10. Напередодні катастрофи Xlll століття

— Слов'яни прийшли з Вісла-Одерськогоміжріччя на Балкани зі своєю самобутньою мовою, чи ні?

Етногенез слов'ян припав на межу ер, як ми вже казали. Щодо мови, то єдиний пращур у всіх сучасних слов'янських мов безумовно був.

Отже, слов'яни стрімко розселяються майже у межах свого тепе­рішнього, звичного проживання. Вони прийшли за тією ж готською діагоналлю, мабуть, і з тими самими мотивами. Не зустрічаючи осо­бливого опору на своєму шляху.

— Заселяють Чернігівщину, Житомирщину, Поділля...

Виходять до кордонів причорноморського степу. Оселяються біля околиць Візантійської імперії.

— Де їх і помічає Прокопій Кесарійський...

Атож, і розповідає нам, що ці високі блакитноокі блондини не бо­яться води, харчуються кашею та дуже войовничі, навіть підступні. Гранично харизматичні та винахідливі. В археологічному розумінні вони миттєво розселилися по всій Східній Європі. Про це свідчить єдність ознак матеріальної культури, і навіть незначні мовні відмін­ності. Либонь, такому стрімкому процесу міграції ніщо на той мо­мент не заважало. У середині VI ст. у Константинополі починається епідемія чуми.

— Яка прийшла з Індії чи арабської частини...

Цього не можу сказати, ніби з Єгипту. Чума викошує величезну кількість населення, і це багато в чому розчистило шлях розселення слов’ян, їх уже ніщо не зупиняло.

— Чиї території вони займали?

Готів, кельтів, даків і таке інше. Всі ці племінні спільноти та вар­варські держави канули в Лету. Важливо зауважити, з приводу чуми, що велике значення для збереження популяції самих слов'ян відігра­ла особлива манера організовувати своє житло. Вони жили у напів­землянках — це такий котлован метра півтора глибиною, над яким зведені стіни з сирцю чи дерева та перекинутий двосхилий дах. Коли маєш справу з ранньослов'янською археологією, характерною від­мінністю цих напівземлянок є купи каміння в одному з кутів. Це за­лишки пічки-кам’янки. Вона була присутня в кожному такому житлі. Принцип дії пічок-кам'янок чимось нагадує сучасні сауни. Каміння в осередку нагрівається і тримає тепло доволі довгий час, хоча дро­ва вже не горять. У процесі протоплювання житла дим залишається всередині приміщення. Земляні стіни, до речі, також краще трима­ють тепло. Перебувати в цей момент усередині небезпечно — чад­ний газ. Після того, як потрібну температуру набрано, приміщення провітрюють. У чому принадність цього процесу? У дезінсекції та дератизації. Вуглекислий газ вбиває все живе всередині оселі, запо­бігає розмноженню різноманітних паразитів і мишей.

— Звідси, мабуть, і пішла «лазня по-чорному». Чорна кіптява залишається від диму на стінах...

Я був у такій лазні, старовірській, у рамках однієї,етнографічної поїздки. Це зовсім не те, що інші подібні заклади... Під час середньо­вічних епідемій чуми завжди винищували кішок. Люди інтуїтивно тямили, що котів треба гнати якомога далі, якщо не хочеш зарази­тися. Але про бактерії та чумні палички в ті часи, певна річ, ніхто не знав. Чуму розносили блохи, а ті жили в котячій вовні, перестри­буючи від тварини до тварини. Коти, як відомо, домашні тварини, тяжіють до людей. Блохи харчуються кров’ю. Якщо в неї чумна па­личка, то зоб комах роздувається, не даючи можливості насититися. Голодна блоха стрибає з тварини на тварину, вмираючи, зрештою, з голоду. Але своїми укусами встигає заразити багатьох.

— Але степові простори, як я розумію, слов'яни не засели­ли — кочівники завадили...

Швидше, клімат. Слов'яни — хлібороби, а степ — посушливий. Освоювати його нецікаво. Вони займають саме ту екосистему, яку колись експлуатували трипільці, а потім і черняхівські племена: лі­состепові та лісові простори. Слов’янське поселення, зазвичай, роз­ташовувалося на узліссі, біля річки в надзаплавній терасі.

— Таку шостому столітті виникло перше таке поселення на місці Києва...

Ліс у слов'янській міфології — місце укриття, зона, що не викли­кає якогось жаху. У лісі використовують підсічне сільське господар­ство. Знову ж таки, оранка родючих земель неможлива без міцних плугів. Як наслідок — високо розвинене металургійне виробництво.

— А хто такі білі хорвати? Трохи відволічу вас своїм запи­танням...

Населення синхронного періоду північно-західної України та Карпатських відрогів. Східнослов'янські племена, які у VII ст. пересе­лилися на Балкани. Інформації про них дуже мало. Вони емігрували з прабатьківщини під тиском сусідніх народів і в контексті запрошен­ня візантійського імператора приєднатися до боротьби з аварами.

— А сюди вони прийшли звідки?

Із того ж таки Помор’я. Це одна зі слов’янських спільнот.

У IX ст. рештки хорватів на території Буковини та Галичини, вочевидь, зносять кочові племена угорців, які знялися з просто­рів Північного Причорномор’я в інстинкті «набуття батьківщини». Батьківщину, на чолі з Арпадом, вони здобули в Паннонії, а про білих хорватів тепер свідчать лише мітохондріальні лінії в ігрек-хромо- сомних гаплогрупах при палеогенетичних дослідженнях нащадків угорських завойовників. Своєю чергою, угорців із Причорномор’я витіснили печеніги.

906 року угорці поклали край ранній слов’янській державі в Центральній Європі під назвою Велика Моравія, що існувала зі сере­дини VII століття. До речі, Кирила та Мефодія спершу запросив князь Ростислав 863 року саме до Моравії зі своєю місією з.поширення хри­стиянства та грамоти.

— Для прив'язки: а Русь у цей час, Київська...

А в цей час Русь запрошує на князювання варягів в 862 році, згід­но з «Повістю минулих літ». Аскольд і Дир — дружинники Рюрика — підпорядковують собі Київ, прямуючи з півночі до Константинополя. Закладаючи державність найбільшої держави Східної Європи періо­ду раннього середньовіччя.

— Краще закінчімо ще з двома народами у нас тут на Сході України — це печеніги та половці, коли вони з'явилися?Вони при­йшли надовго, завжди були тлом...

Це степова тріада народів, що послідовно змінювала один одно­го: печеніги, торки, половці. Всі жили між берегом Чорного моря та південним кордоном Русі. Всі вони прославилися своєю співпрацею то з Візантією чи то з Руссю. Через що потрапили до уваги історичних джерел. Унаслідок чого російський князь Святослав — після фіаско зі своєю дунайською політикою (що торкалася інтересів тих самих ро- меїв) — втратив голову десь біля Дніпровських порогів.

— На зворотному шляху з Доростола — столиці, що не відбу­лася, до Києва...

Це була його особиста військова та політична невдача, крах бага­торічного проекту. Відвоювати Болгарію за Дунаєм йому не дали ві­зантійці, чиєю зоною впливу вона на той момент була. Святослав де­кларував перенесення столиці своєї держави у Подунав'я. Ймовірно, відлунням ідеологічного обґрунтування цього прагнення є версія саме нижньодунайського походження «землі руської», звідки вона «єсть пішла» у пізнішій «Повісті минулих літ». Завдяки цьому незро­зумілому потягу до Балкан Святослав цілком міг би претендувати на роль першого імперіаліста в династії Рюриковичів. Такий собі про­тотип Петра Першого з його зовнішньополітичними комплексами, що виявилися в бажанні заснувати свою нову столицю десь на не­стабільних околицях своєї країни.

Печеніги кочували спершу в Приараллі, поки наприкінці IX ст. не були витіснені східними сусідами на захід. У причорноморських степах вони зустріли угорців, яких самі вичавили звідти далі в Паннонію. Але з середини XI ст. також переселилися туди, за колиш­німи сусідами. Причиною став розгром печенігів Ярославом Мудрим під час їхньої останньої облоги Києва в 1036 році. Загалом, печенігів у Причорномор'ї дуже посилив сам Святослав, розгромивши в 965 році Хазарський каганат, який межував з Руссю на сході.

— В якій області?

На південному сході. Каганат розташовувався у Нижньому Поволжі. Десь у районі Астрахані, у дельті, розмістилася їхня леген­дарна столиця Ітіль. Святослав розорив це напівкочове державне об'єднання перед тим, як висуватися наприкінці 960-х років на свій улюблений Дунай.

— Прикрив запілля...

Ще б пак: звільнив тим самим шлях у запілля печенігам, які зреш­тою позбавили його голови, чекаючи на зворотному шляху з Балкан.

— Як відомо, не без інтриг Візантії. А хто такі торки?

Чергова кочова кісточка доміно, що падає. Середньовічні тюр­ки кочували у причорноморських степах у XI ст. між печенігами та половцями. Останні вичавили їх на захід, перших вибив із степів Ярослав Мудрий — по ланцюжку відбулося переміщення на місце, що звільнилося. Це якщо дуже схематично казати. Насправді в цих степових справах усе було набагато складніше. Деякі частини цієї кочової спільноти дожили до першої половини XIII ст. і мали щастя пізнати на своїй шкурі всю красу політики татаро-монголів.

— Це означає, що вони більше за інших у цій тріаді були схиль­ними перейти з осілості...

Мабуть, далися взнаки тісні та довготривалі контакти з Київською Руссю. Щось подібне сталося і в половецькій кочовій спільноті. Вони також залишили топоніміку на урбаністичній мапі середньовічного Причорномор’я, що стало певною несподіванкою для вітчизняних медієвістів, оскільки тема мало вивчена. Авжеж, є серйозні підстави вважати, що до заснування середньовічного міста та порту Білгород на Дністрі мають стосунок саме половці. Половці займали причорно­морські степи у XII—XIII ст. Половці, кипчаки, кумани — різні назви одного і того ж народу, або гілки одного великого родоплемінного союзу. Він був настільки великий, що євразійський степ, від Дунаю до Байкалу, в синхронний період отримав назву «Дешт-і-Кипчак» — тобто, Половецький степ.

— Саме половці втягнули руських князів у свої розбірки з монголами?

Атож, битва при річці Калка 1223 року була монголами спершу запланована, якщо так можна сказати, проти половців. Але ті попро­сили про допомогу русів, із якими перебували на той час у династич­них взаєминах. Якщо спробувати увімкнути фантазію і поміркувати, чи пішли б монголи на Русь у 1240 році, якби не участь у первинному розбраті, то відповідь та сама: аякже, пішли б. У такому конфлікті степу з осілим світом Східної Європи загалом та українських земель зокрема вбачається закономірність, що не передбачала винятків. Після європейського походу 1236—1240 років половці як самостійна політична одиниця припинили своє існування, але присутність ет­носу в північнопричорноморському степу зберігалася під впливом інших структур. До прикладу, улуса беклярбека Ногая, який правив найзахіднішою частиною Золотої Орди у 1235—1300 роках, розта­шовуючись у міжріччі Дунаю та Дністра.

— Ногай був ханської крові?

Авжеж, цілком законний правитель свого наділу, один із ону­ків сьомого сина Джучі. Але нелюдимий, схильний до сепаратизму. Займався тут рекетом і здирництвом щодо балканських країн, не ді­лився зі Сараєм. Закінчив відповідно: у 1299 році у битві в місцевості під назвою Куканлик (співзвучно Куяльнику неподалік від теперіш­ньої Одеси, хоча достеменно топонім не ідентифіковано) був ущент розгромлений військами Тохти, хана Золотої Орди. Я все це до того, що саме тут — у нижньому Подунав’ї та Подністров'ї приблизно в ос­танній чверті XIII століття з'являються такі міста як Кілія та Білгород. Ми знаємо це з результатів археологічних розкопок і письмових доку­ментів. Розкопки проводили лише в Білгороді, що зберігся.

