Загальна характеристика конституційно-правового статусу президента

Президент - одноособовий виборний глава держави в краї­нах із республіканською формою правління, який обирається П громадянами або парламентом на 4-7 років. Цей інститут нині є доволі поширеним і конституйований у близько 150 державах світу з понад 200, що існують на сьогодні в світі.

Уперше інститут президента виник у США як результат прагнення до встановлення сильної, але дійсно демократичної державної влади і держави в цілому на противагу монархій

Президент як глава держави є одноособовим інститутом, хоча зустрічаються й інститути колегіального президентства. При цьому має місце розподіл повноважень глави держави між ко­легіальним органом і головою, що мало місце за Конституціями Уругваю 1917 і 1951 років. Із 1958 по 1963 рік. колегіальний глава держави функціонував в Іраку. Схожа ситуація на сьогодні спостерігається в Лівії. Ірані та ряді інших, як правило, теокра­тичних республік.

У колишніх соціалістичних країнах роль глави держави ви­конували постійно діючі колегіальні органи (президії) пред­ставницьких органів державної влади або безпосередньо пред­ставницькі органи. У тих соціалістичних країнах, де існував одноособовий інститут президента (Чехословаччина та ін.). по­вноваження глави держави ділилися між президентом і прези­дією. Президії обиралися вищими представницькими органами державної влади. Подібна ситуація зберігається нині у деяких державах: КНР. КНДР. Куба. "Пік, на Кубі ряд важливих повнова­жень глави держави реалізується головою Державної ради - по­стійно діючого органу Національної асамблеї народної влади.

Президент, як правило, обирається громадянами відповідних держав шляхом прямих або непрямих виборів. Прямі вибори най­більш характерні для країн із президентською (за винятком США й Індонезії) або нагпвпрезидентською формами правління (Росія, Франція, Бразилія, Мексика та ін.). Прямими виборами обира­ється президент і в деяких парламентських державах (Австрія, Болгарія.

Непрямі вибори президента здійснюються як колегіями ви- борщиків, які обираються населенням (США), так і спеціальними колегіями, до яких входять представники суб’єктів федерації або адміністративно-територіальних одиниць із широкою автономі­єю (ФРН. Індія. Пакистан. Італія).

У більшості парламентських республік (Греція, Ізраїль, Чехія, Словаччина) президент обирається парламентом, у зв'язку з чим його влада вважається похідною від парламенту.

Конституційно-правовий статус президента визначається, як правило, конституціями відповідних держав, а іноді й окремими законами. Ці нормативно-правові акти визначають роль і місце президента в механізмі держави і його взаємовідносини з іншими органами державної влади, порядок заміщення поста президента, його повноваження та відповідальність за порушення конститу­ції. зраду держави тощо.

У кожній окремо взятій країні світу конституційно-правовий статус президента має відмінності залежно від різних видів рес­публіканської форми правління (парламентської, президентської або змішаної форми правління). Навіть якщо обмежитись країна­ми західної демократії, то президенти є і у президентських (США), і напівпрезидентських (Франція), і парламентських (Німеччина) республіках, але їх функції та повноваження різняться. Якщо у Європі та Північній Америці дуже сильна президентська влада врівноважена парламентом і судами, то на інших континентах це зовсім не обов’язково. Так, у Латинській Америці глава держави нерідко домінує на політичній арені. Афро-азіатська модель пре­зидентства характеризується ще більшим авторитаризмом, що часто набуває диктаторських форм, де «батько нації*' один у трьох ролях: глава держави, глава уряду і лідер правлячої партії^[68].

Президент як глава держави втілює національну єдність, на­ступність державної влади, він є гарантом національної неза­лежності й територіальної цілісності, а іноді проголошується також арбітром, координатором діяльності державних органів тощо.

У більшості країн президенти мають ряд повноважень щодо організації і діяльності органів законодавчої влади. Вони призна­чають дати виборів у парламенти, скликають їх на сесії, можуть достроково розпускати парламенти з обов'язковим призначен­ням нових виборів, санкціонують і промульгують (підписують і оприлюднюють) закони, мають право вето - право повернення закону на повторний розгляд парламенту. Президенти мають також право законодавчої ініціативи, право звернення з послан­нями до парламенту, які не підлягають обговоренню тощо.

Президенти мають значні повноваження також щодо форму­вання й інших органів державної влади та призначення вищих посадових осіб. Це стосується насамперед формування (при­значення) урядів, призначення суддів, формування або участь у формуванні органів конституційної юстиції, пропонування парламенту кандидатур для призначення на вищі посади осіб тощо. У ряді країн президент може видавати нормативні й не­нормативні акти, які мають силу закону. Нормативні акти при­ймаються (видаються), як правило, на основі делегування по­вноважень парламентом. Водночас президенти мають право оголошувати надзвичайний чи воєнний стан, уводити прези­дентське правління у суб’єктах федерації.

У всіх країнах за конституціями президенти є головноко­мандувачами. відповідають за безпеку держави як гаранти її цілісності. Ці повноваження президенти здійснюють через раду безпеки або подібні їй органи. За конституціями більшості країн президенти мають розгалужену систему гарантій своєї діяльнос­ті у вигляді стримань і противаг та несуть відповідальність за свої дії.

Президент, на відміну від монарха, несе конституційну від­повідальність за виконання службових обов’язків, за свої дії. Як правило, президент несе відповідальність за навмисне по­рушення конституції і законів, за державну зраду, заподіяння шкоди державній незалежності, хабарництво, вчинення інших тяжких злочинів. Така відповідальність має переважно форму імпічменту, процедура якого полягає в тому, що обвинувачення президенту формулює й приймає нижня палата парламенту, а рішення про зміщення його з посади приймає сенат (іноді за участю Верховного і Конституційного судів, які перевіряють пра­вильність обвинувачення і додержання процедури). У деяких країнах парламент приймає лише обвинувальний висновок, а судить президента особливий суд (Франція. Польща).

2.