РОЗДІЛ ІІІ. Неоліт

Молодша кам’яна, неолітична доба (від грецьких слів neos-новий і lithos-камінь) належить геологічно до другої половини четвертинної доби (квартеру), до т. зв. алювію, або простіше — до геологічної сучасности.

З новими формами життя заходили важливі зміни в ділянці духової і матеріяльної культури. Неолітична людина творить перші форми осілого гро­мадського життя, гуртує свої землянки або хати по кільканадцять і кілька­десят разом у малі селища, і закладає біля них перші погребища з устійне- ним похоронним обрядом. На врожайних лесових теренах вона є хліборобом і скотарем, а крім того займається полюванням, рибальством і збиранням ово­чів. У степовій частині України хліборобство й скотарство з’являються, і то дуже зрідка, багато пізніше, в енеоліті; засвідчені вони овечими кістками та звуглілими зернами проса в похованнях з ямною культурою.

Хліборобство доби неоліту було ще дуже примітивне, первісне. Сіяли просо, ячмінь та пшеницю, якої було кілька родів: Triticum monococcum, Tr. compactum і Tr. spelta. Землю підготовляли під засів за допомогою за­гострених палиць і мотик з кам’яними, можливо й кістяними, вістрями. Спо­чатку цими вістрями були грубо оббиті макроліти, а потім — кам’яне шліфо­ване знаряддя з одним боком пласким, щоб краще приставало до держака, а з другим опуклим. Збіжжя жали крем’яними серпами або дерев’яними з кре­м’яними вкладнями. Зерно розтирали на муку на кам’яних зернотерках, з лі­нійним (вперед і назад) рухом верхнього каменя.

З новими формами господарства були тісно пов’язані також нові фор­ми неолітичної техніки у житловій архітектурі та обробці кременю і винахід ганчарства й ткацтва.

Замість легких, подібних до шатра споруд з доби мезоліту з’являють­ся тепер землянки — - тривкі житлові споруди, які творять головну ознаку осілого способу життя, прив’язання до одного місця. Долішню частину зем­лянки вкопувано на 1-2 м. в землю (від того її назва), а горішню по-давньому роблено з дерев’яних дрючків або гілля, злученого вгорі та вкритого дерни­ною, а зсередини вимащеного жовтою глиною. Куски тої глини, випаленої жаром вогнища, подивуються іноді під час розкопів. Угорі землянки був от­вір на дим, прототип сучасного димаря. В стіні прикриття в одному місці був вхід у землянку. Всередині її горіло вогнище, на якому пекли й варили їжу, біля якого грілися в холодній порі року. Довкола вогнища попід стіною бу­ла вирубана в глині лава для відпочинку і сну. Біля землянок звичайно ко­пали господарські ями на зерно, рибу та інші харчі. Всякі кухонні й вироб­ничі покидьки, ушкоджені предмети тощо розкидали навколо землянок, і з того постали т. зв. культурні шари на поселеннях цього й пізніших часів. Цими покидьками наповнені також господарські ями, як виявляють археоло­гічні розкопи, одначе їх скидали туди, очевидно, тільки після частинного об­валу ям, коли вони були вже непридатні для господарського вжитку.

У неолітичній техніці виробництва, мабуть, найбільшим досягненням людини було вміння ліпити горщики з глини, поширені по всіх теренах нео­літичної ойкумени.

Кераміка була спочатку груба й примітивна. Посудини були грубо- стінні з гострим або круглим дном, їх вкопували в долівку землянки або ста­вили поміж каменями. В повному неоліті з’являється кераміка з пласким дном. Це вказує вже на наявність стола в домашній обстанові, який тісніше об’єд­нував мешканців землянки під час їжі та дозвілля, головно взимку. Посуди­ни були різних розмірів, залежно від їх призначення. Більші, до півметра заввишки, служили ймовірно для зберігання запасів їжі. Менші вживалися для варення страв. Цікаво, що згару чи кіптяви звичайно не зустрічається в них на зовнішній поверхні, їх видно тільки всередині посудини. Значить, ті посудини ніколи не ставили на вогонь, бо тоді сліди його залишилися б на їх зовнішній поверхні. Як думає Борисковський, їжу в них варили первісним способом: посудину наливали водою, а опісля кидали в неї розпечені камені.’ Звичайно, така їжа не була чистою, одначе подібний спосіб варення відомий і серед сучасних примітивних племен.

І. Борисковський, Людина кам'яного віку на Україні, К. 1940, 107.

Ганчарського кола в неоліті іце не знали. Посуд ліпили вільноруч, так знаним стрічковим способом. З глини робили довгі валочки, завгрубшки з палець, які потім накладали по спіралі один на одного. В процесі ліплення валочки сплощувалися, а проміжки між ними замазувалися. При розкопах стоянок знаходять інколи черепки, які розпалися на окремі валки-стрічки. Іноді й на цілій посудині можна завважити проміжки між стрічками.

Виліплений посуд випалювали на вогні, а щоб під час випалювання він не розколювався, в глину додавали товчених черепашок або піску.

В дослідах над ранньою історією ганчарства несподівано велику при­слугу зробила археологам дактилоскопія — вивчення відбитків пальців. На стінках деяких посудин, власне, збереглися відбитки пальців первісних лю­дей. Спеціялісти-дактилоскопи визначили, що ті відбитки належать жіночим рукам. Цей цікавий висновок до деякої міри відкриває ролю жінки в праісто­ричних часах, зокрема в неоліті.

Поверхня неолітичного посуду звичайно вкрита орнаментом у вигляді ямок або ритих ліній, що творять різні взори. Орнамент наносилось на по­верхню ще мокрої посудини, перед її випалюванням. Для того вживали го­стрих кістяних і дерев’яних поличок, іноді скам’янілих м’якунів-белемнітів (г. зв. громові стрілки або чортові пальці), також спеціяльних з мушлі роб­лених штампів, подібних до гребеня з короткими зубцями (Надпоріжжя, Ma- ріюпіль). Орнаментація кераміки була одним з найважливіших видів неолі­тичного мистецтва. Людина свідомо прикрашала посуд, щоб дати вияв своїм вродженим мистецьким, естетичним почуттям. Одначе, П. Борисковський вва­жає, що орнамент міг мати й певне змістове значення, міг бути також пов’я­заний з культовою магією.

Посуд у неоліті виготовляло кожне плем’я тільки для своїх потреб, міжплемінного обміну ним не було.² При цьому кожне плем’я давало окремий, відмінний характер орнаменту, інші форми й типи. Глиняний посуд — одна з пайнрикметніших речових пам’яток неолітичної доби. За його племінними формами та орнаментикою визначаємо окремі неолітичні культури, їхню хро­нологію, міжплемінні впливи, спорідненість. І Іравильно зазначав півсторіччя тому (1899) М. Біляшівський, що для науки важливий кожний черепок, і часто він куди цікавіший за якийнебудь предмет із золота або срібла. Водно­час В. Городцов підкреслював на XI археологічному з’їзді в Києві (1899) необхідність опрацювання термінології й системи опису праісторичної ке­раміки.

У ділянці обробки кременю важливим досягненням було винайдене ще під кінець мезоліту, а в неоліті загальновживане шліфування знарядів шляхом тертя їх об мокрі пісковикові плитки-шліфувадла.

За Й. Костшевським праісторична кераміка, вже неолітична, в рідких ви­падках була також предметом товарообміну, одначе це були тільки гарно орна­ментовані й формовані посудини (J. Kostrzewski, Czy ceramika Przedhistoryczna byta Przedmiotem handlu? PAP, VIII, rocz.nik 24, 1948, 1 ■ 5).

У неоліті винайдено також ткацтво, одначе нечисленні археологічні матеріали, які є в нашому розпорядженні, мало висвітлюють це питання. Про вміння ткати говорять передусім глиняні пряслички від веретен, що раз-у- раз подивуються на поселеннях, а також глиняні тягарці від примітивних ткацьких варстатів сторчового (вертикального) типу, якого ще й досі вжи­вають різні примітивні племена. Нарешті до доби неоліту слід віднести по­чатки гірництва у вигляді копалень крем’яного сирівцю і торгівлі, чи радше товарообміну навіть з далекими краями.

На основі порівняння побуту населення ЕвропИ під час неоліту з по­бутом сучасних племен, які стоять на примітивному ступні культури, можна вважати, що жило воно великими родовими групами, об’єднаними особою жінки, матері, бабки, пращурки, бо діти через відсутність паристих шлюбів не знали батька. Матріярхат, як його звуть етнологи, знайшов своє віддзер­калення також в культі жінки-матері, доказом чого є багато жіночих фігу- рок-ідолів.

Неолітична доба тривала від кінця мезоліту (коло 5000 р. до Xp.) аж до появи перших виробів з бронзи (коло 1800 р. до Xp.). В археології ділять її на дві частини: чистий неоліт, ще без уміння обробляти перші ме­тали, і мідяна доба, або радше енеоліт, коли, поруч крем’яного, вживали та­кож кам’яне та перше металеве (мідяне) знаряддя. Точну границю поміж цими двома частинами неоліту годі встановити. В одних краях мідь відома була раніше, в інших пізніше, і тільки формально вважаємо половину III ти­сячоріччя до Xp.

Неолітичних селищ, погребищ та окремих знахідок знаємо вже дуже багато, більше як палеолітичних та мезолітичних. Це дозволяє нам уже ку­ди краще дослідити антропогеографічні умовини в неолітичній Европі. Мо­жемо відрізняти вже постійно заселені околиці від незаселених лісистих або таких, що їх неолітичні люди лише зрідка відвідували. Застосування карто­графічного методу дає змогу стежити за переселенчими рухами різних нео­літичних племен, які шукали щораз кращих полів для хліборобства та ско­тарства, кращих теренів для полювання, і реконструювати найдавніші кому­нікаційно-торговельні шляхи, які злебільша йшли вздовж річок або безліс­ними місцевостями.

Приступаючи до опису неолітичної доби в Україні, слід зразу ж за­значити, що справа ця доволі важка. Розвоєві фази палеолітичної доби були ще дуже подібні своїми культурними виявами на широких просторах терену. Вже дещо більше зрізничковані були мезолітичні культури, а неолітичні у кожному краю інші, багато в чому між собою відмінні. Це треба вважати на­слідком того, що населення було вже тоді численніше, отже й розмах у роз­витку культури був ширший. Тому в неоліті України знайдемо багато тери­торіальних, місцевих культур, своїх і чужих, і тільки основний перегляд їх усіх по черзі може дати приблизний образ населення України та його куль­турних виявів у тій добі. Описуючи окремі культури, головну увагу будемо звертати на їх кераміку як на найбільш помічну для їх племінного і часово­го визначення.

Над винчениям неоліту в Україні працювало досі коло тридцятьох фа­хових дослідників, між ними передусім М. Воєводський, В. Козловська, Л. Козловський, Е. Кричевський, П. Курінний, І. Левицький, Т. Пассек, В. Хвой­ка та В. Щербаківський.

В центральних і східніх областях України в ранньому неоліті були до­волі істотні відміни в характері культури населення степових просторів пів-

Неолітичне кістяне знаряддя із Сурського і Вовчок островів в Надпоріжжі: 1 — гар­пун; 2 — рибальський гачок; 3 — кинджал; 4 — вістря списа з крем'яними вкладами;

5 — шило.

дня та північних заліснених теренів. Важливою пам’яткою з того часу на півдні України є поселення біля “Ка­м’яної Могили” недалеко Мелітопо­ля. У нашаруваннях долішньої те­раси р. Молочної виявлено кілька культурних поземів, які свідчать про те, що люди не раз вертались на не пригоже для поселення місце. В тих долішніх поземах, що залягають на глибині до 4 м., О. Бадер розкрив залишки численних вогнищ, а дов­кола них дрібне крем’яне знаряддя, тваринні кістки та скупчення чере­пашок річкового м’якуна перловиці і риб’ячих кісток. Між знайденим там крем’яним знаряддям визначне місце займає приладдя, головно різ­ці для обробки кісток. Там же ви­явлено кістяні вістря з крем’яними вкладними та кістяний стриженець складаного рибальського гачка. Де­які аналогії з цим інвентарем вияв­лено у горішніх шарах кримських печерних стоянок Шан-Коба й Ат- Баш.³

Ранньонеолітичні стоянки з подіб­ним інвентарем подивується й далі

на північ, у порожистій частині Дніпра (Огрінь, Василівка, Привільне, Кізле- вий і Сурський острови) та над Дінцем (Дробишеве І). В крем’яному інвен­

тарі тих стоянок значне місце займають мікролітичні трапезуваті вироби, що були, мабуть, вкладними для кістяних гарпунів або й вістрями стріл.* *

Найважливішими для дослідження раннього неоліту є 14 стоянок, що їх відкрив М. Міллер на Огрінському (Ігрінському) півострові в Надпоріж­жі, а пізніше досліджував А. Добровольський. Одна з них (ч. 8) багатоша­рова, при чому окремі шари належать до різних етапів розвитку надпорізь- кого неоліту. В найдавнішому з них виявлено рештки спалених круглих шат- руватих жител, невеличку кількість крем’яних виробів і тваринні кістки. Ри­б’ячі кістки, мабуть, не збереглися. Три верхні шари належать до початку середнього неоліту. Знахідки в них ідентичні і залишені, мабуть, одною гру­пою людей, що тричі через певні проміжки часу поверталася в мисливсько-

КАРТА II.

