Базові загальні давньофризькі закони
Існує три базових загальних давньофризьких Закони: сімнадцять статутів, двадцять чотири конституції та загально- фризький Віровий розділ. Майже всі давньофризькі правові зведення містять ці три тексти, як правило, написані давньофризькою; водночас Hl і Н2 подають латинську версію, що її вчені назвали Vetus jus Frisicum.
На думку науковців, ця латинська версія є скороченням гіпотетичного оригіналу (*х), складеного щойно після 1252 р.3.Сімнадцять статутів
Сімнадцять законодавчих актів — це найдавніший і найзагальніший давньофризький текст. H. Е. Алґра вважає, що статути (давньофриз. kest~en∖ лат. petitiones )узято з утраченої capitulare X ст.4. Цей розділ стосувався переважно публічного права. Манускрипти Rl, H 1—2 (з латинською версією), El, F, J, U, D містять у собі Сімнадцять статутів. Один з останніх дослідників5, Єллі Гукстра, встановив, що латинська версія в H (заснована на *х) послужила одним із джерел для давньо-
Ісландська ката світу
фризької версії в F і W (=J, U, D). Rl, H (давньофризька версія) τa El належать до тієї самої групи, що й загальний давньофризький вихідний текст (*Х)6, складений у XI ст.7. Однак і досі не вдається визначити первинність між двома гіпотетичними оригінальними версіями, латинською (*х) та давньо- фризькою (*Х). Гукстра перевидав усі латинські та давньофризькі тексти Сімнадцяти статутів, переклав давньофризький текст (версію НІ) німецькою та спорядив розлогим коментарем8.
Двадцять чотири конституції
Двадцять чотири конституції (давньофриз. Londriucht∖ лат. constitute) завжди йдуть у манускриптах слідом за Сімнадцятьма статутами.
Вчені одностайні в думці, що вони мають трохи пізніше походження, але розходяться в питанні щодо датування — XI, XII чи XIII століттям9. H. Е. Алґра зробив попереднє текстологічне дослідження їх у 39-му томі серії «Estrikken», серія «De tekstfιliatie van de 17 Keuren en de 24 Landrechten* (Ґронінґен, 1966)1°, однак монографія ще чекає свого часу. Згідно з Алґрою, укази є не оригінальним текстом, а переопрацьованим і перевпорядкованим правовим матеріалом з двох основних джерел: рішень щодо приватного права, взятих із Сімнадцяти статутів, та збірки приватного права11.Статут 7 і конст. 10, статут 14 і конст. З та 20 складають особливий інтерес. Статут 712 торкається вирішального пункту у фризькій історії; перш ніж Карл Великий дарував їм привілеї, завдяки яким вони змогли ♦прихилитися до півдня» (тобто визнати вищість каролінґів), «усі фризи належали до півночі, жахливої частини світу» (F)13. У першому Рюстрінґенському кодексі тут натомість наведено ім’я історичного фризького короля Редбада (679—719): «раніше ми належали до півночі, Редбадові Сперечливому, усі, хто був фризом» (wi er north herdon Redbate tha unfrethmonne, al thet Frisona was)1*. Ця згадка показує зв’язок між Редбадом і Данією. У Другому кодексі Вестерґо (J=W2), переписаному первинно 1464 року, наводиться апокрифічна розповідь про гадану сутичку між Карлом Великим і Редбадом, у якій Карл Великий постає переможцем15. Ці побіжні факти, що видаються випадковими, насправді дуже важливі. Вони свідчать про те, що фризи пам’ятали Редбада навіть за пізнього середньовіччя і що ті фризи, які виробили так звані загальні Давньофризькі закони, відрізнялися від інших, котрі шукали своє иіастя з Редбадом на півночі й стали скандинавськими героями. l7 7-142
Десята конституція тотожна п’ятому із Семи статутів Маґнуса. Відштовхуючись від цієї традиції, Карл Великий наказав, щоб середні фризи, на захід до Сінкфала и на схід д0 Гітцаккера (Hiddishecker) на річці Ельбі, виконували його вимогу стати до зброї.
Але на час проголошення статуту (XI ст.) фризи вже не бажали йти далі за Зюйдер-зе на заході й річку Везер на сході. Причина такого рішення розкривається в F. Фризи могли нести службу на відстані, не більшій за денну подорож, «щоб ми могли захистити наші [сім] земель з боку солоного моря від лицарів, що формували загони на півночі, від високих шоломів і північного ворога»16. Місто Гітцаккер17 лежить на лівому березі річки Ельби, на північний схід від Юльцена. За часів Карла Великого воно входило до системи саксонських limes-їв (кордонів), будучи прикордонним укріпленням проти данів і вендів (Wilti Wends). Звідси ми дізнаємось, що Карл Великий примушував вірних фризів брати активну участь у своїх оборонних заходах на півночі.Як у статуті 14, так і в констит. 3-й та 20-й відбито загрозу фризам, які підпорядковувалися франкам, з боку язичницьких скандинавів. Там проголошується, що фризи можуть одержувати назад свою землю і маєтності після повернення із скандинавського язичницького полону18. Згідно з конст. 20-ю, фриз не відповідав перед тінґом за скоєні ним учинки, коли перебував полоненим (servus) у скандинавів, навіть якщо був присилуваний брати участь у їхніх грабіжницьких нападах на фризів19. Це стосується періоду до 1041 року, найімовірніше, IX ст., коли скандинави робили часті наскоки на Фризію. Всі манускрипти, які містять Сімнадцять статутів і Двадцять чотири конституції, відкриваються прологом давньофризькою з переліком імен імператорів Іудеї, Риму, франків та Священних Римських, що його можна датувати приблизно 1250 роком20. У Rl цьому прологові передує другий, довший, також з переліком імен королів. Після імені імператора Otto III (пом. 1002 р.) у тексті сказано: «За його часів Русь, Польща і Угорщина були похрещені» (vnder sino H- don warth Rvszlond and Pulenera Iond and Vngeron bikerd)u.
Загальнофризький віровий розділ
Загальнофризький віровий розділ було включено до Rl, Hl (також латинською), Н2 (з латинською), El і F; її бракує в правових книгах Вестерґо.
Віровий розділ, паралелі якому нема в Германській правовій літературі, це перерахування і класифікація правопорушень і відповідних штрафів за них. Розглядаючи розділ у своїй дисертації «Die altfriesischen Busstaxen: Texte und Untersuchungen* (Ассен, 1941), Клаас Наута встановлює первинність давньофризького тексту в H22. Віровий розділ не однорідний; його давніші частини відносяться до XI ст.23. Згадок про Північну чи Східну Європу в ньому нема.
Приватні рукописи також включають у себе, як правило, Віровий розділ місцевого походження. У двох рюстрінґенських кодексах, у розділах, пов’язаних зі сплаченням віри в Рюстрінґені, згадується срібна монета під назвою skilling сопаї копа24. «Кона*, вочевидь, є запозиченням з давньоруської «куни*, «шкірок, що за ціною відповідали одному срібному диргему*25. Таке посилання в кодексах Rl і R2 вказує на торгові зв’язки між рюстрінґенськими фризами й Руссю, що не дивно, оскільки Рюстрінґен був тісно пов’язаний з Бременом, який, у свою чергу, мав тісні контакти зі Східною Європою, зокрема в другій половині XII ст.26.