ІСТОРІЯ АРХЕОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ В УКРАЇНІ

Розклад римської імперії у V ст. приніс у висліді повну затрату за­цікавлення її минулим, архітектурою, мистецтвом та предметами клясичного виробництва. Такий стан тривав і в середніх віках, коли античні будівлі роз­бирано на будівельний матеріял, мармурові статуї як поганські випалювано на вапно, бронзові перетоплювано на дзвони.

З Італії зацікавлення старовиною перейшло на північ, на європейський материк, до Франції, Німеччини, Англії та в Україну. Воно мало три розвоєві етапи: добу збирання рідкісних речей (Raritatensammlung), добу роман­тичного інтерпретування їх, напр., кості мамутів в с. Костенках біля Воронежа мали бути останками бойових слонів Александра Македонського,” та наукову добу, що триває донині.

В Україні вже в княжих часах освічене духовенство цікавилося ста­ровиною. Про це свідчить запис київського літописця Нестора з 1114 р., в якому він згадує свою подорож на північ до Ладоги такими словами: “При- шедшю ми в Ладогу, поведаша ми ладожане, яко еде єсть, егда будеть туча велика, находять дети наши глазкы стекляныи и малый, и великь'и, провер­тань!, а другыя подле Волхов беруть, еже выполскывает вода, от них же взях боле ста; суть же различь”.” Виходить, літописець зацікавився знахід­ками старовини, збирай їх, хоча й не вмів пояснити їх значення та походження. У своєму літописі він записав також історію старовинних могил: Аскольдової могили на горі “еже ся нине зоветь Угорьскоє, кде нине Ольмин Дворь”, “Ди- рової могили., “за святою Ориною”, князя Олега на горі ІПекавиці, Ігоря ^{[13] [14] біля Коростеня, Олега Святославича біля Овруча та Святополка “в пустиня межю Ляхи и Чехи”.”}

На рахунок колекціонерства старовини наших князів можна запи­сати літописну згадку того ж Нестора про багатство князя Святослава І Ярославича - - “бещисленое множество, злато, и сребро, и поволоки”, яке він показував німецьким послам у 1075 р.

У добі Відродження загальний зріст зацікавлення старовиною і особ­ливої до неї пошани знайшов відгомін в Україні. Тодішній київський митро­полит Петро Могила, людина високої освіти і особистої культури, із зна­йомствами у Західній Европі, головно в Італії, розпочав перші в Україні археологічні дослідження. У 1633 р. він провів у Києві розкопи руїн Деся­тинної церкви з X ст., шукаючи гробу князя Володимира Великого, рестав­рував пошкодження катедрального собору св. Софії з XI ст., відновив церкву св. Спаса на Берестові та провів реконструкцію печер Києво-Печер­ської Лаври. Пам’ятки старовини, виявлені під час тих досліджень, митрополит передав як реліквії у скарбниці св. Софії та Печерської Лаври в Києві.”

В той час французький інженер Вільгельм Левассер де Боплян про­водив протягом 17 років (1631 — 48) картографічні дослідження України, записував пам’ятки старовини і давав їх описи, напр., Собору св. Софії і Михайлівського монастиря в Києві, городищ, валів та окремих археологічних знахідок. Ті матеріяли він опрацював пізніше як окремий додаток до карти України: Descriptio Ukrainae, Данцінг 1648.

Дещо пізніше (1653) в Києві працював з доручення князя Радивила голляндський рисівник Абрагам ван Вестерфельд, що зладив спеціяльний археологічний альбом зарисовок із старовинних будівель княжого Києва.

Наприкінці XVlII ст. археологічні пам’ятки Києва зазнали великої руїни, що її заподіяла перебудова київської фортеці москалями. Зникли тоді під землею залишки церков: Десятинної (X ст.), св. Ірини (XI ст.), Катерини, (XII ст.), Михайла (XII ст.), Петра-Ярополка (XI ст.), Батієва Брама (X ст.), засипана була Золота Брама (XI ст.) та спляновано княж-двір Ярослава Мудрого (XI ст.). Книжка “Достопамятные древности в Кіевк”, що появилася друком 1791 р., була єдиною за XVIII ст. археологічною пра­цею в Україні.^{[15] [16]}

А проте й далі збирають старовину по церквах і манастирях Києва, Крем’янця, Умані, Львова, Перемишля та інших міст, а з петербурзької Академії Наук висилають у південну Україну фахівців для дослідження пам’яток старовини та мистецтва.

