4. Епістемологія в першій половині XX сторіччя
Три великі постаті позначають епістемологію епохи і потужно впливають як безпосередньо на наукові дослідження, так і на теоретичний підхід до наукових проблем: Башляр, Канґілем і Попер.
Ґастон Башляр (1884-1962 pp.) творив у двох сферах — науковій і поетичній. Якщо здобутки його другого покликання («Лотреамон», 1940 p., «Повітря і сни», 1943 p., «Земля і мрїі хотіння», 1948 р. та ін.) і досі чарують поетів і письменників, то його наукові праці прокладають дорогу сучасній епістемології, наприклад, епістемології Т.Куна та Еспанья. Згадаймо хоч такі його твори, як «Новий Дух науки» (1934 p.), «Раціоналістична активність сучасної фізики» (1951 р.) тощо.
Об’єктивне знання, доводить Башляр, проґресує завдяки перемозі над епістемологічними перешкодами, що притаманні самому ж таки процесові застосування раціонального розуму, перепонами, які пов’язані з суб’єктом і аж ніяк не з об’єктом. Таким чином наукова думка — це завоювання, це нейтралізація нечистих елементів, це праця з постійного очищення: це боротьба проти усталених поглядів, проти сприйняття і тисяч вивертів відчутного, проти всіх спокус видимого. Саме ідея розриву є провідною в башлярівських темах: загальмоване всілякими перешкодами, знання іноді перестає прогресувати, аж поки з кризи виникає нова конфігурація, спроможна розв’язати наявні проблеми. В такий спосіб і посувається вперед наука — через плідні розриви в неперервності, через потрясіння, з яких раціональний розум визволяється і проґресує, засвоюючи нові структурні утворення. Ці революції думки, які описує Башляр, провіщають аналізи /126/ Куна, а також Еспанья: «Справді, досить часто побудова нової теорії вимагає від ученого більш-менш рішучого розриву з колишніми ідеями, і, безперечно, мав рацію Башляр, твердо наполягаючи на важливості такого розриву, хоч він же таки й відзначав, як важко його здійснити» 1.
1 В. d’ESPAGNAT. «Penser le science», La Bibliotheque Gautier-Villars-Bordas, 1990, p. 141.
Отже, саме Башляр є тим мислителем, який навчає нас про кризи і трансформації знання, що часто є темним і непрозорим саме по собі.
Жорж Канґілем (народився 1904 р.) теж зробив чималий внесок у оновлення епістемології. Маючи подвійну освіту — водночас філософську і медичну, тому що цей випускник Вищої педагогічної школи в Парижі не тільки здобув звання професора з філософії, а й став доктором медицини — він присвятив себе філософським проблемам біологічних наук. У таких своїх працях, як «Утворення поняття про рефлекторне» (1955 р.) та «Студії з історії та філософії наук» (1968 p.), він, подібно до Башляра, прояснює проблеми, на які наштовхується наука в своєму розвитку і які чинять їй перешкоди. З цих міркувань він висновує надзвичайно важливу ідею про те, що будувати науку можна, лише нейтралізувавши афективні та соціальні моделі: слід зруйнувати первісні образи, щоб досягти поступу через плідну раціональність розумного. Вирішальне значення в цьому плані має аналіз, якому Канґілем піддає нормальний і патологічний стани. В «Пізнанні життя» (1952 р.) здорова людина назначається як така, яка в нормальному стані вміє здолати кризу й організувати новий порядок. Таким чином, здоров’я означає щасливу спроможність одужувати від хвороби й винаходити нові норми життя. Ці студії нормальності людського стану запліднять проблематику Мішеля Фуко (див. нижче, с. 495).
Нарешті, й Карл Попер маячить на обрії сучасної епістемології. Де проходить межа між правдивою і хибною наукою? Чим пояснити той факт, що теорія відносності — наукова, тоді як марксизм і психоаналіз — це чисті ідеології? У книжці, що мала вплив на всю сучасну науку, — «Логіка наукового відкриття» (1935 p.), — Попер відходить від класичної відповіді на ці запитання і визначає науковість тієї або тієї гіпотези, відштовхуючись не /127/ від можливості довести її істинність, а від неможливості довести протилежне: таким чином критерій спростування стає вирішальним, і з цього погляду марксизм і психоаналіз, наприклад, не є науками, а ідеологіями, бо ніхто неспроможний їх спростувати.
Це абсолютно новий критерій, який справив значний вплив на спільноту науковців, почати хоч би з Жака Моно — автора передмов до творів Попера.Подаємо кілька текстів, щоб читач міг скласти собі уявлення про цих великих попередників сучасної епістемології.
Спочатку Башляр у «Вихованні наукового розуму» висуває ідею, що все наукове знання є працею очищення від самого себе. Епістемологічні перешкоди внутрішньо притаманні людському розумові. Яскравий приклад такої перешкоди можна бачити в поведінці Айнштайна, описаної в тексті «Бог не грає в кості» (с. 119).
ПОНЯТТЯ ЕПІСТЕМОЛОПЧНОЇ ПЕРЕШКОДИ
«Коли ми досліджуємо психологічні умови поступу науки, то дуже скоро переконуємось у тому, що проблему наукового знання слід ставити в термінах перешкод. І йдеться не про те, щоб дослідити зовнішні перешкоди, такі, як складність і невловність явищ, і не про те, щоб послатися на слабкість людських чуттів і розуму: ні, проблеми виникають у самому акті пізнання, в самому його осередді — внаслідок певного роду функціональної необхідності плин думки уповільнюється, наштовхується на перепони. Саме там відкриємо ми причини застою і навіть регресу, саме там виявимо ми причини своєї інертності, які назвемо епістемолоґічними перешкодами. Пізнання реального — це світло, що його завжди відкидає якась частина темряви. Воно ніколи не буває безпосереднім і повним. Одкровення реального завжди мають рецидивний характер. Реальне ніколи не є тим, «чим ми його собі уявляємо», воно є тим, «чим ми його собі мислимо». Емпірична думка стає очевидною постфактум, коли апарат розуму вже повністю настроєний. Повертаючись у минуле, сповнене помилок, знаходять істину в процесі справжнього інтелектуального каяття. По суті, пізнають супроти попереднього знання, руйнуючи погано побудовані знання, долаючи те, що всередині самого розуму стоїть на перешкоді спіритуалізації. [...]. /128/
Віч-на-віч із реальним те, що ми нібито знаємо, затемнює те, що ми повинні пізнати. Коли розум прилучається до наукової культури, він ніколи не буває молодим.
Навпаки, він є дуже старим, бо він має вік своїх забобонів. Увійти в науку — це духовно омолодитися, пережити різку мутацію, яка повинна очистити тебе від минулого».Гастон БАШЛЯР. «Виховання наукового розуму» (Gaston BACHELARD. «La Formation de l’Esprit scientifique», Vrin, 1960, pp. 13-14).
Далі наводимо уривок іх «Пізнання життя», де Канґілем пише про розриви, внутрішньо притаманні науці, про існування афективних цінностей, які впливають на кожну теорію.
ІДЕЯ КЛІТИНИ ЗАТУМАНЕНА АФЕКТИВНИМИ ЦІННОСТЯМИ
«В живій клітині ми маємо біологічний об’єкт, у визначенні якого мотиви афективної оцінки відіграють незаперечну й помітну роль. Психоаналіз процесу пізнання має на своєму рахунку вже досить визначних успіхів, щоб претендувати на певні заслуги у справі свого внеску в науку, хоч його досягнення й не мають строго систематичного характеру. Кожен, згадуючи уроки з природничої історії, знайде в своїх спогадах наочний образ клітини живих створінь. Цей образ можна вважати майже канонічною константою. Схематичне зображення епітелію — це образ медового стільника. Клітина — це слово, яке не викликає в нашій уяві ані образу ченця, ані образу в’язня, воно привертає нашу думку до бджіл *. Гекель 1 якось зауважив, що воскові чарунки, наповнені медом, є абсолютно точною аналогією рослинних клітин, наповнених клітинним соком.
* У французькій мові, з якої перекладено даний текст, слово cellule означає водночас і живу клітину, і чернечу келію, і в’язничну камеру, і чарунку медового стільника. Всі подальші міркування в наведеному тексті пов’язані з цією семантичною особливістю французької мови. Тут ми маємо очевидний доказ того, що навіть така абстрактна наука, як філософія, невідривна від структури живої мови, якою мислить філософ.
1 Німецький натураліст (1834 — 1919 pp.) (прим. Ж. Рюс).
І хоч нам не здається, що загальне сприйняття умами поняття клітини завдячує цій майже абсолютній відповідності, але хто знає, чи, /129/ свідомо запозичуючи термін клітини в бджолиного вулика, щоб визначити елемент живого організму, людський розум не запозичив у нього також, майже несвідомо, поняття спільної праці, продуктом якої є медовий стільник? Оскільки стільникова чарунка є елементом споруди, бджоли, за влучним висловом Метерлінка, — це індивіди, повністю поглинуті республікою.
І справді, клітина — це поняття водночас анатомічне й функціональне, поняття елементарного матеріалу й індивідуальної праці, часткової, але підкореної вимогам загалу. І можна твердити з цілковитою впевненістю, що афективні та соціальні цінності співробітництва та об’єднання витають близько чи далеко над розвитком теорії живої клітини».Жорж КАНҐІЛЕМ. «Пізнання життя» (Georges CANGUILHEM. «La Connaissance de la vie», Vrin, 1965, pp. 48 sq.).
Нарешті подаємо один з текстів К. Попера, взятий з праці «Припущення і спростування», у якій автор підбиває підсумок своїм висновкам щодо критерію демаркації між наукою й ненаукою. Ці рядки, які відтворюють текст лекції, прочитаної в 1953 p., особливо показові в тому плані, що вони надають виключного привілею спростуванню як рушійній силі науки. Марксизм і психоаналіз ненаукові, тому що їх не можна строго спростувати.
НАУКОВИЙ СТАТУС ТЕОРІЙ
«Я [...] вирішив зробити те, чого ніколи раніше на робив, і переказати вам зміст своїх трудів із філософії науки, починаючи з осені 1919 p., коли я вперше замислився над такою проблемою: «коли можна надати теорії науковий статус?’» або, іншими словами, «чи існує критерій, що дозволив би встановити природу або науковий статус тієї чи тієі теорії?»
Було б неправильним сказати, що в ті часи мене турбувала проблема зрозуміти, «коли теорія істинна» або «коли вона прийнятна». Я ставив перед собою зовсім інше запитання. Я хотів провести межу між наукою і псевдонаукою, добре собі усвідомлюючи, що часто наука помиляється, тоді як псевдонаука може цілком несподівано привести до істини. [...] безперечно, треба пригадати атмосферу, в якій переді мною постала ця проблема, а також ті конкретні приклади, які навіяли мені відповