OPIl - ТРИПІЛЬЦІ — ЦЕ НАШІ ПРЕДКИ

Приходимо до праукраїнців, званих ’’трипільцями", (наших самарів).

Київський археолог В. Хвойка відкопав у місцевості Три­пілля біля Києва в 1890 р. уламки праісторичної кераміки, глиня­ні фіґурки й вироби з костей.

Від слова "смріті" походить назва "смери" — сумери. Знаємо, що месопотамські сумери мали справедливі закони. Отже смріті-су- мери не Геротоні кімери ті справедливі, чесні, високоморальні, вільні хлібороби-орії. Над нашим літописним словом " к і мери " ломили го­лову наші історики й не могли його пояснити. Згадаємо, що наші смери-хлібороби за імператорів Руси, від Олега до Ярослава, були вільні, мали свій закон "Копу" - суд, де рішали всі свої станові справи, а до королівсько-княжої скарбниці платили восени однора­зово означену дань кунами, воском і медом.

З цих кількох речень маємо історію Кімер ії-Самарії-Смерії, вітчини ’’найсправедливіших на світі”. Не маємо причини не віри­ти Гомерові, найстаршому історикові світу, що написав те, що знав про нас, найсправедливіших, в порівнанні до своїх земля ків- греків підлих, брехливих, які не гидили ніякими засобами, щоб об­дурити, використати і знищити свого суперника. Це говорить грек. Гомер говорить, що кімери мали столицю-цісто і державу-царство- царів, що, як побачимо, стверджує пізніший грецький історик Ге­родот. Дальше Гомер стверджує, що кімери мали багато худоби, їли багато молочних виробів, а з кобилячого молока робили прав­доподібно п’янкий напій ’’кумис”. Гомер також думав, що Україна в порівнанні до соняшної і теплої Гелляди є холодна, покрита^ хмарами і мраками-туманом. А тепер покличмо ще старших свід­ків, які не брехали.

З науки гідроніміки і топоніміки знаємо, що назви рік, озер, гір і околиць надавали народи, які вперше над тими ріками, озерами чи біля тих гір жили.

Ріка Сакмара впадає в ріку Ураль. Щоб доказати, що на­зви рік є такі давні, як народи, що над ними колись жили, на­веду кілька прикладів. На Підкарпатті між селами Лючею і Клю­чевом є гора і потік з назвою ’’Сарат". Ніхто не розумів тої на­зви. Санскритське (давноіндійське) слово ”сарс“ означає рідкий, на­ше ”чир“-рідка зупа з муки, ”сараті“-тече, '^,capiτ^u-πoτiκ. (Гр. зера- потік-ріка). Отже, як бачимо, над тим потоком жили 6.000 літ тому наші предки з мовою Санскриту і той потік назвали ”Саріт“-”Са- рат".

Багато рік і місцевостей на Україні зветься Козарівка. Ко­ли Святослав знищив хозарську державу, яких русини звали ”ко- зарами", він маси полонених хозар розселив по цілій Україні. Ли­ше на Полтавщині 5 річок ’’козарівок", допливів р. Росі, Случі, Ірпеня, Вислівки і Побутки. Багато є також місцевостей ’’Козаре- вичі‘, а одна з такою назвою є аж в СтаниславІвщині. Ріка "Kaco- гівка“ на Полтавщині с місцем поселення касогів, яких імператор Ярослав привіз з походу на Кавказ 1029 р. (14.) Друга річка там- же зветься "Литвинка". Там посадив Імператор Ярослав литовців, приведених з походу 1040 р.

Повище наведене повинно переконати читача остаточно, що простір від Карпат по Урал і Кавказ — це правітчина індо- праукраїнців, потемків Яфета, смерів - самарів, яким Творець світу подарував ту землю в посідання після потопу. Якась частина тих самарів від 5-2 тисяч літ до Xp. здобула Малу Азію (Ірак, Палес­тину, Анатолію). До тих племен ми прийдемо.

