Стаття 14. Суб’єкти права на безоплатну вторинну правову допомогу

1. Право на безоплатну вторинну правову допомогу згідно з цим Законом та іншими законами України мають такі категорії осіб:

1) особи, які перебувають під юрисдикцією України, якщо серед­ньомісячний сукупний дохід їхньої сім ’ї нижчий суми прожиткового мінімуму, розрахованого та затвердженого відповідно до Закону України «Про прожитковий мінімум» для осіб, які належать до ос­новних соціальних і демографічних груп населення, інваліди, які отримують пенсію або допомогу, що призначається замість пенсії, у розмірі менше двох прожиткових мінімумів для непрацездатних осіб, — на всі види правових послуг, передбачені частиною другою статті 13 цього Закону;

2) діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, без­притульні діти, діти, які можуть стати або стали жертвами на­сильства в сім ’ї, — на всі види правових послуг, передбачені части­ною другою статті 13 цього Закону;

3) особи, до яких застосовано адміністративне затримання, — на правові послуги, передбачені пунктами 2 і 3 частини другої статті 13 цього Закону;

4) особи, до яких застосовано адміністративний арешт, — на правові послуги, передбачені пунктами 2 і 3 частини другої статті 13 цього Закону;

5) підозрювані у вчиненні злочину особи, які затримані органами дізнання та слідства, — на правову послугу, передбачену пунктом 1 частини другої статті 13 цього Закону;

6) особи, до яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, — на правову послугу, передбачену пунктом 1 частини другої стат­ті 13 цього Закону.

7) особи, у справах яких відповідно до положень Кримінально- процесуального кодексу України участь захисника є обов’язковою, — на правову послугу, передбачену пунктами 1 і 3 частини другої статті 13 цього Закону;

8) особи, на яких поширюється дія Закону України «Про біжен­ців», — на всі види правових послуг, передбачені частиною другою статті 13 цього Закону, до моменту прийняття рішення про на­дання статусу біженця та у разі, якщо особа оскаржує рішення що­до статусу біженця;

9) ветерани війни та особи, на яких поширюється дія Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захи­сту», особи, які мають особливі заслуги та особливі трудові заслуги перед Батьківщиною, особи, які належать до числа жертв нацист­ських переслідувань, — на правові послуги, передбачені пунктами 1—3 частини другої статті 13 цього Закону, стосовно питань, пов’язаних з їх соціальним захистом;

10) особи, щодо яких суд розглядає справу про обмеження цивіль­ної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздат­ною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, — на правові послуги, передбачені пунктами 2 і 3 частини другої статті 13 цього Закону, протягом розгляду справи в суді;

11) особи, щодо яких суд розглядає справу про надання психіат­ричної допомоги в примусовому порядку, — на правові послуги, пе­редбачені пунктами 2 і 3 частини другої статті 13 цього Закону, протягом розгляду справи в суді;

12) особи, реабілітовані відповідно до законодавства України, — на правові послуги, передбачені пунктами 2 і 3 частини другої статті 13 цього Закону, стосовно питань, пов’язаних з реабілітаці­єю.

2. Право на безоплатну вторинну правову допомогу мають гро­мадяни держав, з якими Україна уклала відповідні міжнародні дого­вори про правову допомогу, згода на обов’язковість яких надана Вер­ховною Радою України, а також іноземці та особи без громадян­ства відповідно до міжнародних договорів, учасником яких є Украї­на, якщо такі договори зобов’язують держав-учасниць надавати пе­вним категоріям осіб безоплатну правову допомогу.

Право на безоплатну первинну правову допомогу має необмежене коло осіб, які перебувають під юрисдикцією України (стаття 8). Перелік же суб'єктів права на безоплатну вторинну правову допомогу є вичер­пним і його можна класифікувати за ознаками: фінансово-матеріаль­ного стану особи; віку особи; застосування заходів адміністративно- правового та кримінально-правового впливу держави на особу; спеціа­льного статусу особи (біженці, ветерани війни, реабілітовані); юридич­ного аспекту психофізичного стану особи; міжнародно-правових зо­бов'язань України (стаття 14).

