Лекція 4 Звичаєві традиції у цивільному праві

• Поняття цивільного права. Зобов’язальне право

• Види угод за звичаєвим правом

• Спадкове право

• Земельні відносини у звичаєвих традиціях українців

• Погляди на сім’ю та шлюб у звичаєвому праві

Мета вивчення теми: на основі опрацювання джерел та наукової літератури проаналізувати різноманітні цивільно- правові відносини в період панування звичаєвого права.

Методичні рекомендації. Розпочинаючи вивчення теми, варто з’ясувати найхарактерніші риси звичаєвих традицій у цивільному праві, виділивши при цьому основні види право­відносин.

Важлива увага при вивченні теми приділяється з’ясуванню особливостей цивільно-правового регулювання відносин това­рообігу та майнових відносин. Детальніше варто зупинитися на характеристиці земельних відносин, які займали особливе місце у звичаєвих традиціях українців, простежити етапи їх формування в різних історичних умовах.

Розглядаючи погляди на сім’ю і шлюб у звичаєвому праві, варто зосередити увагу на правових традиціях, які визначали основи шлюбно-сімейних відносин, роль церкви у сімейному житті українців.

Поняття цивільного права. Зобов’язальне право. Норми цивільного права, які діяли в Україні в першу добу її державнос­ті, не були кодифікованими. Їх можна зустріти і в документах зовнішньої політики, і у внутрішньодержавних документах, і в документах церковного походження. Але найбільше їх містить кодекс переважно звичаєвих норм — “Руська Правда”.

У давньоруському праві періоду Київської держави не було загального терміна для позначення права власності, оскільки зміст цього права не був однаковим — він залежав від того, хто був суб’єктом права власності. В ролі суб’єкта права власності чи володіння виступали як фізичні особи, так і громади, роди, монастирі, що свідчило про наявність як індивідуального, так і громадського права власності. Підставами набуття права влас­ності та володіння визнавалися окупація, займанщина, різно­манітні угоди, знахідка речі.

Предметом цивільно-правового регулювання були майнові відносини, які поширювалися на передачу майна у тимчасове користування (договір майнового найму, оренди) та переда­чу майна у власність (договір купівлі-продажу, міни, позики, дарування тощо). Договірне та зобов’язальне звичаєве право становить одну з найменш досліджених галузей народної зви­чаєвої традиції.

Зобов’язання в Київській Русі виникали передусім із завдан­ня шкоди. Той, хто звинувачувався у цьому, зобов’язаний був відшкодувати вартість пошкодженої речі. В “Руській Правді’’ згадуються також зобов’язання, які випливають із договорів. При цьому для ранньофеодального права було характерним те, що невиконання стороною деяких зобов’язань могло не тільки спричинювати майнові стягнення, а й давати потерпі­лій стороні за деяких обставин право на особу, яка не викона­ла своїх зобов’язань — так званий продаж у рабство. Цивіль­ні зобов’язання за “Руською Правдою” виникають лише між особами, не обмеженими в право- і дієздатності. Дієздатність пов’язувалася із досягненням певного віку, найчастіше він від­повідав встановленому для шлюбу — “знай толк, не давай ма­лому в борг”. Якщо “малий” йшов орати, він ставав повноправ­ним селянином і набував повної дієздатності. Дієздатність осіб не завжди і не скрізь залежала від віку. В деяких місце­востях обмеження на свободу розпорядженням майном накла­дала сім’я. Правоздатності були позбавлені психічнохворі та залежні люди.

Договори найчастіше укладалися на торжищах усно та в при­сутності свідків, як правило, двома сторонами. Багатосторонні договори були рідкісним явищем. У литовську добу та період Гетьманщини право стає досконалішим. Литовським статутом визначалися форма і порядок укладення договорів та умови припинення зобов’язань. Гарантією виконання зобов’язань були присяга, застава та запорука.

Велике значення мало звичаєво-правове регулювання про­цедури укладання угоди. Так, її правочинність визначалася на­явністю обов’язкових атрибутів і здійсненням певних обрядів: молитва, рукобиття, могорич, розрізання хліба — “хоч і в зби­ток зробити, та могоричем запити”.

Види угод за звичаєвим правом. Договір купівлі-продажу — це угода, за якою продавець зобов’язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов’язується прийняти май­но і сплатити за нього певну грошову суму. У давнину угода про купівлю-продаж зазвичай укладалася усно і мала симво­лічний характер. У литовську добу договір став формальним і мав відповідати вимогам звичаєвого права, яке лягло в основу норм Литовського статуту.

У період Гетьманщини договір передбачав записи у спеці­альні торгові книги. Предметом продажу могли бути рухомі й нерухомі речі, причому обов’язковою умовою було встанов­лення права власності на них продавця, оскільки продаж ви­краденої речі вважався злочином. Договір купівлі-продажу міг бути розірваний, якщо виявлялося, що продавець увів в оману покупця щодо якості речі. Звичаєве право передбачало можли­вість різної оплати купленого майна: нерідко покупці сплачу­вали гроші за товар частинами, інколи давали лише завдаток, а решту сплачували після доставки товару.

Звичаєві правила купівлі-продажу закарбувалися у фоль­клорі, зокрема в приказках та прислів’ях: “Твої гроші, твої й очі, не сподобалось — не бери, а на торг не гніви” — так виправ­довували нечесний торг. “Хоча очі й заливав, але крамом тор­гував” — так підтверджували правочинність угоди, укладеної продавцем у нетверезому стані. “Ціну бери, а мірою не ображай, бо дивись, і без хліба зостанешся, ніхто купувати не буде” — та­ким чином застерігали непорядних продавців від обмірювання та підміни одного товару іншим.

Особлива система правовідносин існувала між землевлас­никами та землекористувачами, яка полягала в передачі землі у тимчасове користування на умовах оренди та майнового до­говору. Оренда землі — це форма землекористування, за якою власник землі надає свою земельну ділянку іншій особі на пев­ний термін за винагороду (орендну плату). Власник землі був обмежений у праві розривати договір оренди, якщо орендар виконував умови договору, так само і орендар не міг свавільно розірвати договір оренди.

У давні часи переважала натуральна форма орендної пла­ти, так звана здольщина (скіпщина), яка передбачала виплату орендарем частки уpoжaю, зібраного з нaймaнoї землі. З розви­тком товарно-грошових відносин панівною стає земельна рен­та — грошова форма орендної плати. У Литовській державі та в Гетьманщині у договорі вимагалося називати суму орендної плати, термін її сплати, строки договору. Він міг укладатися як усно в присутності свідків, так і письмово. Поширеною фор­мою найму була скіпщина — звичай передавати орну землю на один посів в оренду за певну частину врожаю.

У “Руській Правді” згадуються тивуни та ключники як осо­би, що зобов’язуються особисто служити. Тут йдеться про до­говір особистого найму, який, як правило, за нормами “Русь­кої Правди”, призводив до рабства. Винятками були договори із спеціальною вказівкою на виключення рабства в кожному конкретному випадку. Традиційними видами особистого най­му серед сільського населення були зажин та замолот, толока, супряга, випас худоби.

Договір зажину та замолоту укладався тоді, коли хліб вже поспів остаточно і працівник був упевнений, що його праця не буде марною і він отримає винагороду. Винагородою зазви­чай служили 3 або 4 снопи, а за молотьбу 10-та або 12-та міра вимолоченого хліба. Серед умов договору обов’язковим було зобов’язання господаря під час роботи годувати та поїти робіт­ника за свій кошт.

Супрягою називався звичай взаємодопомоги під час оранки. Він полягав у спільному запряганні худоби. Зазвичай договори супряги укладалися усно без сторонніх осіб, але істотною умо­вою було визначення меж особистої участі кожного, черговості оранки, умов харчування робітників, ремонту знарядь тощо.