— Кілія хіба не збереглася?

Теперішню т. зв. нову Кілію заснував молдавський господар Стефан Великий у червні 1479 року, а стара, рання Кілія була навпро­ти, на правому березі північного рукава Дунаю, у гирлі, на острові. Археологічно її не виявили. Мабуть, була знищена внаслідок берего­вої ерозії. Так от, у Білгороді розкопки виявили саме східний вигляд раннього міста. Він складався з будинків із глинобитними суфами (лежанками], теплою підлогою (типу гіпокауста) та тандирами, від­повідний набір кераміки. У 1330-х роках тут іще правили якісь «на­чальники міста серед вогнепоклонників», тобто шаманісти, отже, степовики.

Турецький мандрівник Евлія Челебі, який відвідував ці міста в середині XVII ст., повідомляв, спираючись на якусь інформацію від місцевих, що їхнім засновником був Салсал Конман. Друге слово — це лакаб, швидше за все, покажчик походження цього самого Салсала — дещо змінений куман, половець. Однією з місцевих назв самого Білгорода було Піргаз-Конман. Перша частина цієї назви тлумачать із грецької як «зміцнене місце, вежа», а друга — видозмінене куман. Зусиллями половецької кочової аристократії Білгород і Кілія стали першими містами у повноцінному розумінні цього слова на всьому просторі Північно-Західного Причорномор’я вперше за минулі 900 років після зникнення міст античних міст. Сталося це в узгодженні з Ногаєм чи без нього, сказати складно — скоріше так, ніж ні. Але ясно лише те, що місто з того часу не припиняло свого існування і ніяке татарське «ярмо» на ньому не позначилося. Вже в 1290 році доку­менти нам уперше повідомляють про захід у порт Білгорода торго­вельних кораблів генуезців. Неподалік від сучасного Харкова розмі­стилося інше половецьке місто — Шарукань. На Волзі — Саксін тощо. Середньовічні степовики, «татари» — як збірний образ, в пересічній людській уяві тільки й уміли, що кочувати з місця на місце. Проте євразійському степу були притаманні елементи розвиненої міської цивілізації. Відомі сотні степових міст, заснованих кочовою знаттю в різні часи, з усіма ознаками міської інфраструктури: кам'яним домо­будівництвом, ремісничими центрами, портами, об'єктами соціаль­ного значення. Аж до кінця XVIII ст. схема освоєння степу складалася за принципом острівного урбанізму — коли міста (у гирлах річок] перетворювалися на анклави осілої життєдіяльності, зосередження влади тієї чи іншої держави, що вважає цю територію своєю, а між ними, як у відкритому морі, розвивалося своє життя кочівників. Останні ці самі міста іноді навіть брали в облогу і брали штурмом — причому, як свої (кочували в рамках затверджених «правил» із сюзе­ренною державою], так і чужі.

Для кочового світу середньовіччя характерні також міграції міст, що уявити вкрай складно. Проте у центральній частині Молдови, в Бельцькому степу в середині XIV ст. з’явилося ординське місто Шахр- аль-Джадід (Нове місто], що переїхало звідкись із території сучасної України. З усіма крамницями та лазнями, монетним двором та ад­міністрацією, майстрами та священнослужителями — водночас, на нове місце. Серед фахівців у цій темі побутує думка, що це місто «вте­кло» всім складом від Великої чуми, що почалася в 1346 році в Криму.

— Половці, побравшись із місцевими русинками, нагадали скіфів періодом раніше...

Мікселіни і в тих же місцях.

— У половців була державність?

Як і у всіх кочівників. У мене свої уявлення про те, як має вигля­дати держава, тому язик не повертається так сказати. Ухвалений на­віть спеціальний термін, для таких, як я, — «кочова держава».

— Зрозуміло: є звичайна держава, а є кочова. Розкрийте до­кладніше, чим був Хазарський каганат?

Унікальне державне утворення. Воно проіснувало лише двісті років, з середини VII століття, по 965-й рік, коли його своїм візитом ощасливив Святослав. Одна з небагатьох держав у світі, де представ­ники влади прийняли юдаїзм у результаті міжкланової боротьби. Вона межувала з Руссю на сході. Спершу хозари були одним із чис­ленних кочових племен, потім поступово перейшли до осілості, ви­ділившись із так званого Західно-Тюркютського каганату. Перехід в юдаїзм стався в середині VIII ст, що було зумовлено впливом замож­них єврейських громад Дагестану, на територію якого поширюва­лася влада цієї держави в тому числі. Це був равиністичний юдаїзм, судячи з повідомлень джерел. Практичне значення саме такого ви­бору визначало бажання дистанціюватися від православної Візантії та мусульманського Арабського халіфату, з якими велися постійні війни. Причому існує така ж легенда з вибором віри, як у нашого ки­ївського князя Володимира.

— Йому, до речі, також пропонувалося на вибір, крім іншого, перевести Русь на юдаїзм...

Ere ж, отже, релігія цілком прозелітична, щоб там не казали про чітку прив’язку цієї віри саме до єврейської національності.

— Після розгрому Святославом Хазарії нащадки юдеїв пере­селяються до Криму, формуючи караїмську громаду...

Це сумнівна теза. Її свого часу озвучив Лев Гумільов, а наука кри­тикує. Згідно з Левом Миколайовичем, караїми — це діти євреїв і хазарок, тобто вони мають права називатися євреями. Проблема в тому, якщо хозарки приймали юдаїзм, то їхні діти вважалися єврея­ми, а не караїмами. Швидше за все, караїми — це представники зовсім

Софія Київська. Фото 0. Костючка з архіву А. Красножона

не етнічної групи, а релігійної гілки юдаїзму. Хазарське походження кримських караїмів наразі не доведене. При цьому, юдейської віри (грубо кажучи) зберігають єврейський алфавіт, але мову — кипчак- ської групи. Це дало підставу бачити в кримських караїмах тюрків або хазар, які прийняли юдаїзм. Але звернули на них увагу під та­ким кутом зору лише російські вчені після анексії Криму в 1787 році Катериною Другою.

— Наскільки Київську Русь можна вважати спадкоємицею Візантії?

Якщо говорити про культурну спадщину, то повного мірою. Контакти з Константинополем у Києва були дуже тісні та пупови­ною у початковому періоді цих взаємин був Херсонес. Крим розта­шовувався на межі між цими двома державами. Не зважати на Київ у другій половині X ст. було неможливо, позаяк на території Європи ця держава була однією з найбільших. Наслідування Візантії, пря­ме й опосередковане, у політиці, архітектурі, релігії — очевидне. Вибудований у Києві собор Ярослав Мудрий назвав, як і головний

Айя-Софія, Стамбул. Фото А. Красножона

імперський храм у Константинополі — Св. Софії. Софія — це не власне ім’я. Малася на увазі «божественна Премудрість», тобто жертводав­ці константинопольської споруди акцентували на обожнюванні аб­страктного поняття, що було відображенням пізньоантичних тради­цій. Ось і мудрий Ярослав віддає належне премудрості Всевишнього.

— Ця пізньоантична традиція, так би мовити, рикошетом, через Візантію, досягла Русі Xl cm.

Певною мірою так. До речі, символічно, що Ярослава похова­ли в тому ж храмі Премудрості Київської в саркофазі раннього походження. Це доволі типовий стилістично, мармуровий арте­факт, яких багато зустрічається по всьому ранньосередньовічному Середземномор'ю. Його могли привезти з Херсонесу або будь-якого іншого східносередземноморського центру, для вторинного викори­стання при князівському похороні. Таке практикували в той час, осо­бливо якщо річ хороша та ціла.

— А як вам Айя-Софія у ролі мечеті? Ердоган кілька років тому позбавив цю пам'ятку статусу музею, який вона мала з 1935-го року...

У мене була можливість порівняти храм до та після зміни стату­су. Наразі стало простіше з доступом. І це головна перевага. Він від­критий для відвідин у будь-який час, що приємно. Якість сприйнят­тя таких пам'яток часто залежить від настрою, який не збігається з музейним графіком роботи. Килими на підлогах затуляють мармур, завішані вівтарні фрески, закритий доступ на хори — це все пригні­чує. Під час намазів немає доступу до вівтарної частини — також мі­нус. Та майже п’ятисотлітній період перебування Св. Софії в статусі мечеті не викреслити з історії, він не скасовує її християнське мину­ле. Суто архітектурно ця споруда навіть на сучасну людину справляє відчутне враження. Що вже казати про середньовічних відвідувачів. У цьому храмі висота купола сягає 51 метра від рівня підлоги, який незрозуміло як тримається при такому діаметрі. Юстиніан, звісно, досяг свого: цей кам'яний масив пригнічує, а не підносить, підкрес­лює твою людську нікчемність. У горах з'являються схожі відчуття. Втім, імператор, який усе це створив, міг почуватися зовсім інакше. Адже він уподібнився до Бога, зумівши всю цю гору каменю впоряд­кувати та закріпити в заданій формі всупереч її первинному стану спокою. Природний порядок замінили штучним. Майже біблійна історія марнославства та суперництва, за вавилонським сюжетом. Свята Софія спрацювала наочною демонстрацією імперської величі

Візантії загалом. Здійснити таке будівництво можна лише внаслідок надзвичайних організаційних можливостей усього державного апа­рату. Після такого видовища лише спробуй не стати православним і не напроситися до Східного Риму в союзники.

— У той час, як Західний Риму VI столітті похвалитися чи­мось подібним до такої величні ще не міг...

Адже, головний собор католиків, Св. Петра, з'явиться через ти­сячу років із висотою купола майже 137 метрів. Подейкують, що це зараз найвищий купол у світі. Змагання двох церков. Повна зневага до досвіду притчі про Вавилонську вежу.

— Чому будівельний досвід у Біблії демонструється негатив­но?

Тому, що будівельна діяльність, згідно з біблійною етикою, є не­скромним наслідуванням Бога. Адже лише Всевишній здатен упо­рядковувати хаос, творити речі немислимі, та ще й цей лад підтри­мувати. Звідси одне зі середньовічних сприйняттів Бога як Великого Архітектора Всесвіту. З погляду світської людини ці два храми можна порівняти лише за мірками своїх епох. Усе ж, Софія — це останній спалах античності, концентроване втілення накопичених техноло­гій і досвіду, грандіозне для свого періоду. Відомо, що за її споруджен­ня не все вдавалося з першого разу, розрахунки підводили, купол ва­лився на стадії робіт.

— Прив 'язка російської літописної традиції київської княгині Ольги саме до цього храму, либонь, не випадкова?

Не зовсім, якщо маєте на увазі її хрещення. Джерела одноголос­но в 957 році «відправляють» язичницю Ольгу до Константинополя з посольством до Костянтина VII і «примушують» її там прийняти хрещення під заступництвом самого імператора. Подія такого рівня справді могла відбутися лише у головному храмі Імперії. Для нас сьо­годні важливе не те, чи це є правдою (більшість фахівців налаштова­ні скептично), а сам факт державної пропаганди Русі: літописці вико­нували соціальне замовлення на демонстрацію саме такої версії. Чим показали бажання сучасників будь-що-будь задекларувати культур­ну наступність і контакт із великим сусідом. Проте сучасні історики скромніші та реалістичніші у своїх оцінках — хрещення Ольги відбу­лося швидше за все у Києві. Дату обговорюють.

— А чому не в Херсонесі, де християнська інфраструктура в той період точно була?

Це місто перебувало у візантійському підпорядкуванні.

