Поняття доказування у сучасній доктрині цивільного процесуального права
Теоретичні основи доказування у вітчизняному цивільному процесуальному праві почали закладатися в останні декади ХІХ століття. До того часу було видано чимало праць, у яких містилися роз’яснення щодо правил судових процедур та особливостей використання доказів, однак науковий аналіз відповідних процесуальних категорій не наводився.
Спроби охарактеризувати доказування та пояснити його сутність почали вживатися близько 130 років тому, а значного розвитку такі дослідження набули вже після закінчення Другої світової війни. У 50-60-ті роки минулого століття сформувалися основні аспекти теорії доказування у цивільному процесі, які продовжують розвиватися у теперішній час. У тому, що стосується поняття доказування, сьогодення процесуальної науки багато в чому спирається на здобутки дореволюційних і радянських учених, доповнюючи та адаптуючи їх до сучасних потреб. Наразі у доктрині існує три основні концепції доказування.Перша концепція пов’язує доказування з діяльністю учасників справи, виводячи суд за межі цієї діяльності або залишаючи за ним лише можливість бути переконаним у наявності чи відсутності тих чи інших обставин справи внаслідок здійсненого у ній доказування. В її основу покладено дефініцію, вироблену у 1914 році видатним процесуалістом українського походження Є. В. Васьковським, котрий запропонував розуміти під доказуванням «діяльність сторін (в оригіналі — тяжущихся — А. Ш.), яка має на меті переконати суд в істинності їх тверджень і заяв»[1]. У радянський період цю позицію обстоювали, зокрема, М. А. Гурвич, котрий вважав доказування «діяльністю сторін, що має на меті переконати суд в істинності Штефан А. С. Механізм доказування: теорія і практика у цивільному судочинстві фактів, які він розглядає»[2], та О. Ф. Клейнман, на думку якого доказування є «діяльністю з переконання суду в істинності тверджень сторін та включає процесуальні дії лише сторін щодо твердження про факти, подання і дослідження доказів»[3].
Серед українських учених цей підхід поділяє, зокрема, С. Я. Фурса, яка визначає доказування як «процесуальну діяльність зі збирання, витребування і надання суду доказів суб’єктами, які за цивільним процесуальним законодавством вправі подавати докази в конкретній справі на різних стадіях її розгляду»[4]. Ставлення до доказування як процесуальної діяльності тільки сторін та інших учасників справи, а не суду, висловив також В. В. Комаров[5]. О. О. Грабовська вважає правильним розуміти доказування з урахуванням його лексичного значення (підтверджувати істинність, правильність чого-небудь фактами, незаперечними доводами) та не включати суд до кола суб’єктів доказування, «адже суд нічого не підтверджує, не доводить, його завдання — встановити на підставі доказаного та доведеного сторонами, іншими особами, які беруть участь у справі, факти та обставини, ухвалити законне та обґрунтоване рішення»[6].
У російській науці цивільного процесуального права до схожих висновків дійшла Г. Л. Осокіна, розглядаючи судове доказування як «діяльність заінтересованих у вирішенні справи осіб (сторін, заявників, третіх осіб) з переконання суду, який розглядає справу, в наявності чи відсутності у правовій дійсності тих фактів, якими обґрунтовані їх вимоги чи заперечення»[7]. На думку В. А. Новицького, доказування — це «здатність суб’єкта доказування моделювати в свідомості суду юридично спірні факти»[8].
Згідно з другим підходом, доказування є діяльністю суду та учасників справи. Ця точка зору була обґрунтована у 50-ті роки минулого століття, її поділяли, зокрема, К. С. Юдельсон, який пропонував розуміти під доказуванням «діяльність суб’єктів процесу із встановлення за допомогою вказаних законом процесуальних засобів і способів об’єктивної істинності наявності чи відсутності фактів, необхідних для вирішення спору між сторонами, тобто фактів, які є підставами вимог та заперечень сторін»[9]; Я. Л. Штутін, котрий охарактеризував доказування як «процесуальну діяльність суду та інших учасників цивільного процесу, спрямовану на встановлення об’єктивної істини»[10]; С.
