1. Криза ідеалу прекрасного
Хіба могли мистецтво та естетика не бути зачеплені духовною кризою нашого часу? Хіба кінець ери абсолютних істин не торкнувся й нашої естетичної новітньої сучасності?
Вже в 1910 р.
Кандинський відзначив, що сучасне лихоліття та похмурий лик сьогодення знаходять віддзеркалення в мистецтві, цьому дзеркалі нашої культури.«Коли захиталися релігія, наука і мораль (остання під натиском брутальної руки Ніцше) і коли їхні зовнішні підпори мало не обвалилися, людина відвернула свій погляд від зовнішніх випадковостей і спрямувала його на саму себе. Це насамперед позначилося на літературі, музиці та мистецтві. Саме там уперше стало можливо помітити цей духовний поворот. Похмурий лик сьогодення знайшов там своє віддзеркалення» 1.
1 KANDINSKY W. «Du Spirituel dans l’art», Ed. de Beaune, pp. 27 sq.
У таких словах /578/ В. Кандинський — він стане одним з метрів абстрактного мистецтва — описує духовний поворот нашого сторіччя.
Але ця глобальна криза, що похитнула всі основи, бачиться (принаймні) в трьох аспектах: вона проявилася в критерії та в моделі Прекрасного — на підставі чого оцінювати?; в мовчанці світу, звідки вигнано смисл — чи має мистецтво зображувати досвід, позбавлений смислу?; і в кризі творіння, що найбільше дала знати про себе в сімдесятих роках і тепер відступає.
Як оцінювати, на що опиратися, формулюючи естетичну оцінку? Криза поняття ідеалу Прекрасного змішала всі карти. Яка універсальна норма ляже в основу смакової оцінки і правитиме за дороговказ для митця? Живопис, казав Пусен, насамперед орієнтується на ідею Прекрасного. А новітня сучасність поступово розвіяла Прекрасне в собі, цю платонівську сутність, яка ще в XVII сторіччі спрямовувала творчу діяльність, а також формувала смаки глядача. Перетворившись таким чином на химеру, абсолютна краса розвіялась, і відтоді ми, здається, втратили всі норми.
Ми не маємо навіть відповідної назви. На якій моделі, на ідеалі якого типу засновувати віднині свою оцінку? Бодлер вважав, що творіння мистецтва розміщується під знаком перехідного, швидкоплинного, випадкового, на перехресті двох світів, світу істотно-речового і світу ефемерного. Аналізуючи естетичний модернізм — і навіть модернізм концептуальний — поет розкриває в наступних рядках весь смисл прекрасного в сучасному його розумінні:«Саме тут випадає мені добра нагода запропонувати раціональну й історичну теорію прекрасного на противагу теорії, що розглядає прекрасне як щось унікальне й абсолютне; показати, що прекрасне завжди й неминуче має дві складові [...]. Прекрасне складається з елементу вічного, незмінного, кількість якого надзвичайно важко визначити, і з елементу відносного, залежного від обставин, у якому, коли хочете, відбиваються, по черзі або сукупно, епоха, мода, мораль, пристрасть. Без цього другого елементу, що є ніби барвистою, лоскітною, збудливою обгорткою божественного пряника, перший елемент матиме вбогий вигляд» 1.
1 «Le Peintre de la vie moderne», in «Oeuvres complètes», La Pleiade-NRF-Gallimard, p. 1154.
Але цей «божественний пряник», про який говорить нам поет, цей синтез ідеалу та конкретних обставин, вічності і часу, розсипався ще понад сто років тому. Якщо, на думку Бодлера, одвічна краса поєднується із сучасністю, якщо митець відкриває у швидкоплинному вічну суть, то ми знаємо, що історія мистецтва /579/ модернізму — це безперервний розпад прекрасного. Чим є сьогодні мистецтво, як не нестерпною вакханалією, прагненням до постійних інновацій, низкою скандалів, як про те пише Жан Лакост у наведених нижче рядках?
