Додаток Е КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОСНОВИ РЕФОРМУВАННЯ СУДОВОЇ СИСТЕМИ З МЕТОЮ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОСТУПНОСТІ ПРАВОСУДДЯ

Конституція України (1996 р.) заклала підвалини становлен­ня доступності правосуддя, визначивши, що звернення до суду для захисту прав і свобод людини та громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (ст.

Міжнародно-правові акти передбачають право на справед­ливий суд і доступ до суду як неодмінний його елемент, підкрес­люючи поряд із цим такі властивості суду, як незалежність, без­сторонність і законність (ст. 6 Конвенції про захист прав та осно­воположних свобод людини 1950 р.). Посилання на обов'язок держави забезпечити особі реальний, а не формальний доступ до суду містяться в низці рішень Європейського суду з прав людини, а також рекомендаціях і резолюціях Комітету міністрів Ради Європи.

Аналіз рекомендацій дозволяє вирізнити такі критерії до­ступності правосуддя: 1) обов'язок держави забезпечити надання адвокатом високопрофесійної правової допомоги особам, які через скрутне матеріальне становище не в змозі її самостійно оплатити; 2) інформування громадськості про місцезнаходження й компетенцію судів, а також про порядок звернення до суду для захисту своїх інтересів у судовому порядку; 3) застосування в розумних межах спрощених судових процедур; 4) вжиття захо­дів щодо максимального скорочення строків винесення судових рішень (у тому числі на досудових стадіях кримінального про­цесу) й активна роль суду в цьому; 5) скорочення або анулювання судових витрат, якщо вони стають перешкодою для доступу до правосуддя; 6) вжиття заходів, спрямованих на усунення зловжи­вань правом особи на звернення до суду; 7) забезпечення судових органів найсучаснішими технічними засобами; 8) забезпечення доступу потерпілого до правосуддя; 9) використання несудових (альтернативних) засобів розв’язання правових конфліктів із поступовим зменшенням завдань, не пов’язаних із вирішенням спору про право, які покладаються на суд; 10) установлення обмежень оскарження судових рішень, у тому числі усунення зловживань правом на оскарження; 11) створення сучасних авто­матизованих систем зберігання судових рішень із забезпеченням належного доступу до них; 12) вжиття заходів, спрямованих на підвищення ефективності управління робочим навантаженням, фінансами, інфраструктурою, людськими ресурсами й засобами зв’язку в судовій системі; 13) гарантії незалежності суддів при відправленні правосуддя.

Виходячи із змісту названих міжнародно-правових актів, подальший розвиток організації та діяльності судової влади в Україні має бути спрямований на утвердження верховенства права через забезпечення:

1) доступності правосуддя;

2) незалежності, безсторонності та компетентності суддів;

3) справедливості правосуддя.

Доступність правосуддя є таким станом організації судової системи та юрисдикційної діяльності суду в демократично­му суспільстві, який задовольняє потребу останнього у вирі­шенні юридично значущих справ і відповідає закріпленим у міжнародно-правових актах вимогам. Доступність правосуддя забезпечується оптимальною побудовою судової системи, яка передбачає можливість щонайменше двократного перегляду рішення суду першої інстанції, є територіально наближеною для населення, і системою процесуальних гарантій забезпечення права особи на відстоювання власної позиції в суді.

Незалежність суддів є основною передумовою їх об’єктив­ності та неупередженості й полягає в тому, що суддя при здій­сненні правосуддя підкоряється лише закону і нікому не підзвіт­ний. Суддям забезпечується свобода неупередженого вирішення судових справ відповідно до їх внутрішнього переконання, що ґрунтується на вимогах закону. Рішення в судовій справі має базуватися на всебічному, повному й об’єктивному дослідженні всіх обставин справи, під час якого не може надаватися перевага правовій позиції будь-якого учасника судового процесу, у тому числі прокурорів, захисників, представників юридичних чи фізич­них осіб. Суддя не несе юридичної відповідальності за правову позицію, висловлену під час розгляду справи, у разі дотримання норм процесуального і матеріального законодавства.