Після цих доказів, що ми автохтони нашої землі від ”Орі- няцької Доби” — ми повернемо знову до наших предків трипіль­ців. Геродот і Гомер стверджують, що перед скитами на Україні жили кімери, біблійні ґомери, а Ґомер і Maror, за свідоцтвом біблії, це сини Яфета. Ми знаємо, що кимери ділилися на 3 галузі, пра­вовій Дніпра (Галичина. Волинь, Правобережжя Дніпра) жила галузь кимерів-смерів-самарів хліборобів-скотарів-оріїв. На Лівобережжі в Причорноморі жила друга галузь кимерів скотарів і рибаків. Пови­ще обох згаданих груп, в лісостепі аж до московських болот, тобто де джерел Дніпра і Дону жила третя група кимерів ловців і ско­тарів. Це часи 8 тисяч літ тому. Перша група, це предки трипіль­ців, друга група, це кимери Тмутороканської Pycu, третя група, це найбільше плем’я сіверян княжих часів. Повище 3-тьої групи (сіве­рян) жили гтраугрофінські племена, з яких пізніше постали моска­лі. (2. ст. 122 і 115).

Що в оріняцькій добі наші орії-праукраїнці високорослі (кроманьонці) залюднили з України 25 тисяч літ тому центрально- західню і північну Европу, доказують такі археологи: нім. С. Рей­нах, Й. Баєр, О. Менгін, Г. Обермаєр, Р. Зегер, анг. І. Ґаррод та Л. Цоц і Г. Брей. Перед ними француз М. Буль ствердив, що оріняцька раса і культура прийшла з України. З наших археоло­гів тої думки є Ю. Полянсъкий, П. Євфименко, А. Юра, Л. Коз- ловський (поляк) та Ф. Гончар (чех) (2. ст. 67).

Про трипільців знаємо з археології, що вони управляли пшеницю, жито, ячмінь, просо, лен, коноплі та ярину вже 4.500 літ до Христа. Орій з оріняцької доби зрушував чорнозем України со- хою-дручком т. зв. "ором", тому кусник дручка у возі, чи плузі, до якого припряжений кінь, зветься до сьогодні ”орчик“. На­зва тисячолітня. Трипільці 3.500 літ до Xp. мали дерев’яний плуг з мідяним, а пізніше мосяжним лемішем, до якого запрягали во­лів. Той плуг дальше звався ор, плугатор звався ’’орач", а робота ораннял (а не плуженням) до сьогодні. Збіжжя жали кістяними, а пізніше мідяними і бронзовими серпами. Молотили ціпами одні з перших в Eeponi. Слово ”цепъ“ зрозуміле усім слов’янам, — це зве­но ланцюга. Староруське ”цепь-ланцюг”. Ціп, це зв’язані шкіря­ним звеном-цеп’ю 2 дручки. Зерно розтирали на камінних зернотер­ках. Окрім хліборобства трипільці плекали 2 раси рогатої худоби, довго і короткорогу. Окрім рогатої худоби мали коні, вівці, кози і свині. До стереження отар освоїли пса. Мали багато бджіл, як їх свояки малоазійські хати й сумери. Пили питний алькоголевий мід. Мали кілька родів менш алькоголевих напоїв, як і їх свояки в Малій Азії, з ячменю і сушених овочів. Знали яблуню, грушу і че­решню. (2. ст. 124/ Рис. 8).

