РОЗДІЛ X. Княжі столичні городи.

Київ

Найдавніші відомості про київську старовину подав у літописі києво- печерський монах-літописець Никон, який.в XI ст. згадує “Дирову могилу за святою Ориною”, Олегову могилу, залишки давніх захисних ровів, палац Во­лодимира Великого, привезені НИМ 3 Корсуня чотири 'МІДЯНІ КОНІ “иже И HbIH'l'> стоять за святою Богородицею (Десятинною церквою)”, київські церкви і княжі двори.

Розповідаючи про приїзд деревлянських послів на двір княгині Ольги, літописець каже, що княжих дворів у Києві було два: “град же 6'l'> Киевъ идеже єсть hhh⅛ двор Гордятинъ и Никифоровъ,... а двор княжь бяше в городе, идеже ныне двор Воротиславль и Чудин... и 6t внЪ града дворъ другий, идЪже есть дворь Демьстиковъ за святою Богородицею; над горою, дворь теремный, 6t бо ту теремъ каменъ”.^[1244] Під кінець X ст. літописець зга­дує на княжому дворі, невідомо на котрому, гридницю, просторе при­міщення внизу, де.мешкала особиста сторожа князя і відбувалися зібрання та бенкети. В них дозволено було брати участь “боляром и гридем, и съцьскым и десяцьким, и нарочитымъ мужемъ, при князи и безъ князя”.¹''^[1245] Княжий палац мав одни поверх, на горі в ньому були житлові кімнати і зга­дані в літопису під 1097 і 1185 рр. сіни -- просторе репрезентаційне приміщення, де стояв княжий пресіл, відбувалася княжа дума-нарада з боя­рами і приймали чужинних послів. У половині XII ст. з’являється нова назва київського княж-двору •— “великий Ярославовъ дворъ”,^[1246] а під кінець того ж сторіччя літопис згадує ще один княжий двір у Києві — “новый дворь”.²⁴⁰ Крім того літописець згадує двори інших князів та боярські двори в Києві.

Плян столичного княжого города Києва: 1 — палац Володимира Великого (?); 2 — Десятинна ц-ва; 3 — ц-ва Васнлія; 4 — Батієві ворота; 5 — Київські ворота; 6 — Михайлівські ворота; 7 — Софійський собор; 8 — ц-ва Ірини; 9 — ц-ва Юрія; 10 — Золоті ворота; 11 — Львівські ворота; 12 — Лядські ворота; 13 — Михайлівський мо­настир,- 14 — без'їменна ц-ва; 15 — палац Мстислава (?); 16 — кам'яний будинок X ст.; 17 — ц-ва Федорівського монастиря; 18 — ц-ва Андріївського монастиря; 19 — Воздвнженська ц-ва; 20 — без'іменна ц-ва; 21 — кам'яний палац; 22 — ц-ва Дмн- тріївського монастиря; 23 — кам'яна огорожа саднбн Софійського собору; 24 — Семенівська ц-ва; 25 — Іванівська ц-ва.

(за М. Каргером)

Перші археологічні розкопи на терені Києва провадив у 1633 р. ки­ївський.митрополит Петро Могила, продовжував їх у 1820-их і 1830-их рр. митрополит Євгеній Болховитин чи радше з його доручення К. Лохвицький, далі у 1830 — 1840-их рр. А. Анненков, потім А. Ставровський (коло 1845 p.), Н. Іванішов (1845 р.), Я. Волошинський (1862 р.), В. Хвойка (1907 •— 1908), Д. Мілєєв під керуванням Б. Фармаковського (1908 — 1914), а після революції В. Ляскоронськпй (1925), С. Гамченко (1926), В. Козловська (1930), C. Marypa (1932 — 1933) та М. Каргер (1939 — 1952). Висліди усіх досліджень зібрані в праці М. Каргера “Древний Киев”, перший том якої з’я­вився 1958 р. в Москві-Ленінграді. Вони дали можливість висвітлити сторін-

Плян княжого города Білгорода біля Києва.

ки історії й культури прадавньої столиці України, розкрили час її постання і характер цього державного центру, “матері городів руських”.

Теренові дослідження виявили, що в Vlll - IX ст. на території сучас­ного Києва були три укріплені селища: на Старокиївській горі, Киселівці і Щекавиці, з чим пов’язують легенду про Кия, Щека і Хорива. Від об’єднан­ня тих селищ у X ст. взяв свій початок княжий столичний город Київ. Тоді заснований був перший Володимирів город, розташований на північно-захід­ній частині Андріївської гори, захищений з півночі, заходу й півдня стрім­ким схилом в сторону Подолу і Кожом’яків. Від доступного сходу захищали його довгий вал і рів, сліди яких виявлено тепер за підвалинами північної сті­ни Десятинної церкви.

Під кінець X ст. у старому київському городі стало вже надто тісно жити, і тоді Володимир Великий засипав найраніший оборонний рів землею з розкиданого валу, поширив город на цілу Андріївську гору і звелів Обвести його новим земляним валом з мурованими баштами.

Після цього Ярослав Мудрий ще більше поширив київський город у південному напрямку, обвів його валом, частину якого виявлено 1952 р.

Дерев'яна конструкція валу в Білгороді.

(за В. Хвойкою)

Під час земляних робіт у 1952 р. виявлено залишки київських оборон­них споруд XI ст. Долішні частини них могутніх укріплень добре зберегли­ся і являли собою систему великих дерев’яних кліток-зрубів, виповнених усе­редині глиною, завширшки 18 м. і заввишки до 7 м. Вони були присипані високим земляним валом, на верху якого стояла дерев’яна стіна.’²" Залишки оборонного рову IX — X ст. на Старокиївській горі,^{[1247] [1248] кам’яні оборонні мури на терені Софійського собору20’ і Києво-Печерської Лаври,*’2 руїни Золотих Воріт досліджувано у 1927 і 1949 pp.ιsa}

Золоті Ворота в Києві.

(за рисунком А. Вестерфельда з 1651 р.)

Залишки київського княжого палацу виявлено археологічними розко­пами на високій, добре укріпленій Київській горі. За характером будівельно­го матеріялу, він був збудований за княгині Ольги і добудований за Володи­мира Великого, бо на його терені знайдено цеглу з геральдичним Володи- мировим знаком-тризубом. Палац мав один поверх, ззовні він був прикраше­ний мармуром, а зсередини розписаний фресками і оздоблений мозаїкою.®*

Найвидатнішими пам’ятками Києва княжих часів є його монументаль­ні Божі храми, то частинно збереглися до наших днів. Будувати муровані храми почали в Україні тільки після введення Христової віри Володимиром Великим у 989 році.

Археологічні дослідження останніх десятиліть виявили багато залиш­ків кам’яного місцевого будівництва давніших часів. Тепер ясно, що мону­ментальні будівлі княжої доби в Україні ставив нарід, який мав свою давню будівельну культуру, свої мистецькі традициї. Очевидно, муровані церкви Київської Руси, як витвори тієї самої доби, мають якісь спільні риси із су­сідніми краями, бо “жила Русь-Україна, — як каже В. Січинський, — живи­ми зв’язками з іншими культурними осередками, з іншими, сусідніми наро­дами. Пишний розквіт староукраїнського будівельного мистецтва і його ори-

^ж‘ В. Хвойка, ИИАК, додаток до вип. ХХХП, 124, XXXIV, 169. ґінальність, — каже він далі, — вказують, що творцями були місцеві майс­три, котрі на протязі віків створили свій особливий стиль, способи будування, техніку.”*’”

Татарська навала у 1240-их рр. знищила велику кількість храмів Ук­раїни. Вони або назавжди зникли з поверхні землі, або залишки їх здобува­ються археологічними розкопами, або збереглися донині в дуже зміненому (в наслідок ремонту і добудовань) вигляді.

З церковного будівництва Володимира Великого відомі тільки фунда­менти першої мурованої в Києві Десятинної церкви, побудованої в 989 — 996 рр. Вона завалилась була під час нападу Батия на Київ у 1240 р. і стояла в руїнах до початку XVIII ст. Київський митрополит Петро Мо­гила побудував на частині її руїн меншу церкву св. Миколи, яка простояла до 1824 р.™ Після того за проектом В. Стасова побудували під кінець 1890- их рр. нову церкву у псевдовізантійському стилі, яку зруйнувала¹ совєтська влада в половині 1930-их рр. у висліді антирелігійної політики. В 1938 — 1939 рр. проведено розкопи, які повністю розкрили фундаменти старої Де­сятинної церкви та її мозаїкову підлогу з полив’яних глиняних плиток.

За тими розкопами первісна Десятинна церква була невеликим хра­мом (22x31 м.) з шістьма колонами у два ряди, які підтримували покрівлю і трьома півкруглими апсидами, що виступали із східньої стіни.

Можливо, що добудовані до первісної церкви притвори були дещо нижчі від її центральної частини, і це надавало Десятинній церкві ступін­частого вигляду.

В 1939 р. М. Kaprep вів розкопи на терені Десятинної церкви і виявив під її руїнами поховання княжого дружинника. В широкій дерев’яній коморі, ставленій на зруб і вкритій колись дерев’яними колодами, від якої зберігся тільки спідній вінець, він знайшов під стіною сильно ушкоджений кістяк чо­ловіка. Біля нього лежали залізна бойова сокира і вістря до списа, а дещо збоку залишки сагайдака з 15 стрілами, залізні кінські вудила, пара стремен і багато кусків ременю з кінської збруї, із залізними і одною срібного оздоб­ною пряжкою. Нижче лежало залізне окуття дерев’яного відра. Коня і жінки- рабині не виявлено, одначе дуже можливо вони лежали у зруйнованій фун-

““ В. Січннськнй, Архітектура старокнязівської лоби, Прага 1926, 7.

^=и Цієї другої церкви не згадує М. Каргер (Архитектура — История культуры древней Руси, П, 1951, 251).

даментами Десятинної церкви другій полонині комори. З кераміки знайдено біля кістяка тільки частину посудини кружального типу.®⁷

Навколо Десятинної церкви стояли княжі і боярські, також муровані палаци, що свідчать про багатство мурованої архітектури в княжому Києві.

Найбільшою і найбагатшою будовою княжої доби на всіх українських землях, яка збереглася донині, є знаменитий наслідник Десятинної церкви, катедральний митрополичий Собор св. Софії в Києві, збудований князем Ярославом Мудрим на місці, де він переміг печенігів.^sis Час закладин цього собору датується звичайно роком 1017.'"'“

“Будували Софійську катедру, — каже О. Повстенко, - - найліпші, добре обізнані з візантійським мистецтвом будівничі. Виконуючи таке відпові­дальне завдання великого князя й застосовуючи в будуванні катедри свої національні форми вже на той час високо розвиненого українського мистец­тва, вони створили цю чудову споруду в сучасному для тієї доби українсько- візантійському стилі”.®⁰

Величезний храм св. Софії (Премудрости Божої) був катедрою мит­рополитів всієї України-Руси. У ній з 1051 р. відправляв Богослужби перший з українців митрополит Іларіон, там відбувалися церковні церемонії при всту­пі українських князів на великокняжий престіл.

Первісна будова Софійського Собору мала п’ять нав із п’ятьма апси­дами при східній стіні, один притвір від заходу та 12 колон-стовпів усереди­ні. Розмір її плину з апсидами мав 39x34 м. Трансептів — поперечних нав бу­ло три: один широкий, центральний і два вужчі в західній частині Собору. На даху, на перехресті центрального трансепту і центральної нави підносила­ся велика центральна баня-копуля, а навколо неї було 8, можливо й 12 мен­ших бань.

З північного, західнього й південного боків основний, початковий п’я- тинавний корпус Собору оточували дві галерії- кома р и : внутрішня одно­поверхова і зовнішня партерова, відкрита, 3 північно-західньої сторони була вежа із сходами на церковні хори та комари, друга, південно-західня вежа була добудована, мабуть, у XII ст.

Стіни Софійського Собору були муровані так, що шари квадратової або прямокутної цегли (35x36, 35x32, 35x26 см., 4,5 — 5 см. грубиною) чергувалися з шарами каменю, переважно кварциту. Мулярський розчин складався з вапна, змішаного з товченою цеглою. Його шари були здебільша грубші за цеглу.

Давня катедра св. Софії не збереглася до наших часів у її первісному вигляді. За дев’ять сторіч свого існування- вона зазнала чимало руйнацій і

^2δ7 М. Каргер, Погребение киевского дружинника X в., КСИИМК, V, 1940, 79-82 і рнс. 17-18.

Опис київського Софійського Собору полаємо за О. Повстенком, Катедра св. Софії у Києві, Джерзі Снті, 1954.

²¹⁰ Так подає В. Січннськнй (як вище, 13) за Ф. Шмітом (Кіевскій Софійскій Со­бор, М. 1913) та К. Шероцькнм (Кіев, путеводитель, К. 1918). О. Повстенко (як попе­реднє, 167) схиляється до думки П. Пебедннцева (О св. Софіи Кіевской, TAC, III, 1875), що Собор був заложений в 1037 р.

^aa, О. Повстенко, як вище, 168.

Мозаїкова долівка Десятинної церкви X ст. в Києві.

Порівняльні схеми плянів і розрізів Десятинної церкви і Софійського Собору в Києві, (за О. Повстенком)

грабунків, особливо під час нападу суздальського князя Андрія Боголюбсь- кого в 1169 р. і татарської навали у 1240 ■— 1241 рр. В XVl ст. Собор лежав у руїнах, навіть без покрівлі. Реставрував його митрополит Петро Могила коло 1638 р., а розбудував гетьман Іван Мазепа в 1690 — 1697 рр. Тоді Со­бор став дев’ятинавим, значно ширшим (37,5x55 м.), і в цьому стані існує він донині.

Внутрішня оздоба Софійського Собору ще й досі вражає своїм багат­ством і красою. Архітектурна різьба на капітелях стовпів-колон, мозаїки та фрески, все це живо нагадує первісну велич оздоблень собору. Пишноту со­бору підсилювали також різнокольорові полив’яні цегляні плитки (круглі, квадратові, трикутні), якими була вимощена підлога. В головній вівтарній

Катедральннй Софійський Собор у Києві.

(з малюнка 1840-их рр.)

апсиді розкопами І. Моргілевського у 1940 р. виявлено три підлоги такого типу, покладені в різних часах одна на одну.

Найціннішою рухомою пам’яткою Київської Руси, яка збереглася в Софійському Соборі, є білий мармуровий саркофаг з тлінними останками Ярослава Мудрого та його дружини, княгині Інґіґерди-Орини. Його спідня частина мая вигляд прямокутної монолітної скрині, а горішня (віко) подіб­на до двоспадистого даху з чотирма наріжниками. Увесь саркофаг прикра­шений символічною ранньохристиянською різьбою — двораменними хреста­ми, стилізованими деревами, виноградною лозою, пальметами, голубами та рибами. Вона типово візантійська, як і акротерії. А ііроте, О. Повстен- к о вважає, що цей саркофаг місцевого виробу.®’¹

Після відкриття саркофага у 1936 — 1938 р. в ньому знайдено кіс­тяки дорослого чоловіка віком 60 - 70 років і жінки коло 50 — 55 років. Де­тальне їх дослідження у Ленінграді виявило, іцо чоловік мав звихнену в стег-

О. Повстеико, Катедра, 216, 218.

Мармуровий саркофаг Ярослава Мудрого в Київському Софійському Соборі, (за О. Повстенком)

новому соглубі праву ногу і здеформований суглоб правого коліна, значить був кульгавий за життя. Цей факт у зв’язку з літописною відомістю, шо Ярослав Мудрий був кульгавий,^ж і записом там же під 1045 р., що він був похований “в раце мраморане в церкви святей Софья”, остаточно вирішили питання про те, чиї останки знайдено в описаному саркофазі.™

Літопис згадує ще кільканадцять церков, що їх побудували великі київські князі. Деякі з них цілком не зберіглися в поземеллі сучасного міста,

^3,12 "Что придосте с хромьцемь симь" — передразнював воєвода Святополка новгородців Ярослава, (Паврент. літоп. під 1016 р.).

^sra Д. Рахлин, Итоги анатомического и рентгенологического изучения скелета Ярослава Мудрого, КСИИМК, VII, 1940, 46-57. (Український переклад цієї статті подав Я. Хмілевський у "Лікарському Віснику", Нью-Йорк, 1960, ч. 17, ст. 14-24).

Нутро мармурового саркофагу князя Ярослава Мудрого і його дружини Іиґіґерди.

інші збереглися у зміненому вигляді, як напр., Михайлівський “Золотовер­хий Собор” та Михайлівська церква Видубецького монастиря. Деякі зруйно­вано за совєтської влади — Успенський собор Печерської Лаври і Михайлів­ський “Золотоверхий Собор”, а Печерську Лавру обернено в антирелігій­ний музей.

У висліді дослідження київських церков доби Київської Руси встанов­лено їх плини, техніку будування, склад і характер будівельних матеріялів, виявлено багато мармурових і шиферних плит з мистецькою різьбою, за­лишки фресок і мозаїки. Вони свідчать не тільки про багаті мистецькі при­краси Божих храмів княжої України, але й про наснаження великих київ­ських князів віддати належну честь єдиному, християнському Богові та по­казати Його велич і красу Його почитания новонаверненим киянам.

