9. Кочівники раннього Середньовіччя

— Гуни запустили механізм Великого переселення народів у Європі. До речі, а коли закінчилося Середньовіччя?

У кого як. У різні часи покоління дослідників «стверджували» й «узгоджували» нові дати.

— Повертаючись до питання, чому саме гунів історики обра­ли на роль пускової кнопки цього переселення, а не готів? Адже ті встигли і Рим пограбувати і пройтись валом мігрантів че­рез усю Імперію зі Сходу на Захід...

Готи не хотіли зруйнувати старий світ дощенту. Вони були части­ною цього світу, втіленням античності, хоч і у вульгарному варіанті. Готи прагнули стати римлянами, жити, як римляни, бути рівними їм, воювати, як вони, і навіть вірити в їхніх офіційних богів. У гунів щодо цієї незнайомої західної цивілізації жодних комплексів не було — чи­сте бажання пограбувати, випатрати, підібрати все, що зле лежить і потім все це пропити десь у своїх кибитках (середземноморські вина вони справді дуже поважали). Але й гунам приписувати роль «кнопки» не варто. Не було такого, що з появою цих кочових племен все звалилося відразу ж. Між появою перших загонів у Причорномор’ї та розгромом їхньої об’єднаної армії на Каталаунських полях у Франції римським полководцем Аецієм, минуло близько ста років (375—451 pp.).

— Візантія...

Східна Римська імперія, якщо бути точним. Візантія — назва штучна, пізніша. Хоча й допустима у використанні. Проіснувала ще майже півтори тисячі років, до травня 1453 року. А нам тут пропону­ють провести межу під Середньовіччям у 1492 році, лише через со­рок років після падіння Константинополя — цього останнього опло­ту античної цивілізації.

— Й усе ж, дивно: на початку історії гунів у Причорномор'ї від них утікають уславлені готи, які, при цьому, б'ють за кілька років найдосвідченішу армію римського імператора Валента. Наприкінці їхнього європейського вояжу, всього через 75 років, тепер уже гунів б'є римська армія, яка дужчою за минулий час не стала...

І по обидва боки Каталаунського бою беруть участь ті самі готи — західні на боці Аеція, а східні — Аттіли. Винне в усьому го­резвісне «квартирне питання», яке «зіпсувало» гунів. Золото, яке ви­плачує Імперія як відкупні, істотно знизило поріг доблесті кочівни­ків. Цікаво, що ця данина — плата за ненапад на Рим — у перспективі поверталася податками чи готівкою від торговельних операцій на­зад до Імперії. Гуни використали Імперію двічі: спершу брали у рим­лян данину, а потім на отримані кошти купували у неї предмети роз­коші. Інакше навіщо потрібні гроші, якщо їх нема куди витрачати? Формально Рим вигравав від такої угоди, але політичні втрати були великі. Наростало невдоволення мас, особливо відставних військо­вих. У самому ж варварському світі навпаки — вважалося престиж­ним обкласти даниною заможну Імперію, що за тими поняттями прирівнювало її керівника до статусу раба.

— Рим, звісно, був раціональним до останнього...

Розважливим і дуже практичним.

— В їхньому словнику, либонь, не було такого слова, як циві­лізація...

Вочевидь. Дуже точне визначення терміну «цивілізація» напри­кінці 1990-х дав один молдавський провідник із потяга Кишинів — Санкт-Петербург, яким один наш старший колега їхав на захист дисертації. Для майбутнього банкету він прихопив із собою кілька каністр із молдавським вином. Потяг перетнув територію Молдови, потім України, і жодних проблем не виникало, доки у вагон не увійш­ли митники з Білорусії. Вони виявили «контрабанду» й узялися хо­лоднокровно виливати вміст просто на рейки. Навколо них бігав молдаванин і бідкався: «Мей, що ви робите? Заберіть додому, випи­йте, подаруйте начальству! Неможливо домовитися — ну, ніякої ци­вілізації».