При вирішенні справи будь-яке втручання в діяльність суддів забороняється і має наслідком притягнення до юридичної відпо­відальності. Указівки або побажання громадян, посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших суддів, зокрема, осіб, які займають адміністративні посади в судах, щодо порядку розгляду справи або сутності рішення у справі є неправомірним втручанням у діяльність судді.

Безсторонність суддів забезпечується такими організаційно- правовими заходами: формування такого порядку відбору, при­значення судді, який би не викликав сумнівів у його прихильності виключно інтересам правосуддя, а не політичним, корпоративним або іншим інтересам та виключав би будь-які форми дискриміна­ції; формування такого порядку зупинення і припинення повно­важень судді, який би так само забезпечував стан незалежності та виключав би можливість загрози звільнення з посади не з причини неспроможності виконувати свої обов’язки судді або неналежної поведінки; створення такого порядку здійснення суддею своєї ді­яльності, який виключає можливість тиску на нього в питаннях переміщення службовою ієрархією; визнання державою прин­ципу недоторканності й безпеки суддів (суддівський імунітет); виділення адекватних ресурсів, що забезпечують функціонування судової системи.

Гарантії забезпечення безсторонності суддів закріплено в процесуальному законодавстві, насамперед у положеннях, які регламентують підстави для відводу (самовідводу) суддів. Загаль­ними підставами для відводу (самовідводу) судді є: 1) у криміналь­них справах участь судді у прийнятті будь-яких судових рішень у справі на досудових стадіях провадження, тобто в порядку судового контролю за досудовим розслідуванням; 2) особиста участь судді у справі як учасника провадження у справі; 3) ро­динний зв'язок із стороною або іншою особою, яка бере участь у справі; 4) особиста (пряма або опосередкована) зацікавленість судді в результатах справи або зацікавленість його родичів; 5) наявність інших обставин, що викликають сумнів в об'єктивності судді; 6) у колегіальному складі суду не може бути осіб, які є членами сім'ї, родичами між собою чи родичами подружжя; 7) заборона участі одного і того ж судді в розгляді справи у різних судових інстанціях, а також у тій самій інстанції в разі скасування по­переднього рішення судом вищого рівня.

Компетентність судді, який розглядає справу, складається з таких компонентів: 1) обізнаність судді в питаннях чинного законодавства і практики його застосування (забезпечується системою освіти і перевіряється ще до призначення його на посаду); 2) рівень підготовленості судді до розгляду конкретної справи (забезпечується його діями щодо вивчення справи, норма­тивного матеріалу й положень судової практики, що стосуються даного питання в кожній конкретній справі); 3) вивчення нової інформації про зміни чинного законодавства й про виникнення нових підходів у правозастосуванні, що зустрічаються в судовій практиці (забезпечується самопідготовкою судді, періодичним підвищенням кваліфікації, проходженням відповідного навчан­ня); 4) психологічна придатність особи до суддівської роботи.

Справедливість правосуддя означає наявність таких проце­суальних гарантій учасників провадження, як: рівність сторін, змагальність процедури, ефективне використання сторонами у справі права на захист, швидкий розгляд справи у «розумні» строки. Справедливість правосуддя досягається також шляхом впровадження в судочинство спрощених процедур, як-от: 1) при­мирення сторін або мирне врегулювання спору до прийняття його до провадження або ж у ході розгляду; 2) можливість ви­користання послуг адвоката; 3) спрощення процесуальних дій;

4) надання особі, котра не володіє мовою, якою ведеться процес, перекладача; 5) максимальне обмеження кількості запрошених експертів. Такі процедури є прийнятними в тих справах, які не становлять значної складності, й не повинні підміняти звичайний порядок судового розгляду, а існувати як альтернатива йому.

