3. Гусерль і феноменологія
Побудувати новий фундамент рефлексії
Якщо віденський позитивізм визнає, окрім тавтологічних суджень, лише визначеності експериментального типу, тобто висловлювання, які піддаються емпіричній верифікації, якщо він відкидає також, у сцієнтистській перспективі, псевдопроблеми або метафізичні питання, то тоді ж таки було зроблено спробу поставити філософську думку на зовсім інші підвалини — ця спроба виходила із засад, протилежних поглядам Віденського гуртка, й до того ж передувала тому: йдеться про Гусерля, який підготував свою відповідь на кризу, що спіткала культуру та науку.
Пропонуючи, на свій зразок, побудувати новий фундамент для рефлексії, він посилається на грізні небезпеки, що загрожують нашій цивілізації.Небезпеки, що загрожують сучасній філософській думці та культурі
Едмунд Гусерль (1859 — 1938 pp.), німецький філософ, займався науковими та математичними дослідженнями. Згодом зустріч із психологом Брентано справила на нього глибокий вплив. Він публікує в часовій послідовності такі твори: «Логічні розвідки» (1900 p.), «Філософія як строга наука» (1910 — -1911 pp.), «Ідеї, провідні для феноменології» (1913 p.), «Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія» (1936 р. — це дата створення рукопису). Гусерлю судилося стати мислителем кризи: кризи наук, що загрузли в позитивізмі, кризи раціонального розуму, кризи духу. То про що ж усе-таки йдеться? Початковий задум Гусерля полягав у тому, щоб закласти нові підвалини пізнання, наук тощо — і то спираючись на філософію, що її він розглядав як /57/ первісне джерело всієї наукової думки. Щоб здійснити це завдання, Гусерль починає зі своєрідного очищення: від початку нашого сторіччя й аж до виходу друком «Кризи» 1 він намагається очистити розум від певної кількості небезпек або рифів, що стоять на перешкоді процесу мислення, а отже, й заважають створенню строгої філософії; він має на увазі психологізм, натуралізм, позитивізм.
З появою «Логічних розвідок» було піддано сумніву і відкинуто психологізм. Ця доктрина, підтримувана зокрема англійськими емпіриками, релятивізує закони логічного мислення, ставлячи його в залежність від психічних процесів. Гусерль як математик, приміром, відмовляється звести істинність математичного об’єкта до простих психологічних даних. Хіба математична істинність не є незалежною від суб’єкта, який її відкриває і знаходить їй місце в структурі, що організовує наші думки? В загальному плані, психологізм, як вважає філософ, чиї погляди ми аналізуємо, приречений на суперечності і навіть на внутрішній парадокс: будучи релятивізмом, що прагне розмити будь-яку об’єктивність, він вироджується в скептицизм, який убиває саму ідею істинності.
Підняти філософію на рівень строгої науки означає також уберегти її від пасток натуралізму, який Гусерль громить у всіх його розмаїтих виявах у блискучому есе, написаному простою і зрозумілою мовою: «Філософія як строга наука». Яку небезпеку являє цей риф, такий поширений у морі наших культур? Натуралізм здійснює своєрідну операцію над духом, зводячи його та його ідеали до рівня явищ природи (він мислить буття в усій його сукупності — духовні цінності, культура, розум — так, наче воно цілком складається з інертної матерії), він скоює тяжкий гріх, нехтуючи духовністю, забуваючи про специфіку психічних процесів та результатів їхньої діяльності. Наслідуючи модель природничих наук, копіюючи її без глибокого аналізу і без критичної оцінки, натуралізм доходить до того, що починає розглядати свідомість як звичайнісіньку річ. Цю хворобу, яка вразила нашу сучасність, можна вилікувати лише запровадженням строго наукового вчення; лише істинна наука про духовність може покласти край «об’єктивістській» кризі нашої доби.