— Але Володимир там хреститись зумів...

До цього призвів ланцюжок певних військово-політичних подій. У серпні 987 року один візантійський воєначальник Варда Фока про­голосив себе імператором. Природно, це не сподобалося справжньо­му візантійському царю, Василію II, який звернувся до київського князя Володимира за допомогою. Той погодився, попросивши в дру­жини сестру Василія Анну. Імператор насамперед попросив прийня­ти християнство, позаяк оформити такий шлюб із язичником було неможливо. Після того, як із Фокою було покінчено, Володимир про­йшов обряд хрещення разом із дружиною в Корсуні, де відразу здійс­нили вінчання з Анною. Потім було хрещення вже всієї Русі 988 року.

Проте існує версія, що Володимир був хрещений до цих подій у Києві. Попри панівний язичницький культ, у місті щонайменше з часів його бабусі, княгині Ольги, християнська громада вже була присутня. Були й церкви. Як закономірне продовження політики християнізації, започаткованої Ольгою, її правнук Ярослав Мудрий споруджує за «образом і подобою» свою місцеву Софію у Києві. І маю сказати, цілком вдало. Враження цей храм справляє не менш потуж­не, ніж головний зразок у культурній метрополії. Це не провінційний витвір. Мозаїки особливо дивовижні.

— Чому Крим та Північне Причорномор'я залишилися за рамками уваги Візантії? У будь-якому разі, воно було не таким пильним, як за часів античності...

Крим лише у південній частині, вздовж узбережжя, залишав­ся у зоні цієї уваги. Гадаю, причин дві, одна пов’язана з іншою. Насамперед не було стабільності в степах. Тому вирощувати зерно тут не було кому. Зацікавлення освоєнням території нульова, еконо­мічний чинник превалює. Проте політична увага до регіону з боку Візантії залишалася. У своєму творі «Про управління імперією» імпе­ратор Костянтин Багрянородний у XI ст. дає своєму синові коротку характеристику північнопричорноморських територій. Зокрема, в пониззі річки Дністер він відзначає занедбані стародавні міста, одне з яких називалося Аспрон, що з грецької перекладається як Білий.

— Білгород?

Вочевидь, так. Він же середньовічний Аккерман і сучасний Білгород-Дністровський. Згадане місто покинуте, але на його руїнах зустрічаються зображення християнських хрестів. У цьому запевняв імператор. По всьому Причорноморському степу в ті часи були розки­дані старі руїни стародавніх міст скіфів та еллінів. Руїни зберігалися, позаяк їх не було кому розбирати. Ольвія лише через століття пере­твориться на каменоломню для зведення турецької фортеці Очаків неподалік, і її кам’яні стіни будуть розібрані під основу. Tipa стане джерелом будівельного каменю для середньовічного Білгорода, по­чинаючи з кінця XIII ст. Античний Херсонес «постачатиме» камінь на будівництво Корсуню, що наслідував йому.

— Розбирати руїни на будівництво набагато простіше, ніж добувати дикий камінь у кар'єрі з необхідністю подальшої оброб­ки...

Цим північнопричорноморський степ Середньовіччя нагадував Близький Схід, де античні руїни Пальміри, Петри та Баальбека ви­сочіли посеред голої пустелі. І цілими тисячоліттями не було кому їх потривожити — адже кочові народи не будували своїх нових міст. У стінах занедбаних храмів ночували пастухи або облаштовували свої стійбища.

— Доки не прийшла ІДІЛ, принаймні, в першу з них...

Як і на Близькому Сході, у наших степах такі руїни приваблювали якесь населення. Вони ставали місцями ночівлі або зимівників для мандрівників, військових, торговельних караванів, ченців-самітни- ків або кочівників. У руїнах міста Acnpo на Дністрі проживало якесь християнське населення до того, як тут народився середньовічний Білгород. Про це свідчать численні знахідки енколпіонів. Це великі натільні хрести-складені, що складалися з двох половинок, порож­нистих усередині. Непоодинокі також і знахідки візантійських монет X-XIII століть. Але культурного прошарку немає. Отже, постійного життя серед цих руїн не було.

У Криму, крім Херсонеса та сусіднього Інкермана, окремим улам­ком Візантійської імперії залишався Мангуп, який загинув під натис­ком турків улітку 1475 року. Це була столиця князівства Феодоро. Унікальним залишається храм Св. Іоанна Предтечі у самому центрі Керчі, збудований приблизно у X ст. Це найстаріший храм, що збе­рігся, до того ж іще й діє, на території України. Деякі форпости ві­зантійського періоду виявили археологи вздовж усього південного узбережжя Криму.

Якщо античний Рим цікавився цією територією винятково з точ­ки зору організації військових баз для стримування або запобіган­ня нападам кочових орд із боку степів, то Візантія змінила тактику. Бази й обжиті міста залишалися лише у Криму, надійно укріпленому самою природою. Щодо загрози з боку кочівників, припиняти її імпе-

Мангуп. Цитадель.

Фото А. Красножана

рія прагнула шляхом дипломатії, підкупів та інтриг. Утім, головним конкурентом у регіоні залишалася Русь, князі якої періодично праг­нули прибити щит до воріт Царгорода. Цей комплекс щодо культур­ної метрополії пережив століття та передався московським царям, які оголосили свою новоспечёну столицю «третім Римом».

— У серії подібних заяв, що лунали по периметру імперії...

Атож, приміром, болгарська столиця Велико-Тирнове також була «третім Римом». Цей комплекс досяг свого апофеозу при Олександрі II, війська якого вдалося зупинити практично на підходах до Стамбулу.

. — У ході війни з Туреччиною, яку він розв'язав 1877 року під приводом захисту християн, які пригнічували Османську імпе­рію...

Не лише мову, а й православ'я росіяни використовували як при­від для вторгнення до сусідніх країн. Ще років десять тому від дея­ких російських істориків та археологів у кулуарах міжнародних кон­ференцій мені доводилося чути образи на адресу Леніна, через якого «росіянам доводиться гуляти не своїм Константинополем, а все ще турецьким Стамбулом». Імовірно, вони вважали, що після Лютневої революції «оновлена» Росія була б ще на щось здатна. Тієї ж логікою керувалися і Петро І із Катериною II. У своїх війнах із турками вони пробивали коридор зовсім не до Чорного моря, як заявляли пізніше, а до священного для них Константинополя (перший — менш усві­домлено, друга — більше). Інша річ, що після провалу цього стра­тегічного завдання, публіці було пред'явлено заднім числом нове завдання — вихід саме до морського узбережжя та в Крим, що по­давалося як успіх у затіяній війні. Але сучасники так не вважали. Суворов, вітаючи у листуванні Дерибаса з узяттям Хаджибея в 1789 році, висловлює впевненість, що з цього портового містечка адмірал має зробити свій наступний кидок на Константинополь. Зупинятися на анексії північного Причорномор'я наміру вони не мали.

— Після Корсуня князь Володимир «перекинув язичницькі ідо­ли» у княжій столиці. А відколи можна говорити про міський статус Києва?

Перше поселення тут з’явилося у шостому столітті, судячи з даних археології. Незабаром воно перетворилося на проміжну тор­говельну факторію на шляху «з варягів у греки», тобто з Балтики в Чорне море, у бік Візантії. З'являється серія міст на теренах Східної Європи, що ведуть активну торговельну діяльність. На формування системи маршрутів торгівлі значно вплинула річкова система. На во­доділах організовували волоки.

Про Київ як укріплений пункт можна говорити вже з другої поло­вини IX століття. Мабуть, тоді ж можна говорити і про міський статус. Усе почалося за часів новгородського конунга Рюрика. Звідти він по­силає свого дружинника Олега на Київ, яким керували два інших його одноплемінники — Аскольд і Дир. Останні загинули від меча першо­го в рамках програми усунення торгової конкуренції. Своєю чергою, він передав владу в Києві князю Ігорю, синові Рюрика. Персонажі, як можна зрозуміти з імен, зовсім не слов'янського походження. І лише прогресивна дружина Ігоря Хельга (Ольга) задає вектор перспекти­ви культурних і політичних стосунків Русі з Візантією на державно­му рівні, а її син Святослав Ігорович, бувши хоч і консервативним язичником, робить майже петровський кидок до своїх кордонів, де відтепер бачить «центр» своїх земель. Звідси він починає активно за­грожувати своїм тодішнім «шведам», тобто візантійцям, здійснивши навесні 970 року похід до Фракії.

— Правда, Петру вдалося закріпитися на фронтирі, а Святославу — ні...

Але приклад нащадкам він подав заразливий, хоч дунайський Доростол, відкраяний у болгар, так і не перетворився на російський Санкт-Святославбург. Вибраний ним вектор устремлінь зумовлений історією. Налагоджені комерційні взаємини вели по лінії «з варягів у греки». Ймовірно, саме тоді був закладений один з зовнішньополітич­них комплексів майбутньої Росії з усіма цими недбалими міркування­ми про те, скільки там від «нашої Болгарії до нашого Царгорода?». Цей тренд заклав, певна річ, Святослав в останній чверті X ст. І Росія до ос­таннього поверталася до свого давнього «балканського проекту».

— При виборі віри Володимиру батько не залишив шансів...

Християнство східного зразка саме обрало Володимира, а не на­впаки. Він лише погодився з цим вибором, а літописець одягнув уже потрібну для пропаганди форму. На той час належність до віри замі­нювала етнічну самосвідомість, і навіть визначала гарантії військо­во-політичних спілок, становила основу довірчих стосунків у торго­вельних операціях.

— Без чесності немає довіри?

На думку середньовічних вірян, довіри немає без присяган­ня ім'ям Всевишнього. Отже, до впевненості у взаєминах спонукає спільність релігії.

— Але в цей час було князівство в районі Керчі...

Тмутараканське князівство. Ймовірно, воно простягалося по обидва боки Керченської протоки, інакше як би тмутараканський князь Гліб Святославович — син великого князя київського та онук Ярослава Мудрого — зумів по льоду заміряти ширину протоки у най- вужчому місці 1068 року? Причому виміри виконані точно — вийшло близько 4,5 км. Про цей його гідрографічний досвід свідчить напис на мармуровій плиті, знайденій на Таманському півострові напри­кінці XVIII століття. Основні володіння князівства розташовувалися на східному березі Керченської протоки зі столицею в місті Тамань. Це місто порівняно непогано досліджено археологами. Воно існувало з VI — до XIV століття, але під владу Русі перейшло аж після розгро­му Хазарського каганату. Само князівство проіснувало до XI століття, коли половецькі походи відрізали його від Русі. Територіально його володіння зібрали колишні уламки Боспорського царства. В 1023 році тмутараканський князь Мстислав, брат Ярослава Мудрого, за­хопив Чернігів і все Лівобережжя Дніпра, перенісши свою столицю в захоплене місто. Цікаво, що після цього він запропонував своєму братові розділити з ним землі Дніпром і припинити війни. Либонь, це перший випадок в історії українських земель, коли традиційний у XVII—XVIII ст. розподіл на дві частини озвучений в рамках геополі- тичної концепції. Сучасною мовою Тмутаракань сприймається як си­нонім глушини. Це, звісно, києвоцентричний погляд. З іншого боку, з усіх російських князівств Тмутараканське — єдине, що забезпечува­ло вихід до моря. Воно розташовувалося найближче до Візантійських володінь у Криму. І якщо вже продовжувати займатися сумнівною побудовою історичних паралелей, то всі прагнення Петра І до цих же земель на рубежі XVII—XVIII ст. цілком лягають у річище добре забу­того старого.

— Взяття Азову в 1696 році...