У ст. 14 Закону перелічено 12 категорій осіб, які мають право на бе­зоплатну правову допомогу. Відповідно до розглянутих положень За­кону перелік суб'єктів права на безоплатну вторинну правову допомогу є вичерпним. Такий казуїстичний підхід з переліком різних обставин не охоплює усі випадки. У зв'язку з чим висловлюються зауваження, що до таких суб'єктів права на безоплатну правову допомогу, наприклад, не ввійшли інваліди, постраждалі в наслідок Чорнобильської катастро­фи, багатодітні батьки, одинокі матері тощо.

1.1. Право на безоплатну вторинну правову допомогу на всі види правових послуг, передбачені частиною другою статті 13 Закону мають особи, які перебувають під юрисдикцією України, якщо середньомісяч­ний сукупний дохід їхньої сім'ї нижчий суми прожиткового мінімуму, розрахованого та затвердженого відповідно до Закону України «Про прожитковий мінімум» для осіб, які належать до основних соціальних і демографічних груп населення, інваліди, які отримують пенсію або до­помогу, що призначається замість пенсії, у розмірі менше двох прожит­кових мінімумів для непрацездатних осіб

Прожитковий мінімум — вартісна величина достатнього для забез­печення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального на­бору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхід­них для задоволення основних соціальних і культурних потреб особис­тості.

Прожитковий мінімум встановлюється Кабінетом Міністрів України після проведення науково-громадської експертизи сформованих набору продуктів харчування, набору непродовольчих товарів і набору послуг.

Порядок проведення науково-громадської експертизи встановлю­ється на принципах соціального партнерства та затверджується Кабіне­том Міністрів України. Прожитковий мінімум на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографіч­них груп населення, щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік. Прожит­ковий мінімум публікується в офіційних виданнях загальнодержавної сфери розповсюдження.

1.2. Наказом Міністерства у справах молоді та спорту від 29.07.2005, № 1466 затверджено «Порядок ведення банку даних про дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування». Згідно до вказаного по­рядку, в Україні існує Банк даних про дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, що являє собою цілісну автоматизовану еле­ктронно-інформаційну систему збору матеріалів, сформованих на рівні сільської (селищної) ради, районної (міської), обласної служб у справах неповнолітніх, Міністерства України у справах молоді та спорту щодо дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, з метою удосконалення їх соціального захисту, підвищення ефективності діяль­ності центральних, місцевих органів виконавчої влади та органів місце­вого самоврядування в інтересах таких дітей, а також даних про грома­дян, які мають бажання взяти дітей на виховання в сім'ю.

Діти-сироти — це діти (особи віком до 18 років), у яких померли чи загинули батьки.

Діти, позбавлені батьківського піклування — діти, які залишилися без піклування батьків у зв'язку з позбавленням їх батьківських прав, відібранням у батьків без позбавлення батьківських прав, визнанням батьків безвісно відсутніми або недієздатними, оголошенням їх помер­лими, відбуванням покарання в місцях позбавлення волі та перебуван­ням їх під вартою на час слідства, розшуком їх органами внутрішніх справ, пов'язаним з ухиленням від сплати аліментів та відсутністю ві­домостей про їх місцезнаходження, тривалою хворобою батьків, яка перешкоджає їм виконувати свої батьківські обов'язки, а також підки­нуті діти, від яких відмовилися батьки, та безпритульні діти.

1.3. Адміністративне затримання — це захід впливу щодо право­порушника спрямований на припинення правопорушення чи забезпе­чення своєчасного і правильного розгляду справ та виконання поста­нов по справах про адміністративні правопорушення. Адміністра­тивне затримання може тривати до 3-х годин. У виняткових випадках, передбачених законодавством України, можуть бути встановлені й інші строки.

1.4. Адміністративний арешт короткочасне позбавлення правопо­рушника волі, пов'язане з примусовим утриманням особи протягом встановленого законом часу. Адміністративний арешт установлюється судом і застосовується лише у виняткових випадках за окремі види ад­міністративних правопорушень на строк до п'ятнадцяти діб.

1.5. Затримання у кримінальному процесі становить собою коротко­часний захід процесуального примусу, що застосовується до особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, з метою з'ясування причетності за­триманої особи до злочину й вирішення питання про можливість (у разі необхідності) взяття її під варту.

Підозрюваним визнається:

1) особа, затримана по підозрінню у вчиненні злочину;

2) особа, до якої застосовано запобіжний захід до винесення поста­нови про притягнення її як обвинуваченого.