Вже на початку XIX ст. в Україні творяться перші археологічні збірки у Ліиколаєві (1809 р.), Теодосії (1811 р.), Львові (1823 р.), Одесі (1825 р.) та Керчі (1826 р.). Попри самовільне розкопування могил з метою грабіжництва (шукання скарбів), починаються систематичні археологічні дослідження й розкопи, зростає кількість наукових працівників і виданих ними друкованих прань, поширюються терени досліджень та кращають методи лябораторійної й кабінетної обробки здобутих розкопами матеріялів. Відбувається перший поділ наукових зацікавлень між дослідниками кля- сичної (греко-римської) та слов’янської старовини. Згодом творяться три найважливіші осередки археологічних досліджень: Одеса, Київ і Львів.⁵³

Одеський осередок постав із зацікавлення клясичною ста­ровиною давніх грецьких колоній на північних берегах Чорного моря, яке було підготоване загальним напрямом освіти в Україні в добі Відродження, зокрема слов’яно-греко-латинськими студіями в Київській Могилянській Академії. Проте, тільки чужинці-емігранти П. Дюбрюкс і Ч. Бларамберґ, а з ним І. Стемпковський і пізніше А. Ашік організували згадані вище музеї в південній Україні. В їхньому гурті, до якого належали ще Келлер, Кеппен, С. Потоцький, Румянцев, Брунов та ін., зародились пляноване вже систе­матичне дослідження клясичної старовини в Україні та археологічна кри­тика і топографічна інтерпретація клясичних джерел — Геродота, Стра­бона, Клавдія Птолемея та ін. Вслід за тим розпочалося включання здобутків української археології в загальну течію європейської науки. До нього причинився передусім голландський емігрант Ч. Бларамберг (1772 - 1831

ОЛЕКСАНДЕР ПОЛЬ (1828 — 1890) визначний колекціонер археолог, пам'яток пів­денної України, засновник музею в Катеринославі та організатор археолог, виставки там же перед XIII археолог, з'їздом.

ВОЛОДИМИР АНТОНОВИЧ (1834 — 1908) передовий історик, професор Київського університету, засиовиик історичної школи археологів, дослідник деревляиських могил на Волині, організатор археологічних з'їздів.

КАТЕРИНА МЕЛЬНИК - АНТОНОВИЧ (1859 — 1942) дружина історика Володимира Антоновича, розкопувала на переломі ХІХ/ХХ ст. могили княжої доби иа Волині. ^{[18] [19]}

ФЕДІР ВОВК (1847 — 1918) антрополог, археолог і етнограф, учень В. Антоновича, професор Петербурзького університету, дослідник палеоліт, стоянки Мізииь иа Новгород-Сіверщині.

ВІКЕНТІЙ ХВОЙКА (1850 — 1914) археолог, кустос археолог, відділу Київського музею, відкривець трипільської, зарубинецької і черияхівської культур і київського палеоліту, один з організаторів археолог, виставки 1897 р. у Києві.

БОГДАН ХАНЕНКО (1850 — | у 1920-их рр.) власник великої археолог, збірки в Києві, один з організаторів археолог, виставки 1897 р. в Києві, емігрував в 1919 р. за кордон.

рр.), що видав був 12 праць, переважно у французькій мові, між ними пер­ший кодекс ольвійських монет, який не втратив і досі своєї джерельно- наукової вартости.^[20] Другий каталог видав після того П. Бурачков, і цей кодекс надчорноморських грецьких монет є нині єдиним в Україні"

В тому ж приблизно часі засновано перше в Україні археологічне товариство, “Императорское Одесское Общество Истории и Древностей” (1839 - 1914),. що об’єднувало ентузіястів-аматорів місцевої старовини і дістало офіційний дозвіл вести розкопи по всій Україні. Його діяльність була спрямована на вивчення клясичної старовини Причорномор’я та історії генуезьких, татарських і турецьких поселень в Україні. Важливі матеріяли виявлено також для історії Запоріжжя.

Перших 55 років праці Одеського Товариства виповнювали переважно лінгвістичні та архівні студії, присвячені вивченню грецьких і римських пам’яток в Україні та критичному розглядові історичних клясичних джерел, що стосуються України.

центру слід згадати М. Болтенка (нар. 1888 р.), консерватора одеського музею, члена археологічної комісії ВУАН, С. Дложевського (1889 - 1930 р.), клясичного філолога, директора одеського музею, та А. Добровольського (1885- 1959), археолога з великим польовим досвідом, що був по черзі спів­робітником херсонського, полтавського, дніпропетровського та одеського музеїв. Одеське Товариство видало 33 томи своїх “Записок” із систематич­ним покажчиком.

Київський осередок був створений на початку XIX ст. кіль­кома аматорами старовини, як М. Берлінський, митрополит Є. Болховітінов, М. Закревський, К. Лохвицький, Самойлов, і розпочав свою працю досліджен­ням київської старовини княжих часів. Згодом засновано в Києві перше археологічне товариство — “Временный Комитет для изыскания древностей в г. Києві” (1835- 1843). Водночас у 1835 р. створено при Київському університеті Археологічний Музей і Нумізматичний кабінет. Ректором уні­верситету був тоді видатний природник та аматор-археолог М. Максимович (1804 — 73). У 1843 р. “Временный Комитет” закрито і створено Київську Археографічну Комісію (1843 - 72), члени якої багато працювали в терені. Між ними Тарас Шевченко, як рисувальник, брав участь в розкопах у 1840-их pp.^2β 3 рамені комісії Ф. Солнцев провів у рр. 1843 — 53 велику працю над розчищенням, відновленням та копіюванням старовинних фресок Софійсько­го Собору. В 1872 р. був заснований музей при Київській Духовній Академії.

ДМИТРО ЯВОРНИЦЬКИЙ (1855 — 1940) археолог і дослідник запорізької старовини, керівник Диіпрепьстан. археолог, експедиції (1927 — 1930), організатор музею в Ка­теринославі на основі збірки О.

СЕРГІЙ ГАМЧЕНКО (1860 — 1934) археолог, віце-президент ВУАК, переводив важливі розкопи по всій Україні, зокрема на Волині, опрацював метод польових досліджень і створив власну школу дослідників старовини.

ВІКТОР ГОШКЕВИЧ (1860 — 1928) археолог, фундатор і організатор Херсонського державного історично-археологічного музею в 1898 р. Дослідив, склав карту і описав городища на нижньому Дніпрі.

^'^s П. Курінннн, Нариси з історії української археології, Авґсбурґ 1947.

^м Я. Пастернак, Археологічні заняття Т. Шевченка, Пітер.-иаук. додаток "Нового Часу", Львів, 7. І. 1939.

МИКОЛА БІЛЯШІВСЬКИЙ. (1867 — 1926) археолог і музеопог, директор київського міського музею старовини, дослідник Княжої Горн (пітопнсиої Родні) біля м. Канева, редактор і видавець "Археолог, літописи Южной Россіи”.

ВАСИЛЬ ДАНИЛЕВИЧ (1872 — 1936) історик і археолог, учень В. Антоновича, про­фесор київського університету, дослідник Донецького городища і могил та археолог, минувшини Київщини.

ВАДИМ ЩЕРБАКІВСЬКИЙ (1876 — 1957) археолог, етнограф і мистецтвознавець, професор і ректор УВУ, дослідник понтійського мистецтва і етногенези українського народу, учасник багатьох міжнародн. археолог, конгресів.

На справжню наукову основу поставив археологічні дослідження в Україні історик В. Антонович (1834 — 1908). Він перший став читати лекції з археології в київському університеті і тим поклав початок історично- археологічному напрямові в дослідженні минулого України. В. Антонович брав участь в організації і праці археологічних з’їздів у Києві (1874, 1899), Одесі (1882), Харкові (1902), Катеринославі (1905) та Чернігові (1908) і у виданні археологічних карт окремих областей України. З ним співпрацювали М. Біляшівський, С. Гамченко (Житомир), М. Грушевський (Львів), В. Данилевич (Харків), Катерина Мельник-Антонович (дружина В. Антоновича), Ю. Сіцінський (Кам’янець Подільський) та ін. Поза гуртом В. Антоновича працювали для тієї самої цілі заслужений археолог та від- кривець трипільської культури В. Хвойка, Ф. Вовк, М. Макаренко, Б. Фар- маковський та ін.

Незабаром розвинулося в Києві приватне колекціонерство, як вияв великого заінтересування широких кол громадянства рідною старовиною. Тоді постали археологічні збірки В. Антоновича, Катерини Мельник-Анто- нович, М. Біляшівського, Т. Кундеревича, В. Тарновського, М. Терещенка, Б. і В. Ханенків, В. Хвойки, І. Хойновського та Н. Чернева, які згодом перей­шли у громадські київські музеї. Hanp., цінні археологічні збірки Б. Ханенка, В. Хвойки та О. Бобринського (Сміла) передано в 1904 р. до збудованого на громадські кошти музею, діяльність якого була пізніше пов’язана з іме­нами М. Біляшівського, Ф. Ернста, В. Козловської, В. Хвойки та Д. Щерба- ківського. Музей після кількох реорганізацій був перетворений у 1936 р. в Центральний Історичний Музей УРСР і приміщений в Києво-Печерській Лаврі.

У 1913 р. при київському генерал-губернаторстві зорганізовано “Ки­евское Общество Охрани Памятников Старины и Искусства”, завданням якого була урядова охорона пам’яток, а у випадку потреби розкопи і зби­рання випадкових знахідок. Після революції 1917 р. пам’ятками старовини піклувалися різні комітети та інститути, між ними в рр. 1922 — 33 Всеукра­їнський Археологічний Комітет (ВУАК). Його членами були: М. Біляшів- ський, В. Данилевич, Ф. Ернст, В. Козловська, П. Курінний, М. Макаренко, Катерина Мельник-Антонович, І. Моргілевський, Данило Щербаківський (усі з Києва), М. Болтенко (Одеса), С. Гамченко (Житомир), А. Добровольський (Одеса), Д. Гордієв (Тбілісі), Ю. Сіцінський (Кам’янець Подільський), П. Смолічев (Чернігів), Б. Фармаковський (Ленінград) і Д. Яворницький (Дні­пропетровське). ВУАК проводив багато археологічних досліджень в терені і добився від Народного Комісаріяту Освіти створення спеціяльної археоло­гічної експедиції, яка повинна була, дослідити ввесь терен, що мав бути затоплений після побудови Дніпрельстану. Вона працювала в рр. 1927 — 32 під керівництвом Д. Яворницького та М. Міллера.^[21]

У 1934 р. замість ВУАК створено під партійним проводом Інститут Матеріяльної Культури Української Академії Наук, перетворений у 1938 р. на Інститут Археології УАН. Останній включив до праці багато нових фа­хівців, між ними C. Marypy, В. Петрова, С. Самойловського, І. Фабриціюс та ін. Крім окремих досліджень, Інститут зорганізував кілька комплексних експедицій для дослідження Полісся, Ольвії (Л. Славін), трипільської куль­тури (П. Курінний, Т. Пассек), скитської культури (І. Фабриціюс).

Крім Києва і Одеси, були на Придніпрянщині осередки археологічної праці і музеї також у Харкові (Д. Багалій, І. Левицький, С. Таранущенко), в Дніпропетровському (Д. Яворницький, П. Козар, О. Синявський), в Полтаві (В. Щербаківський, М. Рудинський) та на Приозів’ї, в Ростові-Таганрозі

ДАНИЛО ЩЕРБАКІВСЬКИЙ (1877 — 1927) етнограф, археолог і мистецтвознавець, заступник президента ВУАК, кустос Українського Національного Музею в Києві, проводив етнографічні та археолог, екскурсії по всій Україні.

МИКОЛА МАКАРЕНКО (1877 — 1937) археолог, історик мистецтва і маляр, директор музею старого мистецтва у Києві, дослідник городищ ромеиського типу та Марію- піпьського могильника.

ВАЛЕРІЯ КОЗЛОВСЬКА (1881 - 1956) археолог, кустос археол. відділу Всеукр. істор. музею у Києві, старший наук, робітник Іи-ту Археології AH УРСР, редактор "Хро­ніки Археології", дослідник трипільської культури.

МИХАЙЛО МІЛЛЕР (нар. 1883 р.) професор історії стародавнього світу і археології в університеті та педагог.-іиституті у Ростові н/Д, тепер УВУ, дослідник східиьої частини степової України і керівник Дніпрепьстанівської археолог, секції (1931-1932).

ПЕТРО ЄФИМЕНКО (нар. 1884 р.) археолог, передовий дослідник палеоліту, автор нового методу розкопів палеоліт, стоянок та хронології палеоліту України, директор Ін-ту Археології AH УРСР у перших повоєнних роках.

АРКАДІЙ ДОБРОВОЛЬСЬКНЙ (1885 — 1959) археолог, співробітник херсонського, полтавського, дніпропетровського та одеського музеїв, дослідник старовини півд. України, учасник Дніпрепьстанівської та Канівської археолог, експедицій.

(М. Міллер). Музеї створено також у Вінниці, Єлисаветграді, Новгороді Ci- верському, Черкасах, Чернігові і багатьох інших місцях. Приватні археоло­гічні збірки мали на провінції: А. Бобринський (Сміла), В. Бабенко (Верхній Салтів), Г. Венгжиновський (Гайсин), Е. Зноско-Боровський (Бересняги), о. Н. Левицький (Очаків), Манастирський (Снитків), О. Поль (Катеринослав), В. Гошкевич (Херсонщина), В. Тарновський (Пекарі) та А. Фоґель (Мико­лаїв). Усі ті збірки ентузіястів-аматорів української старовини перейшли ступнево у новоорганізовані музеї центральної України.

Праці з археології України, насамперед Таврії, починають з’являтися з 1820-их рр. (І. Стемпковськнй, Кеппен), а археологічний журнал “Записки Одесского общества истории и древностей” починає правильно виходити з 1854 р. Тоді ж почали видаватись і великі монографії: Ашикъ, Боспорское царство, I - НІ, 1848 - 1849; Л. Стефани, Древности Боспора киммерійского, 1854; И. ЗабЬлинъ, Древности Геродотовой Скнфіи, I - II, 1866, 1872. 3 1880-их рр. археологічні праці появляються в “Трудах археологическихъ съТздовъ” і в “Кіевской Старині” (1882 - 1906), Археологической летописи Южной Россіи (1897 - 1905), у виданнях ВУАК — “Короткі Звідомлення” (1925- 26), “Записки” (1930), “Хроніка Археології та Мистецтва” (1930 - 31), в “Антропології”, видаваній Кабінетом ім. Ф. Вовка (1927 - 32), та в “На­укових Записках IIMK ” (1934 - 37).

Окремої катедри археології до 1917 р. в жадному університеті цен­тральної України не було, але читали курси археології професори-історики: у Києві — В. Антонович, у Харкові Д. Багалій, в Одесі — І. Линниченко.

Львівський осередок. Знайдення кам’яної статуї здогадного “Світовита” в ріці Збруч (1848) розбудило зацікавлення старовиною в укра­їнських істориків у Галичині. Перші з них — о. А. Петрушевич (1821 - 1913) та проф. І. Шараневич (1829 - 1901) — почали досліджувати терен колиш­нього княжого Галича, організували археологічні виставки у Львові (1861, 1885, 1889), Коломиї (1880) й Тернополі (1884). З їх ініціятиви зоргані­зовано перші українські музеї у Львові з археологічними відділами (Народ­ного Дому 1873, Ставропігії 1875) і скликано перший археологічний з’їзд у Львові (1885). І. Шараневич був іменований першим державним консерва­тором пам’яток старовини у східній Галичині, де вже в рр. 1870 - 90 дослі­джували праісторичні пам’ятки краківські археологи А. Кіркор, Ґ. Occob- ський, Т. Зємєнцький і В. Деметрикевич. Голова Наукового Товариства ім. Шевченка, М. Грушевський, досліджував у 1894 р. пам’ятки ранньої залізної (висоцької) і княжої (Звенигород) доби. Він заснував при НТШ музей з археологічним відділом, де працювали молоді археологи Б. Януш (1907) і В. Гребеняк (1913 - 1914).

У 1905 р. засновано в Львівському університеті катедру археології, керівниками якої були К. Гадачек (1905 - 14), К. Булянда (1915 - 21), Л. Козловський (1922 - 39) і Я. Пастернак (1939 - 41). Доцентами при катедрі були Т. Сулімірський (1929 - 36) та М. Смішко (1939 - 41). З рамені уні­верситету проведено багато теренових досліджень, головно в області три­пільської, висоцької, провінціяльно-римської та ранньо-історичної культур.

Другий осередок археологічних досліджень у Львові після першої світової війни — Музей Наукового Товариства ім. Шевченка, керівниками якого були Ю. Полянський (1924 - 28) та Я. Пастернак (1928 - 39). Заслуга першого з них — відкриття кількадесятьох палеолітичних стоянок, головно у сточищі Дністра, другий провадив у рр. 1934 - 41 систематичні розкопи на терені княжого Галича-Крилоса. Археологічні праці друкувалися головно в “Записках НТШ”, короткі звідомлення з розкопів також у ^uSitzungsberichte

ПЕВНО ЧИКАПЕНКО (нар. 1888 р.) археолог, дослідник розвитку палеолітичного й трипільського орнаменту.

ПЕТРО КУРІННИЙ (нар. 1894) археолог, старший науковий робітник Ін-ту Археології AH УРСР, професор УВУ, дослідник трипільської та біпогрудівської культур, ди­ректор Музейного городка в Києво-Печерській Паврі.

ОПЕР КАНДИБА (1906 — 1944) поет і археолог, дослідник орнаменту і хронології трипільської культури в Галичині, автор монографії про трипільське селище в Ши- пницях на Буковині. der mathematisch-naturwissenschaftlich-arztlichen Sektion der ukraini- schen Wissenschaftlichen Sevcenkogesellschaft in Lemberg”.

B pp. 1939 - 1941 у Львові зорганізовано філію Київського Інституту Археології AH під керівництвом М. Смішка. Його співробітниками були С. Круковський, К. Маєвський, Я. Пастернак і І. Старчук. В 1951 р. філію пе­редано до Інституту Суспільних Наук AH₁ і в ній працюють М. Смішко, О. Ратич, В. Кравець, А. і Є. Черниші та І. Свєшніков.

Після приходу до Львова совєтської окупаційної влади, археологічні збірки всіх львівських музеїв (Наукового Товариства ім. Шевченка, Націо? нального Музею, Богословської Академії, Народного Дому, Дідушицьких, Любомірських, Яна Собєського та м. Львова) в 1940 році комасовано — зібрано в один новозаснований Державний історичний музей. Під час цієї акції, переведеної не-музейними фахівцями, багато предметів утратило свої метрики-наліпки з поданими на них місцями знайдення, а з тим і свою наукову вартість.

Інші осередки. Початки археологічного дослідження Волині за царських часів тісно пов’язані з такими ж дослідженнями на Наддніпрян­щині. Помітними в цьому часі були розкопи могил княжої доби, що їх про­водили у 1890-их рр. В. Антонович, автор археологічної карти Волинської губернії,^{[22] [23] [24] та його дружина К. Мельник-Антонович на західній Волині, в землі Лучан.28 Живу збирацьку діяльність виявляв тоді аматор-археолог Штайнґел, що зорганізував у 1902 р. власний археологічний музей в Городку біля Рівного.}

Після російської революції, в часі між двома війнами, археологічними дослідженнями на західній Волині займався Ю. Шумовський, що проводив розкопи в терені та зорганізував музеї в Дубні й Рівному, і О. Цинкаловський, директор музею в Крем’янці, що зібрав багато матеріялів для археологічної карти Володимирщини і Крем’янеччини.” Деякі дослідження на західній Во­лині провели тоді також Р. Якимович (Варшава), Т. Сулімірський (Краків), Г. Леньчик (Краків) та Я. Брик (Львів).

Волинські музеї з археологічними відділами були в Городку біля Рівного, в Дубні, Житомирі, Коростені, Крем’янці, Луцькому та Рівному; приватні археологічні збірки мали Волинський (Дубенщина), Добровольський (Овруччина), Житинський (Луччина), Й. Крашевський (Остріжчина), С. Люба-Радзімінський (Мукосіїв Берег біля Дубна), Тиховський (Крем’янець).

На X о л м щ и н і перші археологічні дослідження проводив В. Олех- нович (Краків) у 1890-их рр., розкопуючи скринькові поховання гальштат- ської доби.^{[25] [26] Пізньонеолітичне поселення у с. Стрижові досліджувала у 1935 р. 3. Подковінська (Варшава),[27] старовинні пам’ятки Холмщини зга­дують у своїх працях Р. Якимович (Варшава)[28] [29] [30] [31] [32] і К. Яжджевський (Ло­дзь),31 холмські церкви княжої доби В. Січинський (Прага).”}

Мало досліджені також північно-західні українські землі. Поліські мезолітичні стоянки над горішнім Бугом та могильник лятенсько-римської доби біля м. Дорогичина (Більськ) досліджував у 1920-их рр. 3. Шміт (Варшава),” сліди поселень мезолітичної доби в тих же околицях виявив у 1935 р. Ю. Полянський (Львів).” Цінні результати дали розкопи Р. Яки- мовича у 1930-их рр. на княжому городищі в Давидгородку біля Пінська.^{[33] [34] [35] [36] [37] [38] [39] [40] [41] [42] [43]} Ми дали перегляд праісторичних часів Полісся в 1938 p.^3β Перші сліди ранніх слов’ян (поховання) антської доби виявив на Поліссі на початку 1950-их рр. Ю. Кухаренко (Київ),*⁰ перелік неолітичних поселень на Поліссі та аналізу їхньої культури дав в останньому часі (1958) Д. Телегін (Київ).*¹

Незадовільно досліджене також Підляшшя. За царських часів воно було зовсім невідоме в археології. Після революції про тамошні мезо­літичні пам’ятки писав 3- Шміт (Варшава),*³ неоліт спорадично досліджували М. Древко (Варшава)*³ і К. Яжджевський (Лодзь).** Бронзовий скарб галь- штатської доби з Келчева (Соколів), що зберігався в Музеї НТШ у Львові,*- був опублікований нами в 1933 р. Ранньослов’янську могилу в Кутовій (Біла) розкопував у 1938 р. К. Яжджевський,*⁸ пам’ятки княжої доби згаду­вав принагідно Р. Якимович.*⁷

Археологічні дослідження на Буковині розпочалися в другій половині XIX ст. Вели їх історики, археологи та аматори старовини: Р. Кайндль, Й. Сомбаті, К. Ромсторфер, Д. Олінський, І. Прокопович, Е. Костін, І. Данилевич, а в часі між двома світовими війнами доцент Черновецького університету Ч. Амброжевич і Е. Лазар. У 1890 р. засновано в Чернівцях Археологічне Товариство та Буковинський Крайовий Музей з археологічним відділом і власним періодичним виданням ⁴⁴Jahrbuch des Bukowiner Landesmuseumsⁿ.

Між двома світовими війнами успішну працю провела заснована в 1927 р. “Спілка збирачів старовини і любителів науки народовідання”, яка зорганізувала “Український Музей Народовідання”, також з археологічним відділом. Довголітнім директором музею був І. Райлян. Ще одна збірка бу­ковинської старовини була при Черновецькому університеті; завідував нею Ч. Амброжевич.