І спроба, що почалася потому, закріпитися на північному узбе­режжі Азовського моря за результатами Константинопольського договору 1700 року — все це має ремінісценції в давньоруській істо­рії. Напрямок цих відцентрових устремлінь зрозумілий. Географія та ж, руїни давньогрецьких міст привертають увагу, край Візантії десь поруч. А її центр і поготів близький, якщо скористатися морським шляхом. Південний Схід — Кавказ і Каспій із Персією, що примикає до нього. Перспективи у цієї «глушини» були значні. Але степ, повто­рюю, був надто агресивним через часту зміну кочових народів.

— Можливо, розгром Святославом Ітилю 965 року на якийсь час степ і заспокоїв?

Він завдав кинджального удару в саме серце Хазарського кага­нату. Хронологічно це збігається з виходом русів до Чорного моря та закріплення там. Події справді могли бути пов’язані між собою. У Середні віки війни вигравали саме такими ударами. Результат війни вирішували битви. Війна фронтами — явище пізніше в істо­рії війн. Будь-що-будь треба було взяти столицю, «центр прийняття рішень». Захоплення головного міста вирішувало долю всієї країни. Дивно зараз бачити подібну середньовічну логіку у плануванні «опе­рації» в Україні 24 лютого 2022 року. Колонами, «на переляк» Москва пішла на «Київську Русь» теперішню, де їх роздовбали «джавеліна- ми» прямо з шосейних узбіч. Переживши досвід Другої світової з її класичними фронтальними наступами, вони витягли з підсвідомо­сті найдавніший і найпримітивніший кочовий наїзд, за якого достат­ньо підкорити якесь конкретне місто й уся провінція здається. Зміну влади сприймали так само легко, як і зміну погоди. З розумінням. У період до появи держав війна залишалася заняттям переважно ста­новим, а не суспільним.

— Псков і Новгород входили в єдину з Києвом систему дер­жавного управління ?

Новгород — це місто-республіка, яка існувала у період з 1136 по 1478 рр. Така собі Венеція на північних теренах Русі. У XII століття він входив у великий політичний та економічний союз торговель­них вільних міст Північно-Західної Європи. Хоча підпорядкування самостійних новгородських купців Ганзі було результатів економіч­ної експансії. До XII століття він знаходився під владою Києва час від часу проявляючі тенденції до відокремлення від центру з метою фі­нансової та військово-політичної незалежності. Недарма ж Рюрика «запросили» саме до Новгорода і звідси почалася політична експан­сія династії Рюриковичів.

У XVI столітті Іван Грозний зробив усе, щоби придушити залиш­ки новгородської самостійності. Москва щодо Новгорода поводила­ся цілком інакше, ніж Київ. З підпорядкування цього торговельного міста Москві 1478 року й розпочалася остання фаза знищення його суверенітету. У пошуку приводу московіти виявили дива еквілібрис­тики. Якийсь волоцюга на ім'я Петро подав цареві донос зі звісткою про намір новгородців посадити на престол князя Старицького з по­дальшою передачею Новгорода та Пскова польському королю, що саме собі суперечить. Новгородська знать вирішила інтелігентно пояснити цареві, що це неправда. З позицій формальної логіки по­шук правди має значення і цей посил був правильним. Але з погляду Грозного, який лише шукав привід, аби вбити останній цвях у труну новгородського республіканського духу, пошук правди у цій справі не мав жодного значення. Каральний похід на місто опричного війсь­ка очолив сам цар у 1569 році, вирізавши за різними оцінками до 15 тисяч мешканців.

— Знову типова російська історія...

— Багато істориків запитують: якою була б Росія, якби її столи­цею стала не Москва, а Новгород? Київська Русь усе ж не була уні­тарною державою, а ближчою до федеративного устрою з її числен­ними регіональними елітами. Москва ж почала будувати державу з жорсткою вертикаллю влади, що перейшла під час Івана III в абсо­лютизм, який на той час входив у моду у найкращих королівських домах Європи.

— Де був перехід від родоплемінного ладу древлян та інших лісових племен до питомих князівств на цих територіях, коли ситуація різко змінилася?

— Імовірно, з походами Ольги проти вбивць свого чоловіка. Це таке показове закручування гайок у сепаратистськи налаштованих околицях із подальшою централізацією влади навколо Києва. За лі­тописом, древляни вбили Ігоря за те, що він прибув збирати вдруге полюддя поза графіком. Спершу прибули його дружинники, потім приїхав і він сам. Хоч би якими були причини, але Ольга отримала можливість помститися за чоловіка, а виклик кинула сама історія. До речі, релігійна уніфікація країни під владою єдиного помазаника Божого також працювала елементом централізації влади київського князя. Зрозуміло, Що Ольга готувала престол для свого сина й онуків, роблячи максимум, що було в її силах.

— Останнім часом все частіше можна почути думку, що та- таро-монгольське вторгнення нібито перервало культурний і політичний розвиток Русі, вагомо вплинувши на формуван­ня політичної культури Московського князівства. Наскільки обґрунтовані такі міркування?

— Є така думка. Якщо не помиляюсь, археологи виявили під час розкопок Новгорода більш ніж півтори тисячі листів на берестяних грамотах, У них є все: від любовних претензій якоїсь панянки своєму коханому до дитячих чернеток із вправами в грамоті, від лайки до ко­мерційних розрахунків. Цей унікальний тип джерела домонгольсько- го періоду свідчить про надзвичайно розвинену міську культуру цієї, отже, й інших агломерацій Київської Русі. Але найбільш показовим є іконопис. Манера виконання до появи монголів і після цього дуже відрізняється. Причому цей стилістичний перехід вельми різкий.

— У чому ж основна різниця?

— У попередній період твори світлі, обличчя спокійні, чимось ін­фантильні. Все, що після — з похмурим, суворим відбитком. Прийоми письма спрощується. Достатньо поглянути на вирази облич на моза­їках Софії Київської з їхньою візантійською гармонією та спокоєм.

— Саме епоха Ярослава Мудрого є вершиною всієї київської державності?

— Безперечно. Дідусь багатьох правителів Європи, батько фран­цузької королеви, чоловік шведської принцеси. Видав доньок за ко­ролів Угорщини, Франції, Норвегії. Проникливий політик і дипломат. Засновник міст.

— Ярослав Мудрий перебував у центрі європейської політи­ки. Одна донька сиділа там, інша — там. Усі ці шлюби укладали в межах якихось політичних домовленостей...

— Він був частиною системи європейської політики. І в той са­мий час він був на околиці, що прагнула до центру.

—Деякого саме центру?Краків не був центром, Берліна вза­галі не існувало...

— Центром політики у той період був, безумовно, Констан­тинополь. Русь претендувала на роль його розвиненої околиці, малої копії. Недарма ж ми почали цю розмову з аналогії двох Софій. Київ, Болгарія, Візантія — така собі східноєвропейська діагональ для XI століття, від Балтики до Чорного моря. Моравія вже канула, Польща ще не в розквіті.

— У Польщі вже була династія П’ястів, але це ще не те. Що ще про нього: реформатор церкви?

— На жаль, до реформи там було далеко, якщо ви маєте на ува­зі призначення князем Іларіона в 1051 році на посаду митрополи­та. Це не зовсім церковна історія, швидше політична. Митрополитів Русі з часів її хрещення в 988 році, призначалися безпосередньо з Константинополя, який розглядав Київську церкву як окрему дієцезію (підвладний церковний регіон). У1051 році Ярослав робить небачене раніше, без будь-якого втручання й участі константино­польського патріарха. Чому?

Створення автокефальної церкви не було претензією князя. Початок запровадження автокефалії на Русі заведено рахувати з 1448 року, коли собор обласних єпископів обрав московським ми­трополитом Іону. Але реально греки визнали цей статус легітимним за Москвою аж у 1589 році.

У випадку з Іларіоном до його призначення призвела війна Русі з Візантією, що тривала з 1043-го по 1046 рік. У результаті впродовж восьми років жодного призначення до Києва на кафедру митрополи­та не здійснювали, що загрожувало проблемами внутрішнього цер­ковного життя князівства. В результаті Ярослав особисто призначає свою людину, без погоджень із Константинополем. Прецедентом це не стало.

З точки зору дотримання чистоти обряду присутність у Києві грецьких митрополитів нічого, крім користі, не приносила. По- перше, це цілий штат столичної «творчої інтелігенції», яка формує певну атмосферу в Києві протягом століть. По-друге, вони забезпе­чували чистоту обряду. Церковні зв’язки, які об'єднували руську цер­ковну провінцію з «вселенським» патріархом, давали Києву постійну можливість наводити на різкість щодо церковної обрядовості. У той час, як у Московському царстві, де Церква давно пішла у вільне від метрополії плавання, вже до 1654 року намітилася криза, виникли проблеми з дотриманням ритуалу. Священники виродилися, багато хто не вмів читати грецькою мовою базову церковну літературу того часу. Внаслідок цього виникла необхідність проведення реформи, яку й реалізував патріарх Никон. У цьому він спирався на київське духовенство, яке зберегло традиції та прямий доступ до базової цер­ковної літератури.

— Як ми знаємо, Москва досі не отримала автокефалію...

Офіційно так. У них немає того славнозвісного томоса.

— Ay нас є...

Середньовіччя подекуди нікуди не зникало. Автокефалія — тоб­то самостійність від центральної церкви, сьогодні є суцільною бу­тафорією. Константинопольський патріарх серед мусульманського Стамбулу сьогодні — це зовсім не той ієрарх, який сидів там до 1453 року. Ложка, загалом, гарна до обіду, та гаразд. Цю ніхто й не помітив.

— Електорально Порошенко від цього ходу виграв...

Хід, на мою думку, історичний. У тому сенсі, що він увійде до іс­торії, а не вплине на її подальший розвиток. Наскільки мені відомо, до Петра Олексійовича спробу вибити церковну самостійність на те­риторії теперішньої України вчиняв лише литовський князь Вітовт у 1415 році. Та й то, тоді йшлося зовсім не про автокефалію. Вітовт спробував відірвати території Київської Русі, що були на той час у складі Великого Князівства Литовського з усім його православним населенням з-під впливу патріарха московського. З політичних мір­кувань (як внутрішніх, так і зовнішніх). Спершу він відправляє ієрея Григорія Цамблака до Константинополя, до патріарха, з намаганням умовити його в необхідності організації «Церкви Київської й всієї Русі», спираючись на логіку історичного прецеденту. Але патріарх ке­рувався іншою логікою — після розгрому Києва в 1169 році Андрієм Боголюбським і переїзду «законної», київської кафедри до Москви, не могло бути й мови про сепарацію посади митрополита руського. Висуванець греків митрополит Фотій інтригував із Москви, як умів. Тоді Вітовт у 1415 році скликає у Новогрудку собор руських єписко­пів, у якому без узгодження з центром проголошує Цамблака митро­политом Київської Русі. У відповідь Константинополь відлучає його від Церкви та позбавляє сану. Зі запізненням у 604 роки Православна церква України набуває свого автокефального статусу. До того ж, як і в XV ст., невдоволення московських священників.

— Такий учинок Bimoema ближчий до Ярослава, ніж Поро- шенків...

Так, обоє проголосили свого митрополита без огляду на Царгород. В одному випадку успішно, в іншому — ні. Є свій символізм у тому, що саме у рік смерті Ярослава оформився розкол християнської Церкви на католицьку та православну (1054 рік).

— Проблема престолонаступництва після смерті Ярослава набула особливої актуальності...

