Форма правлїння та форма державного устрою України згідно Конституції 1996 р., форма державного режиму

Форму держави визначають як порядок (спосіб) організації та здійснення державної влади в країні. Її структуру складають три взаємопов’язаних елементи: форма державного правління, форма дер­жавно-територіального устрою, форма державно-правового режиму.

Як відомо з курсу теорії держави і права форма державного правлін­ня передбачає як: а) створюються вищі органи державної влади та яка їх будова; б) будуються взаємовідносини між вищими та іншими дер­жавними органами; в) будуються взаємовідносини між верховною дер­жавною владою і населенням країни; г) організація вищих органів дер­жави, що дозволяє забезпечити права і свободи громадян. Різновидами держав за формою правління, тобто порядком організації верховної державної влади та ступенем участі населення в її формуванні, є монар­хія та республіка. Форма державного правління — це спосіб організації верховної державної влади та ступінь участі населення в її формуванні. За формою правління розрізняють: 1) монархії — вища державна влада повністю або частково здійснюється одноособово монархом та переда­ється у спадщину; 2) республіки — верховна державна влада здійсню­ється органами, що обираються населенням на певний строк. Головною, визначальною ознакою форми правління є конституційно-правовий статус глави держави. Залежно від статусу глави держави сучасні держа­ви за формою правління поділяються на дві групи — монархії та респу­бліки. Монархія (гр. — єдиновладдя, єдинодержавність) — форма прав­ління, за якої найвища державна влада повністю або частково зосереджена в руках монарха — одноосібного глави держави, який здій­снює владу за власним правом, а не на підставі делегування. Як прави-

ло, влада монарха є довічною і передається в спадщину.

Відповідно до змісту Конституції українська держава за своїми осно­вними рисами вважається президентсько-парламентською республікою, оскільки повноваження щодо формування уряду належить Президен­ту України. Кабінет Міністрів відповідальний перед ним, але він його не очолює і не є главою виконавчої влади. За главою держави закріплені повноваження дострокового припинення повноважень парламенту при наявності підстав передбачених ст.

