Висновки відносно визначення місця, де відбулася Ірпінська битва 1323 року

Із двох ймовірних місць (Білогородка і Демидів) приведені факти свідчать на користь Демидова.

Перше. Відстань від Києва до місця битви складає 6 миль, або 44,5 кілометрів (М. Стрийковський, "Синопсис Київський"), по М.

Друге. Заснування з давніх давен Демидівського скиту, де було дві церкви, із них одна носила ім'я Усікновення голови Іоанна Предтечі, свідчить, що скит засновано на місці великої битви для вшанування полеглих вояків. Відносно сутички жовнірів-литовців В. Гонсєвського із українськими козаками Ф. Гаркуші 17 липня 1651 року напрошуєть­ся наступне. Основний бій відбувся на північній стороні села біля уро­чища Старий Демидів, про що свідчать більше 200 давніх могил, ін- формацію про них почерпнув Л. Похилевич із книги М. Костомарова “Богдан Хмельницкий” [59. — с.22]. При відступі українські козаки спалили міст довжиною біля 200 метрів, який з'єднував через старе русло Ірпеня та заболочену заплаву лівий берег Ірпеня і острів, тому загиблих вояків на острові не повинно бути. Межигірський літ опис Іллі Кощаківського (1608-1700 рр.) [63] про цей бій взагалі не згадує, хоча південна частина мосту була розташована в декілька сотень мет­рів від Демидівського скиту, який був підпорядкований Межигірсь- кому монастирю як культова споруда.

Третє. Свідчення старожилів показують, що братська могила дов­жиною біля 100 метрів і висотою біля 2 метрів з останками загиблих воїнів великої битви була розташована на острові Ірпеня на древній дорозі. До початку будівництва греблі цієї дорогою користувалися, але плоский курган з древнім похованням об'їзджали з правої сторо­ни по шляху на Київ, а з південної сторони недалеко від нинішнього мосту кут плоского кургану було зрізано (розкопано).

Археологічні розкопки, проведені у вересні 2013 року, зрозуміло, ніяких артефактів не виявили: вся велика братська могила на місці битви увійшла в тіло греблі. Із древніх артефактів збереглася бойова сокира, склепана гарячим куванням з двох половинок, викопана при прокладанні дренажного каналу екскаватором (знаходиться у Воло­димира Костюченка, мешканця Демидова) і бердиш (знаходиться у музеї Демидівської середньої школи). Цей бердиш виорано на острові біля 20 років тому на відстані десь півкілометра від дамби, що можна пояснити дією вибуху, тоді напір повеневої води розмив древні похо­вання і відніс на значну відстань бердиш — широку довгу сокиру у вигляді півмісяця, тонку, тому порівняно легку, або воїн з війська кня­зя Станіслава рятувався втечею, його литовські вояки догнали і вбили в сутичці.

Таким чином, якщо скласти приведені факти, то напрошується висновок — найбільш вірогідним місцем Ірпінської битви 1323 року є місце на острові річки Ірпінь на древній дорозі біля села Демидів Вишгород- ського району Київської області, де загиблі воїни були поховані у братській могилі.

Відносно отримання останків загиблих вояків великої битви для визна­чення часу їх поховання за допомогою ізотопного аналізу, то є можливість розкопати лівий відкрилок греблі, який по свідченню старожила Оксентія Пашука було возведено на древнім похованні, яке будівельники спеціально до пори не чіпали, а потім поклали грунт в дамбу відкрилку поверх залишку плоского кургану.

Не зважаючи на короткочасний вхід Київського князівства до скла­ду Великого князівства Литовського (ВКЛ) Ірпінська битва 1323 року має велике значення для історії України, з цієї битви почалося звіль­нення українських земель від ординської залежності, вона послужила прелюдією до Синєводської битви 1362 року, що відбулася на Київщи­ні, село Бране поле, Богуславського району. В цій битві татари були остаточно розгромлені і Галицько-Волинське та Київське князівства, а також Поділля назавжди звільнилися від васальної залежності Золотої Орди і ввійшли на два століття до складу ВКЛ (до прийняття Люблін­ської унії 1569р.). Я про це писав раніше: в історії України це був най­кращий союз у порівнянні з наступним входженням України до складу Польщі, Московії (з 1721р. — Росії, з 1922р. — СРСР), входження окре­мих земель України до складу Австро-Угорщини, Румунії, Чехословач- чини (Угорщини — в 1939-1944 рр.).

Ірпінська битва, а після неї “Синєводська передувала — Куликов- ській, яку московити вигадали і подавали за початок свого визволення.

Оцінка Ірпінської битви 1323 року на цей час у Росії

Здавалося б, радіти цій перемозі, але ні, російські історики оці­нюють битву, як “відрив Київської землі від новонародженої Москов­ської Русі”. Інші вважають битву на Ірпені, як одну з найбільших по­разок руських (росіян) нарівні з побоїщем при Калці 1223 року та Цу- сімою в Японській війні [67; 20. — с. 200-203].

Чому Ірпінську битву 1323 року не визнавали у минулому і не ви­знають і зараз деякі вчені-історики? При Російській імперії, царській чи радянській, висвітлення невигідних для імперії історичних подій означало крах кар'єри, страх за свої благополуччя, свободу, а то і жит­тя. Чому в 1933 році, коли виявили при будівництві Демидівської гре­блі древні поховання, ніхто не виступив на їх захист? Боялися! Зразу навішувався ярлик “українського буржуазного націоналіста” і в кра­щому випадку стелилася пряма дорога на Соловки. Коли 10 мільйонів українських селян померло у 1932-1933 роках від штучного Голодомо­ру, то сміливцям, що заступилися б на захист древніх поховань, швид­ко скрутили б шию! У незалежній Україні, на жаль, збереглися стере­отипи: як на висвітлення Ірпінської битви подивляться із-за зубчастих стін “Білокам'яної”? Зараз, коли існує своя держава Україна, потрібно сміливіше захищати свою Історію, її історичні події та пам'ятки.

Після урочистостей в Бєлгороді гостей відвезли на поле Прохорів- ської битви, на якому була продемонстрована за допомогою авіації показова висадка парашутного десанту військового підрозділу. Але перед висадкою десанту речник Бєлгородської міської ради виступив з промовою, в якій сказав: “Росія має три ратні поля, на них було здобуто великі значні перемоги, якими Росія пишається. Це Куликовська битва, Бородіно і Прохорівська танкова битва” [68].

Відносно Куликовської битви. 2010 року в Москві видано книгу “Загадки поля Куликова”, автор Юрій Звягін [20]. Анотація цієї книги: “Куликовська битва, що відбулася, по свідченню літописів, 8 вересня 1380 року на Куликовім полі між ріками Дон, Непрядва і Красива Меча, була вирішальною битвою між Руссю і Ордою. Її описанню присв'ячені “Задонщина” і “Сказання про Мамаєве побоїще”, безліч наукових досліджень і художніх творів. Як не дивно, наслідки багато­річних археологічних розкопок на передбачуваному Куликовому полі говорять швидше про рядову сутичку кінних загонів, ніж про битву двох значущих армій. У своїй книзі історик та журналіст Звягін Ю. Ю., на підставі аналізу літописів, даних археології і нумізматики, доказує, що реальне місце битви необхідно шукати не в пониззях, а у верхів'ях Непрядви і Мечі, в районі озера Волове. Саме там проходив знамени­тий Муравський шлях, по котрому віками степовики здійснювали набіги на Русь"...

Отже, археологічні розкопки протягом більше 20-ти років на вка­заних літописами місцевинах не виявили місця проведення битви двох значних армій. Можливо, Куликовська битва — це вигаданий міф? В той же час зафіксований у Синодику список полеглих в бою князів і воєвод вказує, що Куликовська битва відбулася.

“У Псковському першому літопису запис про битву під 6886-м ро­ком. А це вже рік битви на Вожі. Тої самої, заголовок для котрої автор Рогозького літописця чомусь вписав перед статтею про битву на Дону. Випадково? Чи пскович взагалі ці дві битви не розрізняв? А, можливо, і не тільки пскович? Можливо, і в Твері знали тільки одну битву, на Вожі? А тому літописець, вставляючи заголовки статтей, і помилився? Питання, питання". [20. — с. 68-69].

“Але, взагалі, все, про що я розповідав вище, можна характеризу­вати тільки як версії того чи іншого ступеня достовірності. Поскільки реальних даних у нас, іще раз підкреслюю, дуже мало. Дуже рано і дуже старанно розпочали робити спроби фальсифікувати історію Куликовської битви. Потрібно іще шукати і шукати. І в першу чергу, копати не тільки на одній місцині. Та тільки це завдання не подужати без допомоги і зацікавленості держави. А їй, схоже, простіше зал и- шити все, як є. Дуже вже гарна легенда виходить!" [20. — с. 325].

Перше повідомлення про Куликовську битву в суботу 8 вересня 1380 р. були записані, напевно, невдовзі після події. Так же рано був зафіксований список полеглих в бою князів і воєвод. Іменно той, кот­рий є в Синодику і Короткій повісті. Формування того, що потім стало Куликовським циклом творів, розпочалося після кончини 19 травня

1389 р. великого князя Дмитра Івановича (Донського), тобто після

1390 р. і продовжувалося більше 150 років. Іменно тоді з'явилося “Ска­зання про Мамаїве побоїще”, фактично завершивше створення літо­писного міфу про Куликовську битву. Через 150 років автор “Сказан­ня” розпочав вписувати масу подробиць, котрі вже йому ніхто не міг розповісти. А наступні історики вирішили йому повірити. Історик Василь Татіщев ввів “Сказання про Мамаїве побоїще” у число історич­них джерел (XVIII ст.), він остаточно породив те, що вважається тепер схемою бою на Куликовім полі. Історик Микола Карамзін стверджу­вав, що сила “татар іще перевищувала нашу”, а “нашої” по ньому було 150 тисяч. Микола Карамзін остаточно розподілив воєвод по пол­кам, ввів реальних князів (хоча невідомо, чи були вони на Куликовім полі?), підправив дати. Остаточно штрихи на картину офіційної версії Куликовської битви наніс не літописець, не історик, а сугубий аматор. У 1820 р. директор училищ Тульської губернії С. Д. Нечаєв виступив з ініціативою встановлення пам'ятника в честь героїв Куликовської бит­ви, поскільки він, бачте, визначив місце бою. По щасливій випадковості воно опинилося на землях, що належали йому біля села Куликовка. Отже, “пам'ятник воздвигли там, де порекомендував Нечаєв, й істори­ки майбутніх часів наперебій почали прив'язувати свої розташування військ і схеми бою до нечаєвського поля і, що саме смішне: продовжу­ють це робити і до сих пір. Хоча з 80-х рр.. минулого століття, коли з'явилася можливість нарешті серйозно зайнятися археологією Кули- кового поля, давно переконалися: ніяких таких знахідок, дозволяючих говорити, що тут була грандіозна битва, немає!” [20. — с. 133-158].

Сучасний український дослідник-історик, письменник Володимир Білінський стверджує, що фізично неможливо протягом 2,5 місяців провести дві битви, в котрих взяли участь 150 тисяч війська з кожної сторони (8 вересня — Куликовська битва, третя декада листопада 1380 р. — битва при Калці). “Мамай же по поверненню зібрав нове військо і зібрався йти в набіг. Але дізнався, що на нього йде Тохтамиш із Синьої Орди. Був бій на Калці. Тохтамиш переміг. Мамаєві князі вирішили йому здатися. А сам Мамай з однодумцями і скарбницею втік в Кафу (Крим). Де його і вбили місцеві, зазіхнувши на багатства” [20. - с. 147, 200-203].

По книзі Юрія Зв'ягіна “Загадки поля Куликова” складається на­ступна картина. Згідно булгарських джерел у липні 1380 р. Мамай зіткнувся з основною армією Тохтамиша біля Саричина (Царицина), нині Волгоград. У триденній битві Тохтамиш переміг після того, як Мамая зрадив емір Астрахані. Відступаючи, Мамай розподілив сили. Одна частина з беком Багуном відійшла до Воронежа, інша зробила спробу з'єднатися з Камилем, братом Мамая в районі Алмиша (нині Донецьк), але його відбили. Бойові дії Мамая з Дмитром Московським відбулися у рамках війни між законним царем Сарая і бунтівним во­лодарем кримського улусу. Росіяни виступають як союзники Тохта- миша, литовці - також. Так як, московський князь виступив спільно із сарайським ханом, то він як васал свого сюзерена вирушив на пів­день на зустріч з Мамаєм. Звідси і купці-сурожани в його війську в якості провідників. Якщо це так, то битва Мамая із князем Дмитром повинна була відбутися іменно на Муравському шляху, на території, зручній для переміщення кінських мас, фактично не належавшій ні Русі, ні Орді. Розбитий у верхів'ях Непрядви чи на Нижньому Дону, Мамай відступає на свої рідні території на Ворсклі чи Придніпров'ї. Іменно, тут "на Калках” його добили і втеча Мамая у Кафу — це не що інше, як спроба втекти за кордон [20. — с. 167, 171, 200-203, 324-325].

Можлива чисельність війська князя Дмитра Московського. Тут по­трібно розраховувати мобілізаційні можливості ½ північної Русі, а це Московське, Білозерське, Ростовське і Ярославське князівства, які були підконтрольні московському князю, тобто в любому випадку не набе­ремо 50 тисяч воїнів. Якщо порівняти з битвами тих часів, які були більш доленосними, то у битві на Косовому полі 1389 р. зійшлися 41 тисяча бійців, а під Грюнвальдом 1410 р. — 59 тисяч. Для Куликов- ської битви, де ситуація схожа, можна нарахувати не більше 80 тисяч бійців у сумі з двох сторін. Хан Узбек, збираючись у похід на Угорщи­ну, зібрав у західній частині Орди 40 тисяч бійців. Все це примушує думати, що Мамай зібрав не більше, а скоріше менше мав війська [20. — с. 261-262]. Цифра 150 тисяч російського війська, подана М. Карамзіним, писалася в епоху Катерини ІІ, коли Росія вела безпе­рервні війни з Туреччиною, і тому потрібно було мати взірець подви­гу і мужності древніх предків Росії, єдності всієї північної Русі перед загальним ворогом — татарами. До речі, цариця Катерина ІІ, по наці­ональності німкеня, яка в одному слові із трьох літер робила чотири помилки ("ещё" писала "исчо"), була володаркою мудрою і волевою.

Взяття Москви 1382 р. ханом Тохтамишем пояснюється невипла­тою данини князем Дмитром Московським. Дмитро був згоден Золо­тій Орді платити данину. І робив спробу її зібрати. Але народ уже відвикнув. Тим більше, тільки цих татар били, і, раптом, знову плати­ти їм?! І люди (а може бути, і підвладні Москві князі, і бояри) вчинили опір. Якщо справа відбулася так, то все прояснюється. Посол Тохта- миша повернувся ні з чим. У 1381 р. Тохтамишу виступити іще було трудно, він розбірки в Орді закінчував. Але літом 1382 р. він зібрав сили. І виступив. Князь Дмитро не став захищатися, в тому, що тра­пилося, не був винним. Пішов з міста Москви і відсидівся. І Тохтамиш, зверніть увагу, обложив Москву, замість того, щоб переслідувати Дми­тра. Що йому, до Костроми не дійти було? Так ні, просто похід був не проти Дмитра, а швидше в допомогу йому! Тому і ярлик московський князь отримав після цих подій. Чого б це ординський володар дав його князю, який повстав проти його? Тим більше, що претендентів було багато. Князь Дмитро Московський, герой Куликовської битви, очевидно, уже ніякою любов'ю народною не користувався, поскільки, повторюю, намірився підкоритися Орді, а прості люди після Мамає- вого побоїща вважали, що наступила свобода, от вони і робили спр о­бу цю свободу відстояти. Але Тохтамиш місто Москву взяв. Й інші міста татари пограбували, щоб до покори привести. Не скільки навіть собі, скільки Дмитру! Тому його і залишили на чолі князівства. Насту­пного року син Дмитра Василь привіз Тохтамишу 8000 рублів срібла. Це практично данина з Великого князівства Володимирського без вра­хувань Москви за два роки, данина від Москви була виплачена окремо [20. — с. 358-360].

Отже, Куликовська битва, якщо вона відбулася, не привела до зві­льнення Московського князівства і північної Русі від ординської зал е- жності. Тільки через 100 років у 1480 р. глибокої осені при знаменито­му стоянні на Угрі було скинуто татарське ярмо і тепер уже можна однозначно говорити про перемогу росіян, але вирішальної битви і не було, хоча Івану ІІІ прийшлося мати справу з татарами Великої (Вол­зької) орди і литовцями [20. — с. 140].

Про Бородінську битву не буду погано говорити, дійсно російські війська проявили масовий героїзм і хоча Бородінське поле залишило­ся за французами, наслідки цієї битви пізніше вплинули на розгром армії Наполеона.

Стосовно Прохорівської танкової битви. 2013 року в Москві видано книгу “Горькая правда о Прохоровке. “Величайшее танковое сраже­ние” или танковое побоище?", автор Валерій Замулін [69]. Анотація цієї книги: “Майже піввіку ПРОХОРІВКА залишалася одним із голов­них міфів Великої Вітчизняної війни — радянська пропаганда культи­вувала легенду про “найвеличнішу танкову битву", в котрій Червона Армія отримала перемогу над гітлерівцями. Реальність виявилася значно більше гіркою, ніж парадна “генеральська правда". Автор цієї книги став першим, хто, базуючись не на ідеологічних міфах, а на ар­хівних документах обох сторін, розповів про Прохорівське побоїще без замовчувань і прикрас — про те, що 12 липня 1943 року на півден­ному фасі Курської дуги мала місце не “зустрічна танкова битва", як стверджували радянські історики і маршальські мемуари, а самовбив­ча лобова атака на підготовлену оборону противника; про погану ор­ганізацію контрудару 5-ї гвардійської танкової армії і страхітливих втратах, понесених нашими танкістами (в п'ять раз більше німець­ких!); про те, яку ціну насправді заплачено за тріумф Червоної Армії на Курській дузі і за Велику Перемогу" [69]...

Щоб не бути голослівним наведу втрати, які понесли обидві сторо­ни. Спираючись на дані документів із західнонімецького архіву, можна впевнено стверджувати, що 12 липня 1943 р. корпус СС втратив 842 людини. Із них у дивізії “Лейбштандарт" — 279 (39 — убиті, 235 — по­ранені і 5 — пропали без вісті), “Дас Райх" — 243 (41, 190, 12), “Мертва голова" — 316 (69, 231, 16) і в корпусних частинах поранено 4 людини.

У статті, що вийшла в 2003 р. до 60-річчя Прохорівської битви, ге­нерал-майор Д. Бранд стверджує, посилаючись на німецького дослід­ника К. Х. Фрізера, що в бою 12 липня з основними силами 5-ї гв. ТА, дивізії СС “Лейбштандарт" і “Дас Райх" лишилися 108 танків і штур­мових гармат, із котрих в довготерміновий ремонт була направлена 41 одиниця, а в короткотерміновий — 67. Аналіз даних із донесень мд СС “Мертва голова", опублікованих Н. Цетерлінгом і А. Франксоном, свідчать про втрати цього з'єднання 12 липня в закруті річки 46 ма­шин, у тому числі всіх 10 “тигрів". Таким чином, якщо скласти наведені цифри, то виходить, що в трьох дивізіях 2-го тк СС вийшло зі строю 154 танків і штурмових гармат із 273 наявних на початку ранку 12 липня, або 56,4 % [69. — с. 434-435]. Враховуючи, що поле Прохорівської битви залишилося за німцями і що при короткотерміновому ремонті підби­ті танки на ранок наступного дня були відремонтовані, то втрати ні­мецької сторони 12 липня 1943 р. наступної доби становили 154 - 67 = 87 танків і штурмових гармат (без короткотермінового ремонту бро­ньованої техніки по мд СС “Мертва голова" — відсутня інформація).

Втрати з радянської сторони по бронетехніці 5-ї гв. ТА наступні: брали участь в боях 642 танків (з них 30 САУ); згоріло 194 танків (з них 14 САУ); підбито 146 танків (з них 3 САУ); всього втрачено 340 танків (з них 17 САУ), або 53% [69. — с. 770-771, таблиця 8]. Як тепер відомо, поле Прохорівської битви залишилося не за радянськими військами, тому підбиті радянські танки, які можна було відремонтувати, німці підри­вали, або буксирували і під час бою використовували їх як опорні пу­нкти.

Дуже великі втрати понесли стрілецькі з'єднання 33-го гв. ск, які діяли спільно з головними силами 5-ї гв. ТА. Нагадаю, тут наступали дві стрілецькі дивізії — 9-я гв. пдд (повністю) і два полки 42-ї гв. сд. Всього в обох з'єднаннях залишили стрій 1728 людей, в тому числі у 9-й гв. пдд — 1307 людей, а в двох полках 42-ї гв. сд — 421. Отож, якщо скласти цифри зменшення особового складу 18-го і 29-го тк з втратами двох дивізій 33-го гв. ск, котрі діяли на їх дільницях, то виявиться, що на фронті Василівка — Андріївка — Прелестне — радгосп "Жовтневий" — Ямки загинули, отримали поранення і пропали без вісті за весь день 12 липня в двох танкових корпусах і двох стрілецьких дивізіях 4190 бійців і командирів. В цю цифру не ввійшли зменшення особового складу за 12 липня: 183-ї сд, 6-ї гв. мсбр 5-го гв. Стк і 158-го гв. сп, котрі брали участь в контрударі 2-го гв. Ттк.

Якщо представити, що на полі шириною біля 4,5 км., переорано­му тисячами снарядів і бомб, де і до цього вже знаходилося сотні тру­пів і стоси розбитої техніки, знищеної в попередніх боях, а 12 липня на ньому появилося ще 237 тільки радянських танків та САУ і декіль­кох тисяч тіл загиблих з обох сторін, то не мудро, що всі учасники тих подій свідчать, що такої жахливої картини вони в житті ніколи не бачили [69. — с. 435-436].

Події на Курській дузі в подальшому розвивалися наступним чи­ном: 13 липня 1943 р. командувачі НА "Південь" гене­рал-фельдмаршал фон Манштейн і НА "Центр" гене­

рал-фельдмаршал фон Клюге були викликані в ставку фюрера. Нара­да була скликана з метою об'явити про припинення операції "Цита­дель". Одна із причин цього рішення — висадка союзних військ у Сицилії. Як заявив Гітлер, італійці взагалі не воюють, тому Німеччині прийдеться частину сил зняти зі Східного фронту, щоб перекинути їх на південь Європи. Отже, після 8 діб напруженних бойових дій гран­діозна битва у центрі європейської частини Росії підходила до свого логічного завершення. Авантюрний план політичного і військового керівництва Німеччини перехопити упущену ініціативу на Східному фронті після Сталінграда і продовжити план загарбання Радянського Союзу зазнав краху. Це стало очевидно навіть її автору. Формально останнім днем операції "Цитадель" виявилося 13 липня. Існують дві точки зору на те, чому Гітлер прийняв це рішення. З подачі битих вояків із вермахту ряд західних дослідників вважають, що основна причина цьому — висадка англо-американських військ 10 липня 1943 р. на італійському острові Сицилія. Це немовби примусило фю­рера, який побоювався виходу із війни Італії, терміново перекинути одне із самих сильних на той момент з'єднань НА "Південь" — 2-й танковий корпус СС на Апенніни. У радянській історіографії утверд и- лася інша думка: вирішальним з'явилися невдачі німецької армії на Курській дузі. Через два десятки років німецький журнал "Військо­во-науковий огляд" писав: "12 липня противник перейшов в контрна­ступ... В результаті продовження операції "Цитадель" у смузі НА "Центр" стало неможливим. А. Гітлер не зміг нічого зробити. Йому лишилося тільки підкоритися обставинам. Крім того, поведінка про­тивника перед фронтом 1-ї ТА свідчила про його підготовку до насту­пу. При цих обставинах А. Гітлер вимушений був 13 липня об'явити командувачам обох груп армій, які приймали участь в операції "Ци­тадель", що операція повинна бути зупинена" [69. — с. 569-571].

На прохорівському полі з 13 по 16 липня продовжувалися запеклі бої. 17 липня німці розпочали відступати. По даним радянської авіа­розвідки пройшло тільки 12 колон противника, в которих нараховува­лися 550 одиниць бронетехніки й до 1000 автомашин. Ранком під при­криттям сильних ар'єргардів почався відхід основних сил НА "Пів­день" [69. — с. 758]. Особовий склад 2-го танкового корпусу СС було перевезено залізницею в Італію, матеріальну частину (танки) було отримано на новому місці на півдні Європи, в Апеннінах.

Мною наведено приклади, як наполегливо росіяни захищають свої історичні події, особливо це наглядно із Прохорівською танковою бит­вою, продуктом сталінського (радянського), а пізніше російського агіт­пропу, де із поразки зробили перемогу, як кажуть "із карася зробили порося". У випадку з Ірпінською битвою доведено видатними вчени- ми-істориками, що це не міф і не фікція, що ця подія відбулася і було це в першій декаді травня 1323 року. За мною лишилося доказати міс­це проведення битви. Джеймс Мейс, потужний науковець із американ­ського штату Оклахома відкрив трагедію Голодомору 1930-х років світу і... українцям — девізом його багаторічної праці стали пророчі слова: "Ваші мертві вибрали мене" [70]. Пристосовуючи вислів Джеймса Мейса можу сказати, хоча це дуже різні масштаби: "Загиблі в Ірпінсь- кій битві вибрали мене". По аналізу праць відомих вчених-істориків і свід­ченням ще живих очевидців будівництва Демидівської греблі Київського ук- ріпрайону Ірпінська битва 1323 року відбулася на острові річки Ірпінь біля села Демидів Вишгородського району Київської області.

У 2023 році виповниться 700 років Ірпінської битви. До цього часу пот­рібно спорудити пам'ятник в честь цієї битви, яка по праву є яскравою сторінкою історії України. Не відкидаючи фактору патріотичного ви­ховання і виходячи, що від місця цієї історичної події до мегаполісу — міста Києва біля 40 кілометрів, то затрати на спорудження пам'ятника швидко окупляться за рахунок туристів, звичайно, при розумно пос­тавленій рекламі.

На закінчення вважаю за потрібне поділитися з читачами про ті складності, що відбулися при публікації наукової статті “Ірпінська битва 1323 року”. У липні 2014 року після завершення написання свою статтю я надіслав на рецензію професору, доктору історичних наук Войтовичу Л. В., науковцю Львівського університету імені Івана Фран­ка, знаному фахівцю литовської доби в історії України. Стаття “Ірпін­ська битва 1323 року” професору Войтовичу Л. В. сподобалася, він її відредагував, упорядкував, скоротив до необхідного мінімуму і наді­слав її мені. Я вніс до неї свої авторські правки і постало питання її публікації в якомусь історичному журналі. Леонтій Вікторович при цьому зауважив, що історичні журнали Львівського університету і міста Львова відпадають, черга із аспірантів та інших науковців надру­кувати свої праці у цих часописах складає декілька років.

Тому професор Войтович Л. В. зробив вибір на журнал “Проблеми історії країн Центральної та Східної Європи”, збірник наукових праць, випуск 4, Кам'янець-Подільського університету імені Івана Огієнка. В часопис статтю було надіслано на початку жовтня 2014 р. Вона спо­добалася головному редактору журналу Степанкову Валерію Степано­вичу, академіку УАІН, доктору історичних наук, професору і він вирі­шив статтю надрукувати (відповідальний секретар Боровець І. І.). Ви­пуск статті запізнився десь на рік, замість грудня 2014 р. журнал ви­йшов у серпні 2015 р. Це пояснюється скороченням фінансування ви­щих навчальних закладів — йде війна. Бажаючих друкуватися не зме­ншується, особливо страждають аспіранти, без публікації наукової статті не може відбутися захист дисертації, тому моя стаття надруков а- на із скороченням. У цій статті містяться три чинники: 1) чи відбулася Ірпінська битва?; 2) якщо відбулася, то час її проведення?; 3) місце про­ведення битви? На першій два чинники позитивну відповідь надали видатні вчені-історики, інформація на цю тему була опублікована у журналі без скорочень. На третій чинник, де відбулася битва? — дока­зи наводити доводилося особисто мені і якраз ця частина статті скоро­чена невдало, більш як на половину, не надруковано суттєвий фактор доказів-свідчень очевидців про наявність останків загиблих людей у великій кількості при розкопках плоского кургану при будівництві Демидівської греблі Київського укріпрайону (1931-1933 рр.). Редакція журналу планувала на початку 2016 року статтю “Ірпінська битва 1323 р.” розмістити в інтернеті. Закінчився вересень 2016 р., а стаття в інтернеті відсутня — йде війна, яка вимагає великих коштів. Але ви­пуск статті в інтернеті (думаю, що він відбудеться) навіть у скорочено­му варіанті надасть можливість через комп'ютерну мережу ознайоми­ти широкий загал користувачів з інформацією про Ірпінську битву 1323 року. Крім того, професор Л. Войтович надіслав литовським коле- гам-історикам електронною поштою повністю статтю “Ірпінська битва 1323 року”, що зберігається в його комп'ютері. А це значить, що ли­товські історики можуть опиратися на новітні дослідження при роботі по темі Ірпінської битви доби Гедиміна. Але скорочення статті все одно поставило питання, де знайти часопис, щоб її надрукували повністю? Я звернувся до двух адресатів. Першого — професора Київського націо­нального університету імені Тараса Шевченка, голови спілки краєзнав­ців Київщини Савченка Г. П. з проханням публікації статті в повному об'ємі в історичних вісниках Київського національного університету. Незважаючи на прохання професора Савченка Григорія Петровича в надрукуванні статті “Ірпінська битва 1323 року” йому відмовили, при тому причина незрозуміла. Професор Войтович Л. В. вважає, що в дискусії, у висказуванні різних думок народжується істина, — відмови­ти простіше всього. Професор Савченко Г. П. пообіцяв домовитися надрукувати статтю “Ірпінська битва 1323 року” в повному об'ємі без скорочень в одному історичних журналів України. Другий адресат — газета “День”, п'ятничний випуск, розділ “Україна Incognita”. В цьому часописі спочатку пообіцяли надрукувати повністю статтю “Ірпінська битва 1323 року”, тягнули з її публікацією, а потім відмовили по при­чині, що стаття наукова, ніхто її не буде читати. Але коли відкинути наукові докази, то зміст статті втрачає свою актуальність — доказовість в науці це все. Якщо при всій своїй доказовості Ірпінської битви 1323 року в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, можливо, спрацював стереотип: “як подивляться на публікацію статті у північного сусіди із-за зубчастих стін “Білокам'яної”?, то газету “День” не можна звинуватити в антиукраїнській направленості. Ця газета проукраїнська, побільше було б в Україні таких газет! Просто, це банальна відмова із-за якихсь дрібниць, амбіцій, але наслідки одинако­ві. Якщо при Російській імперії, царській чи радянській, тема Ірпінсь­кої битви 1323 року замовчувалася, бо це було не в інтересах імперії, то при незалежній Україні робиться теж саме, — рядовий мешканець України нічого не знає про цю битву, йому підносять, чи він знає зі шкільної парти про Куликовську битву 1380 року, яка, можливо, вига­дана: протягом більше 20-ти років археологічні розкопки на вказаних літописами місцевинах не виявили місць проведення битви двох знач­них армій, ніяких таких знахідок, дозволяючих говорити, що на Кул и- ковім полі була грандіозна битва, немає! [20. — с. 158].

Я виражаю щиру вдячність професорам Войтовичу Л. В., Степан­кову В. С., Савченку Г. П., кандидату історичних наук Боровцю І. І, головному редактору газети "Берегове", Закарпатська область Сільче- нку Олександру (безкоштовне комп'ютерне верстування) у сприянні і випуску наукової статті "Ірпінська битва 1323 року", повний текст якої друкується також і у цьому виданні.

Найвірогідніше місце Ірпінської битви 1323 року (топографічна мапа масштабу 1:25000)