ЛЕКЦІЯ 7. ПСИХОЛОГІЧНІ МЕТОДИКИ ПОДОЛАННЯ НЕГАТИВНИХ ЕМОЦІЙ У КОНФЛІКТІ

Люди в конфліктній ситуації завичай поводяться далеко не оптимально. Практика психокорекційної і психотерапевтичної роботи доводить, що найчастіше поведінка людини в конфлікті змінюється.

У психології існує багато досліджень з вивчення можливостей індивідуальної й групової психокорекції конфліктної поведінки. Ряд фахівців (А.П. Егідес, 1996; Р.В. Макушенко, 1981; Р. Нудсон, 1977; Д. Прюітт, 1982; М. Еріксон, 2001 та ін.), на основі результатів індивідуальної психокорекції спілкування в конфліктних родинах пропонують рекомендації зі зниження конфліктності в повсякденному житті.

Серед методів психокорекції конфліктної поведінки виділяють наступні: соціально-психологічний тренінг; індивідуально-психологічне консультування; аутогенне тренування; посередницьку діяльність психолога (соціального працівника); самоаналіз конфліктної поведінки, арт-терапевтичні методи саморегуляції психологічного стану та корекції поаедінки у конфлікті тощо.

Соціально-психологічний тренінг (СПТ)

Дослідження, проведені останнім часом вітчизняними соціальними психологами (Е.Г. Барановим, 1995; О. І. Гончаровим, 1992; В.В. Девятко, 1990; Ю.Н. Ємельяновим, 1985; А.Л. Лісовиком, 1989; І.О. Ламановим, 1998; Л.А. Петровською, 1971; В.В. Федотовим, 1987), показують, що СПТ може бути використаний для корекції поведінки особистості в конфлікті. Застосування СПТ передбачає врахування ряду принципів:

• "довірливого спілкування", що полягає в створенні обстановки довіри, відчуття спільності учасників СПТ;

• "тут і тепер", що полягає в аналізі ситуацій спілкування, які виникають у процесі спільної роботи учасників;

• "персоніфікації висловлювань", що вимагає від учасників відкритого висловлення своєї думки, зняття захисних реакцій, готовності нести відповідальність за свої дії;

• "активності", що реалізується у залученні всіх учасників у роботу, дискусію, вправи, ігри, виконання художньо-творчих завдань і т.

• "акцентування мови почуттів", що передбачає вільне вираження своїх почуттів, які виникають у спілкуванні, і відкриту передачу їх тому, хто ці почуття викликав;

• "конфіденційності", що вимагає збереження учасниками в таємниці інформації, отриманої від інших учасників.

Базові методи СПТ становлять групова дискусія й ігрові методи.

Групова дискусія як метод СПТ являє собою колективне обговорення певної проблеми з метою вироблення спільної думки щодо її вирішення. У ході дискусії відбувається зіставлення думок стосовно обговорюваної проблеми. Її цінність полягає в тому, що завдяки принципу зворотного зв'язку й майстерності керівника дискусії кожен учасник тренінгу одержує можливість побачити, наскільки значними є індивідуальні розходження людей у сприйнятті й поясненні одних і тих самих конфліктних ситуацій.

Серед ігрових методів СПТ найбільше поширення одержали метод ділової гри й метод рольової гри.

У діловій грі увага більше приділяється відпрацьовуванню взаємодії учасників гри в ситуаціях конфлікту. І набагато менше уваги - аналізу міжособистісних відносин, причин і мотивів учинків учасників конфліктної ситуації. На думку психологів, основний акцент тут робиться на інструментальному аспекті навчання (Ю.Н. Ємельянов, 1985).

У рольовій грі предметом вивчення є закономірності міжособистісного спілкування, що розуміються в єдності всіх його сторін: мотиваційної, комунікативної, перцептивної, емоційної й інтерактивної. Рольова гра - це групова дискусія, але "в особах", де кожному учасників пропонується виконати роль, відповідно до його уявлень про характер поведінки учасника конфлікту, а також ситуації, що пропонується розіграти у ролях. Інші учасники тренінгу виступають в ролі глядачів-експертів, які мають обговорити, чия лінія поведінки була більш вірною.

За деяким даними (П.А. Будников, А.Д. Овчаренко, 1989), близько 70 % учасників СПТ указали в самозвітах, що змінили свою поведінку в конфліктах, намагаються не застосовувати конфронтаційних способів вирішення проблем.

Таблиця 7.1

Динаміка змін вибору стратегії поведінки в конфлікті при застосуванні СПТ (за В.В. Синеоком, 1997)

За допомогою СПТ можливо вплинути на вибір оптимальних способів поведінки особистості в конфлікті - зниження стратегій відкритого суперництва й орієнтацію на компроміс й уникання, а також вибір співробітництва.

Індивідуальне психоконсультування

Індивідуальне психологічне консультування розглядається як спосіб надання психологічної допомоги, спрямованої на зміну світосприймання й поведінки особистості в конфлікті. Психолог у ході консультування створює умови для змін у світосприйнятті того, кого він консультує.

Аутогенне тренування (AT)

Цей метод передбачає освоєння людиною прийомів м'язової релаксації, самонавіювання, розвитку концентрації уваги й сили уяви, умінь контролювати свою поведінку. За допомогою AT можливе керування своїм психічним станом, зниження ситуативної тривожності й агресивності. Дослідження підтверджують психокорекційні можливості AT у формуванні конструктивної поведінки в конфліктах.

Посередницька діяльність психолога

Діяльність психолога (соціального працівника) щодо надання допомоги в розв'язанні реальних конфліктів сприяє вибору оптимальних способів взаємодії з опонентом (Н.І. Вересов, 1998; Т.С. Сулимова, 1996). Індивідуальні бесіди з психологом, підготовка до спільної зустрічі з опонентом, спільна робота в тріаді (Я-він-психолог) допомагають людині усвідомити нераціональність своєї поведінки, сприяють конструктивному розв'язанню міжособистісних суперечностей.

Самоаналіз конфліктної поведінки

Самоаналіз конфліктної поведінки застосовується, коли ми попадаємо в конфлікт або після його завершення. При застосуванні такого способу важливе дотримання певних принципів: об'єктивності, нейтральності, неупередженості, рівности критеріїв, відсутності "подвійного стандарту". Самоаналіз, підкріплений самоспостереженням, самоконтролем і самовладанням, дозволяє вдосконалювати стиль взаємодії з людьми.

Для корекції конфліктної поведінки можуть бути використані також інші методики психотерапевтичної роботи. Наприклад, для психокорекції конфліктних відносин викладачів і студентів може бути рекомендована методика "включеного конфлікту", яка передбачає діагностику ставлення викладача до студентів і надає можливість виявити розбіжності у ставленні до студента у викладачів з конфліктною, авторитарною і толерантною, виваженою поведінкою.

Арт-терапія

Важливим засобом психологічного захисту особистості у конфлікті є мистецтво, адже воно створює зони захисного збудження, занурюючись у які, особистість переключається з негативних емоцій і складних психологічних проблем на позитивні емоції, релаксується і, заспокоюючись, легше опановує себе в конфлікті. Крім того, мистецтво містить неперевершені зразки майстерного розв’язання конфліктів і тому воно є цінним джерелом вивчення кофлікту та моделлю доцільної поведінки у конфліктній ситуації, яку запозичують морально орієнтовані „споживачі” мистецької продукції (14­15 %).

