XVIII. Генеральная бунчучннй

„Степенный Малоросійскихъ воинского званія чиновъ порядокъ по гетманѣ" ставить генерального бунчучного чи бунчужного — акти називають його і так, але частіше бунчучним, — я у своїй праці вживаю обидві назви, — на останньому місці.

Уряд бунчучного був ще перед революцією 1648 р. Адже маємо про нього відомості, наприклад, 1638 р. Під час баталії польська куля „вцілила бун­чужного, але Гуня вхопив бунчук і сам поніс його*^{[99] [100],})∙ θ реєстрах 1649 р. російські переписувачі записали його, як „Васько, Хоружій Бунчучный", по­ставивши Його поруч, але вище, від хоружого військового²). І бунчучннй і хоружий стоять тут нижче від деякої чигиринської полкової старшини. Я взагалі не вважаю за випадковий порядок запису в реєстрах, а так само і в будь-якому переліку старшини, що його будьколи робили в XVlI ст. російські посланці. Адже в тогочасній Москві справа з „местничеством^- стояла дуже гостро і, хоч дворяни-посланці й не вважали українських коза­ків за рівних собі.,по чести⁴⁴, але порядку їхніх урядів напевне пильнували, бо в Москві містничалися і „худые чины'⁴.

Далі згадку про бунчужного ми маємо за Виговського: у вересні 1659 р. київський російський воєвода боярин В. Шереметьев писав, що „бунчюжного измѣнника Ивашки Выговского сербина Митку Мигая и бунчюкъ ево пере- ясловский полковникъ ТимооеЙ Цецюра прислалъ къ намъ холопемъ твоимъ⁴⁴ (тобто царським) ³). За Бруховецького ми знаємо бунчужного Григора Витя- зенка, а згодом Івана Поповича ^,)∙ А далі звістки про бунчучних ідуть уже без ніякої перерви.

До того ж треба відзначити, що цей уряд далеко не відразу стає поміж інших генеральних урядів.

А втім, саме за Самойловича цей уряд стае Й „генеральним". Бунчучний Л. Полуботок — людина енергійна і близькістю до гетьмана впливова, раз-у-раз, як це буде видно з дальшого викладу, виконуючи відповідальні доручення державного характеру, починає себе звати (р. 1675) „бунчюжный войска его царского пресвѣтлого величества Запорожского**²). Цим виносить він свій уряд з посади при гетьмані до ряду інших вищих державних посад — вій­ськової, генеральної старшини. З року 1676 він зве себе „генералнымъ бунчюжным" ³).

Генеральний бунчужний — це носій і охоронець гетьманського клейнода —- атрибута влади, запозиченого з Сходу,— бунчука. Це був стяг, що його носили в урочистих випадках — а'також на війні — перед гетьманом, стяг, що складову частину його становило волосся кінського хвоста. „Бунчюкъ— волосы конскіе бѣлые и черные, и обшитъ волосянымъ же плетенымъ снур­комъ; яблоко на немъ мѣдное, позолоченое",— так описує російський доку­мент цей клейнод, узятий у жовтні 1676 р. в гетьмана П. Дорошенка.

В урочистих випадках бунчук виносили перед гетьмана; очевидно робив це гетьманський бунчучний. Приміром, у колі козацькому „гдѣ бубонъ и бун­чукъ былъ", гетьман Гуня провадив переговори у Старця з поляками¹)· А більш як через 100 років по тому, в кінці існування козацької організації, бунчук так само несуть на раду генеральну — для обрання К.

І бунчук - ознака східніх володарів — і самий уряд бунчучного запозичено із Сходу. В наших актах ми знаходимо відомості про „бунчюжного турского везиря"⁷). Року 1673 російський подьячий Сем. Щоголів писав у своєму статейному списку, що султан турецький знову збираються воювати з Поль­щею. „И туикъ, называемый бунчюкъ, изъ Адреянополя вынесетъ и постав­ленъ на полской дорогѣ, потому, что у него салтана обыкновеніе такое: на которую землю воинской замыслъ имѣетъ и которою ему дорогою итти, на той дорогѣ и бунчюкъ ставятъ"^ч) Бунчуки й бунчужні були і в кримських татар. В листі з 15 червня 1674 р. гетьман Самойлович розповідаючи про бій під Смілою з П. Дорошенком і татарами, згадує, що „на томъ же бою и везиря

’) Соловьевъ, Ист. Россіи. XI, с. 838. Вид. Общ. Польза. ^а) А. Ю. и 3. P., т. XH

с. 44. ³J Ibidem, с. 560. *) Дневникъ ‘С им. Оскольскаго. Лѣтопись С. Величко,

т. IV. с. с- 247--24Я. К. 186-1. ^ь) Рукописи М. Судіинка №51, д. 157. ^,l) Васильчиковъ,

Семейство Разумовскихъ, т. I, с. 150. ^:) А. Ю. и 3. P., т. XII, с. 71. ') Ibidem, т. XI,

стор. 178.

ханского на части, разсѣкли и бунчюжного салтанского** ^,)∙ В цім бою взяли як трофеї 2 татарські бунчуки ²). 27 червня 1674 р. у своїм свідченні в Мало­російському Приказі російський поручник Бедов ще збільшив число татар­ських бунчуків-трофеїв. За його оповіданням російське та лівобережне,козацьке військо взяли їх аж 7³).

Є відомості про бунчуки і в Польщі. У листопаді 1654 р. дворянин Typ- ґеневі оповідаючи гетьманові Хмельницькому про перемогу російського вій­ська над литовським гетьманом Я. Радзивілом під Шепелевичами, казав між іншим, що взято і,бунчук’)· Тут можна припустити, що або це був бунчук литовсько-білоруських татарських загонів, які, певна річ, могли зберегти цей східній прапор, або це вже було запозичення через козацьку Україну.

В оточенні гетьмановому, в колах старшинської ради російські посланці раа-у-раз бачать генерального бунчучного. Отож у листопаді 1663 р. бун­чужний Григор Витязенко був на з’їзді старшинської ради, що обмірковувала пакти угоди про сполучення з Росією^ь). У грудні 1678 р. бунчужний Кость Голубенко був присутній під час приймання стольника Семена Алмазова⁶). У квітні 1690 р. бунчучного згадують оповідаючи про приймання в Мазепи дьяка Б. Михайлова ⁷); в липні 1690 р. дьяк В. Посніков бачив, коли Його прий­мано в Батурині, й бунчучного Юхима Лизогуба*). 22 січня 1691 р. коли приймали стольника їв. Циклера, серед присутньої генеральної старшини був той самий генеральний бунчужний Лизогуб⁹). На нараду з кн. Ромоданов- ським у листопаді 1677 р. про засоби рборони Чигирина гетьман серед інших членів ради старшини взяв і генерального бунчучного Л. Полуботка ’”).

Активної участи, згадок і повідомлень про активні виступи генерального бунчучного в XVIl ст. в засіданнях і зборах ради старшини не помітно. Очевидно, це зв’язано з порівнюючи низьким становищем цього уряду, що лише поволі ставав у ряди інших вищих центральних державних посад. У XVHI ст. ця ситуація для генерального буйчужного змінилася, і ми інколи знаходимо відомості про його активні виступи в ролі члена старшинської ради. Але тепер вони вже виявляються в формі „мнѣній" на письмі. Коли в лютому 1752 р. рада старшини засідала в справі „умноженія скарбу вой­скового*⁴ і ухвалила „мнѣніе**, що побори треба віддати на відкуп, окрему думку подали генеральний бунчучний Д.

') Ibicl., с. 494. ^a) Ibidem, с. 493. ’) Ibidem, с. 516. ⁴) Ibidem, τ. XIV, с. 108. *") Книги

Разрядный τ. II, с. 999. ») А. Ю. и 3. P.. τ. XIII, с. 738. ») Древлехранилище РСФСР.

Кн. № 59 Мплор. Прикоээ, л. 54. *) Ibidem, л. 470. ∙) Ibidem, Кн. № 62 Мидор. Приказа,

л. л. 622-629. '⁰) А. Ю.н 3.P., XlII, с. 385.

прошеніи о небытіи въ Малой Россіи откупамъ подписался⁰ ’)· 20 грудня 1754 р. рада старшини склала „мнѣніе⁰ про те, з яких mλhhJb треба збирати збори. Знову таки окрему думку, яка доповнює „мнѣніе¹* ради старшини, подав генеральний бунчужний Д. Оболонський *).

Я вже казав про те, що з генерального бунчужного був носій та охоро-^ нець гетьманового бунчука. Але „під бунчук" приймалосг, „під бунчуком" ішла в похід спеціальна група безпосадної старшини XVIU ст.— бунчукові това­риші. Чи підлягали вони генеральному бунчучному? Це нібито так і мало бути, бож бунчучний мав бути на чолі цього загону. Про таку підлеглість кажуть Шафонський Ломиковський’)· Вас. Полетика у своїй „Запискѣ о началѣ, происхожденіи и достоинствѣ Малороссійскаго дворянства" каже про бунчу­кових товаришів, що вони служили „в походахъ въ вѣдомствѣ генеральнаго бунчучнаго” ⁱ). Залежність бунчукових товаришів від генерального бунчучного визнає й сучасний вчений М. Є. Слабченко⁶).

Хтось року 1752 — записку не підписано й точно не датовано — запитує в гетьмана, куди він поїде — „в степніе или литовскіе полки", скільки при кім у цій подорожі буде бунчукових товаришів?ⁱ). Коли б таке запитання підписав генеральний бунчучний, ми мали б дані сказати, що бунчукові това­риші мають іти в похід — за Розумовського гетьман уже на справжню війну не ходив—під його проводом.

Але у справжніх походах XVUl ст. бунчуковими товаришами керує й ко­мандує не бунчучний. У Сулацькому поході 1725 р. бунчуковими товаришами командує бунчуковий таки товариш Семен Лизогуб^и)· Це очевидно, старший, „первѣйшій" бунчуковий товариш, як р. 1733 і Михайло Скоропадський був «бунчуковий товарищъ, между прочими бунчуковыми первѣйшій" ^,0). 16 вересня 1731 р. Яків Маркович нотує у своєму щоденнику: „Гетманъ сказивалъ намъ, бунчуковому товариству, чтобъ вибрать намъ ротмистра, на что отказали, что у насъ инного нѣтъ коммендѣра опрочъ его и быть не надлежитъ" ”). Це категоричне твердження бунчукових товаришів виключає керівництво ними генерального бунчужного, інакше бо вони мали б згадати за нього, як дру­гого по гетьмані „коммендѣра". Отже не маючи даних, щоб генеральний бун­чучний командував бунчуковими товаришами, а натомість маючи таке твер­дження Марковичевого щоденника, доводиться скорше схилитися до думки,

’) Рукописи О. Лазаревського. Ν» 41,*I. л. л. ISS — ICO. ·} Додаток № 26. _ι ·) Чсрниг. Намѣстничества топогр. описаніе, ч. ! с.с. Ill 113. ⁴) Словарь Малор. Стерини, с.с. 7—8.

Дод. до _nKic∣icκ. Сіарини^-, 1893 р. κιι. 1, с. 12. *) Центр, учрежденія Укромны,

c. 58. ^:) Рукописи О. Лоэлр-вського № 41 5, л 457. ’) Рукописи М. Судіннка. N⅛ 51.

л. 157. Дневник Я. Марковича, ч. I, с. 240. К. 1893. ^,0) И. Модэп левскій, Мвлор.

Родословннкт, т. IV, с. 663. *') Дпенкнк Як. Mapκv8H4o, ч. III, с. 134. К. 1897.

130 бунчукові генеральному бунчучному не підлягали. І справді — в численних оповіданнях бунчукових товаришів про свою службу, що їх авторові цих ряд­ків доводилося бачити і переглядати в колекціях актів Харківського Централь­ного Історичного Архіву, не пощастило знайти а ні одної згадки, будь-яких q>aκτiB, які свідчили б, що бунчуковими товаришами керував генеральний бунчучний, що воин залежали від нього...

Є відомості, що під час воєнних дій і боїв генеральний бунчужний супро­водив гетьмана; це стосується до XVH ст. Наприклад, р. 1638, як я вже ка­зав, польська куля „вцілила бунчужного, але Гуня вхопив бунчук і сам поніс його“ ’)· Як видно, гетьман підхопив цю ознаку свого ранґу, бо, на неї дивля­чись, козацтво знало, що він бере участь у баталії й керує військом. Року 1669 в бою П. Дорошенка з Суховієм „бунчюжного Дорошенкова скооз насып изъ яныченки поранили и пулия ротомъ вышла⁰ '')∙ На чорній раді під Ніже- нем, що до певної міри сама скидалася на бійку, прихильники Бруховецького „зламали древко бунчука (Сомкового) та забили того, хто держав його". Цс був генеральний бунчучний. Тіло цього бунчучного — свого зятя — Comko вимагав видати йому на поховання^а). Нарешті, на раді 1668 р. під селом Будищами забито нового бунчучного в гетьмана Бруховецького ’).

Про участь бунчужного в XVll ст. у воєнних діях, але вже як начальника певного військового відділу, є чимало даних. У серпні 1659 р. Переяслав­ський полковник Цсцура погромив роту сербів, що була під командуванням бунчужного „Митки Мигая", серба ж родом⁵). У жовтні 1669 р. генеральний хоружиЙ В. Свирнденко розповідав у Приказі „Малые Росіи", що супроти татар, які були переправилися на Лівобережжя, „гетманъ посылалъ бунчуж­ного Стрыевскаго съ частью войска"⁶). У серпні 1674 р. стрілець М. Лисін свідчив у Москві, що під час облоги Чигирина послали „за рѣку Тясмину бунчюжного гетманского да Черниговского и Сумского полковниковъ, а съ ними пойска конницы тысячь съ 15^м7)... В січні 1675 р. лівобережний бунчучний Л. Полуботок був за наказного гетьмана над загоном козаків, що стояв у Каневі^н). В поході 1676 р. на Чигирин вислано передовий загін росій­ського війська па чолі з Григ. Косоговим, а „гетманъ Иванъ Самойловымъ (послав) бунчюжного своего Леонтья Полуботка, а съ· нимъ 4 полка—гадиц- кой, миргородцкой, лубенской, конской, надворную компанію". Цьому заго­нові і здався Петро Дорошенко⁰). У статейнім списку подьячого Шостакова, що в грудні 1677 р. їздив на Січ, знаходимо повідомлення, що 11 грудня „пріѣхалъ въ Сѣчю изъ Крыму ханской есаулъ Тегай, и привезъ на окупъ Богдана Бережецкаго, бывшаго бунчюжного Дорошенкова" ’“). Якщо Бережець- кого не затримали під час виконання якогось посольства, то слід припустити,

’) М. Грушсвськнй, Історія Укрпїпп-Русн, т. VlII, ∙m. І, с. ЗОѢ ⁷) Л. Okiihuicbhh_i Центральні установи України, ч. 1. Генерально радо. с. 173 (421). ’) Дневникъ П. Гордона —

Чт. въ О-вѣ ист. н древн., 1892, 111, c∙c. 36-38, ⁴) Л. Окиншсиич, op cit. с. 171 (419).

») А. Ю. и 3. Р.» Дод. д. VII₁ с. 312. ”) Ibidem, т. IX. с. 81. ^,j Ibidem, т. XI. с. 655.

’) Ibidcm₁ т. XII, с.с. 19/20, 30. ^β) Ibidem, с. 729. ^,0) Ibidem, т. Xlll₁ с. 424.

що він потрапив у полон у якомусь бою. У XVIII ст. генеральний бунчучний лише раз іде на війну як начальник окремої частини українського війська. Це був бунчужний Галецький, що в Кримському поході 1738 р. виявив велику завзятість і в бою „чрезъ храброе свое сопротивление, от данныхъ ему не- приятелских тяшкихъ ранъ получилъ смерть'⁴ [101] [102]).

У XVII ст. генеральні бунчучні часто виконують різні дипломатичні дору­чення. Нам відоме, напр., за Бруховецького посольство до Москви бунчуч- ного Івана Поповича, що про нього р. 1668 пішли по Україні чутки,' ніби, коли від’їжджав бунчучний із Москви, боярин Ордии-Нащокін сказав йому: „пора уже васъ къ Богу отпущать". Хоч представники російської влзди до­водили, що „плутишко“-бунчужний казав неправду, — ці чутки все ж відіграли свою ролю в готуванні до повстання Бруховецького²). Року 1670 разом із генеральним хоружим Свириденком у*посольстві до Москви був генеральний бунчучний К. Стриєвський³). 26лютого1676 р. до Москви приїхала велика україн­ська делегація, на чолі з генеральним бунчужним А. Полуботком ’). У серпні 1676 р. цього бунчучного делеговано до кн. Ромодановського повідомити, що гетьман „къ походу готовъ" ^ь). У травні 1677 р. гетьман Самойлович також надсилав до Курська для переговорів із Ромодановським генерального бунчуч­ного⁶). В листопаді 1696 р. до Москви делеговано генерального бунчужного Ів. Скоропадського⁷). У XVIII ст. такі делегації мають уже інший характер і мету (власне кажучи, з посольств вони обернулися саме на делегації). Але можна все ж відзначити, що і в них бере участь генеральний бунчучний. Наприклад, у делегації до імператриці з подякою за дозвіл обрати К. Розу- мовського на гетьманство р. 1750 був генеральний бунчучний Д. Обо- лонський ⁱ*).

Генерального бунчучного інколи призначали на полковника. Приміром у жовтні 1671 р. на місце Переяславського полковника Дмитрашки-Райчі гетьман Многогрішний „послалъ полковникомъ бунчюжного своего Стрыевского" ^,j). За Мазепи на стародубського полковника призначили бунчучного І. Скоропад­ського. Року 1710 запис священникові Т. Филиповичсві на „плецъ⁴* у місті полтавський полковий уряд зробив „за вѣдомомъ его милости пана Якова Лизогуба, бунчучного войска его царского пресвѣтлого величества Запорож­ского енерального, на той час у Полтавѣ резидуючого" ^,0). Резидував він у Полтаві тимчасово, виконуючи уряд полковника. Отже у травні 1710 р. гетьман Скоропадський писав універсала до полтавського полку, адресуючи його: „пану Бунчучному войска Его Царского Пресвѣтлого Величества Запо­рожского Енералному, на сей часъ урядъ полковництва Полтавского правя-

чому, а впредь совершенному тамошному пану полковъникови"Року 1714 генеральний бунчучний Лизогуб Uje „резидував** у Полтаві «). д д_иао_ губ на цей час не позбувся уряду бунчужного, він, виходить, мав довгочасне відрядження до Полтави. Також „у другій половині 1721 р. стародубським полком тимчасово правив з наказу Скоропадського генеральний бунчучний Яків Лизогуб'* ^[103]).

Генеральний бунчучний раз-у-раз виступає в ролі слідчого, делегованого на місце від центральної української влади. В тогочасній Гетьманіцині такий слідчий раз-у-раз був і суддею і міг ухвалювати і прелімінарну ухвалу в спірній справі; така ухвала мала чинність, коли її затверджувала зверхня влада, або про­сто колита не заперечувала. У листопаді 1673 р. надісланий від гетьмана до мает­ностей архімандрита Михайла Лежайського „для зревизованя.монастырских подданых и ново, — сего року, — сталыхъ Козаковъ** генеральний бунчучний Л. Полуботок видає універсал, де виділяє кількох козаків, а решті жителів із сіл Дегтерівки, Кудлаївки та Ігнатівки наказує, щоб „далей мѣли тую ж моностырскую отчину в держаню за уфалою мене высланого'* та давали ма- иастиреві „по давным окладам роковую дань медом** ‘)· Року 1698 в жовтні донос чернігівського козака Ів. Молявки про те, що члени чернігівського магістрату привлащують податки, які йдуть на магістрат, розслідував разом із чернігівською старшиною генеральний бунчужний ів. Скоропадський¹) ЗО березня 1710 р. одну судову справу розглядали в Полтаві „по злеценѣю его милости пана Иякова Лизогуба — бунчучного войска его Царского Пре­світлого Величества Запорожского Полтавскаго**^c). Року 1711 генеральний бунчучний Я. Лизогуб розв’язував у Полтаві справу про ґрунти між Залі- ськими та Яремою Черняком. Скасувавши тестаменти діда Чернякового — Жученка, Лизогуб поділив усі ґрунти і млини на чотири рівні частини дочкам небіжчика „по святой справедливости и артикуламъ**⁷).

Можна припускати, що в останніх двох випадках генеральний бунчужний скорше чинив як Полтавський полковник. Але наводжу дальші випадки, що стосуються цілком до генерального бунчучного. Розглянути скарги на старо- дубського полковника Л. Жоравку гетьман Скоропадський делегував гене­рального бунчучного — того ж таки Лизогуба, що йому судилося чимало розглядати судових справ — до Стародуба. „Для попередження насильств полковника Лизогуб склав „трактаты^-, що визначали межі полковникової влади в тих чи тих випадках** ^{[104] [105]). В акті з 9 серпня 1715 р. генеральний бун­чучний Лизогуб каже про те» що наклав арешт на майно стародубського жителя Якова Ширая за те, що він не сплатив боргу лавникові Олексію}

Климентієвичу ^,). У квітні 1715 р. генеральний бунчужний Лизогуб у Старо· дубі ухвалює постанову в справі за Грунта поміж Ляшенком та Савченком, складаючи ц „властію уряду нашего енералного" [106]). Року 1720 генеральному бунчучному Якову Лизогубові гетьман доручив розслідувати суперечку Густин- ського манастиря з Прилуцькою ратушею за с. Боршни³).

З-поміж суто слідчих дій, що їх виконував генеральний бунчужний, можна відзначити, що 24 червня 1676 р. І. Волошинського — Дорошенкового слугу, прибулого з Чигирина, - допитував у Батурин» бунчучний А. Полуботок'). Року 1677 колишнього правобережного гетьмана М. Ханеика про Його зв’язки з польським королем допитували „повелѣніемъ господина гетмана" „черезъ господина судью и бунчючного и писаря судейского" ’)... У жовтні 1676 р. стародубськсго полковника П. Рославця „гетманъ бунчюжному Леонтію По­луботку его Петра велѣлъ взять къ себѣ на дворъ, гдѣ онъ бунчюжной сто­итъ (це було у Переяславі — Л. О.) и отдали его Петра за караулъ[107]⁰). Можна гадати, що взято Його до генерального бунчучного на допит.

А втім, у справі Рославця — Адамовича генеральний бунчужний Л. Полу­боток правив не тільки за слідчого. На духовному суді, що судив у січні 1677 р. ніженського протопопа Семена Адамовича „противъ позванному ста­вился и предложилъ жалобу" генеральний бунчучний Полуботок '). Це вже роля представника державного обвинувачення, роля прокурора. Продовжуючи її, генеральний бунчучний Л. Полуботок у березні 1677 р. мав бути при­сутнім при виконанні вироку С. Адамовичеві, тобто — коли його постригали в ченці. А як в останній момент протопоп відмовився постригатися, то з на­казу представника державного обвинувачення — „повелѣніемъ господина бун­чючного посаженъ въ тѣсное узилище" ^β).

У постійному колегіальному складі Генерального Суду у XViII ст. бував і бунчужний, але ми й раніше бачимо його на засіданнях Генерального Суду, як члена його судової колегії. Року 1713, січня 20 справу про спадщину воронізького сотника розглядав Генеральний Суд, що в його складі поруч із хоружим та осавулом був і генеральний бунчучний^у). Під вироком Генераль­ного Суду з 20 лютого 1722 р. в справі військового товариша М. Онопріенка з сокиринським старостою Матвієм П’ятаком підписався „бунчучный енерал- ііыЙ Яковъ Лизогуб” ^,п).

У липні 1764 р. генеральний бунчучний Тарновський разом із генераль­ним осавулом розглядав справу про зловживання власівського сотника Май- бороди¹¹). Того ж таки 1764 р. бунчучний разом з осавулами розслідував справу про зловживання келебердянського сотника Флоринського [108]). Ці обо­в'язки інспекторсько-слідчого характеру поклав на генерального бунчучного, як і на хоружого і на осавулів, артикул 7 інструкції 1763 року. Цей кон­кретний приклад виконання отого артикулу показує, що й наприкінці XVIII ст. лежали на бунчучному обов'язки слідства та контролю. Певна річ, що да нього, як і до хоружого, цілком стосується вся та інструкція 1763 року, що про неї докладніше говорено в розділі про генеральних осавулів.

Ряд конкретних і поточних доручень центральної влади виконує і гене­ральний бунчучний. У листопаді 1696 р. він бере участь, як один із пред­ставників від української влади, на церковних зборах, що обрали чернігів­ського архієпископа²). У листопаді 1751 р. він знову має репрезентувати світський уряд на „элекціи" архімандрита Київської Лаври³). 1 березня

1673 р. він розмежовує землі поміж селами Жолведдю та Горським⁴)· Року 1743 генеральний бунчучний Д. Оболонський був у спеціальній Комісії „роз­межованій смѣжнихъ между великороссійскими и малороссійскими помѣщики земель^-$). За Скоропадського — на жаль, без дати — генеральний бунчучний Я. Лизогуб договорюється з російським генерал-лейтенатом Трубецьким про порядок постачання російському війську на Гетьманщині^р). Універсалом з 21 грудня 1721 р. із Глухова генеральний бунчучний Яків Лизогуб призначає розмір покуховних поборів у стародубському полку та доручає його збирати „покуховному завѣдовци" стародубському — С. Славуцькому⁷). У лютому

1674 р., коли до Самойловича перейшов із військом, що було в Каневі, гене­ральний осавул П. Дорошенка — Я. Лизогуб, „привѣсть къ вѣрѣ" його Са­мойлович надіслав „бунчюжного своего Леонтья ПолубоТка" ^β). У червні 1718'р. генеральний бунчучний Я. Лизогуб разом із російським князем Xo- тетовським приводив до присяги царевичеві Петрові Петровичеві, що мав „на­слѣдникомъ быти", — сотні стародубського полку’).

Ще справи поточні. У листопаді 1673 р. колишній генеральний осавул Грибович, що втік із сибірського заслання на Запоріжжя, хотів приїхати на Лівобережну Гетьманщину. А що на Січі була пошесть, гетьман наказав три­мати його в карантині коло Батурина. До нього, — пише Самойлович, — „на­рочно посылалъ я бунчюжного своего, что, издалека ставъ, роспросилъ его, какъ онъ оттуду (із Сибіру) вышелъ?" ^,0). Бунчучний Кость Іванів їздив, як померла дочка гетьмана Самойловича, що була за боярином Шереметьєвнм,— по її посаг”). У липні 1708 р. до Києва, супроводити Кочубея та Іскру на місце скарання гетьман послав бунчучного Максимовича ^,2).

У XVlH ст. генеральний бунчучний засідає в Генеральних Канцелярії та Суді. Року 1750 він е член Генерального Суду¹)· У квітні 1752 р. генераль­ному бунчучному Д. Оболонському доручено „експедицію строєній*'²). В ли­стопаді 1763 р. генеральному бунчучному Оболонському гетьманський ордер пропонував перевірити й виправити переклад із польської на російську мову Статуту¹)· Ордером з 8 січня 1764 р. гетьман нагадував: „особливо бунчуч­ному генералному приложить всевозможного старанія, даби повелѣной пере­водъ правнихъ книгъ исправленъ билъ какъ скоряє можно" ⁴).

