Поняття наукового прогресу
Традиційно вважалося, що наука розвивається прогресивно і кумулятивно - наукове знання з часом накопичується (не втрачаючи попередніх досягнень), вдосконалюється і росте. Кумулятивно - значить поступово, росте як дерево, як у відлигу снігова грудка, що котиться з гори.
Вчені сьогодні знають про світ все, що знали про нього вчені попередніх епох, і на додаток до цього знають те, що було невідомо більш раннім поколінням. Таке переконання настільки міцно ввійшло в суспільну свідомість, що сумнів у ньому здається неможливим. Справді, чи можна сумніватися в тому, що Ейнштейн чи Бор знали набагато більше, ніж такі античні філософи і вчені, як Аристотель, Архімед (287 - 212 до н.е.) або Евклід? А якщо останні і знали щось, що невідомо сучасним вченим, то це - заблудження, відкинуті в процесі розвитку науки.Проте незважаючи на очевидну переконливість подібних міркувань, у філософії науки середини XX століття з'явилися концепції, що по- іншому трактують (або навіть заперечують) прогрес у розвитку наукового знання (про деякі з них піде мова далі).
Однак спочатку - про саме поняття “науковий прогрес”. Відмітимо одразу, що тільки про вченого ми з повним правом можемо сказати: «Він великий, тому що стоїть на плечах гігантів» (це буде не зовсім так, якщо ми говоримо про філософа, і зовсім не так, якщо говоримо про митця). Однак, поняття “науковий прогрес”, доступне здавалося б для повсякденної інтуїції, створює величезні труднощі для наукового осмислення й експлікації.
Основні ускладнення в розробленні цього поняття пов'язані з подоланням “порочного кола”, прихованого в більшості його визначень. “Коло” виникає через використання в “правій частині” визначення таких нечітких понять, як “вдосконалення пізнавальних методів”, “вдосконалення теорії” та ін. Нагромадження й уточнення емпіричних даних навряд чи може служити надійним критерієм через “теоретичну навантаженість” сучасних наукових фактів, про що вже йшла мова раніше.
Всі відомі критерії досконалості теорії, включаючи принципи простоти, математичної краси і т. д., залишають у вчених відчуття неповноти, неуніверсальності і недосконалості.5.1.1. Внутрішньонаукові та позанаукові фактори розвитку науки
Розгляд цих факторів у філософії науки передбачає принаймні два підходи - екстерналістський та інтерналістський. Згідно з екстерналістським підходом, головний рушійний фактор розвитку науки - це соціальні потреби і культурні ресурси суспільства, його матеріальний і духовний потенціал. Представники екстерналізму (О. Шпенглер, Б. Гессен, Дж. Бернал, Ст. Тулмін та ін.) вважають, що наука є іманентною, органічною частиною соціокультурної сфери і тому зазнає з її боку істотного впливу - як від цілого, так і від різних підсистем, що складають соціокультуру (економіки, техніки, політики, духовної культури). Поза звертанням до соціокультурного контексту, вважають прихильники екстерналізму, неможливо пояснити якісні стрибки в розвитку наукового знання, поведінку вчених під час наукових революцій, конкуренцію наукових гіпотез і програм, появу нових фундаментальних теорій і под. З їхньої точки зору, в науковому пізнанні визначальну роль відіграють потреби матеріального виробництва, певний практичний інтерес і необхідність вирішення безлічі соціально-значущих проблем.
Хоча екстерналісти єдині у визнанні істотного впливу суспільства і його потреб на розвиток науки, мають місце розбіжності принаймні з двох питань. Це, по-перше, питання про те, які соціальні фактори впливають, і, по-друге, питання про те, впливають соціальні фактори тільки на напрямок і темпи розвитку науки або також і на метод науки та її когнітивні результати.
Головний недолік екстерналізму - це недооцінка внутрішніх стимулів розвитку науки, відносної самостійності і незалежності функціонування науки відносно соціальної інфраструктури.
Згідно з інтерналістським підходом, головну рушійну силу розвитку науки становлять внутрішні потреби самої науки: це іманентно властиві їй внутрішні цілі, засоби і закономірності.
Розвиток науки розглядається при цьому як самоорганізований процес взаємодії різних форм і елементів наукового знання. Причому цей процес не залежить від зовнішніх факторів, а саме від соціокультурних умов буття науки, від ступеня розвиненості соціуму і характеру різних його підсистем (економіки, техніки, політики, філософії, релігії, мистецтва та ін.).Як усвідомлена позиція, інтерналізм оформився приблизно в 30-і рр. XX століття як опозиція екстерналізму. Найбільш видатні його представники - А. Койре, Р. Хол, П. Россі, Г. Герлак, а також постпозитивістські філософи науки І. Лакатос і К. Поппер. Наприклад, згідно з доктриною Поппера, існують три самостійних типи реальності: фізичний світ, психічний світ і світ знання. Світ знання створений людиною, але з деякого моменту став незалежною об'єктивною реальністю. Всі зміни в цій реальності (світі знань) повністю визначені її внутрішніми можливостями і попереднім станом. При цьому Поппер не заперечує впливів на динаміку науки наявних соціальних умов, але вважає цей вплив чисто зовнішнім, що ніяк не торкаються самого змісту наукового знання. Більш докладно концепцію філософії науки К. Поппера ми розглянемо в підрозділі 5.3.
Необхідно відзначити такі позитивні риси інтерналізму, як:
- підкреслення якісної специфіки наукового знання в порівнянні з ненауковими видами пізнавальної діяльності;
- акцент на спадковості в динаміці наукового знання;
- підкреслення спрямованості наукового пізнання на об'єктивну істину.
До негативних рис інтерналізму належать:
- іманентизм, тобто акцент у знанні на внутрішньому, а не на зовнішньому;
- явна недооцінка його представниками соціальної, історичної і суб'єктивної природи наукового пізнання;
- ігнорування культурної та екзистенціальної мотивації наукового пізнання;
- нерозуміння його представниками передпосилкового - ідеалізуючого та ідеологічного - характеру власних уявлень.
Необхідно відзначити, що є “тверді” і “м'які” варіанти екстерналістського та інтерналістського підходів до розвитку наукового знання. Але, проте, два ці підходи є крайніми. І найбільш прийнятним виявляється “серединний шлях”, що виходить із взаємозв'язку внутрішньонаукових і соціокультурних факторів. Саме цей взаємозв'язок утворює справжню основу розвитку наукового знання.
5.2.