Вона була і до нього, але насамперед вирішувалася завдяки ха- ризми чи політичної волі претендентів на владу. Але опісля Русь загрузла у братовбивчих війнах. Щоб покласти їм кінець, у 1097 році з ініціативи Володимира Мономаха в місті Любеч скликано з'їзд шести наймогутніших князів Русі з метою вирішити якщо не проблему з наслідуванням престолу, то хоча б розв'язати пробле­му міжусобних війн. Раніше схема успадкування княжого престо­лу будувалася навколо загального визнання Києва місцем пере­бування великого князя як найстаршого серед інших. Інші міста роздавали братам за принципом старшинства і відповідно до важли­вості та становища об'єкта успадкування. Після смерті великого кня­зя влада мала перейти до його брата, наступного по старшинству.

Проте, що робити старшому сину померлого, якщо він хоче оскаржи­ти рішення, оскільки мав на Київ свої плани, як йому здавалося, ціл­ком законні. Натомість його дядько прожив усе своє життя в якомусь, скажімо, Чернігові, чекаючи на ротацію. Це призводило до зіткнень між небожами та дядьками. Через таку внутрішньо сімейну боротьбу за Київ пройшли і Володимир Святославович, і Ярослав Мудрий.

— А що змінив Любецький з’їзд?

Вони спробували відв’язати Київ від ієрархії сеньйорального типу престолонаступництва. Учасникам запропонували відмовити­ся від чільної ролі столиці у системі розподілу влади між спадкоєм­цями. Перетворити Русь на конфедерацію напівнезалежних держав. Тобто кожен наявний на конкретний момент княжий дім залишався при своєму спадковому місті, розподіляючи владу лише в його ме­жах, не розраховуючи відтепер на ротацію з замахом на столичний град. Однак відмовитись від авторитету Києва, з усім його культур­ним, політичним і релігійним бекграундом було складно. Крім того, деякі князі навіть наміру не мали вступати в обговорення такої кон­цепції, ігноруючи з'їзд, подібно до князя полоцького, наприклад. Отже, феодальна роздробленість Русі — явище закономірне і, як ми вже знаємо тепер, неминуче.

— Ще одна ключова подія в Європі, що сталася невдовзі після смерті Ярослава Мудрого — початок Хрестових походів...

Майже через 40 років після його смерті відбувся Клермонський собор, що привів до організації Першого походу в 1096 році. Зрештою, ланцюжок подій призвів до захоплення Константинополя в 1204 році і повернення столиці під імператорський жезл через 60 років що при­звело до відкриття «шлюзу» в Чорноморський басейн для генуезь­ких і венеційських колоністів, які утвердилися на берегах Криму та південній Україні. У цих походах починається великий рух зі заходу Схід. У 751 році в битві при Пуатьє у Франції зупинено в крайній пів­нічній точці Європи мусульманське просування, відтоді починається відкат (реконкіста) назад. Інша річ, що цей рух поширився далеко за межі Іспанії. Починається півторатисячолітня історія протистояння мусульманського Сходу з християнським Заходом. Хвилями чергово­го наступу накриватиме то європейські, то близькосхідні простори аж до Першої світової війни. Хрестові походи — одна з таких хвиль.

— Якщо не до сьогодення...

Хіба що, якщо порівнювати Королівство хрестоносців у Палестині XI ст. в оточенні ворожих племен сарацинів, із сучасним Ізраїлем, роз-

Судак. Генуезька фортеця. Фото А. Красножона

ташованим на тих же землях, в одвічній облозі недружніх арабських держав.

— Що ж принесли Хрестові походи Європі?

Щонайменше міжнародну банківську систему, векселі, грошові перекази. Вміння користуватися столовим приладдям, приймати ванну, астрономічні знання та багато іншого. Європа вдруге відкри­ла власні забуті знання через арабів, які всі ці античні книги перепи­сували або переймали у візантійців. їх на той час спромоглися забути на Заході.

— Але при цьому, коли хрестоносці йшли через Візантію на Близький Схід, вони її знищили...

В 1204 році Візантія була не зруйнована, а скоріше пограбована. У двох великих уламках вона продовжила своє існування і в 1261 році з новою династією Палеологів повернулася до Константинополя.

— Подібно до коринфського походу римлян...

Візантія після Четвертого хрестового походу нікуди не поділася. Просто Венеція вважала за необхідне усунути торговельного конку­рента на східних околицях. Пограбування православних сусідів — один з аспектів цієї суто релігійної боротьби за визволення Гробу Господнього. В усій своїй сукупності серія цих походів була каналізаці­єю цілої серії найрізноманітніших європейських протестів. Венеційці в Константинополі потягнули масу всього. Базиліка Святого Марка на однойменній площі у Венеції напхана візантійськими старожит- ностями: від бронзової квадриги з форуму до скульптурної компо­зиції порфірових тетрархів, яких просто не знали куди приткнути і вмонтували в кут споруди.

— Але в той момент, коли відбувався Перший хрестовий по­хід, це мені розповідав Павло Архипович Загребельний, його ос­танній недописаний роман, з якого я шматочок читав, називав­ся «Імперський заручник». Він був присвячений історії молодшої доньки Ярослава Мудрого, яка вийшла заміж за старого угор­ського короля, якщо не помиляюся, і народила дитину, після чого той сказав, що не мав до цього жодного стосунку, що цю дити­ну вона нагуляла. Король був старий і швидко помер. Дитину ав­томатично дідусь, тобто Ярослав Мудрий і прадідусь візантій­ського імператора, оголосив спадкоємцем угорського престолу. У той момент, який описував Загребельний у своєму романі, на­копавши все це в стамбульських архівах, з півдня на північ йшла візантійська армія на Будапешт садити на трон цю ж однорічну дитину, а в цей час із півночі на південь просувалася армія хрес­тоносців. Дві армії торкнулися одна одну, але пройшли повз...

Павло Загребельний читав документи старослов'янською у стам­бульських архівах? Чи він володів староосманськую?

— Деталей не знаю. Знаю, що коли він писав «Роксолану», то загалом провів, за його словами, у Стамбулі близько півтора року. Йому допомагали там якісь люди...

Чесно кажучи, не дуже розумію, який саме похід турків він мав на увазі. У мене виникають інші асоціації у контексті події нещо­давніх місяців в Україні. Середньовіччя повторюється у наш час. Хрестоносці, як відомо, люди малоосвічені в своїй масі. Коли вони йшли до свого довгоочікуваного Єрусалиму з якоїсь північної Франції чи Британії — до міста, про яке знали лише з чуток, і в якому ніхто з них ніколи не був — вони постійно питали місцевих, побачивши більш-менш солідний населений пункт із кам’яними мурами та фор­тецею: це вже Єрусалим? їм щоразу відповідали, що це не Єрусалим, він далі. Вони досягали наступного пункту, який точно виглядав не інакше, як Єрусалим. Але й тут їм відповідали негативно. Навколо пальми, пустеля, спека — ландшафт повного мірою незвичайний, ба­чений ними у житті вперше.

Й ось що мене змусило нещодавно згадати про це? Перегляд ін­терв'ю людини, яка пережила окупацію росіян в одному з північних передмість Києва навесні 2022 року. Ось ця маса перекинутих за кілька тисяч кілометрів «визволителів» обітованої землі, у пошуках «матері міст руських», зупинялися десь у Гостомелі зі запитанням: «Це Київ?» З'ясовувалося, що Київ далі. Десь в Ірпені питання повто­рювалося. Знову не Київ. Після чого рухалися до нового населеного пункту, який завдяки асфальту, кам'яним доглянутим особнякам з газифікацією й унітазами, точно оголошувався Києвом.

За мірками їхньої малої батьківщини весь цей прилизаний ланд­шафт цілком відповідав уявним ознакам великого столичного міста. Це типове середньовічне сприйняття, прояв середньостатистичного невігластва, що випливає назовні, як тільки позбавити персонажа мобільного телефону з Інтернетом.

— Хрестові походи багато в чому і справді нагадують те, що Росія сьогодні чинить в Україні. Вони ж не брали тисячу років тому у лицарські армії найкращих. Приймали, переважно, мо­лодших синів, невдоволених своєю бідністю або другосортним соціальним статусом.

Каналізували потенційний соціальний протест...

— Вони йшли мститися та грабувати...

І ці йдуть за тим же. Вони були, при цьому не цілком щасливі, не цілком пасіонарні та професійні.

— Ось і Росія на момент цієї розмови, не рекрутує до своєї ар­мії москвичів, не бере петербуржців, а відправляє на забій пере­важно національні околиці...

Зливає потенційний протест найбідніших регіонів.

— Значною мірою це нагадує історію тих походів. Росіяни йдуть до цивілізованої європейської країни з далеких неосвіче- них околиць, подібно до руху на розвинений Схід із погано освіче­ної середньовічної Західної Європи...

Аналогія посилюється при спостереженні за тим, як вони пово­дяться з цивільним населенням та їхнім майном. Таким же, найчасті­ше, російськомовним, як і вони самі. Крадена пральна машинка стала відомим символом CBO. Росія випустила свого джина з пляшки, кон­сервативного за духом, архаїчного представника Середньовіччя. Він ніколи раніше зі своїх лісів й не вибирався. Немов вапном, цей шар глибинного російського народу притрусило розсипом колишнього дворянського флеру, який швидко здувала чергова війна (особливо громадянська) або всенародний бунт.

Ми судили про них за цією надбудовою, не помічаючи базису, за­хованого по ялинових лісах. Лощене дворянське чи інтелігентське середовище змушувало плутати форму зі змістом. Середньовіччя з глибин свідомості якогось сибірського новобранця випливає мит­тю, щойно йому держава дає команду: «фас!». Отже, ми зараз спосте­рігаємо зовсім не становлення чогось нового, а спучування старого, насамперед пригніченого гнійника. Немов первісним людям, їм чуже почуття сорому та персональної відповідальності, яке до останньо­го вважаються маркером цивілізованості. Сором і докори сумлін­ня — це гнила достоевщина для рідкісних шанувальників літерату­ри. Глибинний російський народ на ранок після жорстокої пиятики з різаниною відважно йде до своїх учорашніх жертв на розмову, енер­гійно повторюючи шамансько-християнське універсальне виправ­дання: «Мене біс поплутав». Біс — це стандартна заміна російської совісті, саме йому й відповідати за все.

— Ярослав відомий ще й тим, що вперше зібрав у Києві якусь величезну бібліотеку. Нічого про неї не знаю, а що відомо істори­кам?

Нікому про неї нічого невідомо. Бібліотека зникла, можливо, згоріла. Вперше її згадує «Повість минулих літ», під 1037 роком. Дослідники вважають, що кількість томів у ній могла сягати тися­чі. Це справді дуже багато на ті часи. Бібліотека була організована при Софії Київській, потім, не виключено, перекочувала до Києво- Печерського монастиря, де томи, що датувалися XI століттям, бачи­ли ще в середині XVII століття. Аля ця книгозбірня згоріла у першій чверті XVIII ст. Усі наступні містифікації, пов'язані з пошуком або ви­падковим виявленням слідів бібліотеки Ярослава Мудрого в Києві за різних будівельних робіт, не варто сприймати серйозно.

— А які шанси — якщо все ж розраховувати на диво, — що рукописи могли зберегтися в якихось занедбаних підземеллях? Маю на увазі прецеденти в археології: наскільки такий пошук загалом має шанси на успіх?

Все залежить від умов зберігання. Органіка зазвичай не довго зберігається в археологізованому вигляді. Однак у Єгипті, в сухому кліматі, частими є знахідки папірусів віком кілька тисяч років. У во­логих ґрунтах Новгорода, без доступу кисню, на подив археологів, збереглися майже дві тисячі берестяних грамот домонгольського пе­ріоду. У Геркуланумі розкопали т. зв. «Віллу сувоїв» віком дві тисячі років, у якій виявили велетенську колекцію античних творів. Але ось щодо паперу, мені відомий лише один випадок археологічного вияв­лення артефакту ідеального збереження з чорнильними написами в умовах археологічних розкопок. Це тумар — ісламський амулет, який у 2020 році виявила спільна експедиція нашого Університету Ушинського й Інституту археології НАНУ при дослідженні культур­них напластувань турецького Аккерману. Це аркуш паперу з напи­сами релігійного характеру, згорнутий у кілька разів трикутником. Амулет хтось упустив у вигрібну яму. Але він чудово зберігся до наших днів завдяки герметичному бронзовому футляру. Унікальна знахідка. Отже, теоретично можливо все. Але розраховувати на диво з бібліотекою Ярослава, на жаль, не варто.

— Однією з книг утраченої книгозбірні, мабуть, була «Руська правда» — збірка кодифікованого права, що дійшла до наших днів завдяки пізнім копіям.

«Правда Ярослава» вважається найдавнішою частиною цього неоднорідного за структурою зведення. Необхідно розрізняти зви­чайне право (від слова «звичай») і кодифіковане (тобто письмове, затверджене владою). Перше схоже на закони життя «за поняття­ми». Воно ґрунтується на силі прецеденту та консервативне за своєю суттю.

— У чому необхідність його заміни на писаний кодекс?

Як у чому, а гроші? Фіксовані правові норми — джерело ненор- мованих прибутків скарбниці. Система запроваджених штрафів за найрізноманітніші кримінальні правопорушення — не що інше, як різновид нерегулярних податків. Що вигідніше для скарбниці — повісити злочинця у покарання за вбивство чи обкласти його вели­ким штрафом? Відповідь дає сама «Правда»: такса за вбивство — від п’яти до 80 гривень, залежно від соціального статусу жертви. їзду на чужому коні без дозволу карали штрафом у три гривні. Було введе­но плату навіть за пошкодження вусів і бороди. У скарбницю князя стягували суми з низки злочинів. Відкупитися вірою можна було за будь-яку провину, аж до вбивства (як і зараз, утім, у деяких архаїчних суспільствах). Передбачався також і «покон вірний». Це оплата міс­цевим населенням князю чи його представникам внесків за проїзд чи тимчасове перебування у його місті або на території волості.

Одне із завдань офіційної кодифікації законів полягало в тому, щоб вивести спірні відносини між людьми з тіні «звичайного» пра­ва під контроль держави. Таким чином, у феодальному суспільстві князю стали належати навіть злочини громадян (а церкві — всі їхні гріхи) як додаткове джерело стабільного доходу. Хтось тямущий здо­гадався, що особисті чвари між податним населенням не можуть за­лишатися особистою справою громадян, особливо коли вони, через звичай, стали супроводжуватися процедурою матеріального відшко­дування збитків. Влада схаменулась, отримавши безцінне джерело неврахованих досі фінансових потоків під свій контроль, предста­вивши на загальний огляд кодифіковані правила соціальної поведін­ки як демонстрацію на монополію у вирішенні конфліктів і супере­чок. І жодного прагнення до профілактики правопорушень у цьому немає. Право створювали не з виховною метою, а винятково комер­ційною. Середньовічне уявлення про початкову гріховність людини під впливом християнства не могло навіть припустити думки про можливість будь-якої профілактики скверни, крім як за допомогою дотримання режиму молитов.

Ці уламки середньовічного світогляду періодично спливають і в нашому сучасному житті за вікном. За вікном автомобіля, приміром. Упевнений, що надходження до української скарбниці від штрафів за порушення правил дорожнього руху безмірні. І лише нерозвинена держава відмовиться від удосконалення системи фіксації порушень і збирання податку за них. Офіційно збільшити касу надходжень від порушень на дорогах можна лише шляхом збільшення інструментів контролю за дотриманням вимог обмежувальних знаків. Але не всіх поспіль, а нелогічних, встановлених у місцях, найбільш непередбачу- ваних для водія. Завдання таких знаків не відрегулювати рух, а під­вести офіційну основу під виплати на користь скарбниці. Найбільш прибутковою в цій логіці буде та ділянка дороги, де заявлене обме­ження максимально суперечить умовам комфортного та безпечного режиму руху. Там, де технічно цілком допустимий рух зі швидкістю 100 км/год., треба встановити знак із обмеженням «50», для офіцій­ного обґрунтування якого цю ділянку траси необхідно оголосити частиною населеного пункту. Тут важливо, щоб були відсутні оче­видні ознаки такого довкілля — у вигляді будинків, садів і мешкан­ців — щоб не викликати у водія непотрібних підозр. У цьому випадку я ділюся історією з особистого досвіду, який десь під Вінницею мав щастя нещодавно здобути. Причому, поліціянт люб'язно попередив, представники яких саме соціальних категорій мають неофіційний привілей «віру» не платити, згідно з «понятійними» уявленнями начальства. Позаяк доказів приналежності до цих груп я не надав, безпосередньо на узбіччі мені запропонували погасити штраф без зволікань через мобільний касовий термінал. Для повноти асоціацій. Враховуючи, що при збиранні податку я поводився сумирно, заоща­дивши поліціянтам час і нерви, як бонус мені здали місця кількох по­дібних підступних засідок на подальшому шляху прямування.

Це не що інше, як про «покон вірний», тобто плата за проїзд «вір­ним мечникам» (державним збирачам штрафів). З безпекою руху така діяльність немає нічого спільного. Державі в цій справі голов­не не перестаратися, дотримуючись золотої середини, щоб народ не збунтувався від зростаючих апетитів. Рівноцінну конкуренцію державі щодо позафіскального відбирання коштів у податного насе­лення складає лише церква, надаючи своїм парафіянам ілюзорну бо­жественну справедливість в обмін на їхні цілком реальні та дзвінкі пожертви.

— Доки не дійшло до необхідності її реформування...

Усі церковні реформи — різні. У Никона також була реформа, але зі зворотним, так би мовити, завданням — повернення до джерел. Усю першу половину XVII століття московська Церква насичувалась імпортом ідей інтелектуалів «київської групи», типу Петра Могили, у прагненні привести обрядовість у відповідність до канонічного зразка.

— Чому його реформу не визнали розкольники?

Бо не шанували грецьких кліриків як авторитетів. Після того, як константинопольська патріархія пішла на унію з католицькою церквою у Флоренції в 1438 році перед загрозою наступу османів, грецький клір буцімто себе заплямував. Старовіри не хотіли рефор­муватися за зразками, як вони вважали, цих зрадників віри. Привід багато в чому надуманий, та й скільки століть минуло.

— Ця унія була укладена за 15 років до краху Візантії. Візантійський імператор Іоанн VIII розраховував, що церковний союз створить можливість військової допомоги Заходу...

Авжеж, багато в чому це був жест розпачу базилевса. Вже наступ­ний імператор Візантії — Костянтин XI — виявиться останнім у її іс­торії, бувши вбитим під час турецького штурму Константинополя. Напруження пристрастей можна зрозуміти, і греки використовували всі шанси для порятунку держави. Але це нікого не цікавило у да­лекій Московії через 200 років. Ви тільки уявіть — приїжджають із Києва якісь розумники в рясах, хизуються знанням грецької, настав­ляють, як правильно хреститися за візантійськими книгами, почи­нають загинати пальці перед московським патріархом, святу віру спокушають зі шляху істинного чи щось таке. Величезна кількість московитів наполягала на своїх хибах, не бажаючи навіть слухати Никона. Отже, кадрова основа для розвитку Київської державності, закладена Ярославом Мудрим, зберігалася ще довго.

— Він і книги видавав, що саме собою було дуже дорогим за­доволенням як на ті часи...

Звідси випливає і пізня історія з Іваном Федоровим, першодру­карем. У XVI столітті він мало не зазнав гонінь у Московії, і його взяли на забезпечення в Острозі, де,надрукував свою знамениту Острозьку Біблію. Москва чинила опір модернізації в церковній вот­чині. Друкована книжка слугувала порівняльним показником рівня культури. Всі ці нескінченні посилання до якихось консервативних підвалин і традицій пращурів робили свою справу. Гадаю, сьогодні інтелектуальний голод також багато в чому визначає причини агре­сії Росії проти України.

— Радянський період — не виняток щодо ресурсної експлуа­тації союзної республіки. Повернімося до Ярослава Мудрого. Чи правильно я розумію, що порівняно з більшістю своїх попередни­ків він мав славу найбільш мирного з точки зору співвідношення кількості військових і мирних днів у період його правління?

Не впевнений. Епоха була порівняно нервовою. До великого кня­зювання він встиг і на братів ходити з дружиною і з батьком побу­ти в розбраті. Під час князювання воював із Візантією та печеніга­ми. Цікаве інше, зараз спробую сформулювати. Ярослав ще не має тих звичних комплексів перед Заходом, які з'являться пізніше вже в Московській і Російській державах. Періодичні сварки з Візантією — норма для історії Русі. Навіть інцидент із митрополитом Іларіоном дуже показовий. Але вся політика Києва до смерті Ярослава виглядає цілком самодостатньою.

Антагонізм перед Заходом — явище набагато пізніше в росій­ській історії. У Московському царстві він набуде особливого розмаху. Здається, цю думку висловив Френсіс Дворник — про те, що Росія почала боятися Заходу, позаяк той пішов на неї зустрічною колоніза­цією. З боку Ганзейського союзу щодо Новгородської республіки був період ембарго з метою змусити його торгувати через прибалтій­ських посередників, але не самостійно. Поява Нарви, Виборгу, Ревелю в XII столітті закрила вихід до моря і дуже урізала самостійність зов­нішньоекономічної діяльності Північно-Західної Русі. Зустрічні акції Олександра Невського у 1240-х роках на Неві, Чудському озері та під Торопцем здійснено у пошуках геополітичного реваншу.

— Підозрюю, що ці битви Олександра Невського були не над­то людними...

Певна річ, не порівняти з Курською дугою. Демографія не дозво­ляла виставити багато воїнів. В історіографії гуляють числа по 15 тис. осіб учасників із кожного боку, приміром, для Льодового побої­ща. Але тут я солідарний із істориком Ігорем Данилевським і не по­вірю, що сили сторін перевищували кілька сотень людей із кожного боку.

— Не Курськ і навіть не навала монголів...

Усі такі висновки вимагають порівнянь. Військо монголів у захід­ному поході 1236—1242 рр. за різними оцінками, налічувало від ЗО до 140 тисяч. Тобто всю Русь до останнього села і містечка вони со­бою, природно, не заполонили. Горезвісного «ярма» як такого, у ро­зумінні тотальної та всепроникної присутності, тут не було.

— Підозрюю, зі загальних міркувань, що держава за Ярослава Мудрого ставилася терпимо до іновірців. Читав, що Київ мав не лише православні церкви, а й синагоги, мечеті та католицькі храми...

Щодо синагоги — чомусь не сумніваюся, за мечеті ж ручатися не стану. Ймовірно, що у місті були свої етнічні квартали, заселені му­сульманами. До прикладу, у Кілії до кінця XVIII століття зберігався ефіопський квартал, населений вихідцями з Африки. В Очакові — французький квартал, у другій половині того ж століття. Взагалі навколо Києва часів Ярослава виникла маса легенд, більше, ніж у період правління будь-якого іншого князя. Тут і бібліотека, що зни­кла, і таємниця саркофага самого Ярослава, і мусульмани на Подолі.

— Як довго Київ залишався градом стольним в очах нащад­ків?

Гадаю, він і досі таким залишається. Ця цілком сакральна симво­ліка не зникла. Він весь у старовинних золотоголових куполах, що саме собою справляє потужне враження, підкреслюючи ранг сто­лиці руського православ’я. Жодної раціональної, «земної» причини у Путіна йти на Київ у лютому 2022 року не було. А сакральна була.

