Перекладна релігійна література Скіфія = «Велика Швеція»
З доступними їм письмовими географічними відомостями ісландці запізналися вперше з перекладів латинських текстів, виконаних у XII ст. в бенедиктинських монастирях Тінґейрара (заснований 1133 року) та Мункатвера (заснований 1155 року), що належали до єпархїі Толар (утвореної 1106 року) в північній частині Ісландії.
Учені ченці займалися перекладом житій святих, апокрифічних (часто — маніхейського походження) діянь апостолів й, окрім цього, саґи про Александра Великого. Після їхньої християнізації ісландці пристосовували евгемеристичні уявлення до богів свого язичницького пантеону, подібно до того, як це робили римські та грецькі християни, і в результаті ісландські перекладачі часто підмінювали класичний пантеон (що був на той час невід’ємною частиною середньовічної християнської цивілізації) своїм північним. Так Top став на місце римського Юпітера або єгипетського Амона ; О^ін замінив собою Меркурія або Геркулеса ; Фрея — Венеру ; Фрейр — Сатурна ; Tip — Марса тощо. Замість латинських географічних назв ісландські перекладачі вживали свої власні існуючі означення. У церковних історіях — «Діяннях Св. Андрія» та «Діяннях Св. Філіпа» — класична географічна назва «Скіфія» виступає тепер у давньоскандинавській вуалі.У церковній історії («Ecclesiastica Historia») Євсебія з Цезареї (нар. 260-го, пом. 340 року) міститься такий уривок: «Між тим, Святі Апостоли та Учні нашого Спасителя були розкидані по всьому світові. Тома, за переказами, обрав собі Парфію, Андрій — Скіфію (,Avδp6ας δt τt∣v ∑κυτθсаксонців та скандинавів. Подорож з Гедебю до проходу Юпітера складала три тижні шляху. Звідси шлях вів до П’яченци, проходив через Етрубль, Аосту, Верчеллі і Павію.
У П’яченці обидва північних шляхи об’єднувалися з східним Ilians-vegr, тобто шляхом з долини Рони (Прованс), що брав початок біля Св.
Жілля, розташованого між Монтпельєром і Арлем. Зі Св. Жілля до Рима вів дев’ятиденний шлях. Затим дорога звертала до Луни і поєднувалася з морським шляхом з Сант’яґо де Компостела та -Іспанії.Інший відрізок вів з Луки до Пізи. Тогочасна Піза була центром, куди прибували великі торгові кораблі як з християнського, так із мусульманського світу. Останніми перед Римом великими зупинками були Сієна та Вітебро. Від гори Юпітера до Рима з помірною швидкістю можна було дістатися за шість тижнів.
Десь близько 1200-го р., після заснування Любека, було відкрито новий східний варіант дороги до Рима, означений нами • як шлях 2.2. Починаючись у Любеку, він пролягав через середину Німеччини до баварського Ауґсбурґа (Артленбург— Люнебург—Брауншвейг—Гослар—Ейзенах—МейнінГен—Вюрцбург—Ротенбург); з АуГсбурГа до Верони вела державна римська Дорога, відома з так званої Певтінґерової Таблиці (зберігається у Віденській державній придвірній бібліотеці), яка вела через Бреннерський прохід. Через Феррару, Болонью і Флоренцію вона продовжувалася до Рима. Шлях з Рима до Єрусалима проходив через Брундізі в Апулії по суші (Рим—Капуя—Салерно—Барі— Брундізі; чотирнадцять днів шляху), а затим морем до Акри через Дурраццо/Дуррес, також чотирнадцять днів шляху. Шлях продовжувався вздовж грецького узбережжя аж до острова Xioc в Еґейському морі. Звідси він прямував до Константинополя, далі — вздовж узбережжя Анатолії до острова Кіпр, а звідти — до Акри у Палестині, потім, по суші, до ріки Йордан (через Капернаум/Птолемаїс—Цезарею—Яффу) — приблизно п’ять днів шляху, до Єрусалима.
Мережа міжнародних шляхів у XII та XIII ст., як це описано в літературі Leidarvisir, охоплювала всю Західну (Англію, Фландрію, Францію, Іспанію) та Центральну (Фризію, Німеччину, Угорщину, Італію) Європу, а також грецьке узбережжя й острови, тобто найжиттєвішу частину Західного Християнства.
З Німеччини шляхи вели також до Угорщини, звідки можна було потрапити або на північний схід до Русі, або на південний схід до Константинополя. Однак у той час жоден з них не грав головної ролі у міжнародному сполученні.
В останній чверті IX ст. Північна Європа (за Огтере, Вульф- станом) була центром міжнародного сполучення. З центральної точки в Гедебю (Південна Ютландія) [або Бірки (шведської)] можна було досягти або до фінського Білого моря, через Каупанґ на Ослофйорді та Галоґаланд, або до балтійського фінського Tpyco.
Свідчення Адама Бременського 1070-х рр. (див. четвертий том цієї праці) відобразили останній період функціонування шляху «з варяг у греки», коли найбільш пожвавленим відрізком його був шлях з Гамбурга до Юмне (Воллін/Йом) з кінцевим призначенням у Новгороді. Однак ще існував додатковий шлях до прусського Самланду.
У додатку 4 подано давньоскандинавські тексти та переклади всіх трьох видів ісландської подорожньої літератури (с. 721 — 733).