Характер заселення Фінляндії

За археологічними даними, Фінляндія десь до 100 р. н. е. не мала постійних жителів.

Фінські вчені ототожнюють першу культуру залізної доби скан­динавського типу як культуру Погйола, описану в карело-фінському епосі «Калевала».

Ця культура, що, на думку лінгвістів, залишила у фінській мові десь 300 запозичених готських слів^[6], зникла бл. 800 р., очевидно, внаслідок зміни торговельних шляхів^[7].

Протягом доби, коли в комерційній історії Східної Європи домі­нувала Бірка (800—975 рр.), купці використовували такий тип судна, як фризький kogge. Спираючись на дані фінських топонімів, які міс­тять елемент kogge (наприклад, Kuggbole, Kuggen, Kuggenhamnsundet, Kuggsundet), вчені визначили головні торговельні шляхи тогочасної Фінляндії. Один з них ішов з Бірки (Уппланд) до Салтвіка й Лінеботе (тепер Лембьоте) на острові Аланд, а звідти чи повертав до Або (Турку), чи йшов прямо до Ганґете (тепер Ганко) біля входу у Фін­ську затоку, а далі до Пуркал (тепер Порккала). Звідти один шлях ішов на південь до Ревеля (Таллінна), а другий тягнувся вздовж пів­нічного узбережжя Фінської затоки, доходячи, після принаймні п’яти проміжних пунктів, аж до Виборга (Biinypi), де цей шлях уже з’єд­нувався з Невським шляхом^[8].

Навіть у 800—1200 рр. тільки деякі частини Фінляндії вздовж озерного маршруту з річки Кокемякі до Ладозького озера (на південь від лінії Порі—Ікалінен—Тампере—Міккалі—Сортавала)^[9] мали постійне населення. Типовим для характеру заселення країни виявилося те, що лише Каланд, прибережна смуга власне Фінляндії, пов’язана зі Швецією через острови Або й Аландські острови, був більш-менш заселений, натомість на решті узбереж Ботнічної та Фін­ської заток ніхто не жив, за винятком північного та західного берегів Ладозького озера, де оселилися карели, потрапивши туди вже зга­даним озерним маршрутом.

З другої половини XI ст. середньовічна Фінляндія підпорядко­вувалася шведському «Фінському» єпископству, а вже з 1220 р. мала власне єпископство в Або (Турку); першим єпископом був англієць Томас. Крім того, на її території була ще єпархія (данського) архі­епископства Лундського (незалежного від шведського короля після 1286 р.). Проте римські папи, що закликали до хрестових походів, надавали шведським королям титули за здобуті поганські території. 1216 р. папа Інокентій III (1198—1216) остаточно підтвердив права шведського короля Ейріка X Кнутссона (1208—121 б)¹⁰.

* * *

1249 року виправа ярла Бірґера в глиб Фінляндії (другий хресто­вий похід — похід на тавастів на річці Кокемякі) утвердила владу шведів над десь двадцятимильною прибережною зоною й започатку­вала послідовну шведську колонізацію цієї території. Тієї пори в країні фактично владарювали господарі трьох замків: Або (з титу­лом Advocatus, Praefectus Finlandiae або Partium Orientalium Praefectus), Тавастегуса (після 1249 р.) та Виборга (після 1273 р.).

Невдовзі Фінляндія зацікавила шведську корону, що боролася зі своєю аристократією, й отримала від неї свого Iagman-Z (най­давніша згадка 1324 р.; після 1407 р. у Фінляндії було вже два лаґмани). Проте високий статус Великого князівства Фінляндія дістала тільки 1581 р. Заснування 1249 р. домініканського монастиря в Або ознаменувало зародження постійної національної церковної культури¹¹. 1291 р. Маґнус І став першим фіном на посаді єпископа Або (Турку).

* * *

Приборкання балтійських вендів у середині XII ст. посприяло розвиткові мореплавства в Балтійському морі, стимулювало коло­нізацію узбереж Ризької та Фінської заток і призвело до боротьби між європейськими морськими державами за економічне панування над Фінською затокою і Невським шляхом. 1201 р. німець із Бремена єпископ Лівонський Альбрехт І фон Буксгевден заснував місто Ригу. 1219 р. Вальдемар II, король Данії, збудував замок у Ревелі (естонська назва «Tallinn» означає «Данське місто».

Фінляндія стала тоді ареною розгортання двох різних конфліктів. З одного боку, вона була фронтом боротьби «римо-католицьких» хрестоносців супроти «православної» Новгородської Русі (перший хрестовий похід 1157 р. мав релігійний характер, проте другий, по­чавшись бл. 1221 р. і закінчившись 1249 р., вочевидь передбачав економіко-політичні завдання). З іншого боку, до 1227 р. Фінляндія стала ареною суперництва між двома католицькими скандинав­ськими монархіями —Данією і Швецією (надто в 1130—1134 та 1191—1216 рр.) — і щойно народженим союзом німецьких торго­вельних міст Ганзою, що здебільшого виявлявся союзником Новго­рода.

Двома найсміливішими експедиціями з тих спроб утвердити своє панування (до 1240—1242 рр.) були морський напад шведів на новго­родське місто Ладогу 1164 р. і спільний новгородсько-карельський похід на шведську столицю Сіґтуну 1187 р. Великі битви — Невська (1240 р.) і на кризі озера Пейпус (Чудського озера), — що їх виграв новгородський князь Олександр Ярославич (Невський, 1236—1251), виявились поворотним пунктом в історії Східної Європи, бо зупини­ли наступ західного римо-католицизму (а згодом і західноєвропей­ської цивілізації) на православну Східну Європу.

Після тридцятирічної шведсько-новгородської війни (1293— 1323 рр., третій хрестовий похід) Нотеборґський (Noteborg/Ope- ховец/Pahkinasaari) договір, укладений 1323 р., трохи нормалізував ситуацію¹².