Вікінґи і варяги
З VIII по X ст. існувало лише два типи торговельних поселень у Євразії: на сході був перський var, варіант східного міста (приватної власності) або поєднання вару з класичним полісом; на заході більш-менш постійне місце для мандрівних купців називалося Германською vik (латиною portus) і було поруч з городищем чи резиденцією єпископа.
Кордон між поселеннями типу υar і vik проходив по річці Ельбі.В обох типах поселень місцеві чи іноземні робітники ставали на службу до купців як охоронці, найманці та моряки, як це пізніше робили козаки в Східній Європі. На захід від Ельби тих людей називали вікінгами, на схід — варягами (Vceringr). Час від часу робітники боролися за незалежність від своїх наймителів. Чудово знаючи справу, вони, як правило, досягали успіхів, хоча середньовічні хроністи й називали ті несподівані і самовільні акції «дивами» та «трагедіями». Марно намагатися визначити національність вікінгів і варягів. Вони її не мали. Це були просто професіонали, готові стати на службу до будь- кого, кому потребувалося їхнє вміння і хто міг платити за роботу.
Прибутки ще більше зміцнювали торгове співробітництво між морськими та степовими кочовиками, а також між степовиками та їхніми пособниками — вікінгами, варягами та іншими. Яскравим прикладом цьому можуть служити предки сучасних угорців: саме угорські (з-над Обі та Іртиша) річкові кочовики стали партнерами тюркських степовиків.