Археологічними розкопами у найстаршій частині Києва, на терені зруйнованого у 1930 рр. Михайлівського Собору, Десятинної церкви і на горі Киселівці виявлено також багато спалених татарами півземлянкових жи­тел рядової людности і ремісничих майстерень XI — ХШ ст. Подібні буді­вельні залишки виявлено також на Подолі і на Печерському. В руїнах одної з тих майстерень, розкопаних біля Михайлівського Собору, під грубшим ша­ром звуглілого дерева й перепаленої глини із стін і даху знайдено знищену вогнем хатню обстановку, включно з діжкою перегорілого борошна. Крім того був там набір інструментів для обробки дерева, 14 маленьких горщиків із залишками різнокольорової фарби, 650 гр. бурштину сировини та півфаб- рикатін, хрестики, намистини, мідяна посуда та мідяний навершник булави. Видно, господар цієї майстерні працював у кількох галузях ремесла.''"¹

Інша київська майстерня XI — XII ст., виявлена у 1950 р. на Подолі, була колись кількакімнатним наземним будинком з дерев’яними стінами, об­мазаними глиною і побіленими вапном. Працював там токар, бо в одній з кімнат знайдено багато дерев’яного посуду і інших предметів, виго­товлених на токарському варстаті.²⁰³ Залишки склоробної майстерні-гути роз­копано у 1951 р. на терені Києво-Печерської Лаври. В ній виготовляли ві­конні шиби, скляний посуд та різнокольорову смальту для мозаїки.²”

У терен старокняжого Києва включалися крім Старокиївської гори,”⁷ гори Киселівка”⁸ й Дитинка.”” Розкопами на них, зокрема на Киселівці, ви­явлено сліди майже безперервного заселення, починаючи з бронзової доби по княжу, і залишки різних майстерень.

Найціннішими рухомими пам’ятками доби Київської Руси, здо­бутими із землі на терені Києва, є згаданих вище 51 скарб золотих і срібних ювелірських виробів. Три найцінніші з них виявлено в садибі Михайлівсь­кого монастиря (1824, 1887, 1903). Для прикладу подаємо інвентар першого з них, відомого тільки з опису митрополита Євгенія Болховитина, бо місце його зберігання невідоме. В його склад входили: 1) срібна чаша з емальови- ми зображеннями Спасителя, Богородиці, Івана Хрестителя й Івана Золото- устого — всі з грецькими написами, 2) срібний дискос з Богородицею, теж з грецьким написом, 3) два золоті медальйони з емальовими зображеннями Христа і невідомого мученика, 4) дві пари золотих ковтів з емальовими гри­фами й голубами, 5) пара ковтів іншого типу, 6) хрестик із серпентину-яспи- су з золотими наріжниками і з емальови.м орнаментом, 7) 25 золотих дармо- висів, 8) вісім золотих каблучок-дужок із шляхетним камінням, 9) 20 сріб­них бляшок для нашивання на одежу, 10) золота трикутна бляшка, емальо­вана, 11) срібний перстень із золотим щитиком, на якому вирізьблені кен­тавр і сокіл.²™

Принагідно розкопано на терені Києва ще три золоті скарби з часів Київської Руси (1938,²⁷¹ 1949,²⁷² 1955^27s pp.). В цих скарбах знайдено також ^{[1249] [1250]}

Кістяки побитих татарами киевлян, (за М. Каргером)

золоті й срібні ковти, шийні гривні, намиста, ковтки київського типу, персте- ні, медальйони, ґудзики, монетні гривні і візантійські монети X — XII ст. Уні- катом в одному із золотих намист є золота дочіпка у вигляді мініятюрної церковці з одною банею²⁷¹ і дві золоті гривні?'⁷" До рідкостей належить сріб­ний плескатий браслет з ритими фантастичними птахами.*™ ^{[1251] [1252]}

Усі ці нерухомі архітектурні й рухомі ювелірні та різноманітні інші пам’ятки високорозвиненого ремісничого виробництва допомагають пов­ніше висвітлити окремі сторінки багатовікової історії столиці України, що була одним з найзначніших і найбагатших міст середньовічної Европи.

Та кінець розвиткові й могутності Києва несподівано принесла та­тарська навала¹. У листопаді 1240 р. монгольські орди перейшли Дніпро й об­лягли місто. Героїчно боронилося військо й населення проти хана Батия, який “постави пороки (військові машини-тарани) городу, — каже літопи­сець, — подъ.тЬ вратъ ЛядьскЫхъ, ту бо 6⅛axy пришли дебри; порокомъ же безпрестани бьющим день и нощь, выбиша сгЬны, и возиидоша горожа- ни на избыть cτ⅛Hbi и ту біаша видити ламь κoπ⅛HHbi и щетъ скЪпание, стр-Ьлы омрачиша свГт поб’Ьженымъ”.

Після здобуття татарами оборонних мурів Киева, частина його обо­ронців, захищаючи кожну п’ядь міської площі, відступила до Десятинної церкви, але там “от тягости повалишася с ними ct⅛hh церковный, и приять бынсть градъ сице воими”.

Археологічні розкопи на терені Киева свідчать про страшний погром, учинений монголами в місті. В багатьох місцях виявлено великі скупчення людських кісток, а біля Десятинної церкви розкопано братську могилу із сотнями кістяків похованих там оборонців міста.^[1253]

У самій Десятинній церкві М. Каргер знайшов у 1939 р. підземний тайник, а в його засипі уламок горішньої частини мармурового саркофага, різьба якого дуже схожа з різьбою на саркофазі Ярослава Мудрого. На його думку, це, власне, частина саркофага, в якому був похований Володимир Великий.^[1254] Під тим насипом лежали декілька чоловічих кістяків, меч, шо­лом, частини багатих тканин, шість срібних медальйонів, багато інших при­крас і 16 ливарських формочок з м’якого каменю. На дні тайника пробили бічний коридор, і там знайшли дві дерев’яні лопати з залізним окуттям, со­киру і дужку дерев’яного відра. Вся ця знахідка — наявний свідок жорсто­кого сплюндрування Десятинної церкви під час татарського нападу на Ки­їв узимку 1240 р. Декілька осіб, в тому числі майстер-ливарник із своїми цінними формочками, сховалися тоді в церковному тайнику, що був, мабуть, скарбницею храму, і там постигла їх смерть.²⁷’

З Києва татари рушили на захід, руйнуючи по дорозі всі міста та се­ла. Жертвою їх впали, між іншими, міста біля нинішнього с. Райків, Бердичів­ського р-ну, Колодяжин на Житомирщині та Із’яславль у горішньому Побож- жі. Розкопи Т. Мовчанівського і В. Гончарова на Райковецькому городищі розкрили яскраву картину трагічної загибелі міста. Вся його площа була вкрита кістяками людей, що лежали в таких позах, в яких їх убито. Предмети, що збереглися від вогню ■— ремісниче й хліборобське знаряддя, вироби з

кости, дерева й скла та інші речі — розкинені по всьому городищі, доповню­ють образ загального знищення?'⁸'¹

Те саме виявлено розкопами В. Гончарова на місці Колодяжина в 1948 — 1952 рр. Тут розкопано залишки багатьох наземних і півземлянкових хат- ліп’янок, ремісничих майстерень та інших господарських будівель, а під їх руїнами різноманітні речі, що характеризують усі галузі господарства і по­буту населення?⁸¹

Залишки Із’яславля виявив М. Каргер на місці нинішнього с. Город­ка, Хмельницької области. На кожному кроці лежали там кістяки оборонців міста, а біля башти, поблизу колишньої міської брами, знайдено кістяк во­яка в шоломі і залізній кольчузі, а біля нього спис. Під руїнами виявлено також багато залізного знаряддя, звуглені дерев’яні діжки на харчові при­паси та інші речі господарського й ремісничого вжитку?⁸²

Галич.

Княжий город Галич, заснований —- за нашими дослідженнями — на переломі IX — X ст., став у 1141 р. столицею об’єднаних західньоукраїнсь- ких князівств Перемиського, Звенигородського, Теребовельського та Галиць­кого.

За часів князя Ярослава Осьмомисла (1151 - 1187) він могутньо

розбудувався і набрав великого значення як важливий торговельний осере­док завдяки своєму догідному положенню близько Дністра, головної водної артерії, що сполучала Галич з Чорним морем і посередньо з грецькими та азійськими країнами.

Княжий Галич -— як виявили розкопи — було широко розташоване місто, багате на муровані церкви, монастирі, боярські двори і доми купців, ремісників та міщан. Широкі довкільні простори заселяли хлібороби. Чис­ленні археологічні знахідки вказують на добробут і багатство в столично­му місті.

На тому самому економічному й державно-політичному рівні тримав­ся княжий Галич також за володіння Володимира Ярославича (1187 — 1199), Романа Мстиславича (1199 —• 1205) та короля Данила Романовича (у 1230- их рр.), коли він був уже столицею Галицько-Волинської держави.

Несподівано прийшла в Подністров’я монгольська навала. Після пе­ченігів, торків та половців з’явилися в Україні татари, які у 1240 р. при­несли велике знищення багатьом українським 'містам. “И приде (Батий) къ Володимерю, — каже про це літописець, — и взя и копьемъ изби и не щадя, такоже и градъ Галичь, иныи грады многы, имъ же h⅛ctb числа”.

Після того король Данило переніс свою столицю до Холма, а Галич зійшов з історичного обрію. Його колишній центр став тільки резиденцією

²⁸⁰ Т. Мовчанівський, Райковецьке городище XI-XIII cτ., Haγκ. 3aπ. IIMK, кн. 5-6, К. 1935; В. Гончаров, Райковецкое городище, К. 1950; його ж, Райковецьке фео­дальне городище XI-XIII ст., Вісник AH УРСР, 1948, ч. 7.

²⁸¹ В. Гончаров, Древний Колодяжин, КСИИМК, XLl, 1951; його ж, Роботи Во­линської експедиції 1948 p., АП, III, 1952; Р. Юра, Исследования Колодяжннского го­родища, КСИА, 4, К. 1955.

2« "Україна", К. 1960, ч. 14.

Ппян цілого тереиу княжого Галича.

(за Л. Чачковським і Я. Хмілевським, з доданим нами планом катедрального Успенського Собору)

галицькго єпископа, пізніше митрополита і, як осадок його капітули-крилосу, прибрав нову назву Кри л о с. Стара назва Галич залишилась за північ­ними околицями столиці, де біля пристані над Дністром та колишнього укріп­леного двору боярського вельможі Судислава розбудовалося згодом нове, сучасне місто Галич.

Поруйновані татарами церкви княжого Галича стали розбирати на бу­дівельний матеріял, місто швидко підупало і до такої міри пішло в забуття, що в другій половині XIX ст. визначення його місця в терені стало навіть пред­метом гарячих дискусій між тодішніми дослідниками.

Одні з них твердили, що старий Галич стояв на місці сучасного Га­лича (А. Петрушевич),®” інші приміщували його на Залуківській височині, на захід від сучасного Галича (І. Шараневич),^[1255] ще інші схилялися до визна­чення його на терені с. Крилоса, за 6 км. на південь від Галича (О. Чоловсь- кий,²⁸⁰ Й. Пеленський).*'⁸¹'

Розшукування центру Галицько-Волинської держави, старого Гали­ча, припинила перша світова війна, і тільки у 1925 р. відновив його Л. Чач- ковський за допомогою Я. Хмілевського. Обидва вони систематично дослі­джували в рр. 1925 — 1930 широку територію колишньої столиці і уклали докладну карту всіх укріплень та церквищ, що збереглися на терені сіл Кри- лосу, Підгороддя й Залукви, з супровідним текстом, закінченим у 1932 р., що після смерти JL Чачковського (1933 р.) був виданий Я- Хмілевським ок­ремою книжкою в 1938 p.°⁸⁷

Після того ми вели в рр. 1934 - - 1941 систематичні дослідження на терені княжого Галича, які були завершені відкриттям у 1937 - 1938 рр. фундаментів галицького катедрального собору Успенія Богородиці біля су­часної церкви під тією самою назвою в с. Крилосі.^{[1256] [1257] Цим був остаточно вирі­шений спір про льокалізацію княжого Галича.}

В загальному виявилося, що центр його був розташований у природно захищеному місці на т. зв. Крилоській горі, між р. Луквою і Мозоленим по­током. Він був поділений на дві частини. В північній, на т. зв. “Золотому Току”, знаходився княж-двір, дітинець з двірською Спаською церквою, яка бу­ла сполучена “переходами” з княжим палацом. У південній частині стояли мо­нументальний Успенський Собор, єпископський, пізніше митрополичий па­лац і капітульний. монастир. Простір — долинка між обома частинами міста зветься ще й досі “базаром”. За княжих часів там був — треба думати — вільний майдан для купців і прочан, що прибували на державні й храмові свя­та. Головною вулицею міста була та, що й нині перетинає с. Крилос. На пів­день від катедрального собору розташоване було просторе пригороддя, те­пер поле “Качків”, а по другому березі р. Лукви аж по р. Лімницю і Дніс­тер просторе підгороддя-місто Галич, де мешкали купці, ремісники та ря­дова міська людність, а в окремих дворах бояри. Тепер на цьому місці сто­їть с. Підгороддя з його старовинною назвою та присілок Четверки.²⁸”

У комплексі галицького княжого городу був цілий ряд монастирів і церков на східньому, високому березі Мозоленого потоку, які захищали сто­лицю від сходу. З них залишилися тільки топографічні назви: Прокаліїв сад з фундаментами церкви пророка Іллі, Штепанівка, Юрівське, Воскресенське з восьмикутним фундаментом, Данилівське, Гречище та Іванівське.

Від заходу боронили підступи до столиці кам’яні церкви вздовж р. Лім- ниці: на Соколі, церква Кирила й Методів, під “Дібровою”, Полігон, Спаська

Ситуаційний план княжого Галича в Крилосі: 1 — "Золотий Тік” (дітииець); 2 — "Базар"; 3 — Успенський катедральиий Собор; 4 — Парохіяльиа Успенська ц-ва в Крилосі; 5 — митрополича палата ("нові палаци"); 6 — перші вали; 7 — "Бороти- ще"; 8 — оборонна вежа; 9 — Галичина могила; 10 — розкопаний старий вал; 11 — "другі вали”; 12 — три оборонні вежі; 13 — продовження "других валів” і тама на Мозолевому потоці; 14 — Благовіщенська ц-ва; 15 — ц-ва пророка Іллі; 16 — Bo- скресеиська ц-ва; 17 — оборонна вежа. Чорними грубими лініями зазначені оборонні вали.

(за Л. Чачковським і Я. Хмілевським, з доданим нами Успенським собором)

церква на горі “Карпиця” і св. Пантелеймон у місці, де Лімниця вливається в Дністер.

Від півночі оборонну ролю виконували церкви на “Побережжі”, в “Мниському саду” та Михайлівська в “Лавриново.му куті”,.монастир на го­родищі в Пітричі і захищена пристань над Дністром.

Південна частина.міста була захищена головно системою підвійних і потрійних валів, а Миколаївська церква, розташована над р. Лімницею, пра­вила за “форпост”, висунений на 3 км. на південь від зовнішніх потрійних валів пригороддя “Качкова”.³”

Город Галич, розміщений на Залуківській височині, від Дністра на пів­ночі аж по гирло р. Луквиці, де вливається вона в р. Лукву на півдні, з цент­ром-акрополем на Криліській горі, займав коло 40 кв. кілометрів простору своїм княж-двором, осідком церковної влади, базаром, пригороддям і підго- роддя.м, боярськими, купецькими та міщанськими дворищами, промисловими

Я. Пастернак, як вище, 41-42 і рис. 13.

дільницями, церквами й монастирями. Сучасний дослідник Галича В. Гонча­ров каже: “У XH ст. Галич став одним з найбільших міст древньої Руси, а су­дячи по величині збережених до наших днів оборонних споруд, він не мав собі рівних серед древніх міст Подніпров’я і Подністров'я”.”^{[1258] [1259]}

ментах романських храмів у Град- чанському королівському замку в Празі, що їх ми розкрили в 1925 1928 рр.

Головну частину галицького со­бору творили три нави з трьома ап­сидами із сходу і чотирма круглими колонами посередині, які тримали на собі велику центральну баню-копу- лу храму. Цю центральну частину замикали з півночі, заходу й півдня притвори, які утворювали разом з нею органічну цілість, єдиний могу­тній квадратовий масив.”"

У східньому кінці південного притвору було мале квадратове при- міщеиня-захристія, у західньому цьо­го ж притвору був баптистерій, мі­

Пляи Успенського Катедрального Собору княжого Галича в Крилосі: 1 — саркофаг Ярослава Осьмомисла; 2 — поховання кня­жни; 3 — мурована каплиця (остаток ста­рого собору); 4 — останки кам'яної підлоги; 5 — яма (капище ?), старша від собору,- 6 — останки надземних стій собору.