Форма державно-територіального устрою — це спосіб розподілу те­риторії держави на складові частини та порядок співвідношення влади між ними і державою в цілому. Форма державного устрою показує: 1) з яких частин складається внутрішня структура держави; 2) яке ста­новище цих частин і які взаємозв’язки їх органів; 3) як будуються від­носини між центральними і місцевими державними органами; 4) у якій державній формі виражаються інтереси кожної нації, яка проживає на території країни. За формою державного територіального устрою розрізняють прості і складні держави. До простих відносять унітарну (єдину) державу. Унітарна держава — це проста єдина держава, складо­вими частинами якої є адміністративно-територіальні одиниці, які не володіють суверенними правами (Україна, Болгарія, Польща, Фран­ція, Італія, Швеція та ін.). Унітарна держава характеризується такими основними ознаками: а) до складу не входять державні утворення, що наділені ознаками суверенітету, адміністративно-територіальні одини­ці (область, район та ін.) не можуть мати якої-небудь політичної само­стійності; б) єдина конституція і єдина система законодавства; в) єдина система вищих органів державної влади — глава держави, уряд, парла­мент, юрисдикція яких розповсюджується на територію всієї країни; г) єдине громадянство та єдина державна символіка; ґ) єдина судова система; д) у міжнародні відносини вступає лише держава. Деякі уні­тарні держави мають автономні утворення (Грузія, Іспанія, Італія, Укра­їна та ін.). Такі держави називають децентралізованими унітарними державами з елементами федералізму. У таких державах місцеві органи обираються населенням автономії і мають право самостійно вирішува­ти більшість питань місцевого життя. Автономії мають внутрішнє само­управління, як правило, у сфері адміністративної діяльності, вони во­лодіють певною самостійністю й у сфері законодавства (у порядку делегованих повноважень з боку центрального законодавчого органу). Складними державами є федерацію, конфедерацію, імперію та спів­дружність. Федерація — це складна союзна держава, складовими части­нами якої є державні утворення, що володіють суверенними правами (США, Росія, Канада та ін.). Основні ознаки федерації: а) єдина тери­торія складається з територій-суб’єктів федерації, що мають власний адміністративно-територіальний поділ; б) наявність конституції і сис­теми законодавства в цілому та у кожного з її суб’єктів; в) наявність федеративного двопалатного парламенту й парламентів суб’єктів феде­рації, федерального уряду і самостійних органів управління суб’єктів федерації; г) наявність громадянства як усієї федерації, так і її суб’єктів; у деяких федераціях допускається подвійне громадянство (ФРН); ґ) можливість суб’єктів федерації мати власну правову та судову систе­ми (США); д) наявність загальнофедеральної податкової та грошової системи; е) суб’єкти федерації не володіють суверенітетом і не є суб’єктами міжнародного права, проте в договірних міжнародних від­носинах можуть виступати як федерація в цілому, так і кожний її суб’єкт. Класифікується федерація за різними ознаками. За способом утворен­ня: а) договірні; б) конституційні (Індія); в) договірно-конституційні (США, ФРН, Росія та ін.). За способом взаємовідносин федерації та її суб’єктів: а) на основі союзу (США); б) на основі автономії (Бельгія, Індія та ін.). За способом розподілення та здійснення владних повно­важень: а) централізовані (Індія, Мексика); б) відносно централізовані (США, ФРН). За принципом поєднання національного й територіаль­ного підходів: а) територіальний підхід (США); б) національний підхід (у чистому вигляді не існує); в) поєднання цих підходів (Росія). Конфе­дерація — це тимчасовий союз суверенних держав, які об’єдналися для досягнення певної мети та які спільно здійснюють деякі напрямки дер­жавної діяльності при збереженні в інших питаннях повної самостій­ності і незалежності (через такий етап пройшли США, Нідерланди, Швейцарія, остання конфедерація — Сенегамбія, 1981—1989 рр.). Цей союз характеризується такими ознаками: а) відсутність загальної для всієї конфедерації єдиної території і державних кордонів; б) відсутність загальних законодавчих органів і системи управління; в) відсутність загальних для всієї конфедерації конституції, системи законодавства, громадянства, судової