ПАМ’ЯТКИ РАННЬОГО НЕОЛІТУ

Неолітичне крем'яне знаряддя із селища Бондариха на Дінці.

(за Д. Телегіном)

рибальському сезоні на те саме місце. До того ж часу належать і окремі по­ховання з випростаними кістяками, без слідів червоної охри.⁵

Нижньо-Шилівська стоянка ранньої неолітичної доби в p-ні Адлера у Південній Кубанщині, над Чорним морем, має серію дрібного крем’яного зна­ряддя геометричних форм. Близькі типи такого знаряддя були у натуфійців

М. А. Миллер, Памятники родового общества иа Игренском полуострове, ПИДО 1935, ч. 9 - 10; А. В. Добровольськнн, Восьма Ігрінська неолітична стоянка, АП, II, 1949; О. В. Волинський, Археологічні дослідження в межах порожистої части­ни Дніпра в 1947 - 1948 рр., АП, IV, 1952.

Крем'яне знаряддя з неолітичних стоянок на Карабі — Яйла в Криму.

(за Ю. Колосовим)

і це може вказувати на ранні зв’язки Кавказу з Передньою Азією.^[142],'

Інакше складалася рання неолітична культура Лівобережної України та Полісся. Переважно низовинний характер цієї частини українських зе­мель, багатих на ріки, озера, багна та ліси, впливав на розвиток господар­ського життя місцевих племен. Основними його видами в ранньому неоліті і пізніше були рибальство, мисливство та збиральництво.

Цінні матеріяли для вивчення життя й культури тогочасного населен­ня залісненої частини України дали розкопи багатошарового поселення в урочищі “Піщане” біля Народичів на Житомирщині. Воно було розташова­не на невеликому, з природи забезпеченому піскуватому підвищенні серед багнистої низовини, біля місця, де зливаються річки Уша і Жерев. На цьо­му місці виявлено залишки близько ЗО вогнищ у двох шарах, які належать до ранньонеолітичного часу. В інвентарі було тільки дрібне крем’яне зна­ряддя, в тому числі стрілки у вигляді вербового листка." Стоянки мисливців, іцо користувалися луком і стрілами, відомі на Поліссі і в північній частині лісостепового Лівобережжя України. Вони розташовані доволі високо над водою, як, напр., стоянка біля Дніпровської водогінної станції під Києвом. Інші виявлено на схилах річкових терас, напр., Смячка XIV у середній течії Десни або Манівський Яр на Дінці, де досліджувано велику групу пізньонео- літичних стоянок в околиці Ізюма. В їхньому інвентарі є багато великого кре­м’яного знаряддя і ліпного глиняного посуду, прикрашеного на поверхні від­битками різних штампів, шнурка і наліпленими валками.’

Своєрідність шляхів культурного розвитку південноукраїнських сте­пів та заліснених північних частин України виявляється і в кременярській тех­ніці. На півдні -виготовляли шліфовані тесла з кристалічних порід, на півночі крем’яні сокири типу “транше”.

Деяка різниця була також у формі господарства. Ранньонеолітичні мисливці степів були озброєні луками та списами з міцним кістяним вістрям із крем’яними вкладними. Вони полювали на турів, диких коней та водяну птицю, доповнюючи свою їжу рибальством та збиранням річкових м’якунів і рослинної поживи. Населення північних областей України займалося полю­ванням на водяну птицю і лісових тварин, рибальством, а також збиранням продуктів лісу — грибів, ягід, диких овочів, меду та деревного соку.

В процесі історичного розвитку населення півдня дещо випередило своїх північних сусідів. Це пояснюється сусідством південних областей Укра­їни з вогнищами найдавнішої культури Близького Сходу, а також сприятли­вішими природними умовами. Одначе, мешканці північної України охоче сприймали культурний вплив племен південних областей. Власне цим слід пояснити, між іншим, поширення стріл з трапезуватим вістрям серед лісових мисливців, озброєних спершу стрілами з вістрям свідерського типу у вигляді вербового листка.

В добу повного, розвиненого неоліту, у IV і в першій половині III ти­сячоріччя до Xp. на центральних і східніх землях України вирізняються вже три основні групи племен: рибальсько-скотарські племена степової півден­ної частини, мисливсько-рибальські племена північної частини та хлібороб­сько-скотарські племена середньої частини, на Правобережжі. Дві перші гру­пи формувалися на підставі описаних вище спільнот ранньопалеолітичного населення України, генеза третої, правобережної ще й досі є предметом дис­кусії.

Населення степової частини України гуртувалося, за сучасним ста­ном знання, в дніпровському Надпоріжжі. Його вабила туди сприятлива для рибальства природа, скелясті береги та пороги й окремі групи каміння серед води, до яких можна було дістатися з берега видовбаними з дерев човнами. У певні пори року морська риба підходила Дніпром до порогів нерестувати, і тоді ловля її набирала особливої інтенсивности. Робили це з допомогою метальних приладів з кістяними вістрями, які мали крем’яні вкладні, та кістя­них рибальських гачків. Напевно були й інші способи риболовлі за допомо­гою різних загород, сітей та саків-ятерів. І мабуть саме такі сіті й ятері слід

“ І. ф. Левицький, Стадія в урочищі Піщаному біля Народич, Антропологія IV, К. 1931, Е. Ю. Крнчевськнй, Ранній неоліт, 326.

Н. В. Снбнлев, Старовинності Ізюмщини, І - IV, Ізюм 1926 - 1930. бачити в деяких зображеннях, ритих на кістяному вістрі, що його викопано на місці неолітичної стоянки на Сурському острові.

Численні сліди тогочасних поселень майже на всіх островах і узбе­режжях Надпоріжжя, від Хортиці і аж до Дніпропетровського, виявила Дні- прельстанівська археологічна експедиція Народного Комісаріяту Освіти Укра­їни, що працювала там у рр. 1927-32, спершу під керівництвом Д. Яворниць-

Крем'яне знаряддя із пізиьонеолітичиих стоянок на р. Дінці: 1, 4 — з Ізюму; 2, S — із Студенка; 3 — з Петрівської.

(за Д. Телегіном)

кого, а потім М. Міллера. Це були в основному сезонові рибальські збирацькі стації. У них вперше на всю східню Европу відкрито купи кухонних покидь­ків т. зв. “kokken-moddinger”. В тих купах виявлено крем’яне знаряддя, розколені та обгорілі кістки тварин, посмалене каміння з кабиць-вогнищ і уламки глиняного посуду, прикрашеного відтисками зубців дерев’яного або кістяного гребеня (гребінцева кераміка). В культурних шарах біля кухонних покидьків був такий же матеріял, а також кістки диких птахів, лушпини від яєць, щитики черепах та багато кістяного приладдя, головно рибальських гарпунів. Знайдено також чимало неолітичних поховань, часто з могильними дарами. В деяких місцях, як на Огрінському острові, вони творили ціле погре­бище. На людських черепах з тих поховань виявлено доволі виразні неандер- іальські риси. На думку М. Міллера, це вказує на особливу доарійську расу, яка заселяла в ті часи Надпоріжжя.^[143]

Серед пам’яток повного неоліту порожистої частини Дніпра дуже ці­каві залишки поселення виявила Дніпрельстанівська експедиція на бурсько­му острові біля с. Волоського. Там розкопано сліди, мабуть, жител і споруд для зберігання харчових припасів. В одній з них виявлено багато риб’ячих кісток. Можливо, там зберігали сушену рибу. Друга споруда була призначе­на, мабуть, для обробки дерева, бо в ній знайшли кам’яне знаряддя для ру­бання." Таке знаряддя було в неоліті необхідне при будові житлових і госпо­дарських приміщень, різних огорож тощо. Для виготовлення його — тесел, сокир та клинів - користувались у південній Україні кристалічними поро­дами каменю, шліфованого на пласких плитах берегових гранітних масивів. Такі шліфувадла виявлено також недалеко неолітичної стоянки біля Кам’я­ної Могили.

Неолітична посудина з Moctbh на Житомирщині.

Кам'яна посудина з бурського

острова на Дніпрі.

Серед неолітичного господарського обладнання в Надпоріжжі нови­ною є кам’яні посудини різних форм — гостроденні, у вигляді конуса та ви­сокі з пласким дном, виготовлені з місцевих лупакових порід. Можливо, в них товкли тверді плоди, коріння й насіння, чого не можна робити в крихко­му глиняному посуді.”

Найприкметнішим для неолітичного виробництва у порожистій частині Дніпра є глиняний посуд. Має він тільки одну форму — порівняно великий горщик з гострим дном і широким горлом, виготовлений з глини із домішкою товчених черепашок. Внутрішня і особливо зовнішня поверхня таких горщи­ків добре вигладжена. Вони здебільша неорнаментовані, але іноді прикрашені у горішній частині ямками, лінійно-геометричним узором та своєрідним орна­ментом у вигляді ламаної лінії. Кераміка такого типу подибується і на су- межних з Надпоріжжям теренах, а споріднену з нею виявлено на стоянці біля Кам’яної Могили і в Криму.

Значні зміни в господарстві та виробництві неолітиків південної Укра­їни відбуваються на початку III тисячоріччя до Xp. З того часу походять чис­ленні поселення типу Середній Стіг І біля Дніпрельстану, Собачки біля с. Привільного, Стрільча Скеля в околиці с. Волоського біля Дніпропетровського.

Поселення такого типу часто розташовані так само як і давніші, одна­че вони займають іноді більшу площу і мають грубший культурний шар, що свідчить про більшу осілість населення, довше перебування на одному місці. Значна кількість останків свійських тварин у ньому вказує на важливу ролю скотарства в житті неолітиків. Приручені тоді були вже •— крім пса — бик і свиня, а також почали приручувати овець та кіз. На прибережних ділянках надзаплавної тераси Дніпра виникли вже початки хліборобства.

З розвитком скотарства відійшло на друге місце мисливство і рибаль­ство, і це власне викликало зміни у знарядді праці. Майже зовсім зникають вістря метальних (призначених до метання) приладів з крем’яними вкладни­ми, стає менше кістяного рибальського приладдя. Замість цього з’являються нові типи виробничого інвентаря. Поруч кам’яних шліфованих сокир із кри­сталічних порід, виготовляють тепер велике знаряддя з кременю — ножі, шкребки, вістря до списів.

На поселеннях пізнього неоліту південної України з винайденням сто­ла з’являється також новий рід посуду — пласкоденний з добре сформова­ними вінцями, який може стояти на рівному столі чи камені. Його ліпили з глини, змішаної з товченим кварцом, і добре випалювали. Змінюється також орнамент на посуді: замість лінійного з’являється штамповий, гребінцевий і з трикутних відбиток. Причину цього слід добачати в припливі нової люд­ности з північних околиць (про це далі мова). Своєрідний також спосіб п о- ховання степового населення України в неолітичній добі. Померлих ховали одинцем, іноді у спільних родових могилах, що вказує на скріплення родо­вих зв’язків та відчуття родової приналежности і на бажання жити й на “то­му світі” у родовій спільноті. Такий могильник був відкритий і досліджений М. Макаренком у 1930 р. біля Маріюполя на лівому березі р. Кальміюса. В могильнику було 122 поховання, розміщені кількома шарами одне над одним у довгій ямі, засипаній червоною охристою глиною. Цю глину, очевидно, звідкись привезли, бо кругом могильника її немає. Всі кістяки лежали випро­стані, на спині, між жінками була одна з дитиною на руках. На покійниках виявлено дуже багато прикрас, нашитих колись на одежі, іноді від стіп до голови. Були це кістяні й кам’яні намистини, платівки з розколених ікловин кабана, вирізьблені з кости фігурки тварин (мабуть, свині або бики) та дар- мовиси з просвердлених зубів оленя й хижаків. Біля покійників було також знаряддя праці: великі крем’яні ножі, шкребачки, сокири, зрідка крем’яні вістря до списів і стріл, а також кам’яні хрещаті навершники булав, можливо,

Багате поховання та його внряд з могильника біля Маріюполя на Мепітопільщині. нашивні пластинки з іклів кабана, кістяні н кам'яні намистини, ніж, сокнрка і шкребачка з кременю, кістяні рурочкн та кам'яний иаверіпннк начальницької булавн.

