийники чи намиста з багатьох намистин, біля вух, звичайно правого, металеві ковтки, в жіночих похованнях біля вух ще й бронзові кілечка-дар- мовиси. Верхня одежа — плащ — була застібнута по правій стороні грудей різного роду бронзовими та залізними глицями. На руках покійників були браслети, на пальцях правої руки бронзові перстені. У дорогу на “той світ” давали покійникам їжу в кількох посудинах (не більше як у шістьох) і па­лянички, що виглядають тепер неначе плескаті шматки живиці. Хемічною аналізою виявлено в посудинах сліди товщу і відсутність соли в паланичках. У деяких посудинах знайдено недопалені кістки коня і свині. Для вжитку в позагробовому житті давали покійникам залізні ножики, кам’яні сокирки та молоти, крем’яні серпи й вістря до стріл. У дитячих похованнях подиву­ються глиняні іграшки, тарахкальця та пташки.⁴"²

Між кістяковими похованнями зустрічаються іноді паристі поховання з кістяками чоловіка й жінки, похованими одночасно. Такі патріархальні по­ховання мають завжди багатший виряд, і належали вони знатнішим особам.⁴²³

Появу нечисленних тілопальних поховань деякі польські археологи приписують західнім лужицьким впливам, одначе це може бути також і пра­давній трипільський звичай, що зберігся у подністровських трипільських на­щадків, т. зв. “комарівців”. У тих похованнях кістки, дбайливо очищені від залишків вогнища, були всипані в урну-попільницю або просто в невелику яму, а біля них лежав могильний виряд. В одній урні, розкопаній М. Сміш­ком на тілопальному погребищі в с. Могилянах біля Острога на Волині, знайдено перепалені кістки дитини, розташовані в анатомічному порядку, при чому зверху лежав добре збережений череп, прикритий дном невеликої по­судини.^{[809] [810]}

Розлогі погребища “надбужанців” ранньої залізної доби вказують на осілий, хліборобський спосіб життя населення, за що промовляє також майже повна відсутність зброї в похованнях. їхній могильний інвентар складався переважно з кераміки, з бронзових, залізних, кістяних і кам’яних виробів. У ньому видно багато ще неолітичних пережитків. Постійно зустрічається крем’яне знаряддя (вістря до стріл і списів, серпи) давнього надбузького типу, кам’яні сокирки неолітичних форм, а в кераміці панівні тюльпануваті форми з низкою дірок під вінцями.

Оті цікаві ремінісценції надбузьких ганчарів і кременярських майстрів, які виявляють справжню місцеву традицію, привели Л. Козловського на здо­гад, що носії неолітичної надбузької культури перейшли під кінець неоліту, з огляду на засушливий клімат, на Полісся, де тоді було багато менше багон і земля краще надавалася на заселення. І справді, крім численних епіпалеолі-

Кераміка висоцької культури з с. Чехів (1 -9, 24, 26, 28, 31 - 32), Ясенова (10 -12, 14, 16 • 23, 25, 27, ЗО), Смільного (13, 29) та Висоцького (15).

(за П. Козловським) тичних і кампінськкого типу стоянок відомо з теренів сучасного Полісся ба­гато залишків надбузьких селищ.

На Поліссі надбузькі племена, зіндоевропеїзова'ні сусідніми “шнурови- ками”, перебули засушливу добу, а як тільки в ранній залізній добі клімат знову погіршав, став холодніший і вологий, повернулися на південь, зайняли західню Волинь і давні землі своїх неолітичних предків у північно-східній Галичині.*²⁵ Звичайно, треба ще багато польових досліджень, щоб вповні по­твердити цей здогад, одначе сьогодні можна прийняти йото як робочу гіпо­тезу.

Серед кераміки висоцького типу найчастіше подивуються тюльпану- ваті, вищі від усіх інших, посудини з прикметною низкою дірок під вінцями. Вичеревок цих посудин прикрашений поземою низкою відтисків пальця або пластичним валком з такими ж відтисками.

Іншими формами висоцької кераміки є середньої величини двостіжкові посудини з гострим заломом на вичеревку, формою зближені, одначе менші від них кухлі, ще менші кухлики, різної форми черпаки з великим вухом, щоб набирати рідину, і миски, звичайно із загнутими всередину вінцями, також з дірками в дні для проціджування. Орнаментовані ці посудини ко­роткими рисками, які творять поземі або скісні рядки, ламані лінії й смеріч­ки в різних комбінаціях, часто інкрустовані білою масою з живиці і товчених перепалених кісток.*'²⁰ Зрідка подивуються на них схематичні зображення тварин.*²⁷

Великим поступом у споживанні рідини була поява глиняних ложок стіжкуватої, рідше півкулястої форми з коротким, круглим, на кінці загостре­ним держаком. Цікавими, від “лужичан” перейнятими формами є маленькі по­двійні і потрійні посудини (двоячки й троячки) і дитячі іграшки — глиняні тарахкальця у вигляді мініятюрних посудин і птахи на високій ніжці-стовп- чику. Ганчарськими виробами є також глиняні пряслички різної форми.

Серед металевих виробів на перший плян висуваються бронзові й за­лізні глиці різних типів для спинання одежі, головка яких іноді буває розкле­пана і скручена в маленьке вушко або звинена у доволі велику спіралю, часом масивна у вигляді маленького стіжка або кульки. Далі йдуть в ній групі зна­хідок бронзові й залізні нашийники з шрубувато скрученого круглого чи плескатого дроту, намиста з маленьких бронзових рурочок і глиняних, білих каолінових і скляних (іноді з жовтими гудзиками)*²⁸ намистин, між якими трап­лялися просвердлені мушельки, куски бурштину та зуби диких кабанів. Крім того бронзові й залізні браслети із заложенными один за одного кінцями, мен­ші за них прикраси для волосся, що звисають на скронях, і півкулясті гудзи-

L. Kozlowski, Zarys₁ 59-60. За T. Супімірським (Wiad. Arch. XIV, 1936, 46) панівну ролю у висоцькій культурі відіграє також старе культурне підложжя, яким були "волинські культури".

¹²⁰ Серед сторонніх археологів перший звернув на це увагу —T. Wosinsky₁ Die inkrustierte Keramik₁ Budapest, 1904, 144 -145.

'²⁷ T. Sulimirski, Kultura wysocka, tabl. ХШ, 19.

^l2'^s За хронологією скляних намистин, що її подав P. Reinecke (Altertiimer un- serer heidnischen Vorzeit₁ V, 60), скляні намистини з ґудзиками вироблювані під кінець VI ст. до Xp. Пор. теж J- Zurowski, Skarby Iialsztackiego okresu z doliny Du- najca₁ Prace і materialy archeologiczne, IV, Krakow 1927, 72.

Бронзові вироби внсоцької культури, (за Л. Козловським)

ки з вушком для пришивання на одежу. Чужим типом є малі ковтки у вигляді скрученого в коло короткого цвяха з широкою головкою. Вони запозичені від західньоподільських т.зв. “ скитів-орачів” і на терені, зайнятому “царськими скитами”, не зустрічаються.

З ужиткового знаряддя подивуються в похованнях залізні, доволі довгі ножі, топірці-сокирки з граніту й діориту, малі вапнякові молотки, бруски гострити металеве знаряддя, кремяні ножі, шкребачки та рильці ще зовсім неолітичного типу. До рідкісних знахідок належать бронзові бритви (Белзець, Лошнів), бронзовий серп з бічним гудзиком, щоб прикріпляти держак (Ясе­нів), бронзові стрілки, одна залізна і кремяні вістря до стріл, з яких одно було вбите у стегнову кість покійника (Висоцько). Нарешті в похованнях висоць- кого типу подивується ще один рід невідомих досі знахідок. Це куски грубих тваринних кісток з прямокутною дірою на дерев’яну палицю. T- Сулімірський вважає їх милицями для калік,^{відливати втулчасті сокирки і матрицю відливати грудну прикрасу у вигляді кружальця з 7 променями і 13 меншими кружальцями.”3 Видно, що на посе­ленні була своя бронзівнича, а може й ковальська майстерня. Тут же дослі­джував у 1930-их рр. Т. Сулімірський залишки хати, датованої залізною гли­цею висоцького типу.'3*}

В лятенській фазі залізної доби висоцька культура виявляє по­мітне зубожіння, мабуть в наслідок боїв з новоприбулими “скнтами-хлібо- робами”- Кераміка з поховань уже не так старанно виготовлена і гірше випа­лена. Ганчарі часто вживають звичайного чорнозему, який не надається для того, і тільки зверху обмазують посуд тонким шаром глини. Орнамент посуду майже цілком заникає, а якщо він і подибується, то повторюються здегенеро- вані давніші форми. Могильний інвентар виявляє більше вирівняння. Похован­ня без кераміки належать до рідких виїмків, більшість їх має 3-4 посудини. Далеко менше при тому металевих виробів.

Під кінець лятенської доби металевих предметів у похованнях висоць- ких племен майже зовсім немає, кераміка заступлена маленькими й погано випаленими посудинками, а далі приходить повний занепад висоцької культури.

Хронологію висоцької культури на всьому терені її поширення вста­новив Т. Сулімірський, автор її монографічного опрацювання. Він відзначив її чотири розвоєві фази, вживаючи при тому термінології П. Райнеке (Hall- statt C - Hallstatt D-La Tene).⁴³⁵ За цим поділом перша розвоєва фаза ви­соцької культури, що припадає на час (Hallstatt C 800-650 до Xp.) - це час кристалізації цієї культури, друга фаза (Hallstatt D, 650-500 до Xp.) — час буйного її розвитку. Після того, мабуть, з причин воєнного лихоліття, як здогадується автор, починається зубожіння і нарешті занепад, що пов’язує­ться з третьою й четвертою фазою в лятенській добі, (500-0 до Xp).

Іншу хронологію висоцької культури подають, за В. Канівцем,⁴³" совєт- ські археологи О. Тереножкін і В. Ільїнська. “До недавнього часу помилково вважали, — кажуть вони, — що висопька культура існувала з VlII до І ст. до н.е. Тепер встановлено, що розвиток її припиняється в VI ст. до н.е., коли на територію західніх областей УРСР широкою хвилею просуваються із сходу, очевидно з Богу і Середнього Подніпров’я, землеробські племена з скіфопо- дібноіо культурою”-⁴³⁷ Таке твердження ніяк не випливає із згаданих нами ви­ще археологічних матеріалів.

Не підтверджена археологічними матеріалами також та частина хроно­логії, встановленої совєтськими дослідниками, в якій говориться про причину занепаду висоцької культури. Крім самих лише ковтків скитського типу, що як новинка зайшли до інвентаря висоцькнх особистих прикрас, і тригранчас- тих вістер до стріл, набутих шляхом товарообміну, можливо, після деяких приграничних сутичок, нема на- всьому терені висоцькнх племен ніяких знахі­док, які вказували б на ворожу інвазію зі сходу, на значні її впливи на куль­туру чи насильно накинену зміну похоронного обряду. Племена висоцької культури займали свої землі ще в останньому сторіччі до Xp. і були доволі сильні, бо войовничі венеди, що прибули тоді із заходу, оминули ті землі, посуваючись у Подністров’я вздовж їх південних окраїн. Тим то причини за­непаду й зміни матеріальної культури висоцькнх племен не слід шукати в скитському “нападі” VI ст. до Xp.

