РОЗДІЛ IV. Енеоліт

У фаховій археологічній літературі завважується тенденція не відді­ляти кінцевої фрази неоліту, т. зв. енеоліту від цілого неоліту. Ця тенденція була б до деякої міри виправдана, бо розвиток неолітичних культур України непомітно і без будь-якого зламу переходить в енеоліт, і не було б підстави штучно розділяти обидві ці частини новокам’яної доби.

З усіх трипільських поселень енеолітичної доби в Україні най­більш просторе і найбільш важливе для історії розвитку праісторичних посе­лень є селище біля Володимирівки, Підвисоцького району, Кіровоградської области. Розташоване на високому правому березі р. Синюхи, допливі Богу, воно було відкрите Б. Безвенглінським і досліджуване Т. Пассек у рр. 1940- 1946. Розкопами виявлено там понад 200 житлових споруд-хат, уставлених п’ятьма концентричними колами. Майже всі хати, наземні й півземлянкові, мали по два приміщення. У Володимирівському поселенні, що займало про-, стір коло 1 кв. км., жило приблизно 1500-2000 мешканців. Можна думати, що там, на південному Иобожжі, був організаційний центр трипільських племен на переломі ІП/ІІ тисячоріччя до Xp.

За підрахунком дослідників Володимирівки, щоб прохарчувати її меш­канців, треба було зерна з багатьох сотень гектарів, а таку площу годі було обробити ручним способом, самими тільки мотиками. Тому в енеолітичній до­бі, до якої належить Володимирівське велике селище, могли виникнути вже перші форми орного хліборобства за допомогою примітивного рала з запря­женими биками.

Найприкметнішими для володимирівських хат були хрещаті жертів- ники в обох приміщеннях житла, виліплені з добре очищеної глини і старан- • но вигладжені на поверхні, стояли вони на підвищенні до 25 см.

КАРТА ПІ.

НЕОЛІТИЧНІ ПАМ’ЯТКИ НАДБУЗЬКОГО ТИПУ

I — Люботин, 2 — Одружин, 3 — Слохн Аннопі льські, 4 — Адамчуки, 5 — Віль­шанка,- 6 — Мельники, 7 — Вижва, 8 — Шкроби, 9 — Чериятин, 10 — Амбуків,

II — Вигадаика,- 12 — Марія-Воля, 13 — Маркостав, 14 — Тростянець, 15 — Микуличі Великі, 16 — Гірка Попонна, 17 — Луцьк, 18 — Одеради, 19 — Мстишин, 20 — Лаго- дівка, 21 — Чудви, 22 — Оржів, 23 — Поиебель, 24 — Стубло, 25 — Городок, 26 — Дроздів, 27 — Пересопниця, 28 — Волиця, 29 — Будераж, ЗО — Святе, 31 — Радимин, 32 — Воловин, 33 — Гора, 34 — Городище василіанське, 35 — Острів, 36 — Переводів, 37 — Прусинів, 38 — Скоморохи, 39 — Старгород, 40 — Теляж, 41 — Тудорковичі, 42 — Ульвівок, 43 — Бодяки, 44 — Буща, 45 — Липа, 46 — Листвии, 47 —Мирогоща, 48 — Мощаниця, 49 — Майдан, 50 — Нараїв, 51 — Острів, 52 — Антонівці, 53 — Гаї Левятниські, 54 — Сапаиів, 55 — Новостав, 56 — Лежайськ, 57 — Тарнавиця, 58 — Тростянець; 59 — Львів-Левандівка, 60 — Липина, 61 — Любеля, 62 — Радехів, 63 — Станін, 64 — Бовдури, 65 — Лопатин, 66 — Почали, 67 — Хильчиці, 68 — Борщів, 69 — Глиняни, 70 — Скоморохи, 71 — Остапе, 72 — Мшана, 73 — Ступниця, 74 — Космирнн, 75 — Переволока, 76 ■— Єзупіль, 77 — Стригаиці.

Плян трипільського поселення біля с. Володимирівни на Кнївщниі. (Розкопані житла назначені повними пунктами/ нерозкопані порожними, хати нині­шнього с. Володимирівни прямокутниками).

(за Т. Пассек)

центричних кол. Т. Пассек добачає схожість між тими жертівниками й круг- лими жертівниками на острові Кріті (Маллія), де вони датуються III тисячо­річчям до Xp.

Серед виявленого тут інвентаря заслуговують на увагу кам’яні зерно­терки, крем’яні ножі та мотики з оленячих рогів. Глиняний посуд прикраше­ний жолобкованим, поліхромним та монохромним орнаментом.

Залишки трипільської хати ч. З на поселенні біля с. Володимирівни та її реконструкція, (за Т. Пассек)

Крім Володимирівського поселення, в доріччі Богу з енеолітичної до­би походять поселення в сс. П’янншковому, Криничках, Даниловій Балці і дещо молодші в Сушківці, Томашівці та інших місцевостях.

З трипільських селищ Подніпров’я до енеолітичної доби належать се­лища в Трипіллі і далі в селах Верем’я, Халеп’я, Щербанівка на Київщині та найкраще досліджене урочище “Коломийіцина” біля с. Халеп’я. Про “Коло- мийщину” була вже вище мова, одначе слід додати, що висліди розкопів на ній важливі для вивчення харчування не тільки її мешканців, але взагалі три­пільських племен. Отож, серед кусків випаленої глини з долівки і стін хат на “Коломийщині” виявлено багато таких, на яких дуже виразно збереглися

Трипільські еиеолітнчні амфори з Красноставкн на Київщині.

(за Д. Біланівською)

відбитки зерен пшениці, яч­меню, проса та дубового жолуддя. Між керамічними матеріялами значну перева­гу має посуд із заглибленим орнаментом — в тому числі подибується мотив смерічки — трапляється також посуд із загладжуваною смугами поверхнею і найбільше є мальованого монохромного посуду.

Згідно з аналізою тварин­них кісток, що її провів І. Підоплічка, трипільські меш­канці селища “Коломийщи- иа” їли м’ясо свійської ро­гатої худоби та диких тва­рин, але вживали також че­репах і риби/

Цікаві спостереження щодо культових вірувань енеолітичних трипіль­ців зробила В. Козловська під час своїх розкопів у 1926 р. на селищі у с. Be- рем’ї.³ Між тваринним кістками вона лише зрідка знаходила бичачі кістки. Це вказує — на її думку - - на занепад культу бика у трипільців в енеолітичній добі, тоді як він яскраво виявляється в неоліті.

Енеолітичний похоронний обряд трипільців можна було добре дослідити під час розкопів на поселенні у Верем’ї. Крім одної попільниці- урни з перепаленими людськими кістками, В. Козловська розкопала на одному точку розбитий людський череп, ключицю і два зуби, а на другому ■—- люд­ський череп, біля нього мідяну сокирку і просвердлений кам’яний молот.[§§§§§§§§§§§§§§§§] [*****************] Подібні безсумнівні сліди тілопалення знайшов В. Хвойка у Трипіллі.³ Там, крім урн з перепаленими людськими кістками, на чотирьох різних точках він розкопав на одному значних розмірів урну з виразно людськими кістками (частини чолової кістки, рук і ніг), засипаними шматками випаленої глини. Па тім самім точку знайдено також горішні частини двох людських черепів, всунені одна на одну. Ці знахідки, датовані мідяною сокиркою і просвердле­ним кам’яним молотом безсумнівно до енеоліту, вказують на зміну похорон­ного обряду з кістякового (трупопокладного) на тілопальний.

У зв’язок з тілопаленням та його культовим обрядом В. Козловська ставить окремий тип невеликих точків, здебільшого побілених білою глиною- каоліном,” що мали скраю наче пірамідку до 62 см. заввишки, складену іноді з 24 каменів. Під нею в ямі лежала звичайно гарно вироблена невеличка ка­м’яна кулька. Біля пірамідок на побіленім точку стояли вряд три біноклеві по­судини (виходить — культового призначення), за ними дві зернотерки, коло них дві амфори і далі ще дві зернотерки. Тут же стояли три глиняні миски — одна прикрита пласким каменем, а з другого боку ще група з 9 посудин. В одній із них знайдено дві перепалені кісточки. Рідко серед таких точків трап­лялися залишки споруд виразно житлового характеру. Всі перелічені посу­дини біля кам’яної пірамідки слід вважати за багатий виряд покійника в до­рогу на “той світ” — такий багатий, якого не знали в західній Европі до ран­ньої залізної доби.

Трипіпьське поселення E Заліщиках в захисному меандрі Дністра.

вість, за якими йшли матеріальні вияви. До того парадні похоронні церемо­нії засвідчували розвиток похоронного обряду та безперервного зв’язку з духами предків.

Енеолітичні селища трипільського населення горішнього По­дністров’я найкраще репрезентовані селищем на терені цегельні в Заліщи- ках, що його досліджували Ю. Полянський (1927), О. Кандиба (1929), Т. Сулімірський (1930) і Й. Журовський (1935). Мешканці цього селища жили в наземних хатах типу площинок та в землянках, в чому можна добачати со- ціяльні різниці. Основними керамічними формами є тут горщики з есува- тим (s) профілем, амфори, миски, “шведські шоло*ми” та кухлики з оваль­ними вінцями для пиття. Унікатною знахідкою на заліщицькому селищі є гли­няний, всередині порожній валень-циліндер з широко у вигляді мисочки роз­хиленими вінцями на обох кінцях та з двома маленькими протилежними вуш-

Її використовують селяни й сьогодні замість крейди, щоб білити хати.

Енеолітнчннй трипільський посуд із Заліщнк.

(за збірками Музею НТШ у Львові)

Бара6ан-"монокпь" (ліворуч) та прнпасова посудина з багатьома вушкамн (праворуч) з трипільського поселення і Заліщнках.

(Музей НТШ у Львові)

ками під вінцями горішньої “мисочки”, на які, мабуть, напиналось болону.’ Перед нами, дуже можливо, барабан такого типу, якого ще й досі вживають мешканці Індії у своїх оркестрах. Це — один з найдавніших виявлених на землях України музичних інструментів кінця IlI тисячоріччя до Xp.

Заліщицький мальований посуд прикрашений спіралями, петлями та звисаючими півколами, виведеними звичайно одною чорною, темно-черво­ною, яскравочервоною або рожевою фарбою на ясному тлі.

У південній, степовій частині України, зокрема в Надпоріжжі, до енео­літу слід віднести ряд родових могильників, які де в чому нагадують Марію- пільський могильник. Найбільші між ними два біля с. Вовніги, один на лівому березі Дніпра (31 поховання), другий на правому березі (130 поховань^{* [186] [187]). Jli-}

Неолітичний родовий могильник біля с. Вовиігів в Надпоріжжі. (за М. Рудинським)

побережний, уже до половини знищений водою, мав вигляд квадратової (2x2 м.) ями, заповненої кістяками, покладеними у випростаному положенні один біля одного та посиланими червоною охрою. Докладне обслідування ви­явило, що та масова могила утворилася в наслідок багатьох поховань. Ями окремих поховань, наскільки їх можна було простежити, мали форму човна. Всі покійники були звернені обличчям до ріки, до Дніпра, що може свідчити про існування релігійних вірувань, зв’язаних з культом могутньої ріки.”