Система судів загальної юрисдикції повинна будуватися на таких принципах:

1) спеціалізація — розподіл юрисдикції судів між різними судовими установами або справ між суддями в окремому суді з урахуванням особливостей предмета судового розгляду та зумовленого цими особливостями процесуального порядку ви­рішення справ;

2) територіальність — розподіл юрисдикції судів на судові округи, які збігаються з адміністративно-територіальним устро­єм держави, з метою максимального наближення судів першої інстанції до населення;

3) інстанційність — побудова судової системи в декілька рів­нів, що забезпечує можливість принаймні двократного перегляду рішень суду з метою усунення можливих судових помилок;

4) «одна судова ланка = одна судова інстанція» — суди одного рівня мають виконувати одну процесуальну функцію (розгляд справи по суті, апеляційний перегляд або касаційний перегляд справи);

5) стабільність судової системи — незмінюваність основ­них її елементів (щодо структури і розподілу повноважень) упродовж тривалого терміну;

6) відкритість інформації про суд — доведення до широкого кола громадськості інформації про розташування, час роботи суду, порядок звернення до нього, порядок оскарження рішення суду, періодичних звітів про результати діяльності судової системи та іншої значущої інформації про діяльність судової влади;

7) єдність судової системи — цілісність судової системи, яку очолює найвищий судовий орган держави, спільність засад організації та діяльності судів усіх рівнів.

Принцип спеціалізації втілюється в судовій системі шляхом «зовнішньої» спеціалізації (із утворенням відокремлених су­дових підсистем, компетентних для розгляду певних категорій справ) і «внутрішньої» спеціалізації (із формуванням судових складів (палат, колегій суддів) у межах одного суду, компетент­них для розгляду певних категорій справ). В Європі «зовніш­ня» спеціалізація судів є дуже поширеною і відбувається як за галуззю права чи інститутом, що регулює ті чи інші суспільні відносини (галузева спеціалізація), так і за суб’єктами цих відно­син (суб'єктна спеціалізація). Галузева спеціалізація найчастіше реалізується через утворення окремих, а інколи й ієрархічно вибудуваних, судових установ (Німеччина, Франція, Австрія, Іспанія), а суб’єктна — через організацію всередині судових органів певних підрозділів (колегій, палат, відділень), у яких розглядаються справи, де виокремлено правовідносини з участю спеціального суб’єкта — неповнолітніх, військовослужбовців, водокористувачів, орендарів, подружжя та ін. (Франція, Німеч­чина, Італія, Канада, Англія).

В Україні сприйнято принципи «зовнішньої» і «внутрішньої» спеціалізації судової діяльності. Стосовно першого, то згідно з ч. 2 ст. 19 Закону «Про судоустрій України» спеціалізованими є господарські, адміністративні та інші суди, визначені як спеціалі­зовані. «Внутрішня» спеціалізація судів є більш різноманітною і може різнитися залежно від виду суду. Упровадження «внутріш­ньої» судової спеціалізації є більш економічним, оскільки не по­требує додаткових матеріальних витрат. Цей принцип дотримано в апеляційній і касаційній судових інстанціях (шляхом утворення спеціалізованих судових колегій), однак є менш поширеним у місцевих судах. Практику виділення в місцевих судах суддів із розгляду певних категорій справ (наприклад, справ неповноліт­ніх) слід розвивати, оскільки це сприятиме підвищенню опера­тивності і компетентності розгляду справ.

Уведенню повсюдної спеціалізації суддів перешкоджає те, що значна частка, а саме 41 % від загальної кількості, місцевих загальних судів має у штаті по 3-4 судді (особливо у сільській місцевості).

Очевидно, що судова ланка, яка розглядає основний масив справ (99,9 %), із яких, за судовою статистикою, оскаржується в апеляційному порядку 3,1 % справ, а в касаційному порядку — 1,25 % (40 % від кількості рішень апеляційних судів), потребує зміцнення у напрямку збільшення кількості суддів, покращення організаційно-правового забезпечення судів. Для порівняння: навантаження на суддів місцевого суду в 2006-2007 рр. складало 120-138 справ і матеріалів на місяць (у ряді судів — до 250), апеляційних судів — 9,7, Верховного Суду України — 67 справ і матеріалів. Крім того, необхідність зміцнення низової ланки судової системи можна обґрунтувати з точки зору загальних закономірностей розвитку системи. Відповідно до закономір­ності піраміди, якщо додавати ресурси на вершину ієрархічної системи, то це може призвести до порушення стабільності та руйнації; зміцнювати ієрархічну систему слід, додаючи ресурси іззовні з низової ланки.

