1. Віденський гурток і феноменологія: два головні напрямки, що зберігали своє провідне становище аж до кінця п’ятдесятих років
Чому ми встановлюємо саме такі хронологічні рамки — від 1930 р. і до кінця п’ятдесятих? Бо в той історичний проміжок позитивізм, з одного боку, і феноменологія, з другого — починають спрямовувати філософську думку.
Віденський гурток виник у 1922 р. і об’єднував, навколо німецького філософа Морица Шліка (1882 — 1936 pp.), фахівця з індуктивних наук, фізиків, математиків — зокрема й Курта Ґеделя — та логіків. Які цілі ставила перед собою ця неопозитивістська школа? Організувати наукове пізнання світу, наділивши його методом (логічний аналіз мови) і проектом (уніфікація науки) і піднявши обидва над рівнем метафізики, чиї твердження будуть радикально переглянуті й очищені від змісту. Вилучаючи поняття, позбавлені змісту, разом із псевдопроблемами, Віденський гурток намагався добити метафізичну традицію, якій ще раніше завдав смертельної рани Кант, принаймні під одним кутом зору. Хоч цей рух і припинив свою діяльність у 1938 p., проте він справив вирішальний вплив на наукові студії в англо-саксонських країнах через аналітичну фі-/36/лософію, що в деяких аспектах може вважатися його послідовницею. Але поряд із цим головним напрямком стає дедалі впливовішим феноменологічний метод Гусерля, і передусім — у Франції. Якщо Гусерль, що мав на меті фундаментально переглянути розмаїті галузі наукового пізнання на підставі філософії, задуманої як строга і універсальна наука, побудував свою систему ще на початку сторіччя, то тільки наприкінці першої третини XX сторіччя французька філософія стала дослухатися до гасел феноменології. І справді, в 1929 р. Гусерль читає в Сорбонні свої знамениті лекції, які згодом дістануть назву «Картезіанські медитації».Позитивізм і феноменологія протягом кількох десятиріч утворюватимуть обрій та межі філософської думки. Аналітична філософія, що стала почасти спадкоємицею Віденського гуртка, особливо сильний відбиток залишила в Англії та в Америці.
Проте та галузь аналітичної філософії, яка розвивається в Англії, головним чином походить від «другого Вітґенштайна», творчий набуток якого не можна відносити до Віденського гуртка, тим більше, що він відкидає чимало його ідей (див. нижче, с. 450 і далі). Що ж до позитивізму, то Франція дуже рідко підпадала під його чари, як про те свідчать наукові зустрічі, організовані у Франції, в Руайомоні, між головними представниками англійської та американської шкіл за участю Райля, Остика та ін., «континентальними» філософами, такими як Жан Валь, Алк’є, Мерло-Понті та ін. Попри добру волю обох сторін, який то був діалог глухих! На цю тему рекомендуємо прочитати «Аналітичну філософію» (видану Мінюї — Ed. de Minuit), a також третій розділ Третьої частини цієї книжки, де йдеться про мову (див. передусім с. 458).Наприкінці п’ятдесятих років — і аж до середини шістдесятих — ця перспектива починає змінюватися. Насамперед у Франції розпадається весь колишній метафізичний, філософський та феноменологічний виднокіл. У 1960 — 1968 pp. там відбувається епопея, що дістала назву «структуралістської». її головні характеристики — цілковита байдужість до онтологічних або метафізичних підвалин думки (буття, часу тощо), підвалин, які були в центрі уваги екзистенційного (Сартр) або екзистенціального (Гайдеґер) аналізу. Зараховуючи себе до гуманітарних наук (лінґвіс- /37/тики та ін.), структуралізм відходить від метафізики і цікавиться передусім науковими «кодами» та «структурами», а не потойбічними феноменами, які притаманні метафізичній традиції. Фуко публікує «Історію безумства в класичну добу», «Слова і речі». Альтюсер намагається «науково» прочитати «Капітал». Аналізуються системи й структури. Надання першорядної ваги цим останнім призвело до елімінації суб’єкта із царини наукового пізнання. Ця ера «структуралізму», таке собі вулканічне виверження дуже давніх ідей, далеке від того, щоб улягати звичайній моді, віддзеркалює, у своїй глибинній суті, загибель великих систем синтезу та вчень тотального характеру (геґельянства, марксизму), які панували над філософською думкою.
Телеології та глобальні або філософські уявлення про світ у той період відходять у тінь: свобода, мета, глобальна історія, суб’єкт, трансцендентальне «я», сутність тощо відходять на задній план, відштовхнуті або цілком відкинуті. Таким чином, наприкінці п’ятдесятих років завершується епоха синтезу або феноменологічних досліджень. Там, де колись святкували тріумф давні системи, з’являється новий дух — дух нашого часу. Відхід від метафізики і вхід у «нігілізм»? Відбувся злам, наслідки якого даються взнаки і сьогодні. Що ж до «неопозитивізму», який не хоче мати нічого спільного з традиційною метафізикою, то він уже не панує на сцені, принаймні у своїй «строгій» формі. Американець Квайн 1, зокрема, критикує, починаючи з п’ятдесятих років, деякі з головних догм неопозитивізму (див. нижче, с. 461 і далі). Англієць Даміт у наші дні, перебуваючи в самому осередді аналітичної та постаналітичної течій, визнає, що метафізика математики є річчю можливою, і це свідчить за те, що неґативне ставлення Віденського гуртка до питань метафізики відійшло в минуле.Таким чином, grosso modo*, феноменологія і неопозитивізм, що були найвпливовішими у згадувані три десятиріччя (1930 — 1960 pp.), такі близькі до сучасності, згодом набули тенденцію або реґресувати, або піддалися глибоким змінам та структурним модифікаціям.
1 Одначе Квайн репрезентує «чисту і строгу» аналітичну філософію, хоч він і піддає критиці Віденський гурток.
* Приблизно (латин.). /38/