3. Гуманістична і класична філософська спадщина
Окрім марксизму, що був центром уваги і головною течією того часу, розвивалися також гуманістична філософія та думка, але й там ми знайдемо системи, поняття і теми XIX сторіччя. На протязі тих років формується такий собі оптимістичний еволюціонізм, теорія проґресу і така собі глибоко гуманістична доктрина, яка вбачала в Людині та в прагненні творити добро єдині ціннісні категорії.
Цей філософський ідеал зберігав тоді свою силу: спираючись на колишні підвалини та основи, закорінений далеко за межами XIX сторіччя, ще в проекті Просвітництва, він формував та впорядковував французьку культуру. Якщо в наші дні він і видається архаїчним, то в першій половині нашого сторіччя він діяв потужно і зберігав провідне становище. Проґрес — який розуміють у його різних значеннях, успадкованих від XIX сторіччя, і як поступовий процес перемін від гіршого на краще, і як поступ цивілізації — залишався одним із чільних понять, що формували тодішню думку. Ідея (гегельянська) про послідовність етапів розвитку абсолютної ідеї та його висхідний характер була, як нам здається, головною темою протягом перших п’ятдесяти років нашого сторіччя. /32/Правда, Валері кинув тоді своє гасло: «Ми, сучасні цивілізації, ми тепер знаємо, що ми смертні», а Шпенґлер проголосив занепад Заходу. Але поряд із цими песимістичними поглядами і темами, які нагадували, що кожна культура має рано чи пізно вмерти, скільки ми маємо в ту пору досліджень, більш або менш «проґресистських»! Тоді як Леон Брюнсвік (1869 — 1944 pp.), автор, зокрема, таких праць, як «Людський досвід і фізична причинність» (1922 р.) та «Поступ свідомості в західній філософи» (1927 p.), надає першорядної ваги науковому експерименту, що піддається перевірці і забезпечує поступ знань, і накреслює етапи духовного динамізму, П’єр Тейяр де Шарден (1881 — 1955 pp.), французький палеонтолог і філософ, член ордену єзуїтів, опрацьовує в п’ятдесяті роки доктрину так званого оптимістичного еволюціонізму, що, мабуть, посприяло величезному успіхові «Людського феномену» (1955 p.). Французький економіст Жан Фурастьє (нар. 1907 p.) y своїй праці «Велика надія XX сторіччя» (1949 р.) підкреслює зв’язки машинної техніки та добробуту і високо оцінює технічний проґрес, який, на його думку, розгладить зморшки та змиє острівці вбогості.Але «Людина» залишається головним терміном філософської думки. Ще до Сартра та його трактату «Екзистенціалізм — це гуманізм» (1946 р.) Андре Жид (1869 — 1951 pp.), автор «Страв земних» (1895 p.), які так сильно вплинули на тодішню молодь, та «Іммораліста» (1902 р.) показує в «Едипі» (1931 p.), що Людина — це єдине ціннісне слово-символ: «Я зрозумів, тільки я зрозумів, що єдине слово, слово-символ, слово-пароль, яке врятує мене від зажерливої пащі Сфінкса, — це Людина». («Едип», дія II). Через п’ятнадцять років уже настала черга Сартра заявити, що саме в Людині майбутнє Людства, що Людина є тим, чим вона себе зробить: якщо традиційний гуманізм занепав, якщо людська природа виродилася, то залишається Людина — як символ відповідальності і проект майбутнього.
Ось так «дуже класичні» думка та філософія спрямовують аж до середини XX сторіччя процес мислення й окреслюють у потоці нашої історії постійний вплив минулого, яке не втратило ані своєї сили, ані престижу. І хоч сьогодні наша культура нагадує поле, вкрите руїнами, проте знадобиться ще чимало років, аби зовсім урвалася нитка традиції.
Подаємо текст, у якому йдеться про проґрес, про ідею, що панувала протягом «Золотого Віку» в Європі, віку, що був такий /33/ привабливий для Стефана Цвайґа. Народжений у 1881 р. великий австрійський романіст нагадує нам, що на початку XX сторіччя переважала віра в Проґрес, успадкована від сторіччя минулого. Цей есеїст, автор «Небезпечної жалості» (1938 p.), який, у розпачі від перемог нацизму (С. Цвайґ був єврей), наклав на себе руки в 1942 p., коли жив еміґрантом у Бразилії, говорить нам у «Вчорашньому світі» (1941 р.) про почуття безпеки та віру в проґрес, такі живучі в Європі початку нашого сторіччя.