Орган дізнання вправі затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбав­лення волі, лише при наявності однієї з таких підстав:

1) коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;

2) коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що саме вона вчинила злочин;

3) коли на підозрюваному або на його одягу, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину.

При наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, її може бути затримано лише в тому разі, коли ця особа намагалася втекти, або коли її місце проживання чи перебування не зареєстровано, або коли не встановлено особи підозрюваного.

Взяття під варту як запобіжний захід застосовується в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки. У виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосовано в справах про злочини, за які законом пе­редбачено покарання у вигляді позбавлення волі і на строк не більше трьох років.

1.7. Участь захисника при провадженні дізнання, досудового слідст­ва і в розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції є обов'яз­ковою:

о у справах осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочину у віці до 18 років, — з моменту визнання особи підозрюваною чи пред'явлення їй обвинувачення;

о у справах про злочини осіб, які через свої фізичні або психічні ва­ди (німі, глухі, сліпі тощо) не можуть самі реалізувати своє право на за­хист, — з моменту затримання особи чи пред'явлення їй обвинувачення або з моменту встановлення цих вад;

о у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться судочинст­во — з моменту затримання особи чи пред’явлення їй обвинувачення;

о коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне ув’язнення — з моменту затримання особи чи пред’явлення їй обвинувачення;

о при провадженні справи про застосування примусових заходів медичного характеру — з моменту встановлення факту наявності у особи душевної хвороби;

о при провадженні справи про застосування примусових заходів ви­ховного характеру — з моменту першого допиту неповнолітнього.

У суді апеляційної інстанції участь захисника у вище передбачених випадках є обов’язковою, якщо в апеляції ставиться питання про погі­ршення становища засудженого чи виправданого.

1.8. Згідно до ст. 1 Закону України від 21.06.2001, № 2557-ІІІ «Про біженців», біженець — особа, яка не є громадянином України і внаслі­док цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданс­тва), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим за­хистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (під­данства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійно­го проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

1.9. Ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьків­щини чи в бойових діях на території інших держав. До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, інваліди війни, учасники війни.

Учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бо­йових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з’єднань, об’єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час. Перелік підрозділів, що входили до складу діючої армії, та інших формувань визначається Кабінетом Міністрів України (див. Постанова КМ, КМ України, від 05.12.1994, № 815 «Про затвердження переліків спеціальних формувань, служба в яких у роки Великої Вітчизняної війни дає право на визнання особи учасником бо­йових дій»).

Учасниками бойових дій визнаються:

1) військовослужбовці, які проходили службу у військових підроз­ділах, частинах, штабах і установах, що входили до складу діючої армії в період громадянської та Великої Вітчизняної воєн, під час інших бо­йових операцій по захисту Батьківщини, партизани і підпільники гро­мадянської та Великої Вітчизняної воєн;

2) учасники бойових дій на території інших країн — військовослуж­бовці Радянської Армії, Військово-Морського Флоту, Комітету держав­ної безпеки, особи рядового, начальницького складу і військовослуж­бовці Міністерства внутрішніх справ колишнього Союзу РСР (вклю­чаючи військових та технічних спеціалістів і радників), працівники від­повідних категорій, які за рішенням Уряду колишнього Союзу РСР проходили службу, працювали чи перебували у відрядженні в держа­вах, де в цей період велися бойові дії, і брали участь у бойових діях чи забезпеченні бойової діяльності військ (флотів).

Військовослужбовці Збройних Сил України, Служби безпеки Украї­ни, Служби зовнішньої розвідки України, особи рядового, начальниць­кого складу і військовослужбовці Міністерства внутрішніх справ України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, які за рішенням відповідних державних органів були на­правлені для виконання миротворчих місій або у відрядження в держа­ви, де в цей період велися бойові дії.

До інвалідів війни належать особи з числа військовослужбовців ді­ючої армії та флоту, партизанів, підпільників, працівників, які стали ін­валідами внаслідок поранення, контузії, каліцтва, захворювання, одер­жаних під час захисту Батьківщини, виконання обов’язків військової служби (службових обов’язків) чи пов’язаних з перебуванням на фрон­ті, у партизанських загонах і з’єднаннях, підпільних організаціях і гру­пах та інших формуваннях, визнаних такими законодавством України, в районі воєнних дій, на прифронтових дільницях залізниць, на спору­дженні оборонних рубежів, військово-морських баз та аеродромів у пе­ріод громадянської та Великої Вітчизняної воєн або з участю в бойових діях у мирний час.