Особливим видом особистого найму був найм пастуха. По­рівняно з іншими видами особистого найму, де сторонами були фізичні особи, тут однією зі сторін була юридична особа — сільська громада.

Свої особливості мав найм на річну службу. Оплата праці на­йманця називалася роківщиною і видавалася йому в сумі, вста­новленій звичаєм, наприкінці року, а також хлібом та одягом. Річний термін, за звичаєм, вважався від свята до свята, хоч би вони й припадали не на один день і не на одну дату, наприклад, від Великодня до Великодня.

Найдавнішим є зобов’язальний договір про обмін, або міну, спрямований на невідворотне відчуження кожною із сторін на­лежного їй майна і передачу його у право власності. У ранній період історичного розвитку за відсутності товарно-грошових відносин міна була основною правовою формою забезпечення потреб товарообігу.

Договір позики за звичаєвим правом оформлюється зобов’язальною угодою: одна особа передає безкоштовно від­повідну річ іншій особі в тимчасове користування, володіння, але не у власність, а лише на потримання. “Руська Правда” знає кілька видів позики: 1. Проста позика, що передбачала по­вернення боргу з відсотками, які називалися різом (із зайня­тих грошей), наставом (з меду), присопом (з жита). Відсотки були великі й ділилися на річні, третні й місячні. 2. Своєрідною формою позики було закупництво, або так звана самозакладна позика, і позика з відпрацьовуванням відсотків у господарстві кредитора.

Договори позики укладалися зазвичай у присутності свід­ків. Предметом позики могли бути всі рухомі об’єкти за ви­нятком трьох — дружини, собаки, зброї. За зіпсовану річ по­зичальник мав сплатити грошима або іншою річчю, яка була б еквівалентною зіпсованій — “чуже бери та паче ока бережи”.

Договір дарування спрямований на безповоротне припинен­ня права власності дарувальника і передачу його обдарованій особі. Із самої суті дарування випливає, що особа, яка приймає дарунок, не може висловлювати претензії щодо характеру та якості подарунка, оскільки дарування — угода безкоштовна.

Спадкове право. Спадкове право — це сукупність правових норм, які регулюють умови й порядок переходу за спадкуван­ням права особистої власності людини після її смерті до інших осіб — спадкоємців. У науковій літературі відсутній єдиний по­гляд на зміст спадщини періоду Київської Русі. Одні дослідни­ки вважають, що до складу спадку входило тільки реальне май­но, а права виключалися, інші включають права і зобов’язання. Дехто вважає, що об’єктом спадку були лише рухомі речі, оскільки про землю в джерелах не згадується. Однак можна припустити, що поняття двір включало й землю.

У додержавні часи почав формуватися звичай, згідно з яким власність померлого переходила його родичам, і всі суперечки з цього приводу вирішувалися на племінному сході. Тоді ж оста­точно сформувалося звичаєве право спадку, який складався з дідизни (майна, нажитого дідом, успадкованого батьком), ма­теризни (материного приданого), батьківської частини (май­на, надбаного разом, сімейного). Дідизну батько родини мав право тільки заставити, але продавати її не мав жодного права і зобов’язувався розподілити її між синами у рівних частках.

Згадки про спадщину містяться в русько-візантійських до­говорах. Договір 911 р. вже розрізняв спадкування за законом, тобто за звичаєвим правом і за заповітом — духівницею, одно­сторонньою угодою, за якою дієздатна особа на випадок смерті передає право власності на майно іншій особі.

Спадкоємство за законом відбувалося на сімейній та родин­ній засадах. Сімейна форма спадкоємства передбачала спадко­ве право власності на майно для членів сім’ї, а саме батьків і дітей, що ведуть спільне господарство. Родинна форма спадко­ємства надавала право спадкової власності родичам по бічній лінії, тобто і тим, хто безпосередньо не доклав праці до надбан­ня майна, однак перебуває із спадкодавцем у кровному зв’язку. Родинний принцип завоював собі панівне становище у всіх ко­дексах, що прийняли римське право, тоді як сімейний принцип відзначається лише у звичаєвому праві.

За “Руською Правдою” батьківський двір без розподілу пе­реходив до молодшого сина, що покладало на сина обов’язок доглядати за батьками похилого віку. При відділенні старшого сина, що прагнув жити самостійно, за звичаєм давали хоча б мінімум необхідного для ведення господарства, будували нову хату. Після повного відділення він втрачав право на сімейне майно, якщо не був єдиним спадкоємцем. Дочки спадкоєми­цями не вважалися, вони отримували придане, коли виходили заміж. Спадкування дочок у випадку, коли немає синів, визна­ється тільки у бояр і дружин і не визнається у смердів. За від­сутності синів у смерда його майно переходить до князя.

Спадкове звичаєве право визнавало й право на окреме май­но за особами жіночої статі, що входили до складу сім’ї. Їхній спадок утворювався значною мірою з приданого та зароблено­го особистою працею. Українське спадкове право визнає мате­ризну — майно, що є власністю матері. Становить цю власність придане матері і жіночі речі, а також нерухомість. Материз­ну, зокрема рухомі речі, успадковують дочки порівну. “Руська Правда” взагалі нічого не говорить про права чоловіка успад­ковувати після дружини. У XIX ст. при дітях звичай не визна­чав за чоловіком жодних спадкових прав на жінчине майно, яке переходило дітям. Однак чоловік не позбавляється права користування майном дружини для утримання і виховання ма­лолітніх дітей.

Жінка-вдова одержувала частку майна на прожиття, якою вона розпоряджалася на власний розсуд, однак заповідати майно могла виключно дітям. Якщо мати-вдова вдруге вихо­дила заміж, то вона втрачала всі права на майно і на нього при­значався опікун з найближчих родичів, якому і передавалося майно при свідках. За виконання опікунських обов’язків він користувався прибутками з майна підопічних. Із закінченням терміну опікунства майно повністю поверталося дітям.

Заповіт (духівниця) за звичаєвим правом укладався словес­но, його можна було змінити навіть декілька разів, проте від заповідача вимагалася добра пам’ять і розум. Крім дітей, у роз­поділі спадку не обминали церкву, виділяючи частку на душі померлих. Правом робити заповіт наділялися за часів “Руської Правди” батько та мати стосовно дітей і чоловік щодо виділу дружині. У литовські часи при складанні заповіту вимагалося свідчення земської або гродської ради повіту, де той заповіт складався.

Внаслідок проведення кодифікаційних робіт у Литовсько- Руській державі норми звичаєвого права Київської Русі щодо збереження родового майна за його спадкоємцями були не тільки визнані дійсними, а й розвинені і закріплені в Литов­ських статутах. Ця ж тенденція збереження родового майна спостерігається і в Гетьманську добу, що виявилося у чітко­му розмежуванні різного правового режиму спадкування для батьківського чи материнського майна та майна набутого.

Земельні відносини в звичаєвих традиціях українців. Зем­ля з давніх часів була об’єктом майнових відносин. В основі права на землю та володіння нею була витрачена на її обробі­ток праця людини. Власне праця накладає на землю печатку приватної власності. Розвиток права власності на землю ево­люціонував у такому порядку: спочатку утвердилося право на ділянки для обробітку, у той час як луги та пасовиська залиша­лися у спільному володінні громад і родів, а згодом стали пред­метом володіння приватних осіб.

Початковий етап виникнення й розвитку земельної влас­ності на теренах України неможливо дослідити, бо писемних джерел практично немає. Але на час утворення Київської Русі писемні джерела свідчать про існування земельної власності як економічного та юридичного явища. Однією з характерних ознак земельних відносин у Х-ХІІІ ст. є виникнення відмін­ності між поняттями “земельна власність’’ і “землеволодіння’’, що значною мірою пов’язано з початковими способами набуття права власності на землю за нормами звичаєвого права: заволо- діння, давність володіння, передача землі у спадок, дарування, які були зафіксовані у статтях “Руської Правди”, а згодом і в судових рішеннях князів.

З утворенням держави у руському праві досить рано сфор­мувався принцип відсутності одноособового власника на земельні території, залишалося общинне землеволодіння й землекористування. Традиційним було уявлення, що кожна община володіла певними землями, навіть якщо вона користу­валася і угіддями, що належали до іншого села. Юридичні пра­ва на землі, пасовища фіксувалися за допомогою природних знаків — дерев, річки, болота, лісу — “куди соха і сокира ходять та скот виганяють”. Згодом, як правило, в присутності всієї об­щини стали запроваджувати штучні межі — робили засіки, око­пи, ставили огорожі. Звичаєм встановлювалися штрафи за по­рушення права землеволодіння, яке полягало у знищенні межі ділянки, межового знака, виконаного на дереві тощо.

До найдавнішого способу набуття права власності на зем­лю належить так звана окупація. Першим власником вважався той, хто позначив землю, яка раніше не була у власності іншої особи, знаком приватної належності (засікою, зарубкою). По­ширеним було і пряме захоплення земельних ділянок від сусід­ських територіальних громад, так зване “окняжіння” або “обо­рювання” земель.

Право власності на землю іноді надавалося особам за прин­ципом давності володіння. Тобто власник по закінченні терміну давності отримував не лише право довічного користування зе­мельним майном, а й право власності на нього. Свідчення ста­рожилів були вагомою підставою для законного врегулювання земельних спорів. За звичаєвим правом термін давності стано­вив 10 років, що згодом знайшло закріплення в Литовському статуті 1529 року.

Поширеною формою власності на землю в Україні була так звана займанщина — узвичаєний спосіб одержання земельної власності на правах першості займання вільних земель. На по­чаток XVII ст. займанщина як первинний спосіб набуття прав на землю за нормами звичаєвого права закріпився і в артику­лах Литовських статутів. Україна середини XVIII ст. не знала актів, що описують межі земельних володінь і містять вказів­ки на джерела їх походження. Іноді займанщики зверталися до владних представників із проханням затвердити за ними на майбутнє безсумнівне володіння земельною ділянкою і захис­тити це володіння шляхом встановлення грошових штрафів. Документи такого змісту називалися “позволительними листа­ми”, ними і засвідчувався акт окупації чи займанщини.

У козацькому праві земельні відносини регулювалися нор­мами звичаєвого права, існували такі поняття, як право пер­шого володіння, давність володіння, але у ході диференціації козацтва козацька старшина прагнула закріпити за собою землі вже не на основі норм звичаєвого права, а на підставі гетьман­ських і царських грамот. Тому в гетьманську добу в цивільному праві існували два основних різновиди набуття права на зем­лю: одержання земельного наділу з умовою несення служби (рангова земля) та набуття її різними законними способами (спадщина, купівля).

У ХІХ ст. існували два типи громадського землеволодіння: общинно-подушний та общинно-подвірний. За першим із них одиницею розподілу землі була душа, за другим — двір. Пері­одичні переділи землі відбувалися прилюдно з додержанням певних звичаїв. Сільська громада мала право відібрати общин­ний наділ в одного господаря при несправній сплаті податків і передати іншому.

Аж до XX ст. побутували давні традиції спільного господа­рювання у формі так званого сябринства. Кілька родичів або сусідів за домовленістю об’єднували свої наділи або разом об­робляли неосвоєні землі і розділяли навпіл готовий продукт.

Погляди на сім’ю та шлюб у звичаєвому праві. Сім’я заро­джувалася у надрах роду і певною мірою співіснувала з ним. Увесь тривалий шлях розвитку і творення сім’ї поділяється на кілька стадій: 1) домінування роду як спорідненість кровних родичів; 2) значення роду звужується до розуміння великої сім’ї (сімейної общини), до складу якої входило три-п’ять по­колінь родичів; 3) відбувається відокремлення сім’ї від роду.

За часів Київської Русі сімейні відносини мали патріар­хальний характер і регулювалися як нормами звичаєвого права, так і чинним княжим законодавством, а після запровадження християнства — ще й церковними уставами. Після прийняття християнства сімейне право розвивалося в Київській Русі від­повідно до візантійського канонічного права. Проте якщо ві­зантійські джерела трактували шлюб як звичайний договір, то для церкви шлюб — не договір, а таїнство. Християнське право вступало у конфлікт із звичаями дохристиянської доби і визна­вало лише ті шлюби, які освячені церквою, обрядом вінчання. Але поряд з обрядом вінчання таки збереглися давні весільні звичаї і традиції і все одно визнавалися шлюби, хоч і невінчані, але здійснені згідно зі звичаєвими нормами та з дотриманням весільної обрядовості. Усі права членів сім’ї, створеної внаслі­док такого шлюбу, визнавалися так само, як і членів сімей, за­снованих на церковному шлюбі.

Шлюбові передували заручини, що отримували релігійне освячення в особливому обряді. Заручини — це лише перша стадія шлюбу, яка веде до встановлення родинних зв’язків. При укладанні шлюбу в часи “Руської Правди” звертали увагу на вільне волевиявлення сторін, тому їхній вік, хоч він чітко не ви­значався в “Руській Правді”, становив одну з остаточних умов шлюбу. Можна припустити, що шлюбний вік був досить низь­ким, як і в звичаєвому праві інших народів. Найчастіше шлюб­ний вік визначався згідно з візантійським законодавством і ста­новив для юнаків 14-15 років, а для дівчат — 12-13 років.

Підстав до розірвання шлюбу тодішнє право знало багато - заразна хвороба, неплідність, відсутність одного з подружжя, родинна незгода, подружня невірність. Оформлювалося роз­лучення духовним або державним судом або через відпускну чоловіка жінці.

У литовську добу шлюб остаточно набуває значення догово­ру і таїнства, а вінчання стає вже визнаним елементом шлюбу. Вік для одруження стає для чоловіка 18 років, для жінок — 16, а інколи — 13 років. Згода батьків чи родичів перетворилася на вирішальний фактор. Але згода тих, хто бере шлюб, як і за зви­чаєвим правом, була обов’язковою. Якщо не було батьків, то молодих благословляли близькі родичі. Якщо ж молоді одру­жувалися таємно або всупереч волі батьків, то вони зазвичай каралися позбавленням приданого, спадщини.

Тривалий час діяли звичаї, за якими свати, яких посилав батько нареченого, повинні були довідатися, чи згодні батьки дівчини віддати її заміж. Як традиційний звичай після сватан­ня відбувалися оглядини, коли батьки нареченої приходили до помешкання, де житиме майбутня сім’я, і оцінювали майновий стан нареченого. Якщо родину молодої щось не влаштовувало в господарстві молодого, вона могла розірвати попередню до­мовленість про майбутній шлюб. Така відмова не спричиняла жодних юридичних наслідків для нареченої. Траплялося, що батьки нареченої відмовлялися від оглядин, якщо вони, напри­клад, добре були обізнані про родину і господарський стан май­бутнього чоловіка своєї дочки. У такому разі сватання вважа­лося закінченим і розпочинався наступний етап — заручини. У деяких місцевостях України після заручин молоді вже не мали права відмовитися від весілля, що свідчить про важливість цього обряду зі звичаєво-правового погляду.

