ЗАКОНОДАВСТВО ПРО ЦИВІЛЬНЕ СУДОЧИНСТВО

1. Стаття 2 ЦПК відображає істотні зміни розвитку українського за­конодавства, пов’язані з прийняттям Конституції України. Тому в ч. 1 ст. 2 цього Кодексу наголошено, що цивільне судочинство здійснюєть­ся відповідно до Конституції, цього Кодексу та Закону України «Про міжнародне приватне право».

У цій статті встановлено систему законодавчого забезпечення здій­снення правосуддя, тобто систему норм, які визначають компетенцію окремих гілок судової влади та процедуру вирішення ними цивільних спорів. Вона не торкається системи права, що регулює матеріальні від­носини, учасниками яких є сторони. Професор Зорислава Ромовська зауважує, що назва ст. 2 Кодексу є неточною. Правильніше було б — «Законодавство про розгляд цивільних справ^[11]».

В ієрархії цих норм найвище місце посідають норми Конституції України. Проте норми щодо судової процедури розгляду окремих катего­рій приватних спорів закріплено не лише у Цивільному процесуальному кодексі України. Так, у Сімейного кодексу України^[12] визначено мораторій на звернення до суду з позовом про розірвання шлюбу, передбачено, що неповнолітні наділені повною процесуальною дієздатністю, міститься перелік осіб, які визнані законними процесуальними представниками ді­тей, немічних батьків. Таке комплексне регулювання матеріальних і про­цесуальних аспектів у одному законодавчому акті має своє виправдання.

Конституційне право на судовий захист названо у рішенні Конститу­ційного Суду України від 02.11.2004 р. невідчужуваним і непорушним.

Наше законодавство — це система. З цього випливає, що невключен­ия до ч. 1 цієї статті слів «інших законів» — це не законодавча драма, а лише свідчення недоліків законотворчого процесу, яке проявилося під час опрацювання цього Кодексу й у некритичному перенесенні теоретично застарілих приписів попереднього Кодексу, а також у необгрунтованому запозиченні чужого законодавчого досвіду.

Як зазначено у ст. 9 Конституції України, міжнародний договір, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою, є частиною на­ціонального законодавства України.

У ч. 3 цієї статті закріплено принцип прямої дії норми закону, за яким кожна процесуальна дія має відповідати тому закону, який діяв на момент її вчинення.

Конституційну вимогу про недопустимість зворотної дії закону в часі відтворено у ч. 4 цієї статті. Це має, зокрема, означати:

1) вимоги, які встановлені новим законом до позовної заяви, не сто­суються позовної заяви, поданої раніше;

2) збільшення суми судового збору не стосується позовної заяви, поданої раніше.

2. Цивільне судочинство — порядок провадження в цивільних справах або ж установлений у процесуальному законі порядок розгляду справ. «Вдосконалення правосуддя визначається реальним утвердженням верхо­венства права і забезпеченням кожному права на справедливий судовий розгляд у незалежному та неупередженому суді. Однак верховенство права залишатиметься доктриною, позбавленою практичного значення, доки судова влада не отримає досконалий процесуальний інструментарій, завдяки якому належним чином може бути гарантована реалізація цього принципу і не сформується якісно новий рівень судової практики»^[13].

Тому юридична громадськість перебуває в очікуванні змін у зв’язку з судовою реформою і повернення до триланкової судової системи роз­гляду цивільних справ.

3. У Законі України «Про міжнародне приватне право» процесу­альним відносинам присвячено розділи XI — XIII. Відповідно до ст. 4 Закону:

1) право, що підлягає застосуванню до приватноправових відносин з іно­земним елементом, визначається згідно з колізійними нормами й іншими положеннями колізійного права цього Закону, інших законів, міжнародних договорів України та міжнародних звичаїв, що визнаються в Україні;

2) якщо згідно з ч. 1 цієї статті неможливо визначити право, що під­лягає застосуванню, використовують право, яке має тісніший зв'язок

13 приватноправовими відносинами.

4. Визначене згідно з ч. 1 цієї статті право як виняток не застосо­вується, якщо за всіма обставинами правовідносини мають невеликий зв'язок з визначеним правом і мають тісніший зв'язок з іншим правом. Це положення не застосовується, якщо сторони (сторона) здійснили вибір права відповідно до ч. 1 цієї статті.