До інвалідів війни належать також інваліди з числа:

1) військовослужбовців, осіб вільнонайманого складу, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворюван­ня, одержаних під час захисту Батьківщини, виконання інших обов’язків військової служби, пов ’язаних з перебуванням на фронті в інші періоди, з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій, ядерних випробувань, з участю у військових на­вчаннях із застосуванням ядерної зброї, іншим ураженням ядерними матеріалами;

2) осіб начальницького і рядового складу органів Міністерства вну­трішніх справ і органів Комітету державної безпеки колишнього Союзу РСР, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України та інших військових формувань, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захво­рювання, одержаних під час виконання службових обов’язків, ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій, ядерних випро­бувань, участі у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, інших уражень ядерними матеріалами;

3) осіб, які стали інвалідами внаслідок поранень чи інших ушко­джень здоров’я, одержаних у районах бойових дій у період Великої Ві­тчизняної війни та від вибухових речовин, боєприпасів і військового озброєння у повоєнний період, а також під час виконання робіт, пов’я- заних з розмінуванням боєприпасів часів Великої Вітчизняної війни не­залежно від часу їх виконання;

4) осіб, які стали інвалідами внаслідок воєнних дій громадянської та Великої Вітчизняної воєн або стали інвалідами від зазначених причин у неповнолітньому віці у воєнні та повоєнні роки;

5) військовослужбовців, осіб вільнонайманого складу, а також ко­лишніх бійців винищувальних батальйонів, взводів і загонів захисту народу та інших осіб, які брали безпосередню участь у бойових опера­ціях по ліквідації диверсійно-терористичних груп та інших незаконних формувань на території колишнього Союзу РСР і стали інвалідами вна­слідок поранення, контузії або каліцтва, одержаних під час виконання службових обов’язків у цих батальйонах, взводах і загонах у період з 22 червня 1941 року по 31 грудня 1954 року;

6) учасників бойових дій на території інших держав, які стали інва­лідами внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, пов’язаних з перебуванням у цих державах;

7) осіб, які брали безпосередню участь у бойових діях під час Вели­кої Вітчизняної війни та війни з Японією, та осіб, які у неповнолітньо­му віці були призвані чи добровільно вступили до лав Радянської Армії і Військово-Морського Флоту під час військових призовів 1941—1945 років і стали інвалідами внаслідок загального захворювання або захво­рювання, отриманого під час проходження військової служби чи служ­би в органах внутрішніх справ, державної безпеки, інших військових формуваннях;

8) осіб, залучених до складу формувань Цивільної оборони, які ста­ли інвалідами внаслідок захворювань, пов’язаних з ліквідацією наслід­ків Чорнобильської катастрофи.

Учасниками війни визнаються військовослужбовці, які в період вій­ни проходили військову службу у Збройних Силах колишнього СРСР, трудівники тилу, а також інші особи, передбачені цим Законом. Учас­никами війни вважаються:

1) військовослужбовці, які проходили військову службу у Збройних Силах, військах і органах Міністерства внутрішніх справ, Комітету державної безпеки колишнього Союзу РСР чи в арміях його союзників у період Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років та війни 1945 ро­ку з імперіалістичною Японією або навчались у цей період у військових училищах, школах і на курсах;

2) особи, які в період Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років та війни 1945 року з імперіалістичною Японією працювали в тилу на підприємствах, в установах, організаціях, колгоспах, радгоспах, індиві­дуальних сільських господарствах, на спорудженні оборонних рубежів, заготівлі палива, продуктів, переганяли худобу, навчались у цей період в ремісничих, залізничних училищах, школах і училищах фабрично- заводського навчання та інших закладах професійно-технічної освіти, на курсах професійної підготовки або під час навчання в школах, ви­щих і середніх спеціальних навчальних закладах працювали в народно-

му господарстві та на відбудові об'єктів господарського і культурного призначення.

До учасників війни належать також особи, які в період Великої Віт­чизняної війни працювали на територіях, що після 1944 року ввійшли до складу колишнього Союзу РСР, а також громадяни, які за направ­ленням державних органів колишнього Союзу РСР працювали в держа­вах — союзницях СРСР.

