Стадії функціонування механізму доказування у цивільному судочинстві

Процес доказування відбувається у певному порядку, який харак­теризується послідовністю здійснення процесуальних дій, що охоплю­ють подання доказів, ознайомлення з їх змістом, підведення підсум­ків щодо них.

І. В. Решетнікова виділяє такі стадії доказування:

«1) доказування при підготовці справи;

2) дослідження доказів у суді;

3) остаточний висновок для постановлення рішення по справі, укла­дення мирової угоди, відмови від позову, визнання позову»^[712].

У цьому підході простежується зв’язок зі стадіями цивільного судо­чинства, в межах яких здійснюються доказові дії, однак відсутня кон­кретизація, з яких структурних частин складається саме доказування.

Інші дослідники характеризують його специфіку шляхом зазна­чення на певні процесуальні дії, що здійснюються в рамках доказу­вання, однак пропонують різні переліки цих дій.

Так, на думку Т. М. Кучер, «структура процесу доказування є трьох- компонентною і складається з частин, що закріплюють у собі сукуп­ність механічних дій зі збирання, забезпечення та подання доказів»^[713].

С. Я. Фурса серед елементів процесу доказування виділяє:

«1) збирання доказів самими особами та витребування їх пред- ставниками-адвокатами;

2) сприяння суду в отриманні особами доказів;

3) подання доказів;

4) зберігання речових доказів;

5) повернення речових та письмових доказів»^[714].

В обох наведених переліках відсутнє дослідження доказів, що фактично зводить доказування лише до наповнення доказами ма­теріалів справи і не відображає його дійсне призначення. Окрім того, дуже небезспірним є віднесення до структури доказування по­вернення речових та письмових доказів, адже ці дії не пов’язані з встановленням обставин справи.

У багатьох доктринальних пропозиціях висловлено єдність щодо наявності в структурі доказування дій з подання та дослідження до­казів, проте інші її складові змістовно не збігаються. Процесуалісти включають до структури доказування збирання доказів^[715], тверджен­ня про факти і зазначення на докази у заяві по суті справи^[716], визна­чення (формування) предмету доказування^[717], розкриття доказів^[718], витребування доказів^[719] або їх збирання та витребування^[720], встанов­лення обставин цивільної справи^[721]. Оцінка доказів здебільшого розглядається як одна із стадій доказування, однак деякі автори залишають її за межами цього процесу^[722].

Настільки різні підходи до одного і того ж явища потребують до­слідження його структури, що повинно охоплювати як обґрунтуван­ня терміну, який найбільш точно характеризує сутність процесу­альних дій, пов’язаних з доказуванням, так і точне визначення їх переліку. Це утворить знання про те, які етапи проходить механізм доказування у своєму функціонуванні, та дозволить виявити спе­цифіку його динаміки у цивільному судочинстві.

З точки зору філології стадія — це «певний момент, період, етап у житті, розвитку кого-, чого-небудь, які мають свої якісні особливо­сті»^[723], елемент — «складова частина чого-небудь»^[724], етап — «окрема частина чого-небудь»^[725]. Ці терміни є доволі близькими, однак щодо доказування найвдалішим видається застосування поняття стадії.

У діяльності процесуально-правового характеру стадія є окре­мою структурною ланкою, яка включає певний комплекс дій, що здійснюються згідно з визначеними законом умовами та спрямо­вуються на одержання певного результату.

Збирання доказів здійснюється заінтересованою особою до мо­менту звернення до суду і полягає у визначенні доказів, необхідних для підтвердження вимог і заперечень цієї особи, пошуку й одер­жання доказів та забезпеченні можливості надання їх суду: виго­товлення їх копій, замовлення експертизи, досягнення домовлено­сті зі свідком про його виклик в суд тощо. Ця діяльність має підго­товчий характер, її результати стають базисом для майбутнього функціонування механізму доказування, однак до стадій доказу­вання вона не належить. Як обґрунтовано вище, механізм доказу­вання функціонує виключно в рамках процесуальної форми, тому дії, що знаходяться за межами процесуально-правового регулюван­ня, не можуть утворювати зміст стадій доказування. Процесуаль­ний закон не регламентує порядок збирання доказів майбутніми учасниками справи, не встановлює строки та процедуру здійснення такого роду дій, не передбачає процесуальних прав та обов’язків у зв’язку із збиранням доказів перед поданням їх до суду. Замовлен­ня експертизи учасником справи до моменту його звернення до суду та оформлення копій певних видів письмових доказів регу­люється нормами матеріального права, проте процесуального ха­рактеру ця діяльність не має.

У науці цивільного процесуального права збиранням доказів вважається також комплексна діяльність, яка включає збирання і подання доказів учасниками процесу, зазначення на докази, вит­ребування доказів судом, направлення та виконання судових дору- чень^[726]; подання доказів учасниками справи, витребування доказів судом, виклик свідка, призначення експертизи, направлення судо­вих доручень щодо збирання доказів в інші суди, забезпечення до-

Реалізація механізму доказування на стадіях його функціонування казів^[727]. У цих підходах пропонується об’єднати в одну стадію дії, які мають дещо різний зміст і здійснюються в неоднаковому порядку. Збирання доказів учасниками справи є передумовою функціону­вання механізму доказування, проте не підпадає під сферу проце­суально-правового регулювання, в той час як для подання доказів учасниками справи і судового сприяння в одержанні доказів вста­новлено спеціальні процедури. Окрім того, збирання доказів — це підготовка певних матеріалів для надання їх суду, а подання дока­зів полягає у передачі доказів в розпорядження суду. В силу такої неоднорідної природи зазначених дій об’єднання їх в одну стадію під назвою «збирання доказів» видається не зовсім обґрунтованим.

Твердження про факти зводиться до того, що заінтересована особа вказує у позовній заяві, заяві про видачу судового наказу, заяві у справі окремого провадження, які обставини мали місце у правовідносинах, котрі передані на розгляд суду. До них належать факти, що стосуються невизнання, порушення чи оспорювання прав, заподіяння шкоди, інші факти, встановлення яких потребу­ється для досягнення мети, зазначеної у відповідній заяві. Викла­дення обставин, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, є од­нією з вимог, що висуваються процесуальним законом до заяв, на підставі яких вирішується питання про відкриття провадження у справі. В контексті процесу доказування твердження про факти на­лежать до діяльності з формування предмета доказування у справі, проте не мають стадійного характеру.

Зазначенням доказів, як вказує М. К. Треушніков, є «повідом­лення осіб, які беруть участь у справі, про наявність доказів, які, на думку цих осіб, необхідно залучити у справу для їх дослідження й оцінки»^[728]. Таке тлумачення є не зовсім точним, адже закон пов’язує зазначення доказів з підтвердженням ними фактів, викладених у відповідному процесуальному документі: заінтересована особа по­винна конкретизувати, якими саме доказами підтверджується кожна з обставин, котрими обґрунтовані її вимоги і заперечення. Як і в попередньому випадку, додержання вимоги щодо зазначен­ня доказів має безпосередній вплив на відкриття провадження у справі. Що ж стосується процесу доказування, то зазначення дока­зів належить не до його стадій, а до сфери визначення його меж — обсягу доказів, який одночасно є необхідним для забезпечення можливості встановлення обставин справи, достатнім для досяг­нення цієї мети і не надмірним, тобто, таким, що не обтяжує суд по­вноваженням досліджувати й оцінювати докази, які не мають дій­сного значення для справи.

Подання доказів учасниками справи — це передання письмо­вих, речових й електронних доказів та висновку експерта, підготов­леного на замовлення учасника справи, в розпорядження суду, а також зазначення на свідків, котрі можуть підтвердити певні обста­вини справи, та на речові докази, які не можуть бути доставлені в суд. Без появи доказів у справі будь-які подальші дії щодо них не можуть бути здійснені, тому висновки про віднесення подання до­казів до стадій доказування є вірними. Проте наповнення матеріа­лів справи доказами здійснюється не лише в силу їх подання учас­никами справи, а й внаслідок реалізації повноважень суду з витре­бування і забезпечення доказів, призначення експертизи, надання доручення іншому суду зібрати певні докази.

Як зазначено вище, деякі дослідники надають витребуванню до­казів значення окремої стадії процесу доказування. Певною мірою це можна обґрунтувати тим, що витребування доказів здійснюється за спеціальною процедурою, яка не поширюється на інші аспекти дока­зової діяльності. Проте ця процедура застосовується не в усіх цивіль­них справах, а лише у тих випадках, коли заінтересована особа не може одержати необхідний доказ без сприяння суду. Якщо підходити з позиції складових процесу доказування, то витребування доказів має не обов’язковий, а допоміжний характер, що ставить під сумнів самостійність цієї діяльності в структурі доказування: будь-яка ста­дія не може мати ситуативне застосування в окремих випадках, адже це не відповідає ознаці послідовності, що властива стадіям. Стосовно забезпечення доказів, призначення експертизи за ініціативою суду та надання судового доручення на збирання доказів іншому суду, то ці процедури також не універсальні і не кореспондують природі ста­дійності, оскільки потреба в їх застосуванні визначається індивіду­ально у кожній окремій справі. Разом з тим, залишити всі ці про­цедури за межами процесу доказування неможливо, адже це не від­повідатиме нормам законодавства та потребам цивільного судочинства. Витребування доказів, забезпечення доказів, призна­чення судом експертизи та надання доручення на збирання доказів іншому суду мають таку ж мету, як і подання доказів: забезпечити доступ суду до інформації, дослідження якої утворить можливість встановлення обставин справи. З огляду на це, видається логічним об’єднати всі види діяльності, пов’язані з фактичним одержанням до­казів судом, в одну спільну стадію — залучення доказів у справу.

Розкриття доказів тлумачиться у доктрині дуже по-різному. Деякі дослідники вважають, що «процесуальний порядок розкриття доказів в рамках цивільного процесу одностороннє орієнтований на суд»^[729], тобто розкриття доказів фактично ототожнене з їх поданням суду. Інші підходять до розкриття доказів як до «інформування суду й осіб, які беруть участь у справі, про засоби доказування, за допо­могою яких особа має намір обґрунтовувати свої вимоги і заперечен­ня, а також про їх зміст»^[730]. Чимало науковців розглядають цю про­цедуру в контексті діяльності учасників справи щодо надання один одному доказів, за допомогою яких ними обґрунтовуються їх вимоги і заперечення. Так, розкриття доказів визначається як «досудова ді­яльність потенційних учасників спірних правовідносин, що здій­снюється до моменту порушення провадження у справі в суді, пов’язану з обміном необхідним доказовим матеріалом»^[731]; «ознайом­лення стороною інших осіб, які беруть участь у справі, з доказами, котрі подаються цією стороною»^[732]; «діяльність осіб, які беруть участь у справі, спрямована на взаємний обмін інформацією про наявність та зміст доказів, які планується подати при розгляді і вирішенні справи»^[733]. У наведених положеннях нескладно помітити відмінності у визначенні суб’єктів розкриття доказів та моменту їх розкриття.

Зміст цієї процедури коротко можна описати так: учасники спра­ви повинні ознайомити один одного зі своїми доказами до початку розгляду справи по суті. Не дивлячись на очевидний зв’язок з проце­сом доказування і закріплення у ч. 9 ст. 83 ЦПК вимоги щодо надан­ня (надсилання) копій доказів іншим учасникам справи до подання їх до суду, розкриття доказів не можна віднести до стадій доказуван­ня у цивільному судочинстві України з таких основних причин.

Повноцінне розкриття доказів означає, що особа заздалегідь надає всі докази, які вона має намір використати у справі, іншим учасникам справи. Однак, по-перше, доказовий масив може включати не лише матеріали, які є у розпорядженні цієї особи, але й докази, самостійне одержання яких виявилося неможливим, у зв’язку з чим особа подає клопотання про їх витребування. При цьому процесуальний закон не вимагає, щоб копії доказу, одержа­ного шляхом витребування, надсилалися іншим учасникам справи, тобто, цей доказ залишатиметься нерозкритим для інших учасни­ків справи доти, доки вони самі не виявлять ініціативу на ознайом­лення з ним у матеріалах справи чи дослідження в судовому засі­данні. По-друге, процесуальний закон містить винятки з загальної вимоги із завчасного надання доказів іншим учасникам справи і допускає можливість її невиконання, зокрема, коли обсяг доказів є надмірним (ч. 9 ст. 83 ЦПК). У цьому випадку учасник справи може подати свої докази безпосередньо до суду, котрий не зобов’язаний надсилати їх іншим учасникам справи. Відповідно, з’ясування змі­сту цих доказів залежатиме вже від волевиявлення інших учасни­ків справи на те, щоб ознайомитися з ними у матеріалах справи чи взяти участь в їх дослідженні у судовому засіданні. Це свідчить про те, що процес доказування може відбуватися без розкриття доказів. Окрім того, у справах наказного провадження та багатьох справах окремого провадження є лише один заявник, що обмежує застосу­вання процедури розкриття доказів здебільшого позовним провад­женням. Відтак, для визнання розкриття доказів самостійною ста­дією доказування немає достатніх обґрунтувань.

Формування предмета доказування деякі дослідники вважають першою стадією процесу доказування, аргументуючи, що «перш ніж збирати докази, необхідно встановити коло обставин, що підля­гають вивченню, тобто предмет доказування. Встановлення пред­мета доказування відбувається в ході підготовки справи до судового розгляду; збирання доказів здійснюється після визначення предме­та доказування для підтвердження чи навпаки, спростування фак­тів, що входять до нього»^[734]. Розділити цю точку зору доволі складно, оскільки вона суперечить положенням процесуального законодав­ства, котре зобов’язує позивача (заявника) подавати докази до суду не після визначення предмета доказування у справі, а ще до від­криття провадження у ній. Що ж стосується пропозиції відносити формування предмета доказування до стадій доказування, підтри­мати її не видається за можливе з огляду на таке.

Визначення кола обставин, які підлягають встановленню у справі, є одним із завдань, які суд має вирішити у підготовчому провадженні. Невипадково процесуальний закон обмежує можли­вість зміни предмета і підстави позову, пред’явлення зустрічного

Реалізація механізму доказування на стадіях його функціонування позову відповідача, вступу у справу нових учасників, об’єднання й роз’єднання позовів періодом, що передує початку розгляду справи по суті, — всі ці фактори безпосередньо впливають на склад фактів предмета доказування, котрий має бути визначений перед тим, як суд приступить до з’ясування обставин справи і перевірки їх дока­зами. Однак позивач має право відмовитися від будь-якої з позов­них вимог, а відповідач — визнати будь яку позовну вимогу на будь-якій стадії процесу, в силу чого зникне необхідність встанов­лення обставин, пов’язаних з цією вимогою. Тобто, предмет доказу­вання — категорія не стала, котра, будучи визначеною у підготов­чому провадженні, не підлягає коригуванню, а динамічна, мінли­ва. Зміни у предметі доказування можуть мати місце декілька разів протягом розгляду справи, що ставить під сумнів стадійне значення цієї діяльності. Окрім того, її результати мають відносно самостійний характер, адже окрім предмета доказування, суд ви­значає також межі доказування.

Дослідження доказів безсумнівно є стадією доказування, адже без з’ясування змісту відомостей, що містяться в доказах, діяльність з їх подання, витребування, забезпечення не матиме сенсу. Напов­нення доказами матеріалів справи не утворить можливості вста­новлення її обставин, якщо докази не будуть досліджені. Фактична наявність доказу у справі означає лише доступ до цього доказу, однак не знання про його зміст. Мета доказування спрямовує його суб’єктів до того, щоб вся інформація, яка має значення для справи, стала відомою, а одержання цієї інформації щодо обставин, які не звільнені від доказування, відбувається не інакше, ніж шляхом до­слідження доказів.

Віднесення оцінки доказів до стадій доказування спостерігається у багатьох наукових працях, за винятком тих, у яких аргументу­ється, що суд не належить до суб’єктів доказування. Проте, як вста­новлено в ході цього дослідження, роль суду у цивільному судочин­стві полягає не в тому, щоб дозволити учасникам справи переконати себе у правильності певної позиції та на цій основі вирішити справу по суті. Суд є повноцінним суб’єктом доказування, котрий має ком­плекс повноважень у доказовій діяльності, у тому числі, повнова­ження здійснювати оцінку доказів. Оцінка доказів увінчує процес доказування, дозволяючи одержати підсумкове знання про здатність кожного доказу виступати засобом встановлення обставин конкрет­ної справи. Без оцінки доказів процес доказування не може бути за­вершеним, тому вона є стадією доказування, призначеною для фор­мування остаточних висновків про наявні у справі докази.

Встановлення обставин цивільної справи, на думку О. В. Баулі- на, це самостійна стадія доказування, призначення якої полягає у «формулюванні та закріпленні в мотивувальній частині судового рішення висновків про обставини справи»^[735]. З цього приводу слід зазначити, що встановлення обставин справи охоплює декілька різ­них аспектів процесуальної діяльності: визначення обставин, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення учасників справи; ви­значення обставин, які звільнені від доказування; перевірка інших обставин справи доказами; оцінка доказів; висновки суду щодо того, які обставини справи є встановленими. Тобто, встановлення обставин справи відбувається не лише шляхом доказування, а й в силу їх визнання іншими учасниками справи, визнання їх загаль­новідомими тощо. Тому більш вірно виходити з того, що доказуван­ня входить у структуру процесу встановлення обставин справи, а не навпаки. Відповідно, встановлення обставин справи не може нале­жати до стадій доказування.

Таким чином, далеко не кожний аспект процесуальної діяльно­сті, пов’язаної з доказуванням, є його самостійною структурною ча­стиною. Процес доказування проходить три стадії:

1) залучення доказів у справу, що охоплює подання доказів учас­никами справи, витребування доказів, забезпечення дока­зів, призначення експертизи за ініціативою суду та надання судового доручення на збирання доказів іншому суду;

2) дослідження доказів;

3) оцінка доказів.

На кожній з цих стадій функціонування механізму доказування має істотні особливості, зумовлені метою стадії та використовува­ним процесуальним інструментарієм. Їх аналіз дозволить виявити специфіку динаміки механізму доказування, умови його дії та спо­соби досягнення його цілей в рамках кожної стадії, а також прога­лини у процесуально-правовому регулюванні, що вкаже на шляхи його вдосконалення.

9.2.