Назагал виявлені нами фундаменти галицького катедрального собо­ру доволі добре збереглися і мають форму квадрату (32,5x32,5 м.) з трьома півкруглими апсидами при східній стіні. Середня, найбільша апсида видов­жує фундаменти собору на 5 м., так, що з нею собор мав вимір 32,5 м. ши­рини і 37,5м.довжини. Грубина зовнішніх обводових стін становила пересічно 2,25 м. Фундаменти й зацілілі частини наземних мурів ставлено з тесаного каміння. Щоб скріпити обводові магістральні стіни собору і щоб вони рівно­мірно осідали, вжито дерев’яних в’язів у формі грубих колод, вмурованих у стіни (“в жолоб”). Цей охоронний засіб виявлено також у фундаментах Деся­тинної церкви, де їх вважали спершу за водостоки,^ж і в мурах Спаської церк­ви XI ст. на Берестові в Києві,®® в мурах Старої Ладоги в новгородській зем­лі,”* в стінах- Успенського собору у Володимирі над Клязьмою”⁵ і в фунда­сце, де хрестили дітей; там ми знай­шли в румовищі спідню частину ви­різьбленої з вапнякового бльоку хрестильниці.

До баптистерія прилягала в то­му притворі зі сходу каплиця з своєю власного апсидою, мабуть, присвячена якомусь святому. В XVI ст. коли роз­бирали руїни собору 'на будову нової, сучасної церкви в Крилосі, її не ру­шено, і вона збереглася донині.

На всіх трьох притворах галицького собору були “комари” — відкриті назовні галерії з охоронним парапетом і з аркадами, останнє пристановище в разі нападу ворога на місто. Це ясно виходить з літописної розповіді про облогу Успенського собору княжого Галича у 1219 р. під час війни князя Мстислава Пересопницького, тестя короля Данила, проти угорського воє­води Филі, який здобув місто. “Филя же строяшеся на брань, - - каже літо­писець, — созда градъ на церкви пречистое Владичиця нашея Богородица... и побрившу же Мьстиславу поиде к Галичю, бившемъ же ся имъ о врата градная, и возбЪгоша же на комары церковный и инии же ужи (шнурами) возвлачися, a φapφ (коні) ихъ поимаша: 6⅛ бо градъ створенъ на церкви; онЪмъ же стрЪляющимъ и камение мещющимъ на гражаны, изнемогаху жа- жею водною, не 6⅛ бо воды в нихъ; и приФхавппо же Мъстиславу, и вдаша ся ему, и сведени быша со церквы”.

По середині фронтового, західнього притвору ми виявили вкопаний у землю, під колишньою підлогою собору, кам’яний неорнаїментованйй сарко­фаг, вирубаний з одної брили вапняку і прикритий грубою плитою з того самого матеріялу. В ньому лежав розкиданий і пограбований кістяк чоловіка 50 — 60 років.- Це було поховання князя Ярослава Осьмомисла, фундатора Галицького собору, бо літописець згадує тільки його поховання, “в церкві Богородиці”, і 'ніякого іншого чоловічого поховання на терені собору ми не знайшли.²"⁷ Це наше визначення приймають сучасні дослідники княжого Га­лича, не висуваючи від себе інших здогадів.

Кам'яний саркофаг з похованням Ярослава Осьмомисла в притворі Успенського Собору княжого Галича в Крилосі.

давніша, а притвори-ґалерії добудовано до неї пізніше (О. Повстеико, Катедра св. Софії в Києві, 1954, 45), але наші дослідження під час розкопів не виявили цього. Вияснити цю проблему можна буде колись тільки детальним обслідуванням самих мурів Собору на місці.

²⁶⁷ Я. Пастернак, Саркофаг Ярослава Осьмомисла, Старий Галич, 1944, 132-140.

Біля саркофага, в його ногах ми виявили поховання молодої дівчини, колись у дерев’яній труні. На чолі в неї доволі добре збереглося золотими нитками гаптоване чільне, а за головою стояла ро-збита скляночка тюльпа­нової форми, первісно — можливо — із свяченою оливою.⁵⁸⁸ Покійниця була безсумнівно, княжого роду, коли її із златоглавом на чолі тільки одну по­ховали в соборі біля самого саркофага князя Ярослава Осьмомисла, що по­мер раніше від неї (1187 р.).

Стилістична аналіза уламків архітектурних різьб та профілів пілястр катедрального Успенського собору княжого Галича дозволила встановити початок князювання Ярослава Осьмомисла (перші роки після 1153 р.), як час спорудження цього собору. Проте, часу його існування не можна точно визначити. Історичні джерела не дають для цього жадних підстав, і тільки наші розкопи виявили, що наприкінці XIV або на початку XV ст. він мусів бути вже в руїнах.

На початку XVI от. ці руїни розібрали і з їх тесаного каміння поста­вили нову, сучасну крилоську церкву Успіння Богородиці, а решту руїн вкрив з часом З-метровий шар румавища з них та з пізніших будівель. У йо­го спідній частині, що залягала прямо на фундаментах собору, ми знайшли багато кусків тиньку із стін собору з слідами фрескового мальовання, куски олив’яндї бляхи з прикриття бань собору, полив’яні плитки з його підлоги та інші дрібні предмети з часів його існування. Багато уламків таких плиток з підлоги з рельєфним звіринним і рослинним орнаментом виявив М. Каргер у Т955 р. на захід від фундаментів Успенського собору.”⁸

Аналіза виявлених нами архітектурних різьб та пляну Успенського собору і інших, менших церков княжого Галича, розкопаних І. Шараневи- чом і о. JI. Лаврецьким у 1882 — 1884 рр., виявила, що вони всі були побу­довані в однаковому, прикметному для західньоукраїнських земель стилі. Він поєднував східній українсько-візантійський і західний романський сти­лі в одну гармонійну синтезу, що її Й. Пеленський назвав галицького архі­тектурною школою.™’ Східнім був їілян церков, а західніми різьби в камені та інші архітектурні елементи.

Відкриття залишків Галицького Собору розв’язало також питання взаємних впливів княжого Галича і Володимиро-Суздальського князівства в ділянці церковної архітектури. Дослідники цієї справи: Толстой-Кон- д а к о в,”"' М. Г р у ш е в с ь к и fl,^sos Д. Бережко в,⁸⁰⁸ Д. А й н а л о в,^{[1260] [1261]* Ф. Галле” та М. Kaprep3"8 вважали, що архітектура володимиро- суздальських церков була галицького походження. Леніградський же до- спідник будівництва княжої доби Н. Воронін твердить, що не власне Галиць­ка Русь діставала собі будівничих і каменярів з Володимиро-Суздальського князівства. Коли тепер взяти до уваги, що галицький собор був побудований у рр. 1154 — 1157, а за літописними даними Успенський собор у Володими­рі над Клязмою в рр. 1158 — 1161, тоді стає цілком ясним, що це Ярослав Осьмомисл міг вислати майстрів Андрієві Боголюбському, а не навпаки.}

“Золотий Тік”, колишній дітинець княжого Галича, імав своє власне укріплення. Щоб вал міцніше тримався, його підошва була обведена обабіч невеличким муром до 40 см. заввишки й завширшки, складеним з грубих ріняків та кусків мергелю, а схили.місцями вимощені ріняками.

На східній частині “Золотого Току” ми виявили кілька землянок з ран­ньої залізної доби, датованих керамікою білогрудівського типу, а вище них багато слідів замешкання “Золотого Току” від початку X ст. до 1241 р. у вигляді залишків вогнищ, кухонних печей, зернових ям і наземних ліплянок. В одному місці знайдемо залишки доволі великого дерев'яного будинку.

В другому місці виявлено сліди меншого дерев’яного будинку (178х 225 см.), біля нього круглу яму з кісткою ноги якоїсь птиці і в ній 20 гра­мів живосрібла. Цю знахідку, якій немає ще аналогії в українських землях, можна пояснювати двояко. Вона може бути доказом того, що на дворі Яро­слава Осьмомисла, згідно із загально тоді поширеним звичаєм європейських володарів, був свій альхемік, якому- живе срібло було потрібне для дослідів над перетворенням нешляхетних металів у шляхетні,або - найбільш імо­вірно його потребували для золочення.

У 1957 — 1958 рр. В. Гончаров розкопав на “Золотому Току” май­стерню, в якій виготовляли керамічні плитки до підлоги, прикрашені зобра­женнями у звіринному стилі. Вони можуть походити - думаємо • з двір­ської Спаської церкви."*

Залишків княжого палацу на “Золотому Току” і двірської церкви Спаса з похованням князя Володимирка, батька Ярослава Осьмомисла, ще не виявлено. З опису смерти Володимирка в Іпатському літописі довідуємося, що обидві ці будівлі були сполучені переходами — ґалерією, яка вела з поверху княжого палацу на хори Спаської церкви?” Літописець розповідає під 1230 р., що галицькі бояри змовлялись підпалити княжий палац і вбити князя Данила. З цього виходить, що палац був дерев’яний.

Рухомих пам’яток, виготовлених з різних матеріялів, знайдено на “Зо­лотому Току” доволі багато. Найціннішими серед них є золотий полив’яний ковт-ковток торбинкового типу, прикрашений стилізованим геометричним орнаментом і дрібними двораменними хрестиками. Ковтки такого типу знахо­дяться тільки на Київщині та Чернігівщині,’"¹ а поза тим тереном один вияв­лено власне на “Золотому Току” і другий у Володимирі над Клязьмою, оче­видно привезений з України.

^su7 Я. Пастернак, Старий Галич, 1944, 178-179 і рис. 68, Б. І, 7.

³⁰⁸ В. Гончаров, Древній Галич, Вісник AH УРСР, 1956, ч. І.

^su8 Іпат. літоп., Петерб. 1871, 318-319.

Б. Рыбаков, Знаки собственности в княжеском хозяйстве Киевской. Руси, CA, VI, 1940, 251.

Важливою знахідкою є половина приладу (штанци) витискати знаки з пташкою на олов’яних купецьких пльомбах дорогочинського типу.’¹¹ Це вказує, що галицький князь пльомбував таким знаком товари, експортовані з Галича.^{[1262] [1263] [1264] [1265] [1266] [1267]}

Найдавніші керамічні матеріяли на “Золотому Току” походять з IX — X ст. і вказують на час заснування дітинця княжого Галича. Пізніші (XI — XIII ст.) мають часто ганчарські знаки на дні. В цій групі знахідок звертають на себе увагу уламки амфор з імпортованого вина, орнаментовані покришки з гудзиком зверху та полив’яні писанки київського типу. Одна невелика ку­ляста банька була наповнена дьогтем з березової кори, якого вживали для лікувальних цілей.’”

Окрему групу знахідок із “Золотого Току” творять середньовічні угорські, чеські та німецькі монети. На терені княжого Галича трапляються також часто олов’яні печатки — молібдобулі, що їх у княжій добі привішу­вали до важливих документів, грамот і листів. Вони мають звичайно з одно­го боку зображення Христа, Богородиці або якогось святого, а з другого напис, що вказує на особу автора. Три з них (мають грецький напис METEP ТЕУ СКЕПЕС ME KOCM(AH) ГАЛЕТ(3)ЕС, тобто “Мати Божа, охороняй мене, Косму (єпископа) галицького”. Одна грецькими літерами ім’я Теодо- сія, а ще інша грецький напис СФРАПС ІЛАР. E., тобто “печать Іларіона єпископа” "^,* Для історії старого Галича важливі печатки Косми, першого галицького єпископа, Згаданого в літописі під 1157 ■— 1165 рр.

Нерозгадані досі печатки з лицевим зображенням і з кириличним напи­сом “ДънК слово” на рубі. Знайдено їх у різних місцях України, в Подніпро­в’ї (Переяслав,^sι° Кононча біля Черкас,³¹’ Стеблів^[1268]) і в Галичині (Янчин бі­ля Перемишлян,’^{[1269] [1270] [1271] Белз313). Дві печатки цього ж типу ми викопали на “Золо­тому Току”. На одній з них на лицевому боці Христос, на звороті поданий вище кириличний напис, а на другій на лиці Іван Предтеча з грецьким напи­сом IOH ПРОДРОМ, а на рубі кириличні літери змінені грецькими ДЕНЕ СТЛ0В0.33" Напис на печатці з Янчина читав В. Гребеняк як “Данілово”.[1272] За даною нам у 1941 р. усною інформацією, Б. Рибаков (Москва) здогаду­вався, що формулу “Днні слово” слід вважати, можливо, за вказівку на приховану думку посиланої з такою печаткою грамоти або на її секретний характер. Цей здогад мало переконливий, і його розв’язка, мабуть, прості­ша. В київському літописі під 1078 р. дітинець Чернігівського городу на­званий “дъ'Н'Ьшний град”.3" Коли ж “дънЪшний град” — це осідок князя, тоді можна прийняти, що “дънГ>(шне) слово” — це слово, що його посилає сам князь, не єпископ чи інший церковний або світський достойник. Тоді також печатки-молібдобулі цього типу пов’язані не з одною тільки особою невідомого Деніслава, а з різними осідками удільних князів ■—■ галицького, переяславського, белзького і ін. Так можна пояснювати значення печаток з написом “ДънТ-Слово” у різних віддалених одна від одної місцевостях.}

Після того, як татари знищили княжий Галич і столицю Галицько-Во­линської держави перенесено до Холму, галицького дітинця на “Золотому Току” ніхто вже не відбудовував. На ньому поселилося простолюддя зруйно­ваного міста, яке заклало свій цвинтар на місці зруйнованої Спаської церкви. Відновлено тільки осідок церковної влади біля Успенського катедрального собору. Приблизно на переломі XIV — XV ст. на частині його фундаментів залишилася тільки мурована каплиця з внутрішньою апсидою, про яку ви­ще вже була мова. На початку XVI ст. власник Крилоса Марко Шумлянсь- кий поставив з каміння старого собору нову церкву з трьома апсидами, на спогад про його давній вигляд.*®

На монастирищі “Юрівське” ми виявили рештки промислових мона­стирських будівель — ганчарської, золотарської, бронзівничої, бляхарської, ковальської та склярської майстерень і житлових хат. Це був промисловий комбінат, на руїнах якого після татарської навали, закладено цвинтар.^{[1273] [1274]}

Друга світова війна припинила наші дослідження на терені княжого Галича-Крилосу, і тільки в 1951 р. В. Гончаров з рамені Інституту Археоло­гії AH у Києві відновив розкопи на терені с. Підгороддя, колишнього Подо­лу столиці, і на пригородді “Качкові”.

На Підгородді, в урочищах “Церквиська” і “Царинка” він виявив за­лишки двоповерхових дерев’яних, мабуть, боярських садиб з різнокольоро­вими шибками-вітражами (“Церквиська”) та уламок філігранної різьби в ка­мені, мабуть покришки шкатулки з світлого м’якого лупаку із зображенням лева з пишною кучерявою гривою і хвостом, стилізованим у вигляді пальмет­ки (“Царинка”). Крім того розкопано залишки кількох.глинобитних печей з колишніх наземних будинків, горна витоплювати мідь, сліди сиродутного горна витоплювати залізо і бляхарської майстерні. Важливою для історії галицького міста знахідкою є виявлені на “Церквиськах” уламки глиняного посуду, близького до кераміки V∏I — IX ст.

Розкопи велися тоді також на Крилоській горі. На “Золотому Току”, в його західній частині, де за нашим здогадом повинні були стояти княжий палац і двірська Спаська церква, В. Гончаров виявив скупчення декоратив­них керамічних плиток з грифами й рослинним орнаментом для обличковуван­ня стін, що потвердило наш здогад. В другому місці, не зазначеному на дода­ній до звіту карті, в 1947 р. випадково викопано срібний скарб, що складав­ся з трьох масивних нашийних гривень, трьох браслетів та 437 арабських диргемів-монет з IX — X ст. в глиняній посудині. Під час розкопів В. Гон- чаров зібрав серед місцевої людности ще 668 диргемів і одну нашийну грив­ню.

В. Гончаров, хоч і користується матеріялами та висновками нашими і давніших дослідників Галича-Крилосу, чомусь згадує їх анонімово, вжива-

Декоративиі керамічні плитки із "Золотого Току" в Крилосі.

(за В. Гончаровим)

торів, ні їх друкованих публікацій. Наукове значення його праці і висновків, позбавлене підґрунтя, до деякої міри підважене такою неприйнятою в науко­вому світі поведінкою, тим більше, що він з режимного наказу просто насиль­но нав’язує нерозривний і панівний зв’язок між московським (володимиро- суздальським) та західньоукраїнським мистецтвом, княжої доби, і тим надає обом своїм статтям про Галич виразно тенденційного характеру.

З короткої згадки М. Каргера про Галич у його монументальній пра­ці про княжий Київ довідуємося, що у 1955 р. він також провадив розкопи в Крилосі і виявив там три добре збережені півземлянки X — XI ст. на “Зо­лотому Току”."” Звичайно, і він промовчує майже все, що досі було зроб­лене і виявлене в дослідженнях княжого Галича.

Володимир Волинський.

Після своїх походів у Побужжя й Посяння Володимир Великий збуду­вав над р. Лугом, допливом Бугу, нове місто — Володимир Волинський з ме­тою закріпити ті землі за своєю державою. Новозасноване місто, згадане у літописі вперше вже в 988 р. (“посадиша Всеволода Володимери”), незаба-

В. Гончаров, Археологічні дослідження древнього Галича γ 1951 р., АП, V, 22-31 і карта та рисунки.

