ПРО ВЗЯТТЯ СТОЛЬНОГО РОССІЙСЬКОГО ГРАДА КИЄВА ЛИТОВСЬКИМ КНЯЗЕМ ГЕДИМІНОМ, І ПРО ДОЛУЧЕННЯ КНЯЗІВСТВА КИЇВСЬКОГО ДО ЛИТОВСЬКОГО

Синопсис Київський. Битва на річці Ірпінь, — с. 48. Вікіпедія [25; 36].

Року від Різдва Христового 1320 повстав Гедимін Витенесович, ве­ликий князь Литовський, на князя Київського Станіслава, що походив з коліна першого варязького князя Россійського Рурика, і, прийшов­ши на нього з великою силою, переміг його [військо] з руськими і татар­ськими воїнами за шість миль чи за тридцять верст від Києва над рікою Пірною чи Ірпінню.

В українській історіографії достатньо багато “білих плям”, які з ча­сом обростають стереотипами або ж невірними, часто просто фантас­тичними, трактуваннями. До таких “білих плям” належить й Ірпінсь- ка битва. Проблема завоювання Київської землі або включення її до складу Великого князівства Литовського викликає суперечливі твер­дження істориків.

Інформацію про похід Гедиміна на Київ, битву під Ірпенем та ки­ївського князя з незвичним для Рюриковичів іменем Станіслав зберег­ли так звані литовсько-руські літописи: Літопис Археологічного това­риства, Літопис Рачинського, Ольшевський літопис, Рум'янцевський та Євреїновський літописи [26]. За ними великий князь литовський Гедимін, виступивши проти київського князя Станіслава, здобув Ов­руч та Житомир і рушив на Київ. Князь Станіслав, з'єднавшись зі сво­їми союзниками — переяславським князем Олегом, брянським кня­зем Романом і волинським князем Левом, зустрів противника на річці Ірпені “под Белым городом у шести милях от Києва” [27]. Битва завер­шилася на користь литовців, князі Лев та Олег загинули, а Станіслав з Романом втекли до Брянська.

З цих літописів почерпнув інформацію автор Хроніки Биховця (названій так за ім'ям Олександра Биховця, її власника у 1830-х рр.). Сама хроніка пізня, це польський переклад виписок з оригінальних текстів, переписаний у 1570-і рр. [31]. Інформація про Ірпінську битву також подана без дати [32]. Вперше дата 1305 р. з'явилася у такому пізньому джерелі, як Густинський літопис [33].

Напевно, з Хроніки Биховця почерпнув інформацію Алессандро Гваньїні (1538-1614), італійський офіцер на польській службі, автор “Хроніки Європейської Сарматії" (1578). Він вперше датував похід Гедиміна і битву 1304 р. [34].

Мацей Стрийковський (1547-1593), будучи краще обізнаним з дав­німи літописами, у своїй хроніці (1582) датував битву 1320 р. Він подав також більш детальну інформацію про хід битви і участь в ній татар­ського загону на боці князя Станіслава [24; 35], його оповідь надається. На жаль, невідомо звідки він взяв цю інформацію.

Свідчення про битву, переписану з М. Стрийковського, подав “Синопсис Київський” (1674), можливо, складений архімандритом Києво-Печерського монастиря Інокентієм Гізелем (1600-1683) [25; 36]. Витяг з цього літопису надається.

І вже наприкінці XVIH ст. автор полемічного художнього твору, ві­домого як “Історія Русів", можливо, Георгій Кониський (1717-1795), дофантазував реляцію про битву, протилежну всім попереднім.

Подібну реляцію помістив Максим Берлінський (1764-1848) у своїй історії Києва (1799) [23], витяг з цього твору надається.

Микола Карамзін (1766-1826) подав відомості про цю битву, не вдаючись до аналізу джерел, зазначивши, що здобуття Києва Гедимі- ном було звільненням його від монголів, витяг з цього твору надається на початку цієї книги у статті газети "Вишгород" від 05.02.2011 ро­^ку [4].

За ним це повторив Михайло Максимович (1804-1873), перший ректор Київського університету Святого Володимира. "... Київ знахо­дився 80 років під управлінням Татарських воєвод і залишався в руї­нах, а в лісах Чорної Русі виникла Литва, і незадовго перед тим, як зміцнювалася Москва, що стала великим князівством, Литовський князь Гедимін, заволодівши північним заходом Руським, утворив із нього інше Велике князівство Литовське, і, примножуючи свої завоюван­ня — визволив Київ від Татар (1320) — і Київське князівство стало части­ною Великого князівства Литовського” [5].

З істориків першим зробив глибокий аналіз інформації про Ірпін- ську битву Володимир Антонович (1834-1908), професор Київського університету, створив власну школу історіографії, опублікував майже триста наукових праць з української історії, археології, археографії та етнографії, заснував знамениту Київську історичну школу (із неї ви­йшли майже 40 докторів наук, зокрема, Михайло Грушевський, ака­демік Дмитро Багалій, один із президентів Української академії наук Орест Левицький, знаний історик Микола Дашкевич та інші), вивчав козаччину і гайдамаччину, заснував українську литуаністику, тобто науку, яка вивчає історію Великого князівства Литовського і всі три народи, пов'язані з цією історією (литовців, українців і білорусів), підготував грунтовану історічну концепцію, що доводила окреміш- ність українського народу і його тяглість упродовж століть, яку пізні­ше блискуче розвинув його учень Михайло Грушевський [76].

Коротко про науковців династії Антоновичів. Син Володимира Антоновича Дмитро (1877-1945) навчався у Київському і Харківському університетах, український історик, політичний діяч. Він стояв біля витоків Революційної української партії, був членом Української Центральної ради (заступником його голови), очолював морське міні­стерство України, був міністром мистецтва, очолював Посольство УНР в Італії. На еміграції Дмитро Антонович став співзасновником, ректо­ром і деканом філософського факультету Українського Вільного Уні­верситету у Відні та Празі, створив кілька знакових праць: “Українське мистецтво”, “300 років українського театру", та “Шевченко, як маляр”. Його підсумковою роботою, в якій він зібрав всі провідні наукові сили на еміграції, був курс “Українська культура”, в якому взяла участь ве­лика кількість авторів, а він був головним редактором цього курсу [76].

Старший син Дмитра Антоновича Михайло (1910-1956) захистив докторську дисертацію з історії, займався дослідженням в Українсь­кому науковому інституті у Берліні та викладав у Вроцлавському і Віденському університетах, написав чотиритомну “Історію України”, яка вийшла у Празі в 1941-1942 роках. Арештований чекістами у Бер­ліні, ув'язнений у концентраційному таборі в Норильську, згодом — у Магадані. Відомий історик став співкамерником Симчича Мирослава (Кривоноса), сотенного УПА, героя бою біля села Рушір, коли в сере­дині січня 1945 року при спробі захопити село Космач, “повстанську столицю", від вояків УПА зазнала нищівної поразки дивізія НКВД. Втрати червонопогонників тільки в бою із сотнею М. Симчича (215 стрільців) склали: 370 енкаведистів загинуло, 50 — замерзло, 50 — померло від тяжких ран у шпиталях, загинув командир дивізії генерал Ніколай Дєргачов, Герой Радянського Союзу.

Молодший син Дмитра Антоновича Марко (1916-2005) у молодос­ті був одним із лідерів українського студентського руху, пізніше нал е- жав до мельниківської гілки ОУН і редагував журнал “Розбудова дер­жави”. Від 1950 року Марко Антонович мешкав у Канаді. Він очолював Українську вільну академію наук, досліджував історію українського руху у ХІХ столітті, редагував журнал “Український історик", займався єгиптологією, після виходу на пенсію почав дослідження українського національного відродження ХІХ-ХХ століть. З цього приводу опублі­кував чимало наукових праць [76].

“Отже, вся родина Антоновичів спрямувала свою діяльність на ви­вчення діяльності історії України, найголовніших напрямків цієї іст о- рії, написала чимало праць, які сприяли розвитку не тільки історич­ної науки та мистецтвознавства в Україні, а і зростанню кількох поко­лінь національно свідомих українських діячів, які читали ці праці, навчалися на них, використовували їхні ідеї" [76].

Володимиру Антоновичу заперечив Микола Дашкевич (1852­1908), спираючись на звістку Межигірського рукопису про здобуття Гедиміном Києва, інформація про яке була незалежною від литовсь­ко-руських літописів [38].

62

кажучи про те, що в Києво-Печерському рукопису воно супроводжу­ється хронологічною датою, якої немає у літопису, воно виконано в останній ампліфікації, яке не зустрічається в Межигірському мануск­рипті. З іншої сторони, розповідання Межигірського рукопису не висновлює в собі ніякої невідповідності, між іншим, як в оповіданні литовсько-руського літопису є декілька очевидних спотворень і анах­ронізмів. Лишається допустити, що литовсько-руський літопис і Ме- жигірський манускрипт черпали із одного джерела, так як в против­ному випадку буде незрозумілий збіг частковістей в обох повідомлен­нях. При тому, заперечуючи той факт, що в основу оповідання 2-го литовського літопису про завоювання Києва було покладено повідом­лення на зразок збереженого Межигірським манускриптом, трудно буде пояснити виникнення цього повідомлення.

Все питання про час приєднання Києва до Литви зводиться, таким чином, до перевірки факту, повідомленного в Межигірському руко­пису. Вигадувати його не було ніякої потреби і зацікавленості в період перед 1569 роком, так як до того часу із-за Києва не було суперечок у Литви з Польщею, і якби відбулися вони, то для вирішення їх було байдуже, чи був підкорений Київ Гедиміном чи Ольгердом. Після Люблінської унії повідомлення про завоювання Києва, передане Ме- жигірським рукописом, не могло бути вигадано. (У Межигірському рукопису є подробиця про участь татар, яка не ввійшла в літопис Би­ховця, але включена в Хроніку Стрийковського, який писав у другій половині XVI століття). По всій ймовірності воно запозичено ним, як і деякі інші свідчення, збережено винятково ним із більш древнього манускрипту. Легенда про завоювання Києва Гедиміном не могла бути вигадана і ради більшого возвеличення цього князя, у Межигір- ському манускрипті воно знаходиться окремо” [38. — с. 58].

Відносно цього повідомлення Межигірського рукопису М. Дашке­вич вважає, що:

а) воно незалежне від повідомлення Биховця; незалежність пові­домлення Межигірського рукопису від розповіді літопису Биховця на погляд М. Дашкевича доводиться тим, що воно має дату, якої немає в літопису Биховця і що воно вільне від тих невідповідностей, які трап­ляються у Биховця;

б) що обидва повідомлення, і Межигірського рукопису, і літопису Биховця, черпали з одного і того ж джерела;

в) нарешті, що повідомлення Межигірського рукопису заслуговує повної довіри.

У 1912 році вийшла праця про Київську землю приват-доцента Одеського університету, згодом незаслужено забутого і безпідставно репресованого історика Павла Клепатського (1885 - після 1938 років) [40], в якій він розглянув полеміку між обома дослідниками і, вказав­ши на вразливі місця обох, залишився прихильником версії В. Анто­новича [41].

Сумнівався в історичності князя Станіслава і здобутті Києва Геди- міном і Михайло Грушевський (1866-1934), детально аналізуючи ар­гументи М. Дашкевича і відомості Межигірського рукопису [4 2].

Ця дискусія триває досі. Частина сучасних дослідників заперечу­ють факт існування князя Станіслава [43]. Існують сумніви у самому факті походу Гедиміна на Київ, не кажучи вже про його датування. Однак запис у Любецькому пом'янику князя Івана Станіславича, а також згадка Афанасієм Кальнофойським у числі ктиторів Киє­во-Печерського монастиря самого князя Станіслава не залишають сумнівів щодо існування цього князя [44]. Такі потрійні збіги просто виключені.

Як зазначив львівський історик Леонтій Войтович “Те ж стосується й інших фрагментів літописного тексту: Путивль згаданий як київський пригород, позаяк в даний момент Київське князівство тримала путивльсь­ка династія Ігоричів. Тому цей аргумент В. Антоновича можна відкинути. Це ж можна віднести і до Снепорода, неможливо довести, що цього пункту не існувало у першій чверті XIV століття. Отже, факти, наведені в джере­лах стосовно походу Гедиміна на Київ та битви на р. Ірпінь, виглядають достовірними і їх немає підстав відкидати” [45 — с. 4].

Нам залишається додати ще декілька слів про Снепород. У "Списку руських дальніх і ближніх” Воскресенського літопису серед градів Київських: “а на Суле Снѣпород” [46; 38. — с. 52]. У ярлику крим­ського хана Менглі-Гирея великому князю литовському Олександру (1506), перераховуючи землі, які нібито були надані ханом князю, го­вориться “Ино поченши отъ Кіева, и Днепромъ и до устья, и Снепорожъ и Глинескъ со всими ихъ людьми, Жолважъ, Путивль зъ землями и зъ вода­ми"... [47]. Про цю назву згадують у своїх дослідженнях також відомий мовознавець Олександр Потебня (1835 — 1891) [48] та Володимир Ламбін (1847-1908) [49].

Складніше визначити дату походу Гедиміна на Київ. Ціла низка дослідників, розглядаючи цей похід як історичну реалію, датували його по своєму. Олександр Рогов — 1322 р. [50], Леонтій Войтович — початком 1323 р. [45. — с. 4], Фелікс Шабульдо — 1324 р. [51. — с. 28, 29], Ромуальдас Батура — близько 1325 р. [52]. Мабуть — таки битва відбулася не пізніше 21 травня 1323 р., бо з листа польського короля Владислава Локєтка до римського папи Іоанна ХХІІ, датованого цією датою, випливає, що одного з учасників битви — луцького князя Лева Юрійовича — на той час не було серед живих [53]. Якщо князь Станіс­лав (і, напевно, переяславський князь Олег) не були вигаданими, то чому б тоді було вигадувати про участь у цій битві реального луцького князя Лева Юрійовича? Виходячи з цього у відповідності з білорусь­ко-литовськими літописами, після завоювання Волині Гедимін “собра­вши вси силы литовские и жомотскии, и руськии, и поиде на други недели по Велице дни на князя Станислава Киевского" [51. — с. 26]. Великдень у 1323 р. припав на 27 березня, по Григоріанському календарю це буде 3 квітня. Литовсько-руському війську потрібно було подолати більше 400 кілометрів від Луцька до Ірпеня, по Ю. Зв'ягіну [20. — с. 274] піше військо при переходах на велику відстань за добу долало 20 кі­лометрів, тобто сам похід продовжувався три тижні, по ходу потрібно було додатково оволодіти Овручем і Житомиром, тобто на Ірпені Ге- димін міг бути десь через місяць. За цей період повінь вже відбулася і грунт заплави ріки уже підсохнув після повеневої води. Ірпінська бит­ва і загибель князя Лева Юрійовича мали місце між 27 березня і 21 травня на останньому тижні квітня по Юліанському календарю, а по Григоріан­ському — на першому тижні травня 1323 року.

“Таким чином абсолютно різні джерела вказують на достовірність походу князя Гедиміна на Київ та битву литовсько-руського війська навесні 1323 року на річці Ірпінь з татарами. Тобто приєднання Києва та київського князівства до нової Великої Литовсько-Руської держави відбулося у 1320-1322 роках. Скоріше “Історія Русів” правильно зазна-

чає 1320 рік з тим розрахунком, що у 1321-1322 роках відбулися дві попередні битви між татарами з одного боку та з русичами і литви­нами — з другого, у яких явний переможець не виявився. І тільки у битві 1323 року на річці Ірпінь татари зазнали остаточної поразки” [57. — с. 214].

Про етапне завоювання литвинами Південно-Західної Русі пише М. Дашкевич у своїй книзі. “Ми розрізнюємо в цій розповіді сплав достовірних звісток про чотири чи три різночасних спрямувань ли­товських князів з метою захоплення південно-руської території, а іменно: 1) про сутичку Гедиміна з князем Луцьким; 2) про війну його з князем Володимирським; 3) про захоплення Овруча і Житомира; 4) про підкорення Києва і решти частини Київської землі. Два остан­ніх придбання Гедимін міг зрештою здобути в один похід. У Познань- ському списку литовсько-руського літопису, який ми бачили у бібліо­теці Оссолінських у Львові, опис битви з Володимирським князем Володимиром (Андрієм — Авт.), має особливий заголовок, при чому рік не вистановлений; далі говориться: І потім піде на князя Лева Лу­цького” [38. — с. 63].

Хан Узбек (1282-1342), який займав золотоординський престол у 1313-1342 роках, був, безперечно, наймогутнішим з правителів Золо­тої Орди, при якому ця держава досягла найбільшого розквіту [54]. З цієї причини князь Ольгімант- Михайло Міндовгович, зайнявши київський престол навесні 1323 р., невдовзі його втратив. Литва нама­галася консолідувати сили і 2 жовтня 1323 р. у Вільно було підписано мирний договір між Литвою, Лівонським орденом, Ригою і Данією, а наступного року і з Тевтонським орденом. Але Путивльська династія повернула собі Київ за допомогою ординців, васал яких — новий київ­ський князь Федір (схоже, брат Володимира-Івана та Станісла- ва-Терентія Івановичів) — у 1331 р. напав на обоз новгородського вла­дики разом з ординським баскаком.

Наступ Великого князівства Литовського на Галицько-Волинське і Київське князівства, що були у сфері впливу Золотої Орди, викликали військову протидію Узбека. М. Стрийковський повідомляє про участь допоміжних загонів ординців у боях з литовськими військами на ст о- роні волинян і киян. Крім того, в 1324 р. у Никонівському літописі появився запис: “Цар Азбяк посилал князей Литву воевати; и много зла сотвориша Литве, и с многим полоном прийдоша в Орду” [51. — с. 31].

Вже 1324 р., під час боротьби за спадщину Романовичів, хан Узбек намагався втручатися в ці справи, саме його позиція дозволила досяг­ти компромісу, за яким престол зайняв Болеслав-Юрій Тройденович, а литовський претендент Любарт-Дмитро Гедимінович змушений був погодитися на уділ у Східній Волині [55]. Литовсько-ординська угода 1324 р. не могла обійти проблему Київського князівства. Очевидно, що саме тоді воно було повернене Путивльським Ольговичам. З тієї ж причини ні Длугош, ні прусько-лівонські хроністи не повідомили про включення до складу Литви Київської землі, що так вразило В. Антоновича і П. Клепатського [45. — с. 5-6].

Князь Федір Іванович перебував у Києві до 1362 р. (як свідчить Гус- тинський літопис) [56]. Після розгрому ординців на Синіх Водах ве­ликий князь Ольгерд Гедимінович прогнав з Києва ординського вас а­ла і посадив у Києві свого сина Володимира.

У 1362 р., після битви на Синіх Водах, майже вся нинішня Право­бережна Україна перестала платити ординську данину — вихід (Гали­цько-Волинська держава у 1253-1260, 1263-1264 рр., а потім знову у 1300 р. звільнилася від ординської опіки, але Узбек у 1324 р. відновив цю залежність). У 1362 р. у Києві з'явився князь Володимир Ольгердо- вич, який спочатку періодично продовжував платити ординську да­нину — вихід і карбував монету, набиваючи свій знак на аверсі ордин­ських монет. І лише після 1380 р. Київщина та Чернігівщина переста­ли бути ординськими васалами. Велике князівство Московське та його сусіди залишалися ординськими данниками до 1480 р. (інформація львівського історика Л. Войтовича). “Однак протягом усього XIV ст. в окремих князівствах ще лишалися монгольські баскаки і продовжува­ли виплачувати ярлик. Хоча Литва і приєднала до себе чималу части­ну руських земель, але й Гедимін, і Ольгерд за право володіти ними мали постійно виплачувати данину Золотій Орді” [58].

Це, звичайно, не зменшує значення битви на річці Ірпені.

Залишилося відповісти на найбільш складне питання — де саме відбулася Ірпінська битва 1323 року? Безсумнівно, битва відбувалася на річці Ірпінь недалеко від Києва. Це могло статися тільки у двох місцях. Після взяття Житомира Гедимін йшов на Київ, дорога до сто­лиці пролягала через річку Ірпінь біля міста Білгород (сучасне село Білогородка, 25 км від Києва), де його могли зустріти війська коаліції під командуванням київського князя Станіслава. Інше можливе міс­це — дорога на північ від Києва через річку Ірпінь, біля сучасного села Демидів, де могла також відбутися Ірпінська битва 1323 року. За відо­мим краєзнавцем Лаврентієм Похилевичем (1816-1893) "... Ця знаме­нита перемога відбулася біля самої Білогородки, де Татари з малочисельни- ми полками Київськими намагалися перешкодити переправі Гедиміна через ріку" [59. — с. 58]. Там же у Похилевича Л. у літописця, виданого Да­нилевичем, описується битва Гедиміна під Білогородкою за 6(?) миль від Києва "Тут відбувся бій і різня велика. Бог допоміг Гедиміну" [59. — с. 58]. За Феліксом Шабульдо литовці "поблизу Білгорода на р. Ірпінь розгромили основні сили київського князя Станіслава." [51. — с. 27]. Інші дослідники, вказуючи, що битва мала місце біля с. Білогородки, не намагалися щось конкретизувати.

Археологічні дослідження давньоруського Білгорода (І. П. Хрущов, В. Б. Антонович, В. В. Хвойка, Б. О. Рибаков, Ю. С. Асєєв,

П. А. Раппопорт, Д. І. Бліфельд, Г. Г. Мезенцева) торкалися самого городища давнього міста та його посадів і, зрозуміло, що місця битви у заплаві р. Ірпінь не виявили.

За М. Стрийковським битва відбулася за 6 миль від Києва. “Сино­псис Київський” повторив цю інформацію, подавши, що битва мала місце за 6 миль або 30 верст від Києва, німецька миля дорівнює 7,42 кілометра [57. — с. 331], вона налічувала тоді 5 верст, в свою чергу верста налічувала 1,48 або ≈ 1,5 км. і відстань від місця битви до Києва складає 44,52 км. або приблизно 45 км. За М. Карамзіним битва відбу­лася за 25 верст від Києва, тобто біля 37,5 км. Кілометровий стовп на сучасній автомобільній дорозі на острові Ірпеня біля села Демидів знаходиться на 37-му кілометрі від Києва. Враховуючи, що на той час дороги були не такі прямі (місцевість була значно лісистою), то скла­дається, що Ірпінська битва 1323 року відбулася на острові річки Ір­пінь біля сучасного села Демидів Вишгородського району Київської області.

На користь Демидова свідчить наступна інформація. Згідно з пові­домленнями Лаврентія Похилевича на острові, утвореному двома рукавами Ірпеня, біля села Демидів до початку ХІХ століття був роз­ташований скит Межигірського монастиря з двома церквами де­рев'яними: в ім'я Усікновення голови Іоанна Предтечі і Різдва Пресвя­тої Богородиці, які існували з незапам'ятних часів [60. — с. 14, 88]. Це­ркви Усікновення голови Іоанна Предтечі зазвичай ставили для вша­нування загиблих вояків. Це урочище носить назву "Церковне" і меш­канці села Лютіж, яким належав острів на Ірпені, за 6 кілометрів хо­дили молитися і звершувати духовні потреби у Демидівський скит. Межигірському Спасо-Преображенському монастирю належали по Україні на дочірніх засадах три монастирі і лише один скит [61]. Звід­си висновок: для заснування скиту потрібно було мати досить вагомі причини. Скит проіснував по 1786 рік — часу закриття Межигірського монастиря по політичним мотивам (був своєрідним духовним пред­ставництвом Запорізької Січі). Церкви скиту були розібрані, з них до 1800 року була побудована у Лютежі одна Богородицька церква [60. — с. 14-15].

На користь того, що скит був древнім і заснованим на місці битви 1323 року свідчить також наступне. Під час визвольної війни українсь­кого народу під проводом Богдана Хмельницького 17 липня 1651 року в Демидові і біля Ірпеня відбувся бій козаків і литовських жовнірів, підрозділ яких з Чорнобиля йшов на Київ (8000 бійців, п'ята частина основних сил литовського війська). Події розвивалися наступним ч и­ном. 16 липня козацький загін, що забезпечував відхід основних сил козацького війська, у жорстокій битві був повністю розгромлений. Литовський стольник Вінцент Гонсєвський святкував перемогу у Ди- мері. За цей час основні сили козацького війська (командири полков­ники Антон Жданович і Філон (Антон) Гаркуша) відступили за річку Ірпінь в районі села Демидів. Основна частина війська переправилася по довжелезному мосту на правий лютезький берег і зайняла оборо­ну. За свідченнями старожила Оксентія Пашука у 1931-1932 роках довжина мосту через рукав Ірпеня і болотисту заплаву до острова сягала 200 метрів. Менша частина козаків на Демидівському боці об- лаштувала перед мостом плацдарм, викопала шанці (окопи), встано­вила протикавалерійські перепони. Наступного дня 17 липня між Димером і річкою Ірпінь розпочався бій. Невеликий загін литовців вирушив з Димера провести розвідку боєм. Угледівши ворога козаки вискочили з окопів і кинулися навперейми. Мостом із правого берега поспішали все нові і нові ватаги бійців. Зав'язалася серйозна бійка. І ось у розпал бійки з Димера навалилися основні сили литовців. Після цієї битви біля урочища Старий Демидів, де чорнобильська дорога пересікає річку Кізку, від нього північніше у 150 сажнях знаходиться у дубому лісі скопчення великої кількості (більше 200) давніх могил. Ймовірно, це могили козаків Гаркуші, відступавших від Чорнобиля, настигнутих і розбитих тут загоном Гонсєвського [59. — с. 22]. Після бою хвалькуватий Гонсєвський написав Радзивіллу наступне: "Пові­домлений про се, вискочив я на поміч, щасливо вдарив по шанцях — так що і шанці, і міст той, дуже довгий і болота просторі вкрилися трупом, а полковники, урятувавши себе і недобитків спаленням мос­ту, втекли тої ночі до Києва”. Але Вінцент Гонсєвський Радзивіллу, м'яко кажучи, збрехав. Ось як про цю битву інформував московського царя на той час нейтральний його посол Г. Богданов. "Київський пол­ковник Антон (Гаркуша) з козаками, не допускаючи польських людей до Києва, зустрів їх за 15 верст (насправді, за 25 верст — Авт.) і польсь­кі люди з козаками вчинили бій, і козаки польських людей побили і до Києва їх не допустили”. Надвечір бойові дії завершилися, Гаркуша відстояв переправу, ірпінський міст було спалено, противник не міг переправитися і, як раніше, тупцював у Демидові. Війська розділяла непрохідна ірпінська заплава. Але вночі козацькі корпуси Гаркуші і Ждановича несподівано полишили оборону Ірпеня і відступили до Києва. У цей час з-під Чернігова поспішало на Київ військо князя Ра- дзивілла Януша, націлившись на переправу біля села Вишгород. По­радившись Гаркуша, Жданович та генеральний писар Іван Виговсь- кий, який проїздив з Полтави, вирішили Київ здати литовцям і таким чином зберегти військо. Тож Януш Радзивілл фактично увійшов у безлюдний Київ [62].

Межигірський літопис (1608-1700 рр.) [63], що входить до Межи- гірського рукопису, на думку В. Антоновича складений у Межигірсь- кому монастирі та списаний зі збірника Іллі Кощаківського, в якім він складає одинацятую статтю. Тому він передає місцеві вісті, які стосу­ються цієї обителі, як наприклад, детальна розповідь про кончину і поховання Межигірського ігумена Варнави Лебедовича (1663), чи по­відомлення про пожежу в монастирі (1665). По вибору повідомлених фактів цей літопис звертає переважно увагу на козацькі рухи (їх боро­тьбу з ворогами України — Авт.), а потім на події, іноді досить неваж­ливі взагалі, але які становлять очевидно велику зацікавленість для літописця з місцевої точки зору: ті місцевості, на долю яких він май­же винятково звертає увагу, це: місто Київ та області Київська та Пе­реяславська: тут він відзначає факти чисто місцевого характеру, як: пожежа Київського замку (1608), спорудження колодязя в огорожі Михайлівського монастиря (1625) митрополитом Іовом Борецьким, освячення Воскресенської церкви у Переяславі (1627). Потім літопи­сець добавляє декілька відомостей, що відносяться до історії правос­лавної ієрархії: про кончину і поховання патріархів і митрополитів (особливо детально освітлюється поховання Петра Могили (1647) і декілька відомостей про лихо і нещастя, які спіткали зацікавлені ним області, і про помічених в них явищах природи: це замітки про мор, сарану, зливові дощі, землетруси, сонячні затемнення. Про бої козаків з литовським військом у Межигірському літописі повідомляється на­ступне: “Року 1651 князь Радивіл до Києва прийшов і місто Київ спалив, потім від страху козацького і сам мусив відступити до Білої Церкви ледве умкнув при митрополиті Косові” [63]. Бій, що відбувся 17 липня 1651 року за 25 кілометрів від Межигірського монастиря між литовським військом під орудою Вінцента Гонсєвського і українськими козаками Гаркуші і Ждановича не заслуговує уваги літописця — видно це була локальна сутичка, яка не вплинула на долю України і Демидівського скиту, недалеко від якого відбулися військові дії (декілька сотень мет­рів). Якщо вже Межигірським літописом відзначена така незначна подія, як спорудження колодязя в огорожі Михайлівського монасти­ря, то любі дії, пов'язані з Демидівським скитом, починаючи від його заснування чи його облаштування обов'язково були б зафіксовані лі­тописцем, тим більше, що Демидівський скит — дочірня культова споруда Межигірського монастиря. Таким чином, беручи до уваги, що Межигірський літопис не приділив уваги військовим діям 1651 року, що відбулися недалеко від скиту, не надає інформації про заснування скиту, можна допустити, що скит, де було за незапам'ятних часів дві дерев'яні церкви, про які писав Л. Похилевич, було засновано в пам'ять полеглих вояків Ірпінської битви 1323 року.

У лютому - березні 1931 року було прийнято рішення побудувати гідротехнічні споруди Київського укріпрайону для заболочування підступів до переднього краю оборони на заплаві Ірпеня. Планувалося побудувати через річку Ірпінь три земляних греблі: біля хутора Чер­воний, сіл Демидів і Козаровичі [22].

Гребля через Ірпінь біля села Демидів мала довжину 1200 метрів і серед­ню висоту 6 метрів. Траса греблі проходила по древній дорозі з перенесен­ням її на початку на 30 метрів на захід від мосту через старе русло Ірпеня біля Демидова. За свідченнями старожилів земляна гребля на острові Ірпеня зводилася на місці древніх поховань (плоский курган висотою близько 2 метрів, довжиною близько 100 метрів). Насипання грунту виконувалося поверх поховань, менша частина плоского кургану пішла в тіло насипу, а більша його частина залишилася в стороні.

Роботи із укладання землі в тіло греблі розпочалися в червні 1931 року. До повені 1932 року не був закінчений водоспуск (не облаш- товане днище), не була зімкнута на руслах річки земляна дамба. Вна­слідок проходження повені весною 1932 року 10 квітня на Демидівсь- кій греблі було розмито водоспуск на глибину 6-7 метрів і розширені не засипані отвори дамби. Відновлення зруйнованої греблі — земляні й бетонні роботи виконувалися влітку 1932 року. З 1 листопада при допомозі районних організацій Димерського району роботи були форсовані й у середині грудня гребля була відновлена. До цього тер­міну були відновлені греблі, які одночасно будувалися біля села Коза­ровичі і хутора Червоний.

Повінь 1933 року була катастрофічною. Прогнозоване Гідрометео­рологічним інститутом надходження води під час повені планувалося у 150 м³/сек, фактично було — 660 м³/сек. 21 березня до 5 годин коло греблі біля села Демидів горизонт води верхнього б'єфу перевищив горизонт греблі з переливом води через верх. За півгодини до цього з огляду на підйом води були здійснені заходи для утворення додатко­вого отвору на острові (була підірвана вибухівка, закладена поперед­ньо в тіло греблі — Авт.). Однак, це не призупинило швидкого нарос­тання горизонту води. Прорив тіла греблі відбувся під правим бере­гом і біля старого русла лівого берега. Протягом однієї години внаслі­док переливу води через гребінь греблі відбувся розмив землі біля лівого відкрилку водоспуску. Біля 7 години 21 березня після значного розширення водою отворів у тілі греблі розпочалося падіння горизон­ту води верхнього б'єфу греблі. Земляна частина греблі біля села Демидів була зруйнована в чотирьох місцях. Біля лівого берега на старому руслі на 60 метрів при середній глибині до 7,5 метрів. На острові в місці штучного руйнування на 65 метрів при глибині до 4,5 метрів. Біля лівого відкрилку водоспуску на 80 метрів при глибині до 4,5 метрів. У місці переливу біля правого берегу на торф'яній основі на 75 метрів при глибині до 5 метрів.

Через відсутність своєчасного фінансування відновлювальні робо­ти по Демидівській греблі розпочалися у другій половині липня 1933 року, а закінчити їх потрібно було до зимових морозів. Підвезен­ня грунту на острів, де вибухом, а потім повеневими водами було створено отвір у 65 метрів, найближчим часом стало неможливим, як із лівого, так із правого берегів через розмиви греблі в цих місцях, які потрібно було засипати грунтом. Розпочав працювати фактор часу. Тому погляд керівників будівництва Демидівської греблі зупинився на плоскому кургані, що знаходився на острові поруч, грунт якого пішов на заповнення отвору на тому ж острові. Насипний грунт плоского кургану розроблявся легко, транспортувати його було недалеко, до того ж твердим покриттям того ж острова, намитого природою. Ос­танки загиблих були перепоховані на сільському цвинтарі Демидова, який донині діючий. Протести грабарів із Лютежа, що гріх розкопува­ти братську могилу, до уваги не бралася. Так, братське поховання за­гиблих воїнів Ірпінської битви 1323 року через 610 років увійшло в Демидівську греблю — гідротехнічну споруду Київського укріпрайо- ну. Спочатку грунт в греблю з метою його економії насипався поверх древніх поховань — плоского кургану, а потім залишок цього плоско­го кургану пішов на заповнення отвору греблі, штучно створеного вибухом під час катастрофічної повені 1933 року.

Прийнятими заходами була відновлена гребля на річці Ірпінь тільки біля Демидова, яка знову піддалася розмиву під час повені вес­ною 1935 року.

У смузі Київського укріпрайону на річці Ірпінь гребля біля села Демидів виконала певну роль під час війни — на 2 метри була піднята вода, яка заболотила заплаву річки і завадила німцям 11 липня 1941 року форсувати Ірпінь і з ходу захопити Київ з півночі та заходу.

Зібрані свідчення учасників і очевидців будівництва дамби через заплаву річки Ірпінь від села Демидів в сторону села Лютіж Вишго­родського району Київської області. Оригінали свідчень з підписами очевидців, витягами їх паспортів зберігаються в Демидівській сільсь­кій раді, там же знаходиться й аудіокасета із звукозаписом їх одкро­вень.

Для підтвердження свідчень учасників і очевидців будівництва вищеназваної дамби рішенням виконкому Демидівської сільської ра­ди створена комісія в складі: голова комісії — Дідок Василь Олексійо­вич, Демидівський сільський голова; члени комісії — Костюченко Во­лодимир Йосипович, депутат Демидівської сільської ради; Івакін Все­волод Глібович, керівник археологічної експедиції, кандидат історич­них наук; Саюк Володимир Павлович, громадський діяч, краєзнавець.

Зібрані свідчення Єрченка Івана Григоровича, протокол від 12 вересня 2013р. [64], Пашука Оксентія Івановича, протокол від

12 вересня 2013р. [65], Єрко Євгенії Іванівни, протокол від 12 вересня 2013р. [66], аудіокасета зі звукозаписом свідчень Єрченка Івана Григо­ровича та Пашука Оксентія Івановича, 12 вересня 2013 р. [77].

1. Свідчення Єрченка Івана Григоровича [64].

Володимир Саюк: Книга в трьох томах “Країна Моксель, або Мос­ковія” Володимира Білінського, 2010 р. говорить, що Ірпінська битва 1320-х років була вирішальною для українського народу. Тоді вже, як кажуть, стало питання честі: чим ми гірші від тих же росіян? І тому стаття, що була опублікована в газеті “Вишгород” в 2006 р. 28 жовтня, автор Єрченко Іван Григорович, послужила поштовхом для дослі­дження цієї битви. Ситуація склалася так, що на місці, де відбулася битва і поховали загиблих воїнів, насипали греблю біля с. Демидів — гідротехнічну споруду Київського укріпрайону для заболочення за­плави р. Ірпінь під час війни, коли буде наступати ворог.

Дідок В. О., Демидівський сільський голова відзначив, що цю спра­ву треба задокументувати, тому вирішили, що статтю, яка опубліко­вана, оформити документально. На жаль, та людина, ще давала інтер­в'ю Єрченку І. Г., 1904-1905 років народження, родом з Лютежа, брала участь в цій грабарній перевозці землі — вона померла. Але сліди залишилися. Розмова відбулася в 1975 р. і тому з подачі Василя Олек­сійовича надамо слово Івану Григоровичу Єрченку, він розкаже як це було, а потім зачитаємо цю статтю, може він щось до зачитаного до­бавить. Іване Григоровичу, говоріть, будь ласка.

Єрченко І. Г.: Я живу в смт. Димер, вул. Кошового, 18, 1926 року народження, а батьки мої переїхали із с. Бірки в с. Круги (переселенці із затопленого Київською ГЕС села). Ну, і туди ж, у Круги, переїхав із села Лютіж Мельниченко Іван Микитович. В той період, 1975 року я працював головним бухгалтером у республіканському розпліднику "Фазан", що в с.Глібівка. Одного літнього дня директор Микола Ак- сентьєв каже: "Сьогодні по обідній перерві буде у нас цікава зустріч. Доповідь і відповіді на питання надаватиме світового рівня штангіст Леонід Жаботинський. Він відпочиває у санаторії "Зеніт", де спортив­на база між с. Глібівка і с. Ясногородка. Там же він тренує старшого лейтенанта, родом із Білорусії, на штангіста, і з ним тренер збройних сил СРСР". Леонід Жаботинський розпочав розповідати як він їздив у Японію, як там справи, про спортивні всякі нюанси. Тут дзвінок, пок­ликали директора до телефону, він і каже мені: "По справах виклика­ють у Київ". А я щоб подякував, потиснув руку Леоніду Жаботинсь- кому після його розповіді про Японію. Коли закінчилася ця зустріч, мені самому стало цікаво, як ця жива людина може піднімати у півто­ни вантаж, я звернув увагу на його руку — вона ширша була від моєї руки, але товщина була в три-чотири рази більша. Так і відчувалося, що скільки м'язів, сили в його руках, щоб піднімати такий вантаж. Після закінчення цієї зустрічі я поїхав у Круги. У батька в Кругах була садиба, 65 соток городу. Я на цьому городі працював, там 15 соток було ягід, квіти та інше. Енергія у мене була велика і я їздив велосипе- дом у Круги. Їду по Кругах, — сидить і курить на кладці Іван Микито­вич. А раніше ми жили хата проти хати, потім він хату свою продав і купив у іншому місці. Я не міг не зупинитися, став біля нього і вирі­шив йому розповісти з ким я познайомився, з якою великою люди­ною, як Леонід Жаботинський. А він після каже: “Я тобі розкажу, як я на грабарці працював, як робили насип дамби між Лютежем і Деми­довом”. Прізвища людей назвав, які з ним працювали.

Саюк Володимир: Я зачитаю статтю Івана Єрченка за розповіддю Івана Мельниченка, що була надрукована в газеті "Вишгород” 28 жов­тня 2006 р., №43, "Де підписали мир(версія)”.

- Одного разу житель села Кругів Іван Микитович Мельниченко, який сам родом з Лютежа, розповів мені таку історію. Під час весняної повені на річці Ірпінь із Демидова до Лютежа два-три тижні і більше людей перевозили човнами. Дорога Димер — Київ була на той час стратегічною, оскільки кордон Радянського Союзу з Польщею прохо­див у Житомирській області. Першочерговим завданням стало зроби­ти через ірпінську заплаву земляний насип. На той час по ірпінському болоту проходили два русла річки, старе — біля Демидова, а нове — там, де зараз залізобетонний міст. Для будівництва дамби було виді­лено багато підвід-грабарок із села Лютіж. Між старим і новим рус­лами річки Ірпінь — великий плоский піщаний курган довжиною більше 100 метрів, що мав назву в народі "Церковне”. На ньому тоді вже не було ніяких будівель, і землю для насипу, в першу чергу, поча­ли брати звідти. Спочатку все йшло добре, потім з'явилися людські кістки червонуватого кольору (знак того, що це було давнє поховання). На грабарці працювало багато старих вояків І Світової війни. Вони самовільно побоялись зносити братську могилу, а надіслали свого обліковця до керівництва. Повернувшись, обліковець наказав: "Все в дамбу”. (Це й не дивно. Імперська Росія, наскільки це було можливо, намагалася викорчувати пам'ятники старовини, бо завжди була заці­кавлена в тому, щоб Україна не мала своєї історії).

Невисокий грабарник знайшов велику людську кістку (від коліна до стегна), приставив до своєї ноги: вона була довша, ніж вся його но­га. Із нього почали сміятися, що він годиться в дітки тому далекому предку. Образившись, він швидко поніс кістку до свого воза...

Історія України-Руси свідчить, що на річці Ірпінь загинули татар­ські принци Тимур і Дивлат. Можливо, "Церковне" і є братська моги­ла на місці великої битви, з якої почалося визволення України-Руси від монголо-татарської навали. Археологи повинні здійснити розкоп­ки на місці, де був насипаний курган. На щастя, місце плоского курга­ну "Церковне" збереглося. Навесні, або восени, коли виорані землі на заплаві, то колір землі, де був насипаний курган, — пісочно-сірий, а на заплаві — торф'яно-темний. Якщо їхати із Демидова на Київ, то мет­рів за 50-70 до мосту із правого боку є підвищення грунту. Це і є місце кургану. Іван Єрченко, смт. Димер.

Саюк Володимир: Іване Григоровичу, може ще щось добавите?

Єрченко Іван: Більша нічого не буду добавляти, єдине у мене пи­тання, чому місце, де був насипаний курган, носить назву "Церковне"?

Саюк Володимир: Згідно книги Лаврентія Похилевича "Сказания о населенных местностях Киевской губернии" [60] на острові, між двома рукавами р. Ірпінь, з незапам'ятних часів був скит Межигірсь­кого монастиря з двома дерев'яними церквами: Усікновення голови Іоанна Предтечі (зверніть увагу на назву першої церкви) і Різдва Прес­вятої Богородиці, які, ймовірно, побудовані в пам'ять загиблих воїнів під час Ірпінської битви 1320-х років. Довгий час мешканці села Лютіж ходили по 6 км. молитися і звершувати духовні потреби в ці дві церк­ви упом'янутого скиту. Ці дві скитські церкви були розібрані, 1800 року з них була побудована Лютезька Богородицька церква. У Деми- дові була Михайлівська церква, побудована 1762 року. До побудови церкви мешканці Демидова, ймовірно, відвідували ці дві скитські цер­кви. Ось чому ця місцина на острові р. Ірпінь носить назву "Церков­не".

Достовірність інформації, викладеної мною у приведено­му вище свідченні, підтверджую

підпис (Єрченко І. Г.)

12 вересня 2013року

2. Свідчення Пашука Оксентія Івановича [65].

Саюк Володимир: Кожен день життя, його, як кажуть, Бог посилає і нічого на нього обіжатися. Оксентію Івановичу, декілька днів тому я з Вами говорив. Ви розповідали, як насипали цю дамбу, і з яких місць брали землю і про цей курган на острові, і що під час насипання грун­ту з нього було багато людських кісток, і що частину їх завезли і похо­вали на кладовищі села Демидів, а частина пішла в дамбу. Давайте почнемо так, я буду задавати питання, а Ви, будь ласка, відповідайте.

- Ваше прізвище, ім'я, по-батькові?

- Пашук Оксентій Іванович.

- Рік народження. місяць, дата, Ваша адреса мешкання?

- 1924-й, 28 лютого, Демидів, вул. Садова, буд. 21.

- Розповідайте, будь ласка, коли почали дамбу насипати через за­плаву річки Ірпінь від Демидова до Лютежа, які це роки були?

- Бачте, це ж трудне діло, я тоді пацаном ще був. Десь у 1929 р., а може пізніше.

- А закінчили коли насипання дамби?

- А закінчили... Довго робили... Може, 1935 рік.

- Ви говорили, що 1934 рік?

- Може, 1934 рік. Довго дамбу будували.

- Звідки брали грунт, з яких місць? Крім цього кургану, звичайно. Звідки насипали дамбу?

- Брали землю із під лісу, велося насипання дамби зі сторони Лю- тежа до нового русла р. Ірпінь. Брали землю від села Демидів, де люди багаті жили, їх розкуркулили, у них забрали їхні землі, там і зараз видно ями розкопані. Насипання дамби велося зі сторони Демидова, через старі русла р. Ірпінь був дерев'яний міст довжиною до 200 мет­рів (до острова). По новому руслу річки Ірпінь в начальний період будівництва дамби плавала землечерпалка, яка углиблювала дно річ­ки (мосту не було). Хазяїн землечерпалки — німець Келлер. Коли в Німеччині відбулася зміна влади (до її керма прийшов Гітлер і нацис­ти), то він землечерпалку продав і виїхав у Німеччину.

- А зносили курган і землю брали з нього потім?

- Коли роботи майже закінчили (не було засипане старе русло рі­чки Ірпінь біля села Демидів), то перший весняний паводок трохи розмив дамбу. За літо до зими дамбу насипали повністю. Так той курган на острові ще не був зайнятий. Наступний весняний паводок сильно розмив дамбу і для заповнення розмивів дамби не вистачало землі. Крім грунту, який брали із села Демидів і біля лісу зі сторони села Лютіж, поча­ли розкопувати курган. Курган, він лентою так тягнувся-через острів до дамби і на тій стороні дамби також був. Довжину мав метрів сто. Розко­пали той курган і забрали в дамбу всю землю.

-1 в тій землі із кургану появилися кістки?

- Ну, я того не бачив, як вони викопували їх. Але в грунті, привезеному із кургану, бачив кістки і багато їх було, черепи і кості людські. Говорили грабарі, що це напевно побиті поляки. Ми, пацани, туди гуляти ходили, а грабарі катали нас на підводах, так нам цікаво було кататися. А де ті кіс­тки ділися? На цвинтар села Демидів їх відвезли, викопали велику яму і там їх поховали.

- Відвезли на кладовище кістки?

- Так, але, можливо, щось і в дамбу поклали.

- Це був 1933-й рік, Ви казали?

- Так, 1933-й рік, голодовка. Тут народу було стільки, що страш­но — сім'ями наїзджали грабарі тії. Голодували люди, їдальня була для них спеціальна.

Достовірність інформації, викладеної мною у приведено­му вище свідченні, підтверджую

12 вересня 2013 року підпис (Пашук 0. І.)

3. Свідчення Єрко Євгенії Іванівни [66].

24 жовтня 1925 року народження, адреса мешкання: Демидів, Ки­ївська, 56.

Дідок Василь: Євгеніє Іванівно, що Ви можете розповісти про на­сипання дамби через заплаву р. Ірпінь від села Демидів в сторону села Лютіж, чи бачили Ви плоский курган на острові між двома рукава­ми р. Ірпінь?

Єрко Євгенія: Жили ми біля річки і моя мама мене брала часто з собою, коли йшла до річки Ірпінь прати білизну, то весь час кидався в очі мені той плоский курган на острові по праву руку від дамби. Наша хата була третьою від початку дороги на Лютіж. Коли почали дамбу наси­пати, то у нас у дворі грабарники ставили коней на ніч. А потім нас знесли, так як хата попадала під трасу нової дороги. Нам виплатили компенсацію і побудували ми нову хату на батьковій землі, зараз це вул.. Київська, 56.

Достовірність інформації, викладеної мною у приведено­му вище свідченні, підтверджую

12 вересня 2013 року підпис (Єрко Є. І.)

Комісія засвідчує достовірність підписів Єрченка Івана, Пашука Оксентія, Єрко Євгенії, що надали вищенаведені свідчення.

Голова комісії підпис (Дідок В. О.)

Члени комісії підпис (Костюченко В. Й.)

підпис (Івакін В. Г.) підпис (Саюк В. П.)

12 вересня 2013 року

Відкритий лист директору "Роскартографія", індекс 117997, ГСП-7, м. Москва, вул. Кржижановського, 14, корпус 2.

Уважаемый господин директор "Роскартографии"!

К Вам обращаются с Украины от Демидовского сельсовета Киевс­кой области со следующей убедительной просьбой. В 1931-1933 годах для Киевского укрепрайона выполнялись работы по возведению зем­ляной плотины длиной 1200 метров на пойме реки Ирпень возле села Демидов. По свидетельству старожилов земляная плотина средней висотой 6 метров возводилася на месте древних захоронений (плоский курган на острове реки Ирпень высотой около 2 метров, длиной по­рядка 100 метров). Насыпь грунта производилась поверх захоронений и меньшая часть плоского кургана ушла в тело плотины, а большая его часть осталася в стороне. При восстановлении разрушеной от раз­мыва уже насыпаной плотины катастрофическим паводком весной 1933 года грунт оставшегося плоского кургана был уложен в отверст- вие плотины на острове длиной 65 метров и глубиной до 4,5 метров, а останки (кости) погибших были перезахоронены на сельськом кладо­вище, поныне действующем. Для составления технического проекта плотины в 1931 году была проведена топографическая сьемка местно­сти. Для определения обьемов земляных работ необходима крупно­масштабная топографическая сьемка масштаба 1:5000 или хотя бы 1:10000. В Киеве, в украинском картгеофонде есть топографические карты только масштаба 1:25000 сьемки 1932 года, при этом масштабе плоский курган на карте не показан, а топосьемки более крупных ма­сштабов сохраняются в Москве (такую нам дали информацию). Топо­графическая сьемка местности масштаба 1:5000, или 1:10000 в районе острова реки Ирпень возле села Демидов даёт возможность опреде­лить точно место, площадь и высоту плоского кургана, то есть опреде­лить обьем древних захоронений, вынести и закрепить на местности контуры братской могилы, а время проведения сражения можно определить по результатам археологических раскопок методом изо­топного анализа останков (костей) погибших (такая возможность су­ществует). По информации летописей, а также других источников в районе поймы реки Ирпень возле села Демидов 17 июля 1651 года состоялся бой полков казаков Богдана Хмельницкого и литовского войска князя Януша Радзивилла, а ещё раньше в мае 1323 года состоя­лась битва литовско-древнерусского войска с войском Золотой Орды и её васалов, в которой ордынцы потерпели крупное поражение — бы­ли разбиты наголову. На месте битвы наших предков с войском Золо­той Орды, а также бою казаков Б. Хмельницкого с литовским войском 17 июля 1651 года небходимо воздвигнуть памятники — долг потом­ков отдать дань уважения подвигу древних защитников нашей Земли.

Если у Вас в "Роскартографии" сохранилась топосьемка 1931 года по оси земляной плотины на острове реки Ирпень возле села Деми­дов масштаба 1:5000 или 1:10000, или ещё более крупного масштаба, то убедительно просим прислать почтой ксерокопию карты по адре­су: 07335, Украина, Киевская область, Вышгородский район, село Де­мидов, сельському председателю Дидок В. А.

С уважением,

Демидовский сельський председатель подпись (Дидок В. А.)

Бывший топограф, инженер-гидротехник, краевед подпись

(Саюк В. П.)

У зв'язку з тим, що між державами Російська федерація і Україна затіяна війна, то лист, який подається, не був надісланий адресату.

Будемо надіятися, що ця гібридна війна між двома державами скоро закінчиться і лист директору "Роскартографії" буде надіслано поштою з номенклатурою мапи, і, можливо, цю топографічну мапу крупного масштабу знайдуть і ксерокопію її надішлють у Демидів, у сільську раду.