— І не в нього першого...

Данило Галицький прагнув утримати Київ як символ прести­жу та колиску православ’я, посадивши туди перед приходом Батия, свого тисяцького Дмитра. Хоча колишнього політичного значення це місто вже не мало. Він давав якесь внутрішнє задоволення влас­никам, символ легітимності влади. До Києва прагнули, як бджоли на мед, усі ці чудові князі роздробленої Русі. Певної миті перестаєш тямити, що й до чого. Якщо тільки спробувати розібратися в історії феодальної роздробленості Русі, то у нормального обивателя просто в голові від цих імен замакітриться: Мстислав, Ізяслав, Роман такий, Роман сякий.

— Потім йдуть Ізяславовичі, Мстиславовичі, Ярославичі...

Спробуй второпати, хто, куди та звідки.

Але ми не обговорюватимемо персоналії, а торкнемося Принципів. А принципи призвели до того, до чого може призве­сти і зараз ситуація з центральною владою, що ослабла. Коли сума одиниць українських регіонів менша за одне ціле, якщо вони роздроблені. Якщо будь-яка федералізація, якої так хотіла Росія для українських регіонів, почнеться в її варіанті, а не в тому ви­гляді, який має на увазі адміністративна реформа, це призведе до нової Руїни, відомої за подіями XVII століття...

Фактично насильницька російська федералізація вже у розпалі. Крим і Донбас відтяли на довгих вісім років... Україні пощастило, що це були території з антиукраїнською більшістю на той момент.

— Що електорально було недружнім...

Тепер же Росія намагається закріпити успіх найгрубішим із усіх мислимих способів. Її війська пішли на Запоріжжя, Херсон, Харків. Оголосили нові суб'єкти федерації, деякі з яких на момент цієї роз­мови окупанти вже покинули. Пафос реклами імперської величі урвався на херсонських баштанах. Те, що в історіографії називається

Галич. Руїни храму Св. Успіння. Фото А. Красножана

Галич. Оборонні вали. Фото А. Красножона

А. Красножон, О. Красовицький

«феодальною роздробленістю» Київської Русі, почалося з смер­ті Ярослава. Незримо тенденції до того були і раніше, починаючи з Володимира. Але тепер процес став незворотним. З кожним десяти­літтям відцентрові сили дише посилювалися.

— І наскільки ця епоха віддзеркалюється сьогодні?

Сучасна формула «немає Путіна — немає Росії» повністю літо­писна, вона звідти — з одинадцятого століття. І жодних сентимен­тів щодо повернення Середньовіччя в їхніх землях немає. За всього багатства вибору політичних систем, накопичених досвідом люд­ства до першої чверті XXI століття, вибрати таку, за якої існування країни залежить від фізичної наявності однієї-єдиної персони, це ознака глибокої архаїчності свідомості. Загалом Київська Русь як ці­лісне державне утворення протрималася від епохи Ігоря до смерті Ярослава. Приблизно 150 років. Непогано як для найбільшої на той час європейської країни. У XII століття на Русі поступово підіймаєть­ся новий політичний центр — Володимирське князівство. Андрій Боголюбський, син засновника Москви, великого князя київського Юрія Долгорукова, приміряє на себе роль засновника імперії.

— Сам, правда, того не підозрюючи...

Боголюбський «по крові» — наполовину зі степовиків. Його мати — половецька княжна, донька хана Аєпи. Печатка Боголюб- ського — зі зображенням тамги, на мій неосвічений погляд. Він не один такий у середовищі руської аристократії на той час — шлюби з кочовою знаттю були нормою. Багато сучасних істориків кивають на татарське ярмо у пошуках витоків тих азійських нахилів у сти­лістиці внутрішньої та зовнішньої політики імперської Москви. Але, можливо, так глибоко копати не варто — московська держава сама наполовину складалася зі степовиків із усіма наслідками.

— При цьому він був володимиро-суздальським, а не москов­ським князем...

У географічному стосунку Москва розташовувалась на півден­ному заході князівства, але не це суть. Важливо, що він стояв біля витоків нового ладу розподілу влади на теренах Київської Русі. Тут необхідно зробити важливий акцент, оскільки якби Боголюбському не вдалося, то сьогодні...

—...то сьогодні не було б Pociiy тому її авторитарному ви­гляді, який ми знаємо.

Саме так. У політичному устрої Київської Русі було чимало рис, які, здавалося б, унеможливлювали утвердження сильної монархії.

Держава розглядалася як спільна вотчина династії Рюриковичів. Тому була поділена між усіма представниками панівного роду. Це призвело до створення кількох держав або вотчин (спадкових во­лодінь) відповідно до числа гілок у династії Рюриковичів. Принцип успадкування престолу за принципом старшинства, який давав най­старшому представнику династії найвищу владу, та передбачав ро­таційну систему успадкування в князівствах, був запроваджений за­сновниками держави з метою узгодити два її основні принципи: роз­поділ спільної спадщини між представниками династії та цілісністю держави. Таким чином зникала загроза розпаду Київської держави на кілька незалежних князівств, а глава династії не міг претендувати на єдиновладдя.

Зародженню та розвитку міцної монархічної влади перешкоджав також інститут віча, тобто народних зборів. Воно призначало князя або вибирало довічно. І лише в Новгороді з Псковом існували тимча­сові обмеження термінів правління. Віче також мало право у певних випадках змістити князя. Нові князі мали укласти зі своїми підданця­ми особливі угоди, які закріплювали взаємні права й обов'язки. Князь заручався підтримкою народу в актуальних військових справах. Усе це створювало завади появі абсолютистської форми правління на Русі. У XII столітті колишні дружинники перетворюються на клас місце­вих землевласників, представники яких стали називатися боярами. Своєю чергою, вони формували поряд, із міськими старійшинами та духовенством князівську раду — «думу» як дорадчий орган.

— Що ж змінилося? Де і чому почався відлік загибелі цієї сис­теми?

Половці. їхня поява в причорноморському степу в другій полови­ні XI століття відрізала Русь від виходу до Чорного моря. В 1061 році Всеволод Ярославович зазнав поразки від хана Іскала. З того часу по­чинається низка русько-половецьких війн, найчастіше невдалих для слов'янських князів. Це спричинило падіння рівня міжнародної тор­гівлі, традиційно орієнтованої на Візантію. Як наслідок, зменшуєть­ся кількість заможних купців, які мали велику вагу як у князівських вічах, так і в народних зборах. Дещо інша ситуація спостерігалася в Новгороді, який був орієнтований на міжнародну торгівлю через північні шляхи сполучення зі Західною Європою. Але цей уламок республіканства, як ми вже казали, остаточно добив значно зміц­нілий московський князь Іван III. Із цього, либонь, і почалася точ­ка відліку. Але самих половців мало. Має бути сукупність чинників.

І тут ми підходимо до феномену Москви: чому саме вона стала цен­тром нового, абсолютистського типу правління на теренах Київської Русі? Нове місто, засноване батьком Боголюбського, в місці, не ви­датному за будь-якими географічними передумовами. Ключове сло­во: «нове». Повністю нівелювати значення віча та думи можна було лише в нових містах, заснованих на колонізованих землях. Андрій Боголюбський цілеспрямовано та цілком усвідомлено здійснював саме таку політику у своєму Володимиро-Суздальському князівстві.

— Яке пізнє за походженням.

Так, воно оформилося в середині XII століття. Суздальські кня­зі стали розставляти по містах своїх призначенців. Зустрівши опір суздальського віча, він переніс свою столицю до Володимира. Але й тут не все пішло гладко. Таким авторитарним правителям виста­чає лише зазнати якоїсь військової поразки, як легітимність влади стає ілюзорною. Андрія Боголюбського вбили бояри внаслідок змо­ви після його невдалого походу на Київ у 1173 році. До речі, одним із убивць був представник кавказьких народів на ім’я Анбал Ясин, тобто осетин.

— Натяк на сучасні події? До речі, і розгром суздальського війська відбувся приблизно в тому ж північному напрямку, біля Вишгорода.

Так. Проте його брат Всеволод все рівно продовжив розпочате, придушуючи владу бояр та скасовуючи міські вольності. Ідеальним місцем для резиденції князя в умовах такої смертельної боротьби за авторитарну форму правління слугувало б молоде містечко, без давніх традицій міського автономізму. Приміром, містечко Москва, розташоване на південно-західній околиці Великого Князівства Володимирського. Власне, першим князем, який до неї переїхав, був Володимир, син Всеволода й онук Юрія Долгорукого (у 1213 році). У 1325 році здійснено останній крок на шляху до перетворення Москви на майбутній політичний центр Русі — з Володимира туди перенесли кафедру київського митрополита.

— Але ж саме місто Київ залишалося...

І мозолило погляд своєю сакральною репутацією. Як і раніше, бувши, символом справжньої влади, гніздом усталених і загально­прийнятих порядків і прямим викликом нуворишам із суздальських околиць. Тому в 1169 році Боголюбський намагається його зни­щити. Взяття Києва того року відзначене небувалою жорстокістю щодо громадян і першим в історії міжусобних князівських воєн його тотальним пограбуванням. Друге, що він робить — наслідує Києву у капітальних архітектурних шедеврах, намагається замінити його славу та велич. До Володимира навмисно запросили архітекторів для будівництва палацу, церков, Золотих воріт. Одночасно він зміц­нює Москву, вперше згадану у літописах в 1147 році. У комплексі перед стольним градом він намагається створити візуальну подіб­ність йому в своїй удільній столиці. Третім кроком став переділ за­гальноприйнятих порядків престолонаступництво, вироблених на Любецькому з'їзді 1097 року. Якщо загальноприйнятою була концеп­ція передачі влади за старшинством у роді з ротацією по містах від другорядних до головних і, нарешті, стольного, де авторитет Києва залишався ключовим фактором, що поєднує спільноту розрізнених вотчин, то Боголюбський виявляє прагнення уникнути практики ві­чових сходок. Також він уперше відокремив право старшинства від місця правління, змушуючи визнати себе князем всієї Руської землі, не покидаючи Суздалі. Цей крок створив передумови до втрати ро­дового значення князівства та формування удільного.

— Ось навіщо йому знадобилося руйнувати Київ?

Ніщо не повинно затьмарювати столичні претензії Андрія. Він віддав військам на розграбування столицю, як у 1790 році Суворов наказав три дні грабувати Ізмаїл, хоча з військової точки зору сенсу в цьому не було жодного, адже гарнізон здався. До речі, здебільшо­го населення цього турецького міста було християнським і чи лише «бусурманів» росіяни там різали, ще належить з'ясувати історикам. Що вже казати про Київ, населення якого було майже повністю пра­вославним.

— Тобто, однієї з Боголюбським віри...

Кияни врятували династію — Ізяслав Київський вчасно втік на Волинь, у свою вотчину. Потім повернувся, звісно, з Луцька з вій­ськом і вибив Боголюбського в 1173 році.

— Боголюбський прийшов удруге через три роки, втратив­ши у проміжку титул київського князя...

І це повернення, зрештою, коштувало йому життя. Через 800 ро­ків Москва не раз повторить свої походи на Київ.

— В1919 році наступ більшовиків на чолі з Михайлом Муравйо- вим, в 2022 році — невдала спроба його захоплення Путіним...

Пасіонарність тим і визначається, що відсутність перемог не викликає занепаду сил — Юрійовичі продовжували своє. Слухаючи іноді промови президента сусідньої країни, мимоволі напрошується висновок, що у своїх поривах він керувався усією цією боголюбовщи- ною. Це з погляду сучасної свідомості в його заявах спостерігалося повне марення, але з позицій середньовічної володимиро-суздаль- ської ідеології воно логічне. Йому допікають якісь образи та комп­лекси перед цим «вічним» Києвом, що зберігся всупереч усьому «ма- тер’ю міст руських». Його присутність на географічній мапі немов делегімізує владу Москви в очах податного населення та дружини. Він же не читав літописів і книг, гадаю. Йому ж хтось цю міфологію нашептів на вухо довгими кремлівськими вечорами. Він же повинен увійти в історію, нарешті вирішивши споконвічне для Москви київ­ське питання.