Могильний інвентар бідніший від Маріюпільського. Замість цілих посу­дин знайдено лише декілька черепків та крем’яних виробів мікролітичного типу. Більше було прикрас — понад 400 зубів риби вирізу ба, які правили за намисто або й нашивалися, можливо, на одяг, кілька дармовисів з оленячих зубів та одна кістяна намистина. Під культовим оглядом цікаве було одно по­ховання в центральній частині цього могильника, де кістяк високої людини не мав черепа. Це може вказувати на поширений у первісному суспільстві звичай зберігати в пошані черепи родоначальників, з чого зродився пізніше культ предків.

На JI і в о б е р е ж н і й Україні, на середньому І Іодніпров’ї, та над Дінцем совєтські археологи дослідили в останніх десятиліттях цілий ряд сто­янок і поховань, які слід віднести до раннього періоду енеоліту або мідяної доби. Більшість з них ще не опублікована і мало відома.^{[188] [189] З могильників того часу, виявлених у Надпоріжжі та на долішньому Дніпрі, важливіші є на Ви­ноградному острові, на Огрійсь кому пів остров і, біля с. Федорівни, Запорізької области, та в с. О с о к о р і в ц і, Нововоронцівсько- го р-ну, Херсонської области.[190] [191] До того ж часу належали окремі поховання описаного вище Маріюпільського могильника, супроводжені, крім інших ви­робів, дротяними мідяними браслетами та могильника в с. Чаплях проти Дніпропетровського, що були в кам’яних спорудах разом з крем’яними но­жами, поясами з черепашок і мідяними спіральними браслетами та дармови- сами.”}

Дослідження на терені поселень, до яких належали названі могиль­ники, виявили, що лісові і частина лісостепових лівобережних племен енео- літичної (мідяної) доби знали вже розвинене скотарське господарство з по­знаками хліборобства. До них належать м. ін. поселення Середній СтігІІ (середній позем), Стрільча Скеля біля с. Волоського та Огрінь в Надпо- ріжжі'^[192] і в урочищі M о л ю х і в Бугор біля с. Новоселиці над р. Тясмином.’^[193] На перших двох знайдено уламки мальованого трипільського посуду. Це свід­чить про зв’язки степових племен України з трипільським населенням серед­нього Подніпров’я, якому вони завдячували знання хліборобства. На посе­ленні Молюхів Бугор, розташованому на піщаному підвищенні над р. Тясмином, уже на Правобережжі, виявлено залишки півземлянкового житла, прямокутного в пляні, і багато уламків посуду, виготовленого із глини з до­мішкою товчених черепашок. Були це ще гостроденні горщики із прямими або дещо відігнутими вінцями, прикрашені комбінаціями гребінчастого та гу- сільничого (псевдошнуркового) орнаменту. З інших речей виявлено кістки бика й коня, рогову мотику і ніж з ікловини дикого кабана.

Дещо пізнішими від описаних ранньоенеолітичних пам’яток Лівобе­режної України є могили скотарсько-хліборобських племен, кістяки в яких присипані червоною охрою. Перший досліджував їх В. Городцов,^[194] а пізніше, на XI археологічному з’їзді у 1899 р. в Києві доповідали про них Н. Бран­денбург, Д. Яворницький, Ю. Кулаковський, Лелієв, Я. Якимович, А. Спіцин та Н. Весоловський.^[195]” З пізніших дослідників цієї культури слід згадати К. Антонович-Мельннк,^[196] Б. Варнеке,^[197] С. Шестакова,^[198]’ Биковського,^{[199] [200] М. Рудин- ського,21 І. Борковського,[201] О. Кривцову-Гракову,[202] В. Щербаківського,[203] [204] [205] [206] [207] [208] Т. Попову23 і О. Тереножкіна.23}

З-поміж німецьких археологів культурою цих могил ("Ockergraber") займались передусім М. E6epτ,^2τ II. Pay,²³ О. Менгін,²³ з фінських М. Таль- і рен,“ Й. Аіліо,^[209]' А. Айрепее,” згадує про неї теж В. Чайльд.^{[210] [211] [212] [213] Розвиток куль­тури тих “охрових могил”, як називав їх А. Спіцин, найкраще можна дослі­дити за формами могильних споруд. їх було три, наступні одна по одній — ямні, катакомбні і зрубні поховання. З них перший тип належить до енеолі­ту, другий до ранішої, а третій до пізної частини бронзової доби.}

Могили з найранішими ямними похованнями розташовані го­ловно між долішнім бігом Дніпра і Волги в степовій смузі України, одначе вони відомі також на Київщині. Досліджували їх: В. Ґородцов у районі Ізю­му й Бахмуту над р. Дінцем та А. Бидловський, В. Городцов і Ґ. Оссовський у районі Звенигородки,^{[214] [215] Василькова,33 Києва33 й Липівцях на Київщині.[216] [217] [218] По­суваючись вгору Дністром, нарід “охрових могил” дістався на західньоукра- їнські землі. Через Кузьмин (Рибниця*), Качківку (Ямпіль30), Завадинці (Ka- м’янець Под.") та Крилос-Підгороддя (Станиславів") він зайшов аж у го­рішнє Подністров’я. Перші його поховання виявив там Т. Сулімірський у Колпці (Дрогобич"), а ми в Кульчицях (Самбір") у 1932-33 рр. Одну могилу цього ж типу виявили також у північній Буковині, в с. Веренчанка біля Кіц- маня.“}

Слідів переходу народу “охрових могил” з горішнього Подністров’я через Карпати на Угорщину досі ще немає. Одначе, він переправився через долішній Дністер і перебував якийсь час у Бесарабії, де залишив по собі прик­метні поховання в районі Cetatea Alba.¹³ Далі перейшов на південь у Воло­шину’" та Болгарію’⁷ і на захід через Семигородські Альпи в Семигород. На це вказують енеолітичні “охрові могили” напр. у Decea Muresului.'⁸ З Се­мигороду частина переселенців добилася аж у середнє Потисся, комітати Гайду та Бекеш."

На широких просторах, зайнятих племенами “охрових могил”, їхні най­давніші ямні поховання (з цього назва ямної культури) не всюди однакові. В них помітні різні льокальні варіянти. Найвиразніша Яцковицька група мо­гил, Липовецького р-ну на Київщині, та Полтавкинська (с. Полтавка) в ра­йоні колишньої республіки німців Надволжя.

Ямні поховання звичайно прямокутні в пляиі з заокругленими кутами, їх дно здебільша присипане червоною охрою, іноді вапном або вугіллям. Во­ни прикриті звичайно шаром грубих дубових (?) колод, колотих чи обтеса­них згрубша кам’яним знаряддям, іноді обгорілих. Тут не легко погодитися з поясненням О. Лагодовської, що дерев’яне прикриття могильної ями “під­палювали потім, і це звичайно було пов’язане з культом очисної сили вог­ню”/’" Якщо так, тоді цей звичай був би більш загальний, не виїмковий. Прав­доподібніше був це тільки спрощений спосіб обробки дерева, передусім усу­нення з нього дрібнішого гілля.’"

Майже всі покійники в ямних похованнях скорчені, чоловіки лежать на правому або лівому боці, жінки майже завжди на лівому боці. Іноді покій­ники лежать на спині з підібганими ногами (могильник над р. Молочною біля ^{[219] [220]}

Мелітополя,^[221] в Первомаївці на Херсонщині,⁵³ в районі Нікопо­ля” та в с. Куті на Дніпропетровщині^{[222] [223] 34). Зрідка подивуються випростані кістяки молодих осіб. Майже всі вони звернені головами на схід або північ­ний схід (Ізюм). Покійників, поклавши у могильну яму, присипали червоною охрою і після того висипали над ними могили. Пізніше, після розкладу тіла, охра осідала на кістках і забарвлювала їх на червоно (“фарбовані кістяки”).}

Про причину присипання покійників охрою можна ще дискутувати. В. Данилевич” пояснював це так: Червоної охри вживали при похоронному обряді на Київщині ще до появи там охрових могил. Кусок її клали в моги­лу, прикривали черепком, і вона мала символізувати вогонь у позагробовому житті і домашнє вогнище. Племена ямної культури, які прийшли на Київщи­ну, перейняли цей звичай від місцевої людности, одначе не розуміли його значення і присипали охрою цілого покійника.

Інакше пояснював наявність червоної охри в ямних похованнях німецький ар­хеолог Г. Вільке. Він вважав, що поси­панням покійника охрою 'мали надати кольору його блідому обличчю і життє­дайної сили його крови, щоб уможливити йому існування як “живого” покійника. Це пояснення доволі сумнівне, бо ще й досі серед примітивних людей панує вла­сне страх перед живим покійником-упи- рем. Тим більше такий страх відчували люди в глибоку давнину, і тому важко думати, щоб первісна людина мала ще допомагати покійникові стати “живим мерцем”. Найбільш ймовірний здогад ви­сунув був В. Ґородцов ще на XIII архео­логічному з’їзді у 1905 р. в Катерино­славі, а саме, що червона охра символізує очисний вогонь. Ми думаємо, що вона мала служити покійникам також для та­туювання на “тому світі”, для обрядових магічних церемоній. Одно й друге мало б зв’язок з культовими віруваннями праіс­торичної людини.¹⁷

Могили з ямними похованнями “фарбованих кістяків” в загальному одноманітні щодо похоронного обряду та могильного виряду. Це свідчить про етнічну, господарську і культурну спільність степового населення Укра­їни енеолітичної доби. А проте, бувають виїмки із загальновстановленого звичаю, які слід пояснювати, можливо, вищою соціяльною позицією покій­ника в його племені. Наприклад, одно поховання над р. Молочною, в Запо­різькій області, було прикрите великою кам’яною плитою з плоскорізьбле- ним зазначенням людської голови та рук, зложених долонями на грудях.” Подібні антропоморфні плити виявлено під двома могильними насипами над ямними похованнями в с. Перво маївці, Верхньорогачицького р-ну, Хер­сонської области.™ Ці важливі знахідки розв’язали спірне питання про час появи антропоморфних надгробних плит в степовій Україні, де їх досі пов’я­зували з початком останнього тисячоріччя до Xp.

Ще іншою особливістю “охрових могил" дніпровського Надпоріжжя, були т. зв. кам’яні закладки. Вони служили замість могильних наси­пів, прикметних для інших степових районів. Це були шари дрібного каміння

^ь‘ В. А. Городцов, Результати археологических исследований в Бахмутском уєзде, Екатеринославской губ. б 1903 г. TAC, XIII₁ М. 1907.

*^,β А. И. Тереножкнн, Археол. исследования б 1951 г. на территории строитель­ства Молочанского водохранилища, КСИА, I, 1952.

*'° Г. T. Тнтенко, Каменная стела из с. Первомаевки, КСИА, 5, 1955. над похованнями в могильних ямах, часом один великий шар над кількома одне біля одного розташованими похованнями. Були також закладки без по­ховань. Вони мали переважно вигляд кромлехів, і клали їх, можливо, в па­м’ять членів роду, які загинули десь в інших місцях."⁰

В могильному інвентарі ямних поховань на першому місці, як завжди, виступає глиняний посуд. Єдина тут форма - яйшовата розширена посудина із заокругленим дном, яка виникла ще в неоліті. Обабіч отвору- горловини бувають дві дірки, щоб завішувати горщик над вогнем або в зем­лянці, що вказує на відсутність стола і кухонної печі у племен ямної куль­тури. На розширеній горішній частині посудини бувають сліди вигладжуван­ня, ще до випалу, віхтем трави або соломи. Плечі посудини прикрашені дов­кола звисаючими зарискованими трикутниками, рідше ламаною лінією — усе складене з відтисків шнурка. Кількома рядками прямовисних відтисків шнур­ка прикрашена також низька шийка посудини. Вони роблені тонкою полич­кою, обвиненою грубою ниткою, що у висліді дає відтиски, подібні до корот­ких гусільниць. Ця своєрідна східня техніка виконування псевдошнуркового орнаменту на кераміці ямових поховань України (WickelschTiurornament) є її найприкметнішою ознакою.

На Ізюмщині в ямових похованнях знайдено два мідяні шила і ніж."¹ З м’ясної їжі на “той світ” виявлено біля самих покійників кістки тварин і птахів. Слідів вогню і тваринних кісток у могильному насипі над покійника­ми, що вказували б на похоронну тризну, не знайдено.

Залишки поселень степових племен з ямними похованнями дослі­джували В. Козловська,"⁸ М. Біляшівський,"³ О. Федоровський,” М. Якимович,“ А. Добровольський™ та В. Даниленко."⁷ З чужих дослідників присвятили їм значну увагу Й. Аіліо“ і А. Тальгрен.™ Найдавніші з тих поселень сягають ще неолітичних часів (долішні поземи поселень Середній Стіг II і Стрільча Скеля в Надпоріжжі та біля с. Михайлівни на долішньому Дніпрі). Це вказує на автохтонність племен з “охровими могилами” в степовій частині України.

Деякі археологічні знахідки вказують на відношення степового насе­лення України до його північних трипільських сусідів. Спочатку воно було

"" О. Ф. Лагодовська, Кам'яні закладки Надпоріжжя, АП, II, 1949; А. В. Добро- вольськнй, Кам'яні закладки в околицях Тавільжаного острова, (там же),- А. Иессен, Раскопки курганов на Дону в 1951 г., КСИИМК, 53, 1953, 72 - 73; М. А. Мнллер, Дон н Приазовье в древности, Мюнхен 1958, 121.

⁰¹ В. Городцов, Труды XII археол. съезда, 220.

” Дюнная стоянка неолит, эпохи по оз. Буромке, Черниговской губ., Известия Таврической ученой архивной комиссии, 47, 1910.

'^u Кіевская Старина, 1891, 435.

"^, Інструкція та програми, 1927, 8 - 9.

"⁵ Дюнные стоянки неолит, эпохи в Радомышльском уезде Киевской губ., АЛЮР, 1903, 167.

“ В складі Диіпрельстанівської археологічної експедиції 1927 - 1932 рр.

О ранних звеньях степных восточноевропейских культур шнуровой кера­мики, КСИА, 4, К. 1955.

“ Fragen der russischen Steinzeit, 1922, 32 - 34.

^ω La Pontide prescythique, 1926.

Посудина з ямного поховання біля с. Михайлівни на Херсонщині.

мирне. На подніпровських поселеннях се­редини III тисячоріччя до Xp. подивують­ся уламки мальованої кераміки (Середній Стіг, II, Стрільча Скеля), а в Сірійському могильнику біля Дніпропетровського розкопано поховання жінки з дитиною, в якому виявлено трипільську мальовану посудину. Одно й друге свідчить про то­варообмінні зв’язки між обома групами племен. Одначе, в другій половині III ти­сячоріччя до Xp. степові племена почи­нають просуватись на захід, на Право­бережжя, підкорюють мирне хлібороб­ське населення трипільців і обертають його ниви на пасовища. Взаємовідносини

погіршуються. На це вказує ряд ямних могильників на Київщині (Я ц к о в и ц я, К о л од и ст е) та вздовж рр. Тяс.мину й Росави. Іноді, за свідченням В. Коз- ловської і Т. Пассек, такі могили висипали просто на трипільських поселен­нях (Володимирівна, Сушківка). Трипільські племена зазнали по­разки, і це був початок занепаду їхнього добробуту і матеріяльної культури.

Нарешті слід згадати два поселення пізньої енеолітичної доби в ра­йоні м. Путивля Сумської области, досліджувані М. Рудинським (с. M а р ’ я- н і в к а^[224]) та С. Березанською (урочище Городок біля с. Волинцевог о^[225]). Кераміка макітруватих форм цих поселень має пласке дно, що вказує на пе­рехід від енеоліту до бронзової доби, одначе характером орнаменту вона має багато спільних рис з посудом енеолітичних поселень цього ж поліського ра­йону.^[226]

Біля с. Мужичі (Лугове) на терені Чечено-Інгушської ACCP (північ­ний Кавказ) В. Марковин досліджував у 1957 р. енеологічне поселення, яке своїми матеріалами пов’язує Підкавказзя з Закавказзям, Дагестаном і Кабар-.THHO-Ba-TKapieio.^[227]'¹

В з а х і д н і х областях України надбузькі племена виготов­ляли в своїх кременярських майстернях^[228] прегарне знаряддя, що його зразки можна вважати за шедеври енеолітичної кременярської техніки. Це кинджа­ли, вістря до списів і стріл, серпи, пилки та закривлені ножі, дбайливо вкриті обабіч поверхневою ретушшю. Шляхом товарообміну вони доходили у схід- ньому напрямку аж до Київщини, у північному — в прибалтійські краї, у пів­денному — до схилів Карпат і навіть через карпатські перевали в Закарпат­тя. їх міняли за харчові продукти, балтійський бурштин на намиста та за за-

Енеолітнчні крем'яні серпи (1-3) та списи (4-8) надбузького типу: 1 — Пустомнти (Львів), 2 — Ліски (Камінна Струмнлова), 3 — Желехів (Камінна Струмнлова), 4 — Ориатовичі (Грубешів), 5 — Брідщниа, 6 — Новин Двір (Сонапь), 7 — Липина (Чесаиів), 8 — Собішни (Ярослав).

карпатський обсидіян (вульканічне скло), з якого виробляли гострі ножики.

Датування названих кременярських виробів утруднене тнм, що вони подивуються звичайно одинцем. Проте, в кількох похованнях на Волині" і в Галичині" їх знайдено разом із шнуровою керамікою, і власне це дозволяє відносити їх до енеоліту і навіть до ранньої бронзової доби.” Про трипільські Єнєолітичні пам’ятки горішнього Подністров’я вище вже згадано.

^л Острожець (Дубно), Сокнринці і Томатів (Остріг).

Ременів (Львів), Вишнів (Рогатнн), Вирів (Камінна Струмнлова), Городенка. " W. Antoniewicz, Swiatowit, XVT, 1936, 153.

Енеолітнчна кераміка Бодроґ-Керестурського типу.

{за Гіллебрандом-Беллю)

На південь від Карпат населення західньої периферії Закарпаття підпадає в енеоліті під вплив культури типу Бодрогкерестур, яка розвинула­ся над горішньою Тисою і належала до групи культур із стрічковою керамі­кою.™ В похованнях того часу біля скорчених кістяків знайдено доволі бага­то глиняного посуду, колись із стравою в дорогу “на той світ”. Типовими його формами є амфора з розширеною долішньою і циліндричною горішньою частиною, з чотнрьома вушками прн насаді. Посуд прикрашений ритим крат- ковим меандром. Іншою формою є миска на прорізуваній іноді ніжці, що пра­вила, можливо, за “кадильницю" при культових обрядах,™ і пукаті посудини, іноді з рядами малих вушок над собою.

Багату літературу до цієї культури подав J. Eisner, Slovensko V pravкераміці у горішньому Подністров’ї,’"" відкидає, щоправда, думку про її місцевий розвиток, одначе далі вірить у найбільшу старовинність дунайських поселень, тобто в поши­рювання обговорюваних тут племен з Подунав’я на північ. У висліді він по­дає від себе розв’язку проблеми, окремо для волинської і подністровської групи.”⁸ Щодо першої з них він переконаний, що вже в IV-III тисячоріччі до Xp. басейни Висли, Дністра і Стиру були заселені племенами, пов’язаними спільним походженням, які підтримували між собою культурні зв’язки. Дум­ка про спільне походження надбузьких і судетських неолітиків нічим не об­грунтована, навпаки є підстави вірити, що вони належать до двох різних (східньо-праслов’янської і західньо-праслов’янської) племінних груп, і до часу приходу західніх емігрантів на схід між ними, як свідчать археологічні знахідки, не було жодних культурних зв’язків.

Відносно подністровської групи І. Свєшніков прийшов до висновку, що виникнення культури лінійно-стрічкової кераміки над горішнім Дністром слід пояснити розвитком місцевих ранньонеолітичних племен і деяким поши­ренням у північному напрямі племен з Дунайського басейну. Остання обста­вина (поширення) і розвиток продуктивних сил були причиною зміни мате- ріяльної культури племен Подністров’я і появи на тій території культури стрічкової кераміки. Тут автор пов’язав відкинений ним раніше автохтонізм з Дунайською територією і додав маррівське “переростання” двох зовсім чу­жих одна одній культур. Супроти вище сказаного всі перелічені тут погляди совєтських археологів не відповідають фактичному станові і тільки заплуту­ють справу.