1 Це слово є класичним скороченням назви «Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія». /58/
Але гріх натуралізму невід’ємний від вад позитивізму, доктрини, яка опирається лише на факти і на просту науку опису фактів.
Відмовляючись ставити основні питання раціонального розуму (питання істинності, питання духовності тощо), застосовуючи лише моделі, успадковані від природничих наук, відкидаючи найглибші проблеми, що торкаються людини, позитивізм завів людство у справжнє болото, суть і небезпеку якого Гусерль розкриває у своїй «Кризі».Справжня наука духу
Виступаючи проти тиранії об’єктивізму, проти будь-якого сцієнтистського ідоловірства, чи не повинні ми повернутися обличчям до науки духу, що розкриває нам сутності, а тільки вони й можуть допомогти зрозуміти факти? Справжнє знання, далеке від суб’єктивізму, опирається на незалежні елементи думки. Так формується ейдетика (від грецького eidos — ідея, сутність), тобто наука про сутності. В жодному разі не відкидаючи принцип звертання до експериментального досвіду (принцип феноменології — це йти до самих речей), ми все ж таки маємо визнати, що лише сутності спроможні стати провідною силою теорії. Так, наприклад, трикутник містить у собі сутність, утворену сукупністю характеристик, які його складають. Отже, філософія повинна відшукати сутності, сукупності характерних властивостей, нехтування яких неминуче веде за собою нехтування відповідного об’єкта. Якщо ми хочемо вивчити бажання або пристрасть, ми маємо дослідити їхні сутності, уявлення про які дає нам наша інтелектуальна інтуїція і які спрямовують нашу думку. «Сліпота у відношенні ідей є формою духовної сліпоти» 1. Ейдетична дедукція, що усуває емпіричні елементи даних, залишає тільки чисту універсальну сутність і міняє за допомогою умоглядного експерименту характеристики об’єкта, сприяє перетворенню явища на сутність.
1 HUSSERL. «Idees directrices pour une phenomenologie», NRF-Gallimard, p. 73.
Але заснування строгої філософії, яка дозволила б покласти край кризі нашої культури та наук, вимагає також нового погляду на радикальне висловлювання «я мислю», доступу до суб’єкта та до основоположної суб’єктивності. Визначальною властивістю до-/59/ктрин та наук, просякнутих позитивізмом, є, як усім відомо, невизнання ролі цієї суб’єктивності, з якої, проте, вийшли всі людські здобутки.
Не маючи нічого спільного з ейдетичною редукцією, редукція феноменологічна — утримання від висновків про все те, що стосується проблеми існування в зовнішньому світі, — усуває зі сфери розгляду всю притаманну наївному розуму прихильність до цього світу, в такий спосіб виділяючи найперший і найістотніший термін — трансцендентальне «я» — підтримку й основу фактичних знань. Трансцендентальне «я» (тобто, згідно з Гусерлем, чиста свідомість, відокремлена від усіх даних експериментального досвіду), суб’єкт, який досяг крайньої межі epochè (утримання від будь-якої віри в існування світу), вносить у світ єдність і зміст. Таким чином, теорія Гусерля наново відкриває — слідом за Декартом, але уникаючи картезіанського субстанціалізму, — основоположне cogito. Через феноменологічну редукцію і через редукцію трансцендентальну (взяття в дужки емпіричного «я») виокремлюється життя чистої свідомості.Подолання опору суб’єкта та об’єкта: інтенціональність
Тут треба підкреслити інтенціональність свідомості — фундаментальне поняття в феноменологічному погляді на світ. Свідомість не є вмістилищем речей, це напруга, спрямована на них. Згідно зі знаменитою формулою, всяка свідомість є свідомістю чогось зовнішнього. Переставши бути замкненою на себе, свідомість означає тепер тільки порив або рух, такий собі вибух, як висловився з цього приводу Сартр (див. розд. 4, с. 79).
У чому ж полягає значення такої інтенціональної активності? Поставивши її в центр свого аналізу, Гусерль підкреслює наявність постійного обміну між свідомістю і світом: свідомість і універсум, задані водночас, утворюють взаємозалежну структуру, де «полюс-об’єкт» і «полюс-суб’єкт» наповнюються змістом один завдяки другому, причому перший не має аніякісінької переваги над другим. Якщо кожна свідомість є свідомістю чогось зовнішнього, тоді рух, який здійснює свідомість у напрямку свого об’єкта, є водночас відкриттям світу і відкриттям речей. На відміну від позитивістів, які віддають перевагу «явищам», об’єктові, реальності, що існують незалежно від суб’єкта, Гусерль анулює всяке протиставлення суб’єкта та об’єкта.
Тим же таки ударом він /60/ убиває давню (кантіанську) ідею, згідно з якою річ у собі пізнати не можна. Йдеться про те, щоб через інтенціональний контакт зі світом повернутися «до самих речей».Якщо криза дуалістичного світогляду, розколотого між суб’єктом і об’єктом, видається нам вартим уваги виміром кризи основ, ми можемо сказати, що, запровадивши поняття інтенціональної свідомості, Гусерль намагається усунути один з головних елементів цієї кризи.
Криза європейських наук
Таким чином, Гусерль створює дуже строгу і точну науку про дух і про інтенціональну свідомість. Цей підхід і це повернення до суб’єктивності, нерозривно пов’язаної з об’єктом, дозволяють уникнути пасток, наставлених наївним об’єктивізмом та натуралізмом. Ми віримо — і дуже часто, — що витвори науки — це природні й незалежні від нас реальності, тоді як, навпаки, слід підкреслювати інтенціональну активність свідомості, постійну взаємодію між суб’єктом і об’єктом.
Саме в «Кризі європейських наук та трансцендентальній феноменології» (головний рукопис якої датується 1935 — 1936 pp.), справжньому духовному заповіті Гусерля, набуває свого завершення феноменологічна ідея, вперше запроваджена в наукову практику на третину сторіччя раніше. В цій праці Гусерль знову порушує проблему хвороби, яка вразила нашу сучасність, хвороби, що заполонила на той час усю Європу.
Але яким чином можна витлумачити причину цієї кризи європейського духу та європейських наук? Гусерль повертається тут аж до методології Ґалілея, яка характеризується переважанням геометричної моделі, логіко-математичною формалізацією: Ґалілей абстрагується від суб’єкта та від усього того, що належить духові. «Ґалілей, дивлячись на світ поглядом, який іде від геометрії та від усього того, що видається йому відчутним і таким, що може бути описане математичними методами, абстрагується від суб’єктів, що виступають як персони, наділені особистим життям, абстрагується від усього, що належить духові в будь-якому розумінні цього слова» 1.
1 HUSSERL. «La Crise des sciences europeennes et la phenomenologie transcendantal», §10, NRF-Gallimard, p. 69.
Тут ми бачимо, як математичний світ /61/ ідеальних сутностей розглядається як єдиний реальний світ. Це має принципове значення: ґалілеївський підхід у подальшому звів буття речей до існування математизованих ідеальних величин. І тільки трансцендентальна феноменологія, завдяки здійсненому нею поверненню до суб’єкта, що наділяє речі змістом, до суб’єкта, майже цілком нехтуваного математичною наукою природи та ідеальних сутностей, виявляється спроможною покласти край духовній скруті, яка позначила нашу сучасність. Якщо ґалілеївська наука відкинула суб’єктивність, то феноменологія закладає під знання нові підвалини, підвалини спасенні, на які філософ, цей «службовець людства», може безпечно опертися.
Ми повернемося до цих тем та інтерпретації, що мають таке вирішальне значення, в розділі восьмому Першої частини (с.165 і далі).
Подаємо один із фундаментальних текстів Гусерля. Це уривок із праці «Філософія як строга наука» (1911 р.) — своєрідний маніфест, яким уперше заявляє про себе філософська думка XX сторіччя, він присвячений натуралізмові, який перешкоджає нам помічати сутності і вражає нас духовною сліпотою, тому що перешкоджає нам бачити інтеліґібельні змісти, об’єкти строгого пізнання та інтелектуальної інтуїції.
НАТУРАЛІЗМ ВІДОКРЕМЛЮЄ НАС ВІД СУТНОСТЕЙ
«Однією з визначальних характеристик усіх форм крайнього і радикального натуралізму... є те, що вони, з одного боку, зводять на рівень природного явища свідомість і всі її дані, іманентні інтенціональності, а з другого, що вони зводять на рівень природних явищ ідеї, а отже, й усі норми та всі абсолютні ідеали.
Натуралізуючи ідеї, ця філософія анулює саму себе, не усвідомлюючи цього. [...] Чари стихійного натуралізму полягають [...] у тому, що він дуже ускладнює для всіх нас бачення «сутностей» та «ідей» або, радше, — оскільки, зрештою, ми, так би мовити, бачимо їх постійно, — ускладнює бачення їх у всій їхній специфічності, призводячи до того, що ми впадаємо в ту глибоку суперечність зі здоровим глуздом, яка спонукає ставитися до них як до природних явищ Споглядання сутностей більше не таїть у собі ані принципових труднощів, ані «містичного» езотеризму і здійснюється органами чуття Коли через інтуїцію колір досягає для нас досконалої ясності, стає чистим елементом сприйняття, цей елемент сприйняття є /62/ «сутністю» і коли, так само, — тоді, як наш погляд ковзає від перцепції до перцепції, — ми утворюємо в осередді чистої візії (тієї самої, яка є власне перцепцією, перцепцією в точному розумінні — тобто тією, котра тотожна всім швидкоплинним перцептичним особливостям) елемент сприйняття, ми сприймаємо поглядом сутність перцепції. Інтуїція, тобто свідомість, розбуджена поглядом, спрямованим на якусь певну річ, віднаходить спроможність утворювати асоціацію відповідних ідей (про що я не раз писав у своїх «Логічних розвідках») або формувати «візію сутності». Під інтуїцією тут розуміється чиста інтуїція, яка не містить у собі жодного одночасного наміру, що накладався б на основний, тією самою мірою, як і побачена сутність є адекватним змістом видіння, абсолютним елементом сприйняття Таким чином, сфера компетенції чистої інтуїції охоплює собою також усю сферу, яку привласнює собі психолог, бо для нього вона є сферою «психічних явищ» тією мірою, якою він сприймає їх у їхній винятковості, в цілковитій іманентності Для кожного, хто не підвладний забобонам, само собою зрозуміло, що «сутності», сприйняті візуально, можуть бути визначені за допомогою стабільних понять, принаймні в дуже значній пропорції, і що таким чином виникає можливість формулювати стабільні висловлювання, дійсні об’єктивно й абсолютно, на свій зразок Найтонші відмінності в кольорі, малопомітні відтінки й нюанси можуть, звісно, розхитати будь-яке визначення, проте різниця між «кольором» і «звуком» є не менш надійною, ніж можливою. Сутності такого виду піддаються абсолютній диференціації, а, отже, й точному визначенню, вони не обмежуються тільки «змістами» та відчутними проявами («видимі речі», ілюзії тощо), а й охоплюють усю сферу психічного в точному значенні цього терміну, тобто всі «акти» і всі стани «я», що вкладаються у відомі рубрики: перцепції, уяви, спогадів, судження, волі й усіх їхніх незліченних особливих комбінацій».
Едмунд ГУСЕРЛЬ. «Філософія як строга наука» (Edmund HUSSERL, «La Philosophie comme science rigoureuse», Epimethee-PUF, 1911 — 1989, pp. 20, 48 — 49).