Розділ 10 Уроки історії

Повсюди й за всіх часів інтелігентність, моральність і дієвість громадян перебували в однаковому співвідношенні з добробутом нації, багатства зростали або меншали залежно від рівня цих якостей; ніде працьовитість та ощадливість, винахідницький і підприємницький дух індивідуумів не створили самі по собі нічого значущого, якщо їх водночас не підтримували громадянські свободи, суспільні інституції та законодавство, державна адміністрація та зовнішня політика й, насамперед, згуртованість і могутність нації.

Повсюди історія показує нам найтісніший взаємозв’язок між суспільними й індивідуальними силами та обставинами. На прикладі італійських і ганзейських міст, Голландії й Англії, Франції та Америки ми бачимо, як продуктивні сили, а відповідно, і багатства, зростають пропорційно до рівня свободи й досконалості політичних і суспільних інституцій та як останні, своєю чергою, отримують поштовхи для свого подальшого вдосконалення від збільшення матеріальних багатств і зростання продуктивних сил індивідуумів. Справжній підйом англійської промисловості та могутності розпочався лише за часів справжнього утвердження англійської національної свободи, а промисловість і могутність венеціанців, ганзеатів, іспанців і португальців почала занепадати разом із занепадом їхньої свободи. Хоч би якими старанними, заощадливими, винахідливими й інтелігентними були індивідууми, вони не в змозі заповнити нестачу вільних інституцій. Отже, історія вчить нас, що більшу частину своєї продуктивної сили індивідууми черпають із суспільних інституцій.

Вплив свободи, інтелігентності й освіченості на могутність, а відповідно, і на продуктивну силу та багатство нації, ніде так чітко не проявляється, як у судноплавстві. Серед усіх сфер людської діяльності воно вимагає найбільше енергії, особистої відваги, підприємницького духу та витримки — рис, які можуть розвиватися лише за умов свободи.

Коли римляни були могутніми на морях і з якого часу не стало чути нічого про їхній флот? Коли Італія ухвалювала закони про Середземне море і коли навіть прибережне судноплавство італійців потрапило в руки іноземців? Іспанському флотові інквізиція винесла смертний вирок задовго до того, як його виконали флоти Англії та Голландії. Зі зростанням купецьких олігархій у містах сила та підприємницький дух розпрощалися з Ганзою. В іспанських Нідерландах лише мореплавці здобули свободу, а підкорені інквізицією навіть мусили погодитися з блокадою своїх річок. Англійський флот, який переміг голландців у Ла-Манші, володів лише морською могутністю, за якою вже давно було визнано дух свободи, і все ж Голландія аж до наших днів зберегла значну частину своєї навігації, тоді як флоти іспанців і португальців майже знищені. Марними були спроби окремих великих управлінців при деспотичних королях Франції створити флот — він завжди гинув. Але в наші дні бачимо, як міцніє судноплавство та морська могутність Франції. Щойно встигла народитися незалежність Сполучених Штатів Північної Америки, як вони вже почали славно боротися з величезними флотами метрополії.

Судноплавство, проте, є тільки одним складником промислової сили нації — складником, який може процвітати і досягати великого значення лише як єдине ціле і завдяки єдиному цілому. Повсюди й за всіх часів ми бачимо, що судноплавство, внутрішня і зовнішня торгівля та навіть саме землеробство процвітають лише там, де великого розквіту досягли мануфактури. Але якщо свобода є базовою умовою для процвітання судноплавства, то у скільки разів більше вона значить для успіху всієї мануфактурної потужності нації, зростання її загальної продуктивної сили? Історія не знає жодного багатого народу з високим рівнем розвитку торгівлі та промисловості, який не був би вільним.

Усюди лише з розвитком мануфактур з’являлися досконаліші внутрішні транспортні засоби, краще річне судноплавство, канали, ліпші дороги, пароплавство та залізниці, базові умови для досконалішого землеробства та цивілізованості.

Історія вчить, що мистецтва і промисли мандрували з міста в місто, з країни в країну. Вони, переслідувані та пригноблювані на Батьківщині, тікали в міста і країни, які давали їм свободу, захист і підтримку. Так вони емігрували з Греції й Азії в Італію, а звідти — в Німеччину, Фландрію і Брабант, а з них — далі в Голландію та Англію. І всюди нерозуміння та деспотія гнали їх далі, а дух свободи був тим фактором, який їх притягував.

Якби не дурість континентальних урядів, Англії було б дуже важко досягти промислового верховенства. Але який же підхід є мудрішим — чекати, поки інші нації стануть такими безрозсудними, що проженуть власних промисловців і тим самим змусять їх шукати притулку в нас, чи, не чекаючи, поки настануть такі випадки, заохотимо чужоземних промисловців перевагами, які ми їм запропонуємо, переселитися до нас? Справді, досвід вчить, що вітер переносить насіння з однієї місцевості в іншу і що так порожні луки перетворюються на густі ліси; але чи було б із цієї причини розумніше, якби лісівник почав чекати, поки вітер упродовж століть сприятиме цим культурним поліпшенням? Чи було би безрозсудно, якби він, самостійно засіваючи запустілі площі, досяг своєї мети за кілька десятиліть? Історія вчить нас, що цілі нації з успіхом робили те, що робить і наш лісівник.