На західньоукраїнських землях селища поселенців з лінійно-стрічко­вою керамікою, прапредків західніх слов’ян (чехів і поляків), були закладені на соняшннх узбіччях урожайних лесових теренів. Нарід жив у землянках, займався хліборобством, свою кераміку, переважно кулястих форм, прикра­шав у неоліті ритими волютами, що їх творять дві рівнобіжні лінії, часом з ^{[239] [240] третьою посередині,,11 а в енеоліті — ритими звисаючими трикутниками й півколами та ямками. Виходить, що розвиток керамічної декорації в напрямі геометризації був у тих племен такий самий, як і в споріднених расово з ни­ми трипільців. Поховання носіїв культури лінійно-стрічкової кераміки зна­ходяться звичайно в сусідстві землянок. Скорчені покійники лежать на ліво­му боці, без орієнтації на сторони світу. Нераз зустрічаються поховання в землянках, мабуть, уже покинених.}

На західноукраїнських землях залишки селищ шлезьких емігрантів виступають у двох групах, волинській та галицькій, і розташовані рядком уздовж згаданих вище двох піляхів. Це були, власне, свого роду проспекто- ри, не групи населення, що точно додержувалися одного шляху, не запуска­ючись далі від нього в глибину краю. Віддаль між обома групами становить приблизно 200 км., значить, зв’язку між ними на новому терені, мабуть, не було.

Залишки селищ волинської групи відомі з околиць Луцька (Баїв, Валентинів, Гнидава, Городок, Сеймарки), Дубна (Яловичі), Рівного (Горо­док, Мізоч), Костополя (Устя) і з Острога.^{[241] [242] [243] [244] Розкопи Й. Фіцке в 1930-их рр. на деяких із тих селищ (Валентинів, Гнидава) виявили рештки круглих в лляні землянок з убогим керамічним інвентарем. У двох місцевостях (Баїв і Сеймарки) відкопано також кістякові (трупокладні) поховання тих посе­ленців. До їх могильного виряду належала кераміка, крем’яні ножі та одна велика мотика з зеленого лупаку в формі шевського копита (kopytnaty klin, Schuhleistenkeil). Посудини були здебільша сіро-жовтого кольору з добре вигладженою поверхнею. На увагу заслуговують фрагменти посудин, які на­лежать до інших культур. У Сеймарках знайдено частину посудини морав­ської мальованої кераміки, а у Валентинові — кілька уламків мальованого посуду трипільського типу і частину мисочки на високій ніжці пінезького типу.}

Селища шлезьких поселенців та окремі вживані ними предмети відомі на Подністров’ї з 26 місцевостей на просторі між м. Ярославом і с. Періенами в Бесарабії,"” в тому числі сліди 16 поселень і 10 окремих знахідок. З по­селень тільки три були систематично досліджувані. Одно з них в с. Торське, Заліщицького р-ну, над Дністром було випадково розкрите військовими око­пами в 1918 р. і досліджуване В. Антоневичем у 1921 р”‘ Він виявив тут за­лишки трьох землянок овальних та прямокутних в лляні. Знайдено в них ке­рамічні уламки походили з двох родів кулястого посуду. Один з них, кухон­ного вжитку, був зроблений з глини, перемішаної з піском, мав грубші стін­ки, рапаву поверхню жовто-червоного кольору, був орнаментований рядка­ми відтисків пальців (нігтів) і мав пластичні гудзки довкола вінців. Другий рід посудин столового вжитку був зроблений з добре очищеної (відмуле-

Плянн і вертикальні перекрої двох землянок культури лінійно-стрічкової кераміки біля с. Нотованих в горішньому Подністров'ю.

ної) глини, краше випалений і мав тонкі стінки, вкриті іззовні поволокою (engobe) з яснішої глини. Його орнамент складався з ритих прямих ліній, складених у поземі бинди і звисаючі трикутники, прн чому лінії були часто попереривані ямочками (“нотні лінії”)- 3 крем’яних виробів знайдено в Top- ському тільки малі ножики й шкребачки та круглу не просвердлену ще плит­ку з кристалічного пісковику, яка, можливо, мала бути головкою шпильки.^{[245] [246] [247] [248] [249] [250] [251]} Друге селище пінезьких емігрантів з лінійно-стрічковою керамікою було досліджуване нами в 1942 р. у с. Котованя, Самбірського р-ну.¹¹⁰ Воно розташоване на розлогій височині “Запуст” (на карті кота — тріянґуляцій- ний пункт 351 м. над рівнем моря), займає площу в кілька тисяч квадрато­вих метрів і забезпечене із заходу природним проваллям, а з півночі доволі стрімким схилом.^[252]'^[253] Два другі схили легше доступні. Тут виявили ми сліди двох житлових споруд, на віддалі 5 м. одна від одної, у вигляді коритуватих заглибин з неправильними обрисами, 400 і 980 см. довжиною. Сліди від стов­пів в обох землянках, досить неправильно розміщених, вказують на те, що прикриття землянок лежало одним довшим боком просто на землі, а другий, піднесений над землею, лежав на дерев’яному сволоку, підпертому стовпа­ми. У більшій землянці на половині її довжини посередині між обома стіна­ми був слід невеличкого вогнища. Подібний слід другого вогнища знайдено назовні, побіч землянки.

Керамічні уламки із селища в Нотовані походять, як і в Торському, з двох родів посуду, кращого й гіршого, з подібним орнаментом. Доволі ба­гатий був кам’яний і крем’яний інвентар. Важливою знахідкою були дрібні вироби з обсидіяну і одно ядрище з цього ж матеріялу.

Третє селище цього ж типу було досліджуване львівськими й ленін­градськими археологами у 1950-их рр. біля с. Незвиська, Обертинського ра­йону, Стаинславівської области. На цьому поселенні виявили десять куль­турних шарів. З них спідній містив в собі пам’ятки культури лінійно-стріч­кової кераміки у вигляді напівземлянки, останків наземного житла-ліплян- ки та тілопального поховання, де біля перепалених кісток стояли горщики з обвугленими зернами пшениці й гороху.

В цьому ж культурному шарі знайдено дві глиняні фігурки тварин. Вони вказують на близьке сусідство західніх поселенців з подністровськи­ми “трипільцями”, які пізніше витіснили їх з нього місця і самі поселились на ньому. На це вказує наступний, другий з низу культурний шар цього по­селення з пам’ятками та кістковим похованням трипільського типу.^[254]

Сліди четвертого селища з лінійно-стрічковою керамікою виявили ми в 1936 р. на терені м. Комарна. Воно було розташоване на пагорбах “на діб­рові”. Здобутий розкопами інвентар складався з керамічних уламків, при­крашених ритими звисаючими трикутниками, типового крем’яного знаряд-

Кераміка та лупакова мотика культури лінійно-стрічкової кераміки з поховання в с. Незвнськах на Покутті.

(за К. Черниці)

дя, уламків крем’яних сокирок, кам’яних зернотерок та одної мотики тину ‘шевського копита”. При цьому був також обсидіяновий відлунок.”” ^{* *}

^11в Я. Пастернак, Нові археологічні набутий Музею НТШ у Львові за 1933 - 1936 рр., Записки НТШ, 155, 1937. 357.

Інші сліди селищ цього тішу дали тільки окремі уламки глиняного посуду з прикметним ритим орнаментом, а між окремими знахідками перше місце займають лупакові мотики. Значне їх поширення в терені аж до око­лиць Жовкни (Крехів), Сокаля і Теребовлі (Янів) вказує на те, що місцеве населення з надбузькою культурою вимінювало їх у шлезьких емігрантів за свої кременярські вироби. Це головно шліфовані сокирки, яких нові прихідці у своїй Судетській прабатьківщині зовсім не знали.””

Час появи перших західніх переселенців-гуртів з лінійно-стрічковою керамікою визначається передусім її ритим орнаментом, який в Судетських краях з’являється в енеоліті. З того самого часу походять також виявлені па їхніх селищах уламки мальованої кераміки трипільського типу (Валентинів), моравської мальованої кераміки (Сеймарки), посуду йордансмільського (шлезького) типу та обсидіянове знаряддя (Комарно, Котованя, Посада Хи- рівська), яке було експортоване в енеоліті закарпатськими племенами з бу- ківською культурою Ужоцьким перевалом у горішнє Подністров’я. Там вони міняли його за лупакові мотики, які знайдено тепер у кількох місцевостях Берегівського р-ну (Ардово, Мужієво, Станово, Чинадієво) на Закарпатті.¹'' Окремі уламки лінійно-стрічкової кераміки виявлено на енеолітичних сели­щах трипільського типу в Незвиськах та Бучачі.¹"²

Всі ці знахідки вказують на те, що шлезькі племена з лінійно-стріч­ковою керамікою прийшли на західньоукраїнські землі в енеолітичній добі (2500-1800 до Xp.). Тому не можна погодитися з І. Свєшніковим, який да­тує подністровські селища цих племен початком IIl тисячоріччя до Xp.¹²"

Незабаром після приходу племен із стрічковою керамікою з’явилися на західньоукраїнських землях н о р д і й с ь к і племена, вже іншого похо­дження. Для їхньої матеріяльної культури були прикметні т. зв. лійкуваті пугарі (кубки).^{[255] [256] [257] [258] Совєтські археологи признають, що ця культура не витво­рилась на території України, але все ж змінили її загальноприйняту в Европі назву культури лійкуватих пуга рів (kultura Iejkowatych ри- harow, kultura nalevkovitych puharu, Trichterbecherkultur) на місцеву назву “грибовицька культура”, за селищем цього типу в с. Малі Грибовичі біля Львова. Покидаючи свою прабатьківщину в Данії, ці племена поступово зайняли частину Швеції та великі простори Голландії, Німеччини, Судетських країв та Польщі. В дальшому переході на південний схід вони дісталися на Волинь та в Галичину. Одну їхню могилу з типово прикрашеною посудиною знайдено аж на Київщині (Новосілка, Липовецького р-ну),[259] а кам’яний мо­лоток їхнього виробу з розширеним обухом дістався товарообмінним шля­хом у Полтавщину (Сокілка, Кобеляцького р-ну).}

Моравська мальована кераміка із Звенигороду (1-5, 8 - 12) та з Кукизова (і -7, 13 - 14) на Львівщині (1 — рогова мотика, 2 — уламок бронзової глиці, 3 — крем'яний ретушер, 4 — крем’яний відщепок-лямеля, 5 - 8, 12 - 14 — глиняний посуд, 10-11 — вироби з кості.

(за І. Свєшиіковим)

Нові переселенці йшли шляхами своїх попередників з лінійно-стріч­ковою керамікою, одначе вони знайшли також новий шлях для своєї манд­рівки, а саме вздовж Бугу. Цей шлях провадив з густо заселеної ними око­лиці Варшави в околицю Володимира Волинського і далі в Галичину, в Co- кальщину і Кам’янеччину. Тим самим шляхом ішли пізніше інші нордійські, прагерманські емігранти.

Східню границю цієї першої мандрівки нордійських племен на укра­їнські землі, яка була початком донині триваючого германського “Drang nach Osten", творили між Прип’яттю та Дністром р. Збруч і середній біг рі­чок Турії й Горині.