Згідно з кількістю населення в Україні на 6,2 тис. осіб при­падає один суддя. У середньому в Європі один суддя припадає на 9-15 тис. громадян. Станом на 1 січня 2007 р. вакантними залишалися 1 тис. 242 посади суддів, із них: у загальних су­дах — 853, у тому числі військових — 8, господарських — 143, адміністративних — 246.

Порівняння даних свідчить, що заповнення вакантних посад у місцевих загальних судах може частково вирішити проблему перевантаженості суддів. Кількість суддів у загальних місцевих судах має становити не менше 5-ти суддів. Це може дати мож­ливість як для створення спеціалізованих судових палат у цих судах, так і для колегіального розгляду ряду справ відповідно до процесуального законодавства.

Подальшу «зовнішню» спеціалізацію судової системи Укра­їни, що дозволяє нам Закон «Про судоустрій України», можна провадити з ретельним урахуванням таких передумов: 1) наяв­ності матеріальних правовідносин, специфіка яких є настільки суттєвою, що спори, які з них випливають, потребують особливої процедури розгляду і вузької спеціалізації суддів; 2) існування відповідної процесуальної форми, оптимальної для застосування в цих судах; 3) розвитку відповідної матеріально-технічної бази для розміщення судів, їх належного організаційного забезпечен­ня; 4) чіткого визначення юрисдикції таких судів із доведенням відповідної інформації до населення.

Принцип територіальності в побудові судової системи за­безпечує територіальне розмежування компетенції однорідних судів, тобто визначення межі судового округу. За чинним за­конодавством територіальність полягає у відповідності судових округів адміністративно-територіальному устрою, закріпленому в ст. 133 КУ. Цей принцип обумовлений потребою здійснення правосуддя на всій території України і наближення його до гро­мадян. На противагу цьому висловлюються пропозиції визначати судові округи, відмінні від адміністративно-територіального поділу держави (у Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до євро­пейських стандартів 2006 р.).

Такий підхід суперечить засаді доступності правосуддя з таких міркувань. По-перше, це незручно і незрозуміло для громадян. По-друге, згідно з адміністративно-територіальним устроєм будується й компетенція органів прокуратури, дізнання й досудового слідства, яка узгоджується з юрисдикцією судів. По-третє, не визначено критерії поділу території країни на су­дові округи, а їх організація призведе до значних матеріальних державних витрат. По-четверте, висловлювана деякими вченими думка, що таке розведення судових округів і територіальних одиниць зміцнить незалежність суддів, є сумнівною, оскільки в такому разі вплив на суддів буде здійснюватися виконавчою владою декількох населених пунктів. Отже, задля забезпечення доступності правосуддя слід зберегти порядок формування су­дових округів відповідно до адміністративно-територіального устрою держави.

Територіальної наближеності судів можна досягти шляхом рівномірного їх розміщення по території країни, забезпечення географічної близькості до шляхів сполучення, розташування у зручних місцях і будівлях для вільного доступу і заінтересо­ваних осіб (сторін у справі, третіх осіб, свідків та ін.), і публіки. Винятком із цього правила традиційно є столиці держав, де знаходиться значна кількість ординарних судових установ (що зумовлено великою чисельністю населення) і вищих судів. Для великого міста територіальна наближеність суду полягає в зруч­ному його розташуванні поряд з основними транспортними шляхами, іншими об'єктами інфраструктури. Громадяни повинні мати можливість дістатися до суду за допомогою громадського транспорту, без значних витрат часу й зусиль. У межах райцентру області приміщення судів необхідно розташовувати в адміністра­тивному центрі, недалеко від інших приміщень органів влади, органів місцевого самоврядування, основних підприємств, уста­нов та організацій.

Принцип інстанційності означає побудову судової системи в декілька рівнів, що забезпечує можливість перегляду рішень суду. Конституція України передбачає дві форми перегляду рі­шень суду: апеляційний і касаційний. Чинне процесуальне за­конодавство забезпечує можливість апеляційного і касаційного оскарження судових рішень за рядом винятків.