^s2° М. Каргер, Древний Киев, М.-Л. 1958, 362. ром стало не тільки оборонним, але й адміністративним, культурним та тор­говельним центром Волині,"²⁷ осідком волинського єпископа і столицею спершу Володимирського князівства, а з 1300 р. Галицько-Волинської дер­жави. Занепало це місто після жахливого спустошення, заподіяного татарами в 1240 р. Літописець каже, що король Данило, довідавшися про відступ мон­гольської орди на схід, повернувся з братом Васильком у свою державу, од­наче не агіг дістатися до своєї столиці: “не возмогоста ити в поле смрада ради и множьства избьеных, не 6Т> бо на ВолодимерФ не остал живий; церква святой Богородицы исполнена трупья, иныа церкви наполнены быша тру­пна и тЪлес мертвых”.^{[1275] [1276] [1277]} Не менше руїнницькими були й наступні татарські напади на місто в 1260, 1491 і 1500 рр.

Не зважаючи на велике культурне й політичне значення, Володимир Волинський досі тільки двічі, і то у великих промежутках часу, був археоло­гами досліджуваний. Вперше А. Прахов у 1886 р., в урочищі “Стара Катед- ра”, відкопав фундаменти колишнього катедрального собору, побудованого

Плян княжого города Володимира Волинського.

(за О. Цннкаловським)

коло 992 р. Мури були із квадратової цегли на рожевому мулярському роз­чині. Південна нава, підмита р. Лугом, обсунулася вже в ріку. Підлога була викладена полив’яними цегляними плитками."²"

У 1955 — 1956 рр. М. Kaprep виявив залишки двох храмів XlI — XIII ст., один з яких був ротондою з восьмома стовпами всередині, що підтри- мували копулу. В руїнах обох церков знайшлися уламки фрескового роз­пису та полив’яні керамічні плитки з підлоги.⁵³⁰

Досі частинно збереглися тільки друга Володимиро-Волинська катедра — Богородичний Успенський Собор Мстислава Ізяславича з 1160 р., рестав­рований і дещо змінений у 1898 р. Тоді ж перенесено до нього мощі Воло­димира Васильковича, який помер у 1289 р. Це була типова романська будів­ля з двома квадратовими вежами й високим трикутним фронтоном поміж ни­ми. В романському стилі виконано теж архітектурні різьби храму. За В. Ci- чинським, Володимиро-Волинська катедра в стильовому відношенні є дуже важливою переходовою ланкою між будівництвом чернігівським і галиць­ким.^{[1278] [1279] [1280] Інші церкви, як “П’ятницька” церква св. Параскевії, каплиця Якима й Анни з 1289 р., церква Введенська, Михайлівська, Івана Золотоустого та Івана Хрестителя безслідно загинули, і їхніх фундаментів ще не знайдено. Одначе дуже можливо, що, власне, одними з них є руїни цегляного храму XII ст., прикрашеного колись поліхромними полив’яними плитками київського типу, що їх виявив М. Каргер розкопами в 1955 р.[1281]}

На терені деяких з тих церков знайдено в різних часах предмети цер­ковної старовини, в тому числі складні нагрудні хрестики-енколпіони, які вбе­рігалися в музеї місцевого православного братства.³³³ Хрестики такого типу виявлено на передмісті “Поничів”, а також в культурному шарі княжої доби в середмісті.

З інших окремих знахідок на терені Володимира Волинського треба відзначити кам’яний саркофаг з жіночим похованням, викопаний в урочищі “Лозівіцина” на острові серед болота, чоловіче поховання з конем,^[1282] скарб срібних гривень чернігівського типу у вигляді грубих зубів від борони з дво­ма круглими ямками на кожній, олов’яну звисну печать-молібдобулю та улам­ки корчаг-амфор на вино.³³³

Дуже рідкісною такого рода знахідкою є виявлені у середмісті кістяки, черепи яких пробиті великими залізними цвяхами в тім’я або в скроню.³"³ Значення цього жорстокого звичаю невідоме, і тільки є здогад, що так за­безпечували себе живі люди проти небіжчиків-упирів.

Укріплене земляними валами городище Володимира Волинського досі не було систематично досліджуване. Довкола нього в неукріплених селах мешкало рядове населення і сільські ремісники. Залишки житла-майстерні одного з них відкопав у 1955 р. М. Каргер. Вони датовані X ст.

Чернігів.

Чернігів, столицю князівської династії Ольговичів на Сіверщині, за­сновано під кінець IX ст. над р. Десною. Належить він до найстаріших міст України і згадується в літописнім переліку міст, які одержували данину з Візантії за договором київського князя Олега в 907 р.

До складу стародавнього міста Чернігова входили, як і в інших кня­жих містах, такі частини: осідок князя (дітинець), окольний город (пригород- дя) з окремою частиною Третяком, підгороддя та поділ. їхні границі ви­значив Б. Рпбаков своїми тереновими дослідженнями в 1946 р. Місто було прикрашене кам’яними церквами та монастирями і було також осідком єпи­скопа.

З архітектурних пам’яток княжої доби залишилося в ньому п’ять церков, катедральний собор Спаса і церкви Успенська, Іллінська, Борисогліб-

Пляи княжого города Чернігова, (за Б. Рибаковим)

ська і ІГятницька. Порівнюючи з київськими церквами, чернігівські зберег­лися значно краще, бо, крім своїх стін, задержали давні склепіння й пере­криття бань, а подекуди навіть старовинні прикраси.^{[1283] [1284] [1285]}

Дослідження цих церков мають свою історію. Розпочав їх у 1880-их рр. Павлінов,³³³ продовжували II. Лашкарев™ і II. Добровольський.^[1286] У зв’яз­ку з XlV археологічним з’їздом у 1908 р. в Чернігові з’явилися праці Д. Айналова,^{[1287] [1288] [1289] Н. Покровського,313 Т. Горностаєва 3,3 й Г. 1 Іавлуцького,[1290] [1291] [1292] [1293] після революції дослідження Спаського собору провадили М. Макаренко34" та І. Моргилевський.31’}

Найкраще зберігся в Чернігові Спаський Собор, побудований на по­чатку XI ст. Він має три нави з трьома апсидами, дві круглі башти обабіч фронтової, західньої стіни та п’ять бань-копуль: велику центральну і чотири менші, кутні. Біля південної башти М. Макаренко розкопав маленьку цер­ковцю, теж княжої доби, апсиди якої були заглиблені із середини в грубінь східньої стіни і не були помітні іззовні.³¹⁷ Ці “внутрішні” апсиди, як і по­дібна апсида в каплиці у південному притворі Галицького Успенського Собо­

ру є й досі єдиними такого роду архітектурними па­м’ятками України княжих часів. Вони подибуються найперше в церквах азійської Вірменії,^{348 349} і, можливо, виправданим був би здогад, що цей архітектурний деталь звідтіля прийшов в Україну.

Друга церква Чернігова, яка доволі добре збереглася, це Успенська церква Енецького мона­стиря, побудована чернігівським князем Святославом Ярославичем у 1060 р. і досліджувана П. Доброволь- ським у 1900 р. Вона тринавна, з трьома апсидами і має по західній стороні південного притвору ка­плицю з вистаючою назовні апсидою.³⁴’

План Cnaco - Преобра- жеиського Собору в Чернігові з поч. XI ст.

Невеличка церква Іллі, побудована коло 1072 р., має тільки одну наву з апсидою. З давніх мурів тринавної Борисоглібської церкви, нині з одною апсидою, заложено! князем Давидом Святославичем, (1120 -- 1123), збе­реглася тільки західня частина церкви і баня над перехрестям. Погано збе­реглася “ІГятницька” церква ск. Параскевії, що стояла поза укріпленням чернігівського городу. З її первісних мурів залишились тільки частини, решта добудована пізніше.^{[1294] [1295] [1296] [1297]}

У церковній архітектурі княжого Чернігова вже від половини XI ст. стають помітними впливи західнього, романського будівництва. В Успенській церкві Єлецького 'монастиря замість пілястрів були півколони, а під гзимсами романський аркатурний фриз. У Борисоглібській церкві знайдено головку- капітель колонки, прикрашену романським плетінковим орнаментом, а в ІГятницькій церкві збереглися на апсидах висячі колонки-стовпчики, також романського типу."⁰¹

Фундаменти ще одної, Благовіщенської церкви з 1186 р. виявив і до­сліджував 1946 р. Б. Рибаков у північно-східній частині чернігівського ді­тинця. Вони складені з каменів-валунів, а долішні частини стін, що зберегли­ся, — з квадратової цегли на мулярському рожевому розчині з вапна і тов­ченої цегли. В поземому пляні церква була прямокутна, триапсидна, з ші­стьома стовпами всередині і мала з трьох сторін притвори-галерії. В ній було багато мистецьких прикрас, як видно з уламків червоної та жовтої орнаментаційної цегли і різьбленого білого каменю. Підлога була викладена полив’яними глиняними плитками жовтого, зеленого й вишневого коьору. В її центрі знаходилась мозаїка з різнокольорової смальти у вигляді геомет­ричних фігур (кругів) і зображення павича, яке збереглося тільки частково/’’

Дальшими дослідженнями В. Богусевича і Н. Холостенка на чернігів­ському дітинці були виявлені залишки кам’яного княжого палацу XI ст., пів- землянкові житла IX — X ст. з уламками кружальної кераміки та оборонний рів довкола дітинця з Xl ст. На чернігівському посаді-пригородді, поза межа­ми дітинця, знайдено також багато півземлянкових жител рядової людности і ремісничих майстерень X — XI ст. з великою кількістю різноманітних пред­метів. На Подолі-підгородді досі досліджувано залишки ранньослов’янських селищ VII — IX ст., що були безпосередніми попередниками Чернігова.³³³

Багаті на вислід були розкопи В. Богусевича в 1953 р. В центральній частині старого міста, біля Спаського і Борисоглібського соборів, він виявив залишки невеликої (8x8 м.) мурованої двоповерхової будівлі у вигляді двох рівнобіжних цегляних стін завгрубшки 2,5 м. на кам’яних фундаментах та півкулястого перекриття склепіння між першим і другим поверхами. Стіни будівлі були прикрашені мозаїкою, фресками та кольоровими полив’яними плитками. Цегла мала на поверхні різні знаки. В руїнах будівлі і довкола неї зібрано багато дрібних предметів, які датують будівлю на XII ct.^om

Чернігівські князі мали багато дружинників, яких вони наділяли се­лами навколо міста. В тих селах розкопами виявлені поховання їх власників, про що була мова в розділі “Поховання”.

Частина підсвічника XI ст. з церкви св. Ми­хайла в Переяславі-Хмельиицькім.

(за М. Каргером)

Переяслав.

Переяслав, столичний город удільного князівства, волость Всеволода Ярославича, довгий час зовсім не був досліджуваний. Літописець згадує під 1089 р. переяславський “кам’яний город”, церкви Андрія, Михаїла й Федора і кам’яну лазню, а під 1098 р. княж-двір і кам’яну церкву Богородиці в ньо­му. Розкопи Б. Рибакова в 1949 р. виявили залишки церкви св. Михаїла з 1089 р., від якої збереглися фундаменти і частинно мозаїчні підлоги.⁰'"' М. Kaprep розкопав після того (1952, 1953, 1956) залишки двох мурованих хра­мів Xl і XII ст. Один з них, давніший, був невеликим храмом-усипальнею (місцем поховання). Він був прикрашений фресковим розписом на стінах і мав підлогу викладену різнокольоровими полив’яними плитками. Всередині храму і на північ від нього виявлено стародавні поховання в мурованих гроб­ницях і саркофагах з овруцького лупаку. Серед його руїн зібрано багато бронзових предметів церковного вжитку — панікадило, свічник тощо, усе високомистецької роботи.

Друга церква, з XII ст., залишки якої розкопав М. Kaprep у Пере­яславі, була великою тринавною будівлею з шістьма цегляними ко­лонами, що підтримували скле­піння. На значних площинах за­лишків стін зберігся кольоровий фресковий розпис. У південно-за­хідній частині церкви було п’ять глибоких ніш для поховань. Піз­ніше виявлено залишки ще двох невеликих церков.

У різних районах княжого Пе­реяслава досліджувано також пів- землянкові житла рядової людно­сти та дерев’яно-земляні укріп­лення часів Київської Руси.⁰⁵⁰

⁰⁵¹ В. Богусевнч, Раскопки в Чернигове, КСИА, 4, 1955.

““ Б. Рнбаков, Розкопки в Переяславі-Хмельинцькому, АП, І, 1949.

^d°* М. Картер, Археологічні розкопки в Переяславі-Хмельницькому в 1952 р., Вісник AH УРСР, 6, 1953, 43-50, його ж, Розкопки в Переяславі-Хмельиицькому в 1952-1953 рр., Археологія, IX, 1954, його ж, Раскопкн в Переяславе-Хмельницком в 1952-1953 rr., CA, XX, М. 1954, 5-30, його ж, Раскопки в г. Переяславе-Хмельниц­ком, КСИА, 4, 1955, 6 - 8.

Біла Вежа.

Після першого бурхливого періоду великого переселення народів на­стали в південній Україні в половині Vlll ст. дещо спокійніші часи. В степах північного Кавказу почала формуватися Хозарська держава з осередком над долішньою Волгою (Ітіль). Згодом вона поширила своє панування на При- озів’я, заселене тоді чорними болгарами, і нав’язала торгівлю з Візантією. Щоб забезпечити шлях, яким та торгівля відбувалася, візантійський імпера­тор Теофіл, на просьбу хозарів, побудував у 834 р. над Доном біля сучасної станині Цимлянської твердиню Саркел, в якій перебувала залога з 300 во­яків.

Археологічні розкопи виявили, що саркелських укріплень було два, обабіч Дону. На правому березі ріки стояв оборонний замок-акропіль, а за яких 6 км. вище на лівому березі Дону — місто Саркел, також із замком. Одночасно з Саркелом побудовано ще кілька невеличких фортець над доліш­нім Доном. Біля них були болгарсь­кі, а пізніше слов'янські селища, які правили за торговельні пункти і стан­ції для кораблів на водному шляху.

Проте, всі ці засоби оборони не допомогли хозарам. Київський князь Святослав зруйнував Саркел у 965 р. “В лето 6473, - каже про це київський літописець, — йде Свя- тославъ на козары; слышавше же ко- зари, изидоша противу съ княземъ своимъ Каганомъ, и съступиша ся битися, и бывши брани, одолі. Свя- тославъ козаромъ и градъ ихъ и Bt.- лу Вежю взя”. Правобережний за­мок був тоді геть зруйнований, а саме місто на лівому березі Дону було тільки сильно ушкоджене. Зни­кло болгарське населення Саркелу, на його місці з'явилося численне слов’янське, яке відбудувало бага­то будинків і за слов’янським зви­чаєм обвело новий осідок валом і ровом. Так постало вже цілком сло­в’янське місто Біла Вежа.^[1298]

В часах свого розквіту Біла Ве­жа була великим українським мі-

_ _ стом, висуненим найдалі на схід, і

Бонова гнря з княжим знаком, з Білої Вежі. ’ ^j *

(В збірках Ермітажу) найбільшим промисловим та торго-

вельним центром для всіх східніх окраїн Київської держави. Тут перехрещува­лися великі торговельні шляхи з Візантії і Корсуня берегами Чорного та Озів- ського морів, з Києва і Чернігова Дніпром і морем, а також Десною, Сеймом і Дінцем. Зі сходу ж -—-із середньої Азії, Ірану і Кавказу долиною Тереку, Хвалинським морем (Каспійським озером) та Волгою. Волгою також з півночі. Ui шляхи сходились у Білій Вежі з суходільними шляхами з України на Кавказ і далі. Одначе, кінець всьому поклали половці, що своїми грабіжницькими нападами перетяли всі шляхи сполучення з Києвом, Візантією та Азією. Тоді Біла Вежа втратила значення важливої економічної бази, і в 1117 р., як подає Київський літопис, “придоша Беловеци в Русь”. Так закінчилась її історія.““

Льокалізація Білої Вежі в терені була довгий час предметом дискусії серед дослідників старовини, і тільки археологічна експедиція ГАИМК під під керівництвом А. Міллера в 1927 р. остаточно визнала лівобережне городи­ще біля станиці Цимлянської за місце, де на руїнах Саркелу була побудо­вана Біла Вежа.³³⁹ В рр. 1933 — 1935 і 1949 —• 1950 розкопував її залишки М. Артамонов,'"’ а в 1939 р. І. Ляпушкін.^{[1299] [1300] [1301] Розкопами виявлено, що україн­ське населення Білої Вежі жило з хліборобства й рибальства, займалося та­кож різними ремеслами і торгівлею збіжжям, на що вказує велика кількість зернових ям, виявлених розкопами.}

Громадські будівлі Білої Вежі споруджені були з цегли, здобутої із старих хозарських укріплень та будинків, з цієї ж цегли були й наземні ча­стини землянок рядової людности.

Серед знахідок, що засвідчують різні роди ремесел, трапляються мо­нети — Володимира Великого з тризубом, візантійські, корсунські та араб­ські. На підставі цих монет та інших предметів можна скласти уявлення про торговельні та культурні зв’язки Білої Вежі.