Найдалі на північ, на Поліссі, сліди селищ цих переселенців знайдено в Цетилії (Берестя н/Б), Невірі, Бульці Качинській, Бульці Щитинській (Ка­мінь Коширський) та в Гридках і Сераховичах (Ковель).¹"’⁷ їхні кам’яні бо­йові сокирки відкопано в Деревному (Кобринь) та Горбові (Косів Полі­ський).’¹’’ Сліди тих селищ виявлено здебільша на піскових надмах, і це ви­разно вказує на те, що ті нордійські племена жили на вбогих піскових про­сторах Помор’я, Східньої Hpycii та в околицях Варшави й Лодзі переважно з мисливства.

Інакше були розташовані селища племен з лійкуватими пугарями на півдні, де поруч надмових поселень подивуються також поселення на вро­жайних лесових землях. Перші з них відомі головно на Побужжі, в околиці Ковля (Ковель, Гридки), Володимира Волинського (Млиниська, Владино- піль)¹¹'" та Белза (Гора, Монастирище),’³" одначе зустрічаються й на захід від Побужжя, в околиці Львова (Лисиничі)¹” і Любачева (Руда Рожанецька). На лесових просторах нові поселенці не почували себе безпечними серед чу­жоплемінного хліборобського населення, і тому закладали свої оселі на під­вищених, догідних для оборони місцях, на яких у пізніших, історичних ча­сах, бувало, розташовувалися городища. В Галичині такі оселі перших нордійських поселенців виявлено в Грибовичах’³² і Винниках біля Львова та в Потеличі біля Рави Руської. На Волині вони відомі передусім з найближ­чої околиці Володимира Волинського (Іжів, Лежниця, Літовиж, Зимне)’” та з Грубешівщини (Городок). На поселенні, розташованому на “Малій Горі” в Грибовичах, М. Смішко розкопав залишки енеолітичних земляних валів, які можуть виявитися також на інших селищах цих поселенців, напр., на го­родищі “Чуб” у с. Лежнині. Оці укріплені поселення племен з лійкуватими пугарями - - найдавніші городища на західньоукраїиських землях. На рівни­нах нордійські поселенці вибирали захисні місця на островах серед мочарів (Монастирище біля Белзу).’³* Основною формою їхньої житлової споруди були землянки. Залишки їх виявлено в Грибовичах (Львів), Горі (Co- каль) та в Городку (Грубешів), одначе в археологічній літературі доклад­них звідомлень про це немає. Відомо лише, що декілька землянок, розкопа­них на Грибовицькому поселенні, були приблизно прямокутні в пляні, із за­округленими кутами і мали сліди вогнищ посередині. Біля них були дві гос­подарські ями з великою кількістю керамічних уламків.’³³

У 1935 р. на пісковій надмі “Щирець” біля Белзу досліджували ми культурний шар, позначений нордійською керамікою. На одному місці ви­явили також вогнище з багатьма дрібними крем’яними виробами та уламка-

¹²¹ Керамічні матеріали з цих місцевостей зберігаються γ Держ. Археол. Mγ- зеї γ Варшаві.

^1-8 Знахідки зберігаються в музеї у м. Пінську.

^ijw Волинські матеріялн зібрані О. Цинкаловським (Крем'янець).

¹'^w 3 наших розкопів у 1935 р.

^w, 3 наших розкопів у 1942 р.

^1!Є Розкопи М. Смішка в 1933 - 1934 рр. (Zbliska і zdaleka, І, 1933, No. 8); К. Jazdzewski, як вище, 451; L∙ Kozlowski, Zarys, 21, tabl. VI).

¹³³ Матеріялн, зібрані О. Цинкаловським, зберігались в Музеї НТШ у Львові.

¹³⁴ За нашими дослідженнями у 1938 р.

^li*' М. Смішко, як вище, 224 ∙ 225∙.

ми грубостінного глиняного посуду.Форму житлової споруди годі було визначити в сипкому піску. На пісковій надмі біля Ковля М. Шульце виявив виразні сліди стовпів житлової споруди.

Для поховань нордійських племен у Польщі прикметне те, що покій­ники лежать випростані на спині у прямокутних могильних ямах, звихайно головами на схід. Могильний інвентар вбогий. На західньоукраїнських зем­лях їх поховання ще мало досліджені. Є, наприклад, відомості в літературі про дві такі знахідки на захід від Бугу (Суловець біля Замістя і Кулаковичі на Грубешівіцині),¹³⁷ одначе без опису. В м. Рівному над р. Гориню розко­пано кам’яний скриньковий гріб, у якому біля кістяка стояв лійкуватий пу- rap,^ιss а в с. Караєвичі, цього ж р-ну, під час земляних робіт знищено кістя­кове поховання з орнаментованою посудиною нордійського типу.¹³’

З Галичини нема опису поховання в с. Собішині біля Ярослава,^{[260] [261]*" роз­копана М. Смішком у Грибовичах кістякова могила також досі неопубліко- вана. В 1928 р. виявлено і знищено кістякове погребище з керамікою на піс­ковій надмі “Песя Гірка” біля Белзу. Воно належало, мабуть, нордійським поселенцям, бо в тій місцевості ми виявили пізніше у трьох різних МІСЦЯХ сліди їхніх поселень. Єдине поховання, опис якого ми могли пізніше приблиз­но реконструювати, виявлено випадково в с. Кукизові біля Львова. Під мо­гильним насипом лежав кістяк у невідомій позиції, біля нього були крем’яна шкребачка, молоток з оленячого рогу, кістяне шило, два крем’яні ножі, кре­м’яна провертка і кілька тваринних кісток. Біля голови, мабуть, стояли ряд­ком три посудини: найбільша, опукла з трьома маленькими майже кулясти­ми кухликами всередині, менша амфора з прикметно заломанимп вушками і ще менша лійкуватої форми."'}

Надзвичайно рідко трапляються тілопальні поховання в нордійських племен з лійкуватим посудом. Одно з них відоме К. Яжджевському на До­лішньому Шлезьку,"^[262] друге досліджували ми 1937 р. в урочищі “ГІідгора” біля м. Теребовлі. Покійника спалили в іншому місці, в могильну яму покла­ли тільки грубші уламки кісток, присипали їх вугликами і прикинули чере­п’ям посудин після похоронної тризни. Усе поховання вкрили могильним на­сипом. Жадних могильних дарів при тому не було."" Згадана тілопальна мо­гила не була, мабуть, єдиною, виявленою в Галичині. У с. Міжинці (Пере­мишль) знайдено нордійську посудину, мабуть, разом з перепаленими кістка­ми.¹**

Кераміка нордійських поселенців дуже різноманітна, що вказує на розвинене хатнє господарство. Найприкметніші її форми: 1) згадані вже

Еиеолітична йорданська кераміка з Малих Грибовичів біля Львова.

(за М. Смішком)

вище лійкуваті пугарі, досить стрункі посудини з високою лійкуватою шиєю, 2) “пляшки з коміром” із пластичною розширеною наліпкою на вузькій ший­ці, 3) дзбанки з великим вухом, верх якого сформований у вигляді півміся­ця (ansa Iunata) та 4) значних розмірів припасові посудини двостіжконого профілю -- останні прикрашені на вінцях фризом з “романських аркад".

Виробом нордійських ганчарів є також глиняні пряслички до веретен і глиняні шпульки для намотування ниток. Вони вказують на існування ткацтва в нордійських племен.

Нордійська кераміка Галичини і Волині виготовлена з очищеної гли­ни, добре випалена, з вигладженою, часто блискучою поверхнею. Білої оз­добної інкрустації, вживаної в Польщі, в Україні досі не знайдено.

Крім своєрідних, незнаних на сході керамічних форм, нордійські по­селенці принесли з собою перші бойові кам’яні с о к и р к и-т опірні, невідомі мирним хліборобським племенам України. Це була, мабуть, перша воєнна інвазія на землях України, і окупанти мусіли зводити бої з автохто­нами, які боронили свою землю і своє майно. їхні сокирки мають прикметно розширений і півкулясто закінчений обух (Knaufhammeraxt). Вони відомі досі з 16 місцевостей Галичини й Волині, здебільша як окремі знахідки. Ве­ликою рідкістю є два фрагменти глиняних мініятюрних сокирок, викопані у Грибовичах.¹''’ Це, можливо, слід культу бойової сокири, який свідчить про войовничу вдачу прагерманських нордійців. До кам’яного знаряддя хатнього вжитку належали робочі сокирки звичайно мигдалуватої форми булави у вигляді плескуватої кулі з просвердленою дірою на держак і непро- свердлені молоти у вигляді кулі з пісковику або кварциту (Переводів, Сокаль) з двома жолобками обабіч, щоб прикріплювати їх до держака.

Кам'яні бойові топірці нордійського типу (ліворуч) із Львова та балтійського типу (праворуч) з Вербівчнка б. Бродів.

(за Л. Козловськнм)

Доволі різноманітне також крем’яне знаряддя нордійців, ви­роблене більшістю з місцевої волинської темносірої, смугастої сировини.

Західньоукраїнські нордійські знахідки вбогі на рогове і кістяне зна­ряддя. Його знаємо досі тільки із згаданої вище могили в с. Кукизові, Львів­ського району.

З перегляду знахідок нордійського типу виявляється, шо на західньо- українських землях є дуже мало доказів хліборобського способу життя нор- дійських поселенців. Можливо, що вони займалися переважно скотарством. Дещо більше можна сказати про товарообмінні зв’язки цих племен. Вони здобували сировину на свої крем’яні вироби з копальні в Кшемьонках біля Опатова, а також з околиць Люблина (Рахів, Янівського р-ну). Від сусідніх трипільських племен з Подністров’я нордійці діставали семигородські мідяні вироби. На рахунок цих зв’язків можна класти пласку мідяну сокирку, ви-

^u∙¹ М. Smiszko, Odkrycia Przedhistoryczne pod Lwowem, Zbliska і zdaleka, І, 1933, 224; L. Kozlowski, Zarys pradziejow Polski pohιdniowo-wschodniej, 1939, tabl. VI, 16.