Окремі вільні міста чи малі республіки з обмеженою територією, невеликою кількістю населення й несуттєвою військовою силою, також об’єднання таких міст і країн завдяки енергії своєї молодої свободи, своєму сприятливому географічному розташуванню та щасливим обставинам розквітали в промисловості й торгівлі задовго до великих монархій і досягали високого рівня багатства та сили завдяки вільній торгівлі з останніми, яким вони постачали свої мануфактурні товари в обмін на їхні продукти. Так було з Венецією, ганзеатами, бельгійцями і голландцями.

Не менш вигідною на початковому етапі була вільна торгівля і для тих великих держав, з якими вони перебували у торгових відносинах. За умов багатства їхніх природних допоміжних джерел і недосконалості їхнього суспільного ладу вільне ввезення чужоземних мануфактурних товарів і вивезення своїх вітчизняних продуктів були для великих держав найнадійнішим і найдієвішим засобом розвивати свої продуктивні сили, привчати своїх мешканців, звиклих до ледарства та суперечок, до працелюбства, зацікавлювати землевласників і дворянство в розвитку промисловості, пробуджувати підприємницький дух у торгівців і взагалі підіймати на вищий рівень свою культуру, промисловість і могутність.

Такі впливи особливо відчула Велика Британія від торгівлі та мануфактурної промисловості італійців, ганзеатів, бельгійців і голландців. Але піднявшись завдяки вільним обмінам на певний рівень розвитку, великі держави зрозуміли, що найвищого рівня культури, могутності та багатства можна досягти лише шляхом об’єднання мануфактур і завдяки торгівлі із землеробами; вони відчули, що їхні нові вітчизняні мануфактури ніколи не зможуть з успіхом витримати вільної конкуренції зі старими, давно заснованими мануфактурами чужоземців, що власне рибальство та власне торгове судноплавство, основа морської могутності, ніколи не досягнуть бажаного рівня без особливого сприяння і що підприємницький дух вітчизняних торгівців постійно буде придушений величезним капіталом, більшим досвідом та розумінням чужоземних конкурентів. І тоді вони почали запроваджувати різного роду обмеження, сприяння й заохочення, щоб таким чином перенести на власну територію капітали, майстерність і підприємницький дух чужоземців.

Англія насамперед узялася за впровадження такої політики. Але легковажність чи, навпаки, пристрасть управлінців, а також внутрішні заворушення та зовнішні війни часто переривали її реалізацію так, що вона лише завдяки Едуарду VІ, Єлизаветі та революціям прийшла до міцної системи, яка відповідала меті. Як же заходи Едуарда ІІІ могли мати дієві наслідки, якщо лише за правління Генріха VІ було дозволено перевозити зерно з одного англійського графства в інше чи експортувати його за кордон? Якщо за часів Генріха VІІ та Генріха VІІІ всі доходи від капіталу, відсотки і навіть доходи від обміну валют вважали лихварством і якщо тоді вірили, ніби сприяти розвитку промисловості можна низькою оцінкою вартості вовняних товарів і низькою щоденною платнею, а збільшенню виробництва зерна — шляхом скорочення кількості овець? І наскільки раніше виробництво вовни та судноплавство Англії досягли б високого рівня процвітання, якби Генріх VІІІ не вважав зростання цін на зерно великим злом, якби він не вигнав із країни багатьох чужоземних робітників, а натомість, за прикладом попередніх регентів, постарався б збільшити їхню кількість шляхом імміграції? Якби Генріх VІІ не відхилив запропонований йому парламентом навігаційний акт?

Ми бачимо, як у Франції внутрішні мануфактури, вільні обміни всередині країни, зовнішню торгівлю, рибальство, судноплавство і морський флот — одне слово, всі атрибути великої, могутньої та багатої нації, — великий геній створив протягом кількох років, ніби одним махом чарівної палички, тоді як Англії на це знадобилися зусилля кількох століть; але ще швидше їх у Франції знищила залізна рука фанатизму та деспотії.

Як ми бачимо, принцип вільної торгівлі за несприятливих умов марно вступає в боротьбу з обмеженнями, на боці яких стоїть влада; Ганзу було знищено й Голландія впала під ударами Англії та Франції.

Того, що обмежувальна торговельна політика може бути дієвою лише за умови, якщо її підтримує передова культура та вільні інституції нації, вчать нас занепад Венеції, Іспанії та Португалії, регресивний розвиток Франції через відкликання Нантського едикту та історія Англії, в якій свобода завжди йшла в ногу з промисловістю, торгівлею та загалом із національним багатством. І навпаки — того, що добре розвинена культура з вільними інституціями чи без них, якщо її не підтримує слушна торговельна політика, мало сприяє економічному прогресові нації, вчать нас, з одного боку, історія північноамериканських вільних штатів, а з іншого — досвід Німеччини.

Новітня Німеччина, яка не має сильної та спільної торговельної політики, залишена на власному ринку напризволяще перед лицем конкуренції з боку чужоземних мануфактурних потужностей, що перевершують її в будь-якому сенсі, виключена з чужоземних ринків обмеженнями, що їх запроваджували свавільні й часто примхливі особи, і далека від того, щоб у своїй промисловості досягти успіхів, які відповідали б рівню її культури, неспроможна утриматися хоча б у своєму попередньому стані й експлуатована як колонія тією нацією, котру за століття до цього німецькі торгівці експлуатували тією самою мірою, — такою Німеччина буде, поки нарешті німецькі держави не вирішать гарантувати власній промисловості внутрішній ринок шляхом створення спільної та міцної торговельної системи.

Північноамериканські вільні штати, бувши більше за будь-яку іншу націю до них у змозі з вигодою для себе скористатися свободою торгівлі й із самих початків своєї самостійності перебуваючи під впливом учення космополітичної школи, прагнуть дотримуватися цього принципу більше за всі інші нації. Але ми бачимо й те, як через війни з Великою Британією ця нація двічі мусила самостійно виробляти мануфактурні товари, котрі за умов вільної торгівлі вона купувала в інших націй, як ця нація після настання миру двічі була доведена майже до загибелі вільною чужоземною конкуренцією і цим попереджена, що за сучасних відносин у світі кожна велика держава має надати гарантії невпинному розквіту і незалежності насамперед шляхом самостійного й рівномірного розвитку своїх власних сил.

Отже, історія доводить, що обмеження є не так винаходом спекулятивних голів, як природними наслідками неоднаковості інтересів і прагнення націй до незалежності чи верховенства, тобто наслідками національних ревнощів і війн, і що обмеження можуть зникнути лише тоді, коли перестане існувати цей конфлікт національних інтересів, тобто в разі об’єднання націй під егідою закону. Запитання, яким чином можна об’єднати нації в одну федерацію і яким чином під час ухвалення рішень незалежними націями з їхніми відмінностями закон має стати на місце військової сили, переходить у запитання, яким чином національні торговельні системи слід замінити всесвітньою свободою торгівлі.

Спроби окремих націй в односторонньому порядку запровадити таку свободу стосовно нації, яка випереджала їх у промисловості, багатстві та могутності й мала закриту торговельну систему, — як це зробили Португалія 1703 року, Франція 1786-го, Північна Америка 1786-го та 1816-го, Росія з 1815 по 1821 рік і протягом століть Німеччина, — засвідчують нам, що таким чином вони стають лише жертвами процвітання окремих націй без користі для всього людства і виключно для збагачення тієї держави, яка має панівне становище у мануфактурному виробництві й торгівлі. Швейцарія, як ми покажемо пізніше, є винятком, вона має так багато, як і мало аргументів на користь і проти однієї та іншої системи.

Кольбер не здається нам винахідником тієї системи, яку назвали його ім’ям італійці; як ми бачили, англійці створили її задовго до нього. Кольбер утілив у життя лише те, що Франція рано чи пізно мала зробити, якщо вона хотіла виконати своє призначення. Коли за щось і можна критикувати Кольбера, то лише за прагнення під час панування деспотичного уряду зреалізувати те, що могло набути сталості лише після докорінної реформи політичного устрою.

Але цьому закидові можна протиставити й таке: система Кольбера, якби її продовжили втілювати розумні регенти та далекоглядні міністри, усунула б на шляху реформ ті перешкоди, які заважали успішному розвиткові промисловості, сільського господарства й торгівлі, а також громадянської свободи, і тоді у Франції не відбулось би революції й ця країна, стимульована у своєму розвитку взаємодією промисловості та свободи, уже півтора століття успішно конкурувала б з Англією в мануфактурному виробництві, внутрішній і зовнішній торгівлі та колонізації, так само як і в рибальстві, судноплавстві та морській могутності.

Історія, зрештою, вчить нас, як нації, обдаровані від природи всіма необхідними засобами для досягнення найвищого рівня багатства й могутності, не вступаючи у суперечність із цим своїм прагненням, можуть і мають змінювати свої системи залежно від рівня свого прогресу: спочатку, ведучи вільну торгівлю з передовішими націями, вони підіймають себе зі стану варварства та вдосконалюють своє землеробство, після цього запровадженням обмежень стимулюють розвиток свого мануфактурного виробництва, своїх рибних промислів, свого судноплавства та своєї зовнішньої торгівлі й нарешті, досягнувши найвищого рівня багатства і величі, повільно повертаються до принципу вільної торгівлі та вільної конкуренції на внутрішніх і зовнішніх ринках, чим оберігають своїх фермерів, мануфактуристів та торгівців від лінощів і рутини й спонукають їх і надалі розвивати досягнуті переваги. На першому рівні, як ми зараз бачимо, перебувають Іспанія, Португалія та Неаполь, на другому — Німеччина й Північна Америка, недалеко від меж третього рівня, на наш погляд, опинилася Франція, а досягла його лише Велика Британія.