Конфлікт є основою розвитку й драматургії всіх мистецьких творів. На конфліктності й протиставленні музичних тем і лейтмотивів ґрунтується більшість великих музичних форм, цілий ряд народних, бальних і сценічних танців, балет і опера. Конфлікт є основою сюжету творів образотворчого мистецтва, він зумовлює зав’язку літературних творів і надає імпульсу їх розвитку.

Розроблені психологами арт-терапевтичні методики дозволяють особистості краще зрозуміти себе та свого опонента у конфлікті, обрати з множини стратегій і тактик конфліктної поведінки найбільш доцільну, заспокоїтися та взяти під контроль негативні емоції у конфлікті, опанувати способами конструктивного розв’язання конфлікту.

Ідеї щодо конфліктологічного значення мистецтва виросли в своєрідну програму громадянського виховання людини його засобами.

Найпослідовнішим у розвитку цієї програми був Дені Дідро, який писав: „Якщо чесна людина береться за перо, за пензель або за різець, то своє завдання вона повинна бачити в тому, щоб зобразити доброчесність привабливою, а порок - таким, що відштовхує; все тому, що „художник - на його думку - зобов’язаний бути “наставником” роду людського”.

Мистецтво, як засіб формування конфліктологічної компетентності особистості, забезпечує різнобічний і добродійний вплив на її свідомість, виступає як джерело пізнання, духовного збагачення і формування її світогляду, допомагає їй визначити систему цінностей, усвідомити своє місце серед інших.

Відносно новим методом для впливу на свідомість людини з метою формування в неї конфліктологічної компетентності та навчення її захищати себе у конфлікті є арт-терапія або терапія мистецтвом. Цей метод зароджується ще в контексті теоретичних ідей З. Фрейда та К. Юнга.

Вперше метод арт-терапії був використаний Адріаном Хіллом у 1938 році при описі своєї роботи з хворими на туберкульоз. До використання методів арт-терапії в психокорекційних цілях зверталися й вітчизняні дослідники - практики Л. Абрамян (1986), А. Варга (1989), А. Захаров (1988), А. Співаковська (1988). Так, А. Співаковська вважала, що для того, щоб включити в дію механізм перебудови поведінки, необхідно змінити умови, тотбо вивести людину з того середовища, в якому з’явилися небажані форми поведінки.

Отже, арт—терапія - це метод впливу на емоційний та фізичний стан людини за допомогою різних видів мистецтва. Майбутнім керівникам різних рангів важливо знати, що використання арт-терапії є дуже доречним при формуванні їхньої конфліктологічної компетентності, адже заняття різними видами художньої діяльності сприяють психологічному розвантаженню, розвитку креативності та індивідуальності особистості, покращенню самопочуття людини.

Основою арт-терапевтичної взаємодії є вираження та узагальнення неусвідомлюваного психологічного стану шляхом художньої експресії, оскільки творчий процес відкриває доступ до тих галузей досвіду, які зазвичай недоступні для концептуального аналізу.

Завдання арт-терапії полягає у використанні різноманітних видів художньо-творчої діяльності з метою вираження змісту внутрішнього світу людини, конфлікту, який її мучить.

Арт-терапія дає вихід внутрішнім конфліктам та сильним емоціям, допомагає при інтерпретації витіснених переживань, сприяє підвищенню самооцінки та емоціного тонусу людини. Завдяки цьому прийоми арт-терапії використовуються при дослідженні сімейних і подружніх конфліктів, їх подолання. Поружжю або родичам пропонується разом попрацювати над художнім проектом чи зобразити свої уявлення про стан справ у родині за допомогою різних видів мистецтва. Таке вираження своїх думок і почуттів сприяє покращенню стосунків близьких людей.

Використання методу арт-терапії може відбуватися через:

• використання вже відомих творів мистецтва, їх аналіз та інтерпретацію;

• заохочення особистості до самостійної творчості;

• поєднання опрацювання твору мистецтва із самостійною творчістю людини;

• встановлення продуктивної взаємодії між учасниками конфлікту у ході мистецької діяльності.

Головне значення арт-терапії полягає у розвитку в особистості бажання до самовираження й самопізнання через мистецтво, а також у вдосконаленні її здатності до конструктивних дій з урахуванням реалій оточуючого світу.

Різновиди арт-терапії розроблялися та впроваджувалися окремими вченими, проте однозначної методики арт-терапії досі не існує. Останнім часом в арт-терапевтичному середовищі особливо популярним є так званий інтегративний підхід, коли для саморозвитку і пізнання власної особистості або для досягнення конкретно поставлених психотерапевтичних цілей використовують образотворче мистецтво, театр, танець і музику.

Виконання танцювальних рухів дає можливість відчути впевненість в собі, наслідком чого є розкутість та щирість у спілкуванні. У процесі роботи над малюнком відбувається впорядкування думок через надання кожному елементові цілісного малюнку свого місця на папері, в результаті чого людина навчається послідовно висловлювати свої побажання у конфліктній ситуації й чітко усвідомлювати своє місце у ній. Театральна гра дає можливість споглядати чи пережити на сцені конфліктні ситуації, що мали місце в житті людини, в результаті чого вона може віднайти нові варіанти поведінки в рлдібній ситуації. Музикотерапія допомагає розслабитися, зняти напруженість, а це блокує можливість прояву некоректної поведінки у конфлікті.

Використання музики з метою психокорекції негативних емоційних станів особистості називається музикотерапією.

Ця методика передбачає вплив музики на емоційний та фізичний стан людини з метою гармонізації внутрішнього стану людини, звільнення її від душевного дискомфорту, конфлікту, відновлення душевного спокою, позитивного впливу на її психічне здоров'я у ході прослуховування музичних творів та музикування.

Одним з перших, хто науково пояснив лікувальний ефект музики, був Піфагор, який стверджував, що музика підкоряється вищому закону (математиці) і здатна відновлювати в організмі людини гармонію.

На початку XX сторіччя відомий психоневролог В.М. Бехтерєв почав вивчати вплив музики на організм людини й дійшов висновку, що музика може усувати втому й заряджати людину енергією, позитивно впливати на систему кровообігу та дихання.

Музикотерапія може використовуватись з різною метою для формування конфліктологічної компетентності особистості:

1) стимуляція психічного розвитку (підвищення соціальної активності, набуття нових форм емоційної експресії);

2) полегшення засвоєння позитивних установок;

3) регулювання психотерапевтичних процесів.

Музикотерапію поділяють на пасивну та активну. При першій пацієнтові пропонують прослухати різні музичні композиції, які відповідають стану його психічного здоров’я та етапу лікування. При другій він сам бере участь у виконанні музики: грає на музичних інструментах, співає, відбиває такт ногою або плескає в долоні. Для того, щоб обрати спосіб роботи, необхідно вивчати індивідуальні реакції людини на музику та рівень її здібностей. Музикотерапевти також відзначають, що для кожної конкретної людини слід підбирати індивідуальні мелодії, але все ж існують і «мелодії-цілителі» для певного психологічного стану. Так, наприклад, для поліпшення настрою психотерапевти рекомендують слухати «Турецький марш» В.А. Моцарта, «Хабанеру» з опери Ж. Бізе «Кармен» або «Тріумфальний марш» з «Аїди» Дж. Верді. Забути про неприємності та проблеми допомагає, на їхню думку, «Аве Марія» й „Серенада” Ф. Шуберта та «Колискова» Й. Брамса. З метою активізації внутрішнього стану доцільно застосовувати концерти та сонати А. Вівальді. Відчуттям ранкової свіжості наповнюють душу «Ранок» Е. Гріга, «Ранковий настрій» Р. Штрауса, симфонічний ескіз «Море» К. Дебюссі, «Пробудження птахів» О. Мессіана. При перевтомі варто поставити диски з записами Е. Преслі, Л. Армстронга або Д. Веллінгтона. При порушені сну допоможуть «П’єси» П. Чайковського, «Мелодія» К. Глюка, «Мрії» Р. Шумана та «Сумний вальс» Я. Сібеліуса. Релігійна музика дарує людям відчуття спокою та духовної просвітленості, допомагає долати або полегшує біль.