Питання вибору кількості інстанцій із перегляду судових рішень і форм їх перегляду вирішуються у світовій практиці по-різному, з урахуванням історичного розвитку і національних традицій. Єдиних стандартів із цього питання не існує, однак аналіз існуючих серед правників поглядів і міжнародно-правових актів (п. 5 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політич­ні права 1966 р.; ч. 2 ст. 2 Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини) дає підстави зробити висновок, що справа має розглядатися по суті двома судовими інстанціями (місцевим і апеляційним судами). Це випливає з правової природи інституту апеляції, який спрямовано на за­безпечення законності рішення суду першої інстанції, усунення можливих суддівських помилок, досягнення більш компетентно­го розгляду справи шляхом повного (або часткового) перегляду рішення суду колегіальним складом суду.

Виходячи з наведеного підходу в кожному випадку має бути забезпечена можливість апеляційного перегляду судового рішен­ня. Звернення до апеляційного суду не повинно бути зумовлене необхідністю виконання додаткових умов, окрім тих, які перед­бачені процесуальним законом і углядом певних посадових осіб, від яких залежала б можливість подання апеляції. З метою за­безпечення права підсудного на оскарження судового рішення в кримінальному судочинстві доцільно спростити форму подання апеляційної скарги, допустивши подання підсудним усної скарги шляхом занесення відповідної заяви до протоколу судового за­сідання.

Єдиним обґрунтованим винятком із права на апеляційний перегляд справи можна вважати перегляд рішень, постановлених за участю присяжних засідателів, оскільки процедура розгляду справи судом присяжних не може бути забезпечена при апеля­ційному перегляді рішення. Тому для рішень суду присяжних доцільно передбачити лише можливість касаційного оскарження рішень.

Отже, у побудові судової системи необхідною і достатньою є наявність двох загальнодоступних інстанцій: а) яка розглядає справи по суті (місцевий суд) і б) яка наділена повноваженнями з повного перегляду справи й виправлення судових помилок (апеляційний суд). Існування більшої кількості можливостей перегляду рішень суду в усіх випадках підриває стабільність су­дового рішення, затягує загальний строк розгляду судами справи і спричинює перевитрачання ресурсів держави, спрямованих на забезпечення діяльності судової системи. Подальший перегляд рішень держава повинна забезпечувати лише для найскладніших, резонансних і таких, що мають суттєве значення для спрямуван­ня судової практики, справ.

У касаційній інстанції розглядаються матеріали справи щодо наявності порушень матеріального і процесуального закону. У сві­товій практиці функції касаційного перегляду виконують судові органи, які посідають найвище становище в судовій ієрархії. Одночасно призначення вищих судових інстанцій полягає у ви­рішенні найскладніших питань правозастосування, спрямуванні судової практики й забезпеченні стабільності судової системи. Отже, касаційна інстанція повинна бути організаційно єдиною, оскільки при розподілі її функцій між декількома судами не може бути встановлена одноманітність судової практики.

Верховний Суд України як найвищий судовий орган має кон­центрувати в собі повноваження касаційної інстанції. Правовий статус ВС України має бути посилений у такий спосіб: 1) судові повноваження (в окремих чітко визначених процесуальним за­конодавством випадках) необхідно надати не тільки Судовим палатам, але й спільним засіданням палат, а також Пленуму ВС України. Вони повинні вирішувати спори, що виникають у разі різного застосування норми права судами різних юрисдикцій та в інших виняткових випадках, визначених законом, розгля­дати справи в порядку виключного провадження; 2) постанови Пленуму ВС України мають носити обов’язковий для суб'єктів правозастосування характер. Пленум у своїх постановах вправі давати тлумачення норм права, роз’яснення щодо порядку їх за­стосування, а також заповнювати прогалини, які виникають при правозастосуванні; 3) ВС України повинен мати повноваження взяти у своє провадження і розглянути будь-яку справу, яка перебуває на розгляді в судах загальної юрисдикції, з огляду на її складність або важливе значення для суспільства. Така зміна підсудності може мати місце як з ініціативи суддів ВС України, так і за клопотанням сторін у справі; 4) Держсудадміністрація України має бути виведена із системи виконавчої влади і підпо­рядкована ВС України; 5) ВС України повинен бути наділений правом законодавчої ініціативи із суспільно важливих питань; 6) усі рішення ВС України у конкретних справах, рішення ор­ганів ВС України з організаційних питань діяльності судової влади, узагальнення судової практики, звіти судової статистики повинні в обов’язковому порядку розміщуватися як у Єдиному державному реєстрі судових рішень, так і в спеціальному дру­кованому виданні судової влади.