— Мабуть, найкоротше визначення терміну з наявних. Цивілізація — це коли можна домовитись...

На тлі нових прибульців, невихованих гунів, добре знайомі готи, яких раніше вважали варварами в будь-якому пристойному товари­стві, тепер виглядали просто рафінованими естетами, сповненими витончених уподобань і гарних манер.

— Але горезвісні «Генератори народів» на початку першого тисячоліття працювали на повну силу.

Це не причина, а наслідок. Я зараз скажу одну розумну річ, тільки нехай ніхто не ображається. Рим сам запустив процес самоліквідації і саме криза Імперії призвела до запуску Великого переселення наро­дів, а не навпаки — переселення нібито спричинило загибель Риму. Причина вибухів міграційних хвиль із «генераторів» зовсім не в пе­ренаселеності «осередків міграцій». Hy, про який демографічний ви­бух можна казати, якщо місця, звідки починалися міграції, неродючі? Демографічний вибух розпочинався тут, у Причорномор'ї, а не там — на історичній батьківщині. Росія сьогодні пре на Україну в рамках дії того самого «степового генератора», а зовсім не від перенаселеності своїх широт. І в Крим із Сибіру приїхала за вісім років така купа наро­ду зовсім не через її нестерпну перенаселеність і дефіцит на землю.

— А тому, що в Криму «все так душевно, по-домашньому»...

Аякже, це абсолютно гунська чи готська мотивація. Бо зручно. Тому що «там все ясно, там тепло, там чай росте»... Бо встромлений у масний чорнозем патик наступного року пускає коріння і розпу­скає листя.

— І тому, що там вареники самі в рот залітають — також чудовий образ щодо архетипів...

Йордан прямо пише про це ж на початку своєї книги про історію готів. їхній вихід зі Скандинавії визначався пошуком кращих земель. Давні греки також обтяжували себе переїздом і заснуванням нових колоній у Причорномор'ї, позаяк нові місця розселення обіцяли біль­ше вигод, ніж рідні скелі на архіпелазі.

— Йусе ж, причини руху кочівників степами на захід Фернан Бродель приписував клімату — так званій січневій ізотермі. Вона проходить приблизно по лінії Кубань — Брянськ і розмеж­овує степові угіддя на дві частини: придатні до випасу худоби після січня, оскільки там ще залишається трава, і ті, що вже вкриті снігом — на схід від неї...

За всієї поваги до Броделя та кліматичного фактора, виглядає на­тягнуто. Чому ж тоді всі ці хвилі міграцій степовиків із Причорномор’я прагнули іти ще далі — до Європи, до кордонів багатих країн? І як січнева ізотерма вплинула на хвилі міграцій землеробів із півдня — тих самих трипільців? Чи з півночі готів? Або еллінів.

— Нічого не змінилося за дві з половиною тисячі років...

Робота «генераторів» посилилася на початку першого тисячо­ліття, позаяк почали просідати межі Риму. Це подібно до просідання на асфальті, що починає збирати воду. Зрештою, яма перетворить­ся на провалля. Лев Клейн, автор ідеї про «генератори народів», запропонував лише теоретичний короткий нарис, без будь-якого розширеного обґрунтування, виклавши її у тезах наукової збірки Новосибірського університету, здається. Тим самим давши право до­думувати за нього й усіляко розвивати концепцію. За його власним зізнанням, в одному з приватних листів, він сам був здивований, як широко наукове товариство прийняло цю його теорію і наскільки ґрунтовно вона увійшла до історіографії.

— Отже, потрапив у крапку...

