1 Третейська угода.
Кожна юридична чи фізична особа має право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, що виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.
Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди відповідно до вимог закону. Спір може бути переданий на вирішення до третейського суду лише до прийняття компетентним судом рішення зі спору між тими ж сторонами з того самого предмету спору та з тих самих підстав. При цьому під компетентним судом у ст. 2 Закону України “Про третейські суди” визнається місцевий загальний суд або місцевий господарський суд відповідно до підвідомчості та підсудності, встановлених цивільним процесуальним чи господарським процесуальним законом. У випадках, встановлених ст. 6 Закону України “Про третейські суди”, третейський суд не може розглядати справи в таких спорах:• про визнання недійсними нормативно-правових актів;
• що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб;
• пов’язаних з державною таємницею;
• що виникають із сімейних правовідносин, крім справ у спорах, що виникають зі шлюбних контрактів (договорів);
• про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом;
• в яких однією зі сторін є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, державна установа чи організація, казенне підприємство,
• які відповідно до закону підлягають вирішенню виключно судами загальної юрисдикції або Конституційним Судом України;
• коли хоча б одна зі сторін спору є нерезидентом У краї ни.
У ст. 12 Закону України “Про третейські суди” регулюються також види та форми третейських угод. Так, третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди.
Якщо сторони не домовилися про інше при переданні спору до постійно діючого третейського суду, а також при вказівці у третейській угоді на конкретний постійно діючий третейський суд, регламент третейського суду розглядається як невіддільна складова третейської угоди. Як зазначалося, третейська угода укладається в письмовій формі. Третейська угода вважається укладеною, якщо вона підписана сторонами чи укладена шляхом обміну листами, повідомленнями телетайпом, телеграфом або з використанням засобів електронного чи іншого зв’язку, що забезпечує фіксацію такої угоди, або шляхом направлення відзиву на позов, в якому одна зі сторін підтверджує наявність угоди, а інша проти цього не заперечує. Посилання в договорі, контракті, на документ, який містить умову про третейський розгляд спору, є третейською угодою за умови, що договір укладений у письмовій формі і це посилання таке, що робить третейську угоду частиною договору. У разі недодержання зазначених правил третейська угода, як передбачається законом, вважається недійсною.Недійсність окремих положень договору, контракту, що містить третейське застереження, не зумовлює недійсність такого третейського.застереження. Третейська угода може містити як вказівку про конкретно визначений третейський суд, так і просте посилання на вирішення відповідних спорів між сторонами третейським судом.
Доволі послідовно принцип “компетенції компетенції” закріплений у Законі України “Про третейські суди”. Зокрема, згідно з цим Законом третейський суд з додержанням вимог Закону самостійно вирішує питання про наявність або відсутність у нього компетенції для розгляду конкретної справи. Сторона має право заявити про відсутність у третейського суду компетенції стосовно переданого на його вирішення спору до початку розгляду справи по суті. Сторона має право також заявити про перевищення третейським судом меж його компетенції, якщо у процесі третейського розгляду постане питання, розгляд якого не передбачено третейською угодою або яке не може бути предметом такого розгляду відповідно до регламенту третейського суду чи Закону' України “Про третейські суди”.
У разі надходження заяви про відсутність у третейського суду компетенції щодо переданого на його вирішення спору до початку розгляду справи по суті або заяви про перевищення третейським судом меж його компетенції третейський суд повинен відкласти розгляд справи або зупинити розгляд справи по суті до вирішення ним питання щодо наявності у нього відповідної компетенції.Рішення третейського суду приймається після дослідження всіх обставин справи третейським суддею, що одноособово розглядав справу, або більшістю голосів третейських суддів, які входять до складу третейського суду. Рішення оголошується на засіданні третейського суду. Третейський суд має право оголоси-ти лише резолютивну частину рішення. Якщо сторони не погодили термін направлення їм рішення, мотивоване рішення має бути направлене сторонам у термін до п’яти днів з дня оголошення резолютивної частини рішення. Кожній стороні направляється по одному примірнику рішення. У разі відмови сторони одержати рішення третейського суду або неявки без поважних причин на засідання третейського суду, де воно оголошується, рішення вважається таким, що оголошене сторонам, про що на рішенні робиться відповідна позначка, а копія такого рішення надсилається такій стороні.
З питань наявності чи відсутності компетенції третейський суд у зазначених випадках виносить мотивовану ухвалу. При цьому, якщо суд дійде висновку' про неможливість розгляду ним конкретного спору внаслідок відсутності у нього компетенції, третейський розгляд припиняється, а понесені третейським судом витрати відшкодовуються сторонами в рівних частках. При прийнятті позову' третейський суд вирішує питання про наявність і дійсність угоди про передання спору на розгляд третейського суду. Якщо третейський суд дійде висновку про відсутність або недійсність зазначеної угоди, він повинен відмовити в розгляді справи. Про відмову в розгляді справи виноситься мотивована ухвала, яка надсилається сторонам. При цьому заявнику разом з ухвалою повертаються позовні матеріали.
Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних зі здійсненням господарської діяльності за правилами вирішення спорів, які можуть виникнути між суб’єктами господарської діяльності держав СНД. У контексті формування економіко-правового простору в межах ЄЕП актуальною є проблема розробки та прийняття узгоджених правил вирішення спорів, які можуть виникнути між суб’єктами господарської діяльності держав ЄЕП. Практичним початком вирішення цієї проблеми можна вважати укладену в Києві 20 березня 1992 р. Угоду про порядок вирішення спорів, пов’язаних зі здійсненням господарської діяльності. Структурно Угода складається з преамбули та тринадцяти статей.
У преамбулі зазначається важливе значення розвитку' співробітництва країн СНД у галузі вирішення спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності між суб’єктами, які розташовуються в різних державах — учасницях СНД. У ст. 1 Угоди регулюється питання вирішення спорів, що випливають як із договірних, так і з інших цивільно-правових відносин між суб’єктами господарської діяльності, їх відносин з державними та іншими органами, а також вказується на регулятивну роль Угоди у вирішенні питань виконання рішень з цих справ.
Важливим з позицій забезпечення мети, що висувається1 в преамбулі Угоди, є положення ст. З, яким встановлюються взаємні рівні права господарюючих суб’єктів кожної країни СНД. До таких прав належить право кожної з держав — учасниць СНД користуватися на території іншої держави правовим та судовим захистом своїх майнових прав та законних інтересів, які є такими самими, як права суб’єкта господарської діяльності цієї країни.
Згідно з ч. 2 ст. З Угоди суб’єкти кожної держави мають на території інших держав — учасниць СНД право на безперешкодне звернення до суду, арбітражних і господарських судів, третейських судів та інших органів, у компетенцію яких входить вирішення справ відповідно до ст. 1 Угоди (в Угоді такі заклади називаються '"компетентними судами”), можуть виступати в них, заявляти клопотання, подавати позови та здійснювати інші процесуальні дії.
В Угоді визначаються також умови повноважень компетентного суду держави — учасниці СНД. Компетентний суд має право розглядати зазначені у ст. 1 Угоди спори, якщо на території держави — учасниці СНД:
• відповідач мав постійне місце проживання або місце розташування на день заявления позову. При цьому зауважується: якщо у справі беруть участь кілька учасників, які розміщуються на території різних держав — учасниць СНД, то справа може розглядатися за місцем розташування будь-якого з відповідачів за вибором позивача;
• здійснюється торговельна, промислова або інша господарська діяльність підприємства (філіалу) відповідача;
• виконано чи повинно бути повністю або частково виконано зобов’язання за договором, яке є предметом спору;
• була вчинена дія або з’явилась інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди;
• має постійне місце проживання або місце розташування позивач у справі про захист ділової репутації;
• розміщується контрагснт-постачальник або підрядчик надає послуги (виконує роботу), і спір стосується укладення, зміни чи розірвання договорів.
Визначивши конкретні умови повноважень компетентних судів, Угода водночас зазначає, що компетентні суди держав — учасниць СНД розглядають справи і в інших випадках, якщо про це є письмова згода сторін про передання спору цьому суду. Саме в цьому положенні Угоди виявляється правовий простір для волевиявлення країн —- учасниць СНД. У п. З цієї ж статті частково відображено колізійну прив’язку, що характерна для національного законодавства країн СНД — позови суб’єктів господарської діяльності про право власності на нерухоме майно розглядаються виключно судами держави — учасниці СНД, на території якої перебуває майно. Відповідно до п. 4 ст. З Угоди справи про визнання недійсними повністю або частково актів державних або інших органів, що не мають нормативного характеру, а також про стягнення збитків, заподіяних суб’єктам господарської діяльності такими актами або таких, що виникають внаслідок неналежного виконання таким органом своїх зобов’язань щодо суб’єкта господарської діяльності, розглядаються виключно судом за місцем розташування цього органу. У ст. 6 Угоди передбачено положення про подання взаємної правової допомоги компетентними судами та іншими органами країн — учасниць СНД.
Важливою у практичній діяльності є ст. 6 Угоди щодо прийнятім без будь-якого спеціального посвідчення країнами — учасницями СНД документів, виданих та посвідчених належним способом на території однієї з держав — учасниці СНД. Це звільняє сторони від процедури легалізації документів і сприяє спрощенню системи доведення фактів, які мають істотне значення для розгляду справ при вирішенні спорів між суб'єктами господарської діяльності країн — учасниць СНД.