1 — Старосільці,- 2 — Браниця Суховольська,- 3 — Опалів,- 4 — Головно,- 5 — Вигнанці,- 6 — Літовнж,- 7 — Молників; 8 — Караєвнчі; 9 — Городок,- 10 — Стадники,- 11 — Верхів,- 12 — Новомалин,- 13 — Межиріччя,- 14 — Вікнини,- 15 — Ляхів,- 16 — Крем'янець,- 17 — Лепесівка; 18 — Раднмни,- 19 — Анета,- 20

— Кикова,- 21 — Суємці,- 22 — Остріжок; 23 — Колодяжне,- 24 — Старий Ми- ропіль,- 25 — Войцєхівка,- 26 — Довгнничі; 27 — Збранки,- 28 — Давндівка,- 29

— Сколобів,- ЗО — Володарське,- 31 — Псище,- 32 — Сербннівка,- 33 — Високе; 34 — Глнниця; 35 — Кам'яний Брід,- 36 — Виціевичі; 37 — Ульвівок,- 38 — Миколаїв,- 39 — Мости Великі; 40 — Дубляни; 41 — Лани,- 42 — Задеревач;

43 — Лавочне,- 44 — Юськовичі; 45 — Підлнпці,- 46 — Фащівка; 47 — Лошнів,- 48 — Могильниця; 49 — Підгайчики Юстинові,- 50 Семенів; 51 — Теребовля,- 52 — Ладнчин; 53 — Застави,- 54 — Вндубів; 55 — Борщів; 56 — Капустинці,- 57 — Дуліби,- 58 — Губин,• 59 — Хомяківка; 60 — Улашківці; 61 — Звнняч,- 62 ХорОСТКІВ; 63 -------- Чорнокіиці; 64 --- КоцюбИИЦІ; 65 -- УвИСЛЭ; 66 - Зар-

вайнця; 67 — Берем'янн; 68 — Цапівці; 69 — Голігради; 70 — Кошилівці,- 71 — Слобідка Кошнловецька,- 72 — Братншів,- 73 — Чорні Води; 74 — Ken- тинці; 75 — Велика Мукша,- 76 — Завадииці,- 77 — Токарівка; 78 — Тартак.

копану на Янівській вулиці у Львові,¹¹⁰ та мідяну намистину, викопану М. Смішком у Грибовичах.¹⁴⁷ На терені Волині зв’язки нордійців з трипільцями доказані уламками пізньотрипільського мальованого посуду, знайденими на нордійському поселенні в с. Зимному, досліджуваному в 1951-52 pp.ⁿ⁸ І нав­паки, на трипільських поселеннях в с. Бодаки¹" та Нова Чартория, Лимар­ського р-ну, Житомирської области знайдено кераміку і знаряддя нордій- ського типу.

Вслід за першою нордійською міграційною хвилею незабаром прийш­ла друга, нарід якої ховав своїх покійників у кам’яних скринькових гробах і був споріднений з попередніми поселенцями. Перший опис куль- іури цього народу дав краківський археолог А. Кіркор,^[263] який виявив його скринькові гроби вперше на західньому Поділлі. Досліджуванням цих споруд займалися пізніше В. Антонович,^{[264] [265] В. Щербаківський,[266] В. Данилевич,183 Ю. Сіцінський,’[267] [268] [269] [270] І. Левицький,[271] Я. Пастернак,183 Ґ. Оссовський,157 К. Хамєц,158 Е. Маєвський,18” В. Деметрикевич,133 Б. Януш,131 Л. Козловський,162 В. Антоне­вич133 і 3. Подковінська.134 Перші німецькі огляди тих пам’яток в Україні зро­били Г. Коссінна138 і Е. Вале.133 Про кам’яні скринькові гроби та їх кераміку писали в Чехії Л. Нідерле137 і Л. Червінка.138}

Нордійські племена з кам’яними скриньковими гробами мігрували з убогих піскових околиць Прибалтики (східне Пором’я і північна частина за- хідньої Пру сії) вгору Вислою на південь і задержалися біля гирла рік Бугу та Вкри. Звідтіль менша частина племен переселилася вздовж ріки Нарви в околицю Ломжі та Сувалок, а головна їх група попростувала поміж Бугом і Вепром далі на південь. Дійшовши до сучасної північної границі Га­личини у горішній течії Бугу, нові нордійські поселенці поділилися на дві частини. Одна з них взяла напрям просто на схід і дісталася шляхом давніх емігрантів з лінійно-стрічковою керамікою на Волинь, займаючи там усе горішнє доріччя Горині, Случі, Тетерева, Ірші та Норині. Друга части­на подалася далі на південь і зупинилась на врожайному західньому Поділлі. Так витворилися на західньоукраїнських землях дві головні групи нордій-

Скриньковнй гріб з Увисли. (за Ґ. Оссовським)

Пам'ятки з кам'яних скрииькових гробів на Західиьому Поділлі: 1 — пляи скрииько- вого гробу з Увислн, 2-3 — кістяні пряжки до поясів (Увисла), 4 — уламок кістяної пряжки (Чорнокіиці), 5 — бурштинова підвіска (Коцюбииці), 6 — крем'яна сокирка (Чорнокіиці), 7 — крем'яна сокирка (Чорні Води), 8 — куляста амфорка (Чорні Води), 9 — амфора (Коцюбииці), 11, 12 — амфора та горщик (Улашківці).

(за Л, Козловським) ських поселенців з кам’яними скринькови.ми гробами: північна волинська та південна подільська. Третя частина нордійців попрямувала з верхів’їв Бугу вгору рікою Ратою на захід, а далі на південь і дійшла через горішнє Подністров’я аж до воріт Верецького перевалу в Карпатах. Ще одна частина галицької групи переправилася через Дністер на південь, уздовж нього ді­сталася в низовинну східшо частину Буковини і зупинилась аж в горішньо­му бігу Сучави. Як бачимо, нові нордійські поселенці були дуже рухливі, за­повзятливі, справжні проспектори і до деякії міри загарбники чужих земель.

Скринькові гроби нордійців дбайливо зложені з кам’яних плит, з де­якими льокальними відхиленнями в конструкції. Це треба пояснювати більш розвиненим культом померлих, докладнішим оформленням культових уяв­лень, посиленою вірою в позагробове життя та містичну опіку предків у важ­ливих хвилинах життя. Вони не вкопані глибоко в землю, і тому їх легко від­кривають при земляних роботах.

Поховання нордійців були поодинокі або родинні, по кілька осіб ра­зом, чоловіків, жінок та дітей. У Застав’!' біля Тернополя”’" знайдено разом сім кістяків, у Беремянах біля Заліщик п’ять.’⁷⁰ При додаткових пізніших по­хованнях кості попереднього покійника відсувано разом з могильними дара­ми і на його місце кладено нового покійника. В Увислі біля Гусятина лежа­ла в кам’яній домовині жінка, а в її ногах зложені на купу кістяки чоловіка й жінки з їхнім вирядом. Були також поховання більшої кількости осіб водно­час. Це вказує на патріярхальний родовий лад, в якому тоді жило багато племен Европи.

Для кераміки в тих похованнях прикметні амфори з широким горлом і дном, прикрашені поземими рядками краткованих трикутників (“вовчі зу­би”), які нагадують риб’ячу луску. їхні форми дуже подібні до кераміки скринькових гробів у центральній Німеччині і в північній Польщі. Тому не можна погодитися з думкою Л. Козловського, що нові нордійські поселенці прийшли із сходу, з центральної України, а не з північного заходу.’⁷¹ Прик­метними для цих поховань є кістяні пряжки до ременів та бурштинові нами­стини. Можна думати, що нордійські переселенці підтримували зв’язки із своєю батьківщиною і передавали туди відомості про умовини прожитку на нових землях. Цей здогад потверджується тим, що під кінець неоліту, при­близно в половині III тисячоріччя до Xp., прийшла в Україну друга їх хвиля. Ті люди виробляли прикметні глиняні амфори кулястої форми і своїх покій­ників ховали у кам’яних скриньках. Вони творили також дві територіально доволі виразно відокремлені групи, волинську і галицько-подільську.

Монографічний опис північної, волинської групи кам’яних скринькових гробів з кулястими амфорами зробив І. Левицький. Вона налі­чує 33 місцевости: в горішньому бігу Буга 4, Горині 11, Случі 7, Норині 2, Ірші 3 і середньому Тетереві 6. Всі вони розташовані на південноволинсько- му лесовому масиві. Друга, галицька група цих пам’яток значно менша. З Побужжя відомі досі тільки чотири скринькові гроби з кулястими амфорами і з західнього Поділля — два. ^{[272] [273]}

В будові інших, пізніших скринькових гробів є деякі відміни від дав­ніших споруд. Деякі з них мають передсінок, прибудований від входу. Дія прикладу згадаємо типове патріярхальне поховання у Войцєхівці біля м. По­денного: посередині виявлено чоловіка в сидячій поставі, обабіч нього по одній жінпі в скорченій лежачій позиції, біля них по двоє дітей 3-9 років,

Кам'яний скриньковнй гріб з Войцєхівкн на Волині.

(за І. Левицьким)

в ногах двоє старших дітей; в передсіпку лежав слуга, звернений лицем до входу. Черепи всіх покійників у могильній коморі були довгоголові, нордій- ські, череп слуги був круглоголовий. Очевидно, він був рабом місцевого во­линського походження. Могильний виряд складався з 7 посудин, кільканад­цятьох крем’яних виробів та уламку кістяної глиці для спинання одежі.

У кількох скринькових гробах на Волині (Кикова,⁷⁷³ Сколобів,¹⁷* Висо­ке¹⁷⁵) знайдено тіл о пальні поховання, в яких виявлено урни-попіль- ниці з перепаленими кістками покійників, а біля них приставки-горщики, ми­сочки та крем’яне знаряддя. Це вказує на еволюцію уявлення про позагро- бове життя, шо могло розвинутися під впливом сусідства з трипільськими племенами на новому місці поселення. Власне тоді, в енеоліті вони стали пе­реходити від кістякового до тілопального способу ховання своїх покійників.

Поруч кулястих амфор трапляються в похованнях амфори з пласким дном. Поверхня цих посудин, ліплених з грубозернистої глини, вкрита то­ненькою верствою чистої глини, іноді на темно фарбована. Після того її на- ^{[274] [275] [276] [277] іирали смолою і вигладжували аж до полиску. Випал посуду середньої яко- сти. Дуже мало відомо про їжу, яку давали покійникам в могилу. В звідом- леннях з розкопів згадується тільки кістки свині.}

Селища нордійських поселенців з молодшими скриньковими гробами ще дуже мало досліджені. Сліди одного з них виявлено в с. Ульвівку біля Сокаля.'⁷" Із західнього Поділля нові нордійські емігранти дісталися у горіш­нє доріччя Богу (Нова Сінява, Літинського району),^{[278] [279] [280] на Київщину (Лося­тин, Васильківського району)’7” та аж на Харківщину.1™ А. Тальґрен доба­чав вплив центральноєвропейських кулястих амфор навіть на кераміці вели­ких кубанських могил (Майкоп), одначе тут, мабуть, випадкова подібність форм.}

Нордійські емігранти не були відпорні на асиміляцію. Вони доволі рано були абсорбовані місцевим трипільським населенням і не залишили по собі жадних слідів у його культурі. IIo них залишились тільки деякі расові нордійські елементи, які увійшли в склад панівного тепер в Україні лимар­ського расового типу.