— Тим більше, що ці землі — всі «споконвічно російські»...

Авжеж, тобто для нього все логічно. Й якщо проводити далі наші улюблені історичні аналогії, варто підкреслити, що Україні пощасти­ло з наявністю двох політичних і культурно-ідеологічних центрів: Київ і Львів, які по черзі брали на себе функції форпосту української державності чи генерації нових смислів.

— Переймали естафету один в одного, залежно від військо­вої чи політичної ситуації, що склалася, на тій чи іншій частині України...

Ось і в Середні віки там же, на заході Руських земель в 1119 році ви­никло, як продовжувач київських традицій, Галицько-Волинське кня­зівство. І воно міцніло в міру того, як зникав сам Київ. Князі галиць­кі також шанували сакральне значення Києва і прагнули заволодіти ним будь-що-будь як символом власної легітимності. До початку XIII століття Київ увійшов до складу Галицько-Волинського князівства і залишався там до приходу військ Батия в 1240 році. У першій столиці князівства, місті Галич, князі споруджують собор Св. Успіння, який сво­їми розмірами майже дорівнює найбільшим храмам Києва. Претензії на столичність Галича очевидні. На мою думку, Грушевський вбачав у цьому князівстві перехідну стадію між Україною сучасною та Руссю Київською, обґрунтовуючи правомочність декларування такої спад­коємності держави сучасної. Символічне й те, як розходяться у про­тилежні боки варіанти сценарної поведінки щодо Заходу у ровесни­ків двох різних князівств: Олександр Невський виступає проти нього, тоді як Данило Галицький заграє, приймаючи корону з рук Папи.

— Втім, без коронації...

Це правда. Проект Папи «віра в обмін на коронацію» провалив­ся з провини протилежної сторони. Втім, це було лише відтерміну­ванням — в 1596 році Берестейська унія таки переклала під тіару Папи Римського руське православ'я на західних землях України. На слов'янських Балканах, серед православних народів, Папа роздавав ці корони, як намисто остров'янам. Десь така тактика загравання спрацювала.

— Поступово через всі ці непрості часи та роздробленість ми дійшли до 1240 року...

Продерлися крізь хащі історичних подій... Вперше татари з’яви­лися біля степових кордонів Русі на південному сході, в районі Нижнього Дону в 1223 році. Вони мали свої порахунки з половцями і Русь ніхто чіпати ще не намірявся. У битві при річці Калка тата- ро-монгольське військо громить погано злагоджене між собою вій­сько половців і руських князів, яких перші закликали на допомогу.

— Pycu то воювали із половцями, то приятелювали...

У різні часи по-різному. До того ж і половецькі князі не були єди­ною силою та союзом. Що казати, якщо причиною виступу півден- норуських князів на боці половців було побоювання, що ті можуть перейти на бік армії монголів, що наближається. Вочевидь, такі по­боювання були не безпідставними. Битва на Калці стала закономір­ним підсумком для Русі, що прийшла до цієї ключової битви у стані феодальної роздробленості.

Через 17 років, у 1240-му, монголи прийшли знову, але вже ці­леспрямовано на Русь. Похід стартував із міста Болгар на середній Волзі, зі столиці Волзької Булгарії. Там була ставка Батия, так зва­ний його палац розкопали російські археологи багато років тому. Підсумком переходу російських князівств під протекторат Орди стала регулярна виплата данини в Сарай. На території запровадили інститут баскаків, тобто представників ханської адміністрації. Самі монгольські гарнізони не муляли очі місцевим жителям.

— Армія працювала «за викликом»?

В разі проблем із особливо норовливими чи несумлінними кня­зями. Іноді військові з'єднання хана підробляли на терені міжусоб­них конфліктів, виконуючи «замовлення» сусідніх князів один на одного. Московські в цьому досягли особливого успіху. Крім загро­зи військового вторгнення каральних з’єднань, запровадили систе­му ярликів, Які видавали з певною періодичністю на князювання в наметі ординського хана. Часто під виглядом видачі чергового ярлика неугодного князя заманювали в Сарай і позбавляли життя. Гадаю, що Московське князівство стало основним бенефіціаром від так званого татаро-монгольського ярма, вміло використовуючи їх у справі збирання прилеглих земель під своєю владою. Здається, Ричард Пайпс десь писав, що московські князі виявилися добрими учнями, перейнявши основи ординської системи державного управ­ління на кшталт колоніальної експлуатації.

— Вдячні учні швидко переросли свого вчителя...

У 1381 році, у битві на Куликовому полі. Ну, а в наступні століт­тя перетворили вже у свої колонії всі неосяжні простори колишньої Орди, вийшовши до східних берегів Байкалу, які вважаються місцем народження Чингісхана. А за товариша Сталіна стали власниками і самої Монголії — безневинної азійської країни.

— Якби не роздробленість, чи могли б монголи досягти по­дібних успіхів при захопленні Русі?

Вважаю, що ні. Вони поламали кожного поодинці, активно кори­стуючись послугами зрадників у стінах руських міст.

— Ми ж знаємо, що під якимось Козельськом вони стояли мало не кілька місяців...

Імперія Чингісхана

Суспільне надбання

З березня до травня 1238 року. За належного героїчного опору завжди можна розраховувати на перемогу, це правда. Але Козельськ виявився один такий. Батий назвав його «злим містом». За два роки настала черга Києва. У ньому вирізали величезну кількість людей, зруйнували Десятинну церкву з містянами, які ховалися всередині. Софію пограбували. А от Лавра вціліла.

— Вона розташовувалася окремо, за п'ять кілометрів — це велика відстань на ті часи. Заміський район практично. Чомусь її не зачепили, спаливши весь Київ...

За відсутності опору вони поводилися адекватно. Кожна люди­на — це товар, ясир. Її можна продати в рабство. Або змусити спла­чувати податки новому господареві. Зі сотень великих і малих міст Київської Русі були спалені, рознесені в пух і прах дев’ять, у т. ч. той же Козельськ, а також Київ, Чернігів і Рязань.

— Звідки з'явилася історіографічна концепція монгольською го ярма на Русі?

Є думка, що сам термін, який можна порівняти з окупацією, скла­ли ідеологи Івана Грозного в XVI ст. для виправдання експансії на азійські ханства, зокрема, на Казань.

— Щоб показати їм декомунізацію?

Десь так. Подібно до Александра Македонського, який пішов на Дарія III у рамках помсти за священний оливковий гай, який кіль­ка століть тому перси вирубали в Афінах. Православне населення Московії виявилося колонізованим власною владою, у поданні якої люди — це ресурсна база і не більше. За допомогою монголів вони усувають конкурентів, Тверське князівство, Володимир нічого з себе вже не становить по суті до кінця XIV століття, а Москва росте.

— Як на татарських дріжджах...

Що ж у цей час, у XIII—XIV ст. відбувається на півдні? У примори ській частині України. Як і належить майже всім кочовим народам, після стадії перших нищівних перемог починається перехід до осі­лості. На південному узбережжі Криму в XIII столітті з'являєть­ся серія нових міст: Согдея, Каффа, Чембало. У північно-західному Причорномор'ї — Кілія в гирлі Дунаю й Аккерман. Вже наприкінці століття у цих містах, виникають колонії італійців, які налагоджують торгівлю з місцевими племенами, як це було у період античності. Без домовленостей із кочівниками ці колонії не могли б виникну­ти. Так, у місті Каффа італійці просто викуповують у місцевих ханів права на ці землі, де зводять свою фортецю та порт. Через 900 років у Причорномор'ї повторюється модель давньогрецької колонізації. Археологічний вигляд усіх цих міст (за винятком Кілії, яку не знайш­ли) — східний.

Відроджується міська культура приморських портових пунктів. Початок усьому поклав Німфейський договір, укладений між ві­зантійським імператором і Генуезькою республікою про розподіл сфер впливу в Чорноморському басейні. Річ у тому, що без дозво­лу Візантії в Чорне море було неможливо проникнути через вузьку протоку Босфору. Натомість генуезці обіцяли допомогти розправи­тися з Латинською імперією, яка майже 60 років після четвертого Хрестового походу за допомогою заклятих ворогів Генуї венеційців керувала цим стратегічно важливим вузлом.

— Вона не була повністю венеційською, вона була якимось прообразом домовленості Папи Римського з венеційським до­жем...

Починається 250-річна ера італійської торгівлі на берегах Чорного моря, тут вони поводяться так само як свого часу поводили­ся греки зі скіфами — вважають за краще домовлятися, а не воювати. У Білгороді на Дністрі (чи Аккермані) у першій половині XIV століття влада належить якимось «вогнепоклонникам», тобто колишнім ко- чівникам-язичникам. Але тут були громади латинян, греків та євре­їв. Можливо, і вірменів.

Одночасно литовські князі починають витісняти залишки ордин­ців з території центральної України. Ми всі знаємо про Куликівську битву як найбільш розрекламовану, але у 1362 році Литва розбиває трьох ханів у битві при Синіх водах. В 1399 році відбулася битва при Ворсклі, не така вдала для литовців. Геополітична ситуація швидко змінюється. Європа перебуває на порозі класичного Середньовіччя з його чудовими винаходами та технічними новинками. Литва також по-старому намагається володіти Києвом.

— Хоча на той час населення Києва було меншим, ніж 5 000 осіб.

У період міжусобних воєн в Орді й її кризи, генуезці заробляють тут шалені гроші. Основні статті експорту — раби та зерно.

— Куди все це везли?

У Південне Причорномор'я або Європу. Генуезці були дуже педан­тичними гендлярами, тому залишили по собі численні архіви.

— Мамай був ким, адже був відносно низького рівня?

Він був полководцем, темником, який впливав на хана.

— Темник — це той, хто командував туманом, тобто деся­тьма тисячами людей. Але він не був Чингізидом...

Ні, звісно. Чингізидом був його висуванець хан Абдуллах.

— Вже мусульманин, судячи з імені?

Авжеж, татари прийняли іслам при Узбеку в 1320 році, а Абдуллах жив наприкінці століття.

— А хто був головним переможцем та отримав вигоду від поразки Мамая?

Генуезці, литовці та Москва. Литовці вже на початку XV століття, можна сказати, господарюють у Північно-Західному Причорномор'ї, отримавши вихід до узбережжя теперішньої Одеської затоки, Низів Дністра та Дніпра. Але це вже зовсім інша епоха й інша історія.

— Hy що ж, у хронологічному відношенні ми підібралися до певного рубежу.

Так. Проте, вся наша бесіда виткана з постійного пошуку цих рубе­жів, «червоних ліній» у вчинках історичних постатей та горезвісних «крапок неповернення». Наше минуле потребує рефлексії сьогодні, як ніколи раніше. Адже Україна — це держава із непередбачуваним минулим. Можливо, для багатьох ясне та безхмарне незнання в галу­зі історії українських земель змінилося на туманне напівзнання піс­ля прочитання цієї книги. Що ж, ми з Вами не займалися лікнепом, для цього є підручники. Мета нашої розмови полягала в іншому — у спробі простежити в ретроспективному порядку причинно-на- слідкові зв'язки тих подій, які сьогодні розбурхують країну, знайти історичну основу всієї нашої бурхливої та, здавалося б, несподіваної сучасності. І я сподіваюся, що цієї мети нам вдалося досягти.