Проблема етнічної при на лежности племен висоцької куль­тури пов’язана з народністю і льокалізацією в терені одного з племен, що за відомостями, які мав грецький історик Геродот (приблизно 485-425 до Xp.), перебували, в його “Скитії”. Цим племенем були неврн, яких він приміщував на північ від джерел Дністра і від племени алізонів над Дністром і горішнім Бугом, тобто приблизно на визначеній археологічними знахідками території племен з висоцькою культурою. За праслов’янське плем’я вважав неврів уже чеський історик П. Шафарик,⁴³⁴ а далі І. Барсов,⁴³” T- Маретіч,⁴¹⁰ Т. Бравн,⁴⁴' ^{[812] [813] М. Грушевський,"’ Л.НІдерле,413 Т. Сулімірський,4'* Л. Іздебільша неприкрашений або має тільки жолобки, які викликають враження “заглибленого” пластичного орнаменту. З’являється також багато посудин з лискучою чорною поверхнею.}

Похоронний обряд “комарівців” гальштатської доби добре ілюструє гі.тоиальна могила, яку розкопав у 1932 р. В. Кобі.тьник на терені с.. Г о р о- д и щ а, Самбірського р-ну. На половині висоти могильного насипу він виявив доволі грубий шар вугілля, як слід похоронної тризни, 10 см. нижче широко розсипані перепалені кістки, а на первісному терені вогнище 1 м. у попереч­нику, обведене колом з дев’ятьох великих піскових кругляків. З одного боку на вогнищі лежали два бронзові не орнаментовані браслети з заложеними один за одного кінцями, залізна глиця, дві каолінові намистини та уламки двох глиняних посудин. В могильному насипі, оподалік центру могили знай­дено попільницю із спаленими кістками другої людини.*^и

Комарівська культура розвивалась безупинно аж до ранніх скитських часів, як на не вказують розкопані в с. Комарові дві могили з посудом закарпатського типу. Одну з них розкопали ми в 1938 р. В сильно розорано­му насипі були уламки глиняного посуду та розсипані перепалені кістки, вни­зу на первісному терені виявлено залишки вогнища, на якому спалили покій­ника, дві попільниці з перепаленими кістками і біля них вісім посудин, колись з харчами, три миски із загнутими всередину вінцями, чотири черпаки з висо­кими вухами і один горщик грубілої роботи. Багато перепалених кісток ле­жало також на землі біля одної з мисок, і між ними теж знайдено перепале­ний вогнем уламок крем’яної, вживанням добре вишліфуваної пилки або вкладня до серпа. В одній із попільниць між кістками лежав уламок заліз­ного, сильно поржавілого кілечка. З цієї ж могили давніше вибрано бронзо­ві кінські вудила/⁵’

Другу могилу досліджував Т. Сулімірський у 1936 р. і знайшов в її інвентарі також прикметний посуд куштановицького типу, що про нього буде мова далі.⁴™

Інвентар обох могил вказує на ранні скитські часи. Тому, що молодші могили комарівської культури досі невідомі, треба відносити її кінець при­близно на VI ст. до Xp. Причина її заникнення невідома. Не був нею, мабуть, прихід т. зв. “скитів-орачів”, бо слідів їхнього перебування на терені кома- рівськнх племен досі не виявлено.

На західньому Поділлі є група пам’яток ранньої залізної доби, куль­тура яких не виросла- на давньому місцевому підложжі. Це могил и т. зв. "скитів орачів”, що їх досліджували в терені А. Кіркор (1876-1878, 1881 - 1883),^4,1 В. Пшибиславський (1879),^{[828] [829] [830] [831] [832] В. Федорович (1884),4β3 Ґ. Occob- ський (1890),[833] [834] [835] Й. Сомбати (1895),’“ Ф. Пуласький (1900),4ββ М. Грохов- ський (1902),[836] Я. Брик (1928),4m і Т. Сулімірський (1932, 1934, 1935).4” Писали про них, крім того, П. Райнеке,4'0 В. Гребеняк,4'1 А. Спіцин,4'’ Б. Януш,473 JL Нідерле,474 Е. Сіцінський,473 В. Антоневич,470 Й. Костшевський,477 І. Райхль,478 О. Сайдль,47’ А. Мелюкова,480 та О. Тереножкін.481}

Західні подільські “скитські” могили розташовані -на колишній тери­торії носіїв білогрудівської культури. Північнозахідню границю зайнятої території творить приблизно лінія Товмач-Теребовля-Скалат, південну - - Дністер на просторі між гирлом Золотої Липи і Смотрича. На південь від Дністра могили такого типу виявлено у Братишеві, (Товмач), Городниці (Городенка), і на Буковині в Сатульмаре (Радівці) та в Ленківцях біля Чер- нівець. На півночі могили т. зв. “скитів-орачів” знайдено відокремлено у го­рішньому Погорннні (Сивки й Сокирниці на Остріжчині).

Могили т. зв. “скитів-орачів” західного Поділля розташовані завжди на підвищених місцях і ніколи всуміш з могилами іншого типу. В цьому слід добачати відсутність тяглости традиції. Від давніших місцевих могил вони різняться великою кількістю каміння, вжитого на їх будову, при чому одні з них мають дбайливу конструкцію, а інші являють собою просто накидану купу каміння під могильним насипом.

У першому випадку, на первісному терені кругле місце 8-10 м. у по­перечнику було обведене доволі правильним муром з кам’яних плит, 100- 200 см. заввишки і 100-150 цм. завширшки. По середині цього кола прямо­кутне місце величиною приблизно 4 X 6 м. було присипане шаром дрібного чорнозему, близько 20 см. завгрубшки, і обведене кількома рядами каміння- ріняків, часом ще викладене дрібним камінням і вимащене глиною. На при­готованому в такий спосіб місці клали скорченого покійника, іноді разом з усіма його прикрасами, а біля голови ставили посуд з їжею та його зброю. Разом з покійником ніколи не ховали звичаєм скитів-кочовиків його коня, і тільки в с. Новосілці Грималівській, в могилі А (Скалат), Дуплиськах (Залі- щики) та Івахнівцях (Кам’янець Падільський) лежали біля покійників брон­зові та залізні кінські вудила, як це було звичаєм у скитів на Полтавщині. Після того перекривали могильну споруду якоюсь кам’яною конструкцією без дерева і присипали її землею, густо перемішаною з кусками вапняку. Могильний насип у Братишеві (могила V!) був обведений ще кам’яним ко­лом, щоб забезпечити її від розсування. Уся могила мала звичайно 20 м. в поперечнику і коло 2 м. заввишки.”²

Другий рід могил мав прямокутну могильну яму коло 1. 5 м. завглиб­шки, стіни якої були обкладені камінням різної величини, часто на вапня­ному розчині. Після того, як покійника туди поклали, яму прикривали дубо­вими колодами, обводили кам’яним муром і аж тоді робили насип з каміння й землі.

Поруч з трупокладенням у західньоподільськнх ‘‘скитських” моги­лах доволі часто подивуються трупоспалення. Спалені кістки покійника за­лишали звичайно на місці і вкривали насипом (Шидлівці) або клали їх в по- пільницю-урну (Качанівка, Скалатського р-ну, і Постолівка, Копичинепь-

ITiiiseUms, IV, 1896, 40 - 46; Die Skythischen Altertiimer im mittleren Europa, ZfE, XXVIΠ, 1896, 1-43.

^,'¹ Сліди скитської культури в Галичині, Записки НТШ, 117-118, 1914, 9-23.

^{1, 2} Курганы скифов-пахарей, ИАК, 65, 1918, 87 - 143, з картою.

^,7s Zabytki, passim.

^,7* Keramika Zapadnich Skythskych mohyl, Recueil N. P. Kondakov, Praha 1926.

^,,° Нариси з історії Поділля, І, Вінниця 1927, 60 - 62.

^{хальне паристе поховання, в другому кістки двох давніших поховань були згорнені разом з їхніми дарами в один кут кам’яної скрині. На головному місці лежав скорчений кістяк з одним бронзовим ковтком і залізним вістрям до списа.}

Серед керамічних виробів західньо-подільських “скитських” могил найприкметніші і розмірами найбільші амфори віляновського типу, часто з чорноблискучою поверхнею.

Ця мода дісталася з їхньої північноіталійської батьківщини посту­пово через Подунав’я та Семигород в Україну. Тут вони виступають також у кераміці висоцького типу та на Київщині і Полтавщині, одначе західньо- подільські формою більше зближені до гальштатських первовзорів.^{[837] [838] [839] [840]}

Поруч описаних вище амфор виступають черпаки з високим вухом, також здебільша чорноблискучі, миски із загнутими всередину вінцями, горщики різної величини, завжди не вигладжені, кухлики і характеристичні кам’яні миски невідомого призначення.⁴"

У металевому інвентарі описуваних могил найбільш прикметними є бронзові дзеркала, тригранчасті вістря до стріл і ковтки у вигляді скруче­них коротких цвяхів із широкими головками. Перші з них, бронзові дзер­кала, відомі в одинадцятьох примірниках, і мабуть теж були “модні” впро­довж усього часу тривання “скитської” культури на західньому Поділлі. За стилістичною аналізою 1. Райхль форма цих дзеркал запозичена з при­чорноморських грецьких колоній, потім була імітована своїми місцевими бронзівниками, і це привело до їх примітивізації. Вони складаються із ло­щеного кружальця з грубої бронзової бляхи, кільканадцятьох сантиметрів у поперечнику з листівкою і з плескатої ручки такої ж довжини.

TIaBiiiiiii між ними і найбільше зближені до первовзорів є дещо більші дзеркала з прикметною ручкою. З них найкраще збережене і найраніше ви­роблене, напевно, грецьким майстром-бронзівником в Ольвії в VI ст. до Xp., знайдено в могилі ч. II. у Братишеві (Товмач). Горішній кінець ручки дзер­кала прикрашений різьбленим йонійським капітелем, квітками, концентри­чними колами і зарисковани.ми ромбами, долішній закінчується пластичною головкою барана.⁴¹"¹ Дещо менші дзеркала з неорнаментованою ручкою ви­готовлені не так дбайливо вже власними майстрами.

До металевих виробів, знайдених у тих могилах, належать те залізні вістря до списів, ножі, малі сокирки (відзнаки влади), панцерна луска, глиці спинати одежу, кінські вудила, бронзові нашийники, браслети, глиці і теж кінські вудила.

При металевих вістрях до стріл збереглися дрібні залишки зотлілого дерева. Докладна їх аналіза виявила, що ті стріли були роблені з ліщини (Братишів, могила II). Вугілля з дерев, спалюваних на вогнищах у тіло- пальних могилах, вказує на те, що походили вони з мішаних лісів із перева­гою дуба, які зростали в теплому континентальному підсонні.^{[841] [842]}

В розгляді особистих прикрас звертає увагу майже повна відсутність намист із значною кількістю намистин. В одному тільки скриньковому гро­бі виявлено намисто з малих каолінових кружалець, і його слід вважати за імпорт від носіїв висоцької культури'. Звичайно намистини подивувались тільки одинцем, вони скляні, однобарвні (білі, жовті) або многобарвні з жов­тими вічками, рідше бурштинові. Один тільки раз (Ладичин) знайдено ве­лику білу порцелянову намистину з голубими ґудзиками у чорній обвідці. Кільканадцять дуже подібних намистин викопали, мабуть, на передскитсь- кому погребищі в с. Гребенах на Остерщині."^[843] Всі вони далекосхіднього по­ходження і вказують на посередні торговельні зв’язки України з Китаєм у ранній залізній добі. Імпортом з Подніпров’я були на західньому Поділлі кістяні валочки і стіжкуваті ґудзики, які знайдено в Новосілці Грималівській.

Найпізніші могили “скитів-орачів” на західньому Поділлі походять з лятенської доби. їх досліджувано в сс. C а п о г о в і, Борщівського р-ну (А. Кіркор, 1877),^[844] у Новосілці, Скалатського р-ну (могила В, Ґ. Occob- ський, 1890),^{[845] [846] [847] в Братншові, Товмацького р-ну (могила V, Т. Сулімірський 1932),'"a в Городку, Заліщицького р-ну (могила 1, Т. Сулімірський, 1934)4ββ і в Серватинцях, Кам’янець-Подільського р-ну (могила 1, Ф. Пуласький 1890).[848] Вони всі датовані бронзовими дзеркалами (IV-II ст. до Xp.),β8 і точе­ною на ганчарському колі посудиною (Новосілка, 300-150 до Xp.).}

У братишівській могилі був похований, мабуть, родоначальник або бойовик. Вона мала 25 м. у поперечнику і ще тепер має два метри висоти. Простір коло 8 м. у поперечнику був обведений муром яких 2 м. завгрубшки і 1.5 м. заввишки, дбайливо складеним з куснів місцевого вапняку. Посереди­ні цієї огорожі було прямокутне місце, обведене камінням-кругляками, яке мало по північній стороні дві “кринички”, виповнені грубими ріняками. В північній частині могили лежали один, а можливо й два кістяки дуже роз’ї- джені гумусовими кислотами, а біля них могильні дари — спис, стріли, ніж, дзеркало і кілька посудин.

