Депутатський запит народного депутата П. М. Мовчана

Міністру культури України Кулиняку М. А.

Як відомо, зимою 1240-1241 років татарські війська хана Батия пройшли через північ України і внаслідок військових і дипломатич­них дій всі князівства Київської Русі були підкорені.

Місце Ірпінської битви знаходиться біля села Демидова Вишго- родського району за 50 метрів від мосту через річку Ірпінь в напрямку з Києва з лівої сторони дороги.

У 30-ті роки минулого століття, коли кордон опинився за Новог- рад-Волинським біля Корця, під час будівництва стратегічного шосе через заплаву річки було вирішено насипати дамбу до відміток вище рівня повеневої води. За свідченням старожилів грабарям було нака­зано брати грунт з великого плоского кургану названого в народі “Це­рковне". Багато людських кісток, червоних від давнини, потрапило зі старовинної братської могили в основу дамби автодороги.

На даний час плоский курган має форму зрізаного яйця розміра­ми по довжині 120 кроків, шириною — 100 кроків, висотою 2-2,5 мет­ри з піщаного ґрунту, тоді як під час оранки ґрунт заплави має чор­ний колір. Для підтвердження віку поховання потрібно провести ар­хеологічні розкопки незалежною стороною.

На цей курган іде постійне зазіхання, аби його зруйнувати.

Пропонуємо взяти під захист і провести незалежне археологічне дослідження.

Народний депутат України підпис Мовчан П. М.

МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ

01601, м. Київ, вул. Франка,19

Телефон 235-23-78, факс 235-32-57

E-mail: info@mincult.gov.ua

_________ №____________________ Народному депутату України

На № 7.11.2011 1876/22/10 - 11 П. М.Мовчану

01-02/ 271 від 07.11.2011

Шановний Павле Михайловичу!

Міністерство культури України розглянуло Ваше звернення стосо­вно проведення археологічних досліджень кургану поблизу с. Демидів Вишгородського району Київської області і повідомляє наступне.

Беручи до уваги необхідність професійного вивчення історичної спадщини України Міністерство підтримує висловлені Вами пропо­зиції стосовно проведення археологічних розкопок вказаного об'єкта.

На жаль, Державним бюджетом України на 2011 рік Мінкультури не передбачено видатків на виконання таких робіт.

Крім того, враховуючи специфіку означених досліджень, рекомен­дуємо звернутись до Інституту археології НАН України щодо можли­вості організації спеціалізованої експедиції із залученням фахівців установи та вирішення питання фінансування її діяльності.

Зі свого боку Міністерство висловлює готовність оперативно опра­цювати необхідні для отримання відповідного Дозволу на проведення археологічних розкопок матеріали після їх надходження у встановле­ному порядку.

З повагою

Міністр підпис М. А. Кулиняк

Отже, коло замкнулося: тому, що коштів на археологічні дослі­дження у Міністерстві культури немає, та і в Інституті археології, який фінансується Мінкультури, їх також немає, тому прийшлося розрахо­вувати на підтримку населення району, на їх допомогу.

Шановні земляки!

Як відомо, взимку 1240-1241 років татарські війська хана Батия пі­дкорили Київську Русь. Поневолення тривало до битви на Синіх Водах у грудні 1362 року. Але, як свідчать джерела XVIII-XIX століть, наспра­вді більшість українських земель була звільнена раніше (виняток — Поділля) в наслідок перемоги над татарами в Ірпінській битві 1320 року.

Так, у 1319 році об'єднане литовсько-руське військо на чолі з вели­ким литовським князем Гедиміном розгромило татар під Володи- мир-Волинським, звільнило без бою Луцьк, Овруч, Житомир.

У травні 1320 року в битві на річці Ірпінь військо Гедиміна розгро­мило татар. У цій битві загинули князі татарські Т имур і Дивлат. Про ці події свідчать: "Історія міста Києва" Берлінського, "Історія Русів" Кониського, праці Карамзіна і Соловйова та інші джерела.

Отже, можна допустити, що місце Ірпінської битви знаходиться біля села Демидів Вишгородського району за 50 метрів від мосту через річку Ірпінь у напрямку з Києва і лівого боку автодороги. За свідчен­ням старожилів у 30-ті роки XX століття під час будівництва стратегіч­ного шосе та дамби через заплаву річки грабарями знайдено багато людських кісток. Більшість цих кісток з можливої братської могили потрапили в основу дамби автодороги.

Для підтвердження історичного періоду поховання необхідно провести археологічні розкопки. На запит народного депутата Украї­ни Павла Мовчана Міністерство культури України повідомило, що підтримує ідею проведення вишукувальних робіт, але, на жаль, дер­жавним бюджетом України кошти для цього не передбачені.

Враховуючи вищенаведене, звертаємося до пам'ятко- охоронців, краєзнавців, бізнесових структур, мешканців Київ­щини за допомогою і просимо надсилати свої благодійні внески на рахунок Київської обласної організації Українського товарис­тва охорони пам'яток історії та культури:

Р/Р 26001000031785

МФО 300023

В ПАТ "УКРСОЦБАНКУ"

Код 039222 14

Призначення платежу: “Для проведення археологічних роз­копок біля села Демидів Вишгородського району".

Наталія Булаєвська, заступник голови Київської обласної органі­зації Українського товариства охорони пам'яток історії та культури підпис

Володимир Саюк, громадський діяч, краєзнавець

підпис

Отже, розпочалося моє “ходіння по муках” по збору коштів на проведення археологічних розкопок. У першу чергу я звернувся до голови районної державної адміністрації п. Приходька О. О. і голови районної ради п. Носаля О. Ю. з проханням віднайти можливість ви­ділити із районного бюджету певну суму коштів на археологічні дос­лідження. Мені відповіли, що це неможливо, бо зайвих коштів немає, “бюджет тріщить по швам", кожна гривня на обліку. Але треба від­значити належне — районне керівництво: голова районної державної адміністрації, його заступники, голова районної ради внесли з особис­тих коштів від 250 до 1000 гривень пожертвувань кожен (список нада­ється). Мені надали можливість виступати на планових нарадах сіль­ських, селищного і міського голів, але успіх був дуже скромний. Із 28 сільських, селищного і міського голів благодійні внески внесли чет­веро осіб: Вишгородський міський голова Решетняк Віктор — 1485 гривень, троє сільських голів кожен по 1000 гривень, це Деми- дів — Дідок В. О., Богдани — Савиченко Т. І., Новосілки — Стукач Ми­кола через Доробалюк З. А., яка мешкає в Києві, масив Відрадний, вулиця Миронівська, але коріння її роду із Новосілок. Зрозуміло, коли міський голова Вишгорода Решетняк Віктор вніс добродійний внесок біля 1500 гривень, бо в місті, що входить у приміську зону Києва, ме­шкає понад 30 тисяч осіб і є маса підприємств, як державних, так і приватних, тобто з бюджету міста є можливість викроїти і пожертву­вати таку суму грошей.

Словацького Посольства надійшли папери на отримання гранту. Їх (папери) потрібно було заповнити англійською мовою і надіслати у Посольство Словаччини. Керівник археологічної експедиції кандидат історичних наук Івакін В. Г. ознайомився з паперами і резонно відмі­тив: “Хто ж розпочинає археологічні розкопки в кінці жовтня, на по­чатку листопада, попереду зима? Заповнимо папери в березні, отри­маємо кошти, а в квітні-травні наступного 2013 року розпочнемо роз­копки”. З легкою душею зателефонував Валентині Степанівній Руден­ко, що не треба турбуватися у вишукуванні коштів на археологію (правда, пройшло десь більше місяця після мого візиту до них, і якби віднайшлися певні гроші, то їх би надіслали на наш рахунок). Отже, всі зацікавлені в археологічних розкопках стали чекати весни. Десь в кінці лютого 2013 року я нагадав Всеволоду Івакіну потурбувати Посо­льство Словаччини. Через 2 тижні він мені повідомив, що відповіді від словаків немає. 18 березня 2013 року в селі Любимівка (Вишгородщи- на) відбулося вшанування світлої пам'яті видатного краєзнавця Лав­рентія Похилевича до 120-ї річниці його кончини, могила якого зна­ходиться біля місцевої сільської церкви Здвиження Христа Господньо­го (дивно, як більшовики цю церкву не зруйнували під час своїх атеї с­тичних компаній). На вшанування зібралася громадськість Вишгоро- дщини і був там голова районної ради Носаль О. Ю. Я йому доповів про ситуацію з наданням допомоги на археологічні розкопки від сл о- ваків, пан Носаль О. Ю. обіцяв розібратися. На початку квітня район­ний голова відповів мені, що гуманітарної допомоги від словаків не буде (видно передумали). Потрібно було кувати залізо, коли воно бу­ло гарячим: давали словаки кошти — потрібно було негайно їх брати, перезимували б ці гроші на рахунку обласного товариства охорони пам'яток історії та культури. Взагалі, коли два Посли давали згоду надати допомогу, то мені незрозумілим були дії словацької Амбаса- ди. Дії литовців зрозумілі: великий князь Гедимін — литовець, під його командуванням відбулася переможна Ірпінська битва литовсь­ко-українських військ над ординцями. Ніякого відношення словаки не мають до цієї події. Пов'язує Україну зі Словаччиною через українсь­ку діаспору Пряшівщина, це 210 українських сіл, де мешкає 100 тисяч осіб. За етнографічними ознаками пряшівські українці дуже близькі до лемків [18]. У XII-XIII століттях відбулася еміграція русинів Лемкі- вщини (південний схід Польщі і північний захід Закарпаття) на тери­торію Східної Словаччини, асиміляція їх з аборигенами — словаками, внаслідок у переселенців залишилася мова русинів (українська), а зовнішність — словацька, чи майже словацька. Отже, все повернулося на кола свої. Знову пишеться звернення до населення з проханням вносити добродійні внески на археологічні розкопки біля села Деми­дів Вишгородського району. Автор звернення — Савченко Григорій Петрович, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Звернення було опубліковане у районній і міській газетах "Слово" і "Вишгород" (додається).

Вельмишановний(а)_______________________________________

Київські обласні організації Українського товариства охорони пам'яток історії та культури і Національної спілки краєзнавців Украї­ни ініціювали за підтримки Інституту археології НАН України прове­дення у 2013 р. археологічних досліджень біля села Демидів Вишго- родського району Київської області.

Попередні історико-археологічні розвідки на території Демидова показали наявність у цій місцевості історико-археологічних пам'яток X-XVI ст. (городища, поселення, могильники).

Дослідники литовсько-польської доби української історії (М. Стрийковський, М. Володимирський-Буданов, М. Дашкевич, М. Любавський, Ф. Шабульдо) вважали, що саме поблизу сучасного села Демидів, на березі річки Ірпінь, на початку 1320-х рр. відбулася Ірпінська битва, де перемога литовсько-руського війська під проводом князя Гедиміна поклала початок визволення українських земель від монголо-татарського ярма.

Місце Ірпінської битви, могили загиблих воїнів досі не знайдені. Сучасні дослідники, посилаючись на письмові джерела, визначають її місцем околицю села Демидів. За свідченнями старожилів, у 1930-ті роки саме тут, під час будівництва дамби через заплаву Ірпеня, граба­рями було викопано багато людських кісток.

Твердження істориків, спогади старожилів спонукають до архео­логічного підтвердження ймовірності битви на річці Ірпінь.

Сподіваємося, що Ваша посильна фінансова участь дозволить провести археологічні розкопки і пролити світло на ще одну утаєм­ничену сторінку української історії.

Добродійні внески просимо переказувати на рахунок Київсь­кої обласної організації Українського товариства охорони пам'яток історії та культури:

Р/р 26001000031785; МФО 300023; В ПАТ “УКРСОЦБАНКУ"; КОД 03922214. Призначення платежу: “Для проведення археологічних розкопок біля села Демидів Вишгородського району".

З повагою і вдячністю за Вашу небайдужість до минулого нашої Вітчизни,

ГРИГОРІЙ САВЧЕНКО, голова Київської обласної організації На­ціональної спілки краєзнавців України, професор Київського націона­льного університету імені Тараса Шевченка підпис

НАТАЛІЯ БУЛАЄВСЬКА, заступник голови ради Київської облас­ної організації Українського товариства охорони пам'яток історії та культури

підпис

ВОЛОДИМИР САЮК, громадський діяч, краєзнавець підпис

Наслідки: благодійні внески від населення практично не надходи­ли. І тоді як не згадати про долю публікації в Україні рукопису “Пос­лання оріян хазарам”, даруйте — напрошується пряма аналогія зі збором коштів на археологічні розкопки біля Демидова. Надається передрук з книги Олексія Губка “Психологія українського народу" [19]. “У 1994-1995 роках з'явилися фрагменти великого манускрипту (263 шкіряних аркушів) “Послання оріян хазарам". За оцінками Між­народної експертної комісії 1934 р., рукопис відноситься до V століття до нашої ери. Утім, він заторкує і більш ранні події — ще трипільсь­ких часів. Встановлення точного датування “Послання" є справою над­звичайної великої наукової та політичної ваги. Адже кожне століття нижче позначки, встановленої нам, додає віку нації, державі та нашій мові. Як і “Велесова книга", це найстародавніша з відомих масштабних пам'яток древньої української мови та публіцистики.

Рукопис "Послання" протягом століть пережив небезпечну і кар­коломну історію, аж доки не потрапив до рук тих, хто був найбільше зацікавлений у ньому, тобто до національно свідомих українців. Зга­дується він у листі ректора Празького університету ще в 1666 р. У 1912 р. його придбав букініст В. Войнич. У 1975 р. з манускриптом зазнайомився дослідник слов'янських мов болгарин Джон Стойко. Він одразу відніс "Рукопис Войнича" до пам'яток української язичницької писемності. У 1995 р. редактор Київського журналу "Індо-Європа" Віталій Довгич оприлюднив у вигляді брошури, а потім книги окремі розділи раритету. Готується повніше видання "Послання" (ті розділи, які дозволив для публікації Д. Стойко, який не зрозуміло чому забо­ронив повне видання — жадає грошей?). Після знайдення "Слова о полку Ігоровім" та "Велесової книги" це, безсумнівно, третя за значен­ням знахідка в царині нашої стародавньої літератури. Поступаючись "Слову" в художності й інтелектуальній масштабності зображення (воно й не дивно: адже ці два рукописи розділяють століття), "Пос­лання оріян хазарам" у деяких істотних відношеннях навіть перева­жають його. А головне — "Слово" написане старослов'янською мо­вою, зразків якої у нас безліч, а "Послання" є раритетом нашої рідної української мови ще дохристиянської доби. Саме нею розмовляв на­род, а також і писав тоді.

В. Довгич марно вів принизливі переговори з великими фінансо­во-бізнесовими структурами. Ніхто не дав навіть невеликої суми на рекламу видання. І лише фірма "Мономах", директор фірми "Веле- сич" (уже назви ці засвідчують прихильність цих людей до своєї ста­ровини) Олександр Костиря і особливо президент видавни­чо-рекламного інформаційного агентства з веселою назвою "Такі справи" добродій Сергій Валентинович Данилов зрозуміли, що доля їх зводить з подією історичного значення. Пан Данилов не тільки пої­хав для певності разом із В. Довгичем до Сполучених Штатів, де в біб­ліотеці одного з університетів знаходиться рукопис цього безцінного манускрипту, але й виклав там значну суму за право зняти копію ра­ритету. І чи треба казати, що й уся ця поїздка і здійснення, як першо­го, так і другого видання проводилися за рахунок агентства "Такі справи". Так само Данилов С. посприяв підготовці до видання "Орія- ни” І. Кузича-Березовського, а також профінансував прекрасне видан­ня С. Плачинди “Міфи і легенди Давньої України”. І багато інших корисних для української культури справ він зробив. І справа не тіль­ки в тому, що його кров на ¾ була українською. Головне, що він був патріотом України, розумною, інтелігентною, делікатною, душевно тонкою людиною, яка усвідомлювала значення культури в нашому історичному поступові. Який зразок новітнім українцям для насліду­вання! У випадку з "Посланням” він не зупинився перед великими витратами аби зробити справу не тільки всенаціональної, але й все­людської ваги. Тим самим він уже обезсмертив і своє ім'я. І до болю шкода, що так трагічно рано обірвалося це прекрасне життя (був за­прошеним у Санкт-Петербург на наукову конференцію і там помер від інфаркту-Авт.). І хай інший дрімучий нувориш, насмоктавшись української крові, може дозволити собі проциндрити таку суму за один візит до казино чи до майстрині стриптизу, але не дасть і копій­ки на культуру, а тим паче на українську справу, — його ім'я, вкрите презирством народу, засипле пісок прокляття, ганьби і забуття. Адже були такі, що, повторюю, заявляли: "Лучше я отнесу эти деньги в ка­зино, чем дам на эти бандеровские штучки”.

Читати "Послання оріян хазарам” нелегко. Хоч і бачиш, що це твоя рідна українська мова, але ж усе таки це мова сивої давнини. Ба­гато слів незрозумілих. А потім ми невтаємничені в тонкості цієї п о- леміки і не завжди можемо зорієнтуватися, про що йдеться. І взагалі в теоретичних справах люди тоді мислили темно і важко, хоч у практи­чних — весело і ясно” [19].

Одіссея, яку пройшов В. Довгич при зборі коштів на публікацію "Послання”, в якійсь мірі аналогічна один до одного зі зборами доб­родійних внесків від населення Вишгородщини на археологічні роз­копки біля Демидова на ймовірному місці проведення Ірпінської бит­ви 1320-х років — видатної події в історії України. У спілці підприєм­ців Вишгородщини відповіли, що археологічні розкопки не на часі, на що була моя реакція: "Ну що, почекаємо ще 700 років”. Власниця бізнесу, з якою я був депутатом міської ради, на моє прохання надати 1000 гривень на археологічні розкопки відповіла, що вона справно сплачує податки і на історію коштів не збирається давати, але часто повторювала: “Ах, Суздаль, яка краса”! (Колись там мешкала і працю­вала). А один бізнесмен з Києва головному бухгалтеру його підприєм­ства, мешканці міста Вишгорода Цурканюк Надії, що просила пожер­твувати 1000-2000 гривень для історії України, відповів: "Денег не дам на эти Ваши бандеровские штучки”. А був ще і ворожий випадок. По місцю моєї роботи в Комунальному підприємстві житлового і кому­нального господарства (КПЖ і КГ) Вишгородської міської ради, де працював інженером з охорони праці, я звернувся з проханням до одного інженерно-технічного працівника, такого собі С., росіянина, родом із Сибіру: "Будьте патріотом України, внесіть, будь ласка, якусь суму, на яку ви спроможні, на проведення археологічних розкопок на ймовірному місці Ірпінської битви 1320-х років”. Він мені нічого не відповів, справа була в кінці робочого дня, а наступного дня, коли я прийшов на роботу, юрист КПЖ і КГ, з яким я в одній кімнаті працю­вав, мені сказав: "Вчора вечером приходив С. і відповів, що він патріот Росії, що ніяких грошей він вносити не буде і всіх патріотів України він посилає на... (нецензурне слово)”. Мене це дістало, таку нахабну поведінку не можна було пробачати, залишати без належної відповіді: "Як же це так, живе в Україні, їсть її хліб і до хліба, споживає вироще­не і виготовлене народом України і посилає цей народ в абсолютній більшості на три літери”. Пішов я до директора КПЖ і КГ Шенен- ка М. П., розповів йому про цю подію і прошу, що викликайте С., потрібно його ставити на місце. При громадянинові С. відбулася рі зка розмова, під час якої на пропозицію п. Шененка М. П. домовилися, що С. внесе 200 гривень на археологічні розкопки (як кажуть, з поганої вівці хоча би жмут вовни) і про цей випадок забудемо, звичайно, після його вибачення. Думаєте, пожертвував 200 гривень (пропивав кожен місяць більшу суму), тягнув гуму, десь через півроку розрахувався по сімейним обставинам і поїхав до колишньої дружини не в Сибір, а в Кіровоградську область України. Правда, перед від'їздом признав час­тково свою помилку: "Треба було посилати на три літери не всіх пат­ріотів України, а конкретно одну людину”, тобто мене. Ну що ж, і на цьому спасибі! Прошу зрозуміти, що сказане вище, не відноситься до абсолютної більшості росіян, мешканців України. Степаненко Мико­ла, колишній полковник міліції, пізніше голова Київської обласної організації Народного Руху України, ініціатор Рушника Національної Єдності, на якому кожна область України залишала свої вишивки, розповідав, що мешканці Донбасу (біля половини із них — етнічні росіяни) тримали першість у роботі над Рушником. Вони говорили: “Для нас, росіян, Україна, Донбас — наша Батьківщина, тут народили­ся, виросли і мешкають наші діти, внуки”. До речі, синьо-жовтий стяг, найбільший на ту пору державний прапор України, розміром 45?30 метрів було пошито в Донецьку швачкою і майстром по ремонту швейних машинок, етнічними росіянами, уродженцями російськомо­вної частини Брянщини. І те, що зараз відбувається на Донбасі, — ро­бота колишнього керівництва регіону, московської п'ятої колони; з подачі В. Путіна мирна демонстрація в Донецьку 28 квітня 2014 року на підтримку єдності України була побита і розігнана найманцями Росії при нейтралітеті чи навіть сприянні міліції [71]. В Одесі 2 травня 2014 року [73] цей номер не пройшов. Російські найманці за допомо­гою військ спецпризначення — "туристів” із Росії планували підняти антиукраїнські повстання і взяти владу у Харкові, Запоріжжі, Херсоні, Миколаєві, але з цього нічого не вийшло, мешканці цих міст їм це не дозволили. Російська анексія Криму і агресія Росії на Донбасі об'єднала народ України, викликала сплеск патріотизму і коли з по­дачі В. Путіна при В. Януковичу Збройні Сили України були розвале­ні, практично їх не було, то захист своєї рідної держави, неньки Украї­ни взяли в свої руки добровольчі батальйони, волонтери взяли на себе їх постачання амуніцією, одягом, медикаментами, харчуванням та іншим, вони (добровольчі батальйони і волонтери) зіграли надзви­чайну роль [72]. Зверніть увагу, при подачі інтерв'ю українському телебаченню з передової лінії фронту на Донбасі, кожен другий укра­їнський боєць розмовляє російською мовою, це ж стосується і волон­терів, мешканців російськомовних українських міст: тож про який їх утиск зі сторони України на мовному грунті може йти розмова? Про­тягом 10 років з 1992 року мені, як керівнику районної організації На­родного руху України кожен рік прийшлося відправляти в Західну Україну на Різдво і Великдень дітей-школярів Вишгородського райо­ну, щоб вони там у сім'ях західняків відсвяткували ці свята і вчилися українським звичаям, забутим при радянській владі у Східній та Центральній Україні. І був такий випадок: батько, етнічний росіянин, вже на вокзалі міста Києва умовляв вчителів, супроводжуючих ді- тей-школярів у поїздку в Західну Україну, на Різдво, щоб взяли його дитину-школярку і, звичайно, йому не відмовили.

Мої досить часті зустрічі і регулярні виступи перед головами гро­мад сіл і селищ району, перед депутатами Вишгородських міської і районної рад успіхів не мали — благодійні внески практично не над­ходили. Звернувся до народного депутата України, лідера партії "Сво­бода" Тягнибока Олега з проханням допомогти коштами на археоло­гічні дослідження. Він передав справу про Ірпінську битву голові Київ­ської обласної організації партії "Свобода", депутату обласної ради, останній зробив спробу отримати кошти в обласній раді, але з цього нічого не вийшло. Я почав впадати в розпач. Кінець червня - початок липня 2013 року, а грошей на рахунку біля 12 тисяч гривень, а потріб­но — 30 тисяч гривень. Я вбив собі в голову, якщо доля так розпоря­дилася і перст її впав на мене, то потрібно довести до логічного кінця справу про Ірпінську битву, повернути українському народу золоту сторінку його історії, а для цього потрібно доказати три складові: від­булася ця битва чи ні?, якщо відбулася, то визначити час і місце про­ведення? Пізніше, коли три місяці по вихідним, у лютому-квітні 2014 року я відсидів у бібліотеці імені В. Вернадського, місто Київ, то зрозумів, що мені потрібно визначити тільки місце проведення битви, а це Білогородка чи Демидів? Питання, чи відбулася Ірпінська битва 1320-х років? і час її проведення довели визначні науковці, вчені — історики: Гваньїні О., Стрийковський М., Дашкевич М., Рогов О., Ша- бульдо Ф., Войтович Л. та інші. Питання, чому цю битву не визнають деякі наші вчені — історики?, пояснюється колоніальним минулим України: спрацьовують стереотипи, що першість повинна бути за так званим "Старшим братом" — Росією і як на це подивляться із-за зуб­частих стін "Білокам'яної"? Тому у підручниках історії згадують і ви­діляють Куликовську битву 1380 року, до речі, можливо, вигадану [20], а про Ірпінську, що відбулася на 60 років раніше і поклала початок звільнення України від ординської залежності, спостерігається дивне мовчання. Але підкреслюю: інформацію, що Ірпінська битва відбула­ся і час її проведення я дізнався пізніше, а до того це мені не було ві­домо. Отже, у кінці червня - початку липня 2013 року руба постало питання: де взяти необхідні 18 тисяч гривень на археологічні дослі­дження? Кинути справу пошуку істини про Ірпінську битву було не­можливо, невідомо коли з'явиться ще такий дивак, що це питання розкрутить? У мене була дача, 18 кілометрів на північ від Вишгорода, село Нижча Дубечня, землю під яку я отримав від Дніпровського спе- цуправління "Гідроспецбуд" (місце моєї праці) до приходу до влади Михайла Горбачова. Тоді це було проблемно: 7 років тягнулася бюро­кратична волокита, поки в 1984 році надали ділянку в 5 соток. Коли ми з дружиною були молодими, то дачу спільно обробляли, дружина Марія літом там і мешкала. У лютому 2010 року дружина померла, я постарів, тяжко вже на землі працювати, а доньці і внучці дача не дуже потрібна, донька Любов працювала перекладачем при зустрічі іноземних туристів, а внучка Анастасія навчалася на туристичному факультеті Київського педагогічного університету імені Драгоманова. Обоє (кожна) володіють трьома іноземними мовами провідних євро­пейських держав. Отже, розуміючи важливість проблеми Ірпінської битви, донька і внучка надали згоду на продаж дачі. По рекомендації сусідів — дачників дачу продали їх знайомим киянам, з масиву Вино­градар, у котрих двоє малолітніх діток. Враховуючи загазованість п о- вітря у Києві (більше мільйона автомобілів), дача малолітнім дітям дуже потрібна. Отже, четвертину від вартості дачі можна було внести на археологічні розкопки, не обідніли б. Але, чи пройшов розголос про продаж моєї дачі, чи була така пора, четверо підприємців внесли на розкопки по 1000 гривень, один — 2000 гривень. 5000 гривень внес­ло ПАТ "Оболонь" і 10000 гривень-каскад гідроелектростанцій Украї­ни (6 ГЕС на Дніпрі і Дністровський гідровузол, дирекція каскаду зна­ходиться у Вишгороді). Зв'язатися з ПАТ "Оболонь" допоміг п. Юреч- ко Микола, громадський діяч Вишгородщини. Голова наглядової ради ПАТ "Оболонь" Блощаневич Сергій Михайлович зустрів мене не дуже привітно, воно й зрозуміло, таких ходоків, як я, його відвідує чимало, і всі прохають допомогти коштами. Але пізніше, коли він ознайомився з матеріалами Ірпінської битви, то особисто потелефонував мені і пообіцяв переказати на наш рахунок добродійний внесок у 5000 гри­вень (найбільша сума, яку одноразово може пожертвувати ПАТ "Обо­лонь"). Генеральний директор каскаду гідроелектростанцій України Сирота Ігор Григорович при сприянні голови Вишгородської держав­ної адміністрації Приходька Олександра Олексійовича також перера­хував 10 тисяч гривень на проведення археологічних досліджень (якраз проходила пленарна сесія Вишгородської міської ради по земельним питанням і п. Сирота Ігор був присутнім на цьому пленарному засі­данні, де і я виступив перед депутатами зі своїми проблемами). На харчування археологічної експедиції надав продукти на суму 1000 гривень за свій рахунок директор супермаркету "Вишневий" Литви­ненко Микола (м. Вишгород). Підприємець м. Вишгорода Доброволь- ський Віктор, що виконував чистку і заправку картриджів комп'ютерів, вніс 50 гривень. Отже, набралося грошових добродійних внесків на суму 34933,5 гривень, включаючи кошти на харчування ар­хеологічної експедиції і від заправника картриджів, які не пройшли через банк.

Список осіб та організацій, що внесли через банк добродійні внес­ки на археологічні розкопки додається.

Надходження і перерахування добродійних внесків, 2012 рік

Отже, Київська обласна організація Українського товариства охо­рони пам'яток історії та культури на прохання керівника археологіч­ної експедиції кандидата історичних наук Івакіна Всеволода Глібовича перерахувала на інститут археології НАН України 25000 гривень для проведення археологічних робіт на ймовірному місці Ірпінської битви на острові річки Ірпінь біля села Демидів і в кінці серпня 2013 року розпочалися археологічні розкопки, які ніяких ознак Ірпінської битви не виявили. На місце розкопок було запрошено Єрченка Івана, автора статті в газеті "Вишгород" від 28 жовтня 2006 року “Де підписали мир (версія)”. Він підтвердив: "Копайте тут, на підвищенні острова річки Ірпінь". Але що шукати, коли після розкопок ніяких ознак битви не­має! Це пояснюється наступним: Мельниченко Іван, грабар із Лютежа, учасник розкопок древнього поховання при будівництві дамби розпо­вів Єрченку Івану про масове виявлення останків загиблих у 1975 році, коли йому було 70 років, а інформацію, що битва відбулася на річці Ірпінь 1320 року і про її значимість Єрченко Іван прочитав у книзі Г. Кониського "Історія русів" у 2006 році, тобто через 31 рік після розмо­ви із Мельниченком Іваном. У 1975 році Єрченко Іван про місце про­ведення битви не надав належної уваги, а коли перед ним постала значимість цієї події, то в живих Мельниченка Івана вже не було. Тому п. Єрченко І. звернув увагу на підвищення на острові Ірпеня. Дійсно, при оранці землі ця місцевість виділяється тим, що грунт сірий, пі­щаний, а на заплаві Ірпеня — чорний, торф'яний. Насправді, це під­вищення утворено природою. Згідно Бера закону положення, пояс­нююче причину підмиву берегів рік, що течуть у напрямку мередіану: в Північній півкулі — правих, в Південній — лівих. Це явище поясню­ється впливом обертання Землі, на яку діє Коріоліса прискорення. Ефект Бера закону сильно виявляється у високих і середніх широтах, він прямо пропорціональний масі води, що рухається, ясно проявля­ється тільки в долинах великих рік і майже не проявляється на малих ріках [21]. Але при повенях, коли велика маса води напливає на пра­вий берег, то відбувається намив зважувальних часток піску. Річка Ірпінь тече майже на північ. Отже, підвищення острова Ірпеня біля старого русла намите, що можна пояснити впливом повеней за тисячі років, що підтвердили і проведені розкопки.

Після проведення археологічних досліджень, коли не було виявл е­но ніяких слідів великої битви, керівнику експедиції Івакіну Всеволоду прийшлося перемістити людей і розпочати розкопки старого Деми­дова княжої доби, а мені довелося звернутися до інтернет-ресурсу: В. С. Павлик "Гидротехнические сооружения Киевского укрепрайо­на" [22]. Володимир Ткач, мешканець села Демидів, людина освічена, по фаху журналіст зацікавився Київським укріпрайоном, цією війсь­ковою спорудою, яка зіграла значну роль в обороні Києва. Фронт у 1941 році проходив по Ірпеню, в тому заслуга дотів укріпрайону, і в їхньому селі німецькі війська знаходилися 2 місяці із середини липня по середину вересня — небувале явище перших місяців війни

1941 року (19 вересня радянські війська залишили Київ). До речі, тому що по Ірпеню проходила передова, багато німецьких військових заги­нуло і в Демидові є німецьке кладовище біля сільського цвинтаря (ні­мці ховали своїх загиблих кожного окремо), яке розорюється щорічно і сіють на ньому зернові, садять овочі, правда, будувати хати селянам влада не дозволяє. Отже, В. Ткач отримав цю інтернет — інформацію в серпні 2013 року, із якої стало відомо, що гребля біля Демидова Ки­ївського укріпрайону насипалася з 1931 по 1933 рік, тобто могли збе­регтися свідки будівництва цієї дамби. Після невдач під час розкопок я за допомогою Костюченка Володимира, депутата Демидівської сіль­ської ради, аматора історії свого села, відвідав мешканців Демидова, яким було біля 90 років і більше. Першою була Бовтуненко Софія Іванівна, 1924 року народження. В їхній хаті мешкав керівник будівни­цтва греблі. Пригадує вона таку деталь, що він (керівник) приніс пі в- мішка грошей для оплати праці грабарів, гроші закинув під лавку і став обідати, чим шокував її матінку. По свідченню п. Бовтуненко С. роботи по укладанні грунту в дамбу розпочалися 1931 року, вона з весни 1932 року доглядала свого маленького племінника, бо його мати весною пішла в колгосп, який утворився того року в їхньому селі. До речі, племінник, якого вона доглядала — Кашка Микола Іванович — потім постав третім секретарем Києво-Святошинського райкому ком­партії, а після розпаду СРСР — заступником голови Українського товариства охорони пам'яток історії та культури. Грабарі укладання грунту в дамбу виконували своїми кіньми, яких залишали на ніч у їхньому дворі. На місце проведення робіт по укладанню грунту в дам­бу її не пускали — доглядала племінника. Ця жінка була загнана в Німеччину, Баварія, біля міста Ульм (недалеко витік Дунаю, другої по водності ріки в Європі), пробула на примусових роботах з літа

1942 року по травень 1945 року, коли на цю територію вступили війсь­ка США. Цікава наступна деталь: у 1941 році в їхній хаті мешкав німе­цький офіцер і коли він 1942 року відправлявся в чергову відпустку з фронту, то заїхав у Демидів, взяв адресу Софії Бовтуненко і, будучи в Німеччині, відвідав її, де вона працювала остарбайтером у бауера; передав їй передачу з дому, з України. Як бачите, серед німців також були гуманні люди при пануючій тоді нацистській ідеології. Іншою людиною, яку я відвідував, був Пашук Оксентій Іванович, 28 лютого 1924 року народження, мешкає в селі Демидів, вул. Садова, будинок 21, він надав дуже цінні свідчення (запис свідчень надається). Я до ньо­го приходив декілька разів і крім того, що задокументовано, Пашук Оксентій розповів, що до початку будівництва греблі плоский курган висотою 2 метри і довжиною 100 метрів на острові Ірпеня по шляху на Київ об'їзджали з правої сторони, а з південної сторони недалеко від нинішнього мосту кут плоского кургану було зрізано (розкопано). Цікава деталь, ще до початку робіт по будівництву греблі сільські діти, віком старші від Оксентія Пашука, викопали на цьому плоскому кур­гані людські череп і кістки. Доля Оксентія Пашука схожа на долю мо­лодих людей, що опинилися під німецькою окупацією. У віці 18 років він весною 1942 року був засланий до Німеччини на примусові роботи. Працював у бауера недалеко від Мюнхена (Баварія). Його господар, учасник Першої Світової війни, був у 1918 році в Україні. Гітлера не любив. Бауер говорив: “Куди він (Гітлер) пішов, через 2-3 роки росія­ни будуть у Баварії”. Оксентій Пашук був свідком масових бомбарду­вань Мюнхена американською і англійською авіацією, коли літ а- ки-бомбардувальники налітали сотнями, був свідком, як під Мюнхе­ном авіацією союзників було розбомблено підземний військовий за­вод, звільнений американськими військами весною 1945 року. Якби лишився дома, то осінню 1943 року його було б мобілізовано польо­вим військоматом і неозброєного було б кинуто на німецькі кулемети. Пашук Оксентій — єдиний живий свідок, що розповів про масові древні поховання на острові річки Ірпінь, місці великої битви, доленосної для України, чим увійшов в історію. Доля була прихильною і до Єрченка Івана, непрямого свідка масового древнього поховання загиблих воїнів. Він просту­див ноги і коли восени 1943 року повернулися радянські війська, то Єрченко Іван не ходив, був лежачим, тому не був призваний на фронт. Знадобилося декілька років лікування, щоб йому стати на ноги і ходити. Доля розпоря­дилася доброзичливо і до Мельниченка Івана, який пройшов лихоліття вій- ни, лишився живим і розповів Єрченку Івану, як при будівництві дамби розкопали плоский курган — древню братську могилу. Це надало ниточку для пошуку слідів Ірпінської битви 1320-х років. Взагалі у таких випадках кажуть: “Бог є на світі!”. Свідчення ще одної людини Єрко Євгенії Іванівни, 24 жовтня 1925 року народження, мешкає село Демидів, вулиця Київська, будинок 56, додається. Крім того, що задокументовано у свідченні Єрко Євгенії, хочу добавити, що із її слів плоский курган був частково і на тій стороні дамби (нижній б'єф). Прийшлося відвідати інших мешканців Демидова: жінку 1912 року народження і чоловіка 1924 року наро­дження, в обох у них склероз. Столітня бабуся незабаром померла, а дідусь 1924 року народження був засланий на примусові роботи в Ні­меччину, там сильно його побив конвоїр за взяту без дозволу їжу, що на старості літ відбилося на його пам'яті. У одної жінки 1922 року на­родження обіцяв взяти інтерв'ю Демидівський сільський голова Дідок В. О., але він "закрутився" на роботі і коли зібрався йти до неї, то було пізно — бабуся померла.

Коли свідчення учасників і очевидців будівництва греблі біля Де­мидова були задокументовані, я звернувся до голови Вишгородської районної державної адміністрації Приходька Олександра і доповів йому, що археологічні розкопки нічого не виявили, але древнє похо­вання було і грунт з древньої братської могили було укладено в дамбу, а останки (кістки) загиблих частково були перепоховані на Демидівсь- кому сільському цвинтарі, а частково опинилися в дамбі, є свідчення людей, які бачили ці останки. Голова райдержадміністрації п. Приходько О. О. відповів мені: "Закладайте капсулу на місцевині, де був плоский курган із запискою, що тут буде споруджено пам'ятник в честь героїв Ірпінської битви 1323-го року". Порадившись із сільським головою Демидова п. Дідком В. О. вирішили, що капсулу потрібно закласти пізньої осені, десь в кінці жовтня чи в листопаді. Але, як мною було підкреслено раніше, щоб закопувати капсулу і потім піз­ніше споруджувати пам'ятник потрібно ґрунтовно відповісти на три питання: чи відбулася Ірпінська битва?, якщо відбулася, то визначити дату (рік) і місце проведення Ірпінської битви? А тут якраз своєчасно вийшла з друку книга Володимира Білінського "Україна-Русь" [57], в якій він стверджує, що видатний історик 19-го століття Дашкевич Ми­кола, спираючись на Межигірський рукопис, доводить, що Ірпінська битва відбулася, а про дату, коли сталася ця подія, свідчить лист поль­ського короля Владислава Локєтка римському папі Іоанну ХХІІ, де він пише, що Галицько-Волинські князі Андрій і Лев загинули, лист до папи датовано 21 травня 1323 року, а це показує, що Ірпінська битва відбулася весною 1323 року. Отже, мені залишалося доказати тільки місце проведення цієї битви. Протягом 3-х місяців з лютого по квітень 2014 року по вихідним я висидів у Центральній науковій бібліотеці імені В. Вернадського, м. Київ, де на підставі праць вчених — істориків постарався відповісти на поставлені питання: чи відбулася Ірпінська битва? Якщо відбулася, то визначити дату (рік) і місце проведення Ірпінської битви? На перші два питання ствердну відповідь надали видатні вчені — історики, я їх доводи систематизував і надаю читачам з ними ознайомитися, а от місце проведення битви довелося доводити мені, і прошу читачів також ознайомитися з наведеними доказами.

У комплекс доводів на питання, чи відбулася Ірпінська битва, дата і місце проведення битви?, входять публікації моїх двох статей, опуб­лікованих у газеті "Вишгород" 5, 12 лютого і 12 березня, що надаються, а далі по тексту витяг із праць Берлінського М. Ф., оповідь Стрийков- ського Мацея, витяг із "Синопсису Київського" та доводи інших істо­риків.

Висвітлення цих подій з інших джерел

"Військове щастя союзних князів (Галицько-Волинських — Авт.) продовжувалося до затвердження на Литовському князівстві славетно­го Гедиміна Вітеновича, який, заключивши дворічне з магістром пру­ських рицарів перемир'я, спрямував всю силу, щоб підкорити Волин­ське князівство, яке під час його Пруської війни від деякої залежності литовської не тільки відійшло, але й верховодило об'єднаними супро­тивниками.

Похід Гедиміна мав свій успіх, бо це князівство зі смертю свого останнього князя Володимира (помилка, насправді Андрія Юрійови­ча — Авт.) підкорилося владі гедиміновій. Цей государ, щоб встигнути іще протягом згаданого перемир'я такий же пошук зробити і над лу­цьким князем Левом Даниловичем (помилка, насправді Юрійови­чем — Авт.), залишивши біля Володимирського замку частину війсь­ка, відправився проти його. Обурення Гедиміна на цього князя від того збільшилося, що він під час відсутності його загарбав міста Доб- рицин (Дорогочин) і Брестьє Литовське, але в цей час проти справж­ніх сил його вже не мав такої хоробрості, тому ще завчасно втік до зятя свого князя Романа Михайловича в Брянськ, що і прискорило завою­вання Луцького князівства.

Гедимін, так же залишивши в Луцьку своїх військових старостів, пішов на володіння Станіслава князя київського під місто Овруч, після взяття якого приступив до Житомира, в якому велика чисельність київського дворянства зачинилася в намірі протистати його поспіш­ності, але не довго могло чинити опір литовським військам, яких час­тину Гедимін залишив тут для виконання приступу до міста, сам далі відправився в похід. Ніщо вже не могло цього завойовника зупинити в дорозі — страх його зброї передував успіхами і все що чинило опір було піддано вогню і мечу. Станіслав, князь Київський, бачучи гряду­щого непримиримого собі противника, заходився однак силою силу відбити.

Тоді прибули на допомогу до Києва переяславський князь Олег, Лев Данилович (Юрійович) з князем Романом і брянськими війська­ми, і декілька тисяч татар. Досить казалася сила для відбиття против­ника, тому і зупинилися на рікі Пірні (Ірпіні), чекаючи наближення Гедиміна.

Не уповільнив цей щасливий переможець з литовськими і жмуд- ськими військами наблизитись до цього пункту, де тоді ж перша і рішуча битва відбулася. При всій хоробрості руських військ (васалів татарських — Авт.), які вже в надії думали святкувати над противни­ком, переможна горячка занесла князів луцького і переяславського в купу ворогів, від яких в одну хвилину обидва на місці бою загинули. Це нещастя перших татар повернуло до втечі, від чого інші війська прийшли в довершене безладдя, нащо дивлячись, Станіслав, князь київський і Роман брянський, залишивши Гедиміну і перемогу, і місце битви, втекли за Дніпро.

На другий день Гедимін обложив Київ, відправив подання грома­дянам про здачу, пропонуючи їм милість свою або меч. Кияни після деякого супротиву, дивлячись, що ні від свого князя і ні від кого іншо­го не передбачається допомоги, вирішили на раді: здатися добровіль­но литовському князю. Внаслідок чого на другий день відправили до нього депутатів, та і самі вийшли с пресвятійшим Митрополитом, зі всім духовним синклітом і святими обрядами, як до зустрічі свого, законного государя, якому тоді і його нащадкам присягу вірності вчи­нили. Гедимін, зі своєї сторони, обіцяючи їм всяку свободу у вірі, за­конах і звичаях, залучив скоро прихильністю своєю в довірі до себе нових підданих, і як переможець — володар увійшов в місто, прийня­вши його в сильне своє заступництво.

Таким чином припинилось насильство татар, яких свавіллю 77 ро­ків Київ був підвладний...

Останній із роду руських государів київський князь Станіслав ві­дійшов до рязанського князя Ярослава Костянтиновича (в хрещенні Іван — Авт.) і не маючи надії отримати допомогу в Русі для повернен­ня Києва, по причині неспокійного становища її князів, залишився назавжди зобов'язаний вдячністю при дворі рязанському. А потім, женившись на Ользі, доньці того князя, був, по свідченню Стрийков- ського, по смерті його спадкоємцем престолу...

Гедимін під час перебування свого в Києві відправив війська для підкорення міст, належавших цьому князівству, як — то: Білгородки, Слеповрота, Канева і Черкас. Тоді ж воєводи його без великого труда завоювали для нього князівства Сіверське, Переяславське, Брянське та інші міста, на відстані 300 верст за Дніпро, розташовані до самого Пу­тивля, це все приєднано було до великого князівства Литовського...

Розсудливий Гедимін, шануючи вірність новонабутого народу, не тільки дозволив йому свободу древнього віросповідання, а й намісни­ком в Києві призначив свого племінника, Голшанського князя Міндов- га — людину, яка із язичництва мала намір скоро прийняти грекору- ський закон [23].

Примітка: Вісті про цих гедимінових завоюваннях взято з польсь­кого історика Матея Стрийковського”.