Психологія невербальної поведінки

У міжособових стосунках невербальне спілкування може нести значно більш змістовне навантаження, ніж вербальне. Психологічні дослідження показують, що до 40 відсотків інформації належить жес­там та міміці.

Згідно із даними досліджень, значна частина мовної інформації при обміні сприймається через мову поз і жестів та звучання голосу. Май­же 55 відсотків повідомлень сприймається через вираз обличчя, пози і жести, а 38 відсотків — через інтонації і модуляції голосу. Звідси ви-

пливає, що всього 7 відсотків залишається словам, сприйнятим одер­жувачем, коли ми говоримо. Це має принципове значення. Іншими словами, у багатьох випадках те, як ми говоримо, важливіше слів, які ми вимовляємо. Так само і якщо хтось говорить «добре... я дам дору­чення» — то пауза після слова «добре» може бути ознакою того, що керівник не хоче цього робити, зараз надто зайнятий, не хоче давати доручення чи не знає, з чого саме варто почати.

Незважаючи на те, що обличчя залишається головним джерелом розуміння природи емоційних реакцій, тіло, кінцівки і зап'ястки рук також відіграють важливу роль у комунікації. Кінесика — це спосіб комунікації за допомогою рухів тіла і жестів. Вона являє собою куль­турно обумовлені системи поводження, що засвоюються шляхом імі­тації рольових моделей. Оскільки таке поводження засвоюється пере­важно несвідомо, більшість людей не усвідомлюють, що активно користуються складною системою жестів і рухів.

Мова жестів спостерігається у багатьох племен. У австралійського племені аранда відомо близько 450 різноманітних жестів, які не лише вказують на конкретні предмети, а й позначають загальні поняття. Мова жестів в аранда, як і в інших племен, доповнює звукову і засто­совується в особливих випадках.

Про роль жестів у виникненні мови писали дослідники, які дотри­мувалися різних теорій походження звукової мови.

Жестикуляція — явище історичне та соціальне. Деякі особливості жестикуляції і міміки людини нагадують рухи тварин, про що писав ще Ч. Дарвін, зокрема у праці «Вираження емоцій у людини і тварин» (1872). Поступово примовленнєва жестикуляція починає відігравати різну роль у різних народів.

В ході еволюції людини звукова мова удосконалюється, а мова же­стів починає відігравати допоміжну роль. Жести є менш зручними, ніж звук: їх не видно вночі, ними не можна користуватися, коли руки за­йняті роботою. Звукові сигнали могли удосконалюватися як за раху­нок диференціації звуку, так і складання звукових сигналів.

Можна припустити, що постійне супроводження звуку різноманітни­ми жестами було споконвічним і залишається для людини невід’ємною складовою комунікації. Різноманітними в історії розвитку мови можуть бути лише їх співвідношення і взаємодія. Якщо для початкового стану ан­тропоїдів кінематична мова могла бути дійсно деякою знаковою систе­мою спілкування, то утворення мови витіснило її. Багато дослідників вка­зували на те, що людина як біологічний вид зберігає ознаки тваринного характеру й у системі засобів комунікації (тактильна, візуальна, навіть хі­мічна системи), але ці форми, по-перше, існують одночасно зі звуковою мовою, по-друге, ніколи її не замінюють. Крім того, жестова система, на­приклад, людини, не має іконічного характеру — вона абстрактна й уні­версальна на противагу дії сигналізації у тварин.

Дослідження, яке проводив В. Стокоу, мало тенденцію до відшу­кування схожості жестів та мовлення. Учений зосередився спочатку на пошуку в американській^жестовій мові елементів, аналогічних фоне­мам в усному мовленні. Його мета полягала в тому, щоб винайти сис­тему мови жестів, подібну до фонетичної.

Стокоу визначив три параметри жесту: 1) місцезнаходження (де жест робиться); 2) напрям руху руки або рук, що показують жест; 3) дія або рух руки. Інші аспекти мови — вираз обличчя, сигнали, які не здійснюються руками, — нині визнані частиною мови. Вони не так легко описуються цією системою, але вона витримала випробування часом і може використовуватися в описах жестів.

Успіх Стокоу полягає в прийнятті американської жестової мови як природної людської — це було значним досягненням в області лінгвісти­чних досліджень. Сьогодні багато учених-мовознавців досліджують аме­риканську та інші жестові мови, існує така кількість літератури, яка їх описує, що може перевершити ці показники щодо усної мови (Армстронг, 1999). Однак ці зрушення далися нелегко. Багато мовознавців і навіть безпосередньо глухих кинули виклик Стокоу і намагалисяузаперечувати лінгвістичний статус візуально-жестикуляційної системи.

Значення окремого жесту коливається від цілого повідомлення до позначення окремого звуку. Мова жестів засвідчена у народів первісної та розвинутої культури, в умовах багатомовності (у індіанців Північної Америки), природної німоти (мова жестів глухонімих) та штучної (мова жестів цистерціанців, жінок у деяких місцевостях Кавказу). Жестами американські індіанці могли переказувати повідомлення на досить знач­ні відстані в межах видимості, але за межами чутності.

За своєю роллю в комунікації виділяють дві групи жестів: жести знакові (мають як план вираження, так і план змісту) і жести незнакові.

Серед жестів знакових, які безпосередньо пов’язані з передачею інформації і мають план змісту, виділяють жести вказівні, образотвор­чі (іконографічні) і символічні.

Функція вказівних жестів полягає в тому, щоб виділити якусь час­тину простору навколо мовця. Зробити це можна просто поглядом чи кивком голови, але рукою буде найбільш точно і конкретно, тому за­звичай в багатьох ситуаціях перевага надається саме цьому способу.

В образотворчому жесті завжди є реальний прототип, особливос­ті якого намагається передати той, хто жестикулює. Самі можливості зображення різних об’єктів різноманітні. Це пов’язано, насамперед, з тим, чи є об’єктом зображення сама людина (її зовнішні дані, пози, дії, а також міміка) чи щось поза нею (розмір і форма різноманітних пред­метів, їх рух або положення у просторі).

Жест-символ звичайно має абстрактний зміст, він лише традицій­но приписується певному жесту і тому розуміється в межах одного ко­лективу (у загальному випадку — в національних межах). Добре ілюс­трує різницю між образотворчим і символічним жестами різниця між піктографічним та ідеографічним письмом: жест образотворчий — пі­ктограма, жест символічний — ієрогліф.

До незнакових жестів відносять ритмічні та емоційні.

Ритм висловлювання в розмовному мовленні — це рівномірне чер­гування прискорення й уповільнення — створюється і підкреслюється повторенням однотипної інтонеми і одночасно того самого жесту в одних випадках та переключенням на новий тип інтонеми і, відповід­но, новий тип жесту — в інших. Все це й створює картину рухливої гри прискорень і уповільнень, напружень і послаблень у розмовному мовленні. Ритможест підкреслює також комунікативно-значиме чле­нування мовлення.

Емоційні жести є суто індивідуальними, користування ними багато в чому залежить від навичок і темпераменту мовця. Повні, енергійні жести свідчать про афектованість людини і зазвичай не рекоменду­ються етикетом. У жесті емоція одержує «матеріальну точку опори». Жести підкреслюють здивування, прикрість, захоплення, радість, ви­словлюючи ставлення мовця до змісту повідомлення. Емоційний жест «читається» відповідно до міміки особи й інтонації мовлення.