В. Курильов, який називав судовим доказуванням «таку, що має своїм призначенням встановлення істини і відбувається у відповідності до передбачених законом правил, діяльність учасників справи і суду по наданню і дослідженню доказів чи самих предметів безпосереднього пізнання як пошукових фактів»[11].У вітчизняній процесуальній доктрині до прибічників цього підходу належать, зокрема, М. Й. Штефан, який визначив доказування як процесуальну і розумову діяльність суб’єктів доказування — осіб, які беруть участь у справі, і суду[12]; В. Д. Андрійцьо, котрий запропонував дефініцію доказування як «процесуально-розумової діяльності суду та осіб, які беруть участь у розгляді справи, спрямованої на встановлення оспорюваних обставин цивільної справи, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін»[13]; С. В. Васильєв, на думку якого доказуванням є «розумова та процесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного процесу, що спрямована на встановлення істини у конкретній справі і вирішення спору між сторонами»[14]. Визначення доказування у цій же площині наводять російські правознавці, серед яких О. В. Баулін[15], В. І. Миронов[16], В. В. Молчанов[17], Ю. К. Свиридов[18], М. К. Треушніков[19], деякі білоруські дослідники[20], учені з Республіки Казахстан[21].
Розгорнуте обґрунтування участі суду в доказуванні подала І. В. Решетнікова. Спираючись, як і О. О. Грабовська, на лексичне тлумачення дієслова «доказувати», І. В. Решетнікова побачила в ньому зовсім інший зміст. «Доказування — це одночасно і приведення фактів, доводів, що підтверджують що-небудь, і умовивід, шляхом якого виводиться нове положення. Іншими словами, доказування — це, з однієї сторони, процес обґрунтування якогось положення, а з іншої — виведення нового знання на основі того, що було досліджене. Застосування лексичного тлумачення до правової матерії означає, що особи, які беруть участь у справі, наводять факти і доводи, що підтверджують їх правову позицію у справі.
Суд аналізує приведені факти і доводи, пропонує сторонам надати додаткові докази у справі, сприяє збиранню доказів. В результаті суд приходить до умовиводу щодо всієї розглянутої справи, що відображає у рішенні. Двояке розуміння процесу доказування призводить до висновку, що навіть участь в процесі у формі виведення якого-небудь положення на основі досліджених доказів означає участь в доказуванні»[22].Представники третього напряму вчень виходять з того, що доказування слід розглядати не як діяльність певних осіб, а як процес пізнання. Такого роду міркування почали наводитися у 60-ті роки минулого століття[23], при цьому судове доказування і судове пізнання здебільшого розмежовувалися як хоч і пов’язані, проте різні явища. Зокрема, С. В. Курильов зазначав, що «доказування — не пізнання, воно для пізнання»[24]. Однак на сучасному етапі розвитку наукової думки підхід, згідно з яким судове доказування є різновидом пізнання, висловлюється дедалі частіше.
У доктрнині зазначається, що «судове доказування — це різновид пізнання, який протікає у специфічній процесуальній формі й охоплює розумову, процесуальну діяльність суб’єктів, котрі обґрунтовують ті чи інші положення та виводять на основі цього нові знання у суді»[25]. В. Ю. Гусяков робить висновок, що «процес доказування — це особливий вид пізнання, який включає в себе пізнавальну діяльність, яка здійснюється на основі норм процесуального права»[26]. Звертаючись до доказування з цієї ж позиції, М. А. Фокіна
Концепція доказування у цивільному процесі визначає його як «різновид судового пізнання, що поєднує пізнавальний і процесуальний елементи і в ході якого відповідно до норм права послідовно встановлюються фактичні обставини, що мають значення для правильного і своєчасного розгляду і вирішення цивільної справи»[27].
Хоча за твердженням Т. В. Сахнової, «онтологічна єдність судового пізнання і судового доказування сьогодні є очевидною»[28], прибічників такого підходу поки що порівняно небагато, здебільшого процесуалісти виходять з того, що між доказуванням і пізнанням існують істотні відмінності.
Доволі поширена думка, що пізнання є більш широкою категорією, ніж доказування[29]. Деякі учені вважають, що суб’єктами пізнання є суд і учасники справи[30], однак чимало дослідників висловлюють переконання, що пізнання є діяльністю виключно суду, а сторони та інші учасники справи здійснюють лише доказування[31]. Тобто, доказування і пізнання у цивільному судочинстві характеризуються неоднорідністю їх док- тринальних інтерпретацій.Настільки різні й взаємовиключні тлумачення одного і того ж явища свідчать про його складну природу. А тому необхідно встановити, який зміст має доказування, як у ньому проявляються процесуальний та розумовий аспекти, хто є його суб’єктами, на досягнення якої мети воно спрямовується та чи є підстави вважати доказування різновидом пізнання.
1.2.