Біля Саркелу-Білої Вежі, поза валами в степу, досліджувано велике погребище, яке складалося з вісьмох довгих насипів та багатьох окремих могилок. Один з тих насипів, довжиною 50 м., шириною ЗО м. і висотою 3 м., ввесь був насичений християнськими українськими похованнями XI — XII ст. із звичайним слов’янським інвентарем. Усіх поховань в тому насипі на­раховано 231, при чому більше як половина було дитячих. Таким великим став він тому, що його, очевидно, при кожному похованні досипували.^[1302]

Крім Білої Вежі були в південній Україні ще дві групи селищ княжої доби, одна над долішнім Доном, друга обабіч великого коліна Дніпра. В

Слов'янська цегляна піч з Білої Вежі.

(за М. Артамоиовом)

першій з них глибші розвідки з розкопами переведено на Долішньо-Гнилівсь- кому городищі, розташованому на правому березі р. Мертвого Дінця (М. Міллер, 1937 — 1∙939),³°³ і на Кобяковому городищі на правому високому березі Дону (А. Міллер. 1923 1927).®“ Вони правили під час небезпеки

за акропіль-пристановище для місцевої людности, яка мешкала в дворищах, розкинених широко по степу. На великому селищі міського типу біля м. Озо- ва, мабуть, залишках відомого з візантійських 'джерел “Руського Порту”, невеличкі розвідкові розкопи провів А. Вязігін у 1938 1940 рр.®'³ Сло­

в’янські поховання княжої доби досліджував М. Міллер у 1923 -- 1926 рр. біля с. Голодаївки та хутора Скелянського. Вони одночасні з Білою Вежею і мали типовий для Київської Руси інвентар.

Другу долішньо-дніпровську групу пам’яток княжої доби творять се­лища Огрінське, Сурське і два кічкаські селища, досліджувані Дніпрельста- нівською експедицією в 1927 р. під кервництвом М. Міллера. В них, мабуть, слід бачити торговельні факторії та опорні пункти Київської Pycn на “путі із варяг у греки”. Вони занепали після татарської навали в половині XlI ст.

^3β3 М. Міллер, Студії з історії Приозів’я, V∣ досліди Н. Гниловського городи­ща, Український Морський Інститут, ч. 4, 1946.

®“ Розкопи А. Міллера на Коб'яковому городищі публікував М. Артамонов, Средневековые поселения на Нижнем Дону, Л. 1935.

^3βj С. Вязнгнн, Археологические разведки и раскопки у Азовского городского кладбища в 1939 г. Известия Ростов. Обл. Музея Краеведения, 2, Ростов н/Д, 1946.

Тмуторокань.

Но східній стороні Боспорської протоки на Таманському півострові, на руїнах грецької колонії Гермонасси, заснований був візантійський торго­вельний порт, який під 'назвою Таматарха згадується вперше у VHl ст. в переліку єпископій візантійського патріярхату. Князь Святослав, розгро­мивши у 965 р. хозарів, зайняв і Таматархе-Тмуторокань. Князь Володимир Великий віддав її в уділ своєму синові Мстиславу (987 — 1022). Пізніше в Тмуторокані сиділи чернігівські князі, і Тмутороканське князівство, з окре­мим єпископством, було уділом чернігівського престолу. Водночас там пере­бували князі-ізгої, які не мали виглядів стати удільними князями, і ті, що на них упав княжий гнів. До таких належав перший київський літописець Ни­кон. У 1094 р. останній тмутороканський князь Олег залишив це місто і по­вернувся до Чернігова. У зв’язку з тим, що половці відрізали Тмутороканське князівство від Руси, руська людність на початку ХП ст. залишила той край і повернулася до Київської Руси.

Тмуторокань являла собою не тільки адміністративний осередок кня­зівства, в яке входили Корчів, Біла Вежа і слов’янські городища та селища над р. Кубанню і долішнім Доном, а була також значним транзитним торго­вельним портом. Звідси візантійські та херсонські товари розходилися по уз­бережжю Чорного моря, по басейну р. Кубані і до Білої Вежі.

Першу археологічну знахідку на Тамані виявив ще у 1792 р. вій­ськовий суддя А. Головатий. Це був відомий тепер Тмутороканський камінь з викарбуваним на ньому старослов'янськими літерами написом: “В лето 6576 (1068) индикта ь Глеб князь мирял море по леду од Тмутороканя до Крче- ва 10.000 и 4.000 сажен”. Цей камінь протягом більше як ста років був єди­ною пам’яткою слов’янської культури на Та'.мані і тому викликав пристрасну полеміку про його автентичність.³"" Одначе за останні десятиріччя знайдено на Таманському півострові так багато інших пам’яток, що цей камінь є тепер ще тільки частиною великого комплексу археологічних матеріялів, які за­лишилися там від української людности княжої доби. Окрему історичну вар­тість серед них мають: 1) три монети князя Олега Святославича, 2) дві олив’я- ні печатки з написом “от Ратибора”, який був чотири роки посадником у Тмуторокані, 3) о.тив’яна печатка з написом: “Господи помози рабе Твоей Теофании Мусалон архонтесси Руси” (дружині князя Олега Святославича),

4) кістяне налуччя з вирізьбленим на ньому тризубом князя Мстислава, та

5) кам’яна іконка з вирізьбленою на ній фігуркою і підписом “Давид-Гліб”.“⁷

Залишки Тмуторокані знайшла в 1930 р. на Таманському городищі Ta- манська експедиція ГАИМК під керівництвом А. Міллера, яка провела там першу глибоку розвідку з розкопами. Тоді виявилося, що княжа Тмуторокань

^s,1*' А. Муснн-Пушкин, Исследование о местоположении древиого Тмуторокан- ского камня, Петерб. 1794, А. Оленин, Письмо к гр. А. Мусину-Пушкииу о камие Тмутороканском, Петерб. 1806/ Г. Спасский, Исследование Тмуторокаиского камня, Отечественные записки, X, Петерб. 1844, А. Спицын, Тмутараканский камень, ЗРАО, Петерб. 1915.

И. Репников, О древностях Тмуторокаии, Труды секции археологии РАНИОН, IV, М. 1928, М. Міллер, Третій центр Руси — Таиія в світлі археологічних пам'яток, Науковий Збірник УВАН, І, Нью-Йорк 1952, 54-57.

Тмутороканськнн камінь.

(цілий і частина)

була селищем міського типу з великою кількістю скупчених кам’яних будин­ків, збудованих із сірого граніту. Цей граніт довозили туди кораблями з околиць Києва, які в поворотну дорогу завантажувались збіжжям і рибою.™ Дальші дослідження Тмуторокані (Таманського городища) припини­лися після заслання А. Міллера в 1933 р., і продовжував їх Б. Рибаков тільки в 1952 — 1953 pp.^aa, Його розкопи виявили основу могутнього оборонного •^МУРУ, який оточував місто з трьох боків від степу. Цей мур був збудований із сирової, сушеної на сонні цегли, як то й досі роблять у степовій Україні. З такої ж цегли складалися стіни житлових будинків, ставлені на кам’яних фундаментах. З’ясований був також ситуаційний плян цілого міста та його вулиць. Виявлено фундаменти двох мурованих церков з X і XI ст., а в їхніх руїнах знайдено розрахункові квадрати давніх будівельних майстрів, крес­лені на дахівці та кам’яних плитах, при чому з першої церкви (X ст.) у ві­зантійських мірах, а з другої (XI ст.) в руських.

Поблизу городища розкопано слов’янське погребище (некропіль) з похованнями, в яких знайдено звичайні для того часу предмети: мідяні завуш­ниці, перстені, скляні браслети, каблучки, намиста й кераміку.

Крім залишків Тмуторокані на Таманському городищі, цілий ряд сло­в’янських селищ княжої доби виявили В. Городцов, М. Покровський та H. Ан-

^sββ А. А. Миллер, Таманская экспедиция ГАИМК в 1930 г., СГАИМК, чч. 3 - 4, 5 -6, 7-8.

^sm Б. Рыбаков, Славяне в Крыму и на Тамани, Симферопіль 1952, його ж, Древиая Тмуторокань и проблема славянской колонизации Приазовья, ВИ, 1954, кн. 8, 163.

фімов у долині р. Кубані.’” Найважливіші серед них — Дворянське і І Іашків- ське городища. Міцний середньовічний шар, '.мабуть, також слов’янської культури виявлено в 1948 р. на городищі Патрей на Данайському півостро­ві.’⁷¹ На жаль, ніхто із згаданих дослідників не опублікував списка слов’янсь­ких поселень на Кубані, і в дальшому їх не досліджувано.

Усі три групи поселень княжої доби в південній Україні, на Кубані, Дону та у великому коліні Дніпра тісно пов’язані з питанням трьох частин давньої Руси, що їх згадували арабські історики IX і X ст. (аль-Балхі, аль- Істархі, Ібн-Хаукал)*” і повторив у XII ст. географ аль-Ідрісі.^{[1303] [1304] [1305] [1306] [1307] “Русі скла­даються з трьох племен, — писав перший з них, — з яких одно ближче до Булгару, а цар його живе в місті, званому Куяба, що більше за Булгар. Дру­ге плем’я далі від першого, зветься Славія. Ще одно плем’я зветься Артанія, а цар його живе в Арті”.}

Щодо Куяби немасумніву, то тут мова про Київ, під Славією зви­чайно розуміється навгородських слов’ян, а щодо Артанії, то є ціла низка гіпотез. Наприклад, Вестберг шукав Артанії в Скандинавії,³⁷¹ Б. Рибаков у верхів’ях Дінця,^{[1308] [1309] [1310] [1311] [1312] [1313] [1314] [1315] [1316] Третяков у Пермі,’” Монгайт у Рязані’77 А. Карасік’7’ і Г. Пашкевіч’7” взагалі відкидали думку, що Артанія — це справжня назва якоїсь країни. Історики Д. Іловайський,38" С. Биковський,”1 В. Пархоменко,”2 В. Мав- родин”3 та М. Грушевський”1 вважали Артанію чи ар-Танію за третій центр Руси в Надозів’ї. Остання гіпотеза, що спирається лише не нечисленних дже- дельних відомостях, була предметом довгих дискусій в історичній науці, і тільки археологічні польові дослідження останніх десятиліть дали їй тверду основу у вигляді згаданих вище багатьох селищ княжої доби в південній Україні. На цій підставі М. Міллер визнав тепер південно-східні українські землі третьою частиною Руси арабських істориків, і цим розв’язав остаточно проблему Танії, третього центру давньої Руси.'183}

А проте, дискусія над льокалізацією Артані-Танії ведеться істориками й далі. Останнім часом II. Грицак звернув увагу на південно-західні, тепер

Карта поселень третього центру Русі-Танії. (за М. Міллером)

західноукраїнські землі, в яких, на його думку, слід бачити згадану араб­ськими істориками третю частину давньої Руси. Він виходить із здогаду, що “Артанія” означає руський термін “дань”, відповідно змінений в дусі араб­ської фонетики, з додатком арабського префіксу “ар”. Він вважає, що Ap- танія — це територія чи група племен, які платили комусь данину/⁸"

Цими племенами, каже II. Грицак, могли бути білі хорвати, дуліби й тиверці, що платили данину, очевидно, Києву. Цей здогад і його філологіч­не уґрунтова'ння мало переконливі, бо ж арабським історикам багато ближ­че і краще відомою була південно-східня частина України, яка також пла­тила данину, спершу хозарам, потім Києву, як далеке Посяння, По­бужжя та горішнє Подністров’я. А далі, коли вже вдаватися до мовознавства то, мабуть, з більшою правдоподібністю треба було б виводити назву “Ар­танія”, чи без префіксу “Танія”, від старовинної назви Дону — “Танаїс”. Це був би ще один доказ на користь наведеного вище твердження М. Міл- лера. Проте, думка П. Грицака має все ж своє значення. Він власне, звернув

^j8" П. Грнцак, До питания про третій центр Руси, "Київ", Філадельфія, 1956, ч. 2, 81-86.

КАРТА XVIIl. УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКЕ ПОГРАНИЧЧЯ МІЖ КАРПАТАМИ І ВИСЛОЮ У КНЯЖІЙ ДОБІ

Польські городища:

1—Краків,- 2 — Болєнь, 3 — Воля Духацька, 4 — Могила, 5 — Кшишковиці, 6 — Велична, 7 — Біскупиці, 8 — Сєправа, 9 — Заклічин, 10 — Миклюшовиці, 11 — Кракушовиці, 12 — Демблін, 13 — Буче, 14 — Ядовниии Підгірні, 15 — Бохня, 16 — Копалини, 17 — Лапчиця, 18 — Хшостава, 19 — Підясень, 20 — Ярошівка, 21 — Бонів, 22 — Слупя, 23 — Познаховнці, 24 — Щириці, 25 — Завада, 26 — Тарновець, 27 — Вой- иич, 28 — Завада Лянцкоронська, 29 — Свидини, ЗО — Мартииковиці, 31 — Рдзьо- стів, 32 — Холмець, 33 — Ростока, 34 — Старий Санч, 35 — Насончовиці, 36 — Tap- нів, 37 — Зглобиці, 38 — Велике Село, 39 — Ростока,- 40 — Мельштин, 41 — Чхів, 42 — Витринка, 43 — Рожнів, 44 — Городок, 45 — Підгороддя, 46 — Машковичі, 47 — Шафляри, 48 — Мушина. (Хрестиком назначені городища, побудовані пізніше Ка­зимиром Великим для скріплення польської границі).

Українські городища:

49 — Городище, 50 — Ланьцут, 51 — Переворськ, 52 — Ходаківка, 53 — Журавички,

54 — Городище, 55 — Гусів, 56 — Ярослав,- 57 — Мунина Велика, 58 — Хлопиці, 59 — Валява, 60 — Перемишль, 61 — Чудець, 62 — Любєня, 63 — Тропя, 64 — Одри- кінь, 65 — Коросно, 66 — Вєтшно-Бібркаі 67 — Мимонь, 68 — Павлокома, 69 — Ho- здрець, 70 — Темешів, 71 — Страхотин, 72 — Трепча, 73 — Сянік, 74 — Гонів, 75 — Звєжинь, 76 — Городок, 77 — Любича королівська, 78 — Потелнч, 79 — Парипси, 80 — Любачів, 81 — Старява, 82 — Завадів, 83 — Волостків, 84 — Яксманичі, 85 — Мислятичі, 86 — Грабівниця, 87 — Передільниця, 88 — Комарівці, 89 — Городище, 90 — Ґдешиці, 91 — Рудкн, 92 — Лаврів, 93 — Спас, 94 — Старий Самбір, 95 — Смільннця, 96 — Лопушна,- 97 — Кружики, 98 — Гординя, 99 — Дубляни, 100 — Куль- чнці, 101 — Городище,- 102 — Котованя, 103 — Ступниця, 104 — Лішня, 105 — Дрогобич, 106.— Лісневичі, 107 — Братієва.

вагу на четверту, арабським історикам менше, а то може й зовсім не­відому групу українських племен, що входили в склад населення України княжих часів.

Перемишль.

Перемишль був столицею найдалі на захід висуненого українського князівства, яке межувало з краківським князівством вислян. Між ними обома простягався величезний праліс, залишки якого збереглися донині між доліш­нім бігом Вислоку й Сяну, Вислою й Дунайцем. Ця на 80 — 100 км. ширини, з кам’яної аж по княжу добу зовсім незаселена смуга землі, творила при­родну границю України з Польщею на просторі між Вислою та Карпатами. Ніякого вигіднішого шляху, крім, може, прорубаних доріг-просік, упоперек цих пралісів не було і вся комунікація між перемиського і краківською зем­лями та всі воєнні походи наших князів на Польщу і навпаки йшли окружною дорогою вздовж Сяну й Висли, обходячи праліси від півночі.³®”

По українському боці природну границю Перемиського князівства, висунену великим луком на захід, творила р. Вислок з цілою низкою горо­дищ уздовж неї та в запіллі над р. Сяном. По польському боці границя Краків­ського князівства, пізнішої Малопольщі, проходила над р. Дунайцем, долина якого густо обсаджена городищами, зверненими чолом на схід, до пралісу. Посередині між цими обома границями український “форпост” стояв над р. Вислокою, біля нинішнього с. Братієвої, Ропчицького р-ну. Факт, що горо­дище захищене від пралісу р. Вислокою, виразно вказує на його приналеж­ність до Перемиського князівства. Інакше воно було б засноване по західньо- му, польському боці ріки під її захистом.³®”’

В запіллі української границі, на шляху до Дуклянського перевалу, був теж український город, біля нинішнього с. Вєтшно-Бібрка. Він не був польський, як твердить краківський археолог А. Жакі, і не може бути дока­зом існування там польської границі “усталеної — мовляв — Мешком І і Володимиром Великим”.³⁸³— Згідно з дослідженнями Р. Якимовича, це городище походить з пізнішого часу (XI - XII ст.)³⁸³”” і мало зовсім інше завдання, а са­ме охороняти перехід через Угорські Ворота Іпатського літопису.

Княжий город Перемишль завдячував своє стратегічне значення й економічний розвиток сприятливому географічному положенню біля північ­ного входу в широку долину р. Сяну, на перехресті прастарих торговельних шляхів, які сполучали його з Подніпров’ям, Причорномор’ям, Угорщиною та Шлезьком. Таке положення мало вирішне значення для пізнішого росту міста, і цього власне шукав його засновник, найбільш правдоподібно один із чесь­кої княжої династії Пшемислідів.

