ЕПІЛОГ

Згідно канонам жанру наукової монографії у заключній її частині подобається сформулювати основні висновки, яких дійшов автор у процесі свого дослідження. Не певен, що зроблені мною в цій книзі спостереження та висловлені мір­кування неодмінно потребують бронзи чи граніту.

Автору уявляється спірним, поширене у науці положення про те, що літописні «княжіння» східних слов’ян VIII-ІХ ст. мали належним чином сформовану соціальну й політичну форму організації і несли в собі зародки державності чи без­посередньо передували їй. Схиляюсь до думки, що східно­слов’янські «племена» являли собою не вищу форму первіснообщинного ладу, а були проміжним типом соціаль­ної й політичної організації. Воєнна демократія була почат­ковою фазою політогенезу, але ця політична структура не передувала, як донедавна вважалось безпосередньо держав­ності, а змінилася іншими переддержавними формами соці­ально-політичної організації. Утворення перехідного типу від племінного до ранньодержавного ладу співвідноситься із такою специфічною формою соціополітичної організації, як chiefdom — вождество (термін Елмана Сервіса). Влада пле­мінних вождів спочатку опиралась на престижі й авторитеті. Але на цьому етапі ще не відбулося присвоєння князем виключних прав на всю сферу компетенції родоплемінних ор­ганів самоуправління. Утвердження у Києві династії Рюрико- вичів на початку 80-х рр. ІХ ст. (за непевною і вельми недоладною літописною хронологією) поклало початок фор­муванню більш досконалих форм організації влади і, вочевидь, суспільно-політичної структури організації місцевих спільнот.

Однак, цей процес спливав повільно і хворобливо. Зру­шення у структурі їхнього володарювання сталися лише за правління княгині Ольги, реформування якої дали справж­ній поштовх до формування державності на Русі.

Правління Ярослава ґрунтувалося на відновленій ним по­літичній практиці Володимирового володарювання, якому він надав більшої респектабельності й ореолу царственності. Поділ земель між синами Ярослава, здійснений після його смерті призвів до змін в організації її політичної системи. Пе­рехід від «corpus fratrum» тобто від моделі братерської сім’ї, у якій не існувало авторитету старшого брата до сеньйорату, який закріплював за старшим у родині сином права батька обумовив зміни у структурі верховної влади: відтоді вона де­далі більше набувала поліцентричних рис. Принцип старій- шинства, доповнений вотчинним правом на князівському з’їзді у Любечі 1097 р. не поклав край протиріччям у між- князівських відносинах, але певною мірою сприяв організа­ції державно-політичної системи Київської держави на федеративних засадах.

Економічну основу на яку опиралась князівська влада визначала система централізованої експлуатації при незнач­ній питомій вазі феодальних елементів.

У пам’ятках давнього київського літописання не відкла­лося достовірних архаїчних уявлень про природу князівсь­кої влади. Відтворюючи життєписи перших київських князів староруські літописці надихалися не усними чи народно-мі- фопоетичними уявленнями про владу, а вже готовими літе­ратурними взірцями. З таких готових сказати б лекал, наприклад, був викраяний портрет князя-язичника Свято­слава Славного. Ідеал християнського володаря був підказа­ний давньоруським книжникам біблійною спадщиною, яка була універсальним джерелом формування політичної куль­тури та ідеології для всього середньовічного світу. Окрім того, у пам’ятках давньоруської писемності ХІІ-ХІІІ ст. роз­вивається думка про ідеального володаря як праведного князя. Істинний князь — той, який для свого народу уособ­лює правду («князи мира сего правда»). Ця думка обґрун­товується на основі християнського вчення про боговста- новленість влади. Князь, який підкоряється закону правди і як добрий пастух береже свій народ від кривд залишається гідним свого високого покликання і відповідає своєму висо­кому призначенню

Влада середньовічного правителя, який подолав життєвий поріг набуває у свідомості сучасників якісно нового виміру. Князівська влада у посмертній риториці староруських книж­ників вивищує свій статус, набуваючи яскраво окреслених відповідною лексикою царственних рис. Кончина володаря для його підданих була насправді невимовним, сповненим есхатологічних очікувань потрясінням. Вона означала за­вершення певного проміжку часу і настання тимчасового хіатусу — перерваності плину часу. Зупинка часу, спричинена смертю володаря сприймалася за середньовіччя як ката­строфа — своєрідний «кінець світу». Ось чому такі глухі, ска­зати б, часи були сповнені безкарними грабунками та іншими безчинствами настраханого простолюду. Утвердження на ве­ликокнязівському престолі нового володаря відновлювало звичний плин часу, а з ним порядок і спокій у житті спіль­ноти.