На цьому я закінчую огляд різноманітних і різнородних доручень, що їх виконував генеральний бунчучний, як виконували їх і інші постійні гетьманські радники — члени колегії генеральної старшини. У генерального бунчучного, що його безпосередні обов'язки були невиразні й нескладні, ми бачимо більше, сучасним терміном висловлюючись, навантажень такими різноманітними дорученнями, більше, ніж у генеральних обозного, суддів, підскарбія, писаря, що мали свої спеціяльні функції державного управління.

З 12 генеральних бунчучних, що про їхні попередні уряди я можу ска­зати, були на урядах:

1) генерального хоружого — 1 (Ів. Попович.),

2) писаря Генерального Суду — 1 (Д. Оболонський),

3) полкового обозного — 1 (М. Ханеико),

4) полкового писаря—1 (І. Скоропадський),

5) полкового осавула — 1 (О. Закревський),

6) сотників — 2 (Л. Полуботок та С. Галецький),

7) значних військових товаришів — З (М. Гамалія, Я. Лизогуб, Д. Макси­

мович),

8) бунчукових товаришів — 2 (Ів. Бороздка, Я. Тарновський).

У цім переліку впадає в око велика різноманітність урядів та чималий відсоток осіб, що мали перед цим звання „товаришів" бунчукових і їхніх по­передників — значних військових. Свідчить це, як видно, про те, що будь- якої спеціялізації для_ч цього уряду не вимагалося.

Зробивши соціяльну аналізу складу генеральних бунчучних, побачимо вже, відому нам картину. Ряд бунчучних середини XVII ст. — Васько, бунчучний за Хмельницького, Мигай, бунчучний за Виговського — сербський виходень, Попович та Гр. Витязь, бунчучні за Бруховецького, Стриєвський та Забо- ровський, бунчучні за Многогрішного...—всі вони проминули на фоні україн­ського державно-політичного життя, не залишивши по собі слідів, у вигляді маетностей та земель для шляхетних нащадків. їхні нащадки сходять із сцени політичного життя на Україні. Людям за часів Самойловича й Мазепи дове­лося вже жити в інших обставинах, і ми бачимо тут уже інші постаті. Це —

') Рукописи М. Судівнка, № 97, ч. VI, с. 522. ^а) Васильчиков ъ. Семейство Ра­зумовскихъ, I, с. 161. ³) И. T ел и чей ко, Очеркъ кодиф. малор. права — К. Старина,

1888 ρ., № 10, с. 51. *) Харк. Центральний Історичний Архів. Фонд Чсрпіг. Судової Палати, опис XVII, кн. 82, л. 113.

Л. Полуботок, що, як я вже зазначав, поназбирував і залишив великі зе­мельні маєтності своєму синові, це К. Голуб — родич Скоропадського, це сам Скоропадський, що пройшов до гетьманства через уряди бунчучного й пол­ковника, це Ю. Лизогуб, що Його матеріяльну забезпеченість я вже схарак­теризував у розділі про генерального хоружого. Родини двох останніх, а також Мазепиних бунчучних Гамалії та Максимовича довго лишаються на Україні серед маєтного дворянського панства, лишаються до 1917 року.

Генеральні бунчучні дальших часів. Відомий уже нам своєю енергійною діяльністю на уряді бунчучного за Скоропадського Я. Лизогуб, що здобув чималу спадщину і доповнив її рядом нових залюднених маетностей — знову таки походить із великопанської родини. Року 1733 він здобув „потомствен­ное дворянство**, отже раніше за широкий загал української старшини при­лучився до складу російського зверхнього стану. Із шляхти був і Бороздна бунчучний за Апостола. Дальші бунчучні — Д. Оболонський, М. Ханенко, О. Закревський, Я. Тарновський — це вже представники нового українського панства ^,), не завсіди перші щодо своєї заможности й числа маєтків, але все ж виразні дідичі, що володіли землями й використовували підневільну працю закріпаченого de facto селянства^{[109] [110]).}