За панування цієї династії, чеське князівство зростаючи в силу, зайня­ло спершу Краків. Після смерти київського князя Святослава Ігоревича ^[1317] (972 p.), чеські князі захопили під свою владу на короткий час Червенські Городи. За час цього короткого панування чехів у Галичині один з їхніх князів, ІІшемисл, заснував був у 970-их рр. для оборони новоздобутих зе­мель місто-твердиню і назвав його своїм іменем.^[1318] Історичні джерела не по­дають, коли після того заволоділи Перемишлем краківські князі, і тільки під 981 р. літописець зазначає: “йде Володимер к ляхом и зая грады их, ∏epe- мышль, Червень и ины грады, иже суть и до сего дне под Русью”. В XI — XlI ст. Перемишль був осідком княжої родини Ростиславичів — Рюрика, Во­лодаря та Володимирка. Останній з них переніс у 1141 р. свою столицю в Галич.

Літописних вісток, що могли б бути вказівками для археологічних до­сліджень топографії і пам’яток міста, зовсім мало, і вони дуже лаконічні.

Під 1097 р. згадується в літописі добре укріплене перемиське місто, в якому “затворився” князь Володар Ростиславич під час наступу Ярослава Святополковича і угрів.^[1319]

У пізнішій літописній вістці, з 1152 р., говориться про перемиський княж-двір за містом (“загородний”), на лузі над р. Сяном, багатий на всякі припаси. Це був, треба думати, не перемиський “дітинець”, а літній осідок князя."'"’

Нарешті під 1242 р. галицько-волинський літописець згадує те бага­тий єпископський двір у Перемишлі.

Детальний опис укріплень перемнського міста подав у своїй хроні­ці під 1071 р. краківський літописець Ян Длугош, який користав ще з за­трачених пізніше перемиських літописних зводів — княжого, редагованого десь коло 1100-го р., і єпископського з 1225 р. З його опису виходить, що перемиське місто складалося, як і всі інші княжі городи, з двох частин — дітинця та посаду. Воно було міцно укріплене високими валами, багатьма вежами й глибокими ровами, а також р. Сяном.

Краківський князь Болеслав Сміливий не здобув би його, якби недо­стача питної води не змусила оборонців πiaaaτHCH.^8w, Серед княжого замку стояв величний катедральний собор Івана Хрестителя, побудований князем Володарем Ростиславичем. Цей храм з подивом згадує Длугош у кількох місцях своєї хроніки. Він був побудований з тесаного каменю (ex petra quadra), і місто могло ним пишатись більше як будьчим іншим.⁸"¹

У наступній згадці про перемиськнй собор Я. Длуґош описує вже сум­ну долю, яка спіткала його на початку XIV ст. Польський король Ягайло, — каже він, — перебуваючи,в Перемишлі 1412 р., віддав руську катедру ла- тинникам-полякам, звелів викинути з поховань у ній руських покійників, в тому числі, очевидно, теж тлінні останки князя Володаря Ростиславича, і посвятити її на костел.”² У 1470 р. княжий собор св. Івана розібрано, кожний камінь обмито в ріці Сяні “від схизми”, і з того каміння побудовано нинішню польську катедру в Перемишлі.²⁸³

Подібної долі зазнав і княжий замок-палац. Після зайняття Галичини Польщею, в половині XIV ст., король Казимир наказав знищити його і на ру­їнах поставити новий замок, ближче міста, який протягом наступних двох сторіч кілька разів перебудовувано відповідно до вимог сучасних методів воювання. Востаннє зробив це італійський архітект Галеаццо Аппіяні у 1630 р., і руїни цього замку, відновлені австрійською владою в половині XIX ст., збереглися донині.²"¹

Археологічних пам’яток княжого Перемишля виявлено дуже мало, бо за австрійського та польського панування не було там археологічних дослі­джень. Перешкодою для цього був факт, що від 1873 р., коли побудовано там австрійську фортецю, Перемишль разом із найближчими селами, зокрема його “Високий Замок”, став важливим військовим об’єктом.

На терені цього Замку були переведені розкопи в рр. 1958 — 1960 під керівництвом краківського археолога А. Жакі. Тоді виявлено фундамент круг­лої кам’яної каплиці-ротонди з одною чи трьома апсидами від східньої сто­рони, датованої різними дрібними знахідками ІХ-им чи половиною Х-го ст. Біля каплиці, по її північному боці, відкопано фундаменти прямокутного мурованого будинку, найбільш правдоподібно палацу перемиських володарів з династії Ростиславичів, який був злучений “переходами” (як у княжому Галичі) з каплицею як двірською церквою.

Майже посередині цього ж двірського майдану, на глибині 150-200 цм., виявлено мозаїчну підлогу (мабуть з глиняних полив’яних плиток — Я. П.) будівлі, з якої не залишилося жадних фундаментів, а кругом неї 18 дубових домовин. Дослідники здогадуються, що це залишки перемиського катедраль- ного собору св. Івана, побудованого перемиським князем Володарем Рости- славичем. Архітектурні декоративні різьби собору, уламки яких відкопано, були виготовлені в романському стилі.²⁸⁵

²⁸² Як попереднє, IV₁ 148-149.

³⁸³ Шематизм гр.-кат. перемнської єпархії иа 1879 p./ С. Петрушевич, Истори­ческое нзвестіе о церкви св. Пантелеймона в Галиче, Львів 1881, 24-25; М. Грушев- ський, як вище. Сучасний перемиськнй катедральннй гр.-кат. собор — це присто­сований до вимог східнього обряду кляшторний костел оо. кармелітів, збудований у 1630 р. за планом італійського архітекта Галеаццо Аппіяні (єпп. Г. Лакота, Дві престольні церкви перемнські, Перемишль 1937).

³⁸¹ Опис цього замку подав безіменний автор (Б. В.) у "Львівських Вістях", ч. 220 з 26. 9. 1943 на підставі доступних йому в Перемишлі історичних джерел.

³⁸⁵ О. Волинець, Таємниця Замкової Горн, "Наша культура", літер, додаток "Нашого Слова", Варшава 1960, ч. 11, A. Kunysz, Przemysl Wczesnodziejowy, Rze- Szow 1960; Na szlaku wykopalisk, "Slowo powszechne”, 18. 6. 1960.

Названі деталі (“переходи”, мозаїчна підлога, романські різьби) ви­разно вказують на культурну єдність переімиської монументальної архітек­тури княжої доби з такою ж архітектурою всіх других частин Галицько-во­линської держави і безсумнівно засвідчують українське походження пам’я­ток старовини, виявлених тепер на перемиськім “Високім Замку”.

Фундаменти другої церкви княжої доби і біля них одночасні похо­вання з бронзовими нагрудними хрестиками-енколпіонами виявлено принагід­но ще у 1920-их рр. нижче “Високого Замку”, в колишньому городі-місті Перемишлі. Всі названі тут будівлі були з тесаного каменю і це теж вказує на їх органічне споріднення з галицьким білокам’яним, а не з краківським цегляним будівництвом княжої доби.

На терені Перемишля розкопали також кілька окремих поховань ран­ньої княжої доби. В одному з них, ще за патріархальним звичаєм, був по­хований чоловік із жінкою. Груди чоловіка були пробиті стрілою, залізне вістря якої лежало між кістками грудної клітки.³” В двох інших похованнях, розкопаних на “Засянні”, кістяки були скорчені, що доволі рідко трапляється в похоронному обряді княжої доби і є, мабуть, пережитком з доісторичних часів, відомим також з інших українських земель (Київщина, Харківщина, Волинь). За могильними дарами всі ці поховання можна віднести до X ст.

Знайдений принагідно на терені Перемишля скарб срібних арабських (куфійських) монет-діргемів (понад 700 штук) з часу династії Саіманідів (874 — 998) є доказом торговельних зв’язків княжого Перемишля з Близь­ким Сходом за посередництвом Києва. На жаль, тільки 46 монет з цього скар­бу пощастило зберегти в 1849 р., решту перетоплено на срібло.⁸"⁷

Серед інших перемиських окремих знахідок княжої доби заслуговує на увагу кам’яна матриця-формочка відливати бронзові образки релігійного змісту, яка засвідчує існування бронзівництва в літописному Перемишлі.⁸""

Звенигород.

Княжий Звенигород, один із політичних центрів Галицько-Волинської держави XII ст., згадується в літописі уперше під 1084 р. і востаннє під 1235 р. Після зруйнування татарами в 1240 р., він цілком утратив значення княжої столиці. Ролю його перебрав на себе новозаснований Львів. Він був ще якийсь час незначним містом, одначе незабаром перетворився в село Звени­город, тепер у Бібрецькому p-ні, Львівської области.

Княже городище у Звенигород! донедавна не було досліджуване, бо на ньому стояв замок Адама Сінявського, побудований у 1716 р., а пізніше зайняв його місце поміщицький двір з усіми господарськими будівлями.

Наприкінці XVIII ст., коли розбирали звалища замку Сінявського, знайшли на городищі велику кількість людських кісток (“сто возів”) і між ни­ми мармурову плиту на 8,5 ліктя (коло 3,50 м.) завдовжки. Можна думати,

^,wι Я. Пастернак, Нові археологічні нахідки, "Діло" з 26. 9. 1932, ZOW, VII, 1932, 75-76.

J. G. Seidl, Beitrage zu einer Chronik der archaologischen Funde in der Osterreichischen Monarchie, Archiv fur Kunde Osterreichischer Geschichtsquellen, VI, Wien 1851, 233.

^3,9 Я. Пастернак, Записки НТШ, 154, 1937, 264.

що після татарського нападу в 1241 р. зруйноване городище, головно терен двірської церкви, правив довгі роки за Звенигородський цвинтар.”¹⁸

У парафіяльному протоколі в Звенигород! є згадка про те, що в по­ловині XlX ст. в неозначеному ближче місці викопано кам’яний саркофаг. Що з ним сталося — невідомо.[1320] [1321]”

Л. Чачковський досліджував терен усього Звенигороду в 1932 р. і залишив загальний нарис топографії колишнього міста.*⁰¹

За цими дослідженнями, перевіреними спільно з нами, Звенигородський дїгинець розташований був у природно забезпеченому місці на незначному підвищенні, яке клином вганяється в багнистий терен, де кількадесят років то­му ще стояли озера. Кінець цього клину-виступу був відрізаний широким і глибоким ровом від решти високорівні і задля безпеки обведений приблизно квадратовим валом. Ворота в дітинець були у східньому валі і вела до них від сходу дорога крізь другі ворота у зовнішньому валі, яким був обведений посад-місто, сучасна “Друга сторонка” в с. Звенигород!. Доми в посаді роз­ташовані були двома рядами, між ними стояли, мабуть, три збудовані з те­саного каміння церкви, від яких залишилися виразні сліди румовища і поли-

Плян княжого города Звенигорода, (за Л. Чачковським)

в’яні цегляні плитки з підлоги. Четверта церква, стояла на полі “Острови”, серед давніх багнищ, яке було сполучене дерев’яною кладкою з посадом.

На цьому місці знайдено також багато полив’яних плиток з підлоги, кілька нагрудних кам’яних хрестиків і бронзове “копіє” для причастя з кня­жої доби.

У 1937 р., коли розбирали один з підвалів, що залишилися від колиш­нього замку Сінявського, ми могли переконатися, що терен княжого дітинця майже на 10 м. був нижчий від пізнішого замкового, і цілий шар насипу був густо перемішаний з керамічними уламками та іншими дрібними пам’ятками княжої доби. При цьому ми виявили сліди колишньої княжої церкви, від якої залишились полив’яні цегляні плитки, а в іншому місці культурний шар XI - - XII cτ.^40a

Бронзовий еикоппіои, кістяна татарська фігурка і залізний бойовий топір із Звенигороду.

(за збірками Музею HTUI у Львові)

У 1953 — 1956 рр. І. Свєшніков виявив на дитинці городища сліди пів- землянки, залишки костерізної май­стерні і сиродутного горна, кілька ям господарського призначення та бага­то керамічних матеріялів, в цьому по­лив’яних плиток до підлоги.^{402 [1322] [1323] Останні засвідчують існування в княжому го­роді кам’яної будівлі, найбільш імо­вірно двірської церкви.}

На полі “Глинки” є великий мо­гильник без насипів княжої доби, де під час оранки селини знаходять різно­манітні залишки старовини з могиль­ного виряду. Другий подібний могиль­ник розкопував І. Свєшніков в урочи­щі “Ґоєва гора” і виявив 65 поховань з дуже вбогим речовим інвентарем XI — XlI ст.^[1324]

Збірка дрібних знахідок із Звени­городу з срібла, бронзи, олова, за­ліза, кости, каменю та глини зберіга­лися в музеї Наукового Товариства ім. Шевченка та в Національному Музеї у Львові. Монети, купецькі пльомби й тягарці до ваги вказують на торговель­ні зв’язки княжого Звенигороду з Ки­ївською Руссю. Унікатом є складна та­тарська фігурка у вигляді двох кіс­тяних плиток з вирізьбленою людською головкою.^[1325] Важливе історичне зна­чення мають також три олов’яні звисні печатки-молібдобулі з написом грець­кою мовою, знайдені у Звенигород!. Одна з них із зображенням Богородиці та з іменем київського митрополита Костянтина з кінця XII ст., дві інші безімен­ні, з погруддям св. Василія Великого.⁴⁰⁰ 3 цього виходить, що духовенство княжого Звенигороду перебувало у XII ст. під зверхністю київських митро­политів.

Б е л з.

Княжий город Белз, невідомо ким і коли заснований, згадується в літописі вперше під 1030 р. (“Ярослав Белзи взял"). Він належав спершу до Володимирського князівства, а від 1170 р. був столицею окремого Волзь­кого князівства, яке король Данило прилучив був у 1234 р. до Галичини.

Город Белз розташувався серед надбузької низовини на незначному підвищенні між річками Солокією і Річицею. ІІ.тян городу такий, як і інших княжих міст. За топографічними дослідженнями белзького терену Л. Чачков- ського у 1932 р. та нашими пізнішими розкопами, дітинець стояв на місці сучасного белзького передмістя “Замочок”. Він мав приблизно прямокутну

Пляи княжого города Белза. (за Л. Чачковським)

форму, обведену з трьох сторін валом, а з четвертої, південної захищену стрімким схилом в долину р. Солокії. Внутрішній поперечний вал ділив ді- тинець на дві нерівні частини. Довкільний вал завершений був частоколом і скріплений оборонними вежами.

У меншій, західній частині княжого городу містився дітинеиь і там же була двірська церква, можливо на місці, де тепер на “Замочку” стоїть ла­тинська Богородична каплиця. У тій, власне, Богородичній церкві була — треба думати — як запрестольний образ, візантійська ікона Богородиці, що її пізніше, в 1382 р., князь Володислав Опільський вивіз у м. Ченстохову і де вона й досі знаходиться як чудотворна ікона/⁰⁷

Розкопами у 1935 р. на белзькому дітннці⁴⁰⁸ ми виявили культурний шар 3 м. завгрубшки, незначну горішню частину якого творили залишки XV - XVII ст., а решта походила з княжих часів. Тут знайдено спідню частину колишнього оборонного валу, на глибині 2,5 м. залишки дерев’яної будівлі ставленої на зруб, з дерев’яною підлогою на підвалинах. Виявлені на ній керамічні уламки, подекуди з ганчарськими знаками-таврами на дні по­судин, датують цей будинок, можливо оборонну башту, першою половиною XI ст.

В цьому ж місці викопали ми олов’яну звисну печатку із зображен­ням Теодора Стратилата у військовому одягу з наголінниками, списом та щитом, а обабіч нього грецькі літери ФДР-АГО, тобто “агіос Федір”. На ру- бі в трьох рядках кириличний напис “ДФнь слово”, тобто “днішнє”, з дніш- нього граду (дітинця) княже слово/¹" Хто саме був князь Федір, годі напевно устійнити. Це міг бути київський князь Мстислав-Федір (1125 — 1132),

Олов'яне привісив печать-молібдобуяа із зображенням св. Федора, з Белза.

⁴⁰⁷ Історія чудотворної белзької, тепер ченстоховської ікони Богородиці була друкована вперше латинською мовою (Obsidio Clari Montis Czestochoviensis, Danzig 1659) — переклад подала Г. Наконечна в "Українськім Самостійнику", ч. 12 з 18. 3. 1956. Переведене останнім часом детальне технологічне дослідження цієї ікоии виявило, що первісний образ Богородиці з Дитятем був знищений у 1430 р. З нього залишилися тільки золоті куски первісного полотна, на яких наклеїли пізніше (коли?) копію ікони, намальовану західноукраїнським малярем иа дворі короля Ягайла. (R. Kozlowski, Tajemnica Jasnogorskiego Obrazu і jego konserwacji, Spra- WOzdania PAU, 53, 1952, 333-335; В. Мацяк, Ченстоховська Мадонна таки з України, Український Самостійник, 1956, ч. 10).