Між буковинськими знахідками старовини великого розголосу в укра­їнській археології набрало поселення трипільського типу, виявлене в 1893 р. в Шипинцях коло Кіцманя, що його досліджували Й. Сомбаті (1893 - 96), Р. Кайндль (1902 - 04), Е. Костін (1904 - 14). Монографічне опрацювання здобутого матеріялу дав О. Кандиба,⁴³ який влаштував був з переховуваних у Відні матеріалів шипинецьку виставку в Природничому Музеї у Відні в 1934 р. Синтетичні огляди буковинських пам’яток старовини дали Р. Кайндль,⁴’ Й. Сомбаті,” Я. Пастернак⁶¹ та А. Жуковський.^{[44] [45] [46] [47] [48] Нині археологічні дослідження на Буковині веде Б. Тимощук.}

На Закарпатті піонером археологічних досліджень був Т. Ле- гоцький, аматор старовини, автор двох синтетичних праць про найдавніші часи Закарпаття.⁶² Він був також засновником археологічного музею в My- качеві. Закарпатську старовину, головно багаті скарби з бронзової та ранньої залізної доби і старомадярські могили, досліджували мадярські археологи J. Hampel, F. Pulszky, Hillebrand-Bella і N. Fettich. Синтетичні огляди дали Я. Пастернак,^[49] Я. Айзнер^{[50] [51] та Й. Янкович.62}

На е м і г р а ц і ї осередком української науки стала катедра архео­логії Українського Вільного Університету (УВУ) в Празі (1921 - 1945) під керівництвом В. Щербаківського. Тут працювали також І. Борковський, О. Кандиба та Л. Чикаленко, після перенесення УВУ до Мюнхену — П. Курінний.

Після другої світової війни та окупації майже всіх українських земель совєтською владою, прийшла й централізація археологічних дослі­джень в Україні. Тепер центральною установою для цього є Інститут Ар­хеології Академії Наук УРСР у Києві, що дає “відкритим листом” дозвіл на ведення розкопів науково підготованим особам та професорам університетів. Нових фахівців-археологів для ведення розкопів готують шляхом аспірантури у названому київському Інституті та при катедрі Університету ім. І. Франка у Львові. Дослідження в терені ведуть здебільша окремі комплексні експе­диції, створені з археологів, антрополбгів, етнографів та геологів, як слов’яно- дністровська, ольвійська, тавро-скитська (кримська), трипільська, слов’яно- дніпровська, деснянська та ін. і давніше (1927 - 1932) дніпрельстанівська. У Києві появляються періодики в українській мові, які зрідка можна нади­бати на книжковому ринку за кордоном: Наукові Записки Інституту історії й археології AH (з 1945 р.), Археологія (з 1947 р.), Археологічні пам’ятки УРСР (з 1949 р.) і в російській мові Краткие Сообщения Института Архео­логии АН УССР (з 1950 р.). У Львові в 1954 р. був виданий Археологічний Збірник Інститутом суспільних наук AH УРСР.^К

Змінився також загальний ідеологічний напрям археологічних дослі­джень в Україні. До 1952 р. совєтських археологів зобов’язувала псевдо­наукова теорія Я. Mappa про місцевий стадіальний розвиток усіх племен і народів, які будь-коли в праісторичних часах мешкали на землях України. За тим “ученням” автохтонами в Україні і тим самим предками українського народу були, між іншим, пастуші орди скитів і сарматів, які насправді пере­кочували в Україну із сумежних частин Азії. В 1952 р. з’явилася стаття Й. Сталіна,“ в якій він назвав теорію Mappa “вульгаризацією марксизму, що гальмує розвиток науки”. І хоч совєтські археологи після того відрекалися тієї теорії, вона все ж позначається й досі в їх публікаціях.

“Учення” Mappa було невигідним Сталінові у визначенні нового напрямку партійної політики в ділянці археології. На перше місце висунуто тепер патріотичні російські, не-совєтські, проблеми, а саме етногенезу слов’ян, розвиток “древнерусской” культури та “древнерусских” городів. У зв’язку з тим ведуться розшуки ранньослов’янських пам’яток також і на сумежних з Україною чужоплемінних територіях, в Румунії та Угорщині, які виявили, що Молдавія і Семигород були органічною частиною української етнографічної території у княжій добі.™ Цей факт, звичайно, може стати колись причиною тіснішого “об’єднання” названих країв з Совєтським Со­юзом, як “древнерусских” земель.