Подібним способом побудована й випосажена була могила 1 в Го­ро д к у над Дністром. Багато простіша була конструкція тілопальної ново- сілепької могили з дуже вбогим інвентарем.

Західньоподільські т. зв. “скити-орачі” підтримували торговельні зв’язки з грецькими колоніями в Причорномор’ї, головно з Ольвією. Цим шляхом дісталися на північ грецькі монети, які знайдено в Жеребках (Ска- лат),^да Теребовлі/'” Торгановичах (Самбір),™¹ Заріччі (Ярослав)“² і в око­лиці м. Луцька.^sω Збірка грецьких монет з Крем’янеччини була в музеї кре­менецької гімназії (ліцею).^ω* Того самого походження малий чорний дзба- нок-ковшуник грецького виробу, прикрашений темночервоною пальметкою, викопано у с. Бурканові (Підгайці),⁵"' і мозаїчну грецьку намистину із зо­браженням чотирьох людських облич, знайдено в Баличах (Mocτncbκa).°^0β

Хронологію західньоподільських “скитських могил” допомагають вста­новити виявлювані в них імпортовані предмети. На місці розораної “скит­ської” могили в с. Заліссі (Чортків) між керамічними уламками гальштат- ського типу, знайдено уламок червонофігурної грецької посудини на висо­кій ніжці з кінця VlI ст. до Xp.^κιτ Цей уламок разом із згаданим вище грець­ким дзеркалом з Братишева і деякими запозиченнями в ділянці ганчарського виробництва від племен з висоцькою культурою, змушують відносити най­давніші з тих могил до перелому VIII-VI ст. до Xp. Точені на ганчарському колі опуклі горщики кельтійського типу з поземо розхиленими вінцями, знай­дені в кількох могилах, датують їх молодшим, лятенським періодом за­лізної доби. Про них мова буде далі.

Загалом аналіза описуваного тут могильного інвентаря вказує на тіс­ні звязки, що їх мали західньоподільські т. зв. “скити” із своїми хлібороб­ськими одноплемінними на Київщині та Полтавщині і з сусіднім місцевим на­селенням з висоцькою культурою. Водночас були в них добросусідські зв’яз-

⁴⁹⁰ L. Piotrowicx, Wiadomosci numizmatyczno-archeologiczne, XIV, Krakow 1931/1932, 124.

^aw Т. Sulimirski, Scytowie, 40.

^j°¹ Літопис Бойківщини, Самбір 1934, ч. 4, 12.

“^а Rocznik PAU, 1935/1936.

^m Т. Sulimirski, Scytowie, 40.

“* Т. Stecki, Wolyn pod Wzgledem Statystycznym, historycznym і archeologicz- nym, II, Lwow 1871, 160; пор. також: Ю. Купаковскин, Прошлое Тавриды, К. 1906, 13.

^mc Т. Sulimirski, Kultura wysocka, 170 і tabl. XXX, No. 2.

^em G. Ossowski, Sprawozdanie z wycieczki Paleoetnologicznej po Galicyi w r. 1889, ZWAK, XIV, 1890, 36, 65-66.

ⁱ°⁷ Інститут археології Львівського державного університету ім. Франка (не- публіковане).

Kii із Закарпаттям, що також підпало під вплив скитської інвазії, і з причор­номорською грецькою колонією Ольвією.

Дослідження совєтських археологів у рр. 1949-1951 в північній Буко­вині виявили кільканадцять селищ VlI-V ст. до Xp., кераміка яких дуже по­дібна до кераміки описаних тут “скитських” могил.®”⁵ На цій підставі їх мож­на приписати тій самій людності, яка залишила по собі названі могили.

У питанні етнічної п р и н а ліе ж н о с т и західньоподільських т. зв. “скитів” думки дослідників поділяються. Т. Сулімірський, який присвя­тив їхнім могилам найбільше уваги, не старався відгадати, котрому з Геро- дотових племен вони могли належати і вважає їх нарід за скитську верхівку на терені місцевого трацького населення.'™ Ближче підійшов до справи Л. Ko- зловський, який ідентифікував алазонів Геродота з подільською групою “скитської” культури.^[849] Одначе, найближче правди, треба думати, був Л. Hi- дерлє, який приписував “скитські” могили на Поділлі й Київщині місцевому хліборобському населенню, нащадкам трипільців, яких Геродот назвав “ски- тами-хліборобами”.^[850] В цьому запевняє нас факт, що в західньоподільських могилах нема поховань з кіньми, які є прикметні для справжніх скитів-кочо- виків. А коли йде про історичне ім’я тих псевдоскитів, то це могли бути а га­ти р с и, що їх В. Щербаківський вміщував на Київщині, Поділлі, Галичині й Буковині,^{[851] [852] [853] [854] саме на прадавній трипільській території.}

Найпізнішою із західньоподільських “скитських” могил є на сьогодні могила в Сапогові, датована бронзовим дзеркалом сарматського типу на II ст. до Xp. В той час, під кінець II ст. або на початку І ст. до Xp. уривається даль­ший розвиток цієї культури. Причину цього вбачали Т. Сулімірський”’ і Л. Козловський”¹ в інвазії венедів, а В. Антоневич^[855] - в інвазії кельтів на захілньоукраїнські землі.

Венеди.

За римським істориком Тацітом численні племена венедів займали в його часах землі від р. Одри на заході аж по край сарматів (Україну) на схо­ді. їхню культуру німецькі археологи тенденційно пов’язують з прагерман- ськи.ми племенами вандалів, а всі слов’янські археологи однозгідно визнають венедів за праслов’ян, предків західніх слов’ян. Останнім часом прихилився до цієї думки молодий німецький археолог K. Happ.'"¹

Культура венедів дістала в археології назву п е р е в о р с ь к о ї куль­тури від великого тілопального погребища біля м. Переворська в до­лішньому доріччі р. Вислока, західнього допливу Сяну. Його досліджував К.

Гадачек на початку цього сторіччя.⁰'^{[856] [857] [858] [859] [860] [861] [862] Монографічно опрацював пам'ятки пе- реворської культури М. Смішко.7'' Першу появу венедських емігрантів-посе- ленців у Галичині М. Смішко відносить до останнього сторіччя до Хр.в” 3 то­го часу і взагалі з пізньої лятенської доби маємо вже доволі багато пам’яток, що вказують на їх перебування в Галичині і на Волині. Це сліди їхніх селищ у с. Зимному (Володимир Волинський),'7" в Дорогим и ні над Бугом7’2' і на полі “Вигошів” ус. Голіградах, (Заліщики),7'” горна витоплювати залізо в с. Міла нови чах (Ковель),7'21 тілопальні поховання в м. Д о р о- гичині над Бугом,7,21 у с. Бендюсі (Сокаль),7’27’ в с. Лучці (Тернопіль)7'2" та в с. Ли пиці Горішній (Рогатин)027 і багато попільниць, горщиків і печей, виявлених принагідно в с. Cyx остав і (Копичинці) які, за оз­наченням Л. Козловського, походять з кельтійської доби.028}

Житлова архітектура венедських поселенців з лятенської доби ще дуже мало вивчена. Досі відомо тільки, що в с. Голіградах Т. Сулімірський розкопав залишки наземної хати, яка була прямокутна в пляні і мала стіни, плетені з хмизу-лози й вимазані глиною.

Дещо краще відомий похоронний обряд з того часу. Тілопальне по­ховання в с. Л учні знайдено в невеликий попільниці-урні, яка була при­крита залізним у.мбом від щита.⁷'²" Між перепаленими кістками в попільниці лежали уламки бронзової піхви, тричі зігнуте залізне вістря до списа, дві залізні остроги, дві залізні пряжки до ременя і дві бронзові фібулі спинати одежу.⁰²⁰ В Л и п и ц і Горішній над Бугом у попільниці разом із пе­репаленими кістками лежали залізне вістря до списа і залізна фібули ля- тенського типу.

Іншого типу були венедські тілопальні поховання з пізньої лятенської доби, що їх досліджував 3. Шміт на “Козарівці” біля м. Дорогичина над Бугом, на Підляпіші. Перепалені людські кістки знайдено в ямах, без по-

пільниць. При цьому було багато уламків ліпного посуду, прикрашеного ямочками, нарізами, зірками та подвійними лініями у формі меандру і свасти­ки. Частин зброї в похованнях не було, в розкопаних 13 ямах виявлено тільки два залізні ножі. Мало було також прикрас дві залізні фібули се- редньолятенського типу і два куски перетопленого скла.

Коли порівняти галицькі і підляські поховання венедів, то видно між ними єдність в одному лише обряді тілопалення. На обох теренах покійників спалювали разо.м з прикрасами і могильними дарами. Цей звичай постав, мабуть, з бажання очистити від усього земного самого покійника та ввесь його виряд і облегшити йому перехід у потойбічне життя. Різниця була у виряді і в способі поховання. Венеди, що прийшли у горішнє Побужжя і Подністров’я, ховали своїх покійників з більшою пошаною і давали їм в мо­гилу зброю, яка горіла з ними разом на вогнищі. Після того згинали її, щоб зробити нездатною до вжитку. Думка була, мабуть, та, що коли душа зали­шить після спалення тіло, то й зброя втратить можливість “дальшого жит­тя” — - практичного вжитку. Підляські венеди мали інший звичай: вони не давали своїм покійникам зброї і ховали їх недбало, згортаючи їхні останки з вогнища просто в ґрунтові ями;

Завважені тут різниці випливали, в першу чергу, із неоднаковості! пог­лядів на позамогильне життя. Вони можуть вказувати також на приналеж­ність одних і других венедських прихідців до двох різних племінних груп, одна з яких просувалася на нові терени поселення вздовж Висли й Сяну, а друга вздовж Бугу. Ці різниці можуть вказувати, нарешті, на дещо відмін­ний, більш войовничий або більш хліборобський, спосіб життя племен, роз­ташованих на широкому просторі сучасної, колись слов’янської, східньої І іімеччини.

За венедські окремі знахідки з лятенської доби, слід вважати залізні вістря до списів з сс. Д р о г и ч і в к и (Заліщики)^м1 і Марково ї (Під- гайці),““ уламок багато орнаментованої бронзової посудини з м, Лежай- ська (Ланьцут),'“ середньолятенську бронзову фібулю, залізне пізньо- лягенське умбо з м. Тичина (Ряшів)^и1 і два бронзові нашийники •— з сс. Ульвівка (Сокаль)^[863] та Залісся (Борщів).“

Зокрема цікаві й рідкісні обидві останні знахідки. Нашийники такого типу складаються з двох частин, злучених між собою завісками-шарнірами, і мають зверху 20—ЗО зубців, що роблять їх подібними до корон. М. Брай- чевський неправильно називає їх прикрасами для голови,бо вони відкрива­ються, щоб вішати їх на шию. Прабатьківщиною цих нашийників є північні краї, Данія і Ютляндія, звідкіля вони могли двома шляхами дістатися на пів­денний схід. Один з них, західній, міг вести з моря і Східньої I Ipycii вздовж Одри на Шлезьк, звідтіля вздовж лівого берега Висли в околиці гирла Сяну, де такий нашийник знайдено в с. Д віко з ах, Сандо.мирського р-ну,“* і далі в Подністров’я (Залісся). Цим шляхом ішли перші венедські переселенці, і вони могли принести з собою корони-нашийники, як власний виріб, на за- хідньоукраїнські землі. Другий шлях, східній, міг іти з Познанщини'®⁰ вздовж Висли,^м° Бугу (Ульвівок) і далі прямо на схід у Подніпров’я, де один такий нашийник знайдено в урочищі Губин біля Дашева, Липовецького р-ну, на Київщині,другий, мабуть, в районі Києва,^{[864] [865] [866] а третій ус. Л іс к а х, Мен- ського р-ну, Чернігівської області.31’ Цим шляхом нашийники з Ульвівка, Да­шева, Києва і Лісок могли бути принесені праслов’янськими торгівцями-мі- няйла.ми з Помор’я. їхній шлях був позначений у гальштатській добі тіло- пз.іьними скриньковими гробами, а тепер тілопальними підкльошовими гро­бами. Назва цих гробів походить від того, що попільниця з перепаленими кістками покійника в них прикрита догори дном оберненою посудиною, не­наче кльошем або дзвоном (звідси їх німецька назва Glockengraber). Такі виявлено в с. Плоско в і (Сільце) на Підляшіпі,814 в Ульвівку,[867] [868] [869] [870] Зве­нигород! (Нібрка)c,° і в Дубля н ах біля Львова.[871]}

Повертаючись до причини обірвання культури “скитів-орачів” на за- хідньому Поділлі в II ст. до Xp., слід сказати, що поява войовничого племени венедів у Галичині, добре доказана названими вище знахідками, могла справді бути причиною примусового відходу “скитів-орачів” назад у Подніпров’я.