Ґрунтується музикотерапія на стимулюючому та седативному впливі музики на людину. Шведські психологи, які відстоюють методологічні позиції глибинної психології, переконані, що музикотерапії відводитися центральна роль у психокорекції, оскільки музика завдяки своїм специфічним можливостям проникає до глибинних шарів свідомості й підсвідомості особистості.

Ключовою позицією музикотерапії є правильний вибір музичної програми, оскільки для того, щоб музика контактувала з людиною, вона має відповідати її емоційному стану. Розуміючи це В. Бехтерев зазначав: „Музичний твір, який співпадає за своїм станом із настроєм слухача, справляє на нього сильне враження. Твір, що дисгармоніює з настроєм, може не лише не подобатися, але навіть дратувати”.

Фізіологічний вплив музики на людину ґрунтується на тому, що нервовій системі, а з нею й мускулатурі притамання здатність до засвоєння й відтворення ритму. Торкаючись емоцій і почуттів людини, музика сильно збуджує нервову систему слухача і впливає на функціонування різних систем його організму: зростання серцевої активності, діяльність залоз внутрішньої секреції, посилення згортання крові, гальмування роботи органів травлення, порушення регулярності у темпі й амплітуді дихання тощо.

В якості психологічних механізмів корекційного впливу музико-терапії психологи називають:

• катарсис - емоційну розрядку, регулювання емоційного стану;

• полегшення усвідомлення власних переживань (недаремно ж люди нерідко плачуть під музику, що резонує з їхнім внутрішнім станом);

• конфронтацію з життєвими проблемами;

• підвищення соціальної активності, подолання зневіри в собі у конфліктній ситуації;

• набуття нових засобів емоційної експресії;

• полегшення формування нових стосунків та установок.

Значення музикотерапії полягає в її спроможності врівноважувати внутрішній стан людини, приводити його у відповідність із вимогами соціальної ситуації (стимулювання активності чи зняття психологічного напруження, заспокоєння). Вираження у пісні чи в музикуванні власних емоцій допомагає особистості опанувати їх, раціонально осмислити сутність конфлікту і спокійно та виважено підійти до пошуку шляхів його розв’язання.

Бібліотерапія становить собою спеціальний психокорекційний вплив на людину за допомогою читання спеціально підібраної літератури з метою нормалізації чи оптимізації її психічного стану.

Художні твори мають великий вплив на становлення особистості, який починається ще в ранньому дитинстві, коли дітям читають казки. Вже на цьому етапі розвитку в них формується уявлення про добро і зло, початкові моральні норми, моделі поведінки у конфлікті. Майже всі діти прагнуть бути схожими на позитивних героїв та з віком відбувається переосмислення цінностей, і в дорослому житті, на жаль, все частіше спостерігаються прояви аморальності в людській поведінці.

Бібліотерапія, як вид терапії мистецтвом, є важливим засобом формування конфліктологічної компетентності особистості. Адже читаючи чи прослуховуючи твори відомих класиків, психологічна дія яких є найбільш відчутною, люди зіставляють себе з особистістю літературного героя, співвідносять його й свою поведінку в тій чи іншій конфліктній ситуації, продумують різні варіанти виходу з неї, а головне вчаться враховувати позиції інших учасників в конфлікті.

Важливим етапом проведення бібліотерапії є підбір літератури. Правильно підібрані художні твори сприяють кращому розвитку конфліктологічної компетентності майбутнього керівника. Отже при підборі літератури слід враховувати наступні фактори:

1. Ступінь доступності художнього твору.

2. Максимальну схожість сюжету з ситуацією в житті людини.

3. Рівень психологічного настрою до сприйняття літературного твору.

Методика бібліотерапії є, за висловом В.М. Мясищева, складним поєднанням книгознавства, психології, психотерапії й психокорекції.

Корекційний вплив читання виявляється в тому, що певні образи й пов’язані з ними почуття, потяги, бажання, думки, засвоєні за допомогою книги, поповнюють недостатність власних образів та уявлень, замінюють тривожні думки й почуття або спрямовують їх за новим руслом, до нових цілей. Таким чином послаблюється чи посилюється вплив на почуття людини, що є необхідним для відновлення її душевної рівногваги у конфлікті.

У стані нервово-емоційного збудження рекомендується читати літературу, яка заспокоює людину, викликає в неї почуття задоволення, впевненості в собі. Цьому допомагають твори, пронизані почуттями доброти, гуманізму, м’якості, інтелігентності, а також література біографічного чи автобіографічного змісту, мемуари, спогади людей з важкою долею, які, незважаючи на усі перешкоди, гідно виходять зі складних життєвих ситуацій.

У стані апатії чи пригнічення доцільно читати літературні твори, які викликають психічну активність, що стимулює нормальні та захисні психічні реакції, придушуючи негативні реакції, що сприяє зникненню травмуючих переживань.

У ході бібліотерапії психологи рекомендують вести читацький щоденник, аналіз записів у якому нерідко розкриває процес суб’єктивної інтерпретації художніх творів та дозволяє читачеві проявити різноманітні емоції й почуття, викликані ними та діями героїв у конфліктних ситуаціях. Це дозволяє читачеві навчитися більш оптимальним реакціям і діям у конфлікті, уникнути занадто бурхливих, слабких чи змінених емоційних реакцій. Читання книг, сюжет яких співпадає з сюжетами життя людини, дозволяє їй побачити можливі шляхи виходу з ситуації та емоційно на них відреагувати, що нерідко веде до розв’язання внутрішньоособистісного емоційного конфлікту. Бібліотерапія дозволяє читачеві здійснити своєрідний синтез контролю, емоційного опрацювання та вмінь, отриманих у результаті програвання читачем в уяві діалогів персонажів літературних творів, визначення альтернативних стратегій їхньої поведінки та вибору найкращої з них. У цьому процесі він, проводячи свідомо чи підсвідомо аналогію зі своєю ситуацією, знаходить прийнятне й оптимальне для себе вирішення конфліктної ситуації, в якій він опинився.

Таким чином, головне значення бібліотерапії полягає в її здатності до переключення людини з психотравмуючої конфліктної ситуації на приємні емоційні стани, відновлення її впевненості у власних силах, відкриття перед нею множини можливостей вибору власної стратегії й тактики поведінки у конфлікті і завдяки цьому стимулювання її до пошуку найкращого варіанту своєї діяльності, раціонального його осмислення.

Танцювальна терапія передбачає рухи тіла на фоні програвання музичного твору.

Танець потрібен, у першу чергу, для того, щоб підняти самооцінку людини. Впевнена у своїх рухах та зовнішньому вигляді людина є упевненою в собі. Танцюрист не соромиться інших, у нього розвиваються комунікативні таланти. При занятті танцями людина природно опиняється в ситуації взаємодії з іншими людьми. Танцюючи, всі дивляться один на одного і виконують певні рухи, при цьому формується моторна та зорово-моторна координація, розвиваються просторові уявлення, рухова пам’ять, організація рухових дій. За допомогою мови рухів можна відкрити те, що сховано всередині, свої емоції. Танцюючи, людина розряджається від напруженості життя. Іноді завдяки цьому мистецтву можна відшукати себе, адже, як відомо, багато хто з оточуючих "одягає маски". Через танець розкривається інша грань особистості. Через мову рухів людина вчиться спілкуватися з оточуючими. Таким чином, покращуються її успіхи у кар'єрі та особистому житті. Відомо, що сьогодні попит на відвідування танцювальних гуртків виріс на 40 % порівняно з попередніми роками.

Танцювальна терапія - це ще один засіб формування конфліктологічної компетентності особистості, тому що в танці проявляється справжнє ставлення її до оточуючих. А для вирішення конфліктних ситуацій дуже важливо усвідомлювати своє ставлення до учасників конфліктної ситуації й розуміти справжню причину виникнення протистояння.

Психотерапевтичний потенціал танцю генетично закладений вже у самій його природі. Так, танцювальні рухи з прадавніх часів слугували індивідуальним художнім вираженням сприйняття виконавцем оточуючого світу. За допомогою різноманітних поз і міміки танцюристи висловлювали свої почуття, емоції та думки. Не випадково, З. Фрейд вважав, що, вивчаючи тілесне самовираження людини („Я”), можна зрозуміти її психічний стан та підсвідомі процеси („Воно”), а зрозумівши, впливати на них, оскільки танцювальні рухи не лише є експресивними, але й володіють здатністю знімати фізичне напруження, особливо якщо вони містять розкачування й розтяжку.

Метою танцювальної терапії є розвиток в людини усвідомлення власного тіла й почуттів, створення позитивного образу тіла, розвиток відчуття іншого (в образі партнера по танцю). Основними завданнями - поглиблення усвідомлення людиною власного тіла завдяки здійсненню спонтанного руху, досягнення його свободи й виразності; розвиток рухливості та навичок спілкування, відчуття партнера по спілкуванню навіть у конфліктній ситуації; зміцнення фізичних і психічних сил людини, яка стала учасником конфлікту; посилення в неї почуття власної гідності; допомога їй вступити в контакт з власними почуттями шляхом встановлення їх зв’яхку із рухами, вивільнення придушених почуттів й зрозуміти приховані конфлікти, що стали джерелом психічного напруження.

Танцювальна терапія з’явилася як вид спеціально організованої психологічної допомоги після Другої світової війни у зв’язку з необхідністю фізичної та психічної реабілітації інвалідів, які повернулися з фронту. Другим чинником, що сприяв зростанню популярності танцювальної терапії, став рух тренінгу людських стосунків, що виник у 60-ті роки й став грунтом для розробки нових експериментальних підходів у роботі щодо розвитку особистості учасників тренінгу. Інтерес до нових програм з танцювальної терапії посилився у зв’язку з дослідженнями щодо невербальної комунікації та мови людського тіла.

Головна установка танцювальної терапії полягає у визнанні того, що рухи відображають риси особистості. За будь-яких емоційних зрушень змінюється душевне й фізичне самопочуття людини, що тягне за собою зміну характеру її рухів. Отже, щоб відновити гармонійність і цілісність особистості, необхідно: зробити тіло слухняним інструментом передачі внутрішнього стану та емоцій особистості і водночас, дати людині відчуття „м’язової радості” у процесі виконання танцю; гармонізувати її тіло і душу у танцювальному русі; навчити її вільно володіти мовою тіла у процесі хореографічної імпровізації, самостверджуватися у танці, виявляючи свою творчу волю і неповторну індивідуальність.

Таким чином, психокорекційна функція хореографічного мистецтва полягає у його спроможності:

• надавати прекрасну можливість для самовираження людини;

• формувати вміння перевтілюватися; здатності володіти власним тілом і емоціями;

• знімати психологічну втому, що є передумовою виникнення агресії та переростання її у конфлікт;

• виробляти комунікативні навички у процесі виконання танцювальних рухів.

Головне значення танцювальної терапії полягає в її здатності покращувати психічний і фізичний стан людини, надавати безпечний вихід її негативним емоціям і накопичувати позитивні, вдосконалювати навички міжособистісної взаємодії в конфлікті, розширювати її самосвідомість. Вона спроможна забезпечувати гармонію фізичного, духовного, естетичного, художнього та творчого розвитку особистості; сприяти вдосконаленню її сутнісних сил, творчих якостей і здібностей, зростанню внутрішніх потенціалів, необхідних для успішного розв’язання конфліктних ситуацій.

Проективний малюнок у конфліктології передбачає зображення на папері конфліктних ситуацій, конфліктологічних понять, що допомагає людині в самопізнанні.

Відомо, що процес малювання - це вираження сутності людини, відображення усіх видів підсвідомих процесів, враховуючи жахи, конфлікти, мрії. У процесі розв’язання конфлікту всім його учасникам дуже важливо усвідомлювати, чого вони хочуть досягти в результаті? Цей вид терапії мистецтвом дає змогу зобразити, як в уяві, так і на папері, цілісну картину конфлікту і знайти відповіді на такі запитання: чи справді перемога вигідна? Для кого? Ця терапія складається з декількох етапів:

1) визначається ставлення людини до завдання та до самого процесу малювання;

2) врахування індивідуальних особливостей її особистості;

3) постановка завдання;

4) безпосереднє виконання завдання;

5) аналіз зображення на папері;

6) підведення підсумків.

Наприклад, пропонується розповісти історію виникнення малюнка від імені картини; відбувається ідентифікація людини з предметами і з'ясовується ставлення до них; зосереджується увага на обраних кольорах, аналізуються життєві ситуації через виконаний малюнок.

Малювання, як вид образотворчого мистецтва, є творчим актом, що дозволяє художнику відчути й зрозуміти самого себе, вільно висловити свої думки й бачення ситуації, звільнитися від конфліктів і сильних переживань, бути самим собою й розвивати емпатію та рефлексію. Воно не лише відображає у свідомості людини оточуючу соціальну дійсність, але й дозволяє її моделювати, висловлювати своє ставлення до неї, виражати у своїх творах особисту ситуацію у житті автора малюнку, в якій його художнє самовисловлення може виявлятися в якій-завгодно формі.

Малюючи, людина надає вихід своїм почуттям, бажанням, мріям, перебудовую свої відношення у різних (передусім, конфліктних) ситуаціях й безболісно стикається з неприємними, травмуючими й лякаючими образами. Таким чином, малювання виступає як спосіб осягнення своїх можливостей та оточуючої дійсності, як спосіб моделювання взаємостосунків та висловлення різних емоцій, зокрема й негативних. Завдяки цьому малювання широко викори стовують для зняття психічного напруження, стресових станів у конфлікті, при корекції неврозів, страхів.

Основне завдання проективного малюнку полягає у виявленні й усвідомлення проблем і переживань людини, які складно вербалізувати. Він дозволяє переключити увагу людині з негативних проблем на позитивні або сконцентруватися на конкретних значущих проблемах.

Теми для малювання, можуть бути найрізноманітнішими й стосуватися як індивідуальних, так і загальних проблем конфлікту. Зазвичай вони охоплюють:

1) власне минуле й теперішнє („Моя найголовніша проблема у спілкуванні з дітьми”, „Я і моя дружина (чоловік)”) та ін.;

2) майбутнє або абстрактні поняття („Три бажання”, „Ненависть”, „Конфлікт”, „Заздрість” та ін.);

3) стосунки в колективі („Що (або хто) мені не подобається в колективі”; „Чого я очікував, а що отримав від спілкування з колегами”) та ін.

Найчастіше у проективному малюванні використовуються наступні методики, за класифікацією С. Кратохвіла:

1. Вільне малювання (кожний малює, що хоче). Малюнки виконуються індивідуально упродовж 30 хвилин, а потім обговорюється колективно у групі. Виявляються розходження в інтерпретації малюнку групою та автором.

2. Комунікативне малювання (малювання у парах). Малюнки виконуються на одному аркуші паперу, спільними приналежностіми для малювання, але мовчки. Спілкування відбувається лише мовою фарб, ліній, плям, образів. Після завершення відбувається обговорення процесу малювання. При цьому аналізуються не художні достоїнства створеного малюнку, а ті думки й почуття, що виникли у процесі створення його у партнерів, та про їх ставлення один до одного у ході малювання.

3. Спільне малювання (малювання усіма учасниками групи). Малюнки виконуються мовчки. Після їх завершення обговорюється участь та внесок кожного у спільну справу, особливості взаємодії з іншими у процесі малювання.

4. Додаткове малювання (малювання усіма учасниками групи). Аркуш передається по колу і кожен з учасників групи щось домальовує до образу, окресленого першим „художником”. Проводячи обговорення. Можна запитати в учасників групи, чи такий образ вийшов у кінці, який планувався ними на початку чи ні? Як вони поставилися до такого результату?

Під час занять образотворенням з метою оволодіння способами доцільної поведінки у конфлікті доцільно застосовувати вправи на сприйняття художніх творів: „вживання” у картину упродовж циклу занять із занотуванням кожного разу в щоденнику нового враження про неї; художній аналіз картини чи скульптури; домислювання ходу розвитку подій, зображених на них; „оживлення” їх з програванням своєї версії завершення сюжету тощо.

Розвиткові в особистості індивідуального підходу до подолання конфлікту сприяють різноманітні творчі вправи: ліплення свого „Я-образу” у динаміці („Яким я є” та „Яким я хочу бути”); створення замальовок людей у різних емоційних станах із наступним їх аналізом; домальовування рисунку за запропонованою його деталлю (лінією, карлючкою тощо); підбір кольорової гами приміщення; дизайн інтер’єру, який заспокійливо чи збуджуючи впливає на людину; вираження свого внутрішнього стану в спонтанних малюнках; відтворення темпераменту у кольорі й русі (стихії).

При інтерпретації проективного малюнку увага звертається на зміст, способи вираження, колір, форму, композицію, розміри, специфічні особливості, які повторюються у різних малюнках однієї й тієї ж самої людини.

З метою розвитку конфліктологічної компетентності доцільним є застосування художньо-творчих вправ на основі інтеграції мистецтв, які спрямовуються на усвідомлення особистістю необхідності врахування позиції інших учасників конфлікту. Зокрема, інсценізуючи уривок з казки А. де Сент- Екзюпері „Маленький Принц”, де герой просить льотчика намалювати йому „його” баранця, учасники групи усвідомлюють, що в кожної людини є своє уявлення про те, “яким має бути баранець”, і тому для ефективного розв’язання конфлікту слід виходити не лише зі свого бачення конфліктної ситуації, а й враховувати позиції інших її учасників.

Головне значення образотворчого мистецтва (і проективного малюнку, зокрема) для особистості, яка переживає конфлікт, полягає в тому, що врівноважується її емоційно-почуттєва сфера й формується її конфліктологічна компетентність, загострюється її ємоційна чутливість, більш тонким стає сприйняття і розуміння нею усіх складників конфлікту.

Драматична терапія передбачає розігрування сюжетів, максимально наближених за змістом до життєвої ситуації. Вона допомагає людині в усвідомленні поведінкових та тілесних реакцій, розширенні репертуару власних можливостей, розвиткові імпровізаційності, "режисурі" власного життя, надає можливість знову "переграти" певні події, розвиває пластику і пластичність (тілесну, емоційну, когнітивну).

Драматерапія дозволяє:

• збагатити і зміцнити емоційні ресурси, конфліктологічні і комунікативні можливості особистості;

• виховати в неї здатність адекватно реагувати на виникнення несприятливих ситуацій, виконувати роль, відповідно до оточення;

• розвинути вольові якості, саморегуляцію, здатність до мобілізації життєвого досвіду в потрібний момент конфлікту;

• викликати інтерес до розв’язання конфліктних ситуацій.

Умовно драматерапію поділяють на:

• сценічну пластику (сценічний образ, рух, танець, пантоміма, робота з голосом та ін.);

• театр імпровізації (середньовічна драма, мімодрама, комедія dell'arte).

Складовими частинами драматерапії може виступати робота з масками (створення мальованих масок, масок з пап'є-маше, робота з готовими масками: маска використовується як засіб роботи з "особистістю" і "тінню"; архетипові маски і архетипові амплуа); робота з ляльками (психотерапевтичні можливості ляльок: маріонетки, пальчикові ляльки).

За допомогою методу драмтерапії люди вчаться переносити свої негаразди на обраних персонажів (висловлювати власні думки від чийогось імені стає набагато легше). Метод драмтерапії є ефективним методом розв’язання педагогічних конфліктів. Він допомагає учасникам конфлікту порозумітися, дійти консенсусу і виявити приховані мотиви суперечки. Дуже вдалим є порівняння конфлікту з айсбергом, якого лише 1/3 частини знаходиться на поверхні, а решта - під водою.

Психодрама - це метод групової роботи, що полягає в проведенні рольової гри, в ході якої використовується драматична імпровізація як спосіб вивчення внутрішнього світу учасників групи і створюються умови для спонтанного вираження почуттів, пов’язаних з найбільш важливими, конфліктними проблемами.

Походження психодрами тісно пов'язане з історією і практикою театру як одного з найдавніших видів мистецтва. Ще в містеріях первісних народів, в грецькому театрі і середньовічному італійському «комедія дель арте» спостерігалася тенденція до використання театру не тільки в естетичних цілях, але і в плані глибокої емоційно-психологічної дії на стан як виконавців, так і глядачів. Вже в першому столітті до нашої ери Арістотель указував на очищуючу дію театру (катарсис) на душі людей. У драматичних уявленнях актори разом з глядачами мобілізувалися так, щоб кожен присутній в театрі був залучений у спільне дійство.

Засновником психодрами як напряму арт-терапії став Дж. Л. Морено (1889 — 1974), який, наслідуючи В. Шекспіра, був переконаний, що люди - це «актори».

Грунтується вона на ігровому методі. Різновидами психодрами є, за А. Вольтманом, біодрама (коли учасники виконують ролі звірів) та лялькова драматизація (коли учасники виконують чи дивляться ляльковий спектакль).

Метод психодрами знайшов широке застосування в педагогіці: він може бути використаний не тільки для усунення симптомів і «пошкоджених» моделей поведінки учнів і студентів, а й з метою формування конфліктологічної компетентності майбутніх педагогів.

Метою застосування психодрами є:

1. Діагностика і корекція неадекватних станів і емоційних реакцій учасників конфлікту, їх усунення;

2. Формування конфліктологічної компетентності особистості;

3. Поглиблення самопізнання.

Завдання психодрами в педагогіці:

1. Творче переосмислення власних проблем і конфліктів.

2. Вироблення нової стратегії поведінки особистості в конфліктній ситуації.

3. Подолання неконструктивних поведінкових стереотипів і способів емоційного реагування.

4. Формування нової адекватної поведінки.

Класична психодрама - це терапевтичний груповий процес, в якому використовується інструмент драматичної імпровізації для вивчення внутрішнього світу особистості.

Процедура психодрами передбачає такі основні елементи:

• Протагоніст - перший гравець зображає в психодрамі героя, головного виконавця сцени, який представляє свої проблеми. Протагоніст створює спосіб власного життя. Він є головним персонажем, і на нього звернені погляди всієї групи.

• Режисер - той, хто допомагає учаснику конфлікту досліджувати свої проблеми. Його функції полягають в організації психодраматичної дії, простору, створенні атмосфери довіри, стимулюванні учасників до спонтанності, підготовки протагоніста і всієї групи до рольової гри. Режисер в психодрамі виконує функції постановника, аналітика, терапевта.

• Допоміжні «Я» - це інші учасники, що виконують допоміжні ролі і підсилюють функції режисера. Допоміжні «Я» можуть втілювати значущих для протагоніста людей або частини його власного «Я».

Основні функції допоміжних «Я»:

1. Зіграти роль, яка необхідна протагоністу для реалізації задуму.

2. Допомогти зрозуміти, як протагоніст сприймає взаємостосунки з іншими персонажами.

3. Зробити видимим неусвідомлювані протагоністом відносини.

4. Спрямовувати протагоніста у розв’язанні проблем і конфліктів.

5. Допомогти протагоністу перейти від драматичної дії до реального життя.

Як глядачі виступають учасники групи, які не беруть безпосередньої участі в психодраматичній дії, але обговорюють ситуацію після її завершення. Наприкінці заняття вони демонструють своє емоційне ставлення до того, що відбувається, розповідають про хвилюючі їх проблеми і конфлікти, які є аналогічними до розіграних у психодрамі.

Першою фазою розвитку класичної психодрами є психічна розминка. Розминка дозволяє членам групи подолати страх здатися наївним або занепокоєння з приводу власних акторських здібностей. Після розминки група готова перейти до фази психодраматичної дії. В одних випадках режисер обирає учасника: на основі його адекватності до визначеної теми; на основі знання про його минуле або на основі тієї необхідності, яка виявляється під час розминки. В інших випадках учасник-протагоніст сам пропонує для дії свої особистісні проблеми. Останньою фазою класичної психодрами є фаза обговорення, або інтеграції. Після закінчення вистави сама психодраматична дія і переживання, що виникли в її ході, обговорюються як протагоністом, так і рештою членів групи.

У конфліктології існує багато варіантів і підходів до психодрами, залежно від характеру психологічних проблем, складу групи та інших показань. Психодраму можна застосовувати для підлітків, що переживають підліткову кризу, для жертв сексуального насильства, для дітей, що переживають кризу внаслідок розлучення батьків чи створення нової сім'ї, для корекції поведінки учасників конфліктної ситуації, які не володіють стратегією поведінки через що припускаються багатьох помилок, для педагога з метою набуття ним конфліктологічної компетентності.

У педагогічному процесі досить часто трапляються рольові конфлікти, які являють собою досить серйозну соціально-психологічну проблему, яку слід розв'язувати засобами практичної психології і педагогіки. Нерозв'язані або неадекватно розв'язані рольові конфлікти можуть мати серйозні наслідки для суб’єктів педагогічного процесу: ускладнення стосунків, труднощі

самоактуалізації, розвиток особистісних дисгармоній тощо. Тому вивчення особливостей виникнення, розвитку, структури рольових конфліктів, а також їх типів і різновидів є одним з важливих завдань психологічної теорії та практики.

Крім того, рольовий конфлікт є суттєвою складовою життєвої кризи, яка може супроводжуватися як внутрішнім, так і зовнішнім рольовим конфліктом, наприклад, підліткова криза переростає у відкритий конфлікт, якщо нові ролі підлітка суперечать рольовим очікуванням оточуючих його дорослих: батьків, вчителів.

Одним з небажаних наслідків негармонійного переживання життєвої кризи та неадекватного розв'язання рольового конфлікту, що її супроводжує, є особистісні дисгармонії. З точки зору рольової концепції можна розглядати такі особистісні дисгармонії: а) особистісний інфантилізм (нерозвиненість чи запізнення в розвитку життєвих ролей); б) девіантна поведінка як засвоєння таких моделей поведінки (ролей), які не сприяють адаптованості особистості і призводять до соціальної дезадаптації або до сурогатних форм адаптації; в) дисгармонійність життєвого сценарію людини, тобто схильність до поведінки, що є причиною всіляких життєвих невдач; окремим видом дисгармонійного життєвого сценарію є такий, що призводить до випадків віктимної поведінки (в широкому розумінні цього слова), тобто не лише до поведінки, що провокує агресивну поведінку з боку потенційного агресора, а й до провокування ставлення до себе, як до уособлення ролі "жертви" всіляких обставин та інших людей.

До особистісних дисгармоній призводять психологічні проблеми, які неадекватно вирішуються людиною, або інші патогенні події чи фактори: рольові конфлікти, несприятливі поведінкові комплекси, негативний досвід рольової поведінки, неадекватні уявлення про рольові очікування, неприйняття ролей та інші.

Безперечно, всі ці випадки потребують психологічної допомоги. Одним з варіантів такої допомоги може бути проблемно-орієнтоване психологічне консультування, що орієнтоване на визначення психологічної проблеми людини, пошук причин, що призвели до цієї проблеми, та систему психотерапевтичних дій, спрямованих на допомогу особистості в розв'язанні її проблем.

Усі випадки порушення рольової поведінки об'єднуються психологами під узагальнюючою назвою "рольова дезадаптація". Її причинами можуть бути:

1. Рольовий дефіцит чи незасвоєння особистісних ролей. Пояснюється особливостями соціалізації, у зв'язку з якими особистості не вдається сформувати деякі важливі життєві ролі. Наприклад, складності прийняття ролі чоловіка юнаком, який виріс у неповній сім'ї. Інколи в таких випадках складаються негармонійні міжособистісніі стосунки в шлюбі, що може стати причиною особистісної дезадаптації та привести до різноманітних особистісних дисгармоній. Поняття рольового дефіциту описане Дж. Морено, який вважав, що він може викликатися як психологічними, так і клінічними причинами. До подібних наслідків може призводити і явище, яке Дж. Морено назвав "атрофія ролі", чи вторинний рольовий дефіцит.

2. Рольовий інфантилізм, чи фіксація на інфантильних ролях і таких, що віджили, труднощі звільнення від них. Багато які ролі хронологічно передують іншим, таким, що приходять їм на зміну. Наприклад, роль сина в зрілому віці повинна доповнитися роллю батька. Якщо цього не станеться, доросла людина не зможе виправдати звернені до неї рольові очікування як до покровителя, захисника, а сама буде шукати покровительства і захисту в інших членів своєї сім'ї (у дружини, а інколи навіть у дітей), грати роль дитини.

3. Рольова дисгармонія, чи формування неконструктивних і неадаптивних ролей. Такі ролі можуть бути пов'язані з формуванням негармонійних життєвих сценаріїв, віктимною поведінкою чи з різноманітними поведінковими девіаціями людини, наприклад, алкоголізмом асоціальною поведінкою, сексуальними девіаціями та ін.

Щодо стратегій рольової психотерапії, то в цьому випадку також існують певні тактики.

У тому випадку, коли рольові конфлікти не розв'язуються адекватно і призводять до негативних емоційних переживань, людина, прагнучи до редукції емоційних наслідків рольової дезадаптації, вдається до більш-менш адекватних форм адаптивної активності.

Далеко не найлегшим способом розв'язання рольового конфлікту в педагогіці є спроба вирішити його "в лоб": Змінити (переломити) рольові очікування групи, нав'язати їй свою нову рольову поведінку. Зробити це дуже непросто, особливо якщо особистість залишається в старому офіційному статусі, бо рольові очікування мають інерцію, і група буде намагатися "заштовхнути" людину у стару роль.

Найбільш ефективний засіб корекції рольового конфлікту - "зруйнувати ситуацію": піти з групи, змінити соціальне оточення і т. д. Саме тому тим, хто хоче розпочати нове життя, належало б не лише прийняти на себе нові ролі, але й, по можливості, змінити групу спілкування, де сформувати нові очікування відносно себе (зарекомендувати себе).

Одним з варіантів такого "руйнування ситуації" є ізоляція від соціуму, що нав'язує особистості небажані ролі, пошук "екологічної ніші" для своєї діяльності. Можлива й повна ізоляція, фактично "втеча з ролі": самітництво, видхід до монастирю і т.п. Ще один спосіб такої втечі - занурення в себе, у свій внутрішній світ за допомогою творчості, захоплення, хобі і навіть шляхом алкоголізму, наркоманії. Фактично, тут діє механізм захисної функції ролі, про який вже йшлося вище. Ізоляція від соціуму здійснюється за допомогою нових "захисних" ролей "футбольного фаната", "віруючого в Бога", "алкоголіка" тощо.

Інколи рольові очікування є спотвореним відображенням істинних експектацій соціуму, тобто ті вимоги, що група ніби висуває щодо рольової поведінки людини, виявляються "вигаданими" нею самою. При такій гіперсоціалізації (якщо це, зрозуміло, не клінічний випадок параної) потрібна психокорекція уявлень суб'єкта стосовно рольових очікувань.

Якщо уявлення все ж є адекватними, і людина не може ані змінити групу, ані вплинути на її рольові очікування, а постійне придушення своїх поведінкових проявів веде до невротизації її особистості, можна спробувати скоригувати рольові переживання, тобто поступово прийняти власну роль, яка до цього активно відкидалася.

Майбутньому керівникові для формування компетентності у вирішенні конфліктних ситуацій в управлінському процесі важливо знати, що для подолання рольових конфліктів часто потрібна взаємна корекція рольових

очікувань індивіда і групи чи партнерів зі спілкування. Це веде до взаємного прийняття ролей іншої людини, тобто прийняттю людини такою, якою вона є. Остання умова є особливо важливою, бо неприйняття людини і її ролей - це одна з основних причин виникнення всіх рольових конфліктів. Взаємну корекцію рольових очікувань можна здійснити, використовуючи психодраматичну техніку “обмін ролями”. У конфлікті його учасники по черзі грають роль себе і свого партнера, маючи можливість “подивитись” на себе збоку і побути “у шкірі іншої людини”.

Механізми гармонізації особистісного розвитку полягають у реконструкції ролей і моделей рольової поведінки та взаємодії (як реконструкція трикомпонентної структури рольової взаємодії). Для цього необхідно здійснити корекцію неконструктивних і неадаптивних компонентів рольової взаємодії. В усіх видах рольової психотерапії велике значення має рольове переживання як засіб гармонізації внутрішнього світу людини (змін і добудови життєвого світу особистості, катарсичного очищення від кризових і кризоподібних станів тощо).

Для формування конфліктологічної компетентності майбутній керівник має усвідомлювати, що кожен його підлеглий, що перебуває у конфліктній ситуації, справляється з психологічними труднощами шляхом особливої внутрішньої діяльності, яку Ф.Ю. Василюк назвав переживанням, і яка, на його думку, є формою реалізації життя, наведеного в одному із типів життєвого світу. Згідно з нашими дослідженнями, творчість, яка є однією з форм адаптації особистості до несприятливих життєвих обставин, завжди супроводжується особливими процесами в її внутрішньому світі.

Внутрішній світ - це частина життєвого світу людини, що утворюється завдяки взаємоперетинанню світу зовнішнього та внутрішнього (Титаренко Т.М.,1991). Він є не лише відображенням зовнішнього, а й створенням уявних компонентів, яких в реальному зовнішньому світі ніколи не було. Творчість людини - це не лише створення творчого результату, а й побудова суб'єктивного творчого світу зі своїм простором і часом, розвиток уявної внутрішньої картини світу, яка являє собою штучний світ зі своїми уявними подіями, з цілим колом уявних людей, включених у цей світ.

Людина, що вибудовує цей світ, також, залучає до нього себе та уявні події, що в ньому відбуваються. Таким чином, творчість є одним зі способів збагачення людиною свого життєвого світу, яке здійснюється доповненням психологічного простору-часу людини шляхом створення уявних просторово- часових світів. Розширюючи межі свого буття, людина здобуває можливість додаткової самореалізації, проживаючи не одне, а немовби декілька життів, умовно стаючи тим, ким у реальному житті вона стати не може.

Побудова уявного внутрішнього світу людини як наслідок різних актів її творчості є дієвим засобом психологічної реабілітації в тому випадку, коли життєвий світ людини зруйнований чи зазнав серйозних деформацій, що характерно для людей, які переживають кризу. Цей терапевтичний ефект з точки зору конфліктології, полягає в тому, що реальні чи уявні життєві ролі людей мають загальні емоційно-мотиваційні механізми. Тому особистості, які не можуть реалізувати себе в реальному світі подій (а це один з наслідків життєвої кризи), самореалізуються в творчості, у творчому уявному внутрішньому світові. І завданням керівника стає показати підлеглому ці шляхи реалізації його особистості.

Подібне є можливим завдяки рольовій децентрації, тобто своєрідному перевтіленню людини в об'єкт своєї творчості. Творець ідентифікує себе з тим образом, який формує його творча уява. Це супроводжується рольовим переживанням, тобто особливим видом переживання, яке виникає в результаті не поведінкового, а чуттєвого програвання психологічних ролей, - як таких, що задаються життям, так і таких, що створюються штучно. Сила цього переживання може бути різною, доходячи до потрясіння, переживання катарсису. Отже, можна стверджувати, що творчість допомагає реконструювати деформований чи зруйнований кризою життєвий світ людини. Це робить надзвичайно актуальними різноманітні методи психотерапії творчістю і творчим самовираженням (Бурно М.Е., 1989).

Можна виділити два основних засоби побудови уявного внутрішнього світу, що визначаються переважанням активної або пасивної уяви. Перший пов'язаний з творчістю в повному розумінні цього слова, з вигадуванням для себе "іншого життя" і переживанням його подій. Другий засіб пов'язаний, передусім зі сприйманням результатів творчої діяльності інших людей, за якого відбувається "рольова децентрація", тобто перенесення себе у створений пасивною уявою світ і ототожнення себе з кимось (найчастіше, з яким-небудь персонажем, діючою особою художнього сюжету).

Це ототожнення не обов'язково буває повним, найчастіше воно є частковим, тобто зводиться до переживання подій, подібно до переживань улюбленого персонажу і бачення світу "очима" героя. Більшою мірою рольова децентрація властива дітям. У зрілому віці ця здатність знижується, але спеціальними психотерапевтичними прийомами може бути актуалізованою, що має значний терапевтичний ефект.

Потребу в рольовому переживанні (поняття, аналогічне терміну "акціональний голод" у концепції Дж. Морено) можна розглядати як один з компонентів творчих потреб людини і потреби самоактуалізації особистості. Люди, що тяжіють до творчої діяльності, в цілому більш схильні до травматизації, ніж інші, внаслідок своєї більшої дефензивності в реагуванні на навколишню дійсність. З іншого боку, саме вони, завдяки своїй більшій сприйнятливості до творчості, в ряді випадків краще справляються з життєвою кризою. Це дозволяє розглядати творчість як потужний захисний процес, у якому відбувається не лише компенсація тих чи інших проблем, а й певні процеси самотворення, які протистоять особистісному саморуйнуванню (Дж. Морено).

Можна навести приклади терапевтичної дії творчості навіть за межами спеціально організованого терапевтичного простору. Багато людей, що переживають "екзистенціальну фрустрацію минулого", намагаються подолати її за допомогою політичної чи публіцистичної творчості, як активної (в політичній боротьбі), так і пасивної (в читанні газет і журналів). Ефективним методом реставрації ретроспективних цінностей людини є написання мемуарної літератури.

У випадку "фрустрацій теперішнього" засобом терапії також може виступити творча діяльність. Найбільш яскраво це видно на прикладах "терапії" трагічного чи нерозділеного кохання. Неможливість реалізувати своє кохання у власному житті змушує шукати цю реалізацію в уявному творчому світі (найчастіше в поетичному чи музичному). Про це свідчать не лише найхарактерніший у цьому плані приклад Ф. Петрарки, а і майже вся історія світової поезії, починаючи з міфічного Орфея. Можна було б порадити всім, хто переживає "кризу кохання", описати своє нерозділене почуття якщо не в поезії, то принаймні в прозі, і ця сповідь може стати суттєвим засобом терапії.

Дуже цікаві приклади творчості людей, позбавлених волі, наприклад, малюнки і щоденники в'язнів концтаборів. Яскравим взірцем є написаний у в'язниці роман "Місто Сонця" Т. Кампанелли, в якому автор реалізував нудьгу за волею і щастям.

При "фрустраціях майбутнього" терапевтичне значення може мати відкриття перед людиною нових життєвих перспектив у світі, створеному шляхом творчості, реалізація, продовження себе у цьому світі. Так, літературна творчість стала засобом подолання життєвої трагедії паралізованого і осліплого М. Островського і В. Титова, який втратив обидві руки. За твердженням оглухлого Л. ван Бетховена, тільки музика утримувала його на цьому світі і не дозволяла звести рахунки з життям.

Які ж існують форми адаптації людини, спрямовані на подолання рольових дисгармоній? Це адаптація, пов'язана зі зростанням особистісних потенцій - самоактуалізацією та адаптація, пов'язана з розвитком компенсуючої функції психологічних ролей, своєрідна рольова гіперкомпенсація.

Існують дві основні стратегії рольової реабілітації:

1. Стратегія "терапіїролі", тобто корекції життєвих ролей і сценаріїв (трансактний аналіз); формування і реконструкція ролей (рольовий тренінг, психодрама); трансформації ролі шляхом емоційного відреагування (психодрама, рольова психотерапія); розвиток ролей та їхних особистісних складових (тренінг особистісного зростання); психокорекції рольових конфліктів.

2. Стратегія "терапіїроллю", тобто система методів психотерапії за допомогою рольової поведінки (тут роль виступає як засіб впливу на інші психологічні сторони особистості): ролі, що заміщають, уявні ролі, рольове переживання як засіб гармонізації життя чи як засіб компенсації (терапія творчим самовираженням).

Якщо перша форма адаптації пов'язана з розкриттям сутнісних сил людини і автономізацією її від соціуму і соціальних ролей, то друга форма може призвести до формування особистості, рольова поведінка якої буде придушувати прояви спонтанності. По суті, це особлива форма рольової дисгармонії, що не належить до дезадаптивних, але у той же час є неконструктивною формою рольової гіперкомпенсації (подолання рольової дезадаптації).

Психодрама належить до таких методів рольової психотерапії, в яких роль виступає основним інструментом терапевтичного процесу, завдяки якому вдається здійснити позитивні зміни в особистості людини.

Засновник методу психодрами Дж. Морено надавав настільки великого значення психологічним ролям, що вважав їх первинними стосовно до "Я" людини, а не навпаки. Хоча це твердження є дискусійним, не можна не погодитись з тим, що між особистістю, "Я" і психологічними ролями людини існує найтісніший звязок. Психодрама є одним з методів психотерапії, який найкращим чином підходить до розв'язання людиною рольових конфліктів і до психологічної допомоги в переживанні людиною життєвої кризи.

Говорячи про терапевтичні аспекти рольового підходу до вивчення життєвих криз, не можна не зазначити, що практична психологічна допомога людині, яка переживає кризу, можлива лише за умови наявності в неї потреби в особистісних змінах, невдоволеності існуючою ситуацією. Далеко не при всіх рольових дисгармоніях людини можна говорити про таку потребу. Досить часто деформації рольової поведінки є бажаними для людини і використовуються нею для різних психологічних цілей.

Отже, майбутньому керівникові необхідно пам’ятати, що психодрама належить до методів дії. Це означає, що ситуації, пов'язані з особистісним вибором, прийняттям рішення, репетицією майбутнього, нададуть можливість його підлеглим самостійно знайти вихід з конфліктної ситуації, позбутися внутрішніх бар'єрів, хибних стереотипів, страхів або неусвідомлюваних бажань. У питанні розв’язання конфлікту - це велике досягнення, яке можливо реалізувати лише за умови детального моделювання і опрацювання подій життя учня.

Таким чином, головне значення психодрами для особистості, яка перебуває у конфлікті, полягає в тому, що вона дозволяє їй зрозуміти й реалізувати себе, створюючи для неї умов, що дозволяють здійснювати помилки без ризику розплати за них й отримання негативного підкріплення.

Дослідження проблеми формування конфліктологічної компетентності дозволило зробити висновок, що процес виховання мистецтвом позитивно впливає на естетичну свідомість особистості, адже мистецтво формує високий рівень її духовних якостей, тобто духовний потенціал, на ґрунті якого вибудовується продуктивна стратегія розв’язання конфлікту. Естетичні почуття стають чуттєвим індикатором і допомагають визначити користь або шкоду того чи іншого явища, виступають збудниками поведінкових реакцій. Людина з позитивно розвиненою естетичною свідомістю підсвідомо переймає потребу високої моральності. Саме такий рівень моральності починається тоді, коли поведінкою особистості керують не стільки примусові моральні почуття, чи знання поведінкових норм, скільки естетичні ідеали, смаки, оцінки; коли гарний вчинок стає не моментом обов’язку, а приносить людині естетичну радість, коли жити так стає просто більш приємно і необхідно для неї самої.