та фінансової систем; г) відсутність суверенітету конфедерації, збереження суверенітету і міжнародно-правового статусу її членів; ґ) наявність загального конфедеративного органу, який скла­дається з делегатів суверенних держав; д) рішення загальних конфеде­ративних органів приймається за принципом консенсусу: у випадку незгоди з ним членів конфедерації таке рішення не є обов’язковим і не тягне за собою яких-небудь санкцій (це право нуліфікації); е) наяв­ність права виходу зі складу конфедерації у кожного з її суб’єктів. Кон­федерації мають нестійкий, перехідний характер: вони або розпадають­ся, або перетворюються на федерацію. Імперії — це такі складні й великі держави, які об’єднують інші держави, народи внаслідок завою­вань, колонізації, що складаються з головної держави (метрополії) та колоній. Історії відомі такі імперії як Римська, Австро-Угорська, Росій­ська, Османська тощо. Основною ознакою імперій є те, що вони три­маються на державному примусі з боку метрополії. Співдружність як особливу форму державного устрою визначають як організовано оформ­лене об’єднання держав, що виступають як асоційовані учасники при збереженні ними повного суверенітету та незалежності (СНД, Британ­ська співдружність націй, Європейська співдружність у Західній Євро­пі). Можна визначити такі її ознаки: а) в основу її утворення покладені міждержавний договір, статут, декларація, угоди та інші юридичні акти; б) цілі об’єднання держав можуть бути різними: економічні, культурні та ін.; в) члени співдружності володіють повним суверенітетом та неза­лежністю, оскільки це не держава і не державне утворення; г) вона здій­снює свою діяльність через загальні координаційні органи (Рада глав держав або глав урядів, Міжпарламентська асамблея та ін.), рішення яких мають рекомендаційний характер; ґ) відносини між державами у співдружності будуються на основі норм і принципів міжнародного права; д) наявність права виходу зі співдружності. Таке об’єднання дер­жав має перехідний характер: або розвиток йде у напрямку створення конфедерації чи навіть федерації; або, навпаки, може привести до де­зінтеграції. Конституційний принцип унітаризму (від лат. штіїах — єд­ність) означає, що «Україна є унітарною державою» (ч. 2 ст. 2). Най­важливішою ознакою України як унітарної держави виступає те, що її територія є єдиною і складається з адміністративних одиниць, а не з державних утворень, наділених юридичною і певною політичною само­стійністю, як територія федеративної держави. Для неї характерні по­літична єдність, єдина система органів державної влади на всій її тери­торії, адміністративно-територіальний поділ і відсутність політичної самостійності у територіальних одиниць, єдине громадянство та єдність інших політичних, економічних і культурних інститутів держави. Укра­їна як унітарна держава включає до свого складу адміністративно-тери­торіальні одиниці, що не мають правового статусу державних утворень. В Україні існує єдина Конституція, єдина система законодавства, єди­ні державні символи, єдина для всієї території України державна мова, єдине громадянство, єдина виборча система, єдина система органів державної влади, уніфікована система місцевого самоврядування, яка передбачає спеціальний правовий статус для Автономної Республіки Крим, міст Києва і Севастополя, єдина фінансово-бюджетна система, єдина грошова одиниця, єдина система оборони і національної безпеки. На території України немає інших суверенних державних утворень, разом з тим особливий статус автономії, якою є Автономна Республіка Крим, як невід’ємна складова частина України статус якої визнаний Конституцією України. Україна відноситься до держав які є децентра­лізованими унітарними державами. У таких державах місцеві органи обираються населенням автономії і мають право самостійно вирішува­ти більшість питань місцевого життя. Автономна Республіка Крим має внутрішнє самоуправління, як правило, у сфері адміністративної ді­яльності, володіє певною самостійністю у сфері нормотворчості (у по­рядку делегованих повноважень з боку центрального законодавчого органу). Верховна Рада Автономної Республіки Крим, як представниць­кий орган у сфері нормотворчої діяльності обмежена підготовкою і при­йняттям Конституції Автономної Республіки Крим та правових актів підзаконного характеру.