(за М. Макаренком) відзнаки влади голови роду. Такі самі “начальницькі знаки” знайдено на По­бужжі (с. Людавка біля Вінниці) та на Київщині.”

Антропометичні дослідження на кістяках виявили, що населення сте­пових районів України у пізню неолітичну добу належало до європеоїдів. Очевидно, у південній Україні, заселеній під кінець палеоліту людьми серед­земноморської раси з австрало- чи негроїдними рисами, відбувається з ран­нього неоліту зміна людности за рахунок проникнення сюди з більш північних і північно-західніх областей Східньої Европн високорослих людей іншої, кро- маньонської раси.”' Звичайно, до уваги тут можна брати тільки більш північні (Подніпров’я) і північно-західні (Побужжя, Подністров’я) області України, бо з теренів Московщини жадної еміграції у південну Україну в праісторич­них часах не було. Нема на це археологічних доказів. Точніше кажучи, імі­грація могла прийти з теренів, зайнятих носіями трипільської культури, про яку мова буде далі.

На західньому пограниччі степової України, над середнім Богом кра­ще дослідженою неолітичною пам’яткою є поселення в урочищі Мельнична Круча біля с. Сабатинівки, Грушківського району. Там знайдено, поруч кре­м’яного і кістяного знаряддя, мікролітичні вкладні та глиняний посуд, при­крашений замкненими колами і ламаною лінією.’³ Неолітичне поселення з май­стернею крем’яного знаряддя виявлено у 1920 рр. біля с. Северинівки, Літин- ського району. Збірка крем’яних сокир і вістер до стріл звідтіля збереглася в Кам’янець-Подільському музеї. Інші одночасні стоянки розкопано біля сс. Серватинці та Івахнівці на західньому Поділлі.

Тут слід відзначити, що в західніх областях України і на східньому Поділлі селяни вірять у чудодійну силу неолітичного крем’яного та кам’я­ного знаряддя і зберігають його у себе.’⁴

Іншими шляхами відбувався розвиток культури неолітичного населен­ня північних областей України, лісостепового Лівобережжя та Полісся. Сто­янки тут розташовані в певній закономірності по берегах річок. Полювання і рибальство були ще провідними галузями господарства, головно на Поліссі. Інший склад тваринного світу та інше лісове довкілля привели до інших, особ­ливих способів полювання. Тоді, треба думати, виникли різного роду заго­рожі на протоптаних тваринами стежках до водопою та замасковані ями — “вовчі доли” на них. Цим, мабуть, слід пояснювати перевагу кісток лося, шляхетного оленя й тура на неолітичних стоянках лісової смуги України в Чернігівщині, напр., у Погорілівці та Оболонні над Десною.

Близько с. Погорілівки, Кролевецького району, Сумської области, під час дослідження неолітичної стоянки, поруч нечисленного крем’янного зна­ряддя, знайдено цілу серію дуже цікавих виробів з кісток і рога. Були це гач­ки ловити рибу, кістяне лощило, шило, вістря стріли з жолобками, щоб встав­ляти крем’яні мікроліти, а далі долотцюватий прилад з оленячого рога. Увесь цей інвентар трохи нагадує комплекси кістяного і рогового знаряддя із сто-

” Ю. Сіцінськнй, Нариси з історії Поділля, 1, Вінниця 1927, 36.

¹^ Д. Я. TeneriH_r Третий Василевский могильник, КСИА, 7, 1957, 53.

¹³ В. М. Даниленко, Дослідження неолітичних пам'яток на Возі в 1949 р., Архе­ологія, X, К. 1957.

¹⁴ І. Франко, Неолітичні знахідки в околицях Нагуєвнч і їх сучасне вживання Записки НТШ, 1911, кн. ПІ, Ю. Сіцінськнй, як вище, 36 - 37. янок північноевропейської культури Маї'лемозе, відомої також у Польщі.^[144]" В цьому ж районі біля с. Вишенька та Оболоння над Десною разом з масив­ними роговими клинами-теслами, вістряними рогатин та численним іншим кі­стяним знаряддям, знайдено гарпуни з широкими зубцями, прикметні для нео­літичних рибальських племен.

Характеристичною для неолітичної культури північних областей Ук­раїни є кераміка- гостродеині горщики з широким горлом і слабо зазначе­ним вінцем. Звичайно вони суцільно орнаментовані відбитками зубців гребе­ня, дерев’яного або кістяного, рядами наколів приблизно трикутної форми або прокресленими (ритими) лініями, які іноді творять кососітчасті компо­зиції. Звідси й назва її в археології г р е б і н ц е в о-н а к о л ю в а на кера­міка. Вона гостроденна, і цим нагадує кераміку пізніх неолітичних стоянок південної України. Видно, неолітичне населення північної, лісами вкритої ча­стини України також не знало ще стола, який вимагає посуду з пласким дном. Ця кераміка подивується і на Підляпшіі (Носки, р-н Пружана, Колпинець, р-н Соколів на Поліссі, Ветли, р-н Камінь-Ксширський, Проход, р-н Ковель, і на Холмщині (Городок на Грубешівщині). Є відомості про виявлення гребінце- во-наколюваної кераміки на піскових надмах біля Ряшева, на Золочівщині та Сокальщині, що вказує на мисливські мандрівки її носіїв з необхідним для харчування посудом на південь у Побужжя.

Великої досконалости досягає техніка виготовлення крем’яного ру- бального знаряддя, призначеного для обробки дерева на будівельні цілі та виробництво хатнього приладдя. Ранньонеолітичні сокири типу “транше” за­мінено сокирами -- різаками, виготовленими з подовгастих пласких уламків кременю, обидва боки яких обтісувано відбиванням, та іноді шліфуванням.

Племена з культурою гребінцево-наколюваної кераміки заселяли всю територію лівобережного Лісостепу і значну частину Полісся. їх поселення виявлено на середній течії Дінця, над Ворсклом, Сулою, Пслом та Сеймом, над Дніпром в околицях Києва і в північно-східній Волині.¹⁰

Останнім часом (1958) А. Гардавський, досліджуючи залишки гребін­цево-наколюваної кераміки на теренах Польщі й України, прийшов до вис­новку, що в Польщі вона є східнього, українського походження. В її роз­витку він вирізнив три фази, виявлені в Україні на пізньонеолітичних посе­леннях у сс. Погорілівка (Кролевецького району, Сумської области), Бонда­риха (біля Ізюми) та на поселеннях ранньої бронзової доби в Підгірцях (Обухівського району, на Київщині) і Бортничах (на Лівобережжі, проти Києва).

Для цього посуду прикметними є згрубілі, скісно зрізані вінця і -- як прикраса — відбитки шнурка з вузликами, обвиненого довкола тонкої па­лички. Він не має нічого спільного з ямково-гребінцевою керамікою на Мос­ковщині та в північній Европі. Залишили його по собі скотарсько-пастуші пле­мена, яких культура ранньої бронзової доби на терені Люблннщини дістала в археології назву тшцінєцької культури від поселення в с. Тшцінєц, повіт Любартів.

Поселення з цією гребінцево-наколюваною керамікою зустрічаються на великому просторі від Десни та Дніпра на сході по горішню Лабу на за­ході, в цілій Польщі за виїмком західньогалицького Підкарпаття. Тому А. Ґардавський пропонує для цієї культури нову, географічну назву — дніпров­сько-полабська культура.^[145]

Приблизно на початку III тисячоріччя до Xp. на північному сході Ук­раїни з’являються з півночі праугрофінські племена, прабатьківщиною яких були балтійські краї та північна і центральна Московщина. Вони просува­лися тільки по середній і горішній течії Дінця та інших названих вище річок, одначе не зайшли далі на південний схід від лінії Чернігів-Прилуки-Полтава- Слов’янське.

Праугрофінські племена принесли з собою своєрідну кераміку, з якої власне й пізнати їхні стоянки. їх посуд був ліплений вільноруч з глини, змі­шаної з кварцовим піском, і мав добре вигладжену поверхню. Реконструю­вати цей посуд неможливо, бо на стоянках знаходяться тільки дрібні його уламки. Здогадно горщики мали яйцювату форму із звушеним заокругленим дном і широким вгорі отвором. Стінки, ще до випалу, були прикрашені ряд­ками ямок, відтисками зубців приладу, подібного до гребеня, і патичка, об- виненого шнурком, з чого й пішла в археології її назва — ямково-гребінце­ва кераміка. Всі відтиски, укладені в ламані лінії, трикутники та ромби, тво­рили поземі пасма, відділені одне від одного рядками ямок, і вкривали, ма­буть, більшу частину поверхні посудини.

Про ямково-гребінцеву кераміку Е. Кричевський сказав, що вона “з’яв­ляється як результат і вираз заснованої на рибальстві осілости”, і що “ри­бальський шлях виникнення неолітичной культури створює на кампінській основі культури ямково-гребінцевої кераміки північної і лівобережної Укра­їни”.'⁸ Це твердження викликає деякі сумніви. Поперше, техніка виконуван­ня орнаменту і його взори тут дуже мало залежать від рибальства і осілости населення. Подруге, це твердження сперте на зобов’язуючому ще тоді (1941) совєтських археологів “ученні” Я. Mappa про автохтонний місцевий розви­ток усіх без виїмку племен та їхніх культур, які в праісторичних часах мали місце в Україні. Тепер балтійсько-московське походження ямково-гребінце­вої кераміки визнають всі європейські археологи.” Твердження Е. Кричев- ського про виникнення такого роду кераміки на протонеолітичній (кампін­ській) базі в неолітиків, які жили з рибальства, може стосуватися тільки до її прабатьківщини.

На південь від теренів праугрофінських племен були землі, густо за­селені хліборобськими племенами. Культура тих племен має в археології наз­ву трипільської.

Київський археолог В. Хвойка, ведучи в 1890-их рр. розкопи на “Ки­рилівських Висотах” у Києві і на терені с. Трипілля біля Києва, виявив неспо­дівано уламки праісторичної кераміки, вкритої розписним (мальованим) ор­наментом, глиняні фігурки та крем’яне й кістяне приладдя. Ці знахідки незна­ного досі типу були зовсім неподібні до інших пам’яток старовини в Подні­пров’ї. В Хвойка провів систематичні дослідження нових поселень і відкрив широко відому тепер в археології Европи трипільську культуру. Після того її досліджувало багато своїх і чужих археологів як М. Біляшівський, Е. Штерн, М. Макаренко, В. Данилевич, В. Щербаківський, О. Гамченко, В. Коз- ловська, П. Курінний, М. Болтенко, Е. Кричевський, Т. Пассек, О. Лагодов- ська, О. Кандиба, С. Бібіков, В. Деметрикевич, Р. Кайндль, К. Гадачек, Л. Коз- ловський, К. Маєвський, Е. Гімнер і ін. У висліді їх розкопів і теренових роз­шуків відомо вже коло 500 поселень трипільського типу і відтворено доволі повний образ матеріяльної і духової культури трипільців неолітичної, енео- літичної і бронзової доби.

Поширення трипільської культури в ранньому і пізному періоді, (за Т. Пассек)

В історії трипільських племен і їхньої культури виявлено вже три ета­пи розвитку — ранній, середній і пізній. Поселення раннього етапу виявлено у верхів’ях р. Прута (Витилівка б. Черновець), над середнім Дніпром на схід від Кам’янця Подільського (Лука Врублівецька, Берново-Лука, Ленківці, По- ливанів Яр) і далі на південь аж до злиття р. Реуту з Дністром, в околиці м. Балти (Саврань) і над середнім Богом (Данилова Балка, Сабатинівка, Гребе- нівка). Племена середнього етапу були розселені майже на всій території Правобережжя, крім — можливо — найбільш південних районів. На сході трипільські племена перейшли в околицях Києва через Дніпро на Лівобереж­жя, і найдалі на схід висунені їхні поселення досліджено в селах Євминка і Дукаті. Найдалі на захід висунені поселення трипільського типу виявлено в с. Лежниці біля Володимира Волинського і в с. Соколі біля Крилоса, Стани- славівської области. Пізні трипільські поселення розкопано у горішньому і середньому Подністров’ї й далі на північ у верхів’ях Случі, Горині і Стиру на горішній і середній течії Бугу і в південній частині волинського Полісся.

