Метод і методологія. Наукові методи, методологічні принципи та інші регулятиви наукової діяльності

Наука протягом всієї своєї історії накопичила значний арсенал різноманітних засобів, прийомів і методів дослідження. Їхню систематизовану сукупність, подану у вигляді концептуальної системи знання, зазвичай називають методологією.

В загальному плані (не обов'язково стосовно науки) поняття “методологія” має два основних значення: а) система певних правил, принципів і операцій, застосовуваних у тій або іншій сфері діяльності (у науці, політиці, мистецтві і под.); б) вчення про цю систему, загальна теорія методу.

Сучасна методологія - досить стійка і здатна до опору змінам сфери знань. Незалежно від того, наскільки усвідомлюють дану ситуацію самі методологи, в цілому вся теоретико-концептуальна конструкція методології науки базується на прийнятті наукового знання як принципово інтерсуб’єктивного (загальнозначущого) і деперсоніфікованого. Ті методи, які вона вивчає і узагальнює, розраховані на відображення реальності без домішок суб'єктивних нашарувань. У сучасній методології найбільш сильною є абстракція (відволікання) або демаркація (розмежування) від індивідуальних, психологічних, колективістських або історичних і культурних умов. Можна сказати, що сфера методології - це те досить стійке середовище, в якому арсенал засобів, методів, принципів і орієнтацій є в наявності, готовий до застосування, а не виготовляється для кожного випадку окремо, спеціально.

Прийнято розрізняти філософську, загальнонаукову і часткову (конкретно-наукову) методологію. В першій розглядаються філософські методи і принципи, їхня роль в науковому пізнанні. У другій аналізуються методи і принципи, спільні для багатьох наук, а у третій - методи для окремих груп наук. Крім того, у філософії науки використовується багаторівнева концепція методологічного знання, що обґрунтовує виділення таких щаблів (і типів методів, а далі, відповідно, трьох методологій):

а) філософських методів;

б) загальнонаукових методів;

в) конкретно (або частково) наукових методів.

Вважається, що кожен рівень має відносну автономію і не дедукується з інших. Однак найбільш загальний рівень може виступати як можлива передумова розвитку більш низького рівня.

Багаторівневість методології, як і сама необхідність її розвитку, пов'язана з тим, що в цей час дослідник, як правило, стикається з винятково складними пізнавальними конструкціями і ситуаціями.

Тому цілком можна говорити про тенденцію посилення значимості методологічних досліджень всередині самої науки.

На цій основі виділяють внутрішньо-філософську і власне професійну методології, а період відособлення методології та набуття нею самостійного статусу датують 50-60-ми роками ХХ століття. Виділення методології з проблемного поля філософії у самостійну сферу пояснюється тим, що, якщо філософія по суті своїй звернена до розв’язання екзистенціальних проблем і дилем, то мета методології - створення умов для розвитку діяльності: наукової, інженерної, методологічної і т. д.

У загальнонауковій методології існує ще одна класифікація методів (про яку йшла мова в підрозділі 3.7.) - поділ їх на ідеографічні і номотетичні методи - способи подання і дослідження предметів, які відрізняються тим, що перший виявляє в предметі його індивідуальність, а другий - його включеність у закономірні, загальні зв'язки і залежності.

Серед особливостей сучасної методології відмітимо її концептуалізацію. Це знов показує, що за методологією закріплена функція визначення стратегії наукового пізнання. Один з найважливіших постулатів у випрацювані подібної стратегії може носити назву “Проти підміни методів”. Вже досить тривіальним для сучасної методології є положення про те, що дослідження об'єкта вимагає “своїх”, адекватних його природі методів. Цю думку своєрідно висловлювали видатні німецькі філософи Едмунд Гуссерль (1859 - 1938) (а ще раніше, вочевидь, Карл Маркс (1818 - 1883), пояснюючи, що «толчок к исследованию должен исходить... от вещей и проблем», що наука повинна намагатися сягнути «в самом смысле этих проблем предначертанных методов» [1].

