Лекція 5 Система звичаєвих норм у галузях кримінального та кримінально- процесуального права

• Види злочинів і покарань у звичаєвому праві

• Звичаєві норми кримінально-процесуального права

• Зміна системи судоустрою залежно від історичних етапів розвитку правової системи

Мета вивчення теми: сформувати у студентів чіткі уяв­лення про звичаєві традиції в кримінальному праві та уміння порівнювати їх із сучасними правовими нормами.

Методичні рекомендації. При вивченні теми особлива ува­га приділяється з’ясуванню особливостей звичаєвих традицій у галузях кримінального та кримінально-процесуального пра­ва, виділяючи основні види злочинів та їх правове закріплення.

Аналізуючи звичаєві норми у галузях кримінального та кримінально-процесуального права, необхідно порівнювати їх із нормами сучасного права.

Характеризуючи історичні етапи розвитку українського су­доустрою, увагу акцентують на його змінах у період Київської Русі, литовської держави, Гетьманщини, українських земель у складі Росії.

Види злочинів і покарань у звичаєвому праві. Кодифікація руського кримінального права відбулася ще за часів утворення Руської держави (із середини IX до XI ст.) і знайшла втілен­ня у візантійсько-руських договорах. А вже в “Руській Правді” п’ять статей стосуються охорони життя, шістнадцять — злочи­нів проти власності, одинадцять — образ честі та гідності. Дав­ньоруське звичаєве право називає злочин образою, під якою розуміють всілякий злочин проти суспільного порядку, що ви­являється насамперед у завданні потерпілому матеріальних чи моральних збитків. Слід зазначити, що покарання в часи Ки­ївської Русі мало переважно приватний характер і здійснюва­лось не державою, а потерпілим і його родичами. Публічне по­карання з’явилося пізніше.

Суб’єктом злочину за звичаєвим правом тієї доби могла бути тільки вільна людина. Раб суб’єктом злочину не визнавався, він становив власність господаря, який і ніс матеріальну від­повідальність за неправомірні вчинки раба, але це не означа­ло, що до раба не можна було застосовувати заходи фізичного впливу.

Пам’ятки звичаєвого права зафіксували різноманітні злочи­ни в давні часи. За об’єктним складом їх можна класифікувати на такі групи:

1. Державні злочини. Щодо існування державних злочинів як окремої групи злочинів серед дослідників точаться супере­чки, адже джерела зберегли мало інформації про порушення, які можна класифікувати як злочини проти держави. До них зазвичай зараховують повстання проти князя, перехід на бік ворога, заколот.

2. Злочини проти релігії та церкви. Покарання за них визна­чалися церковними статутами. Найпоширенішими були такі злочини: богохульство, віровідступництво, чаклунство, волх­вування, грабування трупів, предметів культу.

3. Злочини проти особи — вбивство, побої, тілесні пошко­дження. Тілесні пошкодження, у свою чергу, також поділялися на види: рани, завдані зброєю, криваві рани, синці, втрата паль­ців, ока, зубів, а також забиття, завдані батогом, мечем, пали­цею. Слід зазначити, що порушення тілесної недоторканності жінок каралось суворіше, аніж чоловіків. Сюди ж належали і злочини проти честі та свободи. Ці злочини поділяються на на­вмисні — якщо злочинець став на розбій і вбив кого-небудь, то община не допомагала йому і повинна була видати його разом з дружиною та дітьми на потік і пограбування (“хто без пригоди кого сожжет, тот сам огню годен”), і ненавмисні — якщо вбив­ство здійснене внаслідок сварки, то винний сплачував кримі­нальний штраф разом з общиною.

4. Злочини проти сім’ї та моралі. До них можна зарахувати двоєженство, кровозмішання, подружня зрада, зґвалтування.

5. Майнові злочини поділялися на крадіжку, розбій, привлас­нення загублених речей, безправне користування чужими ре­чами, підпал, навмисне знищення чужого майна. Крадіжкою в “Руській Правді” іменувалися всі злочини проти власності. Пограбування і розбій у давньому праві розрізнялися лише за суб’єктами. Розбій вчиняли професійні злочинці, для яких по­грабування було родом діяльності; пограбування ж чинили усі інші, в тому числі це могли бути і члени власної сім’ї.