Форма державно-правового режиму — це засоби, способи та при­йоми здійснення державної влади. Основою для класифікації держав­но-правових режимів виступають: 1) ступінь розвиненості політичної демократії; 2) реальний політико-правовий статус особи. З урахуван­ням цих критеріїв сучасні державно-правові (політичні) режими по­діляються на демократичні та антидемократичні. Демократичний ре­жим — це режим, за якого державна (політична) влада здійснюється з дотриманням основних прав людини, із забезпеченням легальних можливостей вільного волевиявлення і врахування інтересів усіх груп населення через демократичні інститути (вибори, референдуми, засо­би масової інформації), діяльність різноманітних партій і громадських організацій, які представляють ці інтереси і впливають на вироблення та здійснення політики держави. Він характеризується такими ознака­ми: а) дотримання демократичної конституції; б) реалізація принципу «поділу влад»; в) здійснення державної влади на основі вільної та рівної участі громадян та їх об’єднань в управлінні державою; г) запбезпе- ченняі плюралізму у політичній, економічній, ідеологічній та духовній сферах життєдіяльності людини; ґ) гарантування здійснення прав і свобод громадян відповідно до міжнародних стандартів прав людини; д) здійснення демократизму правосуддя, де домінують методи пере­конання перед методами примусу; е) вільне існування всіх форм влас­ності. Такий режим характерний для правової держави. Розрізняють такі види демократичних державно-правових режимів: а) демократич­но-консервативний; б) демократично-радикальний; в) демократично- ліберальний. Антидемократичний режим — це режим, коли державна влада здійснюється шляхом обмеження або порушення основних прав людини, коли заборонена легальна діяльність опозиційних політич­них партій і громадських об’єднань. Для нього характерні такі ознаки: а) не реалізується (частіше всього юридично не закріплений) принцип «поділу влад»; б) звужується або припиняється вплив громадян та їх об’єднань на управляння державою; в) відсутня або стає формальною виборність; г) забороняється діяльність опозиційних партій та організа­цій; ґ) застосовуються політичні репресії; д) звужуються або порушують­ся політичні права і свободи громадян; е) реальна влада зосереджується в руках групи осіб або однієї особи, не підконтрольних народові. Такий режим може бути авторитарним і тоталітарним. Тоталітарний режим — крайня форма антидемократичного режиму, такий спосіб організації державної влади, при якому здійснюється повний (тотальний) контр­оль державою над всіма сферами життя суспільства та особистості. Він характеризується: а) повним пануванням держави над особистістю та суспільством; б) одержавленням усіх легальних об’єднань та організацій; в) необмеженими законом повноваженнями органів влади; г) заборо­ною демократичних організацій; ґ) фактичною ліквідацією формально проголошених конституційних прав і свобод людини і громадянина; д) загальним контролем над діяльністю громадян та їх об’єднань; е) полі­тичною цензурою; є) відсутністю гласності; ж) тотальною нетерпимістю до всіх, хто мислить інакше, ніж диктує правляча партія та її ідеологія; з) репресіями стосовно опозиції; и) мілітаризацією суспільного життя; і) прагненням до зовнішній експансії. Різновидами тоталітарного ре­жиму виступають расистський, фашистський, військово-диктаторський режими. Авторитарний режим — це стан політичного життя, коли влада зосереджується в руках однієї особи або правлячої верхівки. Цей режим не має таких реакційних проявів, як тоталітарний, і характеризується: а) необмеженою владою однієї особи або групи осіб, не підконтрольних народові; б) наявністю центра управління, який діє за своїм розсудом, в тому числі з порушенням норм закону; в) використанням насильства та позасудових методів примусу; г) опорою на поліцейський та військовий апарат; ґ) дією принципу пріоритету держави над особистістю, відсут­ністю гарантій здійснення конституційно проголошених прав і свобод особи, особливо у взаємовідносинах із владою. Авторитарні режими мають такі різновиди: революційний та стабілізаційний. В Україні діє ліберальний демократичний режим. В основу розбудови української державності конституцією покладена концепція демократичної, соці­альної, правової держави, що відповідає вимогам сучасної теорії і прак­тики конституціоналізму. Проголошення в ст. 1 Конституції, що Україна є демократичною державою, означає, що вона заснована на здійсненні реального народовладдя, повазі до прав і свобод людини і громадяни­на, на їх активній участі у формуванні державного апарату і здійсненні контролю за його діяльністю через вибори і представницькі установи. Демократія має своєю опорою і успішно функціонує в умовах розви­нутого громадянського суспільства і таких його інститутів, як ринкова економіка, політичні партії, громадські організації, незалежні засоби масової інформації тощо. Відповідно до цих вимог Українська держава повинна створювати умови для ефективного функціонування структур громадянського суспільства. Принцип демократичної держави набуває конкретизації і розвитку в інших нормах і розділах Конституції України, які присвячені питанням правового регулювання забезпечення прав і свобод людини і громадянина, проведення референдумів і виборів, фор­мування вищих органів державної влади та контролю за їх діяльністю, становлення місцевого самоврядування.

Отже, за формою правління Україна є президентсько-парламент­ською республікою, за формою держаного територіального устрою — децентралізованою унітарною державою і за формою державного право­вого режиму — ліберально-демократичною державою.

8.2.