Напруженість як передумова і наслідок конфлікту

У психології напруженість розглядають як один із пси­хічних станів, що виникає у процесі діяльності в складних умо­вах, коли людина оцінює ситуацію як таку, що може закінчитися для неї несприятливо.

Одним із чинників, що впливає на ступінь обурення со­ціальною нерівністю, є, на думку російського соціолога Л. Гор­дона, звичність або незвичність такого стану речей. Конста­туючи, що соціальна диференціація в Росії 90-х років XX ст. була надмірною, неефективною й недемократичною, він за­уважує, що диференціація і в радянському суспільстві не була справедливішою чи помірнішою, тож більша, ніж раніше, на­пруженість такого обурення багато в чому зумовлена саме її не­звичністю. Стан задоволення, вважає Л. Гордон, «досягається лише тоді, коли весь життєвий устрій відповідає звичним, зна­чною мірою неусвідомлюваним, підсвідомим уявленням про належне, про правильне, про добре. Тим часом механізми ма­сової (та й індивідуальної) свідомості влаштовані так, що основ­ні уявлення формуються на початку життя (на етапі первин­ної соціалізації).

На думку В. Агеєва, «соціальна несправедливість так чи інакше пов’язана з відмінностями в соціальному статусі, мож­ливостях і престижі різних соціальних груп» [1, с. 13]. Якщо статусні відмінності є законними або сприймаються як законні, то відчуття соціальної несправедливості, на думку Агеєва, не виникає. Так само його не виникає, коли дискримінована гру­па не має можливості порівняти власне становище з тим, що є «нагорі». Саме до такого варіанта прагнуть, на думку В. Агеєва, всі узурпатори, всі авторитарні й тоталітарні режими. Так бу­ла організована імперія інків, цим шляхом ішла партійно- бюрократична еліта в радянській імперії (закриті розподіль­ники, державні дачі, 4-те медуправління, санаторії, кремлівська школа для своїх дітей тощо). Отже, відчуття соціальної неспра­ведливості залежить від взаємозв’язку двох параметрів: 1) за­конність статусних відмінностей між групами; 2) очевидність цих відмінностей для членів як високостатусних, так і низько- статусних груп (табл. 2.1).

Таблиця 2.1. (В. Агеев, 1990)

Лише за умов, коли існування й незаконність статусних відмінностей стають явними, очевидними для дискримінова­ної групи, виникає почуття несправедливості. Але це почуття створює лише потенціал напруженості, який може перейти в реальну напруженість, а може супроводжуватися «масовою апатією населення, безвір’ям і цинізмом, песимізмом і втратою ідеалів» [1, с.

Щодо переходу соціальної напруженості у конфліктні дії є різні погляди. Н. Смелзер вважає, що основним тут є форму­вання «узагальненого уявлення», яке дістає вияв у цькуванні «цапів-відбувайлів», на котрих покладається відповідальність за соціально-структурні незгоди. На думку Р. Дарендорфа, «ви­бухи стаються, коли виникає найменша зміна - іскра надії, іс­кра гніву, або часто виявляється слабкість можновладців, або намічається політична реформа». Можливість вертикальної та горизонтальної мобільності, на думку Р. Дарендорфа, завжди зменшує конфліктний потенціал.

Цікаво, що досить близьку думку у своєрідній формі ви­словлює російський автор А. Агеєв, коли стверджує: «Парадокс, але й факт: від “соціального вибуху” країну надійно гарантував

безлад, що панував у ній, або, цивілізовано висловлюючись, соціально-економічна й політична нестабільність, яку всі напе­ребій проклинали. А також загальна - зверху донизу - коруп­ція. Бардак - найкращі ліки від революції». Далі А. Агеєв, май­же за Р. Дарендорфом, пояснює, що в період нестабільності з’являються нові шанси соціального просування: «Раніше було зрозуміло: еліта замкнута, і шлях до неї тільки один - через партійно-комсомольсько-радянсько-гебешну лінію. А сьогодні до еліти можна потрапити десятками різних шляхів, вона прин­ципово незамкнута й нестабільна: “з грязі в князі” вскочити так само легко, як з “князів” назад “у грязі”». Тому соціальний «ви­бух» можливий у майбутньому, коли нестабільність закінчить­ся й суспільство жорстко структурується: «Перша передумова виникнення вибуху - наявність певного порядку, жорсткої структури».

На думку українського соціолога Н. Паніної, ймовірність масової участі населення в різних акціях соціального протесту (тобто конфліктний потенціал) збільшують «такі характерис­тики соціальної ситуації і політичної культури населення:

1. Високий рівень незадоволеності населення умовами життя (насамперед - матеріально-економічними).

2. Посилення недовіри до офіційних структур влади й по­літичних лідерів.

3. Низький рівень політичної залученості - участі населен­ня у легітимних формах громадсько-політичного життя (членство у партіях, громадсько-політичних рухах, асо­ціаціях, участь у виборах, контакти з представниками влади та ін.).

4. Низький рівень політичної активності - відчуття люди­ною неможливості законним (легітимним) шляхом впливати на соціальні процеси й політичні рішення, що заторкують її безпосередні інтереси» [137, с. 29].

Урахування поряд із незадоволеністю умовами життя не­довіри до влади, залучення до легітимних форм громадського життя й відчуття неможливості впливати на політичні рішен­ня нам видається абсолютно доречним і важливим для скла­дання завершеної картини ситуації, яка містить конфліктний потенціал.

Ще на один важливий аспект проблеми звернув увагу аме­риканський психолог Р. Стагнер, який сформулював правило,

що ступінь насильства в конфліктних ситуаціях є функцією від інтенсивності мотивації [134, с. 155]. Наприклад, за ре­зультатами одного з досліджень стереотипів, учні американ­ських коледжів сприймають турків як неосвічених, жорстоких і ненадійних, не виявляючи до них ніяких агресивних спонук, що пояснюється браком конкуренції, пов’язаної з важливими моментами влади, добробуту чи безпеки. У той же час насиль­ницькі конфлікти переважно пов’язані з серйозними мотива­ми, які стосуються економічних і політичних моментів. З по­гляду Р. Стагнера, існують три основні виміри конфлікту: емо­ційна інтенсивність, поляризація мислення і ступінь реалізму/ невротизму у сприйманні конфлікту. Емоційну інтенсивність міжетнічного конфлікту можна оцінювати за частотою і жор­стокістю конфлікту, а також можна досліджувати індивіду­альні настанови учасників конфлікту. Поляризація мислення виявляється у збільшенні «чорно-білих» суджень і зростає з інтенсифікацією конфлікту. Поляризація діє як фільтр, що відсіює компромісні й помірковані позиції, залишаючи учас­никам орієнтацію тільки на перемогу як єдину форму завер­шення конфлікту. Щодо реалізму/невротизму, то автор вва­жає, що деякі конфлікти є реалістичними, тоді як інші є не­вротичними за походженням, тобто такими, що ґрунтуються на міфах, а не на реальних економічних, політичних, військо­вих та інших інтересах.

Пом’якшення конфлікту (зменшення його емоційної інтен­сивності і мінімізація полярного мислення) зазвичай стриму­ється тим, що Стагнер називає «культурною шизофренією», яка виявляється в тенденції етнічних груп досягати цілей, що виключають одна одну [134, с. 157]. Наприклад, американські євреї хочуть мати вигляд лояльних американців, а не іноземців, і водночас прагнуть зберегти групову ідентичність і свою, від­мінну від панівної у США, культуру. Чорношкірі американці прагнуть високооплачуваної роботи, наполягаючи на збере­женні свого стилю життя, ідіоматичної мови та інших поведін- кових характеристик, які можуть бути перешкодою у працевла­штуванні.

Р. Стагнер пропонує гомеостатичну модель, за якою інди­від бере участь у конструюванні стабільного оточення таким чином, щоб події в оточенні були передбачувані. У зв’язку з цим індивід може високо цінувати свою націю або іншу со­ціальну групу як надзвичайно важливий сектор свого оточен­ня й мобілізувати сили для захисту цього оточення. Частиною стратегії захисту стають такі викривлення вхідної інформа­ції, які дають змогу здійснювати ефективний захист. Конфлікт з цього погляду є проблемою конструювання соціальної ре­альності. Зародження й розвиток конфлікту пов’язані зі спро­бами індивідів, у яких виникло негативне сприйняття іншої групи, переконати членів власної групи в обґрунтованості цього ставлення. Бажання контролювати не тільки своє сприй­няття, а і сприйняття інших є дуже поширеною рисою, яка, на думку окремих американських авторів, може бути ключем до розуміння конфлікту. Цікаво, що контроль за сприйманням вважають атрибутом сучасної влади й деякі російські соціо­логи. Зокрема, за словами Д. Дондурея: «Влада - це передусім право на інтерпретацію реальності. Іншими словами, влада - це телевізор, який практично дивиться щодня 92% населення країни».

Американські спеціалісти з міжкультурних та міжетнічних відносин Дж.

1. Міжгрупові відмінності, стереотипи, етнічна ідентичність.

2. Питання володіння землею і проблеми співвідношення статусів іммігрантів та корінних мешканців.

3. Участь зовнішніх сторін. Джерела сучасних конфліктів часто випливають із дій та політичних рішень колоні­альних часів.

4. Нерівномірний розподіл влади й ресурсів. Особливо це питання стає гострим, коли сторони конфлікту займа­ють одну й ту саму територію.

5. Мова і мовна політика. Конфлікти можуть виникати внаслідок загрози права використання рідної для групи мови або через появу мовних бар’єрів у комунікації між етнічними групами.

6. Релігія. Відмінності в релігійних віруваннях часто були в історії людства джерелом міжгрупових конфліктів [134, с. 158-162].

На думку польської дослідниці Я. Круликовської, готов­ність узяти участь у соціальному конфлікті й бути в ньому орга­нізатором, учасником або свідком виявляють люди, що ото­тожнюють себе зі справами, які становлять предмет суперечки, і схильні до дій, здатних забезпечити досягнення сформульо­ваних лідерами цілей. У процесі конфлікту їм властивий особ­ливий настрій, в якому активність і відвага сполучені з мо­ральною надчутливістю й нетерплячістю. Учасники переконані в тому, що історія надала їм єдиний шанс для здійснення фун­даментальних змін у структурі соціального світу. Емоційній ан- гажованості й мобілізації великих мас людей сприяє легковаж­не ставлення до інтелектуальних і організаційних можливостей тієї групи, яка була носієм влади та охоронцем старої системи [58, с. 71].

Вибухові конфлікту може сприяти опублікування інформа­ції, яка компрометує можновладців, демонструє їхню некомпе­тентність і брак підстав для збереження ними привілейованої позиції в суспільстві.

Професор Гданського університету К. Подоський у статті «Специфіка суперечностей і конфліктів у період системної трансформації в Польщі» виокремлює як найважливіші такі су­перечності перехідного періоду:

- прагнення отримати доступ до політичної влади на цен­тральному, регіональному та локальному рівнях політич­ними партіями, організаціями і соціальними групами;

- суперечності між власниками виробничих підприємств і закладами обслуговування й зайнятими на цих підпри­ємствах робітниками;

- розбіжність інтересів виробників харчових продуктів і спо­живачів;

- розбіжність інтересів працівників і безробітних;

- посилення тенденцій до прояву суперечностей і кон­фліктів, пов’язаних із різними тлумаченнями суспільно­го й приватного інтересу особами, які здійснюють владу, з одного боку, та керівниками установ і підприємств - з іншого [58, с. 73].

Численні негативні приклади практики розв’язання кон­фліктів у Польщі у 90-х рр„ на думку автора, зумовлені неком­петентністю, запальністю, переконанням у власному високому призначенні та правоті, небажанням зважати на думку інших, невмінням залагоджувати серйозні проблеми - рисами, харак­терними для осіб, що становили тодішню політичну та еконо­мічну еліту.

Повертаючись до теми соціальної стратифікації суспіль­ства та впливу існуючої стратифікації на соціальну напруже­ність і конфліктний потенціал, нам здається вартою уваги точ­ка зору російського фахівця Є. Кузнецова, який вважає: «Нині суспільство ділиться не на “робітників”, “селян” і т. ін. (перше грубе наближення радянської епохи), а на тих, хто: а) не може або не хоче втрачати соціально-професійні навички, б) готовий швидко переміщуватися в просторі професій і спеціалізацій та в) тих, хто зміг один раз перекваліфікуватися і вже цілком об- лаштувався в новому. В кожній із цих груп є також подвійний поділ на тих, хто втратив, і тих, хто поліпшив добробут у ре­зультаті реформ. Хоч як дивно, але переміщення між цими гру­пами невелике, а самі собою структури досить статичні й ста­більні». Тут ми маємо ще одне підтвердження тому, що в період соціальної трансформації соціальна напруженість має мало шансів перейти в серйозні заворушення, оскільки найактивні­ша і здатна до організації колективних дій частина населення (потенційні лідери) отримує шанс реалізувати свої амбіції в ін­ших сферах. Звичайно, активні є і серед тих, хто «не вписався» в нові соціальні умови, але є підстави вважати, що це значною мірою «психічно хворі люди, що захоплені ідеями соціаль­ної перебудови, а частіше - прагненням побути на видноті... Звичайно, всю багатоманітність суспільно-політичних рухів не можна зводити до психіатрії. Але враховувати ці чинники необ­хідно», - вважає С. Рютін. Щоправда, існує спроба теоретично обґрунтувати роль соціальних девіантів у здійсненні револю­ційних дій. На думку російського радикала Е. Лимонова, «най­більш революційним типом особистості є маргінал: дивна, не- влаштована людина, яка мешкає на краю суспільства, тала­новитий бузувір, фанатик, психопат, невдаха. Не слід думати, що таких - надто мало, аби вистачити на революційну пар­тію... Це цілий соціальний прошарок». Щодо поширеності цього типу, то наявні в Україні та в Росії екстремістські партії і рухи є організаціями-ліліпутами, що непрямо заперечує тезу Е. Лимонова про масовість революційних маргіналів. Водночас ми згодні, що такий тип існує й має бути врахований у про­гнозі ймовірності протестних дій. Так само й особи, схильні до насильства, для яких участь у протестних діях - це засіб само- ствердитися, знайти соціальну ідентифікацію, взяти участь у пригоді.

Такі люди здатні створити подію, яка стає для групи симво­лічною, відіграє роль каталізатора у переході від мирного про­тесту до участі в насильстві. Часто такою подією є сутичка з охоронцями порядку, в якій міліція (поліція) оцінюється як символ суспільних незгод. Коли починається безпосереднє зі­ткнення натовпу з міліцією, посилюється солідарність у кожній із груп і передсуди щодо іншої групи. «Поведінка чужої групи оцінюється як провокація, як замах на гідність своєї групи, а на наступному етапі цей процес повторюється в іншій групі» [199, с. 38]. В умовах анонімності маси схильність до насильства зростає. З боку учасників акцій протесту анонімність посилю­ється належністю до натовпу, з боку міліціонерів - шоломами, щитами й захисним одягом.

Отже, для прогнозування актів громадянської непокори в певному місті, селі, на підприємстві слід знати загальне тло, на якому приймаються рішення (кризовість ситуації та рівень напруженості), здатність протестантів до координації дій та одержання підтримки від якоїсь групи (кримінальні дії в Сум- гаїті у 1988 р. чинили близько 50 осіб, яких супроводжував на­товп у кількасот осіб, що схвалював ці дії), а також мати психо­логічні (патопсихологічні) портрети лідерів.

Соціальну напруженість у суспільстві можна порівняти з температурою тіла людини. Ця температура дещо відрізня­ється при вимірюванні різних ділянок шкіри, вона залежна певним чином від температури повітря, його вологості, від одягу. Відомо, що відбуваються фізіологічні коливання темпе­ратури шкіри протягом дня. Температура внутрішніх органів є різною і залежить від інтенсивності біохімічних процесів, які в них відбуваються. У здорових людей може спостерігатися постійне підвищення або зниження температури тіла в ме­жах 0,5 градуса. Водночас нормальна життєдіяльність людини можлива лише в діапазоні кількох градусів. Підвищення тем­ператури понад 40-41 градус небезпечне й супроводжується тяжкими наслідками для організму. При більшості запальних та інфекційних захворювань відбувається підвищення темпе­ратури (а ще деякі інфекційні захворювання характеризує певна динаміка зміни температури тіла) - тож це має важливе діагностичне значення.

Так само рівень соціальної напруженості є важливим діагнос­тичним показником здоров’я чи хвороби суспільства. Зростан­ня соціальної напруженості понад певний рівень є свідченням порушення гомеостазу соціальної системи, що (аналогічно до підвищення температури тіла) може зумовлюватися різними причинами. Нормальний соціальний розвиток відбувається в ме­жах певного діапазону соціальної напруженості. І подібно до того, як температура окремих органів тіла є важливим чинни­ком діагностики їхнього стану, так само соціальна (соціально- психологічна) напруженість у соціальній групі (мешканців пев­ного регіону, національної або професійної групи тощо) є важ­ливим діагностичним показником, що має використовуватися при розробці заходів «лікування» соціальної хвороби.

Таким чином, можна розрізнити три типи напруженості: соціальну, соціально-психологічну та психологічну - за належ­ністю до різних суб’єктів. Соціальна напруженість є характе­ристикою стану суспільства (або громади) в цілому, соціально- психологічна - стану соціальної групи, психологічна напруже­ність - стану індивіда. Оскільки про психічну напруженість ми не згадували в нашому огляді, нагадаємо: її визначають як пси­хічний стан, що зумовлений передбаченням імовірності не­сприятливого для суб’єкта розвитку ситуації. Характерним прикладом такої напруженості є передекзаменаційний стан студента, не впевненого у своїх знаннях. На відміну від цього, напруженість у групі зумовлена відчуттям соціальної неспра­ведливості й може бути виміряна такими показниками, як до­віра членів групи до органів влади, готовність їх до участі в ак­ціях протесту тощо.

При цьому ми вважаємо доцільним розрізняти потенціал напруженості і протестный потенціал. Перший визначаєть­ся за параметром задоволення-незадоволення соціальною си­туацією, другий - активністю невдоволених, їхніми оцінками можливих наслідків цієї активності (шанс змінити ситуацію на краще і шанс постраждати як учасникові протестної акції), а також наявністю й широтою можливостей поліпшити влас­не життя за рахунок вертикальної і горизонтальної мобіль­ності. Тобто чим менш імовірною видається нам можливість перемогти наявну несправедливість і чим невідворотнішим є покарання за активність, спрямовану проти певних носіїв чи інститутів влади (зокрема покарання за участь у легітимних формах протесту), тим пасивніше поводиться більшість лю­дей. Також суттєво пом’якшує протестний потенціал мож­ливість «зробити кар’єру», «перейти на інше (краще) місце роботи», «розпочати власний бізнес», «виїхати на заробітки», «отримувати “ліві” підробітки» тощо. Активність можна оці­нити за готовністю брати участь у протестних акціях, можли­ві наслідки своєї активності - також отримати методом опи­тування. Таким чином,

де ПП - протестний потенціал; Рн - рівень напруженості; Г - готовність до участі в акціях протесту; OH - оцінка наслід­ків участі у протестних акціях; СШ - самооцінка шансів поліп­шити своє життя без конфронтації з владою.

На наш погляд, індекс протестного потенціалу може обчис­люватися для цілісної спільноти (колективу) - наприклад, для працівників підприємства, мешканців села або міста (місце­вої громади), національної меншини, що проживає компактно. Числові значення протестного потенціалу, які свідчать про кон­фліктну ситуацію, мають бути отримані експериментально. Водночас перехід протестного потенціалу в протестні дії та ха­рактер цих дій (легітимні або нелегітимні форми протесту) за­лежить не тільки від величини протестного потенціалу, а й від рівнів політичної залученості та політичної активності, наяв­ності сильних лідерів, чинників ситуативного плану (вплив но­вої інформації, провокативні дії іншої сторони, уявлення про виникнення «вікна можливостей» (ситуації - або зараз, або вже ніколи) тощо).

2.5. Конфлікт, стрес, кризовий стан

Англійське слово «stress» походить від латинського «stringere», яке дослівно означає «затягувати удавку». В англій­ській мові XVIII ст. стрес означав «силу, тиск, напругу або міцне зусилля», стосуючись людини і органів її тіла.

Перші визначення терміна «стрес» відображали його ро­зуміння як наслідку зовнішнього впливу. У 1910 р. сер Вільям Озер висловив думку, що «стрес» і «стрейн» (англ, strain — фізична

напруга) здатні викликати захворювання. У 30-х рр. видатний фізіолог У. Б. Кенон вивчав ефекти впливу стресу на людей і тварин, зокрема реакцію «fight or flight» («або битися, або тіка­ти»). Коли його «піддослідні» потрапляли в незвичні умови - холод, брак кисню, збудження, Кенон міг спостерігати їхні фі­зіологічні реакції, що супроводжувалися здебільшого викидом адреналіну в кров. На думку Кенона, його піддослідні «потра­пляли під стрес».

Одну з перших наукових спроб пояснити захворювання, пов’язані зі стресом, здійснив у 1946 р. Ганс Сельє, який запро­понував виділити три стадії реакції людини на стрес:

1. Реакція тривоги, коли після початкової фази знижено­го опору настає шок, під час якого активізуються індиві­дуальні захисні механізми.

2. Опір - стадія максимальної адаптації, після якої орга­нізм повертається до рівноваги. Але якщо стрес не ми­нає або не спрацьовує захисний механізм, то людина пе­реходить до третьої стадії.

3. Виснаження - стадія, що супроводжується почуттям спустошеності.

У ситуаціях стресу активізується «оркестр» наших гормо­нальних залоз, які викидають у кров адреналін і гормони кор­тикостероїди, що стимулює до дії мозок, нерви, серце і м’язи.

Таким чином:

- посилюється потік крові до мозку;

- серце прискорює роботу і жене до м’язів більше крові;

- поліпшується робота легенів;

- глюкоза і жири потрапляють у кров, забезпечуючи орга­нізм додатковою енергією.

У результаті зростає тиск крові. Якщо це триває досить тривалий час, то призводить до втрати артеріями природної еластичності та, як наслідок, до підвищеного кров’яного тиску.

Г. Сельє продовжував традицію розуміння стресу як зво­ротної реакції на внутрішні і зовнішні процеси, які досягають порогових рівнів. У 1970 р. Р. Лазарус висловив припущення, що стрес залежить від того, як людина вміє сприйняти й оціни­ти значення небезпечного, загрозливого або іншого неорди­нарного явища. На думку Лазаруса, інтенсивність стресового досвіду визначається тим, наскільки людина відчуває, чи зможе

Конфлікти здебільшого пов’язані зі стресами. У процесі конфлікту у сторін зростає роздратування, гнів, можуть вини­кати такі почуття, як злість, ненависть, страх, образа, відчай, безнадія, безпомічність, самотність, посилюється психологіч­ний стрес. Сила стресу залежить від таких факторів: значущість ситуації, ступінь ризику і дискомфорту, дефіцит часу й інфор­мації, брак знань і умінь для безпечного залагодження або ви­рішення конфлікту. Має значення також індивідуальна толе­рантність до навантажень. Вважається, що особи, які мали пси­хологічні травми в дитинстві, здебільшого виявляють нижчу стресостійкість у конфліктах.

Поширеним видом конфлікту в організації, який призво­дить до стресової для особи ситуації, вважається моббінг (від англ, mob - натовп, нападати натовпом) - колективне психо­логічне цькування, систематичний вияв ворожості, знущання і дискримінація співробітника. Метою моббінгу може бути звільнення співробітника, який не подобається, або отримання задоволення від приниження і залякування людини. Моббінг може полягати у цькуванні, бойкоті, ненаданні інформації або наданні хибної чи застарілої, соціальній ізоляції, постійній кри­тиці, ігноруванні успіхів, упереджених жартах, поширенні чу­ток, виказуванні тощо. Найбільший ризик стати жертвою моббінгу в «новачків», які проігнорували неписані правила колективу, а також у тих особистостей, які мають особливос­ті, що відрізняють їх від інших «середніх» співробітників. Найчастіше моббінг виникає там, де погана організація ви­робничого процесу, нечітко визначена сфера відповідаль­ності, співробітники недовантажені, де керівництво не надає уваги формуванню робочої атмосфери. На тривалий моббінг його жертва реагує фізіологічними (виразка шлунку, серцево- судинні захворювання тощо) та психічними (різні порушення поведінки, депресії) розладами, а інколи може виникнути ба­жання піти з життя.

Результати психологічних досліджень свідчать, що жерт­ви сильного стресу відчувають порушення і в інших сферах

діяльності, наприклад, труднощі з концентрацією уваги, по­гіршення пам’яті, зниження здатності до навчання і загальної мотивації, порушення емоційного контролю, зростання підо­зрілості й ворожості. Ймовірність того, що стресор викличе серйозні порушення, залежить від раптовості, непередбачу- ваності, тривалості, повторюваності, від того, наскільки він загрожує життю, сприяє ізоляції, входить у конфлікт з уявлен­ням про своє «я», фізично або психологічно загрожує гідності, а також від того, чи особистість відчуває втрату контролю над ситуацією, безпомічність і невпевненість.

Гостра реакція на стрес характерна для учасників конфліктів, у яких мають місце насильницькі дії. Давно було помічено, що, стикаючись із травматичною ситуацією, частина солдатів-новач- ків тимчасово втрачала здатність виконувати бойове завдання: вони або демонстрували занурення в себе, або сильне збуджен­ня, погано розуміли те, що відбувається, втрачали орієнтацію, відчували патологічний страх, виявляли неспокій. їхня пове­дінка суперечила потребам власної безпеки чи безпеки підроз­ділу. Після того як травматична подія минула, жертви стресу продовжують відчувати порушення повсякденного функціону­вання: вони повторно переживають тяжку подію, мають підви­щену психологічну збудливість, намагаються уникати стимулів, які мають зв’язок із травмою. Водночас відбувається внутрішня робота, яка має відновити відчуття порядку та смислу, ціліс­ність особистого простору, відчуття влади над власним жит­тям. У деяких осіб ознаки посттравматичного стресового роз­ладу зберігаються роками, і вони не можуть повернутися до нор­мального функціонування протягом усього життя. На якийсь досить тривалий період вони можуть майже звільнитися від симптомів, а потім під впливом незначного стресора, який чимсь нагадує початкову травму, а іноді й без помітної причи­ни, ці симптоми повертаються. Оскільки жертви посттравма­тичного стресового розладу намагаються уникати нагадувань про травму, вони здебільшого уникають лікування і навіть ду­мок про нього.

Деструктивним способом виходу з гострої конфліктної си­туації є суїцид - свідоме і навмисне позбавлення себе життя. Суїцид є відносно нечастим явищем, в якому як під збільшу­вальним склом виявляються процеси, що перешкоджають кон­структивному вирішенню конфлікту. На думку В. А. Гихоненка, позиції особистості в ситуаціях конфлікту поділяються на адаптивні й неадаптивні («програшні»). В останньому випадку, конструюючи в свідомості конфліктну ситуацію, суб’єкт визна­чає для себе позицію, яка не дає йому змоги побачити перспек­тиви та шляхи вирішення конфлікту. Смислова оцінка ситуації, що склалась як «безвихідна», різко обмежує «внутрішнє поле зору» і блокує пошукову діяльність. «Програшну» позицію осо­бистості характеризують такі ознаки:

1. Фіксованість позиції. Суб’єкт не може змінити образ ситуації, вільно маніпулювати його елементами в прос­торово-часових координатах.

2. Залученість, тобто розміщення себе в точці прикладен­ня загрозливих сил; погляд на ситуацію «зсередини», не­здатність відмежуватися від конфліктної ситуації, дис- танціюватися від неї.

3. Звуження сфери позиції особистості порівняно зі сфе­рою конфліктної ситуації. Звуження смислової сфери особистості відбувається за рахунок обмеження уяв­лень про власні ресурси і внаслідок зростання ізоляції від оточуючих.

4. Ізольованість і замкнутість позиції. У структурі усві­домлення конфліктних відносин замість адаптивної позиції «ми-вони» наявна набагато вразливіша конф­ронтація «Я-вони», яка свідчить про відчуження осо­бистості, втрату зв’язку з референтними групами, пору­шення ідентифікації.

5. Пасивність позиції. Уявляючи активно спрямовані на нього дії учасників конфлікту, суб’єкт не може в межах складеного смислового образу визначити свої кон­структивні дії (нападу, захисту тощо). Така пасивність позиції знецінює будь-які відомі суб’єктові варіанти рі­шень. Парадоксально, що багато самогубців, аналізую­чи сторонні ситуації, а також після закінчення кризи знаходили шляхи вирішення конфлікту і навіть висту­пали в ролі радників стосовно інших, але до себе ці конструктивні плани не могли застосувати. У пасивних позиціях знання і досвід не тільки не актуалізуються, а й відкидаються.

6. Нерозвиненість у часовій перспективі, брак майбут­нього - тісно пов’язані зі вказаними вище ознаками «програшної» позиції. Майбутнє уявляється тільки як продовження або поглиблення наявної ситуації [177, с. 22-23]. У ситуації конфлікту «програшна» ситуатив­на позиція може трансформуватися у «програшну» життєву позицію, і тоді особистість опиняється у кри­зовому стані.

Часто причиною самогубства є депресивні розлади. Де­пресія - це складний клінічний синдром, основним симпто­мом якого є втрата можливості отримувати задоволення і на­солоду від речей, які раніше приносили щастя. Людина ніби «видихається», втрачає сильні почуття, нею оволодіває безна­дія, провина, самозасудження і дратівливість. Послаблюється рухова активність або виникають приступи голосного, безу­пинного говоріння, сповненого скарг, звинувачень, прохань про допомогу. Часто це супроводжується порушеннями сну чи хвилеподібною втомою, на соматичному рівні - тремтін­ням губ, їх сухістю, частим диханням. З’являється біль у голо­ві або животі. Хворі відчувають свою небажаність, гріховність, непотрібність і доходять думки, що життя не має сенсу.

Для поліпшення свого стану людина, яка відчуває гострий чи хронічний стрес, може скористатися комплексом заходів:

1. Фармакологічні засоби відновлення: вітаміни, препарати пластичної дії, препарати енергетичної дії, адаптогени.

2. Відновлення засобами фізіотерапії: ультрафіолетове опро­мінювання, аеронізація повітря, дія теплом і холодом, водні процедури.

3. Масаж: класичний масаж, точковий масаж, вібромасаж.

4. Акупунктура і електроакупунктура.

5. Психологічне консультування і психотерапія.

6. Аутогенне тренування, релаксація (за Бенсоном, за Якоб­сеном), прогресивна релаксація (за Джекобсоном), ме­дитація.

7. Ароматерапія.

8. Дієтотерапія.

9. Арттерапія (терапія музикою, співом, танцями).

10. Дихальні вправи.

11. Візуалізація.

12. Переключення уваги, повноцінний відпочинок, сон, секс, «шопінг-терапія».

13. Фізичні вправи: динамічні, статичні, ізометричні.

14. Гіпноз.

15. Ведення щоденника, спілкування з друзями.

16. Психологічний захист (заперечення, витіснення, про­екція).

17. Використання енергії мікровібрацій (циркулярний душ, віброакустичні апарати).

Поряд із факторами, які збільшують імовірність суїци- дальної поведінки, виділяють також антисуїцидальні факто­ри: акцентоване почуття обов’язку, зокрема усвідомлення батьківських обов’язків; уявлення про гріховність самогуб­ства; заклопотаність станом власного здоров’я, страх перед фізичними стражданнями, болем, смертю; інтенсивна емоцій­на прив’язаність до близьких людей; наявність творчих пла­нів; небажання виглядати негарним після смерті тощо.

3.