Кельти.

Західньоевропейські племена кельтів мали б прийти в середній лятен- ській добі (300 — 150 р. до Xp.) через Подунав’я у долішнє Подністров’я, звідтіля вгору рікою на західне Поділля і зупинитися над р. Стрипою. Так думає В. Антоневич,⁵¹' одначе це твердження не уґрунтоване достатніми ар­хеологічними матеріялами. Прихід значного числа кельтів був би засвідче­ний їхніми кістяковими похованнями в супроводі кельтійських предметів. Та­ких певних поховань у східній Галичині досі не виявлено, і тільки два мож­на здогадно вважати за кельтійські. Одне з них було принагідно відкрите в 1885 р. у могилі в Ст и н я в і Нижній, Стрийського р-ну.⁵¹' Біля кістя­ка лежали один меч цілий і частина другого, стремено, вудило і дві посудини з сірої глини. Одначе, доля цієї знахідки невідома і провести її аналізу не­можливо. Датувати її можна тільки на підставі кельтійських поховань лятен- ської доби на Словаччині, де з’являються тоді кістякові поховання з рівними залізними мечами і іноді з двома посудинами, точеними на ганчарському колі, (напр., у с. Дамаші пов. Железовці).^{[872] [873] [874] [875] [876] Якщо наш здогад правильний, тоді по­хований у Стиняві кельтійський бойовик прийшов Верепьким перевалом із Закарпаття, і це був би єдиний слід транскарпатської комунікації лятенської доби в східніх Карпатах.}

Друге подібне поховання досліджували в с. Кол околи ні (Рога­тин) у 1935 р. Т. Сулімірський, а після того М. Смішко. Біля кістяка (впускне поховання у давнішій могилі) знайдено багатий виряд — чотири бронзові фібулі, п’ять частин бронзових прикрас ременя, що зберігся в кількох кусках, чотири срібні, роздвоєні вгорі вуха до відра, срібні бляшки з цього ж відра, масивне бронзове вухо дзбанка з масками божка Пана, бронзову пальметку, кілька уламків бронзових бляшаних посудин і залишки дерев’яних дощинок із слідами бронзового окуття. За здогадом М. Смішка, покійник належав, ма­буть, до кельтійської верхівки, хоч типово кельтійських виробів, напр., ля- тенських фібуль, біля нього не виявлено."' Дві маски І Іана на масивному бронзовому вусі дзбанка є, за стилістичною аналізою К. Маєвського, мистець­кими шедеврами кінця II або 1 ст. до Xp.^55s Бронзові фібулі датують колоко- линське поховання початком 1 ст. по Xp.

Крім цих двох здогадно кельтійських поховань, є ще кілька дрібних окремих знахідок кельтійського типу в Галичині, а саме бронзові й залізні фібулі середньої пізнолятенської доби (Кам’яниця, Ярославського р-ну,'"' Галич, Станиславівського р-ну,⁵⁵* Городниця, Городенського р-ну). ^[877]

На Буковині середньолятенську фібулю знайдено разом із скляним браслетом у с. Стефанівці (Заставна).'"' Мініятюрну срібну головку бика ви-

добуто з р. Сяну,“^т великий бронзовий нараменник із кільканадцятьма пляс- тнчними кульочками на ньому — з невідомої місцевосте Східньої Галичини?" Мабуть єдиний в Україні скарб срібних і золотих кельтійських монет (наслі­дування тетрадрахм Пилипа II Македонського) — із с. Скоморохів, Сокаль- ського р-ну,'"'“ дві золоті імітації монет Пилипа Македонського (359 - 336 до Xp.) — із Сокаля,'"’ і срібну імітацію таких же монет — із с. Литовців (Перемишляни).*”

Пам'ятки лятеиської доби: 1 — срібна кельтійська монета з Липовець (Перемншляии); 2 — срібна голова бика з р. Сяну; 3 — попільинця-урна з Гринева (Бібрка); 4 — бронзовий нашийник з Залісся (Борщів).

А проте, всі перелічені тут знахідки ніяк не вказують на довше пере­бування кельтів у Побужжі, Подністров’ю й на Поділлі і тим самим не можуть мати ніякого відношення до обриву культури “скитів-орачів” на західньому Поділлі. Крім того вони є не південно-східнього, а західнього походження.

^κ7 K. Hadaczek, Cmentarzysko Cialopalne, 18, fig. 5.

^^,a М. Smiszko, Stan і potrzeby badari, 129. Аналогічні нараменннкн найшлися в с. Обергофі біля Вроцлава на Шлеську (Е. Petersen, Schlesien von der Kiszeit bis ins Mittelalter, Berlin 1935, Abb. 268) та в c. Кошді (Kosd) Новгородського комітету на Угорщині (Dolgozatok, IX, Szeged 1933, 115, Fig. 8, No. 1).

W. Demetrykiewicz, Wykopaliska w Jadownikach Mokrych і Gorzowie, МАЛЕ, III, 1898, 106; Z. Zakrzewski, O Hionetach celtyckich, Znajdowanych w Polsce₁ PAP₁ IX, 1927, 220. Подібний скарб знайдено в Ґожові, Хшанівського пов., в місці, де р. Cona впадає у Вислу (W. Demetrykiewicz₁ як вище); H. Koblitz, WPZ, XVIII, 1931, 2-3. ^u°⁰ Монети зберігалися в приватній збірці О. Чоловського у Львові. Про знай­дення кельтійськнх монет в Сокалі була згадка в ZθW, V, 1930, 7.

^И1 М. Much, Atlas Vorgeschichtlicher Funde, Taf. XCI₁ Abb. 28; Z. Zakrzewski, як вище, 217.

За Е. Петерсеном кельтійські племена прийшли з Чехії (Boi) і з Мо­равії (Volcae Tectosages) на Шлезьк і злилися там з місцевим іллірійським населенням.⁵⁰² Згодом вони перейшли частинно в сусідню Малопольщу,⁵” де залишили по собі сліди перебування на пісковій надмі в Я н к о в і ц а х (Хшанів,^o°^, тілопальні поховання в с. 1 в а н о в і ц а х (Mexiκ),^aβ Tapio- в і ску (Бохня)⁵⁰" і Ядовніках Мокрих (Домброва).⁵⁰⁷ Окремі зна­хідки це залізний меч ус. Слупі (JIiMaHOBa),'*" вістря до списа у В і т- к о в і н а х (Краків),⁵⁰⁰ золота монета в Кракові⁵⁷" і монета Олександра Великого (336 - 323 до Xp.) в Я с л і.^{[878] [879]}

Розташування окремих кельтійських знахідок у Галичині вказує на те, що з Малопольші, з Краківської землі, кельтійські торгівці-міняйла йшли давнім неолітичним шляхом уздовж Висли до гирла Сяну, і тут їхні дороги розходилися. Одна, частіше вживана, вела вгору Сяном у Подністров’я і в північну Буковину, друга йшла на схід в напрямі Сокаля і звідтам вгору Бу­гом переходила в доріччя Гнилої Липи (Колоколин). Не уґрунтоване архео­логічними знахідками твердження румунського археолога В. Нарвана, шо кельти дісталися із Судетських країв на схід шляхом вздовж Карпат у Молдавію (Басарабія) і далі вздовж Дністра в Україну.^{[880] [881] [882]}

Поморяни.

Крім венедів, з’являються на західньоукраїнських землях в залізній добі ше прихідці з півночі. Вони залишили по собі декілька тілопальних по­ховань у попільницях (Став на Холмщині,⁵⁷⁰ Увисла біля Копичинепь)⁵⁷¹ і де­кілька глиняних посудин (Белз,^{[883] [884] Камінка Струмилова,570 Жуличі біля Золо­чена),[885] мабуть також попільниць. Усі ці предмети того типу, який є прик­метний для тілопальних скринькових гробів гальштатської доби на Помор’ю і в І Іольщі. Це — стрункі, безвухі посудини з вигладженою шиєю і рапавим вичеревком, іноді з чорною блискучою поверхнею (Камінка Струмилова) або також закопчені й загладжені ковшуни-дзбанки з довгим вухом (Белз) без супровідного могильного виряду. Одну попільницю цього ж типу викопано в околиці м. Тарнобжегу біля гирла Сяну.5” Поховань з керамікою такого ти­пу в кам'яних скриньках досі не виявлено в доріччі Бугу.}

Проблемі етнічної приналежності! племен із скриньковими гробами ранньої залізної доби і характеру міграції на південь присвятили багато уваги німецькі й польські археологи. Перші з них вважали ці племена за пра­германски, а саме за предків вандалів (Ґ. Коссінна),⁵” за готів (Кравзе,Флі- іер) або бастарнів (Петерсен,⁵*¹ Такенберг)."" Думки польських археологів в цій справі поділяються. В. Антоневич приписує гальштатські скринькові гро­бі! германським бастарнам,⁵*’ Т. Сулімірський — східнім германам, з виклю­ченням бастарнів. яких він вважає за кельтів,⁵*’ а Й. Костіпевський спершу,⁵’¹ а за ним Т. Вага⁵*⁵ — за поморських балтів, то саме тоді почали виділятися з первісної балтослов’янської спільноти, тобто за не-слов’ян. До думки Т. Сулімірського прихилився був М. Кордуба, підкидаючи водночас твердження Й. Костшевського щодо балтів?” Тепер Й. Костіпевський називає культуру скринькових гальштатських гробів поморською культурою, яка виросла на базі кашубської групи лужицької культури і приписує її слов’янським пле­менам поморян, оботритів і велетів.’⁷ Така розв’язка проблеми, думаємо, ба­гато ближча правди, як твердження німецьких археологів із школи Коссінни.

Неправильним було також пояснення німецькими і польськими архео­логами характеру експансії цих предків західніх слов’ян в напрямі українсь­ких земель, За Е. Петерсеном і К. Такенбергом, які намагаються уґрунтувати німецькі “старі права” на українські землі, поморські скринькові гроби в Побужжі є доказом великого переселення германських бастарнів, що в галь- штатській добі зайняли всю східню Галичину і після того дійшли аж над Чор­не море. У нічим не уґрунтованій інтерпретації Т. Ваги його балти в поході на південь також зайняли всю “Червону Русь”.'” А втім, нанесені М. Корду- бою на карту названі вите місця поховань і окремих знахідок поморського типу виразно зрідко розставлені на одній тільки лінії, яка йде вгору Бугом аж до його джерел, переходить у південно-східньому напрямі в долину Збруча і вздовж цієї ріки досягає Дністра. ” Таке їх розміщення в просторі можна вважати тільки слідом балтійсько-подністровського торговельного шляху, а не переселенням групи племен. В жадному випадку не є це доказ окупації

^,'^,w W. Antoniewicz, Archcologja Polski, 132 і tabl. XXXII, 26.