5. Правила цього Закону про визначення права, що підлягає засто­суванню судом, поширюються на інші органи, які мають повноваження вирішувати питання про право, що підлягає застосуванню.

6. Визначення права, що підлягає застосуванню до приватноправо­вих відносин на підставі колізійних норм, не здійснюється, якщо між­народним договором України передбачено застосування до відповідних відносин матеріально-правових норм.

7. Частина 2 ст. 2 ЦПК закріплює пріоритет норм, встановлених між­народними договорами України, перед «внутрішнім» законодавством. Однак суд не може застосовувати правила міжнародного договору, якщо виявить, що вони суперечать Конституції. Водночас «безсумнівним є пра­вило: міжнародне право має переважну силу над національним правом»^[14].

Ці стандарти стали важливим джерелом інтерпретації положень національного законодавства^[15]. Вимога справедливості щодо судових рішень — одна з найбільш проблемних у судовій практиці.

Для практичних працівників (адвокатів, суддів, юристів) важливою є відповідь на питання «як робити?». Таку відповідь можна одержати в опублікованій судовій практиці, а також у публікаціях практичного спрямування (наприклад, М. І. Балюк, Д. Д. Луспеник «Практика застосування Цивільного процесуального кодексу України. Цивільний процесу у питаннях і відповідях»; у публікаціях Вісника Верховного Суду України тощо). У всякому разі, якщо адвокат знайде підходящі для нього судові справи, залучить їх до аргументації у своїй позовній за­яві, додасть виписки з рішень ЄСПЛ, то це змусить суддю аргументувати своє рішення в той чи інший бік з урахуванням доводів адвоката. Якщо ж адвокат (юрист) не потурбується про це, то і суддя не стане шукати відповідну судову практику ЄСПЛ та застосовувати її.

Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 р. визначив, що суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних сво­бод 1950 р. та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права (ст. 17).

«Статтею 8 Конституції України передбачено, що норми Конституції є нормами прямої дії. Проте практика застосування зазначеного положен­ня викликає суттєві зауваження, оскільки нехтування цим є обмеженням громадян у захисті своїх прав.»^[16]

Отже, норми Конституції діють як безпосередньо, так і опосеред­ковано, і застосувати ці норми безпосередньо не завжди можливо. «Будь-яка бланкетна конституційна норма має застосовуватися за­вдяки прийнятому відповідному закону через його безпосереднє ви­користання. Якщо ж такого закону немає, а відмовити у правосудді не дозволяється (ч. 8 ст. 8 ЦПК), тоді зазначена конституційна норма має застосовуватись безпосередньо за її змістом»^[17]. Думка М. І. Ба­люка та Д. Д. Луспеника тим більше заслуговує на увагу практичних працівників, бо вона висловлена суддями Верховного Суду України. Конституційний Суд України у рішенні від 19.04.2001 р. № 40-рп/2001 зазначає, що норми Конституції застосовуються безпосередньо неза­лежно від того, чи прийнято на їх розвиток відповідні закони або інші нормативно-правові акти (п. 2).

Якщо у суддів виникає сумнів у питанні про те, чи відповідає Кон­ституції України закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупи­няє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою до Верховного Суду України, який може порушувати перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції законів та інших нор­мативно-правових актів (ч.

1) коли зі змісту норм Конституції не випливає потреба у додатковій регламентації її положень законом;

2) коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй;

3) коли правовідносини, що розглядаються судом, законом України не врегульовано, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою або Радою міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції;

4) коли укази Президента України, які внаслідок їх нормативно­правового характеру підлягають застосуванню судами під час вирішення конкретних судових справ, суперечать Конституції України.

Якщо зі змісту конституційної норми випливає потреба у додатковій регламентації її положень законом, суд у розгляді справи має застосу­вати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй. Разом з тим, якщо суд переконаний у тому, що застосований закон або закон, який підлягає застосуванню, суперечить Конституції, він ви­рішує справу на підставі безпосереднього застосування норм Конституції, оскільки інакше порушуватиметься принцип прямої дії Конституції. У такому разі після вирішення справи суд буде зобов’язаний звернутися за відповідною процедурою до Конституційного Суду України для пере­вірки конституційності цього закону^[18].

8. Частина 3 ст. 2 встановлює межі чинності законів у часі: судо­чинство здійснюється за законами, які діють на час вчинення окремих процесуальних дій.

9. У Конституції закріплено і правило, за яким закон, який вста­новлює нові обов’язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.