Після нордійських племен з кам’яними скриньковими гробами прийш­ла із заходу в Україну під кінець неоліту ще одна хвиля переселенців, на селищах і в похованнях яких подивується прикметна т. зв. шнурова ке­раміка. Назву її у фаховій археологічній літературі (Corded Ware,,Schnurkeramik; snurova keramika) прийнято від відтисків шнурка, що ни­ми ще перед випалюванням прикрашувано глиняний посуд цих племен.^[281] Хоч цей рід кераміки часто зустрічається в Україні, вона не має ще й досі моно­графічного опрацювання, і тільки статті про неї та згадки в підручниках з’я­вилися з-під пера В. Данилевича,’”^[282] І. Борковського,^[283] Я. Пастернака,^{[284] [285] [286] [287] М. Смішка1”' та В. Щербаківського.183 З польських дослідників писали про шну­рову кераміку в Україні Ґ. Оссовський,1”0 В. Деметрикевич,[288] [289] [290] Л. Козловський,1”8 В. Антоневич,’”" Й. Костшевський,’[291] Я. Брик[292] і Т. Сулімірський.1112 А проте, походження племен із шнуровою керамікою є дискутованою проблемою єв­ропейської археології. Для України з’актуалізували це питання праці І. Бор- ковського і Т. Сулімірськото.}

Серед європейських дослідників переважає думка, що батьківщиною племен із шнуровою керамікою була центральна Европа, власне Саксонія і Тюрінгія, звідкіля вони поширювалися у східньому напрямі аж в Україну. Цього ж переконання були Г. Коссіна,'™ М. Еберт,'”* JI. Козловський,”⁰ В. Данилевич,^," К. Шухгардт,'"⁷ Е. lllπpoκτoφ,¹"^s Бремер,^[293] Екголм,^[294]"⁰ Керн,®*^{[295] [296] [297] В. Антоневич,wa А. Европеус,1™ К. Яжджевський,[298] О. Менгін,[299] Поассон,[300] [301] [302] [303] Б. Ріхтгофен,[304]'7 Г. Зегер,^'λ Hlπexτ√w В. Щербаківський,2'0 Я. Пастернак[305] [306] [307] [308] [309] [310] і М. Гімбутас.2'1*}

Діаметрально протилежну думку, а саме, що “шнуровики” були ав­тохтонами у східній Европі і мігрували звідтіля на захід, висловили, мабуть, перші Л. Чикаленко²'² та В. Чайльд.²” До них приєднався І. Борковський,²" опісля Γoφιuτeττep-IIeτepc,²'° Г. Розенберг,²'^σ Е. Вале,^[311] Й. Е. Форссандер,^2,ь Maepc,^{[312] [313] [314] [315] [316] [317] [318] [319] В. Шмідт,[320] Нерінг,[321] Я. Айзнер[322] і останнім часом Г. Kioh222 та К. Бекере.2=2’}

Спробу компромісу між обома поглядами зробив був Т. Сулімірський,'²¹ приймаючи дві різні мандрівки “шнуровиків”: ранішу з охровими могилами із сходу на захід і пізнішу, поворотну з керамікою саксонсько-тюрінгського типу із заходу на схід. Така угодова розв’язка проблеми виникла у нього після виявлення ним у Колпці (Дрогобич) і нами в Крилосі (Станиславів) в 1932 р. перших охрових могил на Подністров’ї. Згодом Т. Сулімірський облишив цю теорію. Одначе з нею можна до деякії міри погодитися, бо в Га­личині є справді сліди перебування племен з двома різними родами шнуро­вої кераміки:==“ східніх, які, просуваючись на захід, зайшли у горішнє Подні­стров’я, і західніх, які в поході на схід дісталися аж до Лівобережжя. А про­те, це були дві різні, неспоріднені групи.

Ця пожвавлена дискусія над походженням племен із шнуровою кера­мікою має лінгвістично-політичне підгрунтя. В першому випадку йде про те, що ті племена вважаються найранішими індогерманцями, які індогерманізу- вали всі інші племена в Европі, і тепер питання, кому — Заходові чи Сходові -— належить роля прабатька сучасних панівних мов Европи. В другому ви­падку німецькі прихильники західнього походження шнуровиків вважають їх за праґерманців і цим намагаються довести свої “споконвічні” права на Схід, головно на українські землі.

Еспанський археолог Борш-Гімпера^г“ поставив у 1927 р. запит: чи шнуровий орнамент не має різних місць походження в Европі? Тепер можна дати позитивну відповідь на це питання. Крім середньоєвропейського центру, місцеве коріння якого сягає, за новішими дослідженнями, мабуть, ще мезо­літичної доби,"²' і другого, еспансько-французького центру, був безсумнівно ще третій, український центр, де спонтанно, без жадних сторонніх впливів зродилася в праісторичних часах ідея прикрашати глиняний посуд відтиска­ми шнура. Можливо, були ще й інші аналогічні центри цієї керамічної деко­рації. На це вказує факт, що ще й досі серед кераміки тубільців Нової Гві­неї²'²'’ часто подивуються форми посуду із шнурковим орнаментом, які хіба не могли бути занесені ще в неоліті аж до Австралії. Відтиски шнурка як декоративний мотив були також на кераміці переддинастичного Єгіпту (IV тисячоріччя до Xp.). І ясно, що в усіх тих центрах не міг бути той самий на­рід,'"” здогадно індоєвропейці, так як не могли бути будовані тим самим на­родом мегалітичні споруди в різних краях Европи.*" Відтиск шнурка на во­логій глиняній посудині слід вважати за декоративний прамотив, який спон­танно з’явився в різних часах та краях і не мусів ходити з одною етнічною групою. Доказом цього є засадничі відміни між західньою і східньою (укра­їнською) шнуровою керамікою у техніці виконування її орнаменту. Неолі­тичні ганчарі центральної Европи і Еспанії для цієї роботи тісно обвивали самий шнурок довкола ще вологої шийки посудини або притискали його ко­роткі куски до її вичеревка. В Україні шнуровий орнамент наносили на не- випалену ще посудину за допомогою шнурка, обвиненого довкола тонкої палички. У висліді це давало, як сказано вище, відтиски, подібні до гусіль- ниці (“псевдошворка” А. Добровольського), — орнаментаційний мотив ціл­ком невідомий у центральній і західній Европі. Він прикметний тільки для енеоліту.

Звичайно, на питання, який це був шнурок і з чого його виготовляли, годі дати задовільну відповідь. Дуже можливо, що роблений він був з воло­кон диких рослин (кропива). Його існування засвідчене вже в неоліті саме згаданими тут відтисками і пластичними гудзками з малою діркою на біль­ших посудинах, щоб завішувати їх на шнурку під час переношення або в хаті-землянці.

Зовсім інші думки про походження племен із шнуровим орнаментом мають совєтські археологи. Додержуючись маррівського “вчення”” про міс­цевий стадіальний розвиток усіх племен, Е. Кричевський³" у своїй статті, на­писаній з приводу першої окупації західньоукраїнських земель совєтською владою, заперечує міграційні хвилі, що їх виявили західньоевропейські ар­хеологи, називає кераміку лійкуватих пугарів, кулястих амфор та шнурову кераміку “штучними абстракціями” і по-своєму пояснює їх генезу. Він ка­же: “з маси варварських хліборобських племен із т. зв. культурою стрічко­вої кераміки виділялися скотарські племена, які засвоювали заливні луги річ­кових долин і сумежні дюни. У тих племен розвивалися нові форми ганчар- ського мистецтва. В одному випадку кераміка кулястих амфор, в другому шнурова кераміка, а в третьому різна їх мішанина”. Це псевдонаукове пояс­нення складних культурно-історичних процесів і повна елімінація перемі­щень дуже рухливих праісторичних племен цілком викривлює образ історич­ної правди і тенденційно інтерпретує відкриті вже факти.

Іншу генезу племен із шнуровою керамікою придумали А. Доброволь- ський та І. Нанівець у 1954 р. На їх думку, “у радянській археологічній науці поширена теорія, за якою спільність племен шнурової кераміки цен­тральної Европи і середнього Подністров’я склалися на основі місцевого населення мідного віку, наприклад племен з культурою мегалітів”.^{[323] [324] [325] [326] [327] Тут, крім маррівської “теорії”, очевидне в авторів також виключно на літературі уґрунтоване знання західньоевропейської праісторії і недостатня ознайом­леність із західньоукраїнськими археологічними матеріялами. І. Шовкопляс вважає племена з шнуровою керамікою “одними з попередників слов’ян, в тому числі східніх”.’”11 У праці А. Монгайта1'”1 проблема шнурової кераміки чо­мусь цілком поминена.}

За дослідженнями польських археологів,племена з шнуровою кера­мікою прийшли з півночі, з-над долішньої Одри, і утворили на терені Поль­щі п’ять льокальних груп: західньопольську, поморську (Жуцево), шлезьку, мєхівську (Мєхув) і злотську (Злота). Звідтіля вони пересунулися далі на схід, і за шосту групу слід вважати племена шнуровнків на західньоукраїн- ських землях. До таких висновків вони дійшли по детальних дослідженнях археологічних матеріялів, і це задовільно розв’язує дискутовану проблему.

Сліди перебування племен із шнуровою керамікою тепер уже доволі густо виступають на терені західньоукраїнських земель. Західню їх грани­цю творить Сян, південну Карпатське підгір’я. Північна границя прохо­дить через середній біг Бугу, Стиру й Горині. Шлях, яким шнуровики прийш­ли в Україну, був той самий, яким мандрували їхні нордійські попередники. Це — найдавніший комунікаційний шлях між пізнішими українськими і поль­ськими землями.

Один лише погляд на карту поширення шнуровиків у Галичині й на Волині доказує, то вони не держалися самих тільки доріг уздовж рік. Ши­рокі терени між горішнім бігом Дністра й Бугу і на захід від горішнього бігу Стиру, Горині й Збруча виявляють доволі густе, в поземеллі безладно роз­кинене заселення, що вже свідчить про окупацію краю, не тільки його шля­хів. Досі відомі знахідки не виявляють ще будь-яких спроб перейти через Карпати на південь у Подунав’я або Потисся.

Культуру зайшлих племен із шнуровою керамікою вивчаємо в Укра­їні майже виключно на підставі могил, бо їхні селища мало відомі. Покійни­ків клали вони, мабуть, здебільша на поверхні землі, але бувало і в могильні ями. Чи була яка різниця в часі між цими двома типами поховань, покищо невідомо. Ховаючи покійників, не додержували ніяких ритуальних звичаїв. Вони лежали скорчені на лівому або правому боці, іноді на спині або й на животі, головами звернені в різні сторони світу. В одному випадку (Соки- ринці) це була мати з малою дитиною на руках. В могилі на Волині О. Цин- каловський відкопав кілька скорчених кістяків, які лежали головами в про­тилежні сторони. Можливо в такий спосіб зазначувано соціяльну різницю між похованими. Такий звичай був у прабатьківщині шнуровиків в Тюрінгії."”