Під час укладення шлюбного договору вже остаточно вста­новлювався посаг нареченої та віно — частина нерухомого майна, що вносив наречений. Посаг переходив у володіння родини, а віно залишалося назавжди власністю дружини, що робило її матеріально незалежною від чоловіка за його жит­тя і забезпечувало жінку на випадок смерті чоловіка. Слово “віно” походило від дієслова “вініті”, що означало прицінюва­тися. Тому вважалося, чим більше віно, тим більше честі для нареченої.

Існував звичай грошової компенсації за відмову нареченого після згоди дівчини, що розглядалося як образа.

У добу Гетьманщини в родинному праві збільшено матері­альну відповідальність винної сторони в недодержанні перед- шлюбного договору — заручин, наділено елементами право­здатності деякі категорії незакононароджених дітей щодо прав на спадок набутого батьком майна, щодо прав бути вихованим і навченим коштом батьків. Звичаєве право Гетьманщини вже знало як роздільне майно чоловіка й жінки, так і майно, що на­лежало їм на праві спільної сумісної власності.

В основі укладання шлюбу упродовж XVI-XIX ст. був дого­вір, який укладався між двома сторонами: батьками і родичами молодого та батьками і родичами молодої. Посередниками між ними виступали довірені особи — сват і сваха. Шлюбний дого­вір спочатку укладався усно, а починаючи з XVII ст. оформ­лювався письмово, особливо в тих випадках, коли молодим як придане давали землю. Договір фіксувався відповідними доку­ментами — шлюбними або виновними листами. Однією з осо­бливостей внутрісімейних майнових відносин можна вважати згадувану вище практику надання молодій материзни — тих речей та частки землі, які передавалися у спадщину тільки по жіночій лінії.

Відповідно до звичаєвих норм чоловіка вважали за само­стійну людину тільки після одруження, неодружений чоловік, якого б віку він не був, вважався парубком. Серед молоді були поширені і випадки безшлюбності. Від одруження міг відмови­тися один із синів, щоб не дробити батьківського господарства або щоб допомагати меншим братам і сестрам, які залишилися без годувальника.

^■Звичаєве право обмежувало укладання нерівних шлюбів на­самперед між багатими і бідними. Одним із наслідків укладан­ня нерівного шлюбу було приймацтво — поселення зятя у гос­подарстві тестя. Ця практика суперечила звичаєвому праву, за яким син, одружуючись, залишався з батьками, а дочка йшла в “невістки”.

Розірвання шлюбу в документах XVI-XVIII ст. називалося по-різному: в одних випадках “розвод”, “розлученьє”, “розпуст”, “розпущеньє (або визволеньє) з малженства”, в інших “роз- станьє”, а у міщан — “розлука”. До запровадження церковної форми шлюбу розлучення здійснювалося після внесення від­повідної суми старості через цивільний суд. Показовий з цього погляду опис державного майна, проведений у віддалених по­вітах Поділля, з якого видно, що ще у другій половині XVI ст. на південних кордонах Київської і Подільської землі шлюби укладалися і розривалися без участі церковної і світської влади на рівні звичаєвого права.

Треба було лише повідомити старостинський уряд про факт укладання чи розірвання шлюбу, заплативши при цьому мито. Така практика розірвання шлюбів не збігалася з вказівками канонічних і державних законів. За Литовським статутом роз­лучення повністю було віднесене до компетенції духовного суду. Світським, цивільним судам належало займатися тільки майновими справами подружжя після постанови духовного суду. Якщо духовним судом було визнано, що шлюб розірвав­ся з вини жінки, тоді вона втрачала придане і віно, коли ж ви­знавали винним чоловіка, тоді за жінкою залишалося і при­дане, і віно.

Траплялося, що розлучення здійснювалося не перед урядом, а просто в сімейному колі, у присутності родичів і знайомих, перед якими чоловік і жінка заявляли, що вони одностайно, за взаємною домовленістю і згодою дають один одному “розпуст з малженства”. На такій родинній нараді вирішувалися май­нові справи подружжя, пов’язані з приданим і віном: придане забирала з собою жінка, повертаючись до своєї родини, віно залишалося чоловікові. На цьому процедура розлучення за­вершувалася. Іноді “розпусні листи” юридично оформляли: їх відносили до суду, де в актових книгах робилися відповідні за­писи. Проте робилося це в тих лише випадках, коли з’являлася перспектива повторного шлюбу з іншою особою.

Якщо у розлученої пари були діти, то вони розподілялися між батьком і матір’ю за їхньою домовленістю. Незгоди, сварки в подружньому житті визнавалися цілком достатнім і досить звичним на той час мотивом для розлучення, що аж ніяк не вписувалося в канонічні рамки. Таких розлучень була переваж­на більшість. Надзвичайно рідко, та все ж траплялися випадки, коли сім’я розпадалася з іншої причини. Такою причиною, на­приклад, могла бути тяжка, тривала і невиліковна хвороба од­ного з подружжя — причина, яку визнавало ще давньоруське право.

Відсутність одного з подружжя також визнавалося закон­ною підставою для розлучення і можливістю вступу у повтор­ний шлюб. Коли ж комусь вдавалося вирватися чи викупитися з полону, тоді звичаєве право надавало перевагу першому шлю­бові, не визнаючи другого, укладеного у час відсутності одного з подружжя. Проте діти, народжені в повторному шлюбі, вва­жалися закононародженими і зберігали за собою всі громадян­ські права і право на спадщину. Зрештою, і тут звичаєве право надавало можливість сім’ям самим вирішувати такі проблеми самостійно і за взаємною згодою без зовнішнього втручання.

Наприкінці XVIII — у XIX ст. виробилася ціла низка перед­весільних звичаїв. Так, по закінченню сватання дівчини відбува­лося вінчання, після якого молоді приїжджали у дім до батька нареченого на святковий обід, а далі наречений відвозив на­речену до її батьків, де вона мешкала до весілля. А вже безпо­середньо в день весілля він її привозив у дім своїх батьків, де вона залишалася назавжди. Від вінчання до весілля у молодят не було жодних шлюбних відносин. Якщо молодий помирав після вінчання, не справивши весілля, молода залишалася з на­звою дівчини.

Влада батька над дітьми була майже необмеженою, за ним визнавалося навіть право продажу своєї дитини в холопи. Але водночас серед українців досить міцно зберігся принцип не за­лишати батьків на самоті. Згідно із звичаєвим правом з батька­ми залишався один із синів: на Лівобережжі — молодший, на Правобережжі — старший. Дочки з батьками залишалися тоді, коли батьки не мали синів. Був досить розвинений інститут опі­ки. За відсутності батька і матері малолітні діти аж до цивіль­ного повноліття віддавалися в опіку ближчим родичам. Щодо питання усиновлення, то усиновлювати мали право як чоловік, так і жінка. Зазвичай при усиновленні укладалась угода, в якій визначалося, що безпосередньо отримає у спадок усиновлений. Усиновлений, у свою чергу, брав на себе обов’язок доглядати до смерті усиновителів і поховати їх.

Самостійний статус за звичаєм мала вдова, яка мала повне право розпоряджатися майном і дітьми, доки вони не вийдуть з-під її влади. Опіка над дітьми призначалася тільки тоді, якщо вдова вдруге вийде заміж. У цьому випадку вдова повинна була повернути дітям все майно їхнього батька.

Наприкінці XVIII — у XIX ст. вже спостерігається відмін­ність у характері діяльності чоловіка та жінки і саме цим визна­чалася відмінність у правах на результати праці. За традицією жінка мала право розпоряджатися більшою кількістю продук­тів господарства, ніж чоловік. Родинна праця розподілялася на жіночу справу, чоловічу справу і спільну працю.