^κ* G. Kossinna, Der Ursprung der Urfinnen und Urindogermanen und ihre Ausbreitung nach Osten, Mannus, H, Berlin 1910, 86-106.

^mu Die friihgermanischc Kultur in Ostdeutschland und Polen₁ 1929.

^5u' Zu den Wanderungen der Ostgermanen, Mannus₁ XXII, 1930. Archeologja Polski₁ 131, 142.

^,5s, Die Kisten - und die Gloekengraberkultur in Siidostpolen₁ Swiatowit, XV₁ 1933, 169-178.

^a' Przynaleznosc etniczna kultury grobow Skrzyiikowyeh wczesnej epoki zelaz- ncj, ZOW₁ III, 1928, 11.

⁵⁴¹ Pomorze w czasaeh przedhistorycznyeh, Toruh 1934, 56.

M. Korduba₁ Die Ostgermanisehen Handelswege dureh die Ukraine uni die Mitte des ersten Jahrtausends vor Chr. Geb., Swiatowit₁ XV₁ 1933, 185, 189.

⁵'^τ J. Kostrzewski, Pradzieje Polski, 1949, 145, 153.

''^, T. Waga, як вище, 62.

^o'^w M. Korduba_r як вище, 188.

Побужжя й горішнього Подністров’я чужими наїздниками. Не можна думати й про будь-які впливи культури поморських торгівців-міняйлів на культуру висоцьких племен. Навпаки, вони здобували для себе від тих племен деякі керамічні вироби, свідком чого є черпак висоцького виробу в поморській по­пільниці у Жуличах.⁶”

Торговельні зв’язки горішнього Подністров’я і доріччя ISyry з сумежними краями, які досяглії високого розвитку вже у бронзовій добі, тривали і в залізній добі. Найдавнішим доказом нього є великий скарб з He- ділиськ, Перемишлянського р-ну, де поруч бронзових предметів (фраг­менти бляшаного посуду, сокирки, ножі, серпи, кілечка, уламок фібулі), є також залізні, як плеската сокирка, частина ковадла, уламки браслетів угор­ського, висоцького і лужицького походження з 900 — 700 рр. до Xp.^ra'

Десь коло 700-их рр. до Xp. настає деяка зміна. Помітно вривається довіз бронзового посуду із східньоальпійських країв і бронзових виробів з Угорського Низу. На їх місце з’являються предмети, імпортовані з Семиго­роду, з Подніпров’я і з закарпатських земель, заселених траками.

Семигородський імпорт представлений головно серпами з бічним ґу­дзиком, щоб прикріплювати ручку (скарби з Олешова, Товмацького р-ну,'"'² і з Заліщик),^ия сокирками-кельтами з одним вушком і глипями з гудзиками у горішній частині. Центром виробництва цих предметів був Семигород, одначе матриці для їх місцевого виготовлення знаходять також у різних місцях По­дніпров’я, переважно південного, і тому цілком відповідала б їм назва “семи- городсько-понтійських” типів/”*

З південного Подніпров’я походить ціла серія сокирок-кельтів, які різняться від семигородських своїми пропорціями. Цього ж походження ма­лий бронзовий меч з Рожубович (Перемишль) із розщепленим держаком*'”' і бронзове вістря до списа з плескатим черенком замість втулки з Орельця (Снятии) /”'

На чолі трацько-кіммерійської групи, в якій є вироби закарпатських даків, стоять два золоті скарби з Михалкова (Бортів), знайдені в 1878 і 1897 рр. Вони творили колись одну цілість вагою 7 кг. чистого золота, закопану в землю в двох місцях. Більшість цих предметів переховувалася до 1939 р. в одному з львівських банків як власність Музею Дідушицьких у Львові. В 1940 р. їх вивезено до Москви. До скарбу належали: одна княжа корона ціла і друга менша, пошкоджена, невелика миска-чара із витисненими зсередини овальними ґудзиками, чотири браслети різних типів, дванадцять різних фі- буль (в тому числі чотири у вигляді тварин), гладкий відкритий нашийник,

^r,a, Т. Sulimirski, Swiatowit, XIV-XV, 1933, fig. 2-3.

^al Т. Sulimirski, Brazowy skarb z Niedzielisk₁ pow. Przemyslany, Swiatowit, XVII, 1938, 255-282.

^ж W. Przybyslawski, Repertoryum, 47 і tabl. II, V; L. Kozlowski, Zarys, tabl. 5-7. °^ra Зберігається тільки один серп в Держ. істор. музеї Y Львові.

Т. Sulimirski, Die thrako-kimmerische Periode in Siidostpolen, WPZ, XXV, 1938, 136.

^κ,s W. Antoniewicz, PAP, I, 38-39.

"^wl Український національний музей у, Львові.

Львівська частина золотого скарбу з Михалкова, (за Л. Козловським)

прикраса у формі чотирилистої конюшинки з ґудзиком посередині, п’ять круглих оздобних бляшок з вушком ізнизу, дві прикраси руків’я кинджала і 505 різних бляшаних намистин.'”⁷

Друга частина золотого Михалківського скарбу зберігалася в При­родничому Музеї у Відні. Це: одна мисочка-чара ціла і два уламки другої, манжетовий браслет, звій тонкого дроту, 207 намистин, великий дармовис у вигляді тригранчастої оберненої пірамідки з кулькою внизу, одна бляшана прикраса ціла й три уламки другої.’''⁴ Решта скарбу попала в руки кількох приватних осіб.

Усі предмети цього величезного скарбу були вироблені із семигород- ського золота тамошніми трацькими золотарями,’"” і, мабуть, недалеким від правди буде здогад, то не був державний скарб одного з трацьких князів, який під час нападу скитів на Семигород та Подунав’я подався з ним через Карпати на північ до одноплемінній у горішньому Подністров’ї. Тут зако­пав його задля безпеки в землю десь між 600 — 550-ми рр. до Xp. За сти­лістичною аналізові, саме з того часу походять найпізніше виготовлені пред­мети цього скарбу.

Між трацькими імпортованими предметами, виготовленими з бронзи, головне місце займають частини кінської збруї та прикраси для її ременів. Цілий скарб їх багатий на форми знайдено у 1937 р. в Голіградах (Заліщики).""' Окремі прикраси виявлено в Медині (Калуш),*¹' Під­садках Львів),*’² Белзі (Сокаль).*'" Трацького походження також бронзо­ві головки булав-буждиганів із чотирма пірамідками по боках (Городниця біля Городенки, Тартаків біля Сокаля) і бронзові кілечка з дармовисами (Кудринці біля Борщева, Віпинь біля Золочена).*¹¹

Подібні до голіградськнх бронзові частини кінської збруї знайдено в багатьох місцевостях на Словаччині,*¹⁵ в останнє біля випростаних кістяків

А. Петрушевич, Михалково-Дніьстряньскій клад, Слово, Львів, 1878, чч. 93, 94, 98, W. Przybyslawski, Dwa zlote skarby w Michalkowie, Teka konserwatorska, ∏, Львів 1900, 31 - 43, М. Біляшівський, АЛЮР, II, К. 1900, 20-22, K. Hadaczek, Zlote skarby Michalkowskie, Krakow 1904; ΛΛ. Hoernes, JZK, IV, Wien 1906, 71-92; V. Parvan, Getica, табл. XV, 1-5, С. П. Шестаков, Кіммерійці в археології України, Збірник Д. Баталія, К. 1927, 306, Я. Пастернак, Коротка археологія західно-українських зе­мель, Львів 1932, 31 і табл. VIII, 2, L. Kozlowski, Zarys, 75 і tabl. XXI.

JVb

Список за нашою автопсією.

^m* P. Reinecke, Germania, IX, 1925, 13; В. Richthofen, AE₁ XLV, 1921, 352; W. Antoniewicz, Archeologja₁ 124; Я. Пастернак, Коротка археологія, 1932, 31, J. Nestor, WPZ₁ XXI₁ 1934₁ 127-129; Т. Sulimirski, Die thrako-kimmerische Periode, 143.

^m Непублікований скарб в Музеї НТШ у Львові, ч. інв. 28232 - 28240.

*” В. Кобіпьник, 3 археології Бойківіцинн, Літопис Бойківщннн, Самбір 1931, 5, А. Уваров, Сборник мелких трудов, II, М. 1910, 32 рис. 2.

*'⁼ В. Janusz, Z pradziejδw ziemi Iwowskiej₁ 1913, 59 - 60, fig. 6.

*^л Т. Sulimirski, M^rPZ₁ XXV, 1938, 130, 143, Abb. 7.

*^,i L. Kozlowski, Zarys₁ tabl. XVI₁ 8.

^β°⁵ S. Gallus - F. Horvat, Un peuple cavalier prδscythique en Hongrie₁ Dissen- tationes Pannonicae₁ II, Budapest 1939, 9.

Трацький бронзовий скарб з Гопіградів.

(за збірками Музею НТШ у Львові)

у могильнику ранньої залізної доби, досліджуваному 1942 р. в м. CeHina.*" Такі самі предмети викопано в кількох місцевостях на Шлезьку,*¹⁷ в Чехії,*" Австрії,** Семигороді,’¹⁰ і навіть у Славонії.’¹¹ Окремі студії цьому родові знахідок присвятили I. Hecτop"^ιs і Ф. Гольсте.™ Останній вважає навіть, що “поява трацько-кіммерійських бронзових виробів визначає початок розвине­ної гальпітатської доби."¹¹ Згадує їх також з-поміж імпортованих “понтійсь- кою мандрівкою” на Схід предметів американський археолог Р. Гайне-І'ель- дерн.'”'' А проте, дослідники не призадумуються над причиною повної від­сутності! описаних тут “трацько-кіммерійських” знахідок у Подніпров’ї, зо­крема в південній Україні, заселеній у гальштатській добі кіммерійськими племенами. Цей факт змушує нас перевірити доцільність їхньої прийнятої в археології назви і приписування знаходжених теж в Західній Україні брон­зових частин кінської збруї самим тільки тракам, що їх мадярські дослідники С. І’аллюс і Ф. Горват назвали “передскитськими вершниками”. Тут треба відзначити, що спільною назвою траків були охоплені й даки, які заселяли Закарпаття в останньому тисячоріччі до Xp.

У гальштатській добі, за дослідженнями мадярського археолога Ф. Томпи, північно-західню частину Угорського Низу займали іллірійці, войов­ничі племена, які стали будувати там перші міста, як новий соціяльний ви­твір. Східню частину Подунав’я, в тому числі Закарпаття й Семигород, за­селювали давні автохтони даки, які жили в добробуті аж до приходу скитів у Подунав’я. На це вказує швидкий розвиток бронзівництва для власного вжитку і на експорт по цей бік Карпат, численні вироби із золота не тільки імпортованого з Семигороду, але й добуваного із своїх рік.”" Ці даки, зви­чайно, у великій мірі причинилися до поширення своїх дако-трацьких ви­робів по всій центральній Европі, при чому в деяких випадках (Словаччина, Шлезьк, горішнє Подністров’я) діяла не тільки торгівля, але й деяка етніч­на інфільтрація. Доказом цього на західньоукраїнських землях виявлені тру- покладні поховання з випростаними кістяками із дако-трацькою керамікою в Янчині (Перемишляни), Під горі (Теребовля) і Дубні (Во­линь).

*” K. Willvonsecler, Zum Stand und Aufgabenkreis der Vorgeschichtsforschung in der Slovakei, Slovakisehe Rundsehau, V, 1944.

^0υ7 Schlesiens Vorzcit in Bild und Sehrift, VΠ, Breslau 1899, 197; Neue Folge₁ III, 1904, 43, 45; IV, 1907, 33; Altschlesien, V, Breslau 1934, 213.

^0υs J. Filip, Popelnicova pole a poδatky zelezne doby v Cechach, Praha 1937.

K. Willvonseder, Ein Depotfund aus Stillfried a/Mareh, WPZ, XIX, 1932, 25, 38.

^c"' F. Tompa, 25 Jahre Urgeschiehtsforsehung in Ungarn (1912-1936), 24-25 Bcrieht der Rδmisch-germanischcn Kommission, 1934/1935.

^ω, Popis arkeologickoga odjela Nar. Zem. Muzeja u Zagrebu, 1889.

“^Ia J. Nestor, Zu den Pferdegesehirrbronzen aus Stillfried a/Mareh, WPZ, XXI, 1934, 108-130.

"^l3 F. Holste, Zur Bedeutung und Zeitstellung der SOgenannten “thrako- kimmerisehen” Pferdegeschirrbronzen, WPZ, XXVII, 1940, 7 - 32.

^βu F. Holste, Zur Bedeutung und Zeitstellung, 30.

⁰'ⁱ R. Heine-Geldern, Das Toeharerproblem und die Pontisehe Wanderung, Saeculum, II, Miinehen 1951, 229 - 230.

F. Tompa, як вище.

У першій з названих місцевостей, в присілку “Яблонів”, знайшли ми 1935 р. під розораним могильним насипом паристе поховання, чоловіче й жі­ноче. Обидва кістяки були випростані, лежали на підсипі з глини, на віддалі півтора метра один від одного, головами на захід. В ногах чоловічого кістяка стояв півкулястий черпак, з одного боку закінчений, біля голови жіночого кістяка — мала неорнаментована амфора. Обидві посудини були виготовлені з неочищеної глини, без слідів загладжування.”⁷ Близькі аналогії знайшли ми в Археологічному Інституті віденського університету, в Природничому музеї у Відні, в міських музеях Гальштату і в Стільфріді (Австрія), в кількох місце­востях Австрії, Угорщини і Югославії. Всі аналогії з гальштатської доби, приблизно з 800 - - 600-их рр. до Xp., і до того часу треба відносити Ябло- нівську могилу. На дако-трацьку етнічну приналежність похованих у ній по­кійників вказує могильний насип, а не плаский гріб, земляний підсип під ними, їхня випростана позиція і нарешті паристе поховання. Про цей патріярхаль- ний похоронний звичай у траків пише грецький історик Геродот (V, 5): “Як помре в них чоловік, то його жінки справді сваряться між собою, котру з них він найбільше любив. Оту, котра кінець-кінцем переможе в тій сварці, вби­вають найближчі її свояки над трупом чоловіка під оклики на її честь, і хо­вають разом з ним. Інші жінки виявляють великий смуток, іцо їх спіткала така ганьба.”

Про дако-трацькі могили в Підгорі (Теребовля)”’ і в м. Дубні (Волинь)”” відомо тільки те, що вони були кістякові і в них знайдено двову- хі посудини семигородсько-понтійського типу.”'"

Південні узбіччя Карпат і простори у горішньому доріччі Тиси в галь- штатській добі все ще були заселені автохтонними індоєвропейськими дако- траками, спосіб життя яких і поселення ще як слід не досліджені. Археоло­гічні знахідки виявили тільки високорозвинене бронзівниче виробництво. Прикметними для того часу є листуваті мечі з грубим ребром вздовж посере­дині із маленькою мисочкою, т. зв. липтавський тип,”’’ або антенами (всереди­ну загнутими “вусиками”) на кінці руків’я, далі довгі сокири (“чакани”) з гострим кільцем на круглому обуху і новий тип есувато вигнутих серпів, що, як імпорт зі Семигороду, часто зустрічаються в Подніпров’ї.’”

Закарпатські бронзові вироби дацьких майстрів-ливарників здебіль­ше були експортовані через Карпати в Подністров’я. Це доказують численні бронзові скарби, виявлені на давніх торговельних шляхах біля кар­патських перевалів. Західнім шляхом уздовж р. І Іопраду діставалися закар­патські бронзові вироби у західню Лемківщину і далі вздовж р. Дунайпя в Повисля. Тим самим шляхом, одначе у зворотному напрямі, прийшли з око­лиць Кракова на Словаччину, в долину р. Вагу, носії лужицької культури, їх головним зайняттям було, мабуть, бронзівництво. Під іхнім впливом прий-

⁰¹⁷ Я. Пастернак, Перші археологічні розкопи з рамені гр.-кат. Богословської Академії γ Львові, Богословів, XIV, Львів 1936, кн. 2 - 3, 165 - 179.

^ms W. Demetrykiewicz, Poszukiwania archeologiczne w pow. trembowelskim, MAAE, IV, 1900, 100-101.

W. Przybyslawski, Repertoryum, 73.

^ωβ Т. Sulimirski, Die thrako-kimmerische Periode, 144.

“^л Назва від м. Липтова на південь від Татрів.

^p'^^ Hillebrancl-Bella, Az δskor embere es kulturaja, Budapest 1921, 244-260. нявся „о південному боці Карпат звичай закінчувати й.юшити кераміку до металевого блиску, при чому зовсім вийшов з ужитку давний спіральний орнамент. Сама етнічна експансія племен з лужицькою культурою, не дій­шовши до Карпатської України, зупинилася в середній Словаччині над го­рішнім бігом р. Гернаду.

На шляху через Ужоцький перевал, доволі часто вживаному в бронзовій добі, по південному боці Карпат нема ще жодних знахідок з галь- штатської доби. Бронзові скарби, які знайдено в сс. Ч і ч а р о в ц я х і П а в- л і в ц я х, в колишній ужгородській столиці, доволі далеко від ужоцького перевалу, в куті між долішнім бігом Ужу та Ляторчею."²² По північному боці Карпат на цьому шляху знайдено бронзовий меч липтавського типу в м. Ліську на правому березі горішнього Сяну."²¹ В куті між долішнім бігом Сяну і Вис­лою в с. 1 ожинах (Тарнобжеі) виявлено на горбі вогнище з слідами спа­леного зерна жита, пшениці, проса, гороху й бобів, а також уламки ушко­дженого вогнем бронзового бляшаного казанка староітальського типу.^[886] Знахідка засвідчує, мабуть, тільки тимчасовий по­стій трацьких торгівців у безпечному місці і ви­являє продукти, якими годувала їх місцева хлі­боробська людність.

За сучасним станом досліджень, найбільше вживаний був шлях, який ішов долиною ріки Ля- торчі до Верецького (Климецького) перевалу. На це вказують бронзові скарби, знайдені на пів­денному берегу р. Ляторчі, біля самого Верецько­го перевалу.²"'¹ По північному боці Карпат на тому ж шляху виявлено 12 бронзових мечів у с. Комар­никах (Турка), на лівому березі р. Стрия, і один окремий меч далі на північ у м. Тур ці, по цьо­му ж боці р. Стрия. Доволі одноманітний інвентар усів цих скарбів показує, на які саме імпортовані речі був найбільший попит у Подністров’ї. Це була передусім зброя (мечі й списи), що можна пояс­нювати непевними часами, які настали на захід- ньому Поділлі після приходу туди “скитів-орачів”, крім того різні бронзові оздобні кілечка.

Окреме скупчення знахідок гальштатської до­би помітне на горішньому бігу р. Тиси в околиці Мармароського C и г о т у. Це бронзові скар­би з сс. Калин, P о н а ш е к у і Долішньо ї А в ш і, великий золотий скарб вагою до 9 кг. із с. C а р в а с с о та окремі бронзові мечі, знайдені у м. M а р м а р о с ь к о м у C и г о т і, с. P он а ш е ку і с. C о л от в и н і. Нема ще досі одночасних знахідок з долини р. Вишової, і тому годі сказати, чи перелічені знахідки засвідчують торговельний шлях у південну Буковину, чи, можливо, стоять у якомусь зв’язку з групою солеварів, які працювали у відомих вже тоді мармароських солеварнях.⁶²²

Бронзові нараменникн гальштатської доби із За­карпаття.

(за Й. Гампелем)

Закарпаття

Нормальне й мирне життя населення східньої частини Дунайської улоговини в Vl ст. до Xp. було стурбоване інвазією кочових скитських пле­мен з України, які вдерлися тоді в Семигород і звідтам у Потисся. Ця інва­зія не була надто численна, і невідомо навіть, чи вона досягла теренів Закар­паття, бо залізний скитський кинджал, знайдений в Арданові (Мукачів),⁶²’ і грецька посудина-гідрія з Б е н е (Берегів)’²⁹ могли дістатися торговельним шляхом з Потисся. Скитський вплив на культуру автохтонів видно передусім в інвентарі тілопальних поховань. Могильник у с. Куш та новинах (Бе­регів) досліджували Т. Легоцький (1891),^mo Її. Янковіч (1931)^mi і Я. Бем 1932).^m2 Могильні насипи цього могильника мали 1-6 м. заввишки, при чому величина їх і виряд залежали, треба думати, від становища покійника в пле­мені. Поховання в менших могилах виявлено на давній поверхні тереиу, у великих могилах - - на земляному підсипі 80 см. заввишки. Усі вони були тілопальні, при чому перепалені кістки були зсипані в попільницю і прикри­ті мискою, або просто скинені на купку. Біля попільниць і над ними, вже в могильному насипі, у великих могилах було багато (до 20) посудин-при- ставок з їжею в дорогу на “той світ”, одначе дуже мало знайдено металевих предметів. У кількох могилах виявлено великі вогнища, як сліди похоронної тризни на присипаному вже похованні."”

Могильна куштановицька кераміка, добре представлена збірками Му­качівського музею,доволі різноманітна і в деяких формах нагадує кераміку західньоподільських скитських могил. Це великі вази і вазонуваті горщики, ковтуни-дзбанки з великим вгору витягненим вухом, черпаки з високим ву­хом, два роди мисок і плескаті тарілки. Вся кераміка лише зрідка орнаменто­вана.

На одній мисці є свастика-хрест, що мав символічне значення, мож­ливо, як знак всесвіту.Тут треба згадати, що цей знак подивується уперше

^na7 J. Pasternak, Ruske Karpaty, 50. Сіль, найважливішу корисну копалину Карпатської України, видобувають тепер із солоних джерел коло Мукачева, Негрова, Довгого, Берегова й Солотвиии та з покладів соли в Солотвині, Круглій, Нересниці, Новоселиці, Ґаиичах, Тереблі та Шаидрові (С. Пастернак, Корисні копалини та про- мнсл Карпатської України, збірник "Карпатська Україна", Львів 1939, 61).

Т. Lehoczky, Adatok hazank archeologi⅛j⅛hoz, II Munkacs, 1912, 42.

"ⁱ⁹ V. Parvan, Getjca, Bucuresti, 1926, табл. XVIII,

“ Т. Lehoczky, AE, XVIII, 1898, 90.

^ωι J. Jankovich, Podkarpatska. Rus v prehistorii, MukaCevo 1931, tab. XVI, 1-2.

^№ J. Bδhm-J. Jankovich, Skythove na Podkarpatske Rusi, I; Mohylove po- h⅛bistC V Kustanovicich, “Carpathica”, Praha, 1936.

““ Як попереднє.

“‘Опис з автопсії в цьому ж музеї.

““ H. Kiihn, Der Aufstieg der Menschheit, Frankfurt а/Маііі, 1955, 83. в Месопотамії, вже в половині IV тисячоріччя до Xp. Він добре відомий також праісторичним племенам Азії, і тому його ніяк не можна вважати знаком індоєвропейців, як це твердили свого часу німецькі дослідники.

Крім кераміки, знайдено в могильному куштановицькому виряді за­лізні ножики, золотарські прикраси та декілька цікавих кістяних виробів, можливо вершків берла, у вигляді валочка з двома розхиленими гострими кінцями, які закінчуються мініятюрними ромбиками.

Дещо відмінний похоронний обряд виявив Й. Янковіч на досліджува­них ним у 1932 р. двох тілопальних могильниках біля с. Колодного (Іршава), на схід від Мукачева. Кістки спалених покійників лише виїмково виявлено в попільницях, прикритих великими мисками, здебільша ж були вони зсипані просто на землю або у випалені начервоно невеликі ями, які мали заступати попільниці у вбогої підгірської людности."'”

