Прохідний коридор Євразії

— З чого почалася історія українських земель?

Важливо визначитися в термінах, оскільки розмова має бути тривалою. З чого почалася історія в принципі і що це таке...

— Згідно з Цицероном — історія це вчителька життя...

Яка вчить нас лише тому, що її уроки ніхто не засвоює. Вчителька хороша, та з учнями кепсько. Історія — це сукупність минулих подій, зафіксованих сучасниками, чи їх нащадками з ціннісним до них став­ленням.

— Як нащадки можуть дізнатися про своє минуле без згадок сучасників?

За допомогою археології. Показовим прикладом є загибель Помпеї. Стародавній Рим із усім його потужним адміністративним і канцелярським апаратом, а також епістолярною традицією, загибе­лі не лише цього міста, а й іще двох разом із ним, не помітив.

— Стабії та Геркуланум...

Одночасна загибель трьох великих міст, розташованих майже в центрі Італії, пройшла повз сучасників. Точніше, тих представни­ків, які могли б занести цю подію до анналів історії. При тому, що по­дія є більш ніж неординарною з огляду навіть наших днів.

— А як же Пліній-молодший?

Загибель рідного дядька внаслідок такого незвичайного явища, як виверження Везувію, його захопила більше, ніж самі міста. Із за­буття цей історичний факт витягли археологи. Точніше, викопали і вплели в канву історії античної цивілізації, що залишається сьогод­ні одним із найяскравіших її сюжетів.

Але археологія фіксує, так би мовити, історію матеріальної куль­тури. Вона залишена «ненавмисно» сучасниками у вигляді напласту­вань культурних шарів. Та ж історія, залишена ними навмисне («для пам'яті»), відображена в літописах, документах, листах, різноманіт­них текстах присвяти на могильних або заставних плитах. З розвит­ком археології монополія історика — як дослідника архівних і літо­писних текстів — на написання історії зникла. Прив'язка до письмо­вого документа як єдиного джерела знань про минуле також зникла.

Одночасно з періодом будівництва знаменитих пірамід у Єгипті, на території України успішно розвивалася трипільська землеробська «цивілізація», і вона була неписьменною. Усі свідчення про неї — від побутових деталей до уявлень про фізичну антропологію мешканців, нам відомі винятково з розкопок. Причому, до 1900 року, поки україн­ський археолог Хвойка не знайшов її перших слідів у своєму розкопі під містечком Трипілля на Київщині (звідси й назва всієї культури), у свідомості освіченої публіки ніякого трипілля не існувало.

Дописемна історія людства, так звана преісторія, охоплює період у більш ніж два мільйони років. І більша частина джерел для напи­сання історії стародавнього світу отримана археологічним шляхом. Історія як елемент цивілізації, як прояв схильності до фіксації сучас­них подій для їхнього увічнення — достатньо пізній прояв людської свідомості. Ймовірно, це пов'язано не лише з писемністю, а й із ре­лігійною свідомістю давніх людей. Історії як процесу зміни унікаль­них, неповторних подій бути не може в тих спільнотах, які впевнені в божественній зумовленості всього, що відбувається. Саме археоло­ги відкрилй найдавніший період історії людства — палеоліт, кам'яну добу. Причому і тут спрацювала релігійна свідомість: християнсь­ка Європа тривалий час не хотіла вірити не лише в людину давню, а й розумну.

— Тобто походження від мавп перших гомінід визнали, про­те неандертальцю відмовляли у розвитку?

У рівному розвитку еволюційному, в образному мисленні й ін­ших ознаках людини цивілізованої. Адже час як головна категорія історії має лінійну спрямованість у християнській (європейській) свідомості.

Загалом історія — це не лише книги давніх ченців, хронографи й інші загадкові письмена. Історія (принаймні давня) пишеться ло­патою. У цьому розумінні — вчорашня платіжна за світло, це також документ епохи, що фіксує важливий для конкретної людини мо­мент, який відбувся у повсякденному житті. Інша річ, чи буде цікавим і важливим цей факт через сто років чи тисячу історикам майбут­нього. Мені доводилося свого часу працювати з такими платіжками п'ятисотрічної давності турецького Ізмаїла — тобто, зі звітно-фінан­совими документами своєї епохи. Вкрай корисне розуміння деяких деталей побутової історії містян.

— Але ж цікавих вам, а не ізмаїльцям турецького часу...

Авжеж, їм, сучасникам, й на гадку не спало, що ці документи ля­жуть в основу реконструкції історії Ізмаїла через 400 років. Історія — це ціннісне ставлення до часу. Дивна необхідність фіксувати події у пам'яті — основний культурний інстинкт людини.

Відомі приклади, коли інстинкт відмовляв. Коли час втрачає цінність, а інтерес до документальної фіксації згасає. Приміром, пе­ред очікуваною катастрофою. У діловодстві канцелярії господаря середньовічного Молдавського князівства в міру наближення до 1492 року кількість виданих нею документів різко падає і зводиться майже до мінімуму того року. Але вже наступного різко зростає зно­ву.

— Опустили руки в очікуванні чогось страшного?

В очікуванні кінця світу. Середньовічна Молдова у XV ст. працю­вала і жила за літочисленням «від створення світу». У молдавських документах того століття, пам'ятних текстах закладних будівельних плит дати позначали шостим тисячоліттям — тобто шість тисяч ро­ків тому (на той момент), на думку церковних ієрархів, було створе­но світ. Якщо перевести у звичну нам систему різдвяного літочис­лення, шосте тисячоліття закінчувалося у 1492-му — того року його замінювали сьомим. Кругла дата.

— А «круглі» дати у середньовічній європейській християн­ській свідомості — апокаліптичні...

Атож, уся країна перейшла в режим очікування кінця світу. Навіщо бруднити папір, якщо завтра світ завалиться у настанні се­митисячного року?

Історія виткана з фактів. Історики «добувають» їх у джерелах — письмових, матеріальних, епіграфічних. Кожен історик протягом кар'єри пише свою одну й ту ж книгу. Узагальнення, інтерпретації, критика — все це нескінченно переосмислюється та перемелюється науковою спільнотою у монографіях, дисертаціях, статтях.

Факт сам собою — результат повсякденного життя спільноти, конкретної людини. Історичним він стає, коли вшановується увагою сучасників або нащадків.

До прикладу, факт народження Наполеона Бонапарта 15 серпня 1769 року є безперечною історичною подією — елементом світової історії через значущість запущених унаслідок цього народження причинно-наслідкових зв'язків, що мають цінність для наступних поколінь, відтак формують канву історичної розповіді. У цьому сен­сі писана історія ніколи не буде тотальною, всеосяжною, хоча будь- який професійний історик одержимий цією манією в рамках своєї ву­зької спеціалізації. Як там у Тита Лівія: «Історія Риму від заснування міста»? Хочеться додати: «...і до сьогодення».

— У наших теперішніх бесідах передбачається хронологічне охоплення не менше...

Так, від палеоліту до Головліту... Мало кому відомо, що того ж дня — 15 серпня, всі археологи на пострадянському просторі святкують свій професійний день. Тривалий час він був неофіційним. Цей факт історичним не став. Гадаю, якийсь сторонній спостерігач із незнання цілком міг би вирішити, що тутешні археологи насправді відзнача­ють щороку саме день народження великого француза.

Факти криються у джерелах. Джерел ніколи не буває забагато. Мета щодо повноцінного відтворення історії минулої епохи недосяж­на в принципі. Факт залишається незмінним за визначенням, а його інтерпретації мінливі через динаміку інтересів, технологій кожного наступного покоління дослідників. Цей процес уточнення, насичення історії нескінченний,. В обивательському розумінні він називається «переписуванням» історії. Тому звинувачення у тому, що історія — це зовсім не наука, широко поширене. Але й фізика з астрономією — у цій логіці також не науки, у що, звісно, обивателю повірити важче. Система координат, у якій конкретні вчені співтовариства домовилися діяти, періодично відбуваються так звані наукові революції. Скажімо, астро­номія до Коперника та Галілея залишалася наукою з геоцентричною системою координат. Отже, Коперник переписав астрономію, коли все це поламав, помінявши Сонце зі Землею місцями.

Й якщо джерела ніколи не брешуть, то дослідники, при роботі з ними, часто-густо помиляються.

— Як влаштована робота з джерелами?

Це захопливий і детективний процес. Робота з джерелом базуєть­ся на його внутрішній і зовнішній критиці. Тут краще навести при­клад. Багато хто носить червоні нитки на зап'ястях. Зараз ця мода, здається, минає. Більшість носіїв пояснюють, що це простий амулет і не більше. Засіб від пристріту.

Уявімо, що поховання умовних носіїв такого червоного мотузка розкопують археологи через тисячу років (уявімо також, що мотузок дивовижним чином не зотлів). За хрестиками на грудях автор розко­пок розуміє, що має справу з останками християн. У пошуках відпові­ді на запитання, чому на зап'ястях похованих червоні шнурки і в чому символізм цього атрибуту, він звертається до Біблії. Додатковий ма­теріал для роздумів йому Дає висновок антропологічної експертизи: всі знайдені на той момент на некрополі скелети — жіночі. Так до­слідник вступає на слизький шлях наукових інтерпретацій.

Не складно знайти в книзі Icyca Навина (2:17) пасаж про блуд­ницю Раав, яка допомогла здати рідний Єрихон військам цього ж Навина. І щоб у масовій різанині містян панночка й її домочадці не постраждали, розвідники наказали їй пов’язати червону мотузку на вікно будинку як знак для штурмувальників, що його мешканці не­доторканні.

Так народжується несуперечлива версія, що ґрунтується наданих кількох джерел: жіночі скелети, червоні нитки, християни, біблійний сюжет. Досліднику тепер уже ніщо не заважає висунути у науковій пресі свою ідею про знахідку цвинтаря блудниць. Можливо, це дасть основу дисертаційному дослідженню. Цілий сектор у якомусь інсти­туті отримає новий грант на продовження розкопок. Ця версія отри­має загальне визнання й увійде в історіографію, як єдино правильна, доки... Доки з новими розкопками не знайдуть кістяк саме чоловіка з мотузком на зап’ястя. І з першою такою знахідкою впаде вся версія. Джерелознавча база постійно доповнюється. Це змушує науку роз­виватись. Я сам не раз ставав учасником подібних науково-дослідних сюжетів — яку ролі «фантазера-теоретика», так і «викривача» вига­док колег.

— Чи правильно я розумію, що археологія слугує постачаль­ником таких самих історичних фактів на стіл історику, лише за доісторичними епохами, до письменними, так вимовити?

Не тільки. Археологія як джерельна дисципліна виконує завдан­ня щодо забезпечення матеріалом найрізноманітніші епохи. Щодо реконструкції первісної історії, археологія — безумовний монопо­ліст. Але що вище за шкалою часу царина її інтересів, то більше вона перетворюється на історичну допоміжну дисципліну.

Всім відома Аккерманська фортеця у Білгород-Дністровському на півдні Одеської області. Архітектура цієї пам'ятки містить безліч ознак того, що наявній зараз фортеці XV століття передувала якась рання, невідома раніше твердиня. Але знайти її та визначити площу, планування, датування можна лише за допомогою розкопок архео­логічних, а не архівних. Потрібно шукати стародавні фундаменти у перспективних місцях. Тим самим археологія може вирішити суто історичну проблему.

— Отже, все, що ми знаємо про ранню історію України, дала археологія. Як далеко в глибину століть заходять історики щодо датування?,

Аккерманска фортеця. 1790 р. ХудожникМ. Іванов

Аккерманска фортеця. 2012 р. Фото Д. Следюка з архіву А. Красножона

Більше ніж на мільйон років. Все почалося у палеоліті. З грець­кої «палео» — стародавній, а «літос» — камінь. Глобальна хронологія людства, в яку вписані й українські території, ділиться на дві «ери»: каменю та металу. Кожна з них ділиться на три нерівні за тривалістю доби. Для каменю це палеоліт, мезоліт та неоліт. Для металу — мід­на, бронзова та залізна доба. Цей поділ багато в чому умовний і ви­ходить із еволюції виробничих технологій, що змінювали одна одну. Ми з вами живемо та працюємо у добу заліза, яка почалася три тися­чі років тому. Початок доби бронзи прийнято датувати кінцем тре­тього тисячоліття до н. е. Мідна доба — її ще називають міднокам'я- ною (енеоліт] — через характеристики перехідного етапу почалася в четвертому тисячолітті до н. е. Неоліт (новий камінь) розпочався у сьомому тисячолітті до н. е. Йому передував мезоліт, що почався в дев’ятому тисячолітті до н. е. Нарешті, палеоліт (він ще ділиться на пізній, середній і ранній), отримав початок у Східній Африці два з половиною мільйони років тому.

В Україні палеоліт розпочинається 1,2 мільйона років тому. Дослідники відкрили декілька десятків стоянок первісної людини. Це місця, де люди перебували тимчасово через свої заняття полю­ванням і збиранням. Такі стоянки вони облюбовували сезонно, на­приклад, біля річкових переправ, у періоди міграцій великих диких тварин, на яких вели полювання. Під час переправи, як відомо, на­віть такий великий і могутній звір, як бізон, уразливий навіть для погано озброєного гомо-сапієнса. Наші пращури навчилися виготов­ляти примітивні знаряддя праці або полювання, які видозмінювали­ся в міру вдосконалення технологій виробництва. У мезоліті кам'яна індустрія набуває так званих мікролітичних форм. Справжнім прори­вом був винахід лука і стріл у цей період — мабуть, найдавніший із винаходів, який зараз використовує людство.

— Звідки ми знаємо про лук і стріли у мезоліті? Органіка не мала б зберегтися у землі...

Зі сюжетів наскельного живопису південної Франції й Іспанії. Відомі зображення сцен полювання на оленів та інших великих тва­рин на межі верхнього палеоліту та мезоліту.

— В Україні знайшли такі зразки первісного мистецтва?

Знайшли, але далеко не такі. Набагато примітивніші. Винахід лука відкрив можливості для ведення ефективного дистанційного полювання, що зменшувало ступінь небезпеки для людини в рази. До речі, саме в цей період відбувається одомашнення першої тварини. У

Фрагмент військової карти Балкан березня 1453 р. Автор невідомий. Опубліковано: І. Думітру-Снагов, 1979 р.

контексті сказаного, ні в кого не викличе подиву той факт, що це був собака. Наступного за мезолітом періоду кам'яна індустрія сягнула вершини своєї досконалості. Крім іншого, людина у добу неоліту навчилася робити кераміку та пиво, до речі. Але не ці два найбіль­ші винаходи людства, на жаль, дали цій епосі свою назву. Порівняно з Африкою, Китаєм чи окремими районами Південної Європи історія українських земель мала порівняно пізній початок. Наші території опинилися на околиці заселеного первісною людиною світу кам’я­ного віку.

— Це пов'язано з холодом?

Із періодом глобального похолодання. В результаті якого при­близно ще 10,3 тисяч років тому більша частина Європейського кон­тиненту, в тому числі північна територія України, була вкрита льода­ми. Якщо рання людина була залежною від перекочування тварин, то вони залежали від рослинного покриву. Клімат, сезонні зміни, змушували все це рухатись. На території України льодовиковий по­крив простягався до широти сучасного міста Чернігів. І тепер можна бачити його сліди на Поліссі, на Київщині та Чернігівщині. Це піщані ґрунти та рештки морен із обкатаних брил, які цей льодовик штов­хав перед собою або приносив на своєму тілі за тисячу кілометрів. На межі палеоліту та мезоліту все це щасливо розтануло, каміння осіло навічно, піщані пустки заросли лісами, у проораних льодовиком уло­говинах з'явилися численні поліські озера та болота.

— А пісок — це результат тертя, перемелювання каменів?

Аякже, унаслідок тисячолітніх рухів льодовика та його танень відбувалося накопичення алювіальних геологічних порід. У цих пісках у Білорусії вирощують картоплю. На Чернігівщині, до речі, та­кож.

Кліматична історія Землі чергується епохами зледеніння та поте­пління. Останні десять тисяч років вся північна півкуля живе в умо­вах міжльодовиків. Потепління викликало відступ льодовика з те­риторії теперішньої України, що створило кліматичні та географічні передумови для розвитку історії цих земель. Саме у цей період ос­таточно сформувалися найбільші річки сучасної України. Приблизно в четвертому тисячолітті до н. е.оформляється й сучасна кліматична зональність від аридної степової зони на півдні (традиційного ареа­лу кочівників), до лісових масивів півночі (осіле, землеробське насе­лення). Саме тоді формується головне багатство сучасної України — чорнозем.

— Тобто, якби не льодовик, то не було б...

Не було б того підручника історії, який зараз стоїть на полицях на­ших шкіл. Був би якийсь інший, але не такий. Історію України остан­ніх десяти тисяч років визначила тепла течія Гольфстрім, народжена в далекій Мексиканській затоці, що розтопила льодовиковий панцир Європи. Вважається, що ця тепла течія відносно молода і що вона ви­значає м’який клімат сучасного нашого континенту. Саме Гольфстрім перетворив Мурманськ на незамерзлу гавань у Баренцовому морі, за Полярним колом. Він викликає знамениті тумани Великої Британії, робить незамерзаючою Балтику, і перетворює на порівняно теплу країну заполярну Норвегію. Він же формує помірно-континенталь­ний клімат України. Якби не Гольфстрім, не виключено, що німці таки взяли б Москву в 1941 році: вони мали б відповідне загартування у себе на батьківщині і витримали б російські морози.

— Щоправда, і Німеччини з ЇЇГітлером, який напав на Москву, тоді не було б...

. Атож, тут можна ворожити в межах, дозволених фантазією. Так чи інакше, льодовик відступив на північ і незабаром цілком зник. З'являється Дніпро, що поділив Україну на дві рівні частини у ме­ридіональному напрямку, на правому березі якого у 1775 році буде Закладений Херсон, звільнення якого українською армією 11 ли­стопада 2022 року щасливо святкують усі цивілізовані жителі світу. Українські землі нанизані на вісь Дніпра. Ця річка формує і військову історію країни, і геополітику, та її економіку.

Чому я так докладно зупиняюся на кліматі та географії? Бо істо­рія як сума вчинків людей формується саме на цій «шахівниці» укра­їнських територій, де всі наступні тисячоліття будуть розіграні вій­ськові, політичні та соціальні партії. Українська територія завдяки своїй строкатій кліматичній зональності на тривалий час перетво­риться на зону «регулярної нестабільності», порівнянну з прохідним коридором Євразії. На довгі тисячоліття тут утворюється зона кон­тактів і конфліктів найрізноманітніших зайвих цивілізацій, а не про­сто сусідських, добре знайомих одне одному народів.

Завдяки глобальному потеплінню епохи раннього мезоліту, у те­перішньому вигляді та у звичних сьогодні контурах формується ба­сейн Чорного моря, рівень якого стрімко підвищився внаслідок та­нення льодовиків. Рівень Світового океану різко зріс, що, вочевидь, вплинуло на прорив Босфору зі Середземного моря до Чорного. До так званого чорноморського потопу це був відносно великий, але прісноводний масив, таке собі Чорне озеро. Місце, зайняте сьогодні курортною Одесою, перебувало до вказаних подій більш ніж за 200 км на північ від найближчого зрізу води. Первинний північний бе­рег цього озера розташовувався за лінією шельфу північно-західної акваторії моря, приблизно широтою мису Сарич у Криму й острова Зміїний, що невисокою горою височів над прибережними рівнина­ми. З підняттям рівня води рівнини затопило, вони перетворилися на шельф. Шельф — це тепле та ситне мілководдя, на яке до того ж виходять гирла чотирьох найбільших річок Чорного моря (усі вони зосередилися в межах короткого відтинку берегової смуги сучас­них Одеської та Миколаївської областей): Дунай (найбільша річка Європи), Дністер, Південний Буг, Дніпро — все це створює зручні умови для морської фауни. Цінні породи риб, осетрові насамперед, стають однією з основ економік міст, що виникли в цих гирлах впер­ше дві тисячі шістсот років тому. Спершу давньогрецьких, потім уже й татарських (можливо, й куманських, як Білгород на Дністрі), ту­рецьких і, нарешті, російських. Ця топографія місцевості визначила модель міської колонізації Північно-Західного Причорномор'я ос­танні три тисячі років.

Зникнення льодовикового покриву на території України спри­чинило формування у четвертому тисячолітті до н. е.широтної ге­ографічної зональності. Внаслідок аридизації (висушування) відбу­вається поява степів. Степи стають притулком для кочових груп на кілька тисячоліть. Усі ці зони в меридіональному напрямку перети­нає Дніпро, ніби зв’язуючи їх докупи або служачи наскрізним водним коридором.

Така геокліматична пересмуга забезпечила українським зем­лям дуже строкату картину історичних подій, проявом яких були постійні комунікації різних спільнот, що мігрували за певними на­прямками, зі своїм особливим соціальним та економічним укладом. І всі ці міграційні хвилі тисячоліттями виливалися на доволі вузько­му майданчику східноєвропейських просторів, які тепер називають Україною.

Чорноморський степ відкритий на Схід довгим коридором, що простягся на сім тисяч кілометрів до самої Монголії та Забайкалля. У нас тут лише західний край Великого євразійського степу, що впира­ється вузьким клином приблизно в цей стіл на прибережній терасі в Люстдорфі під Одесою, де ми з вами зараз розмовляємо.

— А якщо бути точнішим?

Якщо точніше, то вона впирається в Орловську річкову перепра­ву на нижньому Дунаї, за 220 км від Одеси на південь.

— Ізмаїльський район Одеської області, село Орлівка...

Саме так. Історична переправа степовиків на Балкани, яка діяла з часів доби Бронзи та до XVIII ст. Дунай — остання перешкода на шляху до Константинополя чи далі, на захід — до Риму. Посланий у ці місця Овідій бачив, як сармати переходять цей рубіж. До речі, це мог­ло на нього справити враження ще й тому, що Дунай був державним кордоном імперії — на південь від Дунаю тягнулася провінція Мезія. Саме з українського степу відбувалися нескінченні кинджальні уда­ри кочівників чи цілі навали войовничих переселенців.

Не дарма ж Орлівка є місцем регулярного виявлення найрізнома­нітніших скарбів. Закопати скарб біля переправи — звичне явище в давнину, адже переправа на ті часи — це рубіж сфер впливів. Орлівка відома в археологічному світі. Над вузькою заплавою Дунаю з укра­їнського берега височіє цікавий у геологічному плані залишок із під­нятих тектонічними процесами давніх порід. Піднесення називаєть­ся «Кам’яна гора» і на ній із часів неоліту і донедавна нашарувалася багатометрова шапка культурних напластувань.

— Які скарби там знайшли?

Найвідоміший — т. зв. Орловський скарб електрових монет ки-. зикінів (електр — природний сплав золота та срібла]. Місцеві ко­пали туалет або кар’єр для лампача (є різні версії], в ході чого вия­вилася бронзова посудина, набита цими монетами. Річ у тому, що причорноморське місто Кизік випускало ці монети подібно до того, як Вашингтон сьогодні долар. Дві з половиною тисячі років тому це була валюта античного світу. Цей скарб потім збирала радянська мі­ліція по всіх дворах. Ще один відомий скарб, що складається з рід­кісних гунських прикрас, виявили в тому районі років п’ятнадцять тому, але, на жаль, до рук археологів він не потрапив. У 1930-х роках на протилежному від Орлівки березі випадково знайшли на орні зо­лотий перстень скіфського царя Скіла, чиє ім'я прославлене в чет­вертій книзі Геродота «Мельпомена». Але то вже інша історія.

— Отже, географія визначає історію?

Ця думка не нова та популярна в історичній науці. Одним із найві- доміших її провідників є представник французької школи «Анналів» Фернан Бродель.

— Це ж від нього пішла «лінія січня», фактично на кордо­ні України та Росії. У січні лінія температурна, що визначала

Перстень Скіла

кордон між тими, хто сіяв та тими, хто стріляв...

Не впевнений. На мою думку, щось подібне висловлював Ричард Пайпс у своїй книзі «Росія за старого режиму», яку можна лише рекомендувати для читання всім без винятку.

— Клин степового коридору в Північному Причорномор'ї перетинає не лише Дунай. Є Дніпро, Буг, Дністер...

І там також є свої історичні перепра­ви, деякі з яких досі діють. Приміром, у селі Маяки на Нижньому Дністрі тут і сьогодні стоїть міст. Або пере­права біля Бендер. Річкові переправи — це ключі до цілих регіонів. Хто контролює переправу, той має цілий край. Не дарма дуже рано на їхніх берегах з'являються стаціонарні, довготермінові фортифікацій­ні укріплення, а потім замки, фортеці, деякі з яких збереглися й доте­пер. Українські землі поступово перетворилися на величезний кори­дор народів, через який ходили зі сходу на захід степовики, з півночі на південь або з північного заходу на південний схід — лісові племена (слов’яни, готи, литовці). А з півдня приходили морські колоністи.

— Повертаючись до тих, хто сіяв... Український чорнозем зі­грав не меншу роль у визначенні перебігу історичних процесів:

Ми бачимо це і на теперішньому прикладі: зерновий коридор із Одеси до Середземномор'я. Українське зерно як суб'єкт світової полі­тики. Шістдесят відсотків території України зайняте саме чорнозем­ними ґрунтами. Плюс особливості клімату, що дозволяють цей дар природи ефективно використовувати — тривале, сухе літо, в ході якого врожаї встигають дозріти, а селяни — його зібрати до початку бездоріжжя. Ще один важливий чинник для економіки — річки як лі­нії комунікацій і море, куди вони впадають. Морським транспортом урожай вивезти найдешевше. Американська дослідниця Патриція Герліхі, вивчаючи причини бурхливого економічного зростан­ня Одеси в XIX ст., назвала це місто «дитям степу та моря». Гадаю, цей вислів можна застосувати до всієї України як держави загалом, оскільки Одеса — лише окремий випадок у контексті більш загаль­ної та довготермінової історичної закономірності.

Поява чорнозему пов’язана з тією ж аридизацією, що відбулася в четвертому тисячолітті до н. е. Причини його формування, крім іншого, зумовлені наявністю багатих на мінерали лесових ґрунтів, які, своєю чергою, з'явилися внаслідок відступу льодовика.

— Природний контекст зрозумілий. І на цьому тлі у майбут­ніх українських землях з'являються перші неандертальці...

Неандертальці — це значно раніше, період палеоліту. Проте, разом із ними постала і знаменита «неандертальська проблема». Йдеться про проблему наукового порядку, що має відповісти на запитання: куди ж ці хлопці поділися? Бувши людиною виду Homo sapiens — лю-. диною розумною, він поступився місцем кроманьйонцю, який, для різноманітності, віднесений до вигляду Homo sapiens sapiens — тобто розумний подвійно. І небезпідставно: саме ці хлопці зумовили перехід до мезоліту, винайшли лук і запровадили нову тактику полювання.

— А куди подівся неандерталець?

На те вона і проблема, що переконливої відповіді наразі немає. Існує безліч версій: від канібалізму до асиміляції їх серед нас. Ми, якщо цікаво, й є тими кроманьйонцями. Принаймні, за десять тисяч років антропологічний тип людини не змінився. Еволюціонувала лише культура, породжена ним.

— Коли можна говорити про появу на українських землях перших цивілізацій?

Знову ж таки треба визначитись у термінах. Слово «цивілізація» походить від латинського «громадянський, державний». І тут проти­ставлення очевидне. У мезоліті ні про які цивілізації не може бути мови. Цивілізація — явище міське, позаяк місто стало основою поя­ви держави. Перші протоміста на території України з’явилися у три­пільців у середині п'ятого тисячоліття до н. е. Поява міста та міської культури та нових принципів управління спільнотою, неможлива без виходу з родоплемінного ладу та без переходу до осілості. У неоліті починає відбуватися і те, й інше. Либонь, у якийсь момент комусь із наших предків спало на думку геніальне: замість щоденної бігани­ни лісами та луками з луком та стрілами у пошуках здобичі, набага­то простіше одомашнити свою потенційну їжу. Тримати її поблизу від себе та вирощувати у загоні. Те саме зі злаками — ніж збирати їх по окрузі, краще засіяти ділянку та зібрати врожай у конкретно визначеному місці. Цей процес називається доместикацією, тобто, одомашненням. І без будинку, тобто, осілого способу життя, він не­можливий. Так у неоліті з'являються осілі землероби та скотарі.

Батьківщиною землеробства вважається Близький Схід. Звідти цей чудовий винахід людства поширився околицями. Саме там з'являються перші протоміста, а незабаром — п’ять тисяч років тому — і перші держави, у Стародавньому Єгипті та Месопотамії. Територія України в цей момент була північною околицею східно- середземноморського цивілізаційного осередку. Відбувається так звана неолітична революція. Певна річ, мається на увазі революція технологічна, що призвела як до демографічного зростання, так і до винаходу небачених до цього форм соціальних комунікацій.

З Близького Сходу та Малої Азії технологічний і культурний про­грес поширюється як вірус далі на Балкани, а звідти і на територію України. Сім тисяч років тому практично все правобережжя нашої країни починають стрімко заселяти осілі землероби, які жили як у невеликих поселеннях, так і величезних за тодішніми мірками, агло­мераціям з населенням у кілька тисяч людей. 1893 року український археолог Вікентій Хвойка вперше виявив унікальні залишки мате­ріальної культури, які він помилково вважав слов’янською за похо­дженням. Він назвав її за назвою села, біля якого ці розкопки відбу­лися: Трипільська археологічна культура.