Особам, які народилися до 31 грудня 1932 року включно і з поваж­них причин не мають можливості подати документи, що підтверджу­ють факт роботи в період війни, статус учасника війни може бути вста­новлено за поданням відповідних комісій у порядку, визначному Кабінетом Міністрів України.

Особам, які народилися після 31 грудня 1932 року, статус учас­ника війни може бути встановлено лише за наявності документів та інших доказів, що незаперечно підтверджують факт роботи в період війни.

Учасниками війни визнаються особи, нагороджені орденами і меда­лями колишнього Союзу РСР за самовіддану працю і бездоганну війсь­кову службу в тилу в роки Великої Вітчизняної війни та війни з імпері­алістичною Японією;

3) члени груп самозахисту об'єктових і аварійних команд місцевої протиповітряної оборони, народного ополчення, що діяли в період Ве­ликої Вітчизняної війни;

4) особи, які в період Великої Вітчизняної війни перебували у складі армії та флоту як сини, вихованці полків та юнги до досягнення ними повноліття;

5) працівники, які на контрактній основі направлялися на роботу в держави, де велися бойові дії (включаючи Республіку Афганістан у пе­ріод з 1 грудня 1979 року по грудень 1989 року), і не входили до складу обмеженого контингенту радянських військ;

6) дружини (чоловіки) військовослужбовців, які працювали за най­мом в державах, зазначених у пункті 6 цієї статті, в період ведення бо­йових дій у них і не входили до складу обмеженого контингенту радян­ських військ;

7) особи, які в період Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років відбували покарання в місцях позбавлення волі або перебували в за­сланні і реабілітовані відповідно до чинного законодавства України та колишнього СРСР;

8) особи, які в період Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років добровільно подавали матеріальну, фінансову чи іншу допомогу війсь­ковим частинам, госпіталям, партизанським загонам, підпільним гру­пам, іншим формуванням та окремим військовослужбовцям у їх боро­тьбі проти німецько-фашистських загарбників за умови незаперечного підтвердження цих фактів;

9) особи, які після 9 вересня 1944 року були переселені на територію України з території інших країн;

10) особи, які під час оборони міста Севастополя з 30 жовтня 1941 року по 4 липня 1942 року проживали на його території. Доказами пе­ребування на території обложеного Севастополя можуть визнаватися посвідчення «Мешканець обложеного Севастополя 1941—1942 років» і «Юний захисник Севастополя 1941—1942 років», довідки, показання свідків та інші документи, які подаються до комісій, зазначених у абза­ці третьому пункту 2 цієї статті.

Чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», від 22.10.1993, № 355^X4 поширюється на:

1) сім'ї військовослужбовців, партизанів, підпільників, учасників бойових дій на території інших держав, прирівняних до них осіб, зазна­чених у статтях 6 і 7 цього Закону, які загинули (пропали безвісти) або померли внаслідок поранення, контузії чи каліцтва, одержаних під час захисту Батьківщини або виконання інших обов'язків військової служ­би (службових обов'язків), а також внаслідок захворювання, пов'яза­ного з перебуванням на фронті або одержаного в період проходження військової служби чи на території інших держав під час воєнних дій та конфліктів;

сім'ї військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу, які призивалися на збори військовозобов'язаних Міністерства оборони, органів внутрішніх справ і державної безпеки колишнього Союзу РСР і загинули (померли) під час виконання завдань по охороні громадського порядку при надзвичайних ситуаціях, пов'язаних з антигромадськими проявами;

сім'ї загиблих під час Великої Вітчизняної війни осіб із числа осо­бового складу груп самозахисту об'єктових та аварійних команд місце­вої протиповітряної оборони, а також сім'ї загиблих внаслідок бойових дій працівників госпіталів, лікарень та інших медичних закладів.

До членів сімей загиблих (тих, які пропали безвісти) військовослуж­бовців, партизанів та інших осіб, зазначених у цій статті, належать:

о утриманці загиблого або того, хто пропав безвісти, яким у зв'язку з цим виплачується пенсія;

о батьки;

о один з подружжя, який не одружився вдруге, незалежно від того, виплачується йому пенсія чи ні;

о діти, які не мають (і не мали) своїх сімей;

о діти, які мають свої сім'ї, але стали інвалідами до досягнення пов­ноліття;

о діти, обоє з батьків яких загинули або пропали безвісти;

2) дружин (чоловіків) померлих інвалідів Великої Вітчизняної вій­ни, а також дружин (чоловіків) померлих учасників війни і бойових дій, партизанів і підпільників, визнаних за життя інвалідами від загального захворювання, трудового каліцтва та з інших причин, які не одружили­ся вдруге.