У методології науки однією з необхідних умов успіху наукового дослідження є адекватність застосовуваного методу досліджуваному об’єкту, органічність їхнього поєднання. Якщо припустити протилежну ситуацію, коли наукові дисципліни намагаються вивчити свій об'єкт з використанням неадекватних йому методів дослідження, то відразу стане зрозумілою правомірність даного методологічного постулату. Підміна методів може приректи дослідження на провал або одягти його в шати псевдо- або антинауки, чому особливо сприяють прийоми неадекватної аналогії, редукування, пов'язані з переносом особливостей і характеристик однієї предметної сфери на іншу або принципове (надмірне) їхнє спрощення.

Коли проблеми не можуть бути розв’язані старими методами або коли досліджуваний об'єкт має таку природу, до якої старі методи не застосовні, тоді умовою вирішення завдання стає створення нових засобів і методів. Методи в дослідженні є одночасно і передумовою, і продуктом, і запорукою успіху, залишаючись неодмінним і необхідним знаряддям аналізу.

Важливою особливістю методології є тісна взаємодія з науковою практикою, так що, з одного боку, методологія може запропонувати напрямні принципи для наукового дослідження, а з іншого, - сучасний розвиток наукової практики може внести зміни в зміст методології.

Методологічне дослідження, здійснюване, наприклад, у сфері фізичного пошуку, дозволяє встановити систему методологічних принципів, що виконують роль регулятивів, якими керуються вчені для досягнення цілей своєї наукової діяльності. Це означає, що методологічні принципи містять ряд загальних обмежень, які разом з деякими частковими обмеженнями (наприклад, такими, як принцип симетрії, варіаційний принцип, принцип перенормованості у квантовій фізиці і под.) будуть значною мірою сприяти постановці фізичних проблем, визначати коло можливих гіпотез, структуру, еволюцію висунутих теорій і давати їм оцінку.

На відміну від наукового методу, методологічний принцип має менш жорстку структуру.

Принцип відповідності орієнтує вченого будувати нову теорію таким чином, щоб у граничному випадку її можна було б звести до старої теорії.

Принцип спостережуваності орієнтує вченого будувати нову теорію таким чином, щоб у її концептуальний базис входили тільки спостережувані величини, тобто величини, що допускають входження в процедуру верифікації (редукцію до мови спостереження), наприклад, у рамках гіпотетико-дедуктивної моделі^[19].

Принцип симетрії орієнтує вченого будувати нову теорію, виходячи з ідеї гармонії, симетрії, або - якщо теорія математизована - буквально покласти в основу певну групу симетрії (інваріантних перетворень), з якої можна буде вивести рівняння руху описуваної системи (наприклад, відповідно до відомої теореми Ньоттер).

Принцип доповняльності стверджує, що для одержання досить повного опису суперечливого за своєю природою об'єкта необхідно поєднувати, принаймні, дві картини (хоча в деякому сенсі протилежні одна одній) як такі, що доповнюють одна одну. Наприклад, описуючи мікрооб'єкт (скажімо, електрон), можна використати корпускулярну картину (описуючи електрон як частинку), або хвильову картину (описуючи електрон, що піддається дифракції). Хоча окремо ці картини несумісні, проте повний опис електрона як мікрооб'єкта потребує їхнього поєднання, як таких, що доповнюють одна одну. Цей принцип вперше запропонував Н. Бор, який - в міру розроблення цього принципу надавав йому все більш широкого значення, яке виходить за межі фізики. Ось що він писав про можливість застосування цього принципу в сфері мови: «Практическое применение всякого слова находится в дополнительном отношении с попытками его строгого определения» [2.]. Іншими словами, потяг до все більшої строгості у визначенні слова, доведенні його до статусу наукового терміну, тягне за собою втрату широти його предметної області; тобто експлікація поняття веде до звуження його об’єму. Тут, певним чином, проявляється зв'язок з відомим законом формальної логіки - законом оберненого співвідношення об’єму і змісту поняття.

4.3.