Згадуючи про ці розкопи, О. Ратич (як вище, 19) промовчує ім'я їх автора. Я. Пастернак, Привісні печатки княжої доби (як вище), 14 і табл. IV, 8. найстарший син Володимира Мономаха, або переяславський князь Ярослав- Федір (1190 - - 1216 р.).

У 1936 р. провели ми розкопи на “Кл и меящкн і ”, видовженому підвищенні серед мочарів біля м. Белза, на якому, за переказом, мала колись стояти церква св. Климентія. Із документів виходить, що вона була дерев’я­на і згоріла перед 1636 р. Тепер виявилося, що на найвищому місці “Кли- менщини” стояв колись будинок, мабуть невеличкий монастир, бо в куль­турному шарі грубиною 1 м. -- він з княжої доби — не знайдено жадних слідів перебування жінок, напримір жіночих прикрас.

Побіч '.монастиря ми виявили доволі великий цвинтар з княжих часів — 37 поховань за східнім обрядом головами на захід. В одному з них голова по­кійника, мабуть монаха, лежала на камені такої ж величини як голова. Та­кий звичай був в оо. Василіян, бо в молитві “на сон грядущим” у їхньому часослові сказано: “як знайдеш м’яку подушку, лиши її, а поклади камінь під голову, Христа ради”/'⁰ Звичай цей застосовували також для покійників у княжій добі і в пізнішому середньовіччі. Цей звичай відкрили ми під час наших розкопів у Крилосі-Галичі"¹ і в крипті під катедральним собором св. Юрія у Львові, біля якого довго існував монастир оо. Василіян.⁴¹⁵

У 1938 р. досліджували ми також “Монастирище” —- піскуватий ост­рів серед колишніх багнищ на північний захід від м. Белзу. Тут, як і на

Середньовічне поховання монаха з каменем під головою иа "Климеищииі" в Белзі. (з розкопів автора)

⁴¹⁰ Внд. γ ТКовкві 1910, 231, на цю молитву звернув нашу увагу пок. василіан­ський історик о. Й. Скрутень ЧСВВ.

^4,1 Я. Пастернак, Старий Галич, 67, 152 (з княжої доби і з XVI ст.).

^,la Я. Пастернак, Звіт з археологічних дослідів у підземеллях катедрн св. Юрія у Львові, Богословія, X, 1932, кн. 4. Ченці-покійннкн з цеглинами під головою, на яких видряпані іхиі імена й дати смерти, поднбуються досить часто на монастир­ських цвннтарищах з пізнього середньовіччя у Молдавії (D. Rosetti, Sapaturile arche- ologice dela Snagov, Publicatiile Museului Municip., Bucuresti 1935, No. 2, fig. 36, 37, 60, 61). Ці цеглини зберігаються в Муніципальному музеї в Букарешті.

“Клименщині”, знайдено великий цвинтар, на якому ми розкопали 34 похо­вання за таким самим похоронним обрядом. Цвинтар служив уже для загального вжитку, бо поховано в ньому також жінок і дітей. Монастир стояв, мабуть,, збоку, на північний захід від цвинтаря, де ми вияви­ли доволі багато уламків глиняного посуду княжої доби.⁴'"

В глибших шарах, під похованнями знайдено сліди заселення ще з до­історичних часів.

Княжий город Белз у 1428 р.

(за старою грав’юрою)

Теребовля.

Княжий город Теребовля, осідок Василька Ростиславича (1097 — 1124), згадується в літописі уперше під 1097 р. словами: “а имже роздаял Всеволод городы: Давиду Володимерь, Ростиславичема Перемишль Володаре- ви, Теребовль Василкови”.⁴¹* Город не був археологічно досліджуваний, і тіль­ки в 1931 р. Л. Чачковський уклав карту залишків давніх укріплень в ра­йоні польського старостинського замку, що був побудований в XV ст. на пагорбі між р. Гнізною, допливом р. Серету, та річкою Печенією. На його думку, теребовельський княжий дітинець та посад-пригороддя були цілком знищені під час будови того замку, і по них залишилися тільки рештки зем­ляних укріплень у вигляді двох рядів валів, які на віддалі 120 м. один від од­ного захищали місто від півночі, тобто від приступної сторони.^{[1326] [1327]}

В тому ж 1931 р. польський музей у Теребовлі проводив деякі роз­копи на терені звалищ замку, після яких ми мали змогу переконатися, що найдавніший культурний шар у розкопаному місці походив з XV ст. Ніяких слідів поселення в княжій добі в тому місці не було. Мабуть осідок тере- бовельських князів знаходився не на сучасній “Замковій Горі”, а в іншому місці, — на невеликому городищі в сусідньому с. Зеленчі над р. Серетом. В цьому переконало нас декілька принагідно викопаних на тому місці корчаг- амфор на вино, які звичайно трапляються тільки на визначних княжих горо­дищах/¹⁶

У 1937 р. досліджували ми місце колишньої церкви св. П’ятниць з XVI - XVlII ст., в урочищі “Попівщина” на терені Теребовлі і під підло­гою знайшли культурний шар з XI — XII ст., датований бронзовим хрестиком- енколпіоном. Церква була монастирська, бо біля неї серед інших могильних хрестів знайдено один з іменем Антона Кулі, ігумена скита, що загинув “від кулі” в 1659 р. За давнім місцевим переказом, через княжу Теребовлю про­ходив шлях з Володимира Волинського в Галич.

Давидгородок.

Давидгородок, родинний осідок волинських Ігоревичів, був заснований Давидом¹ Ігоревичем, князем Володимир-Волинським, пізніше Погоринським, який помер у 1112 р. Його городище, тепер найбільше в Поліссі, розташоване на штучному насипі 4 — 5 м. висотою в захисному місці між річками При­п’яттю й Горинню, досліджували Р. Якимович і частинно ми. Розкопи ви­явили конструкцію валів, викладену деревом вулицю і залишки дерев’яних хат, побудованих тісно одна біля одної, з глиняними присьпами довкола.

У північно-західньому куті досліджуваної частини городища вияв­лено залишки дерев’яної двокоморної каплиці. Під її підлогою і біля неї було кільканадцять дерев’яних домовин, старанно збитих з грубих дубових колод і колодами прикритих. У них знайдено кістяки дорослих осіб і малих дітей, усі без могильного вирвду, тільки із залишками різного взуття і тка- нин-хусток на голову.

Між виявленими на Давидгородецькому городищі покійниками були, за Р. Акимовичем, Давид Ігоревим, засновник міста і дреговицької (поліської) княжої династії, його дружина, син Всеволодко “з Городка” (Давидогород- ка) з дружиною Агапією Володимирівною і три внуки — Борис, Гліб і Мсти­слав, мабуть, теж з їхніми дружинами/¹⁷

Спідній культурний шар під виявленими залишками дерев’яних бу­динків походить за знахідками, з кінця XI або початку XII ст. і вказує на час заснування міста. На ньому є три шари пізніших згарищ, які свід­чать про те, що місто було кілька разів знищене вогнем. Культурний шар з часу існування найпізніших, тепер досліджуваних будинків датовані числен­ними уламками скляних браслетів, які тільки в XIII ст. з’являються на Поліссі, і прясличками з рожевого овруцького лупаку. В цьому ж шарі збереглося багато побутових залишків з дерева, кости, заліза й бронзи та уламків гли­няного посуду з ганчарськими знаками на денцях. Знайдено також багато кісток свійських і диких тварин.

Значення княжого міста Давидгородка, відомого в літописі під наз­вою Городок, було дуже важливе. Місто лежало на перехресті двох водних ^[1328]

шляхів, що з них один ішов з Волині р. Горинню до р. Прип’яті і через неї далі на північ річками Ланню і Случею до Клечеська-Клецька і білоруського Мєнська, а другий з Берестя Литовського р. Прип’яттю в Київ. Тому, — ка­же Р. Якимович, — з Давидгородком можна пов’язати історію князівства, на­званого в літописі Городецьким або Городенським, а не з Городном, тепер на Білорусі, розташованим серед майже неприступних багон та позбавле­ним догідної комунікації з широким світом, тобто з іншими княжими міста­ми Київської Руси.^{[1329] [1330] [1331]}

Пересопниця.

Місто Пересопниця, осідок князів Андрія і Гліба, синів Юрія Довгору­кого, внуків Володимира Мономаха, стояло — за здогадом В. Антоновича — на місці могутнього городища в с. Білові, 3 км. на північ від сучасного села Пересопниці, Рівенського р-ну, Рівенської области.⁴¹⁸ Обидва селища розта­шовані над озерами, через які перепливає р. Стубла, один із західніх допли­вів р. Горині. Проблема льокалізації княжого міста остаточно ще не розв’я­зана, бо власне в сучасній Пересопниці є урочище цієї назви, на якому виявлено понад 20 землянок княжої доби, розміщених на просторі 1 гектара. В ньому розкопали теж кістякове поховання з медальйоном і хрестиком кня­жої доби.⁴²⁸

На краю села Пересопниці є великий могильник з того часу ■— 170 могил, з яких у 1898 р. К. Мельник-Антонович розкопала 40. їхній могиль­ний виряд нічим не різниться від інших поховань княжої доби, і тільки дві з тих могил привертали увагу дослідниці. В одній із них був похований, ма­буть, варязький купець, якому дали на “той світ” залізне пуделко з ку­пецькою вагою і набором тягарців. В другій був похований майстер-золо- тар, бо в його виряді знайдено штамп виготовляти завушниці (ковтки) во­линського типу.^{[1332] [1333]}

В урочищі “Настовник” стоїть кам’яний хрест, встановлений на тому місці, де колись був славний Пересопнинький монастир.⁴²³

Червень.

Старовинний город Червень згадується в літописі вперше під 981 р. в зв’язку з походом князя Володимира Великого на західні українські землі та на ляхів. “Иде Володимеръ к ляхомъ, —каже літописець, — и зая грады их, Перемишль, Червень и ины грады, иже суть и до сего дне подъ Русью”. Другу й останню згадку про Червень зустрічаємо під 1097 р., коли його за­йняв князь Давид Ігоревич з Володимира Волинського. Дальша історична доля цього городу невідома.

Нині від дітинця-акрополя Червеня залишилось городище на лівому березі р. Гучви, допливі Byга, а на тереиі колишнього міста розташувалося с. Чермно, на віддалі 20 км. на південний захід від м. Грубешова. Городище має овальну форму і збоку високий та широкий вал, який півмісяцем прикри­ває східню його сторону, зокрема вхід до нього. Самого городища ніхто досі не досліджував, а на верху великого валу, коло його середини, Л. Чикаленко розкопав у 1940 р. глибоку сойду, з якої здобув багато керамічних улам­ків княжої доби та цілих і пошкоджених виробів з кісток і оленячих рогів. Між ними найцінніша під мистецьким оглядом кістяна шпилька, що закінчу­ється голівкою орла.

На схід від городища, за р. Гучвою, на невеликій піскуватій надмі, було міське цвинтарище. Під час оранки в цьому..місці часто подибували кістяки з хрестиками-енколпіонами й перстенями, з яких один був золотий. Я. Чикаленко виявив там кілька поховань з ножами біля чоловіків та скляні кольорові намистини (звичайно по одній) і кістяні глиці для в’язання сітей біля жінок. В одному чоловічому похованні знайдено кінський кістяк.

У підніжжі надми з цвинтарищем Л. Чикаленко виявив залишки яки­хось будівель, уламки кераміки і дуже багато побитих скляних кручених браслетів. З того місця і з цвинтарища був доступ на городище через міст на р. Гучві, від якого залишилося кільканадцять стовпів, глибоко вбитих в дно piκn.*^j"

На терені с. Черемна і довкола нього скрізь видно нерівності, випале­ну глину-печину та уламки кераміки. Цілість, разом з городищем, дає уяв­лення про великий княжий город, від якого сусідні менші городи й дістали назву Червенських городів. Завданням майбутніх систематичних розкопів бу­де устійнити хронологію Червеня, його культурно-історичне й господарське значення та його місце серед інших городів Побужжя в раніій княжій добі.

Холм.

Княжий город Холм, столиця князя Данила Романовича, перенесена з Галича після татарського нападу в 1240 --- 1241 рр., досі ще не заторкнений археологічними дослідженнями-розкопами. Дуже обмежені також відомості про його церковне будівництво. За здогадом В. Січинського, там була ка- тедра, заснована ще Володимиром Великим, і церкви, побудовані Данилом: Івана Золотоустого, Кузьми та Дам’яна і велика церква Богородиці, одначе й вона в пізніших часах безслідно зникла.

Цінні описові відомості про Холмські церкви подає Галицько-Волин­ський літопис. Про церкву Івана Золотоустого сказано там під 1259 р., що вона стояла на чотирьох стовпах (тринавна ?), капітелі яких були прикра­шені людськими масками. Арка-лук вівтарної апсиди спиралася на колони, витесані з каменя-моноліту. Підлога була викладена плитами з чистої міді та

⁴²³ Я. Гр., Розкопи в Чермні, "Ілюстровані Вісті", Краків 1940, ч. 4/ Б. Ольхівсь- кий, Де орли в землю вгрузли, "Наші Дні", Львів 1943, ч. 2,- Звіт з розкопів Л. Чнка- пенка в листі до автора з 1. 9. 1960 р.

Вежа XII ст. в Столпю біля Холму.

(за фото з 1909 р.)

олова, три вівтарні вікна мали рим­ське скло (вітражі). Порталі, голов­ний і бічний, були викладені білим галицьким і зеленим холмським ка­мінням і прикрашені орнаментами, що їх вирізьбив у камені “нікий хи­трец Авдій”. Крім того над головним порталем була фігурова поліхромна різьба Христа, а над північним — Івана Золотоустого. Церковні дзво­ни спровадив Данило з Києва. Все це, додає літописець, огонь попа- лив.“*

З інших пам’яток Холму із іме­нем Данила пов’язана криниця на Святій Даннловій Горі, яка за пере­казом мала 35 сажнів глибини, що мало ймовірне для техніки того часу. В 1942 р. її чистили.

У пізніших часах в Холмі побу­довано кам’яний замок, що його в 1656 р. знищили шведи. Під тим зам­ком були виявлені на початку цього сторіччя підземні коридори-льохи.⁴²³

Львів.

Львів — наймолодша із княжих столиць Галицько-Волинської держа­ви. Це місто було засноване королем Данилом, за деякими істориками його сином Левом в догідному для поселення, з природи оборонному ¾ιicni. Па­горби Львівсько-Томашівського розточчя підходять там найближче до стрім­кого західнього берега Поділля і долини р. Полтви, що врізується між ними, утворюючи в тому місці захисну влоговину, місце сучасного Львова.

На рисунку італійського інженера Аврелія Пассаротті з початку XVlI ст. на терені Львова видніють три гори. Одна над Підзамчем, друга — Ви­сокий Замок і третя — Піскова гора. Історики Львова, О. Чоловський‘^м та

І. Крип’якевич’” вважали, що перший дітинепь княжого Львова стояв на крайній західній горі над Підзамчем, де вона стрімко спадає до Замкової ву­лиці. І тільки перші археологічні розкопи О. Ратича на Високому Замку в 1955 — 1956 рр. дали матеріяли, які заперечують цей погляд. На найвищо­му, центральному пагорбі Високого Замку, на його схилах і на площі перед “Кіпцем Люблинської Унії” виявлено знищений культурний шар XI — XIlI ст., багатий на археологічні пам’ятки. Деякі уламки глиняного посуду ще ^{[1334] [1335] старіші, прикрашені архаїчним орнаментом. Крім того знайдено сліди за­людненим того місця наприкінці неолітичної доби/"4}

Розкопи засвідчують, що власне на найвищому місці львівських гір, на переломі ПІ/П тисячоріч до Xp. поселилися були нордійські емігранти, ті самі, що знайшли собі пристановище в сс. Грибовичі, Винники і Лисиничі біля Львова. Після цього, можливо в IX — X ст., це з природи оборонне місце зайняла група ранніх слов’ян, імовірно літописних білих хорватів, і побу­дувала там невеликий город. Ще пізніше, в половині XIII ст. король Данило або його син розбудували цю найдавнішу українську оселю на терені Львова, відповідно укріпили її, назвали Львовом і примістили на самому верху гори дітинець нового княжого городу. Біля підніжжя цієї гори і на західній горі над Підзамчем розташувалось було пригороддя, а ще нижче, на сучасному Підзамчі, город-місто Львів.

Даних, щоб точно встановити дату заснування Львова, немає, є тіль­ки здогади, що сталося це незабаром після нищівного напа'ду татар, приблиз­но 1255 р., бо з того часу є вже перша історична відомість про це місто. Галицько-волинський літопис подає, що тоді погорів город Холм, „а по­лум’я було таке, що з усієї землі бачили заграву, і зі Львова дивлячись видно було по белзьких полях”.^{[1336] [1337]}

За відсутністю археологічних джерел невідомо, з якого матеріялу був побудований перший львівський дітинець, і тільки львівський літописець-іс- торик XVII ст. В. Зіморович подає у своїй “Хроніці міста Львова”, на основі давніх переказів, що місто було дерев’яне і забезпечене міцним частоколом. Далі він каже, що князь Лев тільки одну зиму пробував у цьому місті, бо через гострі вітри мусів перенести свій осідок униз, на сучасне Підзамче, де новий дітинець примістився, за переказом, на пагорбі вище від теперіш­ньої церкви св. Миколая.