Трипільські правобічні племена, це осілі хлібороби. З неба вони не впали, мали предків від ’’Оріняцької Доби", а може з "Палеоліту" 40.000 літ до Xp., бо висока т. зв. "Кроманьонська лю­дина" живе на Україні з тих часів. Самари-трипільці перші на світі розвинули житлове будівництво хат. До того часу на цілому світі, а в Малій Азії по селах до сьогодні, будують мешкання окру­глі. Округлі шатра мали семіти й усі кочовики та американські індіяни. Чому? — І. Округла хата скоріше нагрівається, дим вихо­дить дірою в округлому даху. — II. Не потрібно печі, стола. Окру­глі шатра і очеретяні домики легко пересувальні з місця на інше. Трипільці перші з народів тодішнього світу починають будувати прямокутні хати з пенею, вікнами, ба з нечуваним до того часу в будівництвах винаходом — ’’підлогою¹'. Де і за яким пляном буду­вали трипільці свої молдерні на той час мешкання? — Над ріками, на підвищених рівних площах у виді кола або півкола. Плян ха­ти: Хати їх були від 25-45 метрів довгі, залежно від числа жите­лів в них і їх заможності. Широкі були лише на 3 метри. Техні­ка будування. Копали яму 60 центиметрів глибоку і так довгу, як довга мала бути хата. Глину викидали на зовні ями. Тепер кололи на 2 половини колоди, грубі около пів метра, так довгі, як широ­ка була яма. Укладали колоди плоскою стороною до дна ями, щільно одну коло одної. Місили ногами змішану з половою глину, робили з неї круглі валки і клали на колоди вздовж ями, щільно валок коло валка, грубости 25 цм. (9 інчів). Глину-валки утопту­вали, а поверхню вигладжували та полишали на кілька днів сох­нути. На висохлу поверхню накладали грубу верству сухого дере­ва, підпалювали і докидали до вогню дерева (дров) так довго, аж глина розпеклася до червоности і стала суцільною цеглою. Це був фундамент хати, теплий, відпорний на вологість і миші. На той фундамент накладали верству глини, убивали її тягарами. а звер­ху мазали рідкою вимішаною з дрібного половою глиною. Мазання підлоги глиною, як дерев’яні чумацькі вози трипільців, будовані без

РИС.8

ТРИПІЛЬСЬКА КУЛЬТУРА

одного цвяшка металю, були передавані з покоління в покоління на Україні майже до 20-го стол. Це доказує також тяглість народу в сивину тисячоліть. На вимазаній глиною підлозі будували в куті кожної кімнати піч з випалених до твердоти цегли глиняних плит. З таких плит робили фундамент і мурували піч. Вимуровану піч об­мазували зверха глиною і білилом. Наші трипільці тому 5-6 літ мали муровані печі, яких у тих часах не мав ніякий нарід світу. Такі печі добре пекли хліб, варили, довго держали горяч і давали багато тепла. При задній стіні печі був комин, мурований з мен­шої форми цегляних плиток, але не на верх хати, бо решти коми­на археологи не знайшли. Це треба пояснити тим, що комин був випущений не просто в гору на дах, а під прямим кутом через отвір в задній стіні, на зовні стіни, може яких 3 фіти (1 м.), а опі­сля вгору. Чому так? — Трипільські хати були криті соломою, дах був низький. З низького комина вилітають іскри, що можуть лег­ко запалити солому, тому комин треба було віддалити назовні від даху. Такий комин був плетений з пруття і з обох сторін обмаза­ний глиною. Такі комини мали низькі хати на Гуцульщині і ПІд- карпатті ще до 1-ої світової війни. То була причина, що археоло­ги не могли знайти комина, бо коли згоріла хата, з комина остала­ся лише тонка обмазка. (2. ст. 25). Комин з пруття був легкий і йому можна було надати довільну форму. Стіни будували з уко­паних в землю кругляків т. зв. ”столбів“, і це був кістяк хати. Поміж стовпами городили пліт з грубої ліщини й обмазували грубо з обох боків глиною. Хату ділили на кілька кімнат, в кожній була піч. В стінах лишали отвори на вікно і двері. Вікна були малі, за­мість шиби на раму була натягнена болона з видутого свинячого або волового міхура. Така освітлена кімната вдень вікном, звалася ’’сві­тлицею*'. Двері були на т. зв. бігунах (Рис. 9-10) Дах був солом'яний дуже подібний до солом’яних дахів хат України до І. світ, війни, лише далеко нижчий. Такий самий стиль українських солом’яних дахів мали свояки трипільців етруски, чи як вони себе звали, ”ру- сени“ в Італії. Стиль солом’яних дахів, плетених коминів і две­рей на бігунах перетривав тисячоліття. Це знову доказ тяглости існування нашого народу на Україні крізь сивину тисячоліть. (2 ст. 125-130). До тепер знайдено звиш 500 поселень трипільців від дже­рел Пруту, почерез Дністер, в напрямі на Галич, Тернопіль, Новго­род Волинський, Остер, а звідти на південь до околиць Канева і правим берегом Дніпра до Чорного моря. На цій поверхні викрито до сьогодні найдавнішу трипільську кераміку. Появилась та кера­міка в 5 відступах часу. За археологом Курінним той час вигля­дає так:

I. Найстарший час від 3.500 - 3.000 літ до Христа

II. Наступний час від 3.000 - 2.500 літ до Христа ПІ. Наступний час від 2.000 - 1.500 літ до Христа IV. Наймолодший час від 1.500 - 1.000 літ до Христа

Ця тяглість кераміки доказує беззаперечно, що трипільці- самари — це наші праруси, автохтони української землі від ”ОрІ- няцької Доби*, які перейшли багато еволюцій, заки витворили таку високу культуру хліборобства, будівництва, кераміки, металюргії та військовости і, мабуть, письма.

Пригляньмося культурі трсипільців:

Триполянки уміли ткати два роди полотна, тонке на сороч­ки і грубе на покривала. З овечої вовни виробляли сукно. Сумер- ські, хатські та трипільські вояки носили шоломи з сирої волової шкіри і вовняні плащі. (28 і 2. ст. 140-145), Полотна уміли краси­ти тривкими природними красками. Викопані жіночі фіґурки дока­зують, як одягалися триполянки. (2. ст. 140-150). Як були убрані мужчини, не відомо, та судячи з убрання оріїв Малої Азії й Індії та княжих часів Руси, ”смери*‘ носили білі штани й білу сорочку поверх штанів, І так осталося аж до І. світ, війни.

Пригляньмося кераміці трипільців, яка до сьогодні викли­кує в західньоевропейських археологів подив і заздрість. Та ке­раміка була тонка, гладка, дзвінка, як порцеляна, артистично роз­мальована фарбами білою, чорною, червоною і теми о каштановою. Тими фарбами були виведені артистичні узори, дуже подібні до мо­тивів писанок Гуцульщини. Ту кераміку виробляли і малювали три­полянки, бо відбитки жіночих пальців залишились на кераміці. (Рис. 9-Ю).

Крім посудин виробляли триполянки фіґурки "Матері Зем­лі" (символ родючости), і з них ми знаємо, який одяг носили трипо­лянки. Виробляли також звірячі фіґурки, переважно круторогих во­лів. Знайдено табличку з малюнком бика довгорогої породи (2. ст. 140-150), Це вказує, що всі орії, вихідці з України, в Іраку, Малій Азії, Індії, Єгипті, Палестині та довкола Середземного моря визна­вали культ бика. Це був символ сили і джерело добробуту оріїв, це був їх національний тотем-опікун добробуту, ^,,∂ap Дадсбога". Юдеї — скотарі, зблизившись до Палестини, попали під вплив вищої культури палестинських оріїв і їх тотему, вилляли золотого бичка (тельця), що із-за нього так гнівався на гебреїв Мойсей. Трипіль­ські майстри виробляли кістяні серпи, гачки до ловлення рибй, ігли, шила і гребені, кремінні бойові сокири, долота, мотики, ножі. Усі вироби з каменю І кости були гладко ошліфовані.

З Буковини і Бесарабії із-за перенаселення трипільці увій­шли до Семигороду (коло 3.000 літ до Xp.). В Семигороді, знай­шовши мідь, виробляють з міді опісля ж з бронзи боєві мечі, а для домашнього вжитку сокири, вістря списів і стріл, лемеші до плуга та Інші речі. А що в Семигороді не родило збіжжя, прова­дять за збіжжя вимінну торгівлю зі своїми братами на Україні. В пошуках за міддю, трипільці розселюються аж до Сербії та мабуть в Грецію і острів Крету, де постала пізніше т. зв. ’’Микен- ська культура” з близнючо до трипільської подібною керамікою (2. ст. 147-151).