Третій тілопальний могильник з керамікою куштановицького типу розкопував Й. Янковіч у 1933 р. в с. Білках (Іршава). В одній з могил знай­шов він бронзовий ковток скитського типу, подібний до скрученого цвяха, але без головки, вкритий електроновою бляшкою.®⁷ Додаткові розкопи на цьому могильнику провів у 1949 р. М. Смішко та виявив урнові і ямні похо­вання з трупоспаленням. Спираючись на виявлення бронзового скарбу по­руч з Білківським могильником та на матіріяли з могильника в с. Куштано- вииях він пройшов до висновку, що куштановицьку культуру в цілому треба відносити до VIII-III ст. до Xp. Вона належить давньому місцевому населен­ню.®'

Крім того тілопальні могили гальштатської доби того типу досліджу­вали Т. Легонький у сс. Завидові, Кучовій, Лацканові (Мукачів) і Дубрівці (Ужгород)®” та В. Будавар у с. Войнатині (Собранці), на захід від Ужгороду."¹"

Іншого типу могили досліджував Я. Бем у 1932 р. на “Малій Горі” в Мукачеві. В них не знайдено ані залишків трупоспалення, ані кістяка,і тому це могли бути відомі також з інших земель України кенотафії - пропам’ят- ні могили на честь померлого поза межами селища члена племени.

Після того ще Й. і Е. Затлукалі розкопували тілопальні могили в око­лицях Мукачева. Шукаючи водночас приналежних до могильників селищ, вони ствердили, що деякі городища Карпатської України одночасні з моги­лами куштановицького типу.¹"² Більше про поселення того часу в Карпат­ській Україні ще невідомо.

"^м За усною інформацією Й. Янковіча та матеріалами Мукачівського музею. Як попереднє.

®' М. Ю. Смішко, Курганний могильник ранньозалізного часу в с. Білках, Закарпатської області, АП, VI, К. 1956, 24-28.

®“ Т. Lehoczky, AE, 1870, 44, 130-131; 1875, 18-20; J. Eisner, Slovensko v рга- veku, 1933, 162 - 163.

J. Eisner, Die vor-und friihgeschichtliche Forschung auf dem Gebiete der Slovakei und der ehemaligen Karpatenukraine in den Jahren 1918 -1938, Sudost- Forschungen, VI, Munchen 1940, 370.

"^4, J. Eisner, як вище.

"^ls J. Zatlukal es E. Zatlukal, Adatok Podkarpatszka Rilsz prehistoriAj⅛hoz, Munkacs 1937, 66-73.

Кераміка куштановнцького

типу з тілопального иа Закарпаттю.

(за збірками Музею ім. Легоцького в Мукачеві)

могильника в Білках

(Ipuiaaa)

У зв’язку з приходом скитів в Подунав’я виринає проблема шляху чи шляхів, якими вони діставалися туди з Подніпров’я. Румунський архео­лог В. Парван вважає, шо вони — як і пізніше татари - - йшли на захід трьо­ма шляхами: 1. через Поділля й Галичину до Бранденбургії (Vettersfelde) і через східньословацькі Карпати на Словаччину, 2. через Молдавію і Ойтош- ський перевал до Семигороду, 3. через басарабські і волоські степи і Добру- джу в Малу Волошину, Банат і Болгарію.”^[887] В закарпатському випадку до уваги можна брати тільки перший з названих шляхів, одначе тут зразу ж слід зазначити, що це були спорадичні й грабіжницькі походи, в чому ми

29

цілком погоджуємося з М. Ебертом,*"' І. Чайльдом'”’ і М. Ростовцевим.'¹"' Це не були міграційні хвилі, бо такі мали б у висліді довше панування або хоч тимчасове заселення загарбаних теренів. Виїмок в цьому творили західньо- подільські т. зв. скити”, бо це не були азійські кочовики. Звичайно, багато скитських пам’яток могло дістатися на захід шляхом товарообміну.

Переходовим тереном названого першого шляху було, очевидно, за­хідне Поділля. Звідтіля скитські пам’ятки діставалися в долину р. Ляторчі, мабуть, через Верецький перевал, як слушно здогадувався вже Т. Легонь­кий,а тепер Й. Айзнер.⁸'⁸ По північному боці Карпат скити дісталися у Малопольщу,⁸*" на Шлезьк^{[888] [889] [890] [891] [892] і в Судетські краї,’[893] [894] [895] [896] а звідтіля в одному напрямку в західню Німеччину,”" в другому через Моравську Браму в Долішню Авс­трію, “ в долину р. Вагу (Vrsacke Podhradie) і західню Угорщину.”5*}

Відносно другого шляху В. Парвана (через Молдавію і Ойтошський перевал у Семигород) Ґ. Чайльд звертає увагу на те, що скитські могили в Семигороді розташовані понад р. Марошем, тобто вздовж шляху з Причорно­мор’я в сторону золотовмісних семигородських теренів.^{[897] [898] Це погоджувало­ся б з оповіданням Геродота про вбогих скитських агатирсів, які, перейшов­ши в долину р. Марошу, забагатіли і стали панівною верхівкою в Дакії.[899] М. Ростовцев здогадувався, що скити прийшли в Семигород через Буковину,[900] одначе цей здогад ще не підкріплений археологічними матеріялами. Румун­ські археологи в Семигороді вважають, що скити дісталися туди кількома шляхами.85’}

Хронологія скитських наїздів в карпатську влоговину ще неустій- нена, а проте в загальному можна їх відносити до молодшої фази гальштат- ської доби, при чому деякі знахідки промовляють за те, що вони тривали ще й у старшій фазі наступної, лятенської доби."" Одним із доказів цього є тригранчасті скитські вістря до стріл, знайдені в M о н а ї, Абауйської сто­лиці, разом з залізним ножем старолятенського типу.⁸⁸⁸

Інша інвазія чужих племен відбулася в лятеиській добі па Закарпаття із заходу. Це були кельти. В останніх сторіччях до Xp. вони завоювали були Словаччину, не тільки під оглядом культури, але мабуть також і збройною силою."'¹' Важливим доказом тривалого перебування їх на Сло­ваччині вже в V ст. до Xp. є їхнє кістякове погребище в C т у п а в і (Бра- тіслава).'"¹" Воно вказує відночас на шлях уздовж Дунаю, яким кельти прий­шли з Судетських країв на Словаччину. Там вони розійшлися по південно- словацькій низовині і наприкінці V ст. до Xp., можливо дещо пізніше діста­лися в доріччя горішньої Тиси і в Закарпаття, де сучасний Мукачів, в само­му центрі землі північних сетів, став тоді важливим осередком залізного про­мислу кельтійського племени теврісків. Просуваючись звідтіля далі вздовж Карпат, кельти прийшли в Семигород і, мабуть, Ойтошським перевалом в Молдавію, де - як раніше скити - витворили панівну верхівку над автохтон­ними гета.ми. Це було десь коло 300-го р. до Xp.'"^tl

Найдавніші сліди заселення ужгородської области кельтами у вигляді кістякових поховань виявлено в с. Мочолі (Берегів) і в M у к а ч е в і. В першій з цих місцевостей Й. Янковіч розкопав у 1933 р. поховання, де біля покійника лежали глиняна ваза, глибока мисочка і скляний браслет, прикра­шений трьома поземими рядками ґудзиків.'"’¹ На терені м. Мукачева, на схилі горба І алліш, виявили у 1844 р. ви­простованого кістяка в скрині з ка­м’яних плит, а біля нього коло ЗО срібних монет з часів Пилипа II Ма­кедонського і Олександра Велико­го, які датують поховання IV ст. до Xp.^mr'

Після того в археологічних мате- ріялах постає перерва, і наступні походять аж з пізньої лятенської доби. Це — селище в M у к а ч е в і, поховання з випростаними кістяка­ми, виявлені в А р д а н о в і та C в а л я в і (Берегів) і окремі зна­хідки зброї та монет. На селищі в Мукачеві, розташованому на пагор­бах Новачка і Галліш, Т. Легонький розкопав у рр. 1896 - 1907 24 жи-

Кельтійські запізні вироби (меч, ножиці, наральник і ковальські кліщі) з Мукачева.

(за Т. Легоцькнм)

J. Eisner, Latenske pamMky па Slovensku a v Podkarpatske Rusi, Casopis SpoIednosti pfatel StaroZitnosti csl. v Praze₁ XXXVIII, 1930, 1-8.

J. Eisner, Slovensko, 168.

^^m I. Nestor, Der Stand der Vorgeschichtsforschung in Rumanien, XXII Bericht der R6misch-germanischen Kommission, 152.

^n," За матеріалами Крайового музею ім. Т. Легоцького в Мукачеві. Скляний браслет репродукований у праці I. Hunyady, Die Kelten im Karpatenbecken, Dis- Sertationes Pannonicae, II, 18, Budapest 1942, Taf. XXXII, 2.

““ Т. Lehoczky, Adatok hazank archeoIogiAjΛhoz, II, 1912, 72-74. тлові ями, всі з кам’яними й глиною вимащеними вогнищами. В кількох ямах лежав біля вогнища великий плоский камінь, що служив, можливо, ко­лись за стіл, і майже в кожній з них знайдено крем’яні кресала розкладати вогонь. Культурний інвентар ям виявив сліди справжньої виробні залізної зброї і різного господарського та ремісничого знаряддя, першої такого роду на західньоукраїнських землях, де майстрами були --- треба думати — кель­ти, а робітною силою автохтони-гети. Залізну руду видобували у поблизь­кому селі Лавці, і виробляли з криці зброю та господарське знаряддя.®” Ці предмети, часто вже сучасної форми, виготовлювано для місцевого вжит­ку і товарообміну, як на це вказує скарб (коси, серп), викопаний у с. Брестові (Мукачів).®¹⁷

На Мукачівському селищі викопано також матриці-формочкн відли­вати бронзові предмети, графітовий тигель і бронзовий стоп, одначе бронзо­вих предметів знайдено дуже мало, в порівнянні із залізними виробами. Ба­гато було також кам’яних зернотерок, як доказ, що частина мешканців се­лища займалася хліборобством, щоб виживити своїх ремісників. Кераміка бу­ла вже здебільша точена на ганчарському колі і добре випалена. З ювелір­них прикрас виявлено на селищі лише окремі скляні намистини, переважно чорні з білим зигзагом довкруги або білими й жовтими вічками. На одній з них зображено людське обличчя.

Кельти принесли на Закарпаття перші монети, звані тепер “варвар­ськими”. Окрему працю присвятив їм Й. Айзнер, який нараховує 14 їх видів на терені Словаччини і Ужгородської области.“ Найбільше знайдено сріб­них імітацій тетрадрахм®'” Пилипа II Македонського (359-336 рр. до Xp.), що їх почали копіювати кельти коло 300-го р. до Xp. Вони увігнуті, не пласкі як сучасні, мають звичайно на опуклому боці голову в шоломі, а на увігну­тому вершника на коні. З інших родів монет знайдено тільки окремі примір­ники, напр. тип “квадський” (Берегів), “котинський” (Юнчад на Марма- рощині) і “койстобоцький” (Дерпен, Мезе-Тарпа), горішньопотиський (Угорня) - всі місцевісті в Берегівському р-ні - і авдолеонтський (Мукачів).’⁷⁰

Пам’ятки лятенської доби розкинені по всій Ужгородській області і сусідній українській частині східньої Словаччини, одначе виразно запримі- чується два їх скупчення - одне в околиці Мукачева між Ляторчою і Тисою, друге між горішнім бігом Попраду й Гернаду. Це й є залюднені долини двох давніх торговельних шляхів попрадським і верецьким перевалом, де концен­трувалися майже всі товарообмінні зв’язки Закарпаття з Підкарпаттям. На третьому шляху, який ішов уздовж р. Ізи в південну Буковину, виявлено скарб з ЗО срібних імітацій пилипівських тетрадрахм у Розавлі”⁷¹ і окремі мо- неги H Севлюші і ІОнчаді. Відсутність скарбів залізних предметів на цих шля­хах не дозволяє, одначе, сказати, чи вживали їх торгівці також і в лятен- ській добі.