Серед світових теоретиків археології сучасності Клейн завжди стояв на позиціях міграціонізму. Тому формулювання такої теорії відповідало його науковому світогляду. Мені здається не випадко­вим, що він додумався до цього саме у другій половині 1970-х. Адже в ці роки в степовій частині України починається справжнісінький бум курганної археології. Він тривав майже п'ятнадцять років. На той час держава активно зайнялася газифікацією, меліорацією та великими комуністичними забудовами на кшталт проекту сполучення Дунаю з Дніпром в обхід Чорного моря — за допомогою каналів, перекинутих через систему озер і лиманів. Згідно зі законодавством, усим цим бу­дівельним роботам передували археологічні розкопки, що отримали сленгове археологічне позначення «новобудовні експедиції». Саме тоді, до речі, знайшли «сарматську принцесу» з Михайлівки. У нау­ковий обіг вводять безліч нових матеріалів — особливо з курганної археології, пов’язаної з кочовими народами євразійських степів.

«Дикий степ» виявився не таким уже й диким. Не скіфами єди­ними жили причорноморські простори в давнину. Стало зрозуміло, що тут був справжній «прохідний двір». З-під лопати з'явилися не­вловні насамперед гуни, печеніги і навіть такий порівняно сучас­ний (XVII—XVIII ст.) кочовий народ, як ногайці. І якщо Євразія, згід­но з Клейном, має кілька осередків міграцій народів, то територія України, за влучним висловом Страбона, — типова зона «взаємного страху та жаху» для народів, які тут перетиналися, ведені коридо­рами своїх природних зон проживання. Актуальність зони контактів і конфліктів різних цивілізацій, якою стала територія України завдя­ки самій природі, на мою думку, не зникла і досі.

— Тільки тепер тут зіткнулися західна та східна цивіліза­ції...

Певна річ, наш східний сусід зовсім не колоніальну війну з нами затіяв. Спершу, може, так і виглядало. Років вісім тому. Але, як мені здається тепер, ми маємо справу одним із останніх, сподіваюся, спле­сків роботи східного, степового «генератора». Недарма їх порівню­ють із «ордою» у гунській термінології. Степова, ресурсна економі­ка РФ повністю відповідає ідеології існування кочової імперії євра­зійського степу. Росія звикла жити промислом. Війна — це такий же промисел від малого до великого, від рядового бурята до товариша президента.

— По суті, Росія — цейс степова держава, що поглинула всі ці кочові простори впродовж останніх чотирьохсот років...

Безперечно. І сьогодні вона подарувала нам щастя стати свідка­ми останнього степового стрибка на захід. Тепер це не просто війна Росії проти України. Це конфлікт мисливців-збирачів проти скота- рів-землеробів. Власників палиці-копачки проти винахідників заліз­ного плуга. Носіїв ідеології привласнювального господарства проти господарства виробничого.

— Атож, Аттілауже не той...

Ну, не знаю як там Аттіла... Пригадаймо, чим закінчив він і його держава. Ось Захід — точно зовсім не той, чим був Рим при Аттілі. Технології ведення війни щодо ефективності непорівнянні. Маю на увазі — у тій ситуації у гунів і теперішній у «скрєпоносного» сходу. Гуни були значно підготовленішими до конфлікту зі Заходом, ніж Росія зараз.

— Отже, не заперечується сам історичний процес міграцій, на відміну від його причин: на території України схльостувалися між собою міграційні хвилі, що прийшли у трьох зустрічних на­прямках: зі східного, з південно-західного та північно-західного...

Авжеж, які простежуються з великою сталістю, що викликає підозри у закономірності. А в пункті їхнього перетину — родючі про­стори, що перетинаються повноводними рівнинними річками.

— Південно-західний «генератор» представлений колоніза­ціями еллінів, римлян, візантійців...

Візантія сюди особливо не пхалася.

— У релігійному значенні пхалася...

У такому разі, це поширення впливу, а Не колонізація в чистому вигляді. Звісно, вплив був безпосередній, якщо так міркувати.

— І Крим зараз залишається такою ж буферною зоною, як і в минулому...