Предки волиняків і бужан, хоч належали до родини три­пільців, не розвинули мистецтва виробу кераміки так високо, як племена їх південних свояків. Вони розвинули високо культуру ви­робу з кременю, що носить назву "Надбужанськсії культури⁴⁴. Над- бужанцІ густо заселювали Сокальщину, Томашівщину і Грубешів- щину, це були предки волинян і дулібів, їхні кремінні сокири бу­ли артистично вишліфовані І мали леза-(вістря) так острі, як ме­талеві. Подібно були артистично відшліфовані вістря списів, стріл, кремінних серпів і ножів. їхні вироби були пошукувані сусідами - трипільцями, бо вироби з міді і бронзи були дуже дорогі. Тому/ лише багаті люди могли їх купити. Трипільці заселювали Україну \у густо. В стику рік Богу і Синюхи відкопано трипільське селище, що мало звиш 200 довгих хат, де жило около 2.000 люду. В іншо­му великому селищі коло Заліщик знайдено випалений з глини бу­бон, на іякий натягнено шкіру. Такої форми бубнів уживали і ужи­вають дотепер в Індії та на острові Самара на Філіпінах. В За- лІщиках крім кремінних, кам’яних та рогових виробів знайдено та­кож вироби з міді (сусідство з Семигородом). На Лівобережжі, в Причорномор’ї і ПриозІв’ї до Кавказу, десь від міста Сумів і Са­ратова на південь, на тих великих степових просторах жили від ти­сячоліть потомки другої згаданої групи кочових самарів, скотарсько- рибацьких племен. Це були ті самі люди, що трипільці, лише ма­ли інший спосіб життя: скотарський. Сама природа в степах з буй­ною травою і чистою водою подавала їм такий спосіб життя. Це бу­ли ті Гомерові і Геродотові ’’кімерійці", ”молокоїди“, найсправе- дливіші з усіх народів світу. Вони за хліб, коні, зброю вели ви- мінну торгівлю з тими трипільцями, що правобіч Дніпра, бо в їх похованнях знайдено речі цього трипільського виробу. (2. ст. 165-170). Що ті племена не були хліборобські доказує те, що вони хоро­нили своїх покійників випростованих і посипаних червоною охрою. Правобережні трипільці хоронили своїх покійників скорчених, поло-

* жених на бік. Кімери-скотарі жили в Причорномор’ї від Дніпра по Волгу. їх назва самари, грецьке кімери. За свідченням Геродота їх було дві групи: "східна і західна⁴¹. Це вповні потверджують 2 ріки Самари і 2 столиці Самари. Східня близько Волги (Куйбишев), а за­хідна над Дніпром.

Десь в початках 2-го тисячоліття з невідомих ближче при­чин, почали самари-кочовики війну з самарами-хліборобами — три­пільцями. Можна додумуватися, що були 2 причини натиску кочо­вих самарів (кимерів) на осілих. Перша причина — натиск скитів з-за Уралу, друга - багатство трипільців. Знаємо з Історії, що кочо­ві народи, об’єднані одним проводом, все перемагали осілі, необ’єдна­ні одним проводом хліборобські племена. Самари кочовики поневолю­ють трипільців і, самозрозуміло, обдирають з майна, бо від того часу кераміка трипільців стає бідніша {2. ст. 165-178).

Самари-кочовики говорили тою самою мовою, що самари- трипільці, вони мішаються з трипільцями, і охрові гроби доходять в Галичині до джерел Дністра. Правобічні трипільці — Самари, гр, кімери — тивери, це предки тиверців, уличів, полян. Тому рі­ка Дністер звалася Кимер-Тимер — Тивер. (2. ст. 147-151). Греки змінювали назви, іцо-століття.

Мабуть причиною нападу кімерів-кочовиків були оба при­пущення. Кимери-скотарі, відступаючи перед скитами, пограбили трипільців з їх багатства, і одна їх чаїстина, як панівна осталася деякий час в Галичині, Буковині і Бесарабії. Друга частина перей­шла у Волощину, а через Семигород аж у середнє Потиося. Oxpo- вики-кімери хоронили своїх посиланих червоною охрою мерців в прямокутних могилах із заокругленими кутами, прикритих верствою дубових колод. На Правобережжі охровики прийняли похоронний звичай трипільців, тож кістяки, присипані охрою, € скорчені. Чо­ловіки лежать в більшості на правому, а жінки на лівому боці (2. ст. 170). Це ще не була загальна мандрівка кімерів-скотарів (вона наступила 200 літ пізніше), лише перша хвиля. Трипільці були хлі­бороби, а хлібороби — не вояки. Хліборобська нація, а трипільці зо­крема, творили союз племен, не націю, не мали сталої армії, тому впали жертвою грабежі кочових свояків. Хліборобському народові трипільців, що не мав своєї армії, лишилися дві можливості: під­датися, стратити майно і волю, або емігрувати. Мабуть якісь неві­домі нам племена більш північно-лівобережних трипільців, вибра­ли цю другу можливість під натиском великих сил кочових лівобе­режних сусідів.