На Буковині виявлено досі дуже мало пам’яток з того часу. Крім згаданих уже знахідок із Стефанівки, дві кельтійські монети знайдено в KiiiMaHi^e7s і селище розкрито в Лужанах (KiiiMaHb)."⁷³

C у м е ж н і краї.

У тому періоді, коли на півдні України виникають скитські городища, з'являються малі укріплені селища також на півночі, в Московщині, у лісистих околицях на горішній, частинно й середній течії рік Волги та Оки. Це городища т. зв. дяківського типу, які дістали свою назву від с. Дякова біля Москви. Вони розташовані здебільша на підвищених виступах терену, іноді на островах серед багна.

Мешканці дяківських городищ мали патріярхальнии лад, жили в зем­лянках, яких є пересічно 25 на одному городищі, займалися скотарством, бо понад 80 відсотків викопуваних там тепер кісток походить із свійських тва­рин. Перше щодо кількости місце в стадах займали коні, яких плекали перед­усім задля їх м’яса. Кам’яні зернотерки і залізні серпи вказують на існуван­ня хліборобства, кістяні вістря до стріл - на мисливство, а глиняні пряслич- ки - на ткацтво. Добре розвинене було кістяне виробництво.

Зокрема прикметною для дяківських городищ є їхня кераміка. На місце “гребінцевої” кераміки, прикрашеної відбитками зубчастого штампу- гребінця, з’являється “текстильна кераміка”, поверхня якої вкрита відбит- кою доволі грубої тканини або рогожі. Правдоподібний здогад, що цей по­суд формували в полотняних мішках, а опісля ставили на дошку, в наслідок чого у нього витворювалось пласке днище."⁷¹

Зрідка подивуються на дяківських городищах зразки образотворчо­го мистецтва. Помітна між ними кістяна головка тварини (ведмедя) із за­лізними очима, викопана В. Ґородцовим у 1920-их рр. на городищі біля м. К а ш и р о в а, Московської области."⁷⁵

Поховання мешканців дяківських городищ ще не виявлено. Можливо, що покійникам не давали в могилу ніяких дарів, і тому такі поховання годі тепер часово визначити. Можливо, їх спалювали, а урни-попільниці не за­копували в землю, і вони з часом повністю знищувались; а можливо був звичай ховати покійників на деревах, про що вже вище була згадка.

Совєтські археологи приписують городища дяківського типу старо­давнім угро-фінським племенам і виявляють їх дуже довгий безперервний розвиток від половини І тисячоріччя до Xp. до половини І тисячоріччя по Xp.

Jahrbuch des Bukowiner Landesmuseums, II, Czernowitz 1894, 14.

^κ3 J. Milkowlci, MZK₁ 1911, 550.

^0,1 В. И. Сизов, Дьяково городище близ Москвы, TAC, IX, 1893, т. II; А. А. Спи­цын, Городища Дьякова типа, ЗОРСА, V, 1903; А. В. Арцнховский, Дьяково и Аиа- ньино, Введение в археологию, М. 1940, 76-79,- П. Н. Третьяков, Древнейшие городища Верхнего Поволжья, CA, IX, 1947.

"⁷“ В. А. Городцов, Старшее Каширское городище, ИГАИМК, 85, 1934

Інша група тих самих племен залишила Iio собі городецькі городища, названі так від с. Городця, Тульської области. Вони роз­міщені над середньою течією р. Оки і в західньому Поволжі, в басейнах рі­чок Цни і Мокші, різняться від дяківських тільки орнаментом кераміки і да­туються VlI-IV ст. до Xp.⁰⁷⁰

На схід від дяківських і городецьких городищ, в доріччі Ками, з VlI- II ст. до Xp. походить багато городищ та поховань т. зв. ананьїнсько- г о типу, назва яких походить від с. А н а н ь ї н а біля м. Єлабуги, Татар­ської APCP. їхня людність займалася більше скотарством як хліборобством і жила на вищому культурному ступні, будувала наземні хати-ліплянки і сама виробляла потрібне бронзове й залізне приладдя. їхні кістякові й тіло- пальні поховання мають багато зброї.’⁷⁷ Можливо, не ті самі племена, що їх Геродот (IV, XV∏I) назвав тіссаґетами.

Археологічні знахідки не виявляють ніякого впливу гальштатської або лятенської культури на культуру племен з городищами дяківського, го- родецького та ананьїнського типу. З цього ясно виходить, що їхні това­рообмінні зв’язки з Подніпров'ям були тоді дуже незначні, а може і ніякі.

У Польщі переживалася в ранній залізній добі ще лужицька куль­тура бронзової доби, і тільки починаючи з середньої залізної доби, коло 600-го р. до Xp., стало доходити у Повисля стільки впливів з гальштатсько- го культурного кола, що вже й там можна говорити про справжню залізну добу. Посередниками в переношенні нових культурних здобутків з альпій­ських країн були ілліри. Водночас у висліді погіршання підсоння в сканді­навських краях чимраз більше германців стало пересилятися на південне узбережжя Балтійського моря, загрожуючи місцевим хліборобським пра­слов’янським племенам з лужицькою культурою, яка безперервно розвива­лася, приймаючи різні новинки в ділянці металюрґії і ганчарства. У них ви­никла потреба укріплювати свої поселення проти напасників з півночі, за­свідчена тепер великим числом городищ з добре побудованими дерев’яни­ми хатами.

Визначною і добре дослідженою під керуванням Й. Костшевського пам’яткою того часу є укріплене поселення на півострові озера біля с. Біс- ку піна (Великопольща). Серед валів, побудованих з дерева й глини, сто­яло коло сотні хат з дерев’яними підлогами вздовж кількох рівнобіжних до­ріг, викладених деревом з огляду на багнистий терен. Одні й другі, підлоги і дороги, були вкриті шаром утрамбованої глини для забезпечення від вогню.⁰⁷⁸

⁰⁷⁰ В. А. Городцов, Результаты археолог, исследований 1898 г. на берегах р. Оки, в пределах Рязанской губ., Археол. нзвестія и заметки, 1899, 6-7.

^β" А. В. Шмидт, Очерки по истории Северо-Востока Европи в эпоху родового общества, Из истории родового общества на территории СССР, ИГАИМК, 106,- А. В. Збруева, Происхождение ананьинской культуры, КСИИМК, IX, 1941.

^β7s J. Kostrzewski, Biskupin і jego kultura, Dawna sztuka, I, zesz. 3, Lwdw 1938;

S. Krukowski, Prehistoria ziem polskich, Krakdw 1948, 217. Z. Rajewski, IOOOO Iat Bi- skupina і jego okolic, Warszawa 1958; F. Liana - T. Pietka, Sprawozdanie z badari w 1957 r. Osadnictwa Iuzyckiego w Biskupinie, pow. Znin, Wiad. Arch., XXV, 1958, 202- 211; Z. Rajewski, Befestigte und offene Siedlungen der Lausitzer Kultur in Biskupin und Umgebung₁ Ethnographisch archaologische Forschungen, VI, Berlin 1959, 84-101.

У південній Польщі, на захід від Кракова, іллірійських переселенців швидко засимілювали місцеві лужицькі племена. На це вказують їхні кістя­кові поховання всуміш з тілопальними похованнями тубільців,напр. у с. Квачалі (Хшанів)."™ Могильний виряд одних і других цілком однаковий.

На схід від них, у Сандомиріцині, проти гирла Сяну лужицькі племе­на жили більш мирним життям. Від нащадків неолітичних надбузьких племен що займали ті землі в гальштатській добі, вони перейняли деякі технічні здо­бутки, між іншим практичні дірки попід вінцями кухонного посуду.

Значна зміна в життьових умовииах лужицьких племен наступила в пізній гальштатській добі. Прагерманські племена, скіри і бастарни, за німе­цькими археологами, проломили оборонну лінію їхніх городищ, просунули­ся над р. Одру і нарешті просякли в усі лужицькі землі. Зі собою принесли вони прикметний звичай ховати своїх спалених покійників у родових гроб­ницях, які мали вигляд великих кам’яних скринь. У таких гробницях галь- штатської доби буває іноді до ЗО урн-попільниць. їх форма й вигляд дуже характеристичні і на інших теренах не повторюються. Попільниця у формі вази з високою вузькою шийкою і стіжкуватою покришкою, має під нею, ніби під капелюхом, пластично зазначені деталі обличчя — ніс, очі, іноді вуха із справжніми в них ковтками. Це “twarzowe urny” польських архео­логів, “Gesichtsurnen" в німецькій фаховій літературі.

Окреме культурно-історичне значення мають на цих праі'ерманських урнах нарисовані дво-і чотириколісні вози з кіньми і візником, мисливські сцени і ряди людей. Ці рисунки дають виразне уявлення про конструкцію возів, узброєння бойовиків та мисливців і вживання коней як тяглової сили або для їзди верхи. Людські фігури стилізовані в манері південногальштат- ського мистецтва.

У лятенській добі давне лужицьке населення Польщі творить уже тільки численні етнічні острови серед прагерманської заплави. Його селищ ще не виявлено, тілопальні поховання творять далі цілі “поля похо­вань”. Германські наїзники залишили по собі два роди тілопальних похо­вань — кам’яні скрігнькові гроби, відомі з попередньої, гальштатської доби, одначе вже без “лицевих попільниць”, і підкльошові поховання, де попіль­ниця, часто закінчена й лощена, вкрита оберненою глибокою мискою, ніби дзвоном - кльошом. Поселень цих племен також ще не досліджено.

Кілька поховань і скарб золотих монет, викопаний у Ґ о ж о в і (Хша- нів), залишили по собі кельтійські купці. Польські філологи, виходячи з назв деяких рік (Раба, Ропа, Mpora, Сян, Ніда), твердять, що південно-за- хідня частина Польщі була довгий час заселена кельтами. Одначе, це твер­дження не скріплене ще археологічними матеріялами.

Під кінець лятенської доби з’являється в північній Польщі нове гер­манське племя-бурі'унди, з їхніми тілопальними “ямними гробами” без по-

A. Kirkor, Rozprawy Wydzialu fil.-hist. PAU, І, 1874; Undset, Das erste Auf- treten des Eisens in Nordeuropa, 1882, 109; W. Antoniewicz, Cmentarzysko Cialopalne z konca epoki bronzowej w Skotnikach pod Krakowem₁ Prace і materjaly antropolo- giczno-archeologiczne і etnograficzne PAU, I, 1920, 90; J. Zurowski, Prace і materialy, IV, 1927, 73.

пільниць. На зайнятій ними території вони творили тільки панівну верхівку над місцевою лужицькою людністю.

Суміжна з південною Україною P у м у н і я, відділена від старовин­ної Греції могутнім річищем Дунаю і гірським масивом північних Балкан, не виявляє в гальштатській добі ще ніяких впливів грецької класичної куль­тури. За археологічними знахідками її трацька людність не мала також то­варообмінних зв’язків із грецькими колоніями-містами в північному При­чорномор’ї. Єдиний досі виїмок - це масивний золотий шолом із Правової в Семигороді, що був атракцією міжнародньої виставки 1935 р. в Брюсселі."⁸" Він був, очевидно, виготовлений в одній із грецьких причорноморських майстерень і принесенні! агатирсами Геродота, які під кінець Vl ст. до Xp. перейшли з України на захід, у Семигород, і поселилися над горішнім бігом р. Марошу.

Золотий шолом південноукраїнської грецької роботи з околиці м. Прагової в Семигороді.

(за А. Ціґара-Самуркашом)

Місцева трацька людність Румунії, більше хліборобська як скотар­ська, далі займалася бронзівництвом, хоча знала вже, як виробляти крицю, а з неї залізне знаряддя. Змінилися тільки релігійні уявлення, що дістало овій вияв у заведенні тілопального способу поховання.

^βw La Roumanie a !’exposition de Bruxelles, 1935, Inauguration du pavilion Ie Mai 1935, Discours du Professeur Al. Tzigara-Samurcas, 6, 3 fig.