Давньоруське звичаєве право знає і різні види покарань за вчинені злочини. Мета покарання була різною: ізоляція зло­чинця від суспільства, відшкодування потерпілому заподі­яної йому шкоди за рахунок злочинця, поповнення державної скарбниці, заподіяння злочинцю шкоди. Проте головною ме­тою при цьому було залякування, про що свідчить дедалі біль­ша жорстокість і болючість покарання, а також публічність його виконання.

Найдавнішою формою покарання була помста злочинцю з боку потерпілого або його родичів. У пізніших нормах “Руської Правди” помста як давній інститут залишається в силі, але вже підкоряється судові, який приймає рішення про правомірність чи неправомірність помсти.

Якщо постраждалі не мали можливості помститися, вбивця відкуповувався за вчинений злочин грошима. Грошові стягнен­ня складалися з двох частин — одна частина вилучалася на ко­ристь князя, а друга йшла на користь потерпілого.

Тяжким покаранням у вигляді грошового стягнення була віра — штраф, який стягували на користь князя за вбивство вільної людини. Родичам надавалася винагорода, яка назива­лася головництвом. Продаж був грошовою карою, яка дорівню­вала 12, 3 та 1 гривні. Гроші стягувалися до княжої скарбниці.

Крім того, кари поділялися на потік і пограбування, віру і продаж. Найтяжчими на Русі були так звані потік і пограбу­вання, які призначалися за тяжкі злочини. Це покарання ви­ражалося в позбавленні як особистих, так і майнових прав — злочинця, у якого конфісковували все майно (пограбування), виганяли разом із жінкою і дітьми з общини (потік).

Смертна кара та тілесні ушкодження не були притаманні звичаєвому карному праву того часу. Вони виникли в практи­ці діяльності церковних судів. Смертну кару запровадив князь Володимир Великий під впливом грецького духівництва, але незабаром він замінив її грошовими карами. Злодія можна було скарати на смерть тільки у виключному випадку — коли його схоплять вночі на місці злочину або коли він буде чинити опір. Коли ж злодія схопили і зв’язали, а потім вбили, то винні сплачували штраф.

У литовську добу кримінальне право було найбільш розви­неною галуззю права. Суб’єктом злочину могла бути як людина з цієї місцевості, так і чужинець. Відповідальність за злочини за судебником Казимира IV наставала з 7 років, згідно з Ли­товським статутом 1566 року — з 14 років, а за Статутом 1588 року — з 16 років. Запроваджувалося поняття недієздатної осо­би у зв’язку з психічним захворюванням.

У цей період вже чітко окреслюються злочини проти держа­ви та військові злочини. До них належать: зрада країни, втеча до ворога, повстання з метою порушення миру, передача во­рогам фортеці, замах на урядовців, утеча з поля бою, продаж зброї ворогу тощо. Система покарань включала смертну кару, яка призначалася залежно від тяжкості злочину: тілесні ушко­дження — биття палицями, відрізання вух, язика, відрубання руки; ув’язнення, яке застосовувалося на термін від 6 тижнів до одного року; різні види штрафів — грошовим штрафом, що призначався за заподіяння поранення, побоїв, за незначну кра­діжку, вчинену вперше, була так звана нав’язка. Вона могла бути як основною, так і додатковою мірою покарання. Литов­ські статути детально регламентували випадки призначення нав’язки та її розмір.

У козацьку добу серед злочинів на першому місці були вій­ськові — зрада, дезертирство, ненадання допомоги під час бою, за які передбачалася страта. Крім того, з’являються ще й служ­бові злочини — хабар, казнокрадство; злочини проти порядку управління та суду — лжесвідчення, підробка документів та печаток. Психічні захворювання не звільняли від відповідаль­ності, але вважалися пом’якшуючою обставиною, а скоєння злочину в нетверезому стані було обставиною, яка обтяжувала вину. Найсуворішим покаранням у козаків була смертна кара, яка мала здебільшого кваліфікований характер: закопування живими у землю, посадження на кіл, повішення на залізному гаку, забивання киями біля ганебного стовпа.