Історія нотує еміграції добровільні й примусові. У тих ча­сах емігрували багаті, енергійні, сміливі, підприємливі, що мали во­зи, тяглову худобу і стада, які підчас довгої мандрівки заосмотрю- вали їх родини в м’ясо і молоко. Вони садовили свої родини на вози з напнятими будами, а за возами гнали свої стада, йдучи на зустріч невідомій долі.

Лише народ, що в обороні землі і волі ставить своєю ме­тою вритися в рідну землю, перемогти або згинути, викликує пова­гу в напасника. Еміграція одної частини трипільців була причиною,' чому скотарські самари опанували обезсилені трипільські землі. Що промовляє за повище сказаним?

На Правобережжі і Лівобережжі археологи не знайшли ма­сових з тих часів поховань убитих в бою (пробиті кості, черепи, кінці стріл в кістяках), зате знайдено напрямок еміграції трипіль­ців, де вони підчас мандрівки залишали свою високомистецьку ке­раміку. Самозрозуміло, більш південні племена трипільців, а може бідніша верства населення залишилася І, хоч ограблена напасника- ми-самарамц скотарями, асимілювала їх, чого доказом симбіоза по­ховань, (скорчені кістяки і червона охра). Кераміка, однак, появля­ється, хоч з трипільським розписом взорів, але бідніше розмальова­на та й не так дбайливо вигладжена, ще й тонка. (2. ст. 220). Ті часті еміграції оріїв-праукраїнців з їх маточника України, були од­ною з причин, чому наші прапредки не побудували на взІр Ри­му (хоч були старші від римлян) міцної держави, кам’яних міст, замісів, твердинь, битих шляхів, мостів та інших свідків слави, ве­личі й могучості народу.

Напрямок еміграції трипільців: В 1921 р. шведський архео­лог Андерсон знайшов в північному Китаї, в провінції Канзу близ- нючу трипільську кераміку (2. ст. 223). Зацікавлені тим європейські археологи (їх трипільська кераміка спеціально цікавила): Г. ШмІдт, Г. Арне, Г. Кюн, О. Менґін, І. Франкфурт, Л. Бахгофер та Ф. Дрейк, поспішили прослідити ту кераміку. Вони ствердили одного- л ос но, що- тої самої форми, виготовлення орнаментації є лише близ- нюча трипільська кераміка України (2. ст. 223).

З провінції Канзу люди тої кераміки перейшли до Японії, де знайдено також її залишки. В кожному місці, де знайдено ту кераміку, знайдено і людей іншої іраси, яка за тисячі літ ще не зовсім змонгольщилася. Японські ”самураї“ — самараї - самари ма­ли б бути тими залишками. Німецькі археологи не могли вийти з дива, коли в розкопах трипільської кераміки в Японії, знайшли притаманні оріям-трипільцям жіночі фігурки ’’Матері Землі", боги­ні родючости (2. ст. 226 та 141).

Іншцй німецький археолог, Г. Кюн, досліджуючи ті кера­міки в 1955 р. ще раз ствердив, що північнокитайська і японська кераміки е галуззю трипільської, занесені на Далекий Схід емігра­цією з України. (142).

Твердження Кюна заінтригувало московських археологів А. Окладникова і С. КІсельова. Вони провели в Сибірі основні розко­пи в районі озера Байкал і над рікою Єнісеєм знайшли речі три­пільців,,які беззаперечно доказують, що від 2.500-1.300 літ до Xp. туди переходили чи там жили люди з Причорномор’я, тобто три­пільці. Докази: Поховання людей трипільської культури, окрім ма­льованої кераміки, перламутрового намиста, жіночих фігурок, про- сверлених іклів дикого кабана, мали кістяки мерців, посилані чер­воною охрою, як кістяки трипільців на Україні. (143. 144). Ще піз­ніша присутність сам арі в-трипільці в в Камбоджі, де до сьогодні живуть потомки народу т. зв. ^1,κτM,epiβ^tt-XMepiβ, чи це не назва на­ших кімерів-сумерів? Вони ще в 1432 р. мали свою т. зв. ’’дер­жаву кмерів" - кІмерів з столицею в ”Анкор-Сват" — наше ’’За­тишшя Святе". їх різьби, святині, малювання, вироби золотництва збуджують подив і захоплення новочаених інженерів. Це вже є близнючо-подібне до індіянської культури в центральній Америці. Разом з кімерами осіли племена ’’київ", китайське ”куї“ і ’’бравих", китайське ^,,6pao^,, ”кашів“-китайське ’’касенґ", ярих — кит. ”яраї", ”явів-кит: ”ио", ^,,κapiβ^ιe, кит: ’’карени" і десятки інших індомаліяй- ських племен. Для усіх народів світу ці назви чужі, але для нас вони зрозумілі. Присутність самарів на острові ’’Самара" у Філіпіічах доказує дальшу мандрівку самарід з України. Таких подібних назов ані історія, анІ політика не нотує. Назви краям, островам, морям надавали в історії тисячоліть народи, які там жили колись, або до сьогодні живуть.

Ці народи ми обстежимо докладніше. Археологи думають, що вже в тих часах були мореплавні зв’язки між Америкою і Фі­лій і нами, точніше між ФілІпінами і Мексикой. Вони дошукуються копіння — джерел індіянської мальованої кераміки і їх різьби у зв’язках з вандрівкою наших трипільців через південний Китай, Камбоджу, ФІліпіни до Центральної Америки, кераміки, різьби й культури Інків, маїв, азтеків, мужиків, запотеків та інших індіян- ських племен. Тої думки є американські археологи (146, 147, 148. 149, 150). Вони доказують, що переселення відбулося від 9-8 етол. до Xp. Це ‘ стверджують китайські історичні джерела; вони гово­рять, що 771 р. до Xp. ’’західні народи¹* напали на китайську дер­жаву ”Чов“ та здобули її столицю ^,Tαo" в теперішній провінції ’’!Пенсі". (151). Китайські джерела стверджують, що самари ішли з боєм, брали перешкоди силою й ішли дальше. (151 ібід). Вони поклали кінець китайській державі "Чов". Р. Гайне-Ґельдрен у своїй пращ доказує, що культуру народів кімерів - самарів слідно з України через т. зв. ’’Джунґарську браму (Китай), Японію, Індо­незію, Мелянезію, Нову Зеландію та Філіпіни до Америки'¹.

Тепер нам зрозуміло, чому японська верхівка зветься ’’са­мураями" - (самура-г-самари), чому в Індокитаї с”хімерська держа­ва", чому є т. зв. Малайський півострів (племени маликів-малюхів), чому назви Саматра (Суматра), Самарано, Самарінда, Ява (бог Явес) в індонезійській республиці, чому в філіпінському архіїпеляґу є острів і море ^ftCaMapa", чому західня частина Гвінеї зветься Орія- на і т. п. (152, 153, 154). За свідченням тих археологів самари- кімери, траки, іллірійці, тогари й інші, що жили коло ПотІйського (Чорного) моря брали участь в тій мандрівці, Р. Гайне-Ґельдрен зве ті народи ’’Понтійською мандрівкою народів", бо ці народи жили на північ, схід і захід від Чорного моря (Понту). Та еміграція принесла свою культуру до Центральної Америки. Археологічна ви­става в Ню Йорку у вересні 1949 р. року в Природничому музею, докази згаданих археологів ствердила.

Та вистава відбулася з нагоди ’’Міжнародного Конгресу гео­логів" усіх трьох Америк Північної, Центральної і Південної. (152).. На цьому кінчаємо вандрівку галузі наших трипільців, їх сліди знайдемо ще в Ірані. Повертаємося до трипільців, що позістали в Україні, бо вони були нашими предками. (2. ст. 226-228).