Одвічна зона стабільної нестабільності, щоб там хто не казав. Історична модель розвитку наших земель поки що стара. Степ схльо­стується зі землеробами з наполегливою постійністю, залишаючи в історії жирні маркери у вигляді цілої серії битв: від Калки, Куликова поля, Синіх вод і Ворскли до, даруйте, Жовтих Вод і Збаражу.

— У яких козакам допомагали татари...

І в яких самі запорожці були представниками степу. Велике пере­селення народів в українських землях наочно виявилось у надзви­чайній чехарді кочових народів, яку став демонструвати степовий «генератор». Якщо скіфи затрималися у Причорномор'ї на тисячу років, сармати на шістсот, то гуни — на п’ятдесят. А за ними потоком лилися, майже не затримуючись тут, авари, болгари, мадяри, печені­ги, торки, половці, і, нарешті, татаро-монголи.

— Останні затрималися на довше...

Останні так, років на двісті. Якщо спробувати провести кордон між двома різними світами — осілих землеробів і кочівників, то він буде схожим на морену льодовика. Позаяк такий кордон ніколи не стабільний і два світи постійно «труться» один об одного. У зонах напруги формуються фортеці, форпости біля переправ, місця клю­чових боїв. Усе це, якщо нанести на мапу, нагадуватиме ланцюжок вулканів, що маркує стик двох тектонічних плит. І в цій контактно- сті перевага наших територій, а не недоліки. Таких контактних поя­сів у нас два: крім зазначеного, степового, є ще й морський. Вихід до моря формує унікальну культуру спілкування і традицію взаємних контактів місцевого населення. З моря приходять народи, по-перше, набагато різноманітніші, ніж зі степу. А по-друге, вони мають інший тип інтелекту. Бо морем пересувається той, хто знає, як збудувати корабель, як керувати ним за різних погодних умов, який має психо­логічну та мовну навичку контактів із аборигенами. Перед обличчям мореплавця прибережні народи змінюються щотижня через умови переміщення. Поєднання степу та моря дали особливий поштовх усій українській історії, яка була б менш багатогранною, якби виходу до моря не було.

— Тим більше такого теплого, що має вихід у м'яке черевце Європи з усім набором їхніх історичних цивілізацій...

І не на такій уже суттєвій відстані розташованих. Мені здаєть­ся, я вичитав це у Ричарда Пайпса, — про вплив Волги, як сполуч­ної річки. Адже річки бувають ще й прикордонними, що розділяють. Так ось, помічено, що жителі Поволжя значно розвиненіші в галузі економіки, приватних ініціатив і культури міжнаціональних кон­тактів. Ярославські при влаштуванні на роботу до Петербурга по­давали більше надій, були загалом тямущими і старанними. Артілі з відокремлених від Волги місць давали найгірший результат щодо облаштування в столиці, звідти йшло більше переводні — вигнаних роботодавцем із міста до дому в провінцію за якусь провину чи ліно­щі.

— Ярославль розмістився на річковому перехресті шляхів від Астрахані до Новгорода, там постійний рух...

А що вже казати про моря й океани, коли діапазон цих контактів розширюється до рівня Земної кулі. Це відповідним чином впливає на політику та розвиток всієї контактної зони. У випадку України — ця країна є дитиною степу та моря.

— А Дунай річка сполучна чи роздільна?