Трипільські племена не осілі хлібороби, які вже плекали пшеницю, ячмінь, жито й просо. Зерно цих господарських рослин знайдено у слабо ви­паленій глиняній обмазці трипільських хат-ліплянок. Примітивне хлібороб­ство було головною галуззю в господарстві трипільців. Для обробітку поля служили їм мотики із лосячого або оленячого рогу з отвором на держак та однобічно опуклі клини-мотики з м’якого каменю, прив’язувані пласким бо­ком до держака. Для жнив служили кістяні серпи або дерев’яні з крем’яними вкладними. Спосіб молочення невідомий. Можливо, що колосся просто роз-

Трипіпьськнй кістяний серп з Коломийщиии біля с. Хапеп'я. (за Т. Пассак)

тиради поміж долонями або розтоптували ногами, як це й досі роблять деякі примітивні племена. Зерно мололи на зернотерках з граніту, гнайсу або піс­ковику, які складалися з двох частин — більшої спідньої і меншої горішньої. Спідня, що лежала на землі, мала вигляд пласкої подовгастої плити з вигла­дженою, злегка вгнутою поверхнею. Горішня, яку брали в руки і якою роз­тирали зерно, мала кулясту або близьку до призми форму з одною або кіль­кома робітними площинами.

Крім хліборобства, трипільські племена займалися скотарством, ри­бальством, менше полюванням. Згідно з дослідженнями В. І. Громової, вони плекали дві породи рогатої худоби: одну дрібну, тонконогу з короткими ро­гами і другу велику, що своїми розмірами дорівнювала сучасному черкасько­му бикові, іноді турові. Крім того трипільці плекали вівці, кози й свині. Ко­ней було дуже мало, і досі ще не вирішено, чи вони були дикі, чи вже приру­чені. Псів було багато, і їхні кістки подивуються майже на всіх поселеннях.

Своєрідне, високо, як ніде в неолітичній Европі, розвинене було жит­лове будівництво трипільських племен. Археологічні залишки його, т. зв. пло­щинки або точки, здавна привертали до себе увагу дослідників трипільської культури і були предметом довгих жвавих дискусій. Одні вважали їх місця­ми спалювання померлих (Хвойка, Данилевич, Штерн, Оссовський, Деметри- кевич, Еберт, Mine, Менгін, Вільке, Козловський), інші вбачали в них залиш­ки житлових споруд (Біляшівський, Макаренко, К. Мельник-Антонович, Гам- ченко, Городцов, Спіпин, Кайндль, Гадачек, Коссінна, Шухард, Чайльд, Ma- євський, Нестор), те інші визнавали частину площинок залишками хат, а решту залишками “домів померлих” (Козловська, Курінний). Таку саму думку висловив був кілька років раніше (1923) В. Щербаківський, який ска­зав: “точки могли бути різного походження і для різної цілі. Насамперед точ­ки могли бути місцем молочення хліба ціпами, це могли бути й долівки хат, але могли бути також точки, на яких спалювали покійників”.™ Тепер майже загально прийнялася думка, то ці прикметні для трипільської культури спо­руди це просто залишки хат.

Трипільське поселення в урочищі "Коломийщина" біля с. Халеп'я на Київщині, (реконструкція)

Ранньотрипільські поселення були розташовані на низьких надзаплав­них терасах рік, іноді й вище на берегах. Вони складалися звичайно з 8-10 круглих півземлянок із господарськими біля них ямами. Були також довгі житла з 2-3 примішень-комор. Таке житло в с. Лука Врублівецька, вкопане неглибоко в землю, мало 45 м. довжини, 3 м. ширини і поділене було на три приміщення. IIo всій довжині всередині житла було 11 вогнищ, розміщених на однаковій віддалі одне від одного.^{[146] [147] Подібне житло у с. Поливанів Яр, Чер- новецької области, мало 26 м. завдовжки і 3 м. завширшки.[148] Треба думати, що в таких будинках жила одна велика родина. Крім півземлянок, у ранній трипільській добі були й наземні хати-ліплянки. їх виявлено в Ленківцях, По- ливановому Ярі і Витилівці у північній Буковині та Сабатинівці, Улянівсько- го р-ну, Кіровоградської области. Про те, як були розташовані житла в та­ких поселеннях, сказати щось певне ще не можна. їхні дослідники тільки здо­гадуються, що вони були уставлені в один ряд, тісно одне біля одного, але цей здогад мало обгрунтований.}

Краще досліджене житлове будівництво середнього, розвиненого ета­пу трипільської культури. Поселення того часу відрізнялися від давніших своїм положенням і розташуванням. їх закладали на значній віддалі від вели­ких рік, над малими річками, на підвищених, догідних для оборони місцях, оточених глибокими балками або ярами. Так було, наприклад, розташоване

Залишки хати ч. 23 на трипільському поселенні ''Коломийщииа".

(за Є. Крнчевським)

поселення в урочищі “Коломийщииа” біля с. Халеп’я, Обухівського району, Київської области, досліджуване Київською експедицією Інституту Археоло­гії Наук УРСР в рр. 1934-1938. Воно займало доволі велику площу, а житла його були розташовані двома концентричними колами: зовнішнє 170x200 м. і внутрішнє 50 х 60 м. у промірі. Всі вони були звернені досередини поселен­ня. Вільна площа в центрі поселення була призначена, мабуть, як загін для худоби. Таке розташування мало на меті збільшити оборонність поселення. В подібний спосіб і з тією самою метою уставляли свій обоз пізніше козаки перед боєм і чумаки на відпочинку в степу.

У трипільському селищі в с. Поливановому Ярі, Кельминецького р-ну, Черновецької области розкопами Т. Пассек в рр. 1948-51 був виявлений рів завглибшки 2 м., який відділював високий виступ терену від прилеглої висо-

Реконструкція трипільської хатн на поселенні Коломннщина І. (за Т. Пассек)

корівні (плито). Його завданням було захищати свійські тварини від хижа­ків.²³ Конструкція площинок-точків була докладно досліджена під час розко­пів на “Коломийщині”. За словами Т. Пассек, на приготованому під майбут­ню хату місці клали поміст з широких дерев’яних колод, а на нього впоперек -— ряди глиняних валків. Після цього розкладали на валках вогонь, щоб їх випалити. Вогонь випалював до цегляного кольору горішню сторону валків, а спідня з відтисками дерев’яного помосту залишалася сірувато-чорною.^{[149] [150]* На випалених валках, які разом з дерев’яним помостом під ними творили міцний фундамент хати, укладали глиняну долівку і різні підвищення біля і проти печі з 4-5 шарів добре випалених плиток пересічно 20-25 см. завдовшки і 3-15 см. завгрубшки, які не мали правильних геометричних форм. З кількох шарів грубших плиток укладали черінь печі, який був значно вищий від до­лівки. Багатошаровість і твердість фундаменту забезпечувала житло від во- логости та гризунів і давала змогу тримати хату в чистоті.}

За дослідженнями Е. Кричевського, були й простіші способи будови фундаментів трипільських хат. їх робили також з кількох шарів випалених плиток або з глиняних валків на дерев’яному помості, без горішніх плиток. Це, можливо, залежало від числа мешканців майбутньої хати, від кількості! робітних рук, від маєткового стану. Останній рід конструкції без плиток ві­домий тільки на Побожжі та Подністров’ї.

Коли йде про хронологію описаних тут фундаментів, то в ранніх три­пільських поселеннях їх ще не було. Свого розквіту досягають вони в розви­неній середній фазі трипільської культури, а в пізній та в найпізнішій фазі справжніх тришарових фундаментів (дерев’яний поміст, валки, плити) вже нема. В хаті буває тільки звичайна глиняна долівка, яка в південній Україні вся або частинно виложена кам’яними плитками.

На міцній основі площинок були побудовані наземні хати у вигляді ліплянок. Стіни цих ліплянок були плетені з хмизу, обмазаного обабіч гли­ною, мали наріжні дерев’яні стовпи, які піддержували всю конструкцію, і були вкриті покрівлею, мабуть, солом’яною. Всередині трипільські хати бу­ли поділені на два, три, а то й більше приміщень-комор. Перегородки між ни­ми встановлювано на основі з глиняних валків, на них ставлено й зовнішні

Реконструкція печі з трипільської землянки иа Кирилівських висотах у Києві.

(за П. Курінним)

стіни хати. Багатокоморні хати досягали розмірів 7-21 м. У хатній обста- нові головне місце займала піч, яка була в кожній коморі. «Вона мала прямо­кутну, вгорі склепінчасту, заокруглену форму і стояла на підвищеній основі з глиняних валків.^г=

Чітке уявлення про вигляд і внутрішнє обладнання трипільської хати дають глиняні моделі однокоморних хат, виявлені в різних часах розкопами на поселенні у с. Сушківці, Уманського району на Київщині (один цілий, більша частина другого і кільканадцять дрібніших уломків). Також у с. По­лудні, цього ж району (два моделі), у с. Володимирівні, цього ж району (сильно пошкоджений модель) та в урочищі “Коломийщина ІГ біля Хале- п’я (уломки двох покрівель моделів). Питання, що саме являють собою ці моделі, було свого часу живо дискутоване дослідниками трипільської куль­тури. Тому, що вони стоять на чотирьох маленьких стовпчнках-ніжках, Е. Маєвський³' та JI. Козловський²⁷ вважали їх за моделі паляфітичних або те-

^j" Е. Ю. Кричевськнй, Доклад о "трипольських площадках" 1939 р. в Києві, КСИИМК, II, 1939, 38,- його ж. Трипольские площадки, CA, VI, 1940, 33 - 44.

“ Е. Majewski, Habitation humaine (enclos) sur pilotis de la fin du neolithique, Bulettins et Inemoires de la Societe d’Anthropologie de Paris, seance du 3 avril 1913; Miniatura neolityczna Siedziby Przedhistorycznej z Popudni, Swiatowit, XI, 1913, 77 - 79, tabl. VI - VI∏; Najstarsza zagrodana palach z korica neolitu, Sprawozdania z posiedzeri Tow-wa Naukowego Warszawskiego, dzial antropologiczny, 1913, zesz. 1.

²⁷ L. Kozlowski, Budowle kultury ceramiki malowanej, 1930, 23 ■ 25.

Глиняний модель трипільської хати з Сушківки.

(за В. Козловською)

рамарних хат на палях. В. Козловська^[151] і В. Щербаківський²⁸ мали їх за.мо­делі землянок без покрівель, а Й. Аіліо” - - за дитячу іграшку. Дискутоване t було також призначення моделів. Л. Козловський вбачав у них могильні да­ри, що їх давали померлому в символічній формі як його власність,” В. Анто­невич добачав у них житло домашнього опікунчого божка, що його шану­вали мешканці хати,’² а В. Козловська, відкинувши думку, що моделі — це дитячі іграшки, здогадувалася, що вони грали ще нероз’яснену ролю в до­машньому важливому культі.”

Останнім часом клясичний археолог Ф. Ельман (Бонн) висловив но­ву думку в справі призначення моделів трипільських хат. Він вважає їх за неолітичні урни у вигляді хат (Hausurnen), в яких складано жертви.” Цей здогад мало правдоподібний і міг би стосуватися, може, тільки до західньо- українських моделів, але з них відомі тільки уламки покрівель. У моделях

Глиняний модель хати з Полудні

на Гуманщині

(за Е. Маєвсьиим)

Реконструкція глиняної моделі трипільської хати з Копомнйщннн (за Т. Пассек)

типу Попудні й Сушківки нема куди класти жертв, всередині в них піч, лав­ка і жертівник.

Модель хати, що його розкопала В. Козловська 1916 р. в с. Суіпківпі, має 20-26 см. в плині і 11,5 см. висоти. Зберігається в Київському історич­ному музеї. Вхід до моделю спереду через великий поріг. Праворуч входу в кутку, при самій стіні, стоїть квадратна склепінчаста піч. Її верх звуже­ний і витягнений вгору ніби комин-димар, але без отвору. Місце між дима­рем і стіною “хати” (моделю) могло в оригіналі правити за лежанку для старих людей або дітей в зимову пору, як це буває й досі в старих селян­ських хатах по всій Україні. Проти входу в стіні зроблене було мале кругле віконце, яке й тепер можна бачити в сінях сільських хат з видом на садок

Сліди стовпів трипільської хати в с. Незвиськах (внизу) та її реконструкція (вгорі).

(за Л. Козловським) позаду хати. Під ним на долівці збереглися залишки підвищення, яке могло бути жертівником. Ліворуч входу, на невеличкому підвищенні, яке йшло вздовж стіни всередині моделі, стояли колись чотири малесенькі посудини (збереглися тільки дві), а біля них, ближче до лівого боку моделю, на то­му ж підвищенні стоїть навколішках жінка, похилившись над зернотеркою, яку покладено в спеціяльну заглибину. Сущківський модель хати стоїть на чотирьох ніжках-стовпчиках, дві з яких відбиті.

Модель хати викопаний Е. Гімнером у с. Полудні, Манастирищен- ського району, Вінницької области, майже тотожній, тільки в ньому сидить ще одна жінка біля печі. Фрагменти моделів хат, виявлені на трипільському поселенні на “Коломийщині”, ясно вказують на те, що покрівлі трипільських хат, прямокутні в основі й сперті на дерев’яних кроквах, були вкриті в’язан­ками соломи, подібними до сучасних кичок або снопків.