Над похованими майже завжди висипали моги л у, а де могили тепер нема, там вона напевно вже розорана. Будова могильних споруд не завжди була однакова. Одні могили мали тільки глиняний насип, у других кругом по­кійника лежало коло з польових каменів, треті були вкриті шаром дрібного

^мз І. Шовкопляс, Середній період епохи міді-бронзи, Археологічні дослі- дженння, 88.

Археология в СССР, М. 1955.

В останньому часі J. Kostnewski, Pradzieje Polski₁ 1949, 50-53.

^κ" A. Moller, Ein Schnurkeramisches Sippengrab, Der Spatenforscher₁ I, Jena 1936, 25 - 38.

каміння (Качанівка, Скалатського р-ну). В с. Остап’ю, цього ж р-ну, Я. Брик виявив патріярхальне паристе поховання, в якому кістяки були вкриті ка­м’яними плитами і обведені колом з каміння. Під могильним насипом у с. Xo- росткові кістяк був накритий шаром вапнякових плит. Провідним мотивом усіх тих кам’яних конструкцій був страх перед поворотом покійника між живі люди. За археологічними і етнографічними дослідженнями цей страх відчу­вали всі народи в усіх часах. Каміння безпосередньо на покійнику чи на мо­гильному насипі мало своїм тягарем не дати йому змоги повернутися з того світу і перешкоджати родині в її земному житті. А кам’яне коло кругом мо­гили, напевно ще й заворожене, мало бути тією магічною границею, якої не міг би переступити покійник, якщо хотів би вийти з неї. За іншими здогада­ми це був вияв культу сонця.^[328]

Цікавий місцевий звичай, поза тим ніде не відомий, виявив Люба-Ра- дзімінський у південній Волині, на західньому березі Горині (Коритно, Пе­реросле, Плужне, Сокиринці на Остріжчині). На покійників клали впоперек тіла кілька валків із жовтої глини і після того присипали їх землею. В одно­му випадку (Радзимин І) кілька таких глиняних валків лежало також під го­ловою покійника.^{[329] [330]}

Могильний виряд клали звичайно біля покійників, іноді його кидали в землю під час висипання могили. Була це персональна їх власність.

Глиняний посуд зустрічається в могилах поодинці, рідше пара­ми: в південній Волині він стоїть звичайно біля голови, на західньому По­діллі біля ніг покійника. У Коритні і в Залужу на Остріжчині були в них ще залишки страви (зерна ячменю і проса), яку в горщиках дали покійникові. Для цього посуду прикметні чотири форми — два роди амфор, пугар з ци­ліндричною шийкою і малий кулястий кухлик-черпак.

Орнаментика шнурової кераміки складається передусім з відтисків шнурка, рідше із звичайних ритих ліній і смерічкових мотивів. Часом з’явля­ється карбована плястична листівка (Новосілки Ліські) або ямочки довкола на верху вінців (Завишня). Прикрашена звичайно тільки горішня частина по­судини, при чому орнамент має виразно тектонічний характер. В цілості орна­ментом вкриті лише зовсім малі посудини-кухлики.

Друге місце у могильному виряді “шнуровиків” має крем’яне знаряддя, частини зброї і хатнє приладдя. Його клали звичайно біля по­кійника і лише зрідка кидали в могильний насип. Усі сокирки прямокутні в перекрої, вигладжені по всій поверхні.

Третю групу в могильному виряді творять K a M’ Я H і б ойо в і со­кирки різних типів,²” виготовлені здебільша з кристалічних порід (діорит, діябаз, граніт, серпентин, а також сієніт, порфір, нефрит, рідше трахіт, амфі­боліт і роговик, при чому нефрит міг походити зі Шлезьку²¹⁰ або з Сибіру та

Провідні форми шнурової кераміки західнього типу: 1 — Кошнлівці (Заліщнкн), 2 — Діднлів (Камінна Струмилова), 3 — Ульвівок (Сокаль), 4 — Кульчиці (Самбір), 5 — Новосілки Піські (Каміика Струмилова), 6-7 — Собішнн (Ярослав), 8 — Балнчі (Мостнська).

Байкалу, шляхом через Подністров’я).^2,1 Прикметними для західноукраїн­ських знахідок є бойові сокирки балтійського типу із звуженим обухом та пластичним ребром довкола найширшого місця біля діри на топорище. Де­які, доволі рідкі знахідки²¹² вказують на те, що сокирки з відбитим обухом були направлені місцевими майстрами, які просвердлили нову діру на топо­рище ближче леза. Цей факт, а також те, що деякі сокирки тільки розпочаті були в роботі, засвідчує існування власного місцевого виробництва кам’яної зброї в Україні. Значить, не вся вона була принесена “шнуровиками” на По­бужжя і Подністров’я. Вони, мабуть, тільки допомагали місцевому населен­ню в торговельних зв’язках із північчю, на що вказує ціла серія просвердле-

^ⁿ П. П. Окладников, Неолит и бронзовый век Прибайкалля, М. 1950, 373.

^'² Багновате (Турка), Белзець (Золочів), Коростятин (Бучач), Рип'янка (Калуш). них сокирок чисто українського типу серед археологічних знахідок у східньо- балтійських краях.^[331]'¹'’¹

Для могил “шнуровиків” прикметне ще й те, що не було в них прий­нятим звичаєм давати покійникові м’ясо “на той світ”. Досі тільки у двох їхніх могилах (Климківці і Дисичинці біля Збаража) виявлено кістки барана і неозначеної ближче тварини/⁴⁴

Селища племен із шнуровою керамікою на західньоукраїнських землях менше досліджені, як їх поховання. На них стали звертати увагу тіль­ки під кінець 1920-их рр. Перед тим думали, що поховання з шнуровою ке­рамікою належать до селищ із лінійно-стрічковою керамікою (Л. Козлов- ський),²⁴⁵ або з нордійськими лійкуватими пугарями (Й. Журовський).²⁴’

Перші з них, на піскових н а д м а х, виявлено досі тільки на го­рішньому Побужжі, і систематично їх ще не досліджували. На тих місцях знайдено тільки уламки прикметно орнаментованого глиняного посуду та дрібне крем’яне знаряддя. Слідів житлових споруд на відкритих піскових над- мах не завважено, і тільки в районі Рокитнянських болот, на зарослому піско­вому острові колишнього озера біля Майдана Моквинського (Костопіль) Т. Сулімірський розкопав залишки трапезуватої хати на 7 м. довжини. Її стіни спиралися на сімох дерев’яних стовпах, посередині було вільне вогнище з чотирма меншими стовпцями довкола.²⁴⁷

Селища “шнуровиків” на лесових теренах виявлено на горіш­ньому Погоринні і в околиці м. Любліна, де їх тільки частинно досліджували. Багато їхніх житлових ям-землянок розкопав Л. Савіцький у с. Городок на Рівенщині. В одній з них знайдено кусок мідяного шила як хронологічну вка­зівку.²⁴⁸ Кілька овальних у пляні землянок з убогим інвентарем досліджував Я. Фіпке на терені с. Городок біля Луцька.^[332]'⁰ Багате селище, також, мабуть, поселенців із шнуровою керамікою, виявили ще в 1877 р. 3. Ґльоґер і Люба- Радзімінський біля могильника “шнуровиків” у с. Радзимині (Остріг), одна­че про це була тільки коротка згадка в літературі.^2ет

Спосіб життя племен із шнуровою керамікою також ще недостатньо досліджений. Не можна цілком погодитися з думкою Е. Петерсена, що “нор- дійські неолітики (племена з лійкуватими пугарями і з шнуровою керамікою) виросли на хліборобській основі і не могли бути кочівничими пастущими пле­менами, як про них раніше думали”.²⁵¹ Годі цілком прихилитися й до думки деяких польських (Т. Сулімірський,^[333] Т. Вага,^{[334] [335] [336] [337] Л. Козловський25*), чеських (Й. Схраніль2”) і німецьких (Л. Цоц2"") та латиських (Е. Штурме[338] [339]) дослід­ників, що, навпаки, шнуровики були мандрівними скотарями, мисливцями й бойовиками. За сучасним станом досліджень правда лежить, мабуть, посе­редині.}

Незаперечним фактом є, іцо племена з шнуровою керамікою були пе­рейняті бойовим духом і йшли здобувати нові землі. На це вказують численні бойові сокирки і зайняті їх носіями величезні простори від Балтійського мо­ря аж до Дніпра, куди вони дісталися у бронзовій добі. А проте, слід дума­ти, що життя тих людей ішло іншим шляхом на незарослих піскових надмах, де вони були мисливцями й рибалками, і інакше на врожайних лесових про­сторах, придатних для хліборобства, як на це вказують залишки збіжжя, кістки свійських тварин, глиняні пряслички і покищо одна тільки знайдена зернотерка (Городок біля Луцька). Одначе, тому, що тепер знаємо більше надмових стоянок, як лесових поселень, можна здогадуватись, що мислив­ство й рибальство було в житті “шнуровиків" важливіше, як хліборобство.²"’

Під етнічним оглядом племена з шнуровою керамікою - це індоєвро­пейці. ^2И Злившися з нордійськими носіями культури лійкуватих пугарів, вони стали предками пізніших германців,²⁰⁰ а перемішавшись на сучасних поль­ських землях з місцевим населенням із стрічковою керамікою, витворили у бронзовій добі західньо-праслов’янську, т. зв. лужицьку культуру.^М1

Сумежні краї. У північній частині Польщі мешкали в енеоліті далі племена з мегалітичною культурою. їхні селища ще дуже мало вивчені, великі родинні гроби цих племен мали трапезову або трикутну форму, по­кійники лежали в них у скорченій позиції. З-над долішньої Одри прийшли тоді “шнуровики", які широко розбрелися по краю, витворивши декілька окремих місцевих виявів своєї культури. Один з них, т. зв. злоцька культу­ра, розвинувся над Вислою, на Сандомирщині, на західній периферії укра­їнських земель, де “шнуровики” змішалися з давнішими нордійськими при- шельцями. Південні окраїни Польщі заселяли нащадки іплезьких поселенців, які прикрашали тепер свою кераміку геометричними узорами, складеними з дрібних уколень.

Енеолітична культура Румунії, на теренах сучасної Волощини і Семигороду, має назву культури Ґліна або Шнекенберґ. її носії мусіли ма­ти якийсь контакт з нордійськими пришельцями, бо на цих теренах з’явля­ються тепер незнані досі кам’яні скринькові гроби із скорченими кістяками та першими мідяними виробами. Новою керамічною формою, запозиченою з Подунав’я, є двовухі дзбанки з високою шиєю.

На Московщині старе неолітичне населення розвивало далі свою культуру з ямково-гребінцевою керамікою. Воно жило в півземлянках, спо­лучених між собою ровами-переходами, і вживало вже мідяних кинджалів, шил і гачків на рибу. Найкраще досліджені досі поселення біля Астраханце­ва над р. Камою і Калмацький Брід біля Свердловська на Уралі.