Види джерел конституційного права

Як уже зазначалося, джерела конституційного права Укра­їни є досить різноманітними. їх класифікують за характером (сутністю) волевиявлення, за змістом, за формою, за терито­рією дії, за часом дії.

Ікк. В. І. Цоклан обґрунтував класифікацію джерел сучасно­го конституційного права України 1) за сутністю (характером): джерела конституційного права Українського народу; джерела конституційного права Української держави; джерела конститу­ційного права територіальних громад України; джерела консти­туційного права інших суб’єктів конституційної правотворчості: 2) за змістом: джерела, які регулюють основи конституційного ладу України, конституційно-правового статусу людини, основ безпосередньої демократії та унормовують інші основні інсти­тути конституційного права України: 3) за юридичною силою: конституційні, законодавчі, підзаконні, у тому числі й локаль­ні джерела конституційного права України; 4) за формою: кон­ституційні нормативно-правові акти; конституційні договори; судові прецеденти; конституційні звичаї та традиції; програмні конституційні акти; 5) за умовами дії: а) за територією загаль­нодержавні та локальні; б) за часом дії: постійні та тимчасові; 6) за національною приналежністю: джерела національного та наднаціонального (міжнародного) конституційного права; 7) за традиційністю для національної правової системи: традиційні (Конституція та закони України тощо) та «нетрадиційні», новітні джерела конституційного права України -універсали, коаліційні угоди, судові прецеденти, правові звичаї тощо. Існують й інші види джерел сучасного конституційного права України^[20].

Різноманітні за своєю правовою природою види (групи) су­часних джерел конституційного права України взаємодіють між собою, утворюючи певну органічну систему, в основі якої лежить політична воля та легітимні інтереси основних суб'єктів консти­туційного правотворення - Українського народу.

Отже, система джерел конституційного права України є системою різнопорядкових, взаємодіючих і пов 'язаних між собою креативними, предметними і структурно-функціональними зв'язками груп джерел відповідної галузі права, які втілюють і юридично закріплюють волю Українського народу. Української держави, територіальних громад.

Основними ознаками системи сучасних джерел конститу­ційного права України є: 1) втілення в системі сучасних дже­рел національного конституційного права ієрархії основних суб'єктів конституційного правотворення - Українського наро­ду. Української держави, територіальних громад України та їх політичної волі; 2) тяжіння до відтворення в системі сучасних джерел конституційного права України багатоаспектної системи національного конституційного права та її складових елемен­тів: 3) наявність стійких креативних (ідеологічних), предмет­них. структурно-функціональних та інших правових зв'язків між окремими сучасними джерелами конституційного права України та їх групами: 4) динамічність системи сучасних джерел конституційного права України та кореспондування її розвитку з конституційно-правовою реформою: 5) особливе, установче та системоутворююче місце в системі сучасних джерел національ­ного конституційного права Конституції України: 6) пріоритет­ність у системі сучасних джерел конституційного права України системи законодавства, тобто системи нормативно-правових актів належної юридичної сили: 7)утвердження «нетрадиційних»

д ля національної правової системи загалом джерел конституцій­ного права - судових прецедентів, правових звичаїв, правових договорів, конституційної доктрини тощо; 8) запровадження но­вітніх джерел конституційного права (універсалів, коаліційних угод, меморандумів тощо), юридична сила яких залишається нині невизначеною; 9) посилення впливу міжнародних (над­національних) джерел конституційного права, у першу чергу конституційного права ЄС, на систему сучасних джерел кон­ституційного права України загалом; 10) збільшення кількості сучасних джерел конституційного права України, які складають відповідну галузеву систему та подальше урізноманітнення юри­дичних форм їх правового буття^[25].

Система джерел конституційного права України представле­на Конституцією України, законами України та підзаконними конституційними актами.

Основним джерелом конституційного права є Конституція України. Це єдиний нормативно-правовий акт найвищої юри­дичної сили, який є Основним Законом суспільства і держави, регулює найважливіші суспільні відносини, містить норми пря­мої дії, має особливий порядок прийняття, внесення до нього змін і доповнень та його захисту, гарантування. Конституція України як основне джерело конституційного права України має ряд характерних ознак.

По-перше. Конституція за своєю сутністю є Основним За­коном (Іех/итіатепіаіев), що виражає волю Українського на­роду і політику держави; по-друге, за змістом Конституція має вищу юридичну силу; по-третє, норми Конституції є нормами прямої дії; по-четверте. Конституція приймається і вводиться в дію відповідно до передбаченої законом спеціальної процедури. Спеціальна процедура передбачена і щодо внесення змін і допо­внень до Конституції України. По-п’яте, чинне законодавство передбачає спеціальний механізм правового захисту, гаранту­вання Конституції.

Іншим важливим джерелом конституційного права України, що має найвищу юридичну силу, є акти всеукраїнського референду­му. Д ля актів референдумів як джерел права властиві такі ознаки: за своєю сутністю вони виражають насамперед волю Українсько­го народу та територіальних громад або сприяють її виражен­ню; за змістом акти референдумів мають загальнообов'язковий характер для всіх суб’єктів референдумів: за формою акти референдумів є формально визначеними актами правотвор- чості; акти референдумів об'єктивізують конституційно- правові норми, а також норми інших публічних галузей права - інформаційного, фінансового тощо; акти референдумів, що видаються або санкціонуються під час ініціювання, призна­чення та проголошення, організації та проведення, об'єктивізації рішень референдумів мають системний характер і утворюють систему актів референдумів.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 27 березня 2000 р.

У системі джерел конституційного права України акти всеу­країнського референдуму представлені рішеннями всеукраїн­ських референдумів 1 грудня 1991 р. і 16 квітня 2000 р. Якщо перший акт всеукраїнського референдуму був вдало реалізо­ваним і надав вищої юридичної сили історичному Акту про­голошення незалежності України, то рішення всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. так і залишається нереалізова­ним, що вказує на слабкість механізму правового захисту актів всеукраїнського референдуму.

Основним видом джерел конституційного права України є закони України. Це нормативно-правові акти, що приймаються за особливою процедурою, мають вищу юридичну силу щодо інших джерел конституційного права, за винятком Конституції та відповідних актів всеукраїнського референдуму і регулюють найбільш важливі комплекси суспільних відносин у сфері кон­ституційного права.

Закони традиційно займають пріоритетні позиції у системі джерел конституційного права. Конституція України у ст. 92 передбачає коло питань, що визначаються (права і свободи лю­дини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки 5*

громадянина; громадянство: правосуб-єктність громадян; статус іноземців та осіб без громадянства; права корінних народів і національних меншин: порядок застосування мов та ін.) і вста­новлюються (Державний бюджет 1 бюджетна система України: система оподаткування, податки і збори; порядок використання і захисту державних символів; державні свята та ін.) виключно законами України.

Закони різняться за своєю сутністю і змістом. У теорії кон­ституційного права прийнято виділяти конституційні закони, органічні закони, звичайні закони та інші, особливі різновиди законів.

Щодо органічних законів, то проблема визначення їх суті та змісту, як джерел конституційного права, перебуває у теоретич­ній площині, оскільки Конституція не передбачає необхідності їх прийняття, а чинне законодавство України не містить положень про органічні закони.

Звичайні закони за своїм змістом регулюють поточні конституційно-правові питання, що є предметом конституцій­ного права і приймаються за тією ж законодавчою процедурою. Але якщо прийняття конституційного закону, як правило, перед­бачає кваліфіковане голосування (²/₃ голосів від конституційного складу Верховної Ради України), то звичайний закон прийма­ється простою більшістю.

Особливим видом джерел конституційного права України є декларації, акти і конституційні договори. Вони займають осо­бливе місце у системі джерел, оскільки їх прийняття є разовою, винятковою подією у конституційній практиці держави.

Декларації - це нормативно-правові акти, що приймаються Верховною Радою України і нормативно визначають основні засади державного і суспільного ладу чи політики держави з окремих найважливіших питань. Це Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 2001 р.. Декларація прав на­ціональностей України від 1 листопада 1991 р. Утім декларації мають здебільшого політичне значення і часто містять положен­ня, які не мають юридичної сили норми конституційного права, що ускладнює їх оцінку джерел конституційного права.

Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. став унікальним джерелом для становлення 1 розвитку системи джерел конституційного права України. На відміну від Декларації, що стверджувала лише верховенство Конституції і законів УРСР на своїй території. Акт наголошував, що на те­риторії України мають чинність лише виключно Конституція і закони України.

Особливим і дещо нетрадиційним для України джерелом пра­ва став Договір «Про основні засади організації та функціону­вання державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» від 8 червня 1995 р.

Тогочасне і нинішнє чинне конституційне законодавство України не передбачає такої юридичної форми нормативно- правового акта, як конституційний договір. Договір як джере­ло конституційного права передував появі законів. Договір­ну форму мали перші конституції світу (Конституція Франції 1791 р. та ін.). в яких втілювалася доктрина суспільного договору Ж. -Ж. Руссо, відповідно до якої прийняття конституції було санк­ціонуванням уже існуючого суспільного договору. На сьогодні договори застосовуються в окремих федераціях, але договір як джерело права більше характерний для міжнародного, цивіль­ного, але не конституційного права. Викликає сумнів і право­мірність підписання договору Президентом України, який не був наділений законодавчими функціями. За своєю сутністю Договір мав «надконституційний» характер щодо діючої на той час Кон­ституції УРСР 1978 р.. але за своїм змістом і юридичною силою був фактично конституційним законом, дія якого обмежувалася в часі. Поза неоднозначну оцінку. Конституційний Договір свого часу сприяв консолідації суспільства та розбудові держави.

Наступним видом законодавчих джерел конституційного права України є регламенти, тобто кодифіковані нормативно- правові акти, що визначають порядок роботи і відповідні про­цесуальні форми діяльності окремих суб'єктів конституційної правотворчості в України (Регламент Конституційного Суду України). За умови реалізації в майбутньому ст. 82 Конституції, до законодавчих джерел може бути віднесений і Регламент Вер­ховної Ради України, який на сьогодні залишається підзаконним джерелом конституційного права.

До законодавчих джерел конституційного права належать чинні міжнародні договори України. Відповідно до ч. 1 ст. 9 Кон­ституції чинні міжнародні договори є частиною національного законодавства виключно за умови надання згоди на "їх обов яз- ковість Верховною Радою України.

До законодавчих джерел конституційного права України також відносяться нормативно-правові акти колишніх Союзу Радянських Соціалістичних Республік і Української СРСР та їх органів. Ці акти є джерелами незалежної України в силу загаль­новизнаного міжнародного принципу правонаступництва.

Важливим видом джерел конституційного права України є укази і розпорядження Президента України, які відповідно до ст. 106 Конституції є обов'язковими на території України. Вони видаються на основі й на розвиток Конституції і законів України. Це. наприклад. Указ Президента України № 215/ 2001 «Питання організації виконання Закону України «Про громадянство Укра­їни» від 27 березня 2001 р. До того ж Президент України вводить у дію своїми указами рішення Ради національної безпеки і обо­рони України та ряду інших державних органів, що створюються при Президентові України.

Д жерелами конституційного права України є постанови і роз­порядження Кабінету Міністрів України та нормативно-пра­вові акти центральних органів виконавчої влади. Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, відповідно до ч_г 1 ст. 117 Конституції України є обов'язковими до виконання. До джерел конституційного права відносяться виключно ті нор­мативно-правові акти Кабінету Міністрів України, що містять конституційно-правові норми. Враховуючи специфіку норма­тивно-правового регулювання суспільних відносин з боку уряду, можна дійти висновку, що нормативно-правові акти Кабінету Мі­ністрів України та інших центральних органів виконавчої влади становлять незначну частку в системі джерел конституційного права України.

Джерелами конституційного права України є акти Централь­ної виборчої комісії (ЦВК) і територіальних виборчих комісій. Природа цих джерел конституційного права є досить складною і малодослідженою - за своєю сутністю вони опосередковують народне волевиявлення, за суб'єктами—це нормативно-правові акти органів державної влади, за дією по колу суб’єктів ці акти поширюються на всіх учасників виборчого процесу. Прикладом таких джерел є Постанова ЦВК «Про реєстрацію ініціативної групи всеукраїнського референдуму за народною ініціативою, утвореної зборами громадян України у м. Житомирі 7 грудня 1999 року» від 23 грудня 1999 р.

Центральна виборча комісія також видає повідомлення про результати референдуму. Прикладом є Повідомлення Централь­ної виборчої комісії «Про підсумки всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 року», що було опубліковане в друкованому органі Верховної Ради України «ГЬлос України», а також друкувалося в інших загальнодержавних і місцевих газетах і журналах.

Важливим джерелом сучасного конституційного права є акти реагування Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Це відносно нове джерело для конституційного права України, оскільки інститут омбудсмана в Україні почав форму­ватися лише після прийняття чинної Конституції, а законодавче обґрунтування отримав лише у Законі України «Про Уповно­важеного Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 р. Але за короткий термін акти реагування Уповноваженого на практиці довели свою дієвість та ефективність у сфері забез­печення прав і свобод людини і громадянина.

Останнім часом у науці конституційного права України три­вають дискусії стосовно питання судової нормотворчості. яке тривалий час зберігає свою актуальність у країнах романо-гер- манської правової системи.

Від початку середніх віків вважалося, що правова норма по­винна мати доктринальне чи законодавче походження. Зміст цієї доктрини виражався формулою: «Non exemplis. sed. jidican- dum est» - «Не конкретні приклади, а закони мають юридичну силу». Утім сьогодні українські вчені визнають за органами су­дової влади не лише правозастосовчу. а й правотворчу функцію у сфері конституційно-правового регулювання. Мова йде про нормативно-правові акти, що приймаються органами судової влади. Це акти Конституційного Суду України та нормативно правові акти судів загальної юрисдикції.

Відповідно до п. 4 ст. 13 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р. Конституційний Суд України приймає рішення та дає висновки у справах щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України. Тобто Конституцій-

ний Суд України має виключне право на офіційне тлумачення Конституції та законів України, що передбачає не лише скасу­вання чи зміну окремих положень цих нормативно-правових актів, а й видання нових конституційних нормативно-правових приписів.

Якщо звернутися до правової природи рішень і висновків Конституційного Суду України, то слід констатувати, що ці нормативно-правові акти в силу «мовчання» Конституції за своїм змістом і формою деталізують положення чинного конституцій­ного законодавства України.

Отже, висновки і рішення Конституційного Суду України, що мають нормативно-правовий характер 1 мають юридичні наслідки загального характеру в конституційно-правовій сфері слід вважати джерелами конституційного права. Одночасно від­критим залишається питання щодо юридичної сили висновків і рішень Конституційного Суду України: за суб'єктом нормотвор- чості вони є підзаконними актами, а за змістом і процесуальною формою нормотворчості вони фактично мають таку ж юридичну силу, як і Конституція і закони України.

Особливими джерелами конституційного права України є нормативно-правові акти Автономної Республіки Крим - Консти­туція Автономної Республіки Крим, акти республіканського (міс­цевого) референдуму Автономної Республіки Крим, нормативно- правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

Конституція Автономної Республіки Крим була прийнята на другій сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим 21 жов­тня 1998 р. і набула сили законодавчого акта після прийняття Закону України «Про затвердження Конституції Автономної Рес­публіки Крим» від 23 грудня 1998 р. У цьому випадку термін «кон­ституція» єумовним, оскільки зазначений нормативно-правовий акт за своїм змістом, юридичною силою і процедурою введення його в дію є законом України.

У статті 4 Конституції АР Крим нормативно визначаються особливості джерел Автономної Республіки Крим. Нормативно- правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим є обов'язковими для виконання на території АР Крим і мають пряму дію. Визна­чається, що зазначені акти не мають юридичної сили, якщо вони суперечать Конституції АР Крим.

Наступним джерелом конституційного права України є нормативно-правові акти суб'єктів місцевого самоврядуван­ня. Найбільш розгалуженим джерелом муніципального права є нормативно-правові акти суб'єктів системи місцевого самовря­дування, зокрема відповідні акти територіальних громад, пред­ставницьких органів місцевого самоврядування (місцевих рад), їх виконавчих органів, сільських, селищних, міських голів, орга­нів самоорганізації населення на місцях тощо. Найвагомішими серед них є акти місцевих референдумів та акти представниць­ких органів місцевого самоврядування, зокрема статути міст та інших адміністративно-територіальних одиниць, регламенти відповідних рад. правила, положення тощо.

Особливе місце серед локальних джерел конституційного права займають статути територіальних громад сіл. селищ і міст. За допомогою них територіальні громади комплексно упорядковують основи своєї діяльності та порядок здійснення передбачених Конституцією і законами України прав.

Відкритим залишається питання про визнання інших актів соціальних норм джерелами конституційного права. Морально- етичні. релігійні, корпоративні та інші акти соціальних норм й окремі соціальні норми можуть бути джерелами конституційно­го права за умови їх санкціонування та формалізації суб'єктами конституційної правотворчості. Як приклад- Кодекс державного службовця, закріплення у трудовому законодавстві неробочих днів - Різдво Христове, Великдень. Трійця тощо.

У ряді держав світу джерелами конституційного права ви­знаються конституційні звичаї та конституційна доктрина, що обумовлюється історичними умовами формування національ­них правових систем. Де-факто звичай як джерело державного (конституційного) права визнавався і в СРСР. ТДк. 15 березня 1946 р. було прийнято Закон СРСР про перейменування Ради Народних Комісарів у Раду Міністрів, а народних комісаріатів - в міністерства. Положення закону зумовлювалися необхідністю приведення назв органів державного управління відповідно до загальновизнаних у світі назв^[26].

Нині українські правознавці також звертають свою увагу на витребуваність таких джерел конституційного права, як зви­чаї, традиції та звичаєвості. Під конституційним звичаєм слід розуміти історично сформоване, позитивно зарекомендова­не в конституційній практиці та. як правило, санкціоноване суб'єктами конституційного правотворення правило поведінки або діяльності, що є елементом конституційної правової свідо­мості учасників конституційних правовідносин і має відповідну юридичну силу.

На сьогодні правовий звичай найбільш часто інсталюється в систему сучасних джерел конституційного права України через принципи, які закріплюються в самостійних положеннях кон­ституцій і конституційних актів, або ж існують у праві апріорі. Зокрема, у країнах з романо-германською правовою системою, до яких належить і Україна, зберігає свою актуальність прин­цип: «Lex posterior derogat priori» - «Наступний закон відміняє попередні».

Тобто правовий звичай найчастіше втілюється в низці норм- принципів. закріплених у Конституції та законах України. Утім конституційно-правова реформа 2005-2009 років сприяла й формуванню новітніх, неписаних конституційно-правових зви­чаїв (формування парламентської коаліції та її відносини із пар­ламентською опозицією тощо)^[27].

Система джерел конституційного права України, представле­на охарактеризованими джерелами, є динамічною - одні з них втрачають своє значення, натомість з’являються інші. А отже, можна спрогнозувати формування нових видів джерел консти­туційного права України.