Трипільські площинки-точки відомі також з археологічних дослі­джень у Галичині й Буковині, одначе їхня структура ще не досліджена до­сить детально. А проте, JI. Козловський міг у кількох випадках реконструю­вати вигляд цілої хати.

В с. Незвиська (в совєтських виданнях назва перекручена на Нез- вишки), Городенського р-ну, Станиславівської области, на горішньому по­селенні (лан “над ксьондзом”) він виявив на глибині 20 см. у верстві гуму­су сліди стовпів прямокутної хати, подібної в пляні до грецького мегарону, 500-620 см. завбільшки. Всередині хата була переділена впоперек на дві не­рівні частини — більшу житлову, 360 см. завширшки і меншу передню (гол), 260 см. завширшки. Знадвору біля східньої стіни була ще мала прямокутна (125x 155 см.) прибудівка. Вхід, 125 см. завширшки, був у північній стіні голу, а проти нього такий самий широкий вхід провадив у житлову частину. Стіни хати були плетені з хмизу й обмазані глиною, повала-стеля складалася з півкруглих тісно одна біля одної покладених дерев’яних бальків-лат та­кож обмазаних глиною. Долівка зовсім не була випалена, не виявлено й слі­дів печі. Фрагмент покривлі, глиняного моделю хати, знайдений між уламка­ми глиняного посуду на терені хати, вказував на те, що трипільські хати в Незвиськах були вкриті соломою на зразок сучасних селянських xaτ.^κ

Провідною, характеристичною прикметою трипільської культури, по­біч площинок-точків, є ї ї кераміка. Воїна технічно досконала, зроблена, за малими виїмками, з добре відмуленої глини, ретельно випалена і цілком за­слуговує на ім’я праісторичної української теракоти. Тому з нею обходи­лися дбайливо і в разі пошкодження “зшивали”, можливо, грубими нитка­ми, просвердлюючи для того паристі дірочки обабіч розколин. Посуд був ліплений руками без ганчарського кола, грубина дна звичайно перевищує грубину стінок, які бувають іноді, в малих кухликів, надзвичайно тонкі. На внутрішній поверхні стінок помітні сліди згладжування, яке робили широ­ким ребром з заокругленим краєм (Більче Золоте). Часом видно відбитки пальців жінки-ганчаря.

Багатство форм трипільської кераміки дуже велике в порівнянні з неолітичною керамікою інших частин Европн. Звичайно, воно було викли­кане складнішими формами хатнього господарства, яке вимагало іншого по-

L. Kozlowski, Budowle, 39, obr. 8

Неолітична трипільська кераміка з Крутобородииець (1-3 монохромна, 4 - 6 полі­хромна) та з Незвиськ (7 - 9 поліхромна).

(за Т. Пассек та Л. Козловським)

суду зберігати припаси (зерно, муку, овочі), іншого тримати рідину, іншого варити, а ще іншого для столового вжитку.

JL Козловським, дослідник західньоукраїнських трипільських селищ і їхньої кераміки, вирізнив три розвоєві фази форм трипільського глиняного посуду на підставі своїх розкопів у Незвиськах, Більчу Золотому та Коши- лівцях. Для першого ступня (Незвиська) прикметні такі форми: 1) груш- куваті опуклі амфори з дуже низькою вузькою шийкою, 2) кухлики до пит­тя з заокругленою спідньою частиною, овальні в поперечному перекрої з короткою циліндричною шийкою і, іноді, з двома проколеними наліпленими гудзиками під вінцями один проти одного, 3) доволі глибокі конусуваті мис­ки, 4) такої ж форми кухлики до пиття на порожній ніжці та 5) великі пок­ришки на посуд у вигляді плескуватої півкулі з лійкувато розхиленими він-

Жіноча глиняна фігурка з ранньо-трипільського поселения біля

с. Пука Врублівецька иа Дністрі.

(за С. Бібіковим)

цями. їх подібність до військових сталевих шоломів придбала їм в археоло­гічній літературі назву “шведські шоломи”.³⁰

Форми другого ступня (Більче Золоте) і третього (Кошилівці) на­лежать уже до бронзової доби, і про них мова далі.

Европейської слави здобула трипільській кераміці її мальована орнаментаці я,^[152]' і тому в західніх областях України трипільську куль­туру раніше називали в археологічних публікаціях культурою мальованої ке­раміки.

Трипільська кераміка із заглибленим орнаментом (с. Веремя на Київщині)

(за В. Козловською)

У мальованій трипільській кераміці виділяються посудини з багато­барвним (поліхромним) або однобарвним (монохромним) орнаментом. їхня поверхня рівна, добре вигладжена і перед розписом вкривалась червоним

Трипільська кераміка монохромного типу з Володимирівни (1 ■ 3, 7) та Петреиів (4 ■ і).

(за Т. Пассек)

фарбовим обличкованням (engobe). Після того поліхромний розпис нано­силось на тому червоному тлі двома фарбами, чорною і білою. Чорна, іноді темногніда і червона фарба — це пряжена довший або коротший час на вог­ні залізиста охра, а біла — це каолін, здобуваний із місцевих глинястих ша­рів (Трипілля, Кадіївці, Кудринці та ін.). Монохромний розпис виконува­лось одною, чорною або темногнідою фарбою і часом обводилось тонкою білою або червоною лінією (Василькове, Полудня, Томашівка та ін.).

Крім мальованого орнаменту, був ще на посуді орнамент прокресле­ний (ритий) або жолобкований і “продряпаний”. Перший з них подивується

Уламки розписних посудин із зображеннями пса (1 - 5) та бика (6) з трипільського селища в Петреиах (Басарабія). (за Є. Штерном)

найчастіше на поселеннях раннього етапу Трипілля, на посуді та на глиня­них жіночих фігурках (Лука Врублівецька, Сабатинівка), одначе вживається він також у ранній стадії середнього етапу (Трипілля, Кадіївці, Поливанів Яр). За дослідженнями М. Артамонова в околиці Вінниці та Брацлаву, жо- лобкований орнамент був просто в моді головно на Підністров’ї,^[153] але висту­пає також на кераміці Подніпров’я (Коломийгцина). Совєтські археологи від­різняють жолобкований орнамент від ритого, проте це однакові мотиви, ви­конані гострішим, тупішим чи заокругленим на кінці приладом.

“Продряпаний” орнамент робилося кістяним або дерев’яним прила­дом з дрібними зубцями і іноді він вкривав цілу поверхню посудини у вигляді прямовисного “рискування”. Вживаний був тільки на кухонному посуді, а

Розписна амфора з трипільського поселення в Крутобородиицях: 1 — вигляд збоку; 2 — вигляд зверху; зображення козла (3); кози (4); пса (5) та оленя (6).

(за В. Хвойкою)

тому можна думати, що й призначення його було практичне: рапава поверх­ня горщика з гарячою стравою менше пече в руки як гладка.

Обидва роди розпису, поліхромний і монохромний, уживано так на ранньому, як і на пізньому, розвиненому етапі трипільської культури. Різ­ниця між ними була, мабуть, тільки в територіяльному поширенні. Провідні мотиви розпису трипільської кераміки, цього найкращого вияву мистецького духа й замилування в красі й декоративності тогочасних мешканців' України і взагалі цілої Европи — це спіралі і волюти. Багатство їхніх форм і сміли­вість фантастичних узорів зробили трипільську кераміку найкращим мистець­ким феноменом неолітичної доби. Зокрема прикметні подвійні спіралі, які нагадують латинську літеру S і спіральний меандер (безконечник або “ци­ганська дорога” в українських вишивках), що йшов довкола посудини. У більшості випадків, головно на великих амфорах, мальований орнамент вкри­вав лише горішню частину, плечі посудини, і тільки горщики менших роз­мірів мали розпис по всій поверхні.

Декоративна снага трипільських майстрів не обмежувалася геомет­ричними взорами. На їх мальованому посуді подивуються часто й фігуральні мотиви у вигляді свійських тварин. На деяких посудинах із селища в Петре- нах (Басарабія) намальовані чорною фарбою фантастичні постаті биків і псів з великими пазурами. Деякі з них каблукувато вигнуті, і це привело Л. Чикаленка на думку, що вони являють собою кінцеву фазу деяких орнамен­тів, в якій абстрактна волюта набрала форм конкретної тварини (вівіфіка-

Уламки розписних посудин із зображеннями людини з трипільського поселення у Ржнщеві.

(за В. Хвойкою)

ціонізм.™ На одній великій амфорі з Крутобородпнець біля Летичева, Він­ницької области, є фігура з чотирьох творин -- цапа, кози, пса і серни. Окремі фігури.псів та биків намальовані на кількох амфорах із Шипинців (Буковина), Кошилівців, Товстенського р-ну, і Більча Золотого, Борщів- ського р-ну, Тернопільської области.

Людські постаті лише зрідка з’являються на трипільській кераміці як декоративний мотив. Досі тільки В. Хвойка виявив їх під час розкопів у Ржищеві біля с. Трипілля над Дніпром. Треба думати, що цей рід орнамен­ту не був випадковий, і людські та тваринні постаті мали своє магічне зна­чення. Німецький археолог В. Бутлер'⁰ вважав, що навіть спіральний мотив, дослідженню якого присвятив окрему працю О. КандибаД був для трипіль­ського мистця символом безупинного руху (спіральний меандер довкола по­судини), можливо й символом самого життя.

Дослідження високомистецького геометричного і фігурального орна­менту на трипільській кераміці ясно говорить, що це не була робота самих ганчарів. Це окремі групи малярів і декораторів обмірковували їх, добирали

³⁰ Л. Чикалеико, Вівіфікаціонізм, Прага 1938 (відбитка).

“ W. Butler, Der Jonaulandische und der Westische Kulturkreis der jungeren Steinzeit, Berlin 1938∙

⁴¹ О. Kandyba, Die fortlaufende Spirale in der bandkeramischen Ornamentik. A f A, XXIΠ, Heft 4, Braunsehweig 1937.

кольори, надавали рисункові глибшого змісту і самі їх виконували. їх слід вважати за перших основоположників українського народного мистецтва. Варіянти цих праісторичних декоративних мотивів ще й досі можна бачити на народних вишивках, килимах, великодніх писанках та народній кераміці.

У центральній та західній Европі неолітичну кераміку прикрашувано тільки ритим чи жолобкованим орнаментом. Єдиний виїмок творила, може саме під впливом Трипілля, найпізніша неолітична кераміка Чехії, орнамен­тована, і то лише іноді, спіралями та трикутниками, виведеними темною смолою.

Пишно розмальовану трипільську кераміку вважали за предтечу грецьких мальованих ваз (Е. Штерн). Праісторичний Кріт, що вів перед у культурному житті егейського світу, досягнув рівний ступінь мистецької спроможності! пізніше, в енеоліті, наприкінці ранньомінойської і на почат­ку середньомінойської доби (коло 2000-1850 до Xp.). Тому могли здогаду­ватися, що це сталося до деякої міри під впливом трипільської культури.

Походження самої ідеї розпису трипільської кераміки — проблема, яка кілька десятків років є предметом дискусії між дослідниками європей­ського неоліту. За малоазійське чи месопотамське походження цієї техніки прикрашування посуду висловились Й. Морган," О. Менгін,^[154]'¹ Г. Шроллер,” В. Антоневич,"’ В Щербаківський,’" Jl. Домонкос, Л. Франц¹⁷ іа В. Єнни.’^[155] Заперечили цей здогад Е. Штерн,’” Й. Ai.τio,°° П. Райнеке^[156]’¹ і В. Чайльд?^{[157] [158] [159] [160] [161] Інші дослідники, як Г. Шмідт,“ JI. Козловський7" і Ф. Томпа,“ виводять ідею роз­мальовування трипільської кераміки із Семигороду, з чим, напр., не пого­джується Г. Шроллер,7'" а К. Шухард57 думав навіть про Судетські краї як про батьківщину трипільського розпису! В. Чайльд7'8 припускав можливість існування в Україні секундарного, а можливо й терцієрного вогнища орієн­тальної культури. До його думки прилучився румунський археолог I. He- cτop.°k}

Глиняна фігурка жінки з дитиною з три­пільського поселення біля Сушківкн.

