ПРОБЛЕМИ ЮРИСДИКЦІЇ

Проблеми цивільної юрисдикції пов’язані насамперед з неоднознач­ним вирішенням у законодавстві питань про належність того чи іншого правового питання до відання конкретного суду.

«У сучасному розумінні справедливого судочинства інститут судової юрисдикції безпосередньо пов’язаний з визначенням «належного суду», тобто суду, уповноваженого розглядати конкретну справу»^[34].

Слід також ураховувати, що «судовий захист є основною, але не єди­ною формою^[35] захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, державних і суспільних інтересів. Так, деякі спори сторони мають право передати на розгляд третейського суду (ст. 17 ЦПК); трудові спори, крім суду, розглядають комісії щодо трудових спо­рів (ч. 1 ст. 221 Кодексу законів про працю України), земельні — органи місцевого самоврядування та органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів (ст. 158 Земельного кодексу України). Захист прав та інтересів здійснюють також Президент України, органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування (ст. 17 ЦК), нотаріуси»^[36], громадяни мають право на самозахист та ін.

Серед загальних критеріїв визначення судової юрисдикції визначають предметний (характер спірних матеріальних правовідносин) і суб’єктний (суб’єктний склад учасників цих правовідносин) критерії. Виділення як критерію публічно-правових спорів і визначення такого спору через суб’єктну ознаку створило неабиякі труднощі у розмежуванні спорів між різними судами.

Стаття 15 ЦПК визначає справи, що розглядаються судами. Професор Зорислава Ромовська наголошує на невдалих формулюваннях цієї статті. Її б доцільно назвати — «Справи, які розглядає суд цивільної юрис­дикції». Те, що у частині 3 цієї статті визначено терміном «в порядку» у ст. 4¹ ГПК названо «формами судового процесу». Термін «форма» має синонім — «вид». Саме йому слід було б надати перевагу^[39]. Встановлено загальне правило, що суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а та­кож з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь- які справи, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. У такий спосіб знаходить підтвердження концепція про універсальний характер цивільної процесуальної форми, яка може бути використана для захисту будь-яких суб’єктивних прав чи охоронюваних законом інтересів^[40]. З цього напрошується висновок, що автори конституційної моделі організації судової влади проігнорували давно відомі теоретичні положення, які наголошують на перевагах єдиного суду й універсаль­ного характеру цивільної процесуальної форми, і без достатніх потреб створили складну, малозрозумілу громадянам України систему. Слід у зв’язку з цим висловити сумнів у доцільності самої концепції такого реформування правосуддя, за яким в Україні діють три незалежних один від одного органи судової влади, а судовою реформою планується ще й четвертий.

Стаття 15 спрямована на відмежування цивільної юрисдикції від ін­ших видів судової юрисдикції та на запобігання спорам щодо юрисдикції.

Щоб відмежувати компетенцію суду з розгляду та вирішення справ від юрисдикції інших судів, використано загальну відсилку «крім ви­падків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства».

У науці цивільного процесуального права прийнято перелічувати підвідомчі суду категорії цивільних справ і встановлювати загальні критерії судової підвідомчості. Наприклад, наявність спору про право цивільне, визначення підвідомчості за суб’єктним складом (судам були підвідомчі спори, в яких хоча б однією стороною у спорі є громадя­нин) тощо.

На практиці визначати компетенцію суду доводиться методом «чи­щення капусти», коли здорові листки залишають, а непридатні для ви­користання відкидають. Тобто з’ясовується, чи певний спір не належить до юрисдикції господарського або адміністративного суду. Звичайно, це не найкращий спосіб розмежування спорів між судами різної юрисдикції.

У ч. 2 коментованої статті передбачено, що за правилами цивільного судочинства можуть вирішувати й інші справи, якщо це передбачено законом. Таким чином, окремі спеціальні процесуальні норми можуть регулювати процесуальні відносини, не будучи введеними до процесу­ального кодексу. Під час визначення цивільної юрисдикції слід ура­ховувати, що незалежно від суб’єктного складу учасників і характеру спірних правовідносин у порядку цивільного судочинства вирішуються спори за позовами релігійних організацій — юридичних осіб з приводу оскарження рішень державних органів з питань володіння та користуван­ня культовими будівлями і майном (ч. 10 ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»). У цьому випадку цивільна юрисдикція визначається прямою вказівкою закону^[41].

Слід мати на увазі, що законом може бути передбачено не тільки роз­гляд інших справ, а й вилучення з компетенції судів справ, які за загаль­ним правилом підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.

«Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватиза­ції та з корпоративних спорів» від 15.12.2006 р., що набрав чинності з 29.12.2006 р., фактично введено інститут «спеціальної компетенції (підвідомчості)», він також закріплений у ст. 26 проекту ГПК. Це карди­нальним чином змінило критерії розмежування судових юрисдикцій і ви­значення справ цивільної юрисдикції»^[42]. Тепер передано господарським судам і справи, які виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником, зокрема учасником, який вибув, а також між учасниками господарських товариств, що пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності то­вариства, крім трудових спорів.

Отже, до господарських судів відійшли спори, пов’язані з формуванням статутного капіталу та розміщенням його акцій, спори, пов’язані із забез­печенням прав акціонерів на придбання додаткових акцій, спори, пов’язані з виплатою дивідендів, визнання недійсними рішень органів управління то­вариства, з вимогами про викуп акцій, незважаючи на те, що однією зі сторін є фізична особа^[43]. Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» господарським судам передано спори про банкрутство, незалежно від суб’єктного складу учасників.

Слід ураховувати, що не підлягають розгляду в порядку господар­ського судочинства справи, пов’язані зі створенням, діяльністю, управ­лінням та припиненням діяльності інших суб’єктів господарювання, які не є господарськими товариствами (кооперативи, приватні, колективні підприємства тощо), якщо стороною у справі є фізична особа. При цьому норма п. 4 ч. 1 ст. 12 Господарського процесуального кодексу України^[44] через її імперативний характер не підлягає застосуванню за аналогією щодо спорів, пов’язаних із діяльністю інших суб’єктів господарювання (п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2008 р.

Не підлягає розширеному тлумаченню п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК також щодо справ, пов’язаних зі створенням, діяльністю, управлінням та при­пиненням діяльності господарського товариства, якщо однією зі сторін у справі не є учасник (засновник, акціонер) господарського товариства, зокрема такий, що вибув. Спори за участю спадкоємців учасників госпо­дарського товариства, які ще не стали його учасниками, не є підвідомчими (підсудними) господарським судам. Тут потрібне знання за принципом: «як має бути». Верховний Суд потрактував, що в цих випадках спори вирішуються за правилами цивільної юрисдикції.

До корпоративних спорів, що підсудні (підвідомчі) господарським судам, відносять, незалежно від суб’єктного складу учасників, справи за позовами про переведення на акціонера прав покупця у зв’язку з наяв­ністю переважного права на купівлю акцій, а також учасників інших видів господарських товариств про переведення прав та обов’язків покупця частки (або її частини) при порушенні їх переважного права на купівлю.

Підвідомчими (підсудними) господарським судам на підставі п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК є також спори між учасниками (засновником) господарського товариства та господарським товариством щодо права власності на майно, переданого товариству як вклад до статутного (складеного) капіталу.

У зв’язку з відсутністю в законодавстві норм про спеціальну підвідом­чість (підсудність) спорів, пов’язаних з емісією цінних паперів, розміщен­ням акцій чи їх обігом, а також часток у статутному (складеному) капіталі товариства, що виникають між акціонерами (учасниками) господарського товариства та товариством (крім передбачених п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК), такі позови мають приймати господарські суди за правилами ст. 1 ГПК, тобто з урахуванням суб’єктного складу учасників спору. Отже, у цьому випадку фізичні особи звертаються до суду цивільної юрисдикції.

У разі укладення акціонерами іноземними юридичними або фізич­ними особами угоди (правочину) про підпорядкування відносин між акціонерами, а також між акціонерами та акціонерним товариством щодо діяльності товариства, іноземному праву, такий правочин є нікчемним з ухвалою ст.

Відносини між засновниками (учасниками) господарського товариства щодо формування його органів, визначення їх компетенції, процедури скликання загальних зборів і визначення порядку прийняття рішень на зборах регулюються положеннями ЦК та закону про господарські товариства. За змістом ці норми є імперативними, а їх недотримання по­рушує публічний порядок.

У приватизації майна норми публічного права присутні у сфері приватних відносин за участю суб’єкта владних повноважень під час здійснення управлінських (регуляторних) функцій. Суб’єкт владних повноважень виконує у цих випадках регуляторну функцію за відсутності у цих правовідносинах ознак підлеглості чи підпорядкування, які при­таманні для адміністративних правовідносин. У цих випадках можливі спори про право цивільне під час регуляторних дій суб’єкта владних повноважень. Отже, по суті не є публічно-правовим спір за участю суб’єкта владних повноважень, коли управлінські функції спрямовані на створення, зміну або припинення цивільних прав особи. У цьому випадку буде спір про право цивільне, хоча однією зі сторін у ньому виступає особа публічного права, а спірні правовідносини врегульовані нормами як цивільного, так і адміністративного права^[45].

«Суди загальної юрисдикції не мають чітко визначеної предметної компетенції і розглядають усі справи про захист прав, свобод чи інтере­сів, крім тих, коли розгляд таких справ винятково проводиться за пра­вилами іншого судочинства»^[46].

М. І. Балюк і Д. Д. Луспеник наводять приклад помилки у виборі виду юрисдикції під час оскарження дій слідчого. Позов був пред’явлений у зв’язку з відмовою допустити до участі у справі певного адвоката. Орджонікідзевський районний суд м. Харкова відмовив у прийнятті такого позову, а суд другої інстанції ухвалу скасував з посиланням на ст. 55, 124 Конституції України. Автори дійшли правильного висно­вку про помилковість позиції апеляційного суду. На їхню думку, такий спір мав вирішуватися за правилами Кримінального процесуального кодексу України^[47].

Але «законодавець не передбачив право на оскарження відмови у допуску захисника до участі у справі, а ст. 347 КПК закріпила норму про те, що апеляція може бути подана лише у випадках, передбачених у КПК. Ось так конституційне право (ст. 59 Конституції України) про те, що кожен є вільним у виборі захисника своїх прав, може бути об­межене відмовою суду, органу дізнання, слідчим у допуску обраного адвоката»^[48]. Цю ситуацію коментував і голова Верховного Суду України В. Т. Маляренко: «Суд же всупереч нормам закону і здоровому глузду вправі відмовити в допуску такої особи як захисника. Неможливість оскарження такого рішення суду потягне грубе порушення права за­судженого на захист»^[49].

На практиці у таких ситуаціях шукають вихід у скаргах на дії слід­чого прокурору.

Приклад. Слідчий К. відмовив у допуску обраного підозрюваним М. адвоката як захисника. Скаргу на ім’я прокурора про порушен­ня кримінальної справи щодо слідчого було відхилено. Пославшись на ст. 374 КК України, яка передбачає кримінальну відповідаль­ність за недопущення чи ненадання своєчасно захисника, адвокат подав до суду скаргу на відмову в порушенні кримінальної справи проти слідчого. Після цього начальник слідчого відділу прокурату­ри області зателефонував адвокату і повідомив, що він допущений до участі у справі^[50].

Отже, процесуальні проблеми зі зверненням до суду навіть в оче­видних випадках існують як у цивільному, так і в інших судочинствах (господарському, адміністративному, кримінальному). На сьогодні це одна з найгостріших проблем українського правосуддя.

Однією з визначальних рис цивільної юрисдикції є спір про право, що виникає з цивільних, житлових, сімейних, трудових, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. «При цьому під спором про право слід розуміти розбіжності юридично заінтересованих осіб з приводу суб’єктивних прав, свобод чи інтересів, що виникли за неможливості їх реалізації без рішення суду та заявлені заінтересованою особою в певному порядку, встановленому законом^[51].

Спором про право цивільне є спір про звільнення майна від арешту як такий, що прямо пов’язаний з дослідженням і вирішенням питання про право власності позивача на майно. Якщо однією зі сторін є фізич­на особа, то справа вирішується у порядку цивільного провадження. У такому спорі слідчий не є стороною у справі або третьою особою, оскільки не перебуває у матеріально-правових відносинах з однією зі сторін і рішення суду не може вплинути на його права чи обов’язки щодо однієї зі сторін у спорі^[52].

Якщо особа є суб’єктом підприємницької діяльності, то позов вирі­шується господарським судом. Якщо ж позивач — фізична особа, справу вирішує відповідний районний суд.

Таким чином, розмежування цивільної та господарської юрисдикції загалом відбувається за двома критеріями: суб’єктний склад і харак­тер цих правовідносин. У деяких випадках як виняток законом прямо встановлюється той чи інший вид судової юрисдикції, що, як правило, не потребує її встановлення за суб’єктним і предметним критеріями^[53].

У практиці трапляються випадки пред’явлення позовів до суддів і су­дів про відшкодування шкоди. М. І. Балюк і Д. Д. Луспеник висловили позицію про недопустимість такої практики. «Відповідно до ст. 62, — наголошують вони, — матеріальна і моральна шкода, заподіяна під час здійснення правосуддя, відшкодовується лише безпідставно засудженій особі в разі скасування вироку як неправосудного. Проте й у цьому разі за заподіяну шкоду відповідає не суд чи суддя, а держава»^[54].

Заяви щодо неправильності процесуальних дій судді чи суду не під­лягають розглядові в суді першої інстанції, оскільки є інший механізм усунення помилок і недоліків, допущених під час здійснення правосуд­дя. Тому суд має відмовити у відкритті провадження за такою заявою на підставі п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК^[55].

Тільки якщо щодо судді постановлено обвинувальний вирок у по­рядку й у результаті незаконного рішення, може бути поставлено вимогу про відшкодування шкоди (ст. 1176 ч. 5 ЦК). З цим можна погодитись.

Приклад. Розглядаючи апеляційну скаргу у справі між громадянами України, які проживають в Ірландії, апеляційний суд вважав, що ра­йонний суд, задовольнивши позов С., безпідставно застосував статтю Сімейного кодексу України. Оскільки між Україною та Ірландією не укладено договору про надання правової допомоги, рішення район­ного суду було скасовано і в позові відмовлено. Касаційна інстанція виправила цю помилку: згідно зі статтею 16 Закону України «Про міжнародне приватне право», особистим законом громадян України, які проживають за кордоном, є закони України^[56].