ДОКАЗУВАННЯ. ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ДОКАЗУВАННЯ

Кожна зі сторін має право на одержання законного та обґрунтованого рішення. Стаття 60 ЦПК розподіляє тягар доказування між сторонами^[102]. Позивач чи третя особа із самостійними вимогами доводять обставини, якими вони обґрунтовують свої вимоги, а відповідач — обставини, якими він обґрунтовує заперечення проти вимог.

Однак суд зобов’язаний сприяти сторонам у повному та всебічному з’ясуванні обставин справи шляхом попередження про наслідки вчи­нення або невчинення процесуальних дій і сприянню їх прав (ст. 10 ЦПК). За судом залишається і обов’язок постановити обґрунтоване рішення.

Доказуванню не підлягає та обставина, щодо якої немає спору.

Приклад. В. позичив братові Л. 50 тис. грн. на підставі усного договору. У зв’язку з неповерненням позиченого В. звернувся в суд. Л. визнав факт укладення договору, прострочення пояснив скрутним матеріальним становищем. Якщо б Л. не визнав факту укладення до­говору, В. не мав би необхідного доказу обгрунтованості позову. Ви­знання відповідачем боргу засвідчило відсутність спору щодо укладення договору позики, тому цей факт не потребував доведення^[103].

У ч. 4 ст. 60 ЦПК зазначено, що доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Приклад. Після розірвання шлюбу Г. подала заяву про стягнення аліментів на утримання двох 14-літніх дітей по 3000 грн. на кожну. Відповідач, власник і генеральний директор однієї фірми, подав до суду довідку про зарплату в розмірі 700 грн. (яку він сам собі і призначив). Позивачка подала докази про наявність у відповідача кілька десят­ків земельних ділянок, про те, що він сплачував проценти за кредит в розмірі кілька тисяч доларів в місяць. Суд не взяв до уваги ці докази і вирахував пенсію з його довідки і мінімальної заробітної плати.

Апеляційний суд рішення скасував і задовольнив позов. Колегія суд­дів Вищого спеціалізованого суду рішення апеляційного суду скасувала на тій підставі, що позивачка не довела одержання відповідачем дохо­дів від використання наявного у нього майна, а рішення суду не може Грунтуватися на припущеннях^[104].

У разі якщо одержання певного доказу є утрудненим, суд зобов’язаний сприяти сторонам у його одержанні у передбачених законом випадках. Слід мати на увазі, що не всі докази можна одержати шляхом запиту, зокрема запиту адвоката. Поширеною є практика, коли навіть держав­ні органи відмовляють у видачі доказів, наприклад, копій статутних документів, рішень тощо, мотивуючи це тим, що такі документи нада­ються тільки на підставі вимоги суду або прокурора. Нерідко право адвоката на запит документів, передбачене законом «Про адвокатуру», ігнорується.

Закон встановлює, що докази подаються сторонами й іншими осо­бами, які беруть участь у справі. Оскільки свідок не належить до осіб, які беруть участь у справі, він не може подавати докази. Свідок сам є джерелом доказів. Якщо ж внаслідок пояснень свідка з’ясовується, що він має важливі для справи письмові або речові докази, то питання про приєднання цих доказів до справи вирішується судом з урахуванням клопотань сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ст. 10 ЦПК суд має попередити сторони про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій, якщо вони вважають зай­вим витребувати та приєднувати такий доказ.

Слід зважати, що суд визначає межі доказування та вирішує питання предмета доказування з урахуванням вимог і заперечень сторін. Водночас сторони й інші особи, які беруть участь у справі, мають усвідомлювати, що витребування доказів за ініціативою суду згідно з буквальним про­читанням ст. 10 ЦПК не є обов’язком суду. Попередивши учасників процесу про можливі наслідки невитребування або ненадання певного доказу, суд формально виконав свій обов’язок.

Стаття 131 ЦПК встановлює обов’язок подання доказів чи повідомлен­ня про них суду до або під час попереднього судового засідання у справі.

Відповідно до ст. 119 і 131 Кодексу сторони зобов’язані надати суду свої докази або повідомити про них суд до чи під час попереднього судового засідання у справі. Зокрема, п. 6 ст. 119 Кодексу передбачає тільки зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину або на­явність підстав для звільнення від доказування.

Таку позицію озвучено, зокрема, у виданні «Юридична практика» (№ 20 від 16 травня 2006 р.). Якщо відповідно до ст. 131 ч. 1 ЦПК докази не подаються і сторона тільки повідомляє про них суд, то в обов’язок останнього входить встановити строк, протягом якого потрібно їх подати, з урахуванням часу для подання доказів.

Таким чином, сторона навіть під час попереднього судового засідання не зможе за певних умов ознайомитися з доказами. Цей порядок від­криває дорогу адвокатам для певних тактичних ходів з метою тримання другої сторони та суду у невідомості про наявність потрібних доказів.

Збирати і подавати докази суду — це не юридичний обов’язок, а лише передумова задоволення чи відхилення позову, — пише проф. Зорислава Ромовська.

В. звернулася з позовом про відшкодування витрат на поховання сестри Д. Позивачка стверджувала, що корова, належна Ч., на пасовищі травмувала Д., яка пасла череду. Районний суд вважав, що шкода запо­діяна джерелом підвищеної небезпеки, і задовольнив позов. Апеляційний суд залишив це рішення без змін. Розглядаючи касаційну скаргу Ч., суд дійшов висновку, що позивачка не довела, що саме корова Ч. завдала шкоду, оскільки червоної масті були і інші корови. У результаті справу було передано суду першої інстанції на новий розгляд. Проте ні сама норовиста корова, ні її тримання в господарстві як діяльність не є дже­релом підвищеної небезпеки^[105].

Приклад. Неповнолітній В., катаючись на роликових ковзанах на на­бережній, зіткнувся з металевою огорожею і отримав важкі тілесні ушкодження. Мати дитини звернулася до Ужгородської міської ради з позовом про відшкодування завданої шкоди. Районний суд у позові відмовив на тій підставі, що огорожа була встановлена відповідно до рішення відділу транспорту та зв’язку задля безпеки учнів. Апеля­ційний суд задовольнив позов частково. Касаційна інстанція рішення апеляційного суду скасувала і в позові відмовила, оскільки позивачка не довела факту протиправної дії чи бездіяльності Ради^[106].

Під час розгляду апеляційної скарги на рішення суду про стягнення «студентських» аліментів відповідач несподівано заявив, що дочки про­живають уже не з позивачкою, а з ним. Суд відклав перегляд справи, хоча відповідач не подав жодного доказу зміни дочками місця прожи­вання. У цьому разі можна говорити як про зловживання відповідачем своїми процесуальними правами, так і про затягування судового про­цесу з боку апеляційного суду. Адже голослівні заяви про зміну певної обставини не можуть мати процесуальних наслідків^[107].

Становить інтерес і питання про обов’язок суду витребувати докази (137 ЦПК). Найефективнішим у цих ситуаціях вважається застосування п. 3 ч. 1 ст. 91 ЦПК — постановления ухвали про тимчасове вилучення доказів для дослідження судом. За клопотанням сторони суд має інфор­мувати в судовому засіданні про виконання його вимог щодо витребування доказів (ч. 7 ст. 137 ЦПК)^[108].

Головним завданням суду в розгляді та вирішенні цивільної справи є з’ясування дійсних взаємовідносин сторін і захист порушеного або оспо­рюваного права. Таке з’ясування можливе тільки шляхом дослідження й оцінки доказів у справі, які надаються сторонами й іншими особами, що беруть участь у справі. Таку діяльність називають доказуванням.

«Доказуванням є діяльність суду та осіб, які беруть участь у спра­ві, зі збирання, дослідження й оцінювання доказів, спрямована на з’ясування дійсних прав і обов’язків учасників спірного матеріального правовідношення»^[109].

Частина 3 ст. 60 ЦПК наголошує на тому, що доказуванню підля­гають тільки ті обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. По суті, у цій формулі викладено межі судового розгляду, це та бритва Оккама, за допомогою якої суд відтинає все зайве і непо­трібне для справи.

Частина 4 ст. 60 ЦПК встановлює, що доказування не може ґрун­туватися на припущеннях. Цю норму не слід плутати з існуючими пре­зумпціями, встановленими нормами матеріального права.

У будь-якій справі можуть мати місце обставини, які завдяки закону не потрібно доказувати. Достатньо лише вказати на них у суді. До них належать загальновідомі, преюдиціальні факти, а також обставини, ви­знані сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі.

Частина 1 ст. 61 ЦПК встановлює, що обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуван­ню. Визнання сторони чи іншої особи, яка бере участь у справі, — це повідомлення суду тих відомостей про факти справи, які має доводити інша сторона^[111]. Таке визнання має бути висловлено. Простого незапере- чення яких-небудь обставин недостатньо. Суд зобов’язаний упевнитись, що сторона чи інша особа, яка бере участь у справі, правильно зрозуміла запитання й усвідомлює, що вона визнає обставину, на яку вказує інша сторона. Суб’єктом визнання можуть бути не лише сторони, а й інші особи, які беруть участь у справі. Отже, якщо той чи інший факт ви­знають сторони, але проти нього заперечують інші учасники, які беруть участь у справі або дають пояснення, які спростовують визнання певного факту, то такий факт підлягає доказуванню.

У зв’язку з цим не можна погодитися з твердженням, що «відсут­ність будь-яких заперечень з боку відповідача стосовно встановлення певної юридичної обставини, що зазначена в позові, має розглядатися як її пасивне визнання»^[112]. Крім того, ч. 4 ст. 176 ЦПК у випадку не­чітких відповідей надає суду право зажадати конкретної відповіді — «так» чи «ні».

Тут доречно згадати ч. 3 ст.

Визнання за обсягом буває повним (визнаються всі факти) або частко­вим (визнається частина фактів); за змістом — простим (беззастережним) і кваліфікованим (із застереженням). У поясненнях сторін про обставини справи можуть бути повідомлення, наявність чи відсутність фактів, які входять до предмета доказування другої сторони.

В юридичній літературі визнання фактів поділяють на судове та по- засудове. «Такий поділ є неправильним, оскільки позасудове визнання здійснюється поза процесуальними нормами його одержання, а тому не є доказом»^[113]. Підтвердження фактів, що входять у обов'язок доказування другої сторони, за межами цивільного процесу не є визнанням, а тому поділ визнання на судове і позасудове не має підстав^[114].

«Оскільки позов складається з предмета, підстав і змісту, а визнання можливе повне чи часткове, то кожний з елементів позову може бути об'єктом визнання»^[115].

Судове визнання звільняє іншу сторону від обов'язку доводити ви­знані факти, а позасудове є процесуальним доказовим фактом: сторона, на користь якої таке визнання зроблено, має довести факт визнання^[116]. Визнання як засіб доказування слід відрізняти від визнання позову, тобто дії, суб'єктом якої може бути тільки відповідач або його представник.

На визнані факти за загальним правилом не поширюється правило про допустимість засобів доказування, за винятком випадків, коли пев­ний факт має підтверджуватися нотаріально посвідченим документом (наприклад, факт купівлі-продажу нерухомості).

У ст. 178 ЦПК передбачено випадок, коли сторона відмовляється від визнання обставин, які вона визнала на попередньому судовому за­сіданні. У цьому випадку стороні належить довести, що визнала ці об­ставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насиль­ства, погрози, тяжкої обставини або обставини, визнаної у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною.

У разі прийняття відмови сторони від визнання обставин вони до­водяться у загальному порядку.

На жаль, судовий процес не вказує, як бути, якщо в судовому за­сіданні особа (позивач або відповідач) то визнає певні обставини, то, навпаки, відмовляється від цього визнання. Вважаю, що в цьому випадку суд має з'ясувати причини відмови від такого визнання і залежно від об­ставин дати свою оцінку такій поведінці. Друга сторона або її адвокат, на мою думку, з дозволу суду можуть поставити запитання про причини зміни показів та їх підстави.

Приклад. У справі Б. про поділ майна подружжя позивачка відмо­вилася бути допитаною як свідок. У своєму поясненні вона, всупереч положенням позовної заяви (де стверджувалося, що квартира є її влас­ністю, оскільки куплена на власні заощадження), визнала, що квартира куплена у шлюбі на спільні кошти, але зареєстрована на неї. Пізніше, у наступному судовому засіданні, вона спростувала саму себе і заявила, що квартира належить їй і не є спільною сумісною власністю. У зв’язку з цим адвокат відповідача поставив перед позивачкою Б. запитання про підстави, з яких вона відмовляється від визнання обставин.

Очевидно, що в судовому засіданні недопустимо кожні 10 хвилин змінювати свої пояснення та неодноразово то визнавати певні обставини, то відмовлятись від свого визнання. Для такої зміни мають бути поважні причини. Тому в ст. 178 ЦПК доречно було б викласти перше речення в такій редакції: «Відмова від визнання в судовому засіданні обставин приймається судом, якщо сторона...» і далі за текстом. Тобто з тексту речення доцільно виключити слово «попередньому», оскільки визнання обставин може мати місце не тільки у попередньому судовому засіданні.

Проте і без такої поправки суд має з'ясовувати поважність причин відмови від визнаних обставин.

Обставини визнаються судом загальновідомими, якщо про них знає широке коло осіб, зокрема, як правило, суд.

Такі обставини слід поділити на:

1) всесвітньо відомі факти — тобто факти, відомі всьому світу (наприклад, аварія на Чорнобильській AEC 26 квітня 1986 року, те­ракт 11 вересня 2001 року у США, початок Другої світової війни тощо). Через масштабність наслідків дата і сам факт події відомі усьому світові;

2) факти, відомі на теренах України або кількох держав (Велика Вітчизняна війна, проголошення незалежності України тощо);

3) локально відомі факти — тобто факти, відомі на обмеженій тери­торії (наприклад, паводки, пожежі, що призвели до жертв у конкретній місцевості). Разом з тим потужні землетруси, цунамі, які спричинили великі жертви, стають відомими широкому колу осіб (цунамі в Індонезії 2005 року) і набувають масштабу всесвітньо відомого факту.

Загальновідомі факти не потребують доказування, тому що їх до­стовірність очевидна, а доказування є зайвим.

Преюдиціальні обставини — це обставини, які встановлено судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що на­брало чинності; під час розгляду інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини (ч. 3 ст. 61 ЦПК). Преюдиціальність має свої критерії, пов’язані зі складом суб’єктів, яких вона стосується, та межами преюдиціальності, які встановлено рішенням суду або вироком.

Якщо судове рішення торкається інтересів осіб, яких не було притяг­нуто до участі у справі, то на цих осіб преюдиціальність не поширюється. Така ситуація може виникнути, якщо третю особу, яка заявила самостійні вимоги на предмет спору, не допустили в процес. При пред’явленні та­кою особою самостійного позову факти, встановлені в іншому процесі, не є преюдиціальними.

Властивість преюдиціальності поширюється тільки на ті факти, що за­фіксовано у рішенні суду, якщо при цьому всі заінтересовані особи, яких ці факти стосуються, були залучені у процес. Однак це загально­теоретичне положення піддано сумніву у зв’язку з новелою, введеною у ч. 3 коментованої статті.

Правило про недопустимість повторного доведення преюдиціальних фактів дозволяє уникнути винесення рішень, які суперечать одне одному з одних і тих самих питань.

Факти, встановлені вироком суду, який набрав чинності, або по­станова суду в справі про адміністративне правопорушення обов’язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи з питань про те, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. Таким чином, під час вирішення цивільної справи звільняються від до­казування тільки два види фактів, зафіксованих у вирокові або справі про адміністративне правопорушення: 1) факт вчинення певної дії; 2) факти вчинення такої дії конкретною особою.

У ст. 32 ЦПК 1963 року звільнялись від доказування факти, які згідно з законом припускаються встановленими. Таке припущення може бути спростовано в загальному порядку. Оскільки презумпції існують через вимоги матеріального закону, то судам доведеться їх вирішувати у тому самому порядку, в якому склалася судова практи­ка. Складається враження, що автори проекту ЦПК просто «забули» про презумпції.

Частина 3 коментованої ст. 61 ЦПК містить істотну новелу, яка може створити труднощі під час вирішення цивільних справ. Поняття преюдиції поширено і на особу, щодо якої встановлено певні обставини, незалежно від того, чи брала вона участь у цій справі. Отже, такого висновку можна дійти, якщо буквально розтлумачувати текст ч. 3 коментованої статті.

Частина 4 ст. 61 ЦПК визначає цивільно-правові наслідки вироку суду або постанови у справі про адміністративне правопорушення. Ви­рок чи постанова обов’язкові для суду тільки з питань про те, чи мали місце певні дії та чи вчинені вони особою.

Порівнюючи ч. 3 та ч. 4 ст. 61 ЦПК, можна дійти висновку, що об­ставини, які стосуються особи, щодо якої застосовано адміністративне стягнення, визначаються за ч. 4 коментованої статті. Обставини, вста­новлені в адміністративній справі щодо інших осіб, визначаються як преюдиція в порядку, визначеному ч. 3 цієї статті.

Така ускладнена конструкція преюдиції вимагає особливої уваги з боку суддів та осіб, які надають правову допомогу, оскільки формальне застосування цієї норми може призвести до порушення принципу верхо­венства права і засад справедливості.

У літературі наголошувалося на тому, що ці «зміни дозволять суду в розгляді позовів про відшкодування шкоди, спричиненої ДТП, прий­мати як належний і достатній доказ протиправності дій відповідача, у випадку завдання шкоди, постанови про притягнення відповідача до адміністративної відповідальності за порушення Правил дорожньо­го руху»^[117]. Це дійсно так. А точніше, встановлений постановою суду факт стає преюдиціальним, і його вже не потрібно доказувати, проте неможливо й оспорити тій особі, яка не притягалася до участі у справі, якщо поряд з правопорушником щодо неї встановлено певний факт, пов’язаний з ДТП.

Так, у справі № 2/9а один суд визнав преюдиціальним факт по­ставки 60 664 т сировини для третьої особи, а інший суд цей факт не визнав преюдиціальним. У результаті виникла парадоксальна ситу­ація, коли два різні рішення суду, залишені чинними вищестоящими судами, містять діаметрально протилежні висновки з одного і того самого питання, а Верховний Суд України не знайшов за доцільне перевірити це питання^[118].

Не підлягають доказуванню і презюмовані факти, тобто такі, які за законом припускаються встановленими. Вважається, що річ, куплена або продана одним з подружжя, є купленою або проданою за їхньою взаємною згодою. Таке припущення може бути спростовано в загальному порядку іншими учасниками конкретної справи.