(за К. Маєвським)

На нашу думку, ідея прикрашу­вати глиняний посуд мальованим орнаментом могла зродитися спон­танно, в різних місцях, у висліді однакових життьових, культурних і творчих умовин. Вона могла ви­ринути на місці в Україні, можли­во, на базі те палеолітичного та­туювання-

Другим виявом трипільського ми­стецтва була пластика-ску­льптура — - людські й тваринні глиняні фігурки. Такі фігурки бу­ли прикметні для цілої групи нео­літичних хліборобських культур на Подунав’ї. їх викопали також на Кріті та в Трої, одначе в трипіль­ських поселеннях їх зустрічається більше, там вони різноманітніші і мають своє окреме значення. Люд­ські фігурки бувають сидячі або стоячі. Перші з ’них вироблені більш реалістично і часто сидять на стільцях. Дві фігурки із Суш- ківки, Бабанського району, Чер­каської области, і з Криничок, Крижопільського р-ну, Вінницької области, являють собою матір з пригрудною дитиною. На думку К. Маєвського, до­слідника трипільської пластики, викопана в Сушківці фігурка матері, яка похилила голову над дитиною — це найкраще зображення материнства з неолітичної доби Европи.” Деякі фігурки сидять просто на землі, з простяг­неними ногами. Стоячі фігурки потрактовані схематичніше, їх горішня ча­стина пласка, з двома короткими виступцями замість рук, долішня має фор­му стовпчика, внизу звуженого або злегка розширеного, з одною стопою. В обох родах фігурок буває темною фарбою зазначене намисто, пояс, спада­юче на плечі волосся, татуювання. На ганчарському селищі в Кошилівцях знайдено фігурку з пластично зазначеним доволі високим взуттям.’¹

Призначення цих фігурок не всім дослідникам було ясне. Одні доба- чували в них зображення ідеалу праісторичної краси (Гернес), на думку інших (Козловський), це були символи жінок і служниць, що їх мали спа­лювати разом із померлим чоловіком. Ще інші (В. Щербаківський) вважа-

Глиняна фігурка жінки з дитиною на руках, з трипільського поселення в с. Кринички ua_x Поділлі.

(за М. Макаренком)

ли, що не - зображення родоначальниць у матріярхальній родині. Нарешті, розкопи цілого селища на “Коломийщині” біля с. Халеп’я на Київщині по­твердили здогад деяких українських дослідників, що трипільські фігурки мають глибоке культове значення. їх часто знаходять на колишніх вогнищах або разом з посудом, у якому є перепалені тваринні кістки. Тому правиль­ніший буде здогад, що це - - вияв культу родючости трипільських племен, які магічним шляхом намагалися впливати на плодючість тварин, урожай на полі і добробут дому.

Аналогічний культ богині родючости (Magna Mater, Mother-God- des) був поширений у неолітичній добі в Єгипті, Західній Індії, Ірані, Месо­потамії, Малій Азії, Греції, Македонії і на островах Кіклядах. Сербський до­слідник неоліту В. Мільойчіч вважає, що культ цей був занесений з Месо­потамії і Малої Азії на Балкани і далі в центральну Европу двома наворота­ми. За першим разом у IV і на початку III тисячоріччя до Xp. реалістичні

Трипільські глиняні фігурки тварин: 1 — бик (Кошнлівці); 2 — уламок посудини з головою бика (Трипілля) 3; — голова коня (Суш­ківка); 4 — корова (Сушківка); 5 — свиня (П'янишкове);

6 — бик (Сушківка).

(за Т. Пассек)

зображення “богині.матері”, за другим разом (III тисячоріччя) схематизо­вані зображення богині, глиняні фігурки тварин та зоо- й антропоморфічні посудини, відомі в цілому східньоегейському культурному світі.“ До цього ж егейського культурного кола належала в неоліті й Україна.

Зооморфна трипільська посудина із Зазупинець біля Заліщнк.

(за К. Маєвським)

Чоловічі трипільські фігурки всі стоячі. Між ними помітна головка з шоломом (Кошилівці), який нагадує мателеві первовзори. Деякі фігурки ма­ють надряпану стрічку, що звисає з одного плеча навскіс через груди. Не­відомо, чоловіча чи жіноча була викопана в Кошилівцях права стопа глиня­ної постаті, яка за обчисленням К. Гадачка мала коло 1 м. заввишки.

Між глиняними фігурками тварин найчастіше подивуються фігурки биків, рідше коней, овець, свиней, псів та птахів. Фігурки волів з Кошило- вець часто вкриті розписом, напр., ціла фігурка червона, перед голови і кінці рогів білі, з карку вздовж передніх ніг ідуть темні лінії. Інша фігурка вся вкрита дрібними ритими каблучками, що являють собою, очевидно, вовну, ще інші фігурки мають вище ратиць дірки, можливо, щоб ставити їх на ко­ліщатка. В Кошилівцях знайдено також маленьку кістяну табличку з рисун­ком бичачої голови із двома великими рогами. Всі ці знахідки виразно вка­зують на те, що культ бика, як символу сили, спільний усім племенам довкола Середземного моря в II тисячоріччі до Xp., мав своє місце з кінцем неоліту також серед трипільських племен в Україні.

Окреме місце в трипільській пластиці творять антропоморфні і зооморфні посудини. Перші з них мають ноги людської форми (Го­родниця, Кошилівці, Шипинці”), другі — тваринні голівки й ніжки (Кошилів­ці, Зозулинці, Кринички, П’янишкове⁸¹). їхній зв’язок з культовими обрядами безсумнівний. Культовими виробами трипільських пластиків були й описані ви­ще глиняні моделі хат, які з реалістичною вірністю зображують внутрішню обстанову житла і є найдавнішим джерелом досліджень над етнографією та побутом України.

” J. Neustupny, Neolithicke anthropomorfni nadobky, Obzor prehistoricky, IX, Praha 1930/1931, 86 - 105; K. Majewski, Plastyka terrakotowa, 80; Т. Г. Мовша, К во­просу о развитии трипольской антропоморфной пластики, КСИА, 2, 1953.

“ K. Hadaczek, Osada przemyslowa w Koszylowcach, 1914, 35 - 36; H. Cehak, Plastyka eneolitycznej kultury ceramiki malowanej w Polsce₁ Swiatowit, XIV, 1935, 210; K. Majewski, Plastyka terrakotowa, 79 - 80; M. Макаренко, Етюди з обсягу три­пільської культури, Трипільська культура иа Україні, І, 176 - 177.

Трипільська посудина і жіноча фігурка з Володимирівни в Побожжі.

Уламок посудини трипільського типу з Кудринець в Побожжі.

Відбитка тканини на днищі трипільської посудини

з Назвиськ.

Виробом трипільських ганчарів були, нарешті, глиняні пряслички до веретен і тягарці до ткацьких варстатів. їх наявність вказує на поширення ткацтва серед трипільських племен. Відтиски тканин на дні трипільських по­судин ще до їх випалу (Більче Золоте, Борщівського району, Стіни, Біло­церківського р-ну, Поливанів Яр, Кельминецького р-ну, Буковина, Вовчи-нці, Бесарабія) виявили існування у трипільців двох родів тканин — дуже тон­кої роботи, що нагадує льняне полотно, і другого, - грубшого, подібного до сучасної ряднини сільського виробу.’⁵

Високого розвитку досягло також кременярське виробництво. Ранні трипільці вживали вкладнів для серпів, шкребків для обробки шкіри, платі­вок у вигляді ножів, свердел, вістер до стріл та сокир. Прикметними для того часу були шліфовані сокири, долота й мотики з ясносірого глинястого лупа- ку. З тваринних кісток роблено шила, з трубчастих кісток — намиста й аму­лети, які імітують просвердлені оленячі зуби.

На середньому етапі трипільської культури кремінь іде на виготовлен­ня великих ножів-платівок, вкладнів до серпів, вістер до списів і стріл, вдос­коналюється процес шліфування. Головним джерелом постачання кременю для центральних областей України була околиця с. Студениці біля Кам’янця

^β" М. Болтенко, Кераміка з Усатова, Трипільська культура на Україні, І, 1926, 11,- Н. Л. Кордиш, До питання про ткацтво в трипільській культурі, IV наукова кон­ференція Ін-ту археології AH УРСР, 29. І. — 1. 2. 1941 в Києві,- її ж. Зразки плетінь з Усатівського селища. Науково-літературний збірник "Світання", 1948, ч. 2, 56 - 59,-

М. Новнцька, До питання про текстиль трипільської культури, Археологія, II, К. 1948: Т. С. Пассек, Раскопки трипольских поселений на Среднем Днестре, КСИИМК, 51, 1953. 58, рис. 25,

Подільського, де виявлено його “копальні”, використовувані,.мабуть, упро­довж тисячоріч. На кінцевому етапі видатне місце займає зброя: бойові ка­м’яні топірці і крем’яні вістря до списів та стріл.

Трипільським племенам слід, нарешті, приписати першість у вживанні металевих — мідяних виробів. Мідяні рибальські гачки згадують київські археологи вже на ранньому етапі трипілля.⁰⁰ Звичайно, вони були не місцеві, а імпортовані з Семигороду, бо в Україні мідяної руди тоді ще не знали. А проте, на середньому, енеолітичному етапі помітне вже власне виробництво мідяних предметів з імпортованої сировини. Це були невеличкі пласкі сокир­ки, прямокутні у поперечному перекрої, -знайдені, напр., у с. Верем’я на Ки­ївщині, що їх відливали у найпростіших глиняних формочках. Очевидно, водночас із сировиною прийшли в Україну також уміння топити руду і ли­царство.

Біля поселень трипільського типу, зокрема більших (“Коломийщина” на Київщині, Володимирівна, Підвисоцького р-ну, Кіровоградської области), можна сподіватися могильників, одначе їх ще не виявлено, і взагалі спосіб поховання у трипільських племен є не досить ще виясненою проблемою української археології. Про здогадне загальне спалювання померлих була вже вище згадка, коли обговорювано значення трипільських площинок-точ- ків. При докладнішому розгляді звідомлень з розкопів заходить можливість існування двоякого способу поховання. Дослідники трипільської культури на Придніпров’ї, В. Хвойка і В. Доманицький, писали, що вони знайшли на деяких точках попільниці-урни з перепаленими кістками (Верем’я, Обухів- ського р-ну Київської обл., Кононча на Київщині, Крутобородинці біля Jle- тичева на Поділлі, Колодисте, Звенигородського р-ну, Київської обл.), а на інших трупокладення з скорченими кістяками (Чернихів на Київщині), або випростаними (Щербанівка, Колодисте на Київщині).

Сліди подібного біритуалізму завважено також на горішньому Подні­стров’ї. Перепалені людські кістки знайшов Ґ. Оссовський на трипільському поселенні у Васильківцях біля Гусятина. А кістякове погребище з мальова­ною керамікою досліджували А. Кіркор, Г. Оссовський, В. Деметрикевич і О. Кандиба у красовій підземній печері “Вертеба” у Більчу Золотому, Бор- щівського р-ну, і Ю. Полянський в с. Підгіряни біля Теребовлі.

Добре збережений кістяк трипільця з черепом арменоїдного типу та з трипільською посудиною виявили в культурному шарі з трипільською ке­рамікою на багатошаровому поселенні в с. Незвиськах, Обертинського р-ну, Станиславівської области. Інші кістяки трипільців відкопано на їхніх посе­леннях у Луці Врублівецькій над середнім Дністром та в Солонченах у Мол­давії.” Одначе перепалених кісток з Васильковець, мабуть, ніхто не дослі­джував, і в тому лежить тільки здогадність біритуалізму трипільців Подні­стров’я. Осторогою може бути тут подібна знахідка Т. Пассек на “Коло- мийщині", яка виявила у посудинах перепалені кістки, що, після докладно­го дослідження зоологами, визначено як тваринні останки, слід якогось жерт-

⁰⁰ В. М. Даниленко, Мідний вік, Нариси стародавньої історії, 1957, 57.

^βτ К. Черниш, Результати досліджень нижніх шарів Незвнського поселення. МДАПВ, К. 1959, 84 - 85.

Трипільське поховання з с. Незвиськ біля Городеики.

(за К. Черннш)

воприношення.⁰⁸ Отже, справа форми поховань трипільських племен досі ще не вияснена. І. Шовкопляс каже: “Є підстави вважати, що трупи померлих родичів спалювали, а їх попіл, можливо, зберігали в будинках, в спеціяльних урнах. Разом з тим існували поховання дітей в будинках під долівкою.” Це твердження дуже нагадує пізніший грецький та римський звичай, відомий також із знахідок в Україні, і тому воно радше ретроспективне, необгрунто­ване археологічними знахідками. Спираючись на вірогідних, кількома дослід­никами потверджених знахідках у печері “Вертеба”, ми схильні думати, що існував кістяковий спосіб ховання померлих трипільців, передусім на Подні­стров’ї.

Хронологія трипільської культури має також свою історію. Першу спробу її часового визначення зробив сам її відкривець В. Хвойка,” що по­ділив її кераміку на дві групи: старшу із жолобкованим або монохромним орнаментом і молодшу з поліхромним розписом. Одначе, молодшу групу, яка лежала зверху в знахідках, він назвав культурою А, а старшу, що лежала на споді, культурою В, замість в часовому порядку навпаки. Це стало прито­кою пізніших непорозумінь, напр., у працях В. Чайльда™ і О. Менгіна.” На цьому першому поділі спиралися в загальному й дальші спроби Е. Штерна”, О. Менгіна", Л. Козловського" та О. Кандиби,” які брали під увагу тільки релятивну хронологію знахідок.

