1. Еволюція і відступ релігійного феномену
Релігійне і священне пережили період відступу, якщо не повного затемнення, з одного боку, в багатих країнах західної культури, і з другого — в деяких комуністичних країнах (з їхніми «музеями атеїзму», призначеними усунути з життя людей релігійну практику).
Ми обминемо другу проблему, надто темну й мало досліджену, щоб сконцентрувати увагу на секуляризації, яка характеризує життя сучасного «передового» світу. (Відсилаємо також читача до Другої частини цієї книжки, с. 245, де йдеться про кризу релігійних основ).Релігія — сукупність ритуальних актів, пов’язаних із уявленням про священне, відмінне від світського, актів, покликаних поєднати людську душу з Богом та зі священним, — заснована, за самим своїм визначенням, на ідеї Абсолютна, який упорядковує емпіричну реальність. Вона також забезпечує управління життям /597/ і, передусім, смертю. Нарешті, вона дає пояснення світу. Так от, у всіх цих трьох аспектах релігійний феномен мав тенденцію відступати в тінь, а надто від початку XIX сторіччя у розвинених країнах Західної Європи.
Одним із істотних розривів у думці XIX і XX сторіч був відхід від абсолютів унаслідок поступового втягування в перспективу «релятивістського» світобачення. З цього погляду, релятивізм, який заражає думку, може спричинити секуляризацію світу, відступ священного. Таким видається перший фактор розпаду релігійного феномену.
Але слід також зазначити, що управління смертю поступово підпорядковувала собі медицина, і ця поява нової влади над життям і смертю, влади, яка тепер була в руках лікарів, стала, безперечно, вирішальною причиною, що вплинула на метаморфози або занепад (тимчасовий) релігійного феномену. В праці під назвою «Виникнення клініки» Мішель Фуко показує, що труди Біта (1771 — 1802 pp.) наприкінці XVIII сторіччя сприяли тому, що на смерть перестали дивитись як на абсолют: зусиллями цього фізіолога смерть інтеґрувалася в медичну картину світу.
Ця облога смерті, яку здійснили лікарі, пояснює, чому медицина посіла таке привілейоване становище на протязі XIX сторіччя і чому секуляризація стала все глибше проникати в життя людей (принаймні так, на нашу думку, можна витлумачити тези Фуко): смерть, форма абсолюту, якою раніше правила релігія, поступово звелася до техніко-адміністративного явища.І, нарешті, третій фактор розпаду релігійного феномену — пояснення світу, в тій формі, в якій воно виступало в західних релігіях, увійшло в суперечність із тим, радикально інакшим у багатьох своїх аспектах, поясненням, яке виробила наука, передусім починаючи з кінця XIX сторіччя. В чудовій книжці Мартена дю Гара «Жан Баруа» описано таке зіткнення двох протилежних типів (священного і світсько-наукового) пояснення світу й зображено відступ релігійного світобачення (та можливість його повернення).
Подаємо текст Мішеля Фуко, щоб краще зрозуміти це управління смертю, яке в XIX сторіччі переходить у руки лікарів і /598/ може, на нашу думку, пояснити успіхи секуляризації західного «розвиненого» світу.
ОБЛОГА СМЕРТІ, ЗДІЙСНЕНА ЛІКАРЯМИ
«В медичній думці XVIII сторіччя склалося уявлення про смерть як про абсолютний факт і водночас як про найрелятивніше з явищ. Вона означала кінець життя, а також кінець хвороби, якщо ця остання була фатальною; смерть означала, що межі досягнуто, істину реалізовано й тим самим подолано; у смерті хвороба добиралася до кінця свого шляху й переходила у сферу пам’яті. Та коли доводилося, в процесі аналізу хвороби, мати справу з трупом, тоді ніхто не міг напевне розрізнити, що там було від хвороби, а що — від смерті; їхні ознаки переплутувалися в безладі, який годі було розшифрувати. Тому смерть вважали за той абсолют, після якого більше не існує ні життя, ні хвороби, але спричинена нею дезорганізація була того самого порядку, що й усі хворобливі симптоми. Клінічна практика у своїй первісній формі не ставила під сумнів цю двозначну концепцію смерті. [...]
Для Кабаніса 1, як і для всього XVIII сторіччя і для всієї традиції, яку знала ще доба Відродження, знання життя з повним правом опиралося на сутність живого, оскільки воно було, так би мовити, лише його проявом.
Саме тому хворобу завжди осмислювали, тільки відштовхуючись від живого або від його моделей (механічних) та його складових (секреторних, хімічних); і віталізм, і антивіталізм обидва виникли з цієї фундаментальної першості життя в практиці хвороби. Біша перший висловив думку, що знання життя знаходить своє джерело в руйнуванні життя і в самій його протилежності; лише смерті хвороба і життя розповідають усю свою правду: правду специфічну, незвідну, захищену від уподібнення до неорганічної матерії кругом смерті, що визначає їх такими, якими вони є. Кабаніс, який простежив життя до його найглибших джерел, був, природно, більш механістичний, ніж Біша, бо осмислював його без жодного зв’язку зі смертю.1 Французький лікар і філософ (1757 — 1808 pp.) (прим. Ж. Рюс).
Від глибин доби Відродження й аж до кінця XVIII сторіччя знання життя було обведене колом життя, воно згорталося в себе і дивилось тільки само на себе; починаючи від Біша знання про життя зсунулося у відношенні до життя /599/ і відокремилося від нього непереступною межею смерті, через дзеркало якої воно на нього дивиться. [...]
Біша зробив більше, аніж просто визволив медицину від страху перед смертю. Вік інтеґрував цю смерть у технічну та концептуальну сукупність, де вона набула своїх специфічних характеристик і своєї фундаментальної цінності досвіду».
Мішель ФУКО. «Виникнення клініки» (Michel FOUCAULT. «Naissance de la clinique», PUF, 1963, pp. 142, 147 — 148).