У XVII-XIX ст. покарання за злочини майже не зазнали змін, основними видами були: смертна кара, ув’язнення, тілес­ні покарання, різноманітні види посоромлення, запрягання у воза, грошовий штраф, зобов’язання виставити напої, громад­ські роботи, церковне покаяння.

Найпоширенішим тілесним покаранням було покарання різками. Волосні суди призначали це покарання за крадіжки, тяжкі образи, непокору батькам або владі, пияцтво тощо. Кра­дію, якого зловили на гарячому, зв’язували руки і надівали на шию вкрадену річ. Часто сільський схід зобов’язував винну особу виставляти сходу певну кількість вина, яке одразу й ви­пивали.

Звичаєве право розрізняло об’єктивну і суб’єктивну сторо­ну діянь: чи було вбивство вчинено з умислом, чи випадково, чи в стані сп’яніння, чи в бійці.

Звичаєві норми кримінально-процесуального права. При вчиненні злочинів проти держави та церкви панував слідчий процес, а при вчиненні злочинів проти особи — змагальний. За доби “Руської Правди”, як і в Литовській державі, постражда­ла особа сама розпочинала процес, проводила слідство й ста­вала перед судом з готовим обвинуваченням, з винним, якого приводила на суд, з доказами, свідками. Роль суду обмежува­лася тільки проголошенням санкції та накладанням кари. Ді­яльність судових органів була зведена до мінімуму, до певного контролю над виконанням сторонами процесуальних правил та обрядів і до сплати судового мита — гривні на користь князя і судових поплатків на користь суду. Кримінальне судочинство провадилося за стадіями: порушення кримінальної справи, по­переднє розслідування, передача обвинуваченого до суду, судо­вий розгляд справи та оголошення вироку, оскарження та зміна вироку, виконання вироку.

При вчиненні тяжких злочинів на стадії порушення кримі­нальної справи існував звичай поволання — оголошення, опові­щення сусідів та громади у людних місцях про вчинення зло­чину. При вбивстві таке оголошення робив судовий урядник, який разом із родичами вбитого вивозив труп на ринок або до замку або возив по вулицях міста й публічно оголошував, кого вбито. При крадіжці досить було самому “поволати” один раз у людному місці.

Детально розроблена процедура попереднього розсліду­вання зафіксована вже в “Руській Правді”. Звичаєвий елемент наявний у поетапному процесі розшуку злочинця, що включав заклич, звід, гоніння сліду. Коли в когось пропадала якась річ, то він оголошував про це на торгу. Якщо за три дні після за­кличу річ знаходилась у будь-кого, то останній вважався відпо­відачем. Відповідач зобов’язаний був повернути річ і сплатити штраф.

Норми звичаєвого права забороняли самосуд, відбиран­ня крадених речей силою і встановлювали для цього певний процесуальний обряд, що звався зводом. Постраждалий при свідках звертався до тієї людини, в якої він побачив свої речі, з вимогою доведення правомірного їх набуття. За доведення правомірного набуття могли вважатися свідчення людини, в якої речі були придбані. Тоді постраждалий із свідками ви­магали вже від неї доведення законного набуття речі. Ведення такого зводу закінчувалося на третій особі, яка мусила віддати річ постраждалому, а сама отримувала право шукати злочинця.

У разі вбивства, крадіжки, шкоди майну постраждалий на­самперед розшукував сліди, що залишив злочинець. Потім він запрошував свідків — копа — і йшов туди, куди вів слід. Цей обряд називався гоніння сліду — “не будеть ли татя, то по сліду женуть”. Коли слід доводив до якоїсь хати, тоді копа заклика­ла власника хати відвести від себе підозри, відвести слід. Хто відмовлявся відвести слід, вважався винним, і постраждалий мав право зробити обшук у нього в хаті. Якщо при обшуку знаходили вкрадені речі або докази вчиненого злочину, тоді копа відводила винного з доказами до суду. Коли підозрюва­ний зміг відвести від себе слід, постраждалий разом із копою йшли далі, аж доки не знаходили винного. Гоніння сліду не да­вало результатів тільки тоді, коли сліду не було або коли він виводив на шлях і там втрачався. Ці обряди були включені до Литовського статуту й незмінно виконувалися в копних і ко­зацьких судах.

У процесі попереднього розслідування збиралися докази — фактичні дані, на підставі яких органи судочинства встановлю­вали наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила діяння. Зокрема, доказами визна­валися:

• власне зізнання — зазвичай після його виголошення роз­гляд справи вважався завершеним;

• присяга — полягала у підкріпленні істинності певного показання призиванням імені Бога, тобто закликанням Бога у свідки, або присягалися на хресті та священних книгах;

• показання свідків факту вчинення злочину — видоків та показання свідків алібі — послухів. Свідками могли бути лише вільні люди, а “холопу на правду не вилазити”. Якщо свідок виявлявся нечесним, він зазнавав покаран­ня: по-перше, на нього покладалося відшкодування всіх судових витрат; по-друге, він міг бути підданий арешту і, по-третє, за дачу неправдивих показань піддавався по­збавленню волі;

• суд Божий — поєдинок (винуватим був той, хто програв бій на мечах) та ордалії — випробування вогнем, залі­зом. При випробуванні залізом обвинуваченому давали в руки розпечене залізо, яке він повинен був пронести кілька кроків і кинути. Після цього рука зав’язувалася в мішок, якщо через певний час слідів опіку не залиши­лося, то обвинуваченого виправдовували, а якщо рана не гоїлася — обвинувачували. Під час випробування водою людину кидали зв’язаною у воду, якщо вона випливала, то обвинувачувалась, бо вважалося, що вода не приймає її як винну — “правда не втоне у воді, не згорить у вогні”, “правда з дна моря виринає, а неправда потопає”;

• зовнішні ознаки.

З інших процесуальних обрядів можна навести ще лице та заклад. Лице само по собі вважалося як доказ-символ, але з ним були пов’язані народні обряди. Наприклад, хто впізнавав у од­носельця своїх вкрадених коней, іншу скотину чи майно, пови­нен був раніше, ніж лице, подати до суду, при цьому позначити худобу якимось знаком — надрізати вухо, хвіст, речі ж підписа­ти або помітити смолою.

В українському звичаєвому процесі здавна вживався спосіб доказу у формі закладу — позовник на доказ свого права ставив перед судом заклад, а протилежна сторона приймала його або ні. Сторона, що ставила заклад, клала перед суддями шапку, під яку зазвичай клалися гроші або коштовні речі. Ця сторона про­мовляла, що коли вона не доведе свою правоту, то втратить весь заклад. Траплялися випадки, коли ставлення шапки символі­зувало заклад життя і всього майна.

Передача обвинуваченого до суду відбувалася після перевір­ки матеріалів попереднього розслідування та аналізу доказів. До заходів судового розгляду справи слід зарахувати огляд підозрюваної особи, трупа, ран, побоїв, якщо вчинено кримі­нальний злочин; спільних ґрунтів, порубу та іншого, якщо роз­глядалася цивільна справа. Вирок підтримувався одноголосно. Таку єдність та одностайність забезпечувала спільна рада (де­бати), на якій детально та уважно вивчали справу, обговорю­вали скаргу скривдженого, зізнання свідків, пояснення обви­нуваченого та версії сторін.

Звичаєва практика виробила таку своєрідну форму судового процесу, як “облиховання”: якщо підозрюваного звинувачува­ли у тому, що він “завідомо лиха людина”, цього було достатньо для застосування до нього катувань. Обвинувачення висували 15-20 “кращих людей”: дітей боярських, представників верхів­ки селянської общини.

Однією з форм оскарження вироку є апеляція — оскарження до суду вищої інстанції. Виправдувальний вирок могла при­йняти апеляційна інстанція у тому випадку, коли засуджений міг довести винуватість іншої особи у скоєнні злочину, “пере­вести” звинувачення на іншого. Зміна смертного вироку від­бувалася за звичаєвою традицією випрошування від смертної кари: кримінальний злочинець, засуджений до смертної кари, здобував помилування, коли будь-яка дівчина давала згоду одружитися з ним і він зі свого боку погоджувався на це. Часто суд міг звільнити від покарання на смерть, коли того вимагала юрба, що зібралася на місці кари — “ай над винним добро б ча­сом ужаліти”.

Документи, що зберегли до наших днів відомості про діяль­ність українських судів доби звичаєвого права, свідчать про те, що не тільки судді, а й сторони на суді під час процесу виявляли досконале знання українського звичаєвого права. На судовому засіданні сторони часто цитували звичаєві норми, переказую­чи їх зміст у стислих реченнях. Ці правові формули увійшли згодом до загального вжитку українського народу і стали на­родними приказками.

Зміна системи судоустрою залежно від історичних етапів розвитку правової системи. Судова система змінювалася за­лежно від державного устрою та історичних етапів розвитку правової системи.

1. Первісна общинна форма суду утворилася ще в додержавні часи й існувала у формі віча, яке діяло на ранній стадії розви­тку суспільства і мало надзвичайно великі, необмежені права, керуючи життям племені-громади. Віче розглядало особливо важливі судові справи на засадах народних звичаїв.

2. У Київській Русі діяли світські суди та церковні суди. “Устав Володимира” встановлює обсяг юрисдикції церкви. Зо­крема, до компетенції церковних судів належали всі справи про розлучення, про порушення шлюбної вірності, про викрадення дівчини або чужої дружини, про майнові спори між чоловіком і дружиною, про укладання шлюбних відносин між родичами тощо. Церква чинила судочинство на основі церковних книг та церковних звичаїв.

До світських судів належали публічні (державні) та при­ватні. Судом першої інстанції в публічних судах був суд гро­мадський або народний — верв, до складу якого входили верв- ний староста і визначні громадяни — добрії люди. Оскільки вервний суд був прерогативою виключно громади, то народні звичаї залишалися основним джерелом права у сфері судочин­ства. Компетенцією цього суду був захист власності, особли­во порушення земельних меж. Вервний суд провадив також попереднє слідство у випадках, коли траплялося вбивство на території верви і коли громада відводила слід до другої верви (громади).

У містах першою інстанцією був суд князя або княжого ти­вуна. Князь судив у себе на подвір’ї або прямо на місці. У ви­рішенні справи в княжому суді брали участь старці, які добре знали давні звичаї. До приватних судів належав суд феодала- землевласника. Під його юрисдикцію підпадали холопи, най­мити та закупи. Наймити і закупи мали право оскарження рі­шення суду феодала до князівського суду.

3. Судові установи Литовської держави поділялися на вели­кокнязівський суд, копні, гродські, станові, земські, підкомор- ні, а також міські.

Серед українського населення Литовської держави існу­вав народний суд, відомий під назвою копного; виник він на основі місцевих звичаїв і розглядав справи на основі звичає­вого права. Копні суди не були постійними і скликалися для вирішення спорів між сусідами (мала копа), членами всієї громади (велика копа) та жителями окремих громад (згрома­джена копа). Акти копних судів засвідчують, що кожна копа мала своє постійне, здавна встановлене місце зборів — “копо- вище”.

Коли хтось ставав об’єктом злочину або був свідком вчи­нення злочину, то він скликав копу — сходку дієздатних се- лян — “сходаїв”, “мужів”, “суддів копних”. Копне судочинство починалося зазвичай слідчою “гарячою копою”, на місці зло­чину розглядалося “головнішою копою” і завершувалося “оста­точною (генеральною, завитою, присяжною) копою”. Кількість копних суддів, як правило, становила 10-20 чоловік. Право на­лежати до копи мали тільки глави сімей, які постійно прожи­вали на цьому місці, їхні жінки, брати і діти запрошувалися на засідання копного суду лише як свідки. Крім них на копний суд запрошувалися селяни сусідніх громад — “люди сторонні”, які не мали права втручатися у справи, а тільки стежили за пере­бігом подій.

Копні суди розглядали цивільні справи (земельні спори по­між селянами, справи про заорювання землі) і деякі категорії кримінальних справ про злочини (крадіжка, пограбування), вчинені на копній території. Характерною рисою копного судо­чинства було те, що в ньому було поєднання слідчого, судового і виконавчого органів. За допомогою цих інститутів громад­ського самоврядування селяни та міщани не лише боролися з правопорушеннями, а й самостійно вирішували питання вну­трішнього громадського життя незалежно від місцевої адміні­страції — “копа й попа переможе”.

У Литовському статуті 1529 р. копний суд уперше дістав за­конодавче визнання. У статуті зазначено, що вирішення справ в усіх тих випадках, коли немає відповідних писаних законів, має відбуватися за давніми звичаями. Копні суди — один з яскравих прикладів дії всіх трьох форм перетворення звичаю у правову норму: не заперечення з боку держави, розгляд справ у суді на основі норм звичаєвого права, фіксування існуючого звичаю в законі.

Необхідно звернути увагу, що копні суди часів Литовсько- Руської держави за своїми повноваженнями та рівнем само­стійності прирівнювалися до інших судових органів, а судді цих судів користувалися такими ж гарантіями захисту, як і судді державних судів. Копний суд мав право передати справу до вищої інстанції — суду гродського. Туди ж дозволялося над­силати апеляції на рішення копного суду.

Гродські або замкові суди були одноособовими, судив тут намісник, староста або воєвода. Розглядаючи тільки кримі­нальні справи, гродські суди часто користувалися послугами сільських копних зборів. Особливістю правової бази гродських судів було те, що, спираючись на чинне законодавство, вони в своїй діяльності керувалися і нормами звичаєвого права, яке базувалося на давніх звичаях і традиціях місцевого українсько­го населення.

Земські суди створювалися в усіх повітах і складалися із суд­ді, підсудка та писаря. Розглядали переважно цивільні справи і у своїй роботі керувалися статутами Великого князівства Ли­товського.

Підкоморні суди розглядали спори про землю. Судив підко- морний, призначений Великим князем для кожного повіту.

4. Суди періоду Гетьманщини поділялися на Генеральний військовий суд, якому підпорядковувалися полкові та сотенні суди, церковні, цехові та магістратські суди, а також сільські (копні, вотчинні, третейські, ярмарочні). До системи судочин­ства входив також доменіальний суд (суд пана над селянами або священика на церковних землях).

Слід зауважити, що полкові та сотенні суди поширювали свою юрисдикцію не тільки на козацтво, а й на все населення України, навіть втручалися в діяльність магістратських судів у містах з правом на самоврядування. Судовий процес у Гене­ральному, полкових, сотенних та курінних судах проводився на основі норм козацького звичаєвого права та здорового глузду. Відомі українські правники XVIII ст. відстоювали право су­дитися за принципом “де три козаки, то два третього судять”. Суддям, які застосовували звичаєве право при розгляді ци­вільних справ, були відомі такі юридичні поняття, як давність володіння, право першості володіння тощо. Запорозькі судді, керуючись у своїй практиці звичаями, робили суд простим і до­ступним для кожного члена козацької громади.

Для суду над залежними селянами магнати і шляхта мали у своєму розпорядженні вотчинні суди, де власники “живих душ” самі чинили правосуддя або доручали цю функцію упра­вителям і державцям своїх маєтків. Справи розглядалися на основі місцевих звичаїв або відповідно до волі власника землі без дотримання процесуальної форми.

5. Судова система України під владою Росії включала інсти­тут мирових суддів (повітових, міських) та окружних судів, а також військові суди. Лише в найнижчих судах у справах се­лянства було дозволено користуватися нормами народного звичаєвого права.