Першу спробу абсолютної хронології трипільської культури дав

"^s Т. Пассек, Трипільська культура, 1941, 79.

” В. Хвойка, Каменный век среднего Приднепровья, 1899, М. 1901.

^w East European relations, 1922, 264.

⁷¹ Ostbandkeramische Kulturen, Ювілейний збірник М. Грушевського, К. 1928, 4. ™ Е. Штерн, Доисторическая греческая культура на юге России, Труды X∏I археол. съезда, 1905, I, М. 1906.

⁷³ Weltgeschichte der Steinzeit, Wien 1931, 56.

⁷¹ Mlodsza epoka kamienna w Polsee, 1924, 106 - 152; Zarys pradziej6w, 1939, 22 - 37.

⁷³ Die fortlaufende Spirale in der bandkeramische Ornamentik, AfA, ХХШ, Heft 4, Braunschweig 1935.

П. Курінний.⁷" Він ділить її на п’ять ступнів:

I. Найраніший ступінь (3500-3000 до Xp.)^{[162] [163] [164] [165]}

Київські селища на “Кирилівських висотах” і долішні поземи в садибах Свя- тославського і чч. 59-61. Нові розкопи ГІ. Курінного у 1938-39 рр. доказали, що виявлені тут В. Хвойкою “землянки” — це вогнища наземних житлових споруд. Т. Пассек і Е. Кричевський, за Ф. Шмідтом, вважають це селище енеолітичним.

II. Ранній ступінь культури В (3000-2500 до Xp.)

а) Селища типу Жуківці — Халеп’є — Коломийщина, навколо с. Трипілля,”

б) селища типу Томашівки між річками Россю, Виссю і Синюхою,”

в) селища типу Більче Золоте І;^[166] поширення: Полудня — Незвиська (го­рішнє селище) — Вишнівець — Шипинці.

III. Пізніший ступінь культури В (2500-2000 до Xp.)

Селища типу Володимирівна - Петрени, між Дніпром і Карпатами (Київ — Дніпропетровське — Бучач — Петрени).^[167]'

IV. Культура “А”, з міддю (2000-1500 до Xp.)

Селища типу Верем’я, між Дніпром і Россю.^[168]

V. Найпізніший ступінь (1500-1000 до Xp.)

Селища типу Борисівна - - Райки - - Усатово, вже з бронзової доби.

Пізніше у своїй доповіді на тему “Періодизація трипільської культу­ри в Україні”^[169] П. Курінний поширив часові рямці першого, найранішого ступ­ня трипільської культури, почавши його вже половиною 5 тисячоріччя до Xp.

Посереднє місце між релятивною і абсолютною хронологією займає Т. Пассек⁸* своїм поділом найголовніших поселень трипільської культури на три ступні: А (неоліт), В (енеоліт) і C (енеоліт-бронзова доба). Цього поді­лу додержуються тепер совєтські археологи, ділячи час тривання трипіль­ської культури на раннє, середнє й пізнє трипілля.

Справа походження трипільських племен досі ще не вирішена і дис­кутується в археологічній літературі як,основна проблема етногенези укра­їнського народу. Сам відкривець трипільської культури В. Хвойка вважав їх за праслов’ян,.місцеве населення. Думку про автохтонність трипільців підтри­мували пізніше Г. Шмідт,“ М. Тальґрен,⁸⁰ В. Мільойчіч,⁸⁷ Л. Козловський⁸⁸ і К. Маєвський.⁸⁰ Деякі інші дослідники висунули твердження, у зв’язку з проб­лемою мальованої кераміки, що трипільські племена прийшли в Україну з західнього Ірану через Малу Азію (В. Городцов,”⁰ В. Щербаківський”¹), а В. Чайльд’² і за ним пізніше В. Щербаківський"³ виводять трипільські племена з Подунав’я. І тільки Е. Кричевський після детальної аналізи крем’яного зна­ряддя трипільців намагався встановити безперервну еволюцію його форм від оріньяку через мезоліт та ранній неоліт аж до трипілля і тим доказати міс­цеве походження трипільської культури та відвічний автохтонізм її носіїв- хліборобських трипільських племен.

До того самого висновку прийшов у той же час німецький археолог Я. Цоц, який досліджував крем’яне виробництво трипільських поселенців на колонізованому ними семигородському терені в Кукутенах.⁰¹ В останньому часі К. Черниш висловила думку, що в слабо покищо досліджених неалітич- них пам’ятках Побожжя типу Мельнична Круча, Довгань і Гард треба шука­ти ту ранішу місцеву культуру, з якої в цьому районі пізніше розвинулась трипільська культура.”’

Одначе у Е. Кричевського й тут не обійшлося без помилки, що вини­кає з недостатнього знання'західньо-европейських археологічних матеріялів. Він пов’язав між собою дві різні речі — культуру трипільську і культуру центральноєвропейської лінійно-стрічкової (волютової кераміки). Зведений подібністю орнаментаційних мотивів (волюти), він вважав, що перша з них (трипільська) є тільки найбільш розвиненим варіянтом другої (волютової). А втім, про таке взаємовідношення обох цих культур і мови не може бути. Здогадне переродження одної культури в другу могло статися тільки на за- хідньоукраїнських землях, де взаємно перетинаються території обох цих культур, а там нема жадних слідів такої зміни. Цьому суперечить також хро­нологія обох цих культур,” і тому С. Бібіков вважає, що погляд Е. Кричев­ського вже перестарів.” Від себе він подає іншу розв’язку цієї проблеми, а ^{[170] [171] саме: трипільська культура виникла через асиміляцію місцевого мисливсько­го населення із племенами з півдня, з Балкан. Місцевими були при п)ьому: важливість мисливства, півземлянки і архаїчна обробка кременю, а південни­ми: хліборобство, скотарство, кераміка, культ родючости і мідь.08 За важли­вий доказ цього він вважає факт, що давніші трипільські поселення, розта­шовані в основному на Подністров’ї, вирізняються досконалішим глиняним посудом, складнішим розписом і більшою різноманітністю фарб. Чим далі від Пруту і Дністра на північний схід, тим простішими й примітивнішими стають глиняний посуд і кольоровий на ньому розпис.™ Думка не нова, бо вже В. Хвойка звернув на це увагу.””}

Одначе залишки трипільської культури Подністров’я старші за семи- городські та балканські, і тому треба думати, що племена з мальованою ке­рамікою пересувалися в протилежному напрямку, з півночі на південь. При­чиною цієї міграції не могло бути шукання кращих умовин життя, бо за археологічними дослідженнями Jl. Козловського^{[172] [173] [174] власне вже під час триван­ня трипільської культури почав витворюватися дуже сприятливий для хлібо­робства ґрунт - - український чорнозем. Судячи з величезної кількості! міс­цевостей в Україні із залишками трипільського типу, треба думати, що при­чиною поширювання трипільської території на захід і на південь було свого роду перелюднення густо заселеного краю. Тоді одна частина трипільських племен перейшла в південно-західньому напрямку через середній Дністер та Прут і розвинула в Молдавії культуру з мальованою керамікою типу Петре- HHlu2 — Кукутени[175] [176] [177] [178] - - Ізвор”” з поліхромною (Кукутени А) та монохромною (Кукутени В) керамікою. Спіральний орнамент на ній, часто розриваний в окремі волюти, петлі та есуваті (з) мотиви, виконаний білою фарбою на чер­воному тлі та обведений темною лінією. Шукаючи міді, ця група трипільців дісталася через Семигородські Альпи в Семигород, де витворила культуру, відому найкраще із селища в Ariusd (Erosd).1'13 Прикметним для неї, крім мальованої кераміки, мідяних виробів і глиняних печаток для витискування орнаменту, є глиняні ложки лійкуватої форми з пласкими держаками, прикра­шені широкими червоними пружками. Такі ложки знайдено на багатому три­пільському селищі в Заліщиках над Дністром108 як наявний доказ товарооб­мінних зв’язів його мешканців із семигородськими трипільцями. Другим до­казом торгівлі з ще дальшими краями (Єгіпет?) є дармовиси із слоневої ко­сти, знайдені на селищі в Ariusd-Erosd.[179] Інші трипільські еміґранти-коло- ністи подалися були вгору Дунаєм на північні Балкани і поселилися на лесо-}

Глибока миска (вгорі) та глиияиа ложка (внизу) з трипільського поселення в Заліщиках.

вих теренах сучасної південної Сербії й Банату. Там вони витворили і зали­шили по собі культуру типу Ґумельніца, що дістала свою назву від місцево­сті! Gumelnita в Банаті.^[180]

Найкращий вияв трипільського керамічного виробництва і оздобниц- тва на Подністров’ї, супроти вище сказаного, ніяк не може бути доказом йо­го балканського походження. Ми вважаємо це за вказівку, що саме там, на Подністров’ї, в найраніше заселеній частині українських земель слід шукати первісної батьківщини трипільських племен і їхнього декоративного мистец­тва. Водночас цим збивається твердження деяких згаданих дослідників про їх малоазійське походження, бо на Лівобережжі, далі від Дніпра та ближче кавказьких, ще палеолітичних воріт, знахідок трипільського типу досі зовсім немає.

В західніх областях України, зокрема в Галичині й на Bo- л и н і, у І неолітичній добі піскові надми горішнього Побужжя все ше засе­лені нащадками носіїв кампінської культури, які живуть давнім життям, збе­рігають неолітичні виробничі традиції, одначе вже переймають нові форми знаряддя. Поруч крем’яного знаряддя, виробленого кампінською технікою, з’являються нові типи, в тому числі високі трикутні стрілки і рильці з платі-

Раииьоиеолітичне крем'яне знаряддя для обробки дерева із Сокільця (1 - транше), Хоиьківців (2 - пік) і Ярншова (З - струг) иа середньому Дністрі.

(за І. Шовкоплясом)

нок, чужі кампінській культурі. Змінює також свою форму кампінська сокир­ка (ріс). Подовгастий, грубо оформлений макроліт перетворюється в овальну, краще оформлену сокиру з вузьким лезом, перекрій якої має вигляд грубої сочки. Поруч з більшим знаряддям трапляється ще доволі багато мікролітів тарденуазького типу. Тому виправданою для цієї початкової стадії неоліту в Надбужанщині є назва м ікро л іти ч ний неолі τ.¹°⁹

В II-III добі західньоукраїнського неоліту населення Надбужжя роз­виває свою дотеперішню культуру “мікролітичного неоліту” у справжню нео­літичну культуру, яка в археології має назву “надбузької культури”. Стоян­ки і села надбузьких неолітиків подибується на широких просторах від го­рішнього Побужжя на півдні аж по Прип’ять на півночі. На західній Волині, на Здолбунівщині, Крем’янеччині, на Володимирщині та на Ковельщині вони зустрічаються на піскових надмах, також і на Підляшші в околицях Дороги- чина. У районі Дубна, Рівного і Луцька волинські неолітики поселялися на врожайних лесових землях. Усі перелічені стоянки ще мало досліджені. На них трапляються дрібні уламки глиняного посуду, дрібне, мало типове кре­м’яне знаряддя, часом більші вироби — сокирки, серпи, вістря до списів то-

¹⁰⁹ Я. Пастернак, Коротка археологія західноукраїнських земель, Львів 1932, 6. mo. З Холмщини, крім дрібних крем’яних виробів, на окрему увагу заслуго­вують дві цілі, ще неонубліковані глиняні посудини, викопані в с. Чернятині, Красноставського району.

У Галичині залишки селищ Надбузького типу також мало вивчені. Початок був зроблений тільки у 1924 р. в с. Тарнавиці біля Яворова, де Я. Шептицька знайшла піскову надму, оточену мочаруватими долинами і розко­пала на ній чотири землянки, 150-180 см. глибини, наповнені чорноземом. У ньому виявлено куски випаленої обмазки колишньої покрівлі, чотири крем’яні знаряди, в тому числі круглу шкребачку та багато уламків глиняного посу­ду, прикрашеного відтисками пальців, дірками попід вінцями, круглими ґу- дзками та простими й хвилястими наліпленими листівками з відтисками паль­ців.”⁰

В мочаруватій долині річки Верешиці, на захід від Львова, виявлено в захищеному місці на полі “Острівець” серед колишнього багна і на ставу в с. Мшана, Городецького р-ну, сліди неолітичного селища і кременярської майстерні. Поруч керамічних уламків, знайдено там багато крем’яного зна­ряддя.”¹ На ставу в с. Бовдури, Брідського р-ну, біля нерозкопуваних зем­лянок знайдено вогнища, дві грубі двостінні сокирки, два камені розтирати зерно і кілька менших крем’яних знарядів.”²

Тільки у виїмкових випадках надбужанці поселялися в печерах, напр., в Єзуполі біля Станиславова, Космирині біля Бучача та Бущі біля Дубна. Є також давні неперевірені відомості про виявлення залишків селищ типу па­лафітів”³ у с. Лежайську над Сяном і у Висоцьку, Рівенського району.

Ще менше як селища досліджені поховання неолітичних надбу- жанців. Є тільки відомості з Галичини про крем’яне знаряддя, знайдене біля кістяків у Сокальщині (Переводів, Старгород, Острів, Тудорковичі), та з Во­лині про невеличкі могили з крем’яним та кам’яним знаряддям (Мощаниця біля Дубна), про скорченого кістяка (Одеради біля Луцька) і про погреби­ще з керамікою і крем’яними сокирками (Новостав біля Горохова). Такі по­ховання фахово досліджено тільки в одній місцевості на західньому Поділлі. В с. Остап’є, Скалатського р-ну, Я. Брик розкопав у 1929 р. могилу з трьома неолітичними похованнями. Сильно струхлявілі кістяки лежали скорчені на правому боці, обернені головою на південний захід, на кам’янім вимощенні. Біля всіх трьох кістяків знайдено могильний виряд “на той світ”. Біля одно­го лежали крем’яна шкребачка і трикутне вістря до стріли, біля другого ікло кабана (можливо амулет), біля третого ретушований відлупок і трикутна

¹¹⁰ J. Szeptycka, Sprawozdanie z poszukiwari w Tarnowicy w pow. Jaworowskim, wojew. Iwowskie, PAP, III, 1927, 213 - 215.

¹¹¹ Непубліковаиі матеріали зі збірки о. Я. Єлиїва в Музеї НТШ у Львові.

^lιs Z0W, VIII₁ 1933, 47; L. Kozlowski, Mlodsza срока kamienna w Polsce, 1924, 184.

¹¹³ Палафітами називають у західиьоевропейській археології праісторичні ха­ти на стовпах, будовані на озерах та ріках. Проте, докладні дослідження О. Парета виявили, що йде тут про поселення на мочаруватих берегах, які після того, як під­соння Погіршало і рівень води піднісся, були залиті водою. Тому залишки зна­ходяться тепер досить далеко від берега даного озера чи ріки (О. Paret, Das neue Bild der Vorgeschichte, Stuttgart 1946, 13 - 83).

стрілка. При тому жадного глиняного посуду.^[181] Мабуть, у ранньому неоліті був він високо цінений, і тільки згодом стали давати в ньому страву в могилу.

Найкраще дослідженим виявом культури неолітичних надбужанців є їхнє кременярське виробництво. З-поміж прикметнішого приладдя пер­ше місце займають тут сокирки, типологічний розвиток яких є досі єдиною хронологічною підставою часової клясифікації знахідок.

Найдавнішою розвоєвою формою надбузьких крем’яних сокирок є зга­дані вже вище овальні сокирки з гладженим (шліфованим) лезом. Це т. зв. двостінні грубі сокирки, які знайдено в Желехові (район Камінка Струмило- ва) і в Салашах (Рава Руська). В той самий час у північній Европі виготов- лювано подібні крем’яні сокирки, одначе круглі в поперечному перекрої, вальцюваті. Одну з таких сокирок знайдено на західньому Поділлі (Товсте, р-н Скалат), і це є досі єдиний імпортований ранньонеолітичний предмет в Україні з далекої півночі.^[182]

Двостінна груба сокирка, в своєму дальшому розвитку впродовж II неолітичної доби, стає чимраз тоншою, лезо її ширшає і від леза вгору ви­гладжена вона дбайливіше. Це є двостінна тонка сокирка.

Поширення двостінних сокирок обох типів вказує на величину тере­нів, заселених надбужанцями в I-II неолітичній добі, при чому їх окраїни могли бути тільки зрідка заселені. Південна границя цієї території доходила до південного підніжжя Карпат, приблизно по лінії Городенка — Долина — Старий Самбір. Західню границю творили р. Сян в околиці Перемишля і за­хідні частини районів Яворів і Рава Руська. Багато важче визначити північ­ну границю через недостачу археологічних матеріялів і досліджень Волині. Найбільше згущення знахідок виявляють північно-галицькі райони Сокаль та Броди, і тому можна думати, що там був центр надбузького населення в ранньонеолітичній добі. Далі на північ подибуються вже тільки дуже широко розкинуті знахідки двостінних сокирок на Томашівщині, Грубешівщині, Остріжщині і навіть над р. Прип’ятю (Цмєнь, Посеничі). Східня границя по­ширення цих сокирок була, мабуть, аж над Дніпром, бо їх знаходять так на східньому Поділлі, як і на Київщині. Чи надбузькі неолітики бували також у північній Буковині, цього не можна ще нині сказати з браку знахідок.

Пізніше, приблизно в III неолітичній добі, кременярські майстри сти­нають обидва гострі боки двостінних тонких сокирок, і вони стають прямо­кутними в поперечному перекрої, із злегка опуклими ширшими боками. Ще пізніше обидва ширші боки випростуються, стають пласкими. Одначе ця остання розвоєва форма належить уже до енеоліту і ранньої бронзової доби.

З дрібнішого крем’яного знаряддя надбузького неоліту помітні шкре- бачки, ножі та три типи вістер до стріл — трикутні, з видовженим черешком та викроєним біля підстави коротким черешком.

Для повного надбузького неоліту прикметною є високорозвинена кременярськатехніка. Кременярські майстерні, часто значних розмірів, напр., у Старих Залізцях (Броди), Новосілках (Перемишляни), Марковій (Підгайці), Скоморохах (Тернопіль), Стриганцях (Товмач), Городку і Пе- ресопниці (Рівне), Сапанові (Крем’янець) та Половлі (Сарни), постали на

Неолітичне крем'яне знаряддя надбузького типу із Сокальщннн (1-3 — шкребачки, 4-5 — обшкробувачі, 6-7 — пилки, 8-9 — ножі, 10-11 — проверткн, 12 — валочок, 13 — провертка, 14 — овальна пилка, 15-32 — стрілки різних типів.

(за Л. Козловським)

волинсько-галицьких зложищах кременю, який подивується в сенонській крейді у вигляді численних валунів, іноді доволі великих, чорного або сірого кольору. Від тих валунів-ядрищ відколювано скалки до 20 см. завдовжки, що саме вказує на їх надбузьке походження. З них виробляли різне хатнє при­ладдя та вістря до стріл, що вказують на велику ролю мисливства в житті надбузьких неолітиків.

Названі крем’яні скалки зустрічаються іноді по кільканадцять, кіль­кадесят, а то й більше штук разом. У с. Лудині на Володимирщині викопали їх до двох пудів (32 кг.) вагою.¹'” Такі “крем’яні скарби” свідчать, що неолі­тичне кременярське виробництво Побужжя було поставлене на торговельну базу, і майстерні працювали не тільки на власний ринок збуту, але й на експорт, у доріччя Дніпра, Пруту і в Прибалтику. Зазначені на карті місця виявлення крем’яних скарбів показують шляхи, якими вони розходилися в ближчі й дальші околиці. Всіми цими шляхами ширилися культурні впливи України, нові технічні здобутки кременярського виробництва, нав’язувались міжплемінні взаємини у неолітичного населення українських земель.

Поруч знаряддя із волинського темного або сірого кременю, подиву­ються в Надбужжі також вироби з чужих порід кременю. Це був смугастий кремінь, імпортований з Радомської области (Кшемйонки, р-н Опатів), тем­ний з білими цятками з околиць Люблина (Рахів, р-н Янів) та темнобрунат- ного кольору з околиць м. Кельне в Польщі. Нефрит спроваджувано, мабуть, із Шлезьку. Місцевого походження е деякі сокирки з кристалічної породи. На Костопільщині (Дюксин) знайдено сокирку з кварциту.

Залишки кераміки надбузької культури відомі вже з 35 місцево­стей, з того дві третини з надмових стоянок. Це все тільки дрібні уламки, з яких годі відтворити цілість, що дала б уявлення про надбузькі керамічні форми. Посуд вироблений досить грубо, з недбало очищеної глини, зміша­ної іноді з гранітовим піском, здебільша неорнаментований. Колір іззовні червоно-гнідий або брудиожовтий, всередині сіро-чорний. Частіше вжива­ними орнаментами були карбовані вінця посудини та маленькі дірки під він­цями. Дірки були або наскрізьні, щоб під час варення з горщика виходила пара, або тільки частинно зроблені зсередини, а іззовні закриті маленькими глиняними гудзками. Під цими дірками часто зустрічається наліплений гли­няний валок з відтисками пальців. Дуже рідко подивуються риті рівнобіжні лінії. Виявлені фрагменти дна виразно вказують на те, що воно було пласке, отже надбузькі племена, очевидно, мали вже стіл. На підставі багатьох опук­лих уламків можна думати, що в надбузькій кераміці переважав посуд куля­стих форм. Під час першої світової війни (1916 р.) командант одного з по­льових німецьких шпиталів знайшов, а можливо й викопав, на пісковій надмі в с. Почали, Золочівського р-ну, три цілі посудини з пальцевим, листвува- тим та півкульковим орнаментом. Рисунків їх не опубліковано, і тільки з опи­су орнаменту можна здогадуватися, що посудини були вироблені надбузь- кими ганчарами неолітичної доби. Зрідка подивуються на надбузьких стоян­ках уламки глиняних цідилок з дірками 3-4 мм. в промірі, що вказує на існу­вання молочного господарства. На існування ткацтва вказують глиняні пряс- лички різних форм, двостіжкові, вальцюваті або у вигляді плескатої кульоч- ки. Між ними є також кругло обкроєні уламки посуду з діркою посередині (Почали).

Комплекс матеріяльних виявів культури надбузьких племен неолітич­ної доби, зокрема її кременярське виробництво, вказує понад усякий сумнів на місцеве автохтонне походження. Цілком безпідставною була спершу думка

О. Циикаловський, Матеріали до археології Володимирського повіту на Волині, Записки НТШ, 154, 1937, 238.

JI. Козловського про її спорідненість з т. зв. культурою скринькових гробів, про які мова буде далі, а пізніше про її малоазійське походження шляхом через Туркестан та східні області України.

Неолітична культура Закарпаття ще мало досліджена. Північну Угорщину, східню Словаччину, горішнє Потисся і південні частини Закар­паття заселяли тоді племена, споріднені з неолітичним населенням Судет­ських країв, північно-східню границю яких творив Бескид. їхню культуру вперше досліджували мадярські археологи в північній Угорщині, в p-ні Бу­кових гір (Biikk-Gebirge, Bukove pohori) біля Мишківця (Miskolcz), і з того пішла її назва буківської культури. Прикметні для неї лупакові знаря- ди-мотики, що своєю формою нагадують шевські правила (копита), знахо­дяться одинцем на названому терені і вказують на хліборобський спосіб жит­тя населення. Інші форми крем’яного та кам’яного виробництва ще невідомі.

Дещо більше відомостей про кераміку буківської культури. У 1933 р. Я. Бем (Прага) досліджував три селища на “Малій Горі” в Мукачеві і на гор­бах “Гомполог” і “Товар” у с. Дедя біля м. Берегова. Викопана на тих сели­щах кераміка прикрашена здебільша лінійним орнаментом у вигляді граня­стих спіраль, які нагадують розірвані меандри, та рівнобіжними лініями, ча­сто заломаними під кутом. Рідше зустрічається орнамент з хвилястих груп ліній, які іноді творять звисаючі півкола або спіралі. Орнамент кераміки бу- ківського типу настільки прикметний, що вона дістала від свого дослідника назву горішньопотиської волютової кераміки.¹¹⁷

Духове життя племен з буківською культурою ще зовсім не дослідже­не на терені Закарпаття. В Буківських горах, у печері Istallosko, А. Саад знайшов в культурному шарі неолітичної доби сліди людоїдства - - роз­колені та обгорілі людські кости, з яких видобували кістковий мозок. Мож­ливо канібалізм стосовано тільки при деяких обрядах і він мав глибше зна­чення, напр., щоб сила й відвага вбитого перейшла містичним способом на його переможців.”"

^,κ F. Tompa, Archaeologia Hungarica₁ IV, Budapest 1929, 20.

”^s J. Bohm, Podkarpatsk^ Rus v prav⅛u, Uihorod 1933, 2; J. Eisner, Die vor- und friihgeschichtliche Forschung auf dem Gebiete der Slovakei und der ehemaligen Karpatenukraine in den Jahren 1918 - 1938, Siidost-Forschungen, VI, Leipzig 1942, 358.,