Аналіз міжнародно-правових стандартів дає підстави ствер­джувати, що звернення до касаційного суду може бути зумовлене більш суворими обмеженнями щодо його форми, підстав (на­приклад, винятковою складністю справи, ціною позову) і пере­думов (зокрема, необхідністю попереднього перегляду справи апеляційним судом). Крім того, присутність особи при розгляді її справи касаційним судом не є обов’язковою. Найсуттєвішими порушеннями права особи на доступ до суду касаційної інстанції слід вважати порушення розумного строку розгляду справи. Ви­рішити проблему можливо шляхом обмеження права на перегляд справ касаційною інстанцією зважаючи на складність справи та її принципове значення для розвитку судової практики. Можна запровадити порядок подання касаційної скарги, коли дозвіл на її подання буде давати суд апеляційної інстанції, зокрема колегія у складі трьох суддів (така практика є досить поширеною в судових системах країн Європи). Це вирішить проблему перевантаження касаційного суду і відповідатиме рівномірному розподілу функ­ціональних обов’язків між судами різних судових інстанцій (за даними судової статистики, судді апеляційних судів мають най­менше навантаження).

З огляду на вищенаведені міркування є недоцільним утво­рення додаткових вищих касаційних судів, окрім вже існуючих. У перспективі необхідно розглянути питання про відмову від функціонування вищих спеціалізованих судів із передачею їх повноважень спеціальним судовим колегіям Верховного Суду України і суттєвим обмеженням підстав для касаційного пере­гляду рішень суду.

Принцип «одна судова ланка = одна судова інстанція». З метою забезпечення найбільшої доступності судова система має втілювати принцип «одна судова ланка = одна інстанція». По-перше, виконання функцій декількох інстанцій має організа­ційні вади: часто неможливо забезпечити, щоб справи в порядку різних проваджень слухали різні судді. Утім, процесуальне за­конодавство містить заборону на участь одного і того ж судді в розгляді справи у різних судових інстанціях, а також у тій самій інстанції в разі скасування попереднього рішення судом вищо­го рівня (ст. 21 ЦПК України, ст. 28 КАС України, ст. 55 КПК України). По-друге, вищі суди укомплектовуються компетент­нішими суддями, що виявляється в більш суворих вимогах до їх віку, стажу роботи й зумовлюється складнішими завданнями, які постають перед вищими судами. По-третє, відповідно до позиції Конституційного Суду України побудова системи судів має узгоджуватися зі стадіями судочинства.

У судовій системі цього принципу не завжди дотримують­ся. Так, апеляційні загальні суди розглядають по першій ін­станції ряд справ, віднесених до їх компетенції кримінально- процесуальним законодавством. За даними судової статистики, у 2005 р. апеляційні суди по першій інстанції розглянули і за­кінчили провадження по 1 тис. справ, що складає 0,015 % від загальної кількості справ, які розглянули всі суди по першій інстанції. У 2006 р. ця цифра склала 974 справи, або 0,013 % від загальної кількості. По регіонах України кількість таких справ є різною: апеляційний суд Вінницької області у 2006 р. розглянув по першій інстанції 37 кримінальних справ, Рівненської — 4, Закарпатської — 9, Івано-Франківської і Тернопільської — по 10. Таким чином, кількість справ, віднесених до компетенції апеляційного суду як суду першої інстанції, є незначною і тому передача їх на розгляд місцевих судів є доцільною. Частина цих справ згідно з процесуальним законодавством має розглядатися судовим складом за участю народних засідателів. Практика за­лучення народних засідателів до участі в розгляді справ у міс­цевих загальних судах започаткована після введення в дію ЦПК України 2004 р., тож наведена пропозиція може бути реалізована і в кримінальному судочинстві. Окрім того, оскарження рішення

у справах, які по першій інстанції слухає апеляційний загальний суд, можливе лише в касаційному порядку (ст. 383 КПК України). Отже, у такому разі порушується конституційне право особи на перегляд справи в апеляційному і касаційному порядку.