У цьому тексті, що являє собою уривок із книжки «Ідея Прекрасного», автор, який працює в Національному Центрі Наукових Досліджень, відзначає, що канонічної дефініції краси давно вже не існує: кожен воліє вдаватися до відносних оцінок.
КРИЗА ПОНЯТТЯ ІДЕАЛУ ПРЕКРАСНОГО
«Ідея Прекрасного — це не нова ідея в Європі, цій Європі зі «стародавніми парапетами», про яку говорить Рембо і яка, вочевидь, пригнічена величчю свого минулого та ймовірною пересічністю свого майбутнього.
І зрозуміло чому: Ідея Прекрасного, ідея, що могла правити за постійну та універсальну норму краси, на яку опиралася б естетична оцінка і яка вела б митця в його творчих пошуках, ця ідея вийшла з ужитку. Поняття ідеалу прекрасного належить минулому, і історія цієї колишньої цінності, дискредитована всіма академізмами й відкинута всіма новітніми напрямами мистецтва, викликає лише ретроспективний інтерес. Хто зміг би сьогодні, не ризикуючи виставити себе на посміх, запропонувати об’єктивне, канонічне, авторитетне визначення мистецтва? Що це з нашого боку — лінощі чи ясність думки? Ми вже не маємо більше сили чи уяви, щоб дати однозначну відповідь на просте Сократове запитання, яке наводить Платон у своєму діалозі «Гіппій більший»: «Що таке прекрасне?»До того ж, позбавлені певного критерію і чітких правил, ми балансуємо між історизованим підходом, коли «цікавим» і вартим збереження оголошується кожен витвір і навіть кожна річ із минулого, і підходом естетизованим, що вбачає в усьому новому — тільки тому, що воно нове, — цілковите спростування усього вчорашнього мистецтва і єдиний шлях у майбутнє. По черзі або всі разом, бо ми далеко в цьому не одностайні, шукаємо ми в історії мистетцва втішного почуття, що існує стародавня краса, якій завжди можна поклонятися, — звідси грандіозний успіх великих ретроспективних виставок — і, скоряючись моді, ми віддаємося в мистецтві, як і деінде, найнаелектризованішим, найзбудливішим почуттям, які то спалахують, то згасають і створюють враження якщо не поступу, то бодай руху. Оскільки тепер не можна просто говорити про красу — і так було вже після Бодлера й Делакруа, якщо не після /580/ Канта, — сучасна людина, котра не має мужності визнати себе тупим міщанином, залюбки захоплюється творіннями минулого, бо вони пов’язані з історією, і з революційними творіннями, бо вони претендують на відкриття майбутнього. Історія мистецтва модернізму характеризується цілою низкою скандалів, які загалом дуже швидко переводять до розряду славетних подій, від Мане до поп-арту.
Ми відмовилися від Ідеї позачасового прекрасного і стали засновувати свої оцінки на майже цілком підвладному часу критерії: прекрасне передусім те, що було темою недавнього скандалу. Лише теперішнє — іншими словами, зовсім недавнє минуле, вчорашній авангард, учорашня мода, яка поширювалася на весь світ, — може бути об’єктом рішучого осуду. Це минуле-теперішнє є бридким, конвенційним або — найвища образа — «академічним». Таким чином, у розпачі перед навалою історичних фактів та оглушені рапсодією нових мод, ми, у своїй шизофренії, неспроможні приєднатися до традиції, достатньо сильної, щоб дала нам змогу водночас оцінювати і факти минулого, і безперервні новації. Відкидаючи байрейтського Ваґнера і рекламуючи «Велике сучасне мистецтво», Ніцше передусім дав пророчий діагноз недуги, на яку слабує наша епоха, де снобістське захоплення всім новим, «нестямна гонитва за модерном» (Жан Клер) уклали таємну спілку з неодмінним культом стародавнього».Жан ЛАКОСТ. «Ідея Прекрасного» (Jean LACOSTE. «L’idee de Beau», Bordas, 1986, pp. 3 sq.).