4. Мерло-Понті (1908 — 1961 pp.)
Повернення до власне речей
Сартр і Мерло-Понті, говорили протягом тривалого часу про цих двох філософів, які посварилися в період між 1950-м і 1953 pp.: політичний розрив 1 відбувся в 1950 p.,
1 Для Мерло СРСР був країною імперіалістичною.
Навпаки, Сартр у ті часи активно виступав на боці Совєтів та ФКП.a кінець їхньої /84/ дружби датується 1953 роком, коли Мерло покидає «Новітні Часи», той самий журнал, який він заснував разом із Сартром, своїм колишнім односумом, що з ним вони навчалися у школі на вулиці Ульм 1, — та із Сімоною де Бовуар, журнал, навкруги якого гуртувалося тоді ліве крило французьких інтелектуалів (на цю тему див. книжку Бурньє «Екзистенціалісти й політики» — М.А. Bournier. «Les existentialistes et la politique», Idees-Gallimard, p. 101).
1 Тобто в Ecole Normale Superieure, Вищій Педагогічній Школі
Передчасно померши 1961 p. y віці 53 років за своїм робочим столом, Мерло-Понті — професор у Сорбонні, потім у Колеж де Франс — залишив творчу спадщину водночас феноменологічного й політико-історичного змісту. Згадаймо «Структуру поведінки» (1942 p.), де Мерло аналізує пережиту поведінку, «Феноменологію сприйняття» (1945 p.), «Сенс і нонсенс» (1948 p.), «Пригоди діалектики» (1955 p.), де філософ ставить під сумнів марксистську діалектику і відкидає будь-який синтез, «Знаки» (1960 р.) та ін.
Яким був проект Мерло-Понті? Девіз засновника феноменології Гусерля — повернутися до власне речей — визначає і його підхід. Слід описувати, а не пояснювати й не аналізувати, добутися, обминаючи сферу науки, до людського суб’єкта, приреченого існувати у світі, прояснити прожитий досвід — це абсолютне джерело, яке годі обминути. В цій роботі Мерло-Понті виявляє себе ориґінальним у стосунку до свого вчителя Гусерля: у нього йдеться не про те, щоб дійти до чистої трансцендентальної свідомості (див.
вище, с. 59), перед якою світ розгорнеться в абсолютній прозорості, а про те, щоб повернутися до первинного пережитого досвіду, обминаючи концепти науки.Але цей зв’язок зі світом, цей феноменологічний опис пережитого досвіду освітлюються, передусім, у останніх, виданих посмертно творах Мерло-Понті («Видиме й невидиме», 1964 p., «Око й дух», 1964 p.), починаючи від того обрію Буття, який дає життя окремим індивідуальним буттям. Підштовхуваний багатьма причинами (політичні розчарування, пов’язані з комунізмом, тощо), Мерло-Понті поступово виходив на торований шлях онтології. А що, як людина є людиною лише тоді, коли відкривається Буттю? Можливо, через своє тіло і свою плоть вона /85/ укорінюється в середовищі, яке виводить її далеко за межі її вузької завершеності? Буття, поняття загадкове, поняття, що його неможливо визначити, постійно маячить у останніх філософських творах Мерло-Понті, для якого Буття ховається водночас із тим, як воно розкривається.
Тіло і плоть
Ця онтологічна укоріненість (ancrage) y середовищі пов’язана передусім із тілом, яке явно її виражає.
Тіло зумовлює наш досвід. Воно позначає неминучість мого буття у світі. Тоді як метафізичний дуалізм протиставляє суб’єкт його тілу, дух — матерії, Мерло вбачає в тілі духовну форму: треба стерти лінію поділу між тілом і духом. Далеке від того, щоб являти собою згусток матерії, пучок фізіологічних процесів, як його розглядали водночас спіритуалізм і матеріалізм, далеке від того, щоби бути зведеним до системи рушійних сил, до об’єкта «Я мислю», моє тіло є сукупністю пережитих значень, вмістилищем змісту.
Із запровадженням поняття «плоть», яке не є іншою назвою для тіла, а позначає духовну тканину світу та мого тіла, онтологічний обрій уточнюється: плоть — це не матерія, а весь цикл зв’язків між індивідом та його оточенням, переплетення видимого і того, хто дивиться, згорток відчутного в тілі. Плоть — це тріпотлива сукупність речей, задумана як продовження мого тіла. Через плоть тіла, пов’язану з плоттю світу, в тому повному циклі, який безконечно переважає «притаманність у індивідуалізованому просторово-часовому це» 1, філософія влаштовується, вважає Мерло, на краю Буття.
«Істотним поняттям для філософії є поняття плоті, яка не є об’єктивним тілом, тим більше вона не є тілом, що його душа мислить своїм (Декарт), а є таким, яке сприйнятливе в подвійному значенні, тобто є суб’єктом і об’єктом сприйняття» 2.1 Merleau-Ponty. «Le Visible et l’invisible», notes de travail, Tel-Gallimard, p. 313.
2 Ibidem.
Таким чином, далекий від усякого об’єктивізму, що перетворює тіло на просту «річ», яка перебуває в русі, далекий від будь-якого /86/ метафізичного дуалізму, Мерло-Понті ставить тіло і плоть у самий центр своєї філософської концепції, розглядаючи їх як онтологічні вирази та духовні цілі.
Обрій історії
Але суб’єкт також утілений у історію: Мерло-Понті нагадує нам про замішаний на нонсенсі підмурок, що підпирає цілу низку історичних ситуацій. Уважно спостерігаючи за діалектичним методом, аналітик марксистської думки Мерло-Понті, зокрема, у своїй праці «Гуманізм і терор» (1947 р.) займає вичікувальну позицію щодо радянського комунізму. Поступово він доходить розуміння, що зазнали краху і певна революційна концепція, і діалектика, що застигла в догму. В «Пригодах діалектики» (1955 р.) Мерло-Понті дистанціюється і від революційних міфологій, і від теми кінця історії. Якщо діалектична ідея зберігає свою цінність, то діалектика, перетворена на підбиття історичних підсумків, стає лише міфом, що пропагує насильство й безглуздя. Таким чином, від 1955 р. Мерло-Понті розтрощує діалектику, секуляризує комунізм і пише, проникливо провіщаючи світогляд нашого часу 1: «Як тільки вам пощастить відкинути ностальгію за комунізмом, для вас закінчиться пора марень, і все знову стане новим і цікавим» 2. В той самий час, коли Сартр і далі водив компанію з комуністами, Мерло-Понті віддалився від комунізму, і не тільки від партії, а й від ідеології. Він сповідує так званий «а-комунізм», тобто стає на критичну й об’єктивну позицію щодо комуністичного та марксистського рухів.
Він прагне розчинити діалектику в плюралізмі, відкинути ідею синтезу, тоді як Сартр активно підтримував цю ідею.1 Див. нижче, с. 165 і далі.
2 MERLEAU-PONTY. «Les aventures de la dialectique», prière d’inserer.
Подаємо два тексти для ілюстрації думки, яка прагнула повернутися лицем до пережитого досвіду й конкретно описувати реальність.
Спочатку уривок зі знаменитої «Передмови» до «Феноменології сприйняття» (1945 p.), де філософ, пояснюючи свій філософський метод, звертається до Гусерля. /87/
ПОВЕРНЕННЯ ДО ВЛАСНЕ РЕЧЕЙ
«Ідеться про те, щоб описувати, а не пояснювати чи аналізувати. Ця перша настанова, яку Гусерль дав феноменології, що починала бути «дескриптивною психологією» або повертатися до «власне речей», є насамперед спростуванням науки. Я не є результатом або перетином численних причинностей, які детермінують моє тіло або мою «психічну» сутність, я не можу ані мислити себе як частину світу, як простий об’єкт біології, психології та соціології, ані замикати на собі універсум науки. Все, що я знаю про світ, навіть через наукове пізнання, я знаю з власного погляду або з експериментального вивчення світу, без якого символи науки нічого не означали б. Весь універсум науки побудований на життєвому досвіді, і якщо ми хочемо строго оцінювати саму науку, точно розуміти її зміст і значення, нам слід спочатку розбудити цей життєвий досвід, який дає нам основні знання про світ і вторинним виразом якого є наука. Наука не має і ніколи не матиме того самого смислу, що й описаний нею світ, із тієї єдиної причини, що вона є його визначенням або поясненням. Я не є «живою істотою», або навіть «людиною», або навіть «свідомістю» з усіма тими характеристиками, що їх зоологія, соціальна анатомія або індуктивна психологія визнають за цими витворами природи або історії, я — абсолютне джерело, моя екзистенція не походить від моїх попередників, від мого фізичного та соціального оточення, вона прямує до них і їх підгримує, бо лише я сам творю буття для себе (а отже, й буття в єдиному розумінні, яке це слово може для мене мати), буття тієї традиції, яку я волію обрати, або того обрію, відстань до якого задля мене скоротиться або збільшиться, бо вона не належить йому як властивість, коли б я не був тут і не вимірював її поглядом.
Наукові погляди, які твердять, ніби я живу на світі одну-однісіньку мить, завжди наївні й лицемірні, бо вони припускають, не говорячи про це явно, отой інший погляд, погляд свідомості, завдяки якому світ спочатку розташується навкруг мене і почне існувати для мене. Повернутися до власне речей — це повернутися до того світу, який передує знанню, і про який знання постійно говорить, і щодо якого всяке наукове визначення є абстрактним, означальним і залежним, як географія щодо краєвиду, де спочатку ми й навчилися розрізняти, що таке ліс, луг або річка».Морис МЕРЛО-ПОНТІ. «Феноменологія сприйняття» (Maurice MERLEAU-PONTY. «Phenomenologie de la perception», avant-propos, Gallimard, 1945, pp. 11 sq.). /88/
Далі наведемо рядки, взяті зі статті «Суперечка в стані екзистенціалізму», надрукованої в книжці «Сенс і нонсенс» (1948 p.). Людина — це тільки вузол взаємозалежностей, а екзистенція визначається як стан суб’єкта, приреченого існувати у світі і глибоко закоріненого в ньому. В якийсь момент, коли екзистенціалістська думка стає об’єктом усіх дискусій, Мерло-Понті намагається визначити серцевину «нової філософії», відбитися від злостивої тогочасної критики, зрозуміти цю позначену неоднозначністю думку.
ЕКЗИСТЕНЦІЯ — РУХ, ЩО ПРИВОДИТЬ ЛЮДИНУ У СВІТ, ДО ЯКОГО ВОНА ПРИЛУЧАЄТЬСЯ
«Екзистенція, в сучасному розумінні, — це рух, що приводить людину у світ, де вона прилучається до фізичної та соціальної ситуації, яка формує її світогляд. Всяке прилучення двозначне, бо водночас є ствердженням і обмеженням свободи. Якщо я даю зобов’язання зробити якусь послугу, то це означає водночас, що я міг би її не робити і що я вирішив виключити таку можливість. Так само моє прилучення до природи й історії, яке теж є певним зобов’язанням, водночас означає обмеження мого погляду на світ і мій особистий спосіб увійти в нього, пізнати його і щось у ньому зробити. Зв’язок між суб’єктом та об’єктом перестає бути тим зв’язком пізнання, на якому наголошував класичний ідеалізм і в якому об’єкт завжди виглядав ніби створений суб’єктом, а робиться зв’язком буття, згідно з яким парадоксально суб’єкт є його тілом, його світом і його ситуацією і, в певному розумінні, вони взаємозамінюються».
Морис МЕРЛО-ПОНТІ. «Суперечка в стані екзистенціалізму» (Maurice MERLEAU-PONTY. «La querelle de l’existentialisme», in «Sens et non-sens», 1948, Nagel, p. 125. /89/