Політичні конфлікти: основні ознаки

Значний інтерес викликають ті конфлікти, які зачіпають основу політичної системи — держава. Подібні конфлікти характеризуються як політичні кризи. Політична криза — це стан політичної системи су­спільства, який виявляється у поглибленні та загостренні наявних конфліктів, різкому посиленні політичної напруженості.

Рис.1. Політична криза та основні її види

Урядова криза передбачає втрату авторитету уряду, парламентська полягає у зміні сил в парламенті та незадоволенні населення діяльніс­тю законодавчої гілки влади; конституційна — свідчить про недотри­мання прав та обов’язків громадян згідно конституції; загальнонаціо­нальна криза об’єднує всі кризи та неодмінно призводить до зміни самої влади. При позитивному вирішенні конфлікту можна говорити про новий етап розвитку суспільства, хоча переважно конфлікти ма­ють негативне забарвлення. Вони можуть бути як першопричиною по­літичної кризи, так і її наслідком.

Дослідження політичних конфліктів неминуче призводить до з’ясування їх функцій. Особливістю цих функцій є те, що виявляються вони в наслідках, по завершенні конфлікту.

Отже, серед функцій політичного конфлікту слід виокремити на­ступні:

— політичні;

— економічні;

— військові;

— екологічні;

— демографічні.

Функції конфлікту можуть бути позитивними і негативними. До позитивних можна віднести:

— стимулююча функція. Конфлікт у такому випадку є поштовхом до соціальних змін у суспільстві;

— сприяння формуванню соціальної рівноваги. Під час внутрішніх конфліктів суспільство об’єднується заради спільних цілей;

— функція розрядки напруженості між конфліктуючими сторонами;

— комунікативно-інформаційна і зв’язуюча функції.

— функція переоцінки та зміни колишніх цінностей і норм суспі­льства.

До негативних функцій конфлікту можна віднести наступні:

— загроза розколу суспільства;

— несприятливі зміни у владних відносинах;

— розкол у нестійких групах і міжнародних організаціях;

— несприятливі демографічні процеси.

Основною метою аналізу та вирішення конфлікту якраз і є бажання зменшити негативний вплив конфліктної ситуації або подолати його наслідки. Тип політичного конфлікту, як правило, зумовлює шлях йо­го розвитку. Оскільки розглядаються внутрішньодержавний та міжна­родний політичні конфлікти, то слід виокремити шляхи їх подолання.

Так, внутрішньодержавний конфлікт може бути вирішений шляхом:

— революції;

— державного перевороту;

— переговорів конфліктуючих сторін;

— іноземної інтервенції;

— політичної згоди конфліктуючих сторін перед зовнішньою за­грозою;

— компромісу;

— консенсусу.

Шляхами вирішення міжнародного політичного конфлікту можуть бути:

— дипломатичне врегулювання шляхом переговорів;

— зміна політичних лідерів або режимів;

— досягнення тимчасового компромісу;

— війна.

Досвід показує, що останнім часом для нормалізації обстановки в зонах регіональних і локальних конфліктів ефективно використовуєть­ся політика національного примирення.

Всі політичні конфлікти в суспільстві як на внутрішньодержавно­му, так і міжнародному рівнях можна поділити на два основних види: горизонтальні і вертикальні.

При цьому суть горизонтальних політичних конфліктів полягає у тому, що боротьба за владу і владні повноваження ведеться в рамках існуючого режиму. Прикладом такої боротьби можуть бути конфліктні відносини між країною та окремими суб’єктами політики (окремою особою чи організацією), урядом і парламентом, різними політичними угрупованнями у правлячій еліті тощо. Цілі і причини виникнення го­ризонтальних конфліктів полягають в удосконаленні існуючої системи влади, а в результаті їх вирішення може бути змінений лідер країни чи правлячої еліти, можлива зміна політичного курсу тієї чи іншої країни, збільшення або зменшення владних повноважень тих чи інших суб’єктів політики.

У демократичній політичній системі горизонтальні політичні кон­флікти інституціоналізовані і певною мірою запрограмовані.

Прикладом тоталітарного режиму є Республіка Білорусь, де вла­дою не допускаються та не визнаються жодні політичні конфлікти. Якщо ж горизонтальні конфлікти в тоталітарній політичній системі і трапляються, то вони набувають форми змови або палацового перево­роту. Такі політичні конфлікти відомі в історії, але вони, скоріше, на­бувають форми змови між владними структурами.

Вертикальні політичні конфлікти відрізняються від горизонталь­них тим, що у них конфлікт відбувається між суспільством і владою. Прикладом такого конфлікту є Помаранчева революція. Соціальна по­літична структура суспільства досить неоднорідна, отже, різні соціа­льні верстви, класи та етнічні групи в ній відіграють різні ролі, оскіль­ки вона характеризується нерівномірним доступом до влади та ресурсів, що зумовлює виникнення конфліктів на всіх її рівнях. Верти­кальні політичні конфлікти, у свою чергу, можна поділити на два під­види: статусні та режимні.

Статусні конфлікти використовуються у боротьбі за підвищення особистого і групового статусу в політичній структурі суспільства (конфлікти виникають за обсяг політичних прав і свобод, можливість брати участь у політичному житті та впливати на неї, відповідність статусу). Статусні конфлікти виникають не тільки по вертикалі, а й по горизонталі — між політичними суб’єктами, що знаходяться приблиз­но на однакових щаблях статусної структури (боротьба партій і фрак­цій у партії). Режимні політичні конфлікти мають на меті зміну існую­чого політичного режиму або політичного курсу. Всі причини виникнення режимних конфліктів можна звести до двох основних:

По-перше, причиною режимних конфліктів може бути часткове або повне обмеження соціально-економічних і політичних потреб та інте­ресів значної частини населення країни.

По-друге, причиною таких конфліктів може бути розходження в ціннісних орієнтаціях, цілях, ставленні до політичного та соціально- економічного розвитку суспільства.

Обмеження базових потреб може бути викликано як об’єктивними, так і суб’єктивними факторами. Серед об’єктивних чинників слід вио­кремити кризу природного соціально-економічного розвитку; пробле­ми із радикальним реформуванням соціально-політичної системи сус­пільства; непередбачені обставини (стихійне лихо, світова фінансова криза, зовнішні війни тощо.

Серед суб’єктивних факторів можна виділити прорахунки в соціа­льно-економічній політиці, небажання правлячої еліти враховувати корінні інтереси й потреби підвладних класів і соціальних верств на­селення, усвідомлення підвладними соціальними верствами і класами існуючої політичної системи розподілу ресурсів (у т. ч. влади) як не­справедливої й незаконної.

Якими б не були причини ущемлення базових потреб людини, але якщо більша частина населення країни не знаходить місця в існуючій соціально-політичній структурі суспільства і не спроможна задоволь­нити свої базові потреби в рамках існуючих соціально-політичних ін­ститутів, то вона буде прагнути зруйнувати або радикально змінити їх.

Слід також звернути увагу на те, що політичні конфлікти можуть також бути поділені на конфлікти цінностей і конфлікти інтересів. У конфлікті цінностей протиріччя полягають в різних уявленнях про саму політичну си­стему, політичний курс країни та правила політичної гри. У свою чергу, в конфлікті інтересів боротьба точиться у сфері розподілу та перерозподілу різних ресурсів (влади, матеріальних благ, духовних цінностей та ін.).

3.