Рунічні написи як історичне джерело
На відміну від рунічних текстів старшого φyτapκa∕∕wiΛαr⅛1, майже всі з яких вирізьблені на переносних об’єктах, тексти молодшого футарка викарбувані переважно на великих кам’яних плитах.
Походження традиції встановлення цих меморіальних плит невідоме: дехто з учених (скажімо, Оле Кліндт-Єнсен) висловили припущення, що це було наслідуванням англійських кам’яних пам’ятників2. Так чи так, використовували два типи каменів: давніші, bautasteinar (що нагадують давньотюркські balbal)y були більшими, пізніші, runsteinar, дещо меншими. В останній чверті X ст. на каменях в стилі Єллінґ у Ютланді були викарбувані піктографічні й, як правило, декоративні зображення, що не мали прямого зв’язку з текстом (бл. 960—1000 рр., стиль Маммен; бл. 990—1050, стиль Рінґерікі; 1050—1170, стиль Урнес)3.Меморіальний пам’ятник складався з кургану, або могильного горба, і одної чи кількох кам’яних стел з рунами й без. Власне пам’ятник називався kumbl∖ цей термін звичайно вживався у множині й первинно означав «знак», «пам’ятник»; пізніше він прикладався також і до «могильного горба». Часом кілька каменів були викладені у формі корабля — що відбивало корабельні поховання «епохи вікінгів», — й мали назву «корабель» (skepi DR 230). До меморіалу міг також увіходити дерев’яний стовп чи вертикальний «шток» (stafRY.
Меморіальні камені рідко встановлювалися на справжніх могилах5; частіше їх ставили там, де було найкраще їх видно: в місцях зібрань, тінґів (?ing), у церквах, на перехрестях чи біля мостів. Багато з них було присвячено родичам, котрі загинули на чужині6.
Два письмові джерела надають нам відомості про давньоскан- динавські поховання, ці дані переважно підтверджуються археологічними знахідками.
Перше джерело — повідомлення арабського мандрівника Ібн- Фадлана (922 р.), який був свідком поховального спалення і корабельного похорону ще не слов’янських русів на території Волзьких булгар.
Він розповідає про встановлення дерев’яного стовпа на могильному горбі: «Посередині цього [кургану] вони встановлюють товстий стовп з деревини khadank [що скоріше за все мало давньоскандинавський відповідник runakefli} й на ньому пишуть ім’я людини [небіжчика] й ім’я князя Русів»7. На жаль, жоден з цих дерев’яних стовпів з рунічним чи будь-яким іншим текстом не зберігся у Східній Європі, лише в Гнєздово (під Смоленськом) був знайдений стовп, але без написів8.Друге джерело — відповідний фрагмент із «Саґи про Інґлінґів» Сноррі (розділ VIII):
«Одін запровадив у своїй країні ті закони, що були раніше в Асів. Він постановив, що всіх небіжчиків слід спалювати на вогні разом з їхніми статками; він сказав, що кожен може прийти до Вальгалли з тим скарбом, що мав із собою на вогнищі, і зможе користуватися тим, що сам закопав у землю. Попіл слід кидати в море чи закопувати в землю. Для знатних осіб треба насипати кургани в пам’ять про них. А всім, хто виявив мужність, слід ставити надгробки (bautasteinar)∖ і цей звичай потім існував довго»9.
Важливість рунічних написів як історичного джерела не можна переоцінити; упродовж двохсот п’ятдесяти років (бл. 800—1050) вони є єдиним з доступних тогочасних писемних джерел із Скандинавії й у переважній більшості випадків зберегли свою первинну форму. І все ж ці надзвичайні документи мають слабкі місця. Більшість з них винятково стислі й шаблонні. Окрім деяких данських королівських надгробних каменів, більшість — це особисті свідоцтва обмеженого вжитку. Лише деякі містять інформацію, що дозволяє їх датувати. Хронологію ж більшості встановлювали лише за археологічними, руно* знавчими та мистецькими історичними критеріями10. Неможливо точно датувати якийсь окремий напис, за винятком рідкісних випадків, коли згадуються історична особа чи подія.
Більшість з рунічних каменів і досі стоять там, де були встановлені, й таким чином підтверджують зв’язок між названими в них людьми й тамтешньоі^територією.
Як правило, рунами записано ім’я того, хто зводив камінь, і того, на честь кого його зведено; часто додається опис цього чи того, або й обох, зокрема, якщо вони були членами дружини. Отож фахівці з ономастики й лінгвістики мають важливе першоджерело, хоча й часто ім’я, що з’являється на одному камені в певній місцевості, не повторюється на жодному іншому, що унеможливлює відшукати який-небудь зв’язок між ними.Надгробки, встановлені в пам’ять про тих, хто мандрував на чужину, містять особливо цінний матеріал як тогочасні відомості про діяльність вікінгів за морем. Інші увічнюють громадські події, такі як прокладання дороги. Деякі, що стоять біля мостів та гребель, були зведені на честь померлих родичів, відбиваючи християнську надію, що вони легко перейдуть до потойбічного світу. Ще інші позначаиоть місця асамблей (?ing), де влаштовувалися прийоми при місцевому дворі чи приймалися судові рішення щодо землі, зокрема щодо її успадкування.
Таким чином, відомості з написів додають багато до наших знань про давньоскандинавські соціальну структуру, релігію, мистецтво, внутрішню діяльність і походи за кордон, як торговельні подорожі, так і набіги вікінґів. На жаль, написи короткі й часто містять багато незрозумілого. А проте мусимо дякувати, Що тогочасні джерела дійшли до нас, і намагатися розшифрувати 1?Hift зміст, зокрема де є дохристиянські написи, як на камені Рьок, Спарльоса або камені з Челвестена (Kalvesten).
Для того щоб було легше персоніфікувати термін «вікінґ» чи «варяг», вся приступна інформація про 1266 осіб, які діяли в період між 800-м і 1100 роками й чиї імена (а частково й відомості) були представлені на меморіальних каменях, наводиться в додатку 1 під назвою «Рунічний вікінґівсько- варязький «Хто є хто».
Старший рунічний футарк складався з двадцяти чотирьох літер і був спільним для всіх Германських мов. Останні рунічні пам’ятки, написані цим алфавітом, були знайдені в Скандинавії й датуються прибл. 600—650 рр. По тому в Скандинавії настав стап’ятдесятирічний період, коли не з’явилося жодної писемної пам’ятки.
Дальші відкриті написи датуються прибл. 800 роком і виконані іншим рунічним алфавітом, що використовував шістнадцять рун і має назву молодший футарк. Цей алфавіт знайдений у двох різних формах: данський футарк, очевидно, старший з двох, і шведсько-скандинавський (норвезький) футарк, який також має назву «короткостовбурні руни» (норвезькою Stuttruner, німецькою Stutzrunen), або руни Рьок.У цьому розділі ми розглянемо рунічні написи «епохи ВІКІНГІВ», складені цими алфавітними формами між 800-м і 1100 рр.
їх хронологія спирається на руни з Данії і виглядає таким чином11:
Переважна більшість свіарсько-шведських написів, в основному з Уппланду і Сьодерманланду, відповідають данському періоду постєллінґського типу. Вони починають з’являтися там близько 1020 р., однак досягають найбільшого поширення в середині XI ст. На 1100 рік вони вже були рідкісні, а невдовзі й зовсім зникли.