З метою дотримання в судовій системі принципу «одна су­дова ланка = одна інстанція» слід також виключити положення Закону «Про судоустрій України» про утворення Апеляційного суду України. По-перше, як уже було зазначено, апеляційні за­гальні суди по першій інстанції розглядають незначне коло справ, які на практиці зустрічаються не досить часто. По-друге, як ви­значено відповідно до позиції Конституційного Суду України, побудова системи судів загальної юрисдикції узгоджується зі ста­діями судочинства, відповідними формами провадження (зокрема, в апеляційній і касаційній інстанціях). По-третє, фінансування окремого суду потребує значних фінансових і організаційних витрат держави, що вважаємо недоцільним через незначний обсяг повноважень, якими наділений цей суд. По-четверте, при прийнятті в 2002 р. Закону «Про судоустрій України» діяв ЦПК України 1963 р., за якими суди другої ланки розглядали по пер­шій інстанції ряд справ (статті 123, 124). Із прийняттям нового ЦПК України 2004 р., за яким усі цивільні справи по першій інстанції розглядає місцевий загальний суд (ст. 107), кількість справ, які має переглядати Апеляційний суд України, значно ско­ротилася, а відповідно суттєво зменшилася потреба в діяльності цієї судової установи.

Винятки із цього правила мають бути зумовлені специфікою справ, які є найбільш значущими по суті (резонансними для суспільства), або виходячи з правового статусу однієї із сторін у справі. До таких справ можна віднести справи про встановлення ЦВК України результатів виборів або всеукраїнського референ­думу, про скасування реєстрації кандидатів на пост Президента України, оскарження рішень найвищих органів і посадових осіб держави. Таке положення обумовлене тим, що складність цих справ та виняткова важливість для суспільства вимагає їх швидкого розгляду компетентними, досвідченими суддями, які найменш піддаються політичному чи іншому тиску. Для розгля­ду цих спорів передбачено лише одну стадію і недопустимість оскарження судових рішень, виходячи із швидкоплинності ви­борчого процесу і необхідності якнайшвидшого досягнення юридичної визначеності у відповідних відносинах. Такі справи має розглядати вищий судовий орган країни в колегіальному складі.

Принцип стабільності судової системи. Для судової системи не менш важливою, ніж досконалість внутрішньої побудови, є стабільність законодавства про судоустрій, що дозволяє забезпе­чити усталену роботу судової системи впродовж тривалого часу. Така стабільність у цілому притаманна європейським судовим системам. Не викликає заперечень, що судова система є різно­видом соціальної системи, а отже, її побудова і функціонування підпорядковуються загальним законам соціальних систем. В основі принципів управління будь-якою системою лежать два основних положення: з одного боку, потрібно забезпечити задану системі мету функціонування, а з другого — стабільність її іс­нування в зовнішньому світі, що змінюється. Крім того, умовою існування будь-якої системи є її стійкість, тобто незалежність від тих зовнішніх впливів, яким вона постійно піддається. Це озна­чає, що незважаючи на коливання, система зберігає ті її сутнісні властивості, які роблять її системою. Таким чином, можна зроби­ти висновок, що судова система задля забезпечення досягнення очікувань суспільства і законодавчо визначених завдань має бути стабільною, тобто незмінюваною протягом певного часу (5-10 років). Єдиною підставою для докорінного реформування системи судів має бути її доведена неефективність, тобто повна нездатність виконувати покладені на неї функції і поставлені за­вдання. Нині таким критерієм, відповідно до судової статистики, є кількісні показники скасування рішень суду вищими судами, які відображають якість розгляду справ судами.

Система критеріїв ефективності судової системи має бути комплексною, включаючи як організаційні, так і процесуальні аспекти діяльності органів судової влади. До перших слід від­нести: 1) оптимальність використання судами наданих згідно із Законом «Про Державний бюджет України» матеріальних і фінансових ресурсів для забезпечення їх діяльності; 2) зручність територіального розташування суду з точки зору забезпечен­ня фізичного доступу громадян до суду; 3) порядок розподілу справ серед суддів, який забезпечує найбільш компетентний і оперативний розгляд справ; 4) порядок визначення наванта­ження на суддів; 5) порядок розподілу справ між суддями, який унеможливлює адміністративний вплив на них; 6) процедура добору суддівських кадрів на конкурсних засадах, яка забез­печує приток найкращих із кращих правників до судової системи; 7) достатність фінансування судової системи відповідно до її потреб; 8) досконалість системи підвищення кваліфікації суддів і працівників апарату суду; 9) процедура притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності, яка забезпечує ефективний вплив на суддів, котрі з певних причин допускають порушення законодавства, і усуває причини таких порушень у майбут­ньому; 10) порядок висвітлення в засобах масової інформації діяльності судів, який забезпечує постійний зворотний зв'язок: суд — суспільство з метою підвищення довіри до судової влади. Процесуальні критерії ефективності судового органу мають бути такими: 1) дотримання «розумного» строку розгляду судами справ, які перебувають у провадженні, з урахуванням склад­ності обставин справи, кількості учасників справи; 2) кількість суттєвих порушень процесуального і матеріального права, які допускаються суддями під час розгляду справ; 3) забезпечення реалізації права особи на відстоювання власної позиції в суді; 4) наявність дійового механізму реалізації права на захист мало­забезпечених осіб; 5) система перегляду рішень суду, яка забез­печує можливість виправлення судових помилок і стабільність актів судової влади.

Принцип відкритості інформації про суд забезпечується шляхом доведення до громадян інформації про суд, його роз­ташування, підсудність, час роботи. В Україні інформацію про територіальне розміщення судів, їх точну адресу можна знайти в спеціальних довідниках, які містять адреси державних органів, підприємств та установ. У Верховному Суді України створено спеціальну інформаційну службу, до якої громадяни можуть звертатися зі своїми питаннями, отримувати довідки. Деяка ін­формація міститься в Інтернеті, зокрема на сайтах ВС України, КС України, вищих спеціалізованих судів, Держсудадміністрації України. У місцевих судах на дошках об'яв можна прочитати точні адреси, час роботи, телефони, графік прийому суддів апе­ляційного суду відповідного регіону, ВС України. Проте інфор­мацію про інші місцеві суди відповідного населеного пункту знайти досить складно. Незадовільною залишається ситуація й на рівні судів апеляційних.

У Рекомендації № Я (81) 7 Комітету міністрів РЄ «Про шля­хи полегшення доступу до правосуддя» підкреслюється, що інформація загального характеру має бути одержана або в самих судах, або в іншій компетентній службі чи органі з таких питань: 1) зміст процесуальних норм за умови, що вони не містять юри­дичних порад по суті справи; 2) процедура звернення до суду, необхідні для цього документи; 3) порядок виконання рішення суду, витрати, пов'язані з цим (п. 2 розд. А). Отже, є потреба у створенні загальнодоступної інформаційної системи, у якій були б викладені всі відомості, необхідні особі, що має намір звернутися до суду. Вирішити це питання можна шляхом розмі­щення її в Інтернеті, на сайтах ВС України, Держсудадміністрації України, офіційному веб-порталі судової влади, де розміщуються рішення судів, а також за допомогою періодичного видавання спеціальних збірок і розповсюдження їх серед населення.

Обов'язок забезпечити доступність такої інформації повинен бути покладений на відповідні підрозділи апарату ВС України, вищих спеціалізованих судів, а також Держсудадміністрацію України. Досягненню цієї мети може служити призначення від­повідальних працівників апарату по зв'язках з громадськістю (прес-секретарів) у всіх судах, які будуть взаємодіяти з громад­ськістю й засобами масової інформації. Така практика існує в розвинених країнах (Німеччині, США, РФ).

Принцип єдності судової системи проявляється в тому, що в Україні утворена цілісна система судів загальної юрисдикції, яка поєднує функціонування загальних і спеціалізованих су­дових гілок з існуванням єдиного найвищого судового органу. Таким органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Принцип єдності судової системи забезпечується: 1) єдиними засадами організації та діяльності судів; 2) єдиним статусом суддів; 3) обов'язковістю для всіх судів правил судо­чинства, визначених законом; 4) обов'язковістю виконання на території України судових рішень; 5) єдиним порядком орга­нізаційного забезпечення діяльності судів; 6) фінансуванням судів виключно з Державного бюджету України; 7) вирішенням питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування.