Лекція 1 Поняття та предмет звичаєвого права

• Звичаєве право — навчальна дисципліна

• Поняття звичаю та звичаєвого права

• Звичай і закон: порівняльна характеристика

Мета вивчення теми: поглибити знання студентів про предмет звичаєвого права, сформувати у них вміння розрізня­ти звичай і закон, ознайомитися з поглядами різних правників на виникнення та існування звичаєвого права.

Методичні рекомендації. При вивченні теми особливу увагу слід звернути на визначення понять “звичай” та “зви­чаєве право”. При цьому важливо розглядати їх роль і місце у процесі складання системи правового регулювання суспільних відносин крізь призму історичного досвіду, набутого в Україні та зарубіжних державах.

Не менш важливим є з’ясування відмінностей між звичаєм і законом, особливостей їх виникнення і впровадження в прак­тику. Для більш повного розуміння суті проблеми необхідно всебічно розглянути вчення різних юридичних шкіл про зви­чаєве право, зокрема трактування ними утворення звичаєво- правових норм.

Звичаєве право — навчальна дисципліна. Звичаєве право — це навчальна дисципліна, що вивчає право в його історичному розвитку й соціальній зумовленості. Метою вивчення курсу “Звичаєве право” є отримання студентами знань про загальні закономірності і характерні особливості виникнення і функці­онування звичаєвого права.

Предметом звичаєвого права є загальні закономірності ста­новлення, розвитку та функціонування юридичних звичаїв у системі соціального регулювання, а також формування україн­ської правової традиції. Крім того, предметом звичаєвого права є суспільні відносини, які мають правовий характер, існують у суспільстві, охоплюють сферу його устрою. Класифікація норм звичаєвого права дає змогу виокремити групи норм залежно від предмета регульованих ними відносин. Так, у системі норм звичаєвого права вирізняють норми, що регламентують відно­сини влади, процесуальні відносини, сімейно-шлюбні відноси­ни, майнові відносини, а також норми, що визначають конкрет­ні діяння як правопорушення.

Звичаєве право як наукова дисципліна тісно пов’язане з ін­шими дисциплінами, такими як теорія держави і права, істо­рія права, історія політичних і правових вчень. Теорія права виробила свою систему загальноправових понять і категорій, які широко використовуються при вивченні цієї дисципліни. У курсі “Звичаєве право” велика увага приділяється впливу юри­дичних звичаїв на утворення й розвиток національної правової системи України, зокрема на становлення цивільного, земель­ного, сімейного, кримінального права, вивченню та аналізу джерел права.

У процесі вивчення дисципліни реалізовуються такі нав­чальні завдання: 1) дається визначення поняття “звичай”, роз­глядаються категорії звичаєвого права; 2) осмислюються праці дослідників, які займалися питаннями, пов’язаними з народним звичаєм; 3) аналізуються тенденції у висвітленні важливих на­укових проблем, зокрема співвідношення звичаю та державно­го права; 4) досліджується специфіка функціонування звичає­вого права в Україні; 5) на прикладі договірно-зобов’язальних правовідносин з’ясовується специфіка майнових, шлюбних та інших угод; 6) простежується еволюція кримінальних пока­рань та кримінального процесу.

Отже, у результаті вивчення дисципліни “Звичаєве право” студенти повинні знати:

• предмет, завдання та категорії курсу “Звичаєве право”;

• погляди юридичних шкіл та окремих дослідників стосов­но звичаю та звичаєвого права;

• процес виникнення та еволюцію звичаєвого права;

• звичаєві цивільно-правові відносини українців;

• роль звичаєвих норм у розвитку кримінального та кримінально-процесуального права;

• роль і місце звичаїв у правових системах сучасності;

• сучасні правові звичаї і їх місце у міжнародному праві.

Поняття звичаю та звичаєвого права. Впродовж багатьох віків історії людства серед усіх джерел права провідну роль відігравали санкціоновані державою обов’язкові для населен­ня громадські звичаї, в яких відобразилися риси етнічної пси­хології та характеру. Групи, а потім і маси людей усвідомлю­вали необхідність тих чи інших відносин, дотримувалися їх самостійно або під впливом громадської думки.

Звичай є досить своєрідною формою соціального регулю­вання. У правовому значенні звичай — це форма поведінки лю­дей, яка в результаті багаторазового повторення в часі і про­сторі набуває певної стійкості, закріплюється в практичному досвіді, психології, а також в ідеології тієї чи іншої соціальної групи. У соціальному значенні звичаєм називають неухиль­ний, стереотипний вияв традиційних, успадкованих з мину­лого приписів, якого дотримуються у певному суспільстві чи групі, для членів якої він є звичним, прийнятним. У широкому значенні до звичаєвих норм зараховують не тільки звичаї, а й традиції, обряди, ритуали.

Існування звичаїв можна розглядати як з позитивного, так і негативного боку. Консерватизм, повільне сприйняття ново­введень, які притаманні звичаям, дають змогу спільноті запо­бігти радикальним невиправданим змінам, допомагають збе­регти традиційний лад та цінності. З іншого боку, відсутність чіткого формального визначення змісту звичаю дає змогу за певних обставин швидко змінити його повністю або частково, що може призвести до його свавільного застосування.

З поділом суспільства на класи і виникненням держави зви­чай стає правовим звичаєм, дотримання якого забезпечується державним примусом. Правовий звичай — це історично перша форма існування правових норм, першоджерело права. Звичай набуває правової якості, якщо дістає державну санкцію — ви­знання певного звичаю як загальнообов’язкового правила по­ведінки, яке адресоване правовим суб’єктам.

Форми санкціонування правових звичаїв в Україні були різними, зокрема були посилання на звичай в законодавстві, санкціонування звичаїв у постановах місцевих органів вла­ди, звернення до звичаїв у судовій практиці тощо. Проте останнім часом популярною стає думка, що норми звичаєво­го права склалися ще до утворення держави й охоронялися різними родоплемінними органами та релігійними структу­рами.

Однак тільки держава може визнавати звичаї та надавати їм юридичного характеру, точно вказуючи умови їх застосу­вання, основною з яких є вимога, щоб звичай не суперечив закону. Ще римські юристи вирізняли кілька видів правових звичаїв. По-перше, звичаї як доповнення до закону відіграють важливу роль, сприяють розумінню змісту термінів і висло­вів закону, які вжито у відмінному від загальноприйнятого значенні. По-друге, звичаї замість закону, які застосовують у разі прогалин у праві. По-третє, звичаї всупереч закону, за наявних колізій між законом і звичаєм останній відіграє не­значну роль.

Залежно від країни та історичного періоду місце звичаю в системі юридичних джерел є неоднозначним: 1) повне запере­чення звичаю як джерела права — радянське законодавство; 2) визнання звичаю додатковим джерелом права — Литовський статут 1588 року; 3) визнання за звичаєм сили, рівної закону і навіть більшої за нього — “Руська Правда”.

Важливими формами вираження правового звичаю є: 1) су­дові акти, які передусім стосуються цивільних та криміналь­них справ; 2) словесні формули — приказки — декотрі з яких згодом стали нормою закону; 3) символи — умовні факти, які створені для вираження правомірності дії (посадження князя на стіл є законним набуттям влади).

З моменту фіксації звичаю в нормативному акті звичай не перестає бути звичаєм, а, зафіксований у нормі, набуває всіх ознак, властивих для правової норми. Тому звичай є джере­лом права в poзумінні поxoджeння, народження права. Фор­мою ж є нормативний акт, в якому звичай зафіксовано вже як загальнообов’язкове правило поведінки.

Система правових звичаїв становить звичаєве право. Зви­чаєве право — це сукупність норм людської поведінки, що ви­никли із звичаю, які держава формально не встановлювала і не захищає, але які мають свій мотиваційний вплив. Засобом впливу виступає суспільна думка, яка є примусовою силою щодо забезпечення норм звичаєвого права у разі їх пору­шення.

На перший погляд звичаєве право здається консервативним регулятором суспільних відносин, тому що застосовувалося тривалий час, багатьма поколіннями людей і змінювалося над­звичайно повільно.

Сформоване на основі звичаїв, які існували ще у додержав- ний період, звичаєве право було досить поширене у рабовлас­ницькому і ранньому феодальному суспільствах. Найдавніші пам’ятки права більшості держав, зокрема так звані варвар­ські правди, були записами або зводами звичаєвого права. З появою писемних нормативних актів звичаєве право пере­творюється на допоміжне джерело, яке застосовується у разі відсутності належного законодавчого акта, а з утворенням і розвитком централізованих держав сфера застосування його дедалі звужується. В Україні звичаєве право діяло переваж­но в селянських общинах поряд з урядовими законодавчими актами, виступаючи насамперед правом знедолених верств селянства.

Звичай і закон: порівняльна характеристика. Якщо розгля­дати й порівнювати звичаєво-правову норму й норму закону, то видно, що та й інша регулюють людську поведінку, надають людям суб’єктивні права й покладають на них обов’язки, оби­дві не мають абсолютного значення й змінюються впродовж іс­торії відповідно до економічних відносин і загальнокультурних умов життя.

Єдина суттєва різниця між правовим звичаєм і законом спо­стерігається тільки щодо способу виникнення того й іншого виду норм. Норма закону виникає виключно з волі осіб, що утворюють законодавчі органи держави відповідно до встанов­леного порядку, а норма звичаєвого права не підлягає у своєму виникненні цьому порядку.

З боку зовнішньої форми норми звичаєвого права відрізня­ються від норм закону тим, що закон після його ухвалення й оголошення існує і зберігається у формі готових і точно сфор­мульованих приписів, норми ж звичаєвого права зберігаються в народній пам’яті і дуже рідко є кодифікованими. Правовий звичай характеризується постійним виконанням, дотриман­ням на практиці, щойно його перестають дотримуватися, він зникає. Правова ж сила закону не залежить від того, як часто створюються умови для його виконання, як і коли він викону­ється.

Звичай характеризується локальною замкненістю, він може стати правовим, якщо буде визнаний принаймні певним регіоном. А для закону властива загальнообов’язковість — правові установки обов’язкові для всіх, не обмежені часом чи простором.

На сьогодні правовий звичай має досить обмежене коло за­стосування. Це пояснюється двома причинами. По-перше, ба­гато правових звичаїв закріплено у чинному законодавстві і вони перестають відігравати роль правового звичаю, перетво­рившись у норми права. По-друге, при розвинутій законодав­чій системі потреба правового регулювання реально існуючих правових відносин оперативно знаходить відповідну реакцію з боку законодавчої влади, не даючи можливості сформуватися правовому звичаю.