І. ПОНЯТТЯ ОСОБИСТИХ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ

Особисті права - це природні права, які людина одержує від народження та які держава визнає за людиною.

Відповідно до ст. 27 Конституції України кожна людина має невід'ємне право на життя.

У зв'язку з активним розвитком наукової технології наука та техніка стають одночасно і величезною надією для людського прогресу, і однією з найбільш серйозних загроз, що вимагає інших підходів до етичної оцінки та правового регулювання їх результатів. На основі такого протиріччя формується біоетика, тобто система знань про межі допустимого маніпулювання життям та смертю людини.

Розглянемо деякі конкретні проблеми прав людини в контексті біоетики:

1) проблема часових меж поняття «життя».

Так, немає єдиної точки зору стосовно того, що вважати початком життя людини: її перебування в утробі матері чи момент народження? Народженням пропонується вважати як момент відокремлення дитиии від матері, так і момент початку фізіологічних або штучних пологів. Щодо визначення моменту смерті, то це питання визначено законодавчо. Так, відповідно до частин 1, 2 ст. 15 Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» від 16.07.1999 р., зі змінами і доповненнями, людина вважається померлою з моменту, коли встановлена смерть її мозку. Смерть мозку означає повну і незворотну втрату всіх його функцій. Момент смерті мозку може бути встановлено, якщо виключені всі інші можливі за даних обставин причини втрати свідомості та реакцій організму. Діагностичні критерії смерті мозку та процедура констатації моменту смерті людини встановлюються Міністерством охорони здоров'я України;

2) проблема стосовно права жінки вирішувати питання про

припинення вагітності (право на аборт).

доповненнями);

3) проблема смертної кари. Так, 29.12.1999 р. Конституційний Суд

України прийняв Рішення № 11-рп/99, відповідно до якого положення

Кримінального кодексу України, які передбачають смертну кару як вид покарання, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними). Наступного року, 22.02.2000 р., Україна прийняла Закон, яким було ратифіковано Протокол № 6 до Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод стосовно скасування смертної кари в Україні. Це покарання було замінено на позбавлення волі на певний строк або довічне позбавлення волі. Зокрема, 28.11.2002 р. Україна ратифікувала Протокол № 13 до Європейської конвенції про захист прав людини та

основоположних свобод, який стосується скасування смертної кари за будь- яких обставин (Протокол № 6 передбачав можливість застосування смертної кари за діяння, вчинені під час війни або при невідворотній загрозі війни);

4) проблема евтаназії. Евтаназія - це спричинення легкої смерті безнадійно хворому за його проханням з метою позбавити від зайвих страждань. Розрізняють активну і пасивну евтаназію. Активна евтаназія - це введення людині, яка помирає, будь-яких лікарських чи інших засобів або здійснення будь-яких дій, що тягнуть за собою швидке і безболісне настання смерті.

Пасивна евтаназія - це припинення надання людині медичної допомоги, спрямованої на продовження життя, що прискорює настання природної смерті.

Активна евтаназія, як правило, заборонена. Пасивна евтаназія дозволяється в Австралії, Нідерландах, Фінляндії, Швеції, деяких штатах США. Існування такого права дає підстави ставити питання про те, чи можна розглядати припинення власного життя як право людини.

Відповідно до ч. 4 ст. 281 Цивільного кодексу України забороняється задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя.

Із реалізацією права на життя тісно пов'язані проблеми щодо використання ембріонів у медичних цілях, стосовно летаргічного сну, трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини, суїциду, клонування, сурогатного материнства.

Згідно зі ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Ця норма є логічним продовженням припису, зафіксованого у ст. 3 Конституції України, відповідно до якого, зокрема, честь і гідність людини, поряд із іншими правами, визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю розуміють сукупність особистих прав і свобод, реалізація яких дозволяє кожній людині стати, бути і залишатися особистістю. На захист гідності людини спрямовано чимало конституційно - правових гарантій, серед яких, зокрема:

1) ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню;

2) жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам;

3) право на недоторканність приватного життя;

4) право на недоторканність житла;

5) право на невтручання в особисте і сімейне життя;

6) право на свободу думки і слова;

7) право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.

Ця ж стаття встановлює гарантії реалізації зазначеного права:

1) ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом;

2) у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом.

3) кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника;

4) кожний затриманий має право у будь -який час оскаржити в суді своє затримання (процедура, яка у зарубіжних країнах називається «хабеас корпус», застосовується практично в усіх країнах континентальної Європи);

5) про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.

Слід звернути увагу на те, що право на життя, право на повагу до гідності та право на свободу та особисту недоторканність належать до особистих прав, які відповідно до ст. 64 Конституції України не можуть бути обмежені навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Згідно із ст. 30 Конституції України кожному гарантується недоторканність житла.

Як визначено ст. 379 Цивільного кодексу України, житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 25.12.1992 р. № 12, зі змінами і доповненнями, житло - це приміщення, яке призначене для постійного або тимчасового проживання людей (приватний будинок, квартира, кімната в готелі, дача, садовий будинок тощо), а також ті його складові частини, які використовуються для відпочинку, зберігання майна або задоволення інших потреб людини (балкони, веранди, комори тощо).

Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку (ст.

Відповідно до статей 31 та 32 Конституції України кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції та невтручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Зміст цих статей встановлює так зване право на приватне життя людини і громадянина. Під приватним життям людини у теорії конституційного права розуміють той аспект життя людини, який не пов'язаний з її службовою або громадянською діяльністю і який вона не бажає зробити надбанням інших.

Найважливіші гарантії реалізації цих прав встановлені Конституцією України:

1) винятки щодо таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо (ст. 31 Конституції України);

2) не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ст. 32 Конституції України);

3) кожен громадянин має право ознайомлюватися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею (ст. 32 Конституції України). У світовій практиці це право зазвичай встановлюється конституціями колишніх тоталітарних держав;

4) кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ст. 32 Конституції України);

5) цензура заборонена (ч. 3 ст. 15 Конституції України);

6) стаття 55 Конституції України визначає порядок захисту прав та свобод людини і громадянина.

Відповідно до ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.

Дана свобода сформульована з урахуванням існування її внутрішнього (свобода пересування кожного територією України; свобода вільного вибору місця проживання) та зовнішнього (свобода залишати територію України, а для громадян України - свобода повернення в Україну) аспектів.

Важливе значення для реалізації цього права в Україні мало Рішення Конституційного Суду України від 14.11.2001 р. № 15 -рп/2001, відповідно до якого дозвільний порядок вибору особою місця проживання (тобто інститут прописки) було визнано неконституційним.

Сьогодні у зазначеній сфері відносин діє Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11.12.2003 р., згідно з яким замість прописки запроваджено реєстрацію осіб за місцем їх проживання чи перебування, що має повідомний (а не дозвільний, як прописка) характер.

У цьому Законі визначено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Місцем перебування в Законі визначено адміністративно - територіальну одиницю, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік, а місцем проживання - адміністративно- територіальну одиницю, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік.

Згідно зі ст. 29 Цивільного кодексу України місцем проживання особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо) у відповідному населеному пункті, в якому особа проживає постійно, переважно чи тимчасово.

Громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, зобов'язані протягом 10 днів після прибуття до нового місця проживання зареєструвати місце проживання (законними підставами перебування на території України є: для громадян України - належність до громадянства України; для іноземців та осіб без громадянства - реєстрація на території України паспортного документа чи наявність посвідки на постійне або тимчасове проживання в Україні або документів, що посвідчують отримання статусу біженця чи притулку в Україні).

Реєстрація місця проживання громадян України, які проживають за межами України, здійснюється в установленому порядку консульськими установами України за кордоном або дипломатичними представництвами.

При зміні місця проживання в межах адміністративно-територіальної одиниці, на яку поширюється повноваження органу реєстрації, особа, яка змінила місце проживання, або її законний представник повинні письмово повідомити про це відповідний орган реєстрації протягом 7 днів.

Зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом 7 днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть.

Місце проживання має значення для здійснення захисту прав особи, для забезпечення сталості цивільних правовідносин.

Реєстрація місця перебування проводиться за заявою особи, яка зобов'язана подати її протягом 7 днів після прибуття в місце перебування. Зняття з реєстрації місця перебування особи здійснюється за її повідомленням.

Реєстрацію місця проживання та місця перебування особи виконує відповідний орган Державної міграційної служби.

Право вільно залишати територію України (для кожного) та право в будь-який час повернутися в Україну (для громадян України).

Щодо громадян України, то порядок реалізації ними цих прав визначається Законом України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» від 21.01.1994 p., зі змінами і доповненнями. Відповідно до ст. 2 зазначеного Закону документами, що дають право на виїзд з України і в'їзд в Україну та посвідчують особу громадянина України під час перебування за її межами, є:

1. паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

2. проїзний документ дитини;

3. дипломатичний паспорт;

4. службовий паспорт;

5. посвідчення особи моряка.

У разі втрати громадянином України зазначених документів документом, що дає право на в'їзд в Україну, є посвідчення особи на повернення в Україну, яке видається закордонними дипломатичними установами.

Право громадян України в будь -який час повернутися в Україну особливо актуальне в умовах збільшення обсягів міграції. Відповідно до Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» громадянин України за жодних підстав не може бути обмежений у праві на в'їзд в Україну.

Порядок в'їзду до іноземної держави регулюється законодавством відповідної держави.

На громадян України, які звернулися з клопотанням про виїзд з України, поширюються усі положення чинного законодавства, вони користуються всіма правами і несуть встановлені законом обов'язки. За громадянами України зберігаються на її території майно, кошти, цінні папери та інші цінності, що належать їм на праві приватної власності. Будь - яке обмеження їх громадянських, політичних, соціальних, економічних та інших прав не допускається.

Громадянинові України може бути тимчасово відмовлено у видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон у випадках, якщо:

1. він обізнаний з відомостями, які становлять державну таємницю;

2. діють неврегульовані аліментні, договірні чи інші невиконані зобов'язання - до виконання зобов'язань або розв'язання спору за погодженням сторін у передбачених законом випадках, або забезпечення зобов'язань заставою, якщо інше не передбачено міжнародним договором України;

3. проти нього порушено кримінальну справу - до закінчення провадження у справі;

4. він засуджений за вчинення злочину - до відбуття покарання або звільнення від покарання;

5. він ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим рішенням, - до виконання зобов'язань;

6. він свідомо сповістив про себе неправдиві відомості - до з'ясування причин і наслідків подання неправдивих відомостей;

7. він підлягає призову на строкову військову службу - до вирішення питання про відстрочку від призову;

8. щодо нього подано цивільний позов до суду - до закінчення провадження у справі;

9. він за вироком суду визнаний особливо небезпечним рецидивістом чи перебуває під адміністративним наглядом міліції - до погашення (зняття) судимості чи припинення нагляду.

Громадянинові України, який має паспорт, може бути тимчасово відмовлено у виїзді за кордон у зазначених випадках.

У разі відмови громадянину України у виїзді за кордон з підстав, передбачених пунктами 1, 2 і 6-8, він може оскаржити цю дію у судовому порядку за місцем свого проживання.

Відмова у виїзді з України з підстав, передбачених пунктами 3-5 і 9, оскарженню не підлягає.

Відповідно до ст. 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Дане право розглядається одночасно як особисте та як політичне.

При цьому деякі автори слушно наголошують, що думка є завжди вільною, тому вона не потребує свого законодавчого регулювання.

Гарантією свободи слова є передбачене ст. 34 Конституції України право кожного вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Ця гарантія знайшла своє закріплення, зокрема, у таких законах: Закон України «Про інформацію» від 02.10.1992 р., зі змінами і доповненнями, Закон України «Про науково-технічну інформацію» від 25.06.1993 р., зі змінами і

доповненнями, Закон України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» від 23.09.1997 р., зі змінами і доповненнями, тощо.

Однією з найдієвіших гарантій свободи слова є заборона цензури, що передбачено ч. 3 ст. 15 Конституції України. Цензура - це постійний контроль офіційної влади за змістом, випуском і поширенням друкованої, аудіовізуальної та іншої продукції.

Здійснення права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (ст. 34 Конституції України).

Відповідно до ст. 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь - яку релігію або не сповідувати жодної, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Ніхто не може бути звільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Законом, який деталізує порядок реалізації цього права, є Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04.1991 p., зі змінами і доповненнями. Як зазначено в цьому Законі, в Україні всі правовідносини, пов'язані із свободою совісті і діяльністю релігійних організацій, регулюються законодавством України. Громадяни України рівні перед законом і мають однакові права в усіх галузях економічного, політичного, соціального і культурного життя незалежно від їх ставлення до релігії. В офіційних документах ставлення громадянина до релігії не зазначається. Ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих.

Україна є світською державою, а тому, як встановлено ч. 3 ст. 35 Конституції України, церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

Відповідно до зазначеного Закону держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, не фінансує діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії. Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається. Релігійні організації не виконують державних функцій.

Релігійними організаціями в Україні, відповідно до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об'єднання представлені своїми центрами (управліннями).

Релігійні організації не беруть участі у діяльності політичних партій і не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів. Однак священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами.

Релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями).

Релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту (положення). Релігійна ор ганізація як юридична особа користується правами і несе обов'язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення).

Для одержання релігійною громадою правоздатності юридичної особи громадяни в кількості не менше десяти чоловік, які утворили її і досягли вісімнадцятирічного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію до обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а у Республіці Крим - до Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

Релігійні центри, управління, монастирі, релігійні братства, місії та духовні навчальні заклади подають на реєстрацію статут (положення) до державного органу України у справах релігій. Таким державним органом виступає Державний комітет України у справах національностей та релігі й, що є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого відповідно до Положення про Державний комітет України у справах національностей та релігій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.02.2007 р. № 201, зі змінами, спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Віце-прем'єр-міністра України.

Діяльність релігійної організації може бути припинено у зв'язку з її реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією.

Реорганізація або ліквідація релігійної організації здійснюється відповідно до її власних настанов.

У разі порушення релігійною організацією, що є юридичною особою, положень Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» та інших законодавчих актів України її діяльність може бути припинено також за рішенням суду, у випадках, визначених цим Законом.

Також серед особистих прав людини і громадянина виділяють право на користування рідною мовою, вільний вибір мови спілкування, виховання, навчання і творчості (у ст. 10 Конституції України воно сформульовано як гарантія вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України). Порядок реалізації цього права деталізовано у Законі України «Про засади державної мовної політики» від 10.08.2012 р.

ВИСНОВКИ ДО ПЕРШОГО ПИТАННЯ

Отже, особисті права - це природні права, які людина одержує від народження та які держава визнає за людиною. Вони є невід'ємним елементом свободи людини і забезпечують особі не тільки життєво важливі умови існування, а й надають фактичну можливість вільно розпоряджатися собою, гарантувати невтручання у сферу її індивідуальної життєдіяльності. Саме тому їх поширюють не тільки на громадян конкретної держави, а й на всіх інших людей, що перебувають на її території.