Город Львів розташувався навколо сучасного Старого Ринку. Кругом нього аж під княж-двір стояли боярські, купецькі та міщанські двори, а між ними церкви. Біля княж-двора була церква св. Миколая, єдина, що збе- ріглася донині,⁴³" нижче церква св. Теодора (тепер там майдан Теодора), далі при Волинській (тепер Жовківській) дорозі церкви св. Параскевії, Воскресін­ня й Спаса. Систематичних археологічних досліджень на всіх тих церквищах ще не переводилось, і тільки історики І. Крип’якевич⁴” та М. Голубець⁴” здо­гадуються, що названі церкви засновано в княжих часах.

У княжому Львові були два василіянські монастирі. Один з них, св. Онуфрія, стояв біля княж-двора, а другий на теперішній святоюрській горі. Останній, дерев’яний, в 1340 р. погорів під час нападу на Львів польського короля Казимира. Цей факт потверджено під час наших археологічних до­сліджень фундаментів сучасного катедрального собору св. Юрія у 1930 р. В притворі розкопано тоді кам’яні фундаменти його попередника, заснова­ного наприкінці XIV ст., а під ними обпалену великим вогнем глиняну під­логу першої, дерев’яної василіянської каплиці та багато вугілля на ній.⁴⁸³

У старому Львові були також два костели латинського обряду. Один з них, св. Івана Хрестителя, побудував, мабуть, князь Лев для своєї дружини Констанції, що як дочка угорського короля була римо-католичкою, а другий, Марії Сніжної, побудували перші німецькі колоністи у Львові.

Не було в інтересі польської влади у Західній Україні досліджувати стародавній Львів, і тому не було дозволу на систематичні розкопи на його терені, які могли б винести на денне світло пам’ятки старовини, могли б засвідчити його українське походження, тоді як власне Львів призначений був бути бастіоном на південному сході польських державних кордонів. Тіль­ки принагідно, при різного роду земляних роботах відкривано фрагменти ар­хітектурних і побутових пам’яток княжого Львова.

У 1830 — 1840 рр., коли міська управа закладала була на західній львівській горі над Підзамчем парк-променаду, знято до значної глибини ці­лий верх гори, при чому знищено весь культурний шар колишнього приго- роддя-посаду княжого Львова. Велика кількість виявлених там пам’яток ста­ровини потрапила у приватні збірки аматорів-збирачів, а пізніше опинилася в польському музеї Любомирських і там загинула як небажаний свідок ук­раїнського старого Львова.'³¹

У 1870 р. під час розбирання австрійською владою фундаментів поль­ського “Високого Замку” виявлено під ним шар вугілля і попелу із спаленого королем Казимиром у 1340 р. першого львівського дітинця.⁴³⁵

У 1900 р. знайдено під час земляних робіт підземний хідник-коридор, півтора метра шириною і висотою, який вів з колишнього посаду над Підзам- чем упоперек Татарської і Жовківської вулиць до вулиці Бальонової. Одна­че, археологічних досліджень його не проведено, і тому час його побудови не устійнено. За нашим здогадом це міг бути підземний таємний перехід, по­дібний до того, що ним Василько, брат короля Данила, втікав з матір’ю від бояр з Володимира Волинського у 1206 р. Такий перехід, розкопав В. Хвой­ка у Києві під валом, яким був обведений княж-двір часів Ольги і Володи­мира Великого. Сліди такого ж підземного коридору розкопано принагідно у 1920-их рр. нижче “Золотого Току” в Галичі-Крилосі, і тому з великою правдоподібністю можна здогадуватись, що підземний перехід на терені ста­рого Львова походить також з княжих часів.⁴³"

Пліснеськ.

Згаданий вже серед ранньослов’янських поселень город Пліснеськ по­мітно зростав у IX - X ст. Під кінець X ст. частину високорівні, на якій він розташувався, укріплено валом і ровом, і Пліснеськ став осідком йо-

⁴³³ Я. Пастернак, Княжни город Львів, "Наш Львів", збірник, Нью-Йорк 1953, 13.

⁴⁸⁴ J. Czerkawski, Kopiec Unii і archeologia, Gazeta Narodowa₁ Lwow 1869, No. 213; В. Janusz, Zabytki, 1918, 167.

⁴³⁸ F. Jaworski, Wykopaliska па Wysokim Zamku, Kuryer Lwowski, 1907, No. 161; A. Czolowski, Wysoki Zamek, Lwow 1910.

⁴³³ Я. Пастернак, Княжий город Львів, 1953, 11 - 12. го власника, мабуть, якогось княжого дружинника або боярина. Біля нього було просторе пригороддя, де мешкали ремісники, купці та військова залога.

Першу історичну згадку про Пліснеськ подає ‘"Слово о полку Ігоря” (1187 р.), яке переповідає події 1185-го року. Київський князь Святослав Всеволодович, — сказано там, — мав перед нещасною битвою над р. Кая- лою зловіщі сни. Між іншим снилося йому, що “всю нощь съ вечера бусо- ви врани възграяхуся, у ПлЪсньска на болони, бЪша дебрь кисани и не- сошася къ синему морю”."⁷

Вдруге згадується Пліснеськ їв Іпатському літописі під 1188 р. Після здобуття Галича угорським королем Андрієм, волинський князь Роман Мсти- славич задумав відібрати його для себе і послав уперед своїх “воїв”, щоб зайняли спершу Пліснеськ як пограничну твердиню галицького князівства. Вони так і зробили, одначе угри з галичанами “заїхали” їх у Пліснеську, одних половили, а решта втекла.

Втретє і востаннє город Пліснеськ згадується в Галицько-волинському іітописі під 1231 р. Тоді князь Данило Романович, після переможного бою з угорським військом пішов походом на Пліснеськ і відібрав його від бояр Арбузовичів, які не хотіли йому підкоритись.

Протягом XII — XlH ст. місто Пліснеськ дійшло було до поважного значення і дуже поширилось. Його твердиня (боярський осідок) разом з посадом-городом і просторим пригороддям займали площу коло 160 гекта­рів. Тоді завершена була також розвинена система оборонних споруд міста.

План боярського города Плісиеська. (за І. Свєшніковнм)

⁴³⁷ Слово о полку Ігореві (за ред. Я. Гордииського), Філадельфія 1950, 27. Розкопами нашими (1941) та І. Старчука (1947) встановлено, що головні земляні вали, які відділяли твердиню від посаду, були обличковані іззовні • задля більшої тривкості! — великими кам’яними плитами.. Населення міста мешкало вже не у півземлянках, а в наземних хатах, ставлених на зруб або “на стовп”.

За археологічними знахідками значне місце в економіці Пліснеська займало хліборобство, одначе головним було ремесло ■— виробництво при­крас та обробка заліза, кости й дерева. Розкопи виявили значне- збагачення інвентаря в культурному шарі городища у порівнянні із залишками ранньо- слов’янського часу. В ньому подивуються невідомі там раніше амфори на вино, полив’яні глиняні плитки для оздоблення підлог та стін, уламки скля­ного посуду і браслетів. Трапляються також частини зброї, мечі, остроги, булави. Цим потверджуються літописні вістки про Пліснеськ як укріплене місто.

Здобуті археологічними розкопами матеріяли дають уявлення про тор­говельні та культурні зв’язки Пліснеська. Київського походження були гли­няні амфори, скляний посуд, руркуваті колодки до дверей і глиняні полив’яні “писанки”. З Овруччини імпортовано пряслички з рожевого лупаку, від за- хідніх слов’ян '“есуваті” завушниці, ножі, остроги, угорського походження були деякі мечі і частини кінської збруї.

Деякі з цих предметів уперше виявлено на західноукраїнських зем­лях. Це були полив’яні цегляні плитки для обличковування стін, з стилізова­ним рослинним та геометричним орнаментом, виконаним жовтого кольору поливою по брунатному теж полив’яному тлі. Одна плитка '.мала сіру поливу, а по ній стилізовані квітки білою і жовтою поливою. Так орнаментовані плит­ки знайдено, мабуть, тільки на городищі в Білгородці біля Києва, на калиш- ньому шляху з Києва через Житомир у Галич/¹⁸ Унікатною знахідкою був ула­мок синьої майолікової '.мисочки, імпортованої з Херсону або з Візантії. Такі мисочки відомі з Болгару над р. Волгою і з Грузії, де їх датують XI — XIII ст.*”

Та найціннішою з культурно-історичного та мистецького боку пам’ят­кою, найденою нами в часі розкопів на Пліснеську 1940 р. є кістяна дощин- ка, 65x27 мм. завбільшки і 3 мм. завгрубшки, з плоскорізьбою з одного боку. Вона представляє українського (руського) лицаря XI — XII ст. в кольчузі, з шоломом на голові, що звернений вправо стоїть за схематично нарисованим оборонним муром з входовою брамою. Ліва рука в нього сперта на круглий зверху щит, права піднесена вгору до висоти лиця та похилена трохи впе- рід (молитовний рух). Є це частина кістяного нагрудного складня-іконки (ліва половина верхніх дверцят) з останками бронзових чопиків-бігунів зго­ри й знизу ліворуч та з подовжним заглибленням на обороті праворуч, яке мало зверху примикати праву половину дверцят. Сьогодні цей “пліснеський лицар” є унікатом серед пам’яток образотворчого мистецтва княжої доби в Україні,⁴'⁰ і тільки у східній Німеччині (Галле над р. Саалі) викопали кістяну колодку великого ножа з XII ст. із подібним зображенням середньовічного

⁴³⁸ За збірками Держ. історичного музею в Києві.

¹³⁰ За збірками Історичного музею в Москві та Ермітажу в Леиіиґраді.

⁴⁴⁰ Я. Пастернак, Літописний город Пліснеськ і проблема варягів у Галичині, Науковий Збірник УВУ, V, Мюнхен 1948, 143, з рис.

Боярин-лнцар з Пліснеська, верхня частина (дверцята) кістяної ікони, з розкопів автора.

(реконструкція М. Левицького)

лицаря за замковим муром.¹¹¹ Проте, пліснеський лицар має на голові типо­во український шолом з щитком, що захищає ніс, а в німецького лицаря го­лова вкрита тільки дротяною сіткою, з якої зроблена й ціла кольчуга. Мис­тецьке оформлення і зображення двох різних типів узброєння заперечує ге­нетичний зв’язок (копіювання) між цими двома пам’ятками.⁴¹²

Шедевром костерізного ремесла на території Галицької і Волинської земель правильно назвав Пліснеського лицаря-боярина О. Ратич, але він неправильно вважає цю різьбу “кришкою малої скриньки”.⁴⁴²

Цікавими з культурно-історичного погляду виявилися могили, ЩО їх розкопував у 1889 р. Т. Зємєнцький. Це були паристі поховання варязьких дружинників у дерев’яних коморах під могильними насипами. В одному з них, біля монастиря оо. Василіян, обидва кістяки, чоловічий і жіночий, мали в роті золоті бляшки, які первісно були, мабуть, покладені на закриті уста покійників. Крізь закриті золотом уста — вірили тоді — душа не може по­вернутися в тіло і зробити його живим мерцем-упирем. На грудях в обох кіс­тяків лежали срібні хрестики, отже були це вже християни. Біля них вияв­лено різні особисті прикраси і за­лишки двох дерев’яних відер, ко­лись, мабуть, з харчами."⁴ Подібне поховання, датоване варязьким ме­чем X ст. знайдено і в другій мо­гилі.⁴⁴³

Обидва поховання дають наявні докази існування двоєвір’я у ранніх християн України. В них поєднува­лися давні культові елементи¹ з но­вими, поганський звичай давати хар­чі в могилу, закривати уста золотом і висипати могили — з християн­ськими емблемами-хрестиками і т. п. на шиї.

Після татарської навали місто Пліснеськ занепало і людність ро­зійшлася по довколишніх селах. На це вказують сьогодні села Плісняни і Гарбузів, розташовані в 20 — 25

км. на південний схід від городища, які зберегли назву людности самого міста — Пліснян та його власників — бояр Арбузовичів.

^4И F. K. Bicker, Erwerbungen der Landesanstalt fur Volkheitskunde in Halle, Nachrichtenblatt fiir deutsche Vorzeit, XVI∏, 1942, Heft 1-2, Taf. 4.

⁴⁴² Я. Пастернак, Княжий город Пліснеськ, Науковий збірник УВУ, V, 1948.

⁴⁴³ О. О. Ратич, Древньоруські вироби з кості і рогу, знайдені на території Галицької і Волинської земель, МДАПВ, 2, К. 1959, 127 і табл. 111, 14.

⁴⁴⁴ Шлезький археолог К. Пянґенгайм здогадується, що звичай давати дерев'яні відерця в могилу є східиьоґерманського походження. Його прийняли у свій похо-

Наследником ІІліснеська в тій околиці стало місто Одесько, Золочів- ського р-ну, засноване,, мабуть, у половині XllI ст. Уперше згадується про нього 1327 р.""

Закарпаття.

Археологічних пам’яток із княжої доби на Закарпатті ще досить мало. Із старослов’янських, ще поганських часів походять тілопальні могили (My- качів, Стрибичів, Червенів, Королівський- Холмець), з дещо пізнішого часу кістякові могили в Королівському Холмі й Оружині, датовані керамікою до старшої княжої доби.

Для охорони перед кочовиками постав тоді вздовж південних схи­лів Карпат цілий ряд городищ (Арданів, Підгір’яни, Дідове, Оборин, Древе- ник). Найбільшого значення досягнув пізніше замок-твердиня у Bapna- ланці-Паланках біля Мукачева, осідок князя Федора Коріятовича на пере­ломі XlV-XV ст. З інших замків збереглися дотепер звалища в Невицькім- Підгороддю, Великому Севлюші, Хусті, Вишкові, Углії, Винному та Плавчі. Єдиним зразком церковної княжої архітектури є кругла каплиця-ротонда в Горянах біля Ужгороду з XI-XII ст.

Закарпаття удержувало тоді живі зв’язки з Київською Руссю, а через неї теж з Візантією та арабським Сходом. Вказують на це тепер знахідки срібних та бронзових предметів київського й візантійського походження.

Замок Bapnanaxxa в Мукачеві на початку XV ст.

роиний обряд варяги, а від них західні слов'яни в Тюрінгії, Польщі, на Шлезьку, в Словаччині та Моравії (K. Langenheim, Die Bedeutung der Wikinger fur Schle- siens Friihgeschichte, Altschlesien, VI, Breslau 1936, 279-283).

Т. Ziemiecki, ZWAK, VI, 1882, 58-61; VII, 1883, 41-50; VIII, 1884, 94-99; К. Hadaczek, Sprawozdania Grona Ronserwatorow Galicyi Wschodniej, 1905, No. ЗО, 9; Я. Пастернак, Літописний город Пліснеськ і проблема варягів в Галичині, Науковий збірник УВУ, V, Мюнхен 1948, 138-148. Аналогічне з пліснеськнм варязьке паристе поховання виявлено в 1864 р. біля м. Коліна в Чехії (L. Zotz, Von den MamutjSgern zu den Wikingern, Breslau 1944, 96).

Slownik geograficzny by lego Krolewstwa Polskiego₁ VII, 465. золоті візантійські монети та цілі скарби куфійських монет-діргемів, найдені біля Xycry і Мукачева. Свідчить це про високий ступінь тодішньої україн­ської культури на Закарпатті, яка мала спершу великий вплив на культуру сумежньої Мадярщини, але згодом, стративши зв’язок з матірним пнем, ста­ла поволі занепадати при боці недавних кочовиків.⁴¹'

Археологічні дослідження в княжих містах виявили численні пам’ят­ки монументального, церковного й світського будівництва, поховання кня­зів, дружинників і простолюддя, залишки княжих палаців, хат місцевої люд­ности та майстерень різних ремісників.

Численні скарби золотих і срібних виробів, що їх знайдено багато на терені княжих столиць, вказують на високий ступінь розвитку золотарського мистецтва, на багатство людности й на торговельні зв’язки, що їх мала се­редньовічна Україна з ближчими й дальшими краями. Найдавніші такі зв’яз­ки виявлено для Києва, що уже в перших сторіччях по Xp. був важливим торговельним пунктом на Дніпровому шляху, а на переломі VI/VI1 ст. став столицею напівлегендарного князя Кия, який надав йому своє ім’я.

Українська держава була найбільшою державою в середньовічній Єв­ропі. Вона вела перед також у ділянці її духової й матеріяльної культури. Боронячи свої землі від сусідніх народів, вона завжди виходила переможцем. Тільки одного супротивника, степові орди, які щораз новими хвилями насу­валися через азійську “браму народів”, несила вже було подолати. Україна довгі сторіччя розбивала орду за ордою, захищала західній світ своїми ли­царями, аж врешті, залишена сама на себе, упала під ударами монголів. І тіль­ки здобуті археологічними розкопами пам’ятки та зацілілі нечисленні будівлі свідчать тепер про її колишню велич і славу. На цьому закінчуються пра­історичні та ранньоісторичні археологічні дослідження України, а далі до слова приходить уже історична археологія.

"⁷ Я. Пастернак, Найстарші часи Карпатської України, Карпатська Україна, збір­ник, Львів 1939, 86-87.