Класичний приклад роздільної річки — це Дністер. Її течія спо­конвічно формувала кордон між різними країнами. У неї високі бе­реги, вихід до води доступний лише місцями. Течія стрімка, річище звивисте — це не дуже сприяє судноплавству. Дунай інакший — ця річка, безумовно, сполучна. Найбільша в Європі, з усіма своїми прито­ками, вона формує розгалужену мережу торговельних шляхів у всьо­му субконтиненті. Завдяки їй можна потрапити з Будапешту, Відня... будь-якої частини Центральної Європи до Стамбулу та Східного Середземномор'я. І дуже важливо для сучасної України, що вона має вихід до одного з гирл цієї річки, позаяк цим відкривається шлях як на захід, так і на південний схід. Періодично вона перетворюва­лася на прикордонну річку, становлячи перешкоду на шляху кочо­вих хвиль. У Середньовіччі спершу місто Кілія, а потім Ізмаїл, грали ролі торгово-економічних хабів у її гирлі. Через їхні порти відбувався товарообіг зі Східної Європи до Південної. Як швидко ці міста пере­творилися на тупикові пункти на мапі Європи, щойно Росія захопила Буджак і змінила геополітичний розклад. І як відродилося значення цих міст останніми місяцями в контексті російсько-української вій­ни. Потоки українського зерна стали йти звідси у Середземномор'я з таким же ступенем інтенсивності, як і в XIV—XV ст.

— А все тому, що закриті чорноморські порти для експорту: Миколаїв, Херсон, Одеса...

Правильно, 700—600 років тому цих портів тут узагалі не існува­ло. Альтернативи також.

— А як же королівський порт Кочубиїв на місці Одеси?

Навіть якщо він і існував у першій чверті XV століття (щодо чого існують обґрунтовані сумніви серед фахівців), то вантажообіг не можна порівняти з Кілією й Аккерманом того часу. Цей приклад наочно демонструє, чому колись великі та стародавні міста раптом занепадають і втрачають своє значення, за незмінності самої геогра­фії місцевості.

— Війни та територіальні здобутки визначають торгову й економічну кон'юнктуру...

Путін зараз запустив геополітичну гру, результати якої дають дуже актуальний матеріал для проведення історичних аналогій. Мимоволі запущений живий історичний експеримент. Він настільки ж безцінний, як і кривавий. Зрозуміло, що путінці планували не екс­периментувати, а завойовувати, але в цьому його чистота.

— Путін створив теперішню українську армію, створив українську як єдину мову української держави...

Як маркер розпізнавання «свій-чужий» насамперед.

— Путін створив Україну як державу Євросоюзу у майбут­ньому, він виштовхує Україну до НАТО. Щодо Дунаю та Бессарабії загалом, я впевнений, що Путін організує і будівництво мос­ту від Ізмаїлу на Ісакчу, що виведе сюди транспортні потоки з Європи. Очевидно, що цього результату досягнуть під росій­ським тиском, яким Україну щосили виносить до Європи...

І Буджак припинить займати тупикове географічне положення. Ця людина робить усе, щоб досягти цілей, протилежних до заявлених раніше. Але ми повертаємося до Аттіли, якого в нашій розмові ви­тіснив, вичавив той же Путін. Програвши битву при Каталаунських полях, у засмученому настрої він повернувся до Паннонії, де роз­містився центр його держави. Як це часто буває з тиранами — вони ненадовго переживають свої політичні та військові невдачі. Аттіла помер в 455 році, у віці 58 років, змусивши пізнього сучас­ника, знайомого нам Йордана, залишити опис свого дивовижного похорону.

Гуни трималися тактики поховання своїх мертвих царів без свід­ків, за умов максимальної конспірації. Аттілу ховали на дні річки. Течію перекрили згори та знизу двома шлюзами, а воду з обмеженої ділянки відвели через штучне, тимчасове річище. На дні осушеної ді­лянки викопали могилу, в яку поклали улюбленого вождя з усім його майном, нажитим непосильною працею, й яке, за загальною помил­кою, мало стати в нагоді йому в потойбічні. Цар спочив у трьох тру­нах: металевій, срібній і золотій. Після чого шлюзи прибрали, запас­ний водовідвідний канал засипали, і вода потекла звичним річищем далі, створивши над покійним зону повної недоступності.

— Гарно!

Виконавців цієї справи пристрелили на місці. Вбивць виконав­ців стратили вже в таборі інші, щоб ніхто не міг вказати місце похо­вання. Гунських поховань у Причорномор’ї та Криму справді відомо дуже мало. Здебільшого це випадкові відкриття. Всі ці поховання демонструють фанатизм у реалізації завдань у справі проводжан­ня покійника в останній шлях. Приміром, усього за кілька кіло­метрів від Орловської переправи у 1983 році археологи розкрили пограбовану могилу гунського вождя, що була вертикальною шах­тою глибиною 8 м, з діаметром штольні 3 м. У придонній частині в стіні був споруджений підбій, в який мерця і вклали, відділивши від шахти дерев’яними плахами. Незабаром після поховання сюди прибула артіль грабіжників — явно з-поміж свідків нещодавнього ритуалу.

— Звідки це стало відомо?

За двома грабіжницькими лазами — їх копали дуже точно за об­раним напрямком, зі знанням справи і завзятістю, що нівелює ймо­вірні ризики. До прикладу, ризику загинути під завалом. Або ризику бути вбитим у самій могилі під час поділу здобичі — скорчені кістяки двох невдах так і знайшли археологи під час розчищення цього по­хоронного комплексу. Тому вкрай рідко відомі фахівцям гунські ста­рожитності. А ті, до нас що дійшли, вражають своєю майстерністю та пізнаваним стилем. Це справжні шедеври пізньоантичного юве­лірного мистецтва. Це не дуже корелюється з тим образом немитих нечупар, який створили гунам римляни. Достатньо поглянути на гунську пальчасту срібну чи золоту фібулу, витончено посилану сер­доліками або гранатами в стилі клуазоне, щоб засумніватися в об’єк­тивності такого пасажу Амміана Марцеліна: «Вони, вічні втікачі, про­водять усе своє життя в кибитках, де їхні брудні дружини тчуть їм жалюгідну одежину; вони вирізняються настільки страшним і жах­ливим виглядом, що їх можна узяти за двоногих звірів; їхня єдина пристрасть — неприборкана жага наживи та жорстокий грабунок усіх, навіть могил своїх предків».

— В останньому висновку сумніватися не доводиться, зва­жаючи на результати згаданих розкопок...

Видається, що Аттілу так надійно ховали насамперед від своїх. Загалом, судячи з витонченості їхніх прикрас, виконаних на замов­лення римлянами, з приходом гунів у 370-х роках античність явно ще впливала на них.

— Але добігла кінця велич Риму...

Велич згасала поступово, з часів поразки під Адріанополем. Але вся слава руйнівників дісталася германському племені вандалів, які розграбували Рим в 455 році, через два роки після смерті Аттіли.

— Я хотів би поставити кілька запитань про гунів, екс- прес-вікторина. Де конкретно були їхні рідні землі?

Переважно між Байкалом та річкою Хуанхе. їхніми пращура­ми була кочова народність хунну. Але в основу цього народу також увійшли центральноазійські кочівники.

— Вони якраз уже були монголоїдами...

Саме так. Але тюркомовними.

— Десь були їхні обози, діти та жінки?

Вони жили на колесах. Кибитки використовували як пересувні квартири в період кочування. На зимівлю розбивали тимчасові та­бори.

— У гунів не було такої жорсткої структурованої армії, яку монголів потім, а це таки була племінна система, що якимось чином перетворилася на армію...

Військова демократія. Системної армії в класичному римсько­му розумінні вони не мали. Кожне плем'я виставляло свою частину війська. Вся ця різнорідна спільнота трималася вкупі на авторитеті вождя. У бойовій тактиці використовували клиноподібний стрій, а також уміння розсипатися в різні боки, а потім знову збиратися для удару. Використовували й тактику вимотування супротивника пе­ред вирішальним кидком. Все, як заведено у кочівників.

— Зброя?

Набірний лук. Невеликий розмір, але дуже ефективний, з гарною забійною силою внаслідок зворотного вигину. Вони вміли стріляти з нього на ходу, не тримаючись руками за вуздечку. Це справляло сильне враження.

— Яка у них була релігія?

Шаманізм. Головним божеством шанували Тенгрі-хана. Віра в силу амулетів, збори біля капищ. Для них було характерне обожню­вання небесних світил, існував звичай самокатування на знак скор­боти за померлим.

— Але вони пройшли Причорномор’я наскрізь, чи вони тут залишилися?

їхні старожитності, хоч і рідко, але знаходять на всьому протя­зі Євразійського степу від Бурятії до лівобережжя Прута. На всьому цьому протязі археологам відомі лише дві сотні гунських поховань. У Причорномор’ї їхня кількість незначна, її визначає і та стрімка швид­кість, з якою вони пройшли крізь наші землі. Років п’ятнадцять тому, у районі Орловської переправи, в берегових обривах придунайського озера Ялпуг, шукачі старовини знайшли залишки імовірного скарбу другої половини V ст., явно пов'язаного з Гунами. На жаль, знахідки (там кілька десятків предметів) не доступні для науки — вони по­трапили до приватних колекцій. Але їхні світлини відомі, й археоло­ги дійшли висновку, що речі мають візантійське походження і, мож­ливо, були передані гунам у складі регулярних виплат.

—Але якщо вони прокотилися, з одного боку знищили більшу частину того, що тут було, а з іншого боку пішли самі, що ж тут залишилося?

Руїни. «Озираючись, ми бачимо лиш руїни. Погляд, звісно, вар­варський, але вірний». Вони знесли залишки недобитих готами ан­тичних міст, а самих готів змусили покинути насиджені місця. Після того, як держава Аттіли розпалася, гунська спільнота втратила пасі- онарність і розчинилася серед нових прийдешніх племен. Зокрема, споріднені з ними угорці, певною мірою зберігають генофонд гунів, згідно з дослідженнями палеогенетиків.

— Наступними були алани, які застрягли на Північному Кавказі...

Алани як частина давніх сарматських племен встигли взяти участь як у битві при Адріанополі проти римлян, так і в битві при Каталаунських полях на їхньому боці. Потім вони втрутилися в полі­тичні розклади на Кавказі, наймаються до різних правителів для уча­сті в нападах на різні держави, доки не створили свою середньовічну державу в IX ст. на Північному Кавказі, яка проіснувала до нашестя татаро-монголів у XIII ст. І навіть встигли прийняти християнство.

— Авари — співзвучні аланам, що йдуть у черзі переміщень?

Кочовий народ центральноазійського походження, що пересе­лився спершу до Північного Причорномор'я, а згодом до землі тієї ж Паннонії в сучасній Угорщині. Сталося це у другій половині VI ст. наприкінці VIII ст. Аварський каганат вступає в низку невдалих для себе воєн із франкським королем Карлом Великим, потім їхню державність добивають сусідні болгари на чолі з ханом Крумом. До кінця IX століття їх остаточно підкорюють своїй владі кочові на той момент угорці, які захопили Паннонію з того часу і до наших днів.

— Паннонія була кінцевим пунктом руху щонайменше для трьох кочових держав...

Гунів, аварів, угорців приваблювали великі безлісні рівнини цієї місцевості, які настільки нагадували рідні степи. Зручність їх у тому, що зі запілля — зі сходу, вона прикрита Карпатами, а на захо­ді має виходи до заможних сусідів, для пограбування яких Паннонію зручно використовувати через близькість її розташування. Аварам приписують винаходи стремен і сідла, що значно покращили якість кінного бою. Але тепер цей погляд, принаймні, щодо сідла змушує переглянути серія знахідок гунського походження. Стремена дозво­ляють підійматися в сідлі під час чвалу і завдавати ударів шаблею по головах супротивника, ще один аварський винахід. У наступному столітті до Причорномор'я приходять болгари.

— Вони також кочівники?

Справжнісінькі. Інша річ, що зараз вони вважають себе слов’яна­ми і заперечувати цей факт на обивательському рівні на думку ніко­му не спадає через звичку сприйняття. Болгар у Причорномор'я при­водить такий собі хан на ім'я Acnapyx. Перекочували вони з Волзької Булгарії, де на лівому березі Волги був улаштований головний центр їхнього володіння — місто Болгар. Я був там на розкопках, достатньо вражаюче за розмірами городище, обнесене валами та ровом. Тепер це республіка Татарстан. Татарам, до речі, ці місця особливо дорогі, позаяк напередодні походу на Київ в 1240 році тут розташовувалася ставка того самого татаро-монгольського хана Батия. Звідси він вий­шов на землі Київської Русі.

Спершу Acnapyx осідає в землях північного Приазов'я, а потім просувається в пониззя Дністра та Дунаю. Й уже на наступному етапі був кидок на Балкани — по той бік Дунаю, до місць теперішнього проживання болгар.

— Поволзькі болгари були осілими?

На ранніх періодах ні, але потім стали все більше тяжіти до осі­лості. Як у всіх кочових груп. 922 року волзькі болгари приймають іслам, а хан — титул еміра. Позаяк іслам є основною релігією сучас­ного Татарстану, городище Болгар у них — місце паломництва.

—А який стосунок татари мають до середньовічних болгар?

Правдива відповідь на це запитання може зачепити національ­ну свідомість гордого татарстанського народу. В той самий час їхні балканські одноплемінники прийняли християнство візантійського зразка в 864 році, за підсумками якого хан приймає титул царя. Тепер

Болгар. Фото А. Красножана

Болгарія — чи не оплот слов'янської писемності та православ’я у Східній Європі. Метаморфози історії.

— Але за Acnapyxa вони не вважали себе слов’янами?

Ні, не вважали. Слов'яни з’являються на Балканах та у Східно­європейському ареалі свого розселення приблизно до VI ст. Болгари потрапили до меншості у середовище осілих землеробів. Вони віддали перевагу асиміляції перед опором. Слов'яни на той час ви­ходять на межі Візантійської імперії та потрапляють у поле зору тамтешніх хроністів. Приміром, такого, як Прокопій Кессарійський. До речі, він також починає займатися демонізацією слов'ян. Все це — елементи одного великого процесу переділу Європи в рамках Великого переселення. До речі, про складнощі етнічних визначень. Можливо, це когось здивує або навіть засмутить, але два великі бол­гарські просвітникі Кирило і Мефодій слов'янами теж не були, як і болгарами. Місцем їхнього народження було грецьке місто Солунь, тепер — Салоніки. Родина, з якої вони походили — грецька, із грець­кими іменами. Самі себе вони називали ромеями, що мож:на пере­класти як «жителі східної римської імперії» або просто «греки».

— Складно назвати цю версію нелогічною...

Церковна приналежність Кирила та Мефодія синкретична. В їх­ніх персонах ми спостерігаємо той випадок, коли святими їх визнає не лише православна, а й католицька церква.

— І за що така честь?

За археологічне відкриття. У січні 861 року брати опинили­ся в Херсонесі на шляху до Хазарського каганату. Це стандартний маршрут того часу на схід, через Крим до євразійських степів із Середземномор'я.

— Херсонес був у ті часи візантійським?

Так, інфраструктура налагоджена. Там, на околицях цього пре­красного міста, на краю Імперії, вони не лише виявили, а й вико­пали останки четвертого Папи (тобто єпископа Рима на той час), св. Климента І. Святий був засланий у цю далечінь наприкінці пер­шого століття нашої ери, де й помер мученицькою смертю (прив'яза­ним до якоря корабля). Через 800 років брати нібито зуміли впізнати святі мощі та щасливо доправити їх до Риму. Акція була, безумовно, політична на той час. Але від назрілого поділу Церков все одно не врятувала.