На дружин (чоловіків) померлих інвалідів війни, учасників бойових дій, партизанів, підпільників і учасників війни, нагороджених орденами і медалями колишнього Союзу РСР за самовіддану працю і бездоганну військову службу, визнаних за життя інвалідами, чинність цієї статті поширюється незалежно від часу смерті інваліда;.

3) дружин (чоловіків), які не одружилися вдруге, батьків, неповно­літніх дітей померлих учасників бойових дій, партизанів, підпільників, військовослужбовців та учасників війни, які проходили службу у війсь­кових підрозділах, частинах, штабах і установах, що входили до складу діючої армії в період Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років та війни 1938, 1939, 1945 років з імперіалістичною Японією, нагородже­них за бойові дії державними нагородами та орденами і медалями ко­лишнього Союзу РСР (крім ювілейних);

4) дітей померлих учасників бойових дій, які навчаються за денною формою навчання у вищих навчальних закладах I — IV рівнів акреди­тації та професійно-технічних навчальних закладах, до закінчення цих навчальних закладів, але не довше ніж до досягнення ними 23 років.

Особами, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, вважа­ються Герої Радянського Союзу, повні кавалери ордена Слави, особи, нагороджені чотирма і більше медалями «За відвагу», а також Герої Соціалістичної Праці, удостоєні цього звання за працю в період Вели­кої Вітчизняної війни 1941-1945 років.

Особами, які мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною, є Герої Соціалістичної Праці, Герої України та повні кавалери ордена Трудової Слави.

Згідно Закону України «Про жертви нацистських переслідувань» від 28.03.2000 N 1584-Ш, до жертв нацистських переслідувань відносяться особи, які в роки Великої Вітчизняної війни та Другої світової війни постраждали від нацистських переслідувань з мотивів політичного, на­ціонального і релігійного характеру, ворожого ставлення до націонал- соціалізму.

1.10. Право на безоплатну вторинну правову допомогу мають особи, щодо яких суд розглядає справу про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи. Вказана категорія справ розгля­дається в окремому провадженні у порядку цивільного судочинства. Заява про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи може бути подана членами її сім'ї, органом опіки та піклування, наркологічним або психіатричним закладом. Заява про обмеження права неповноліт­ньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавлення її цього права може бути подана ба­тьками (усиновлювачами), піклувальниками, органом опіки та піклу­вання. Заява про визнання фізичної особи недієздатною може бути по­дана членами її сім'ї, близькими родичами, незалежно від їх спільного проживання, органом опіки та піклування, психіатричним закладом.

Право на безоплатну вторинну правову допомогу згідно з цим Зако­ном та іншими законами України мають особи, щодо яких суд розгля­дає справу про надання психіатричної допомоги в примусовому поряд­ку. Вказана категорія справ розглядається в окремому провадженні у порядку цивільного судочинства. Аналізуючи положення глави 10 ЦПК, під надання психіатричної допомоги в примусовому порядку слід розуміти надання такої допомоги у справах заявою лікаря-психіатра про проведення психіатричного огляду особи у примусовому порядку, про надання особі амбулаторної психіатричної допомоги та її продов­ження в примусовому порядку, та заявою представника психіатричного закладу про госпіталізацію особи до психіатричного закладу у приму­совому порядку та про продовження такої госпіталізації.

Реабілітовані особи також мають право на безоплатну вторинну правову допомогу. У праві України реабілітація особи настає в резуль­таті виправдувального вироку, постанови (ухвали) про закриття справи за відсутністю події або складу злочину, а також постанови про закрит­тя справи про адміністративне правопорушення. Низку процедурних і матеріальних особливостей має реабілітація жертв політичних репресій. Іноді реабілітація стосується цілих народів, значних верств населення.

2. Закон передбачає також, що право на безоплатну вторинну право­ву допомогу мають громадяни держав, з якими Україна уклала відпові­дні міжнародні договори про правову допомогу, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також іноземці та особи без громадянства відповідно до міжнародних договорів, учасником яких є Україна, якщо такі договори зобов’язують держав-учасниць надавати певним категоріям осіб безоплатну правову допомогу.