СВІТ БЕЗПЕКИ Й ПРОҐРЕСУ
«Дев’ятнадцяте сторіччя зі своїм ліберальним ідеалізмом було щиро переконане, що воно прямує дорогою, яка неминуче приведе його до «найкращого з можливих світів».
До епох, позначених суспільними заколотами, тоді ставилися з відвертим презирством, суворо осуджуючи їхні війни, голодомори та революції, вважаючи, що людство, з огляду на його недостатню освіченість, ще не досягло зрілості. Мовляв, мине ще кілька десятиріч — і все зло та насильство будуть остаточно переможені, й ота фатальна та невмируща віра в «Проґрес» за своєю силою в ті часи дорівнювала релігії. В «Проґрес» тоді вірували більше, ніж у Біблію, і ця нова Євангелія здавалася незаперечно доведеною чудесами науки й техніки, яким не видно було кінця. І справді, безперервний висхідний рух ставав усе більше видимий наприкінці того мирного сторіччя, розвиток відбувався дедалі швидше, наукові досягнення ставали все розмаїтішими. На вулицях міст замість тьмяних газових ліхтарів засвітилися електричні лампочки, великі магазини несли свій новий спокусливий блиск від головних артерій аж у передмістя, завдяки телефону люди вже могли розмовляти на відстані, мчали з небаченою доти швидкістю на колісних екіпажах, які не потребували коней, вони проникли навіть у повітряний простір і здійснили мрію Ікара. В будинки буржуазії проникав комфорт, уже не треба було приносити воду в дім з водойми або каналу, довго й нудно розпалювати вогонь у печі, знаходили широке розповсюдження методи гігієни, зникав бруд. Люди ставали гарнішими, здоровшими, міцнішими відтоді, як навчилися розвивати собі м’язи і гартувати тіло спортивними вправами; на вулицях усе рідше зустрічалися каліки, нещасливці зі спотвореними рисами або з великими відвислими вoлами, і всі ці чудеса творила наука — цей архангел прогресу. Людство просувалося вперед і в плані соціального розвитку: з кожним роком індивід одержував усе більше прав, правосуддя ставало /34/ дедалі м’якшим і дедалі людянішим, і навіть проблема з проблем — злидні широких народних мас — не здавалася вже нерозв’язною. Виборче право розповсюджувалося на все ширші кола, які таким чином діставали змогу боронити свої інтереси легальним шляхом, соціологи та професори змагалися в стараннях зробити здоровшим і навіть щасливішим життя пролетарів — тож чи варто дивуватися, що це сторіччя залюбки милувалося своїми звершеннями і розглядало кінець кожного десятиріччя лише як прелюдію до десятиріччя наступного, яке буде ще кращим? У повернення варварства, зокрема війн між європейськими народами, люди вірили не більше, аніж у привидів або чаклунів; наші батьки були наскрізь просякнуті вірою в те, що вони спроможні знайти діяльні засоби досягнення терпимості й злагоди. Вони щиро вірили, що кордони та відмінності між націями й конфесіями поступово зітруться й утвориться одна людська спільнота, а отже, мир та безпека, найдорогоцінніші з благ, поширяться на всіх жителів Землі».Стефан ЦВАЙҐ. «Учорашній світ» (Stefan ZWEIG. «Le Monde d’hier», Belfond, 1944 — 1982, pp. 19 sq.).
4. Висновки
Таким чином, аж до світанку шістдесятих років у суспільстві неподільно панували oбрази та поведінка, що прийшли з XIX сторіччя. А проте в тому на вигляд непорушному й застиглому середовищі почали проступати перші злами та зароджуватися еволюційні процеси, й уже в першій третині XX сторіччя з’являються ознаки перемін. Успіхи науки, розвиток сучасної фізики іноді сприяли виникненню позитивістської проблематики. Так народився неопозитивізм, який, підстьобуваний науковим проґресом, у кінцевому підсумку дійде до крайньої межі раціональної могутності, що пов’язується з експериментом. Водночас стає помітною антипозитивістська тенденція, що знаходить свій вираз у феноменології Ґусерля. Другий розділ буде присвячено цим двом рухам (неопозитивізму та феноменології). /35/