1. Крах цінностей XIX сторіччя

Очевидно, нам слід говорити не тільки про розриви та розлами, а й про повільний розпад культури XIX сторіччя, розпад на уламки, на частини, на фраґменти, і це довго відбувалося на наших очах, аж поки ідеології — віддзеркалення та відблиски цієї культури — раптово і швидко пішли на дно, залишившись у нашій пам’яті як далекий спомин про іншу епоху, про час, який уже ніколи не повернеться.

Але що саме позначив кінець нашого сторіччя, його розлами та розпад? Втрату смислу і смерть Бога, яку проголосив Ніцше. Віднині наша доля — це абсурд, нігілізм, виснаження інтелігібельного смислу. І похмурість, невід’ємна від нашого часу, проникає в усі пори нашого суспільства, ховається за втішливими образами та екранами, за оманливими «спокусами» (Бодріяр).

Увійти у сферу сучасної думки — це, насамперед, відмовитися від надмірних амбіцій ratio, який дуже довго, протягом усього XIX сторіччя і частини сторіччя XX, вважав себе тріумфатором, володарем природи та всього сущого. Ньютонівська наука, геґельянсько-марксистські філософії, всілякі позитивізми обіцяли нам /626/ абсолютну істину і навіть визволення та добробут. Дух утопії і принцип надії збуджували свободу та людський розум.

Хіба не доводиться нам тепер зректися цих крайніх амбіцій? В науках, і передусім у математиці, ми повсюди виявляємо межі, поставлені могутності раціонального розуму, причому вони в ньому ж таки й утворюються. Таким чином, ratio сходить зі свого п’єдесталу, коли настає царство випадковості, коли складність проникає в суть самого порядку речей, коли прагнення до порядку відступає перед могутнім натиском «хаосу». Навіть експериментальна реальність «закрита покривалом». Таким чином абсолютистський раціональний розум поступається місцем «ні тому, ні сьому». Наші абсолютні істини зникають. Залишаються клапті перехідного знання, такі собі тимчасові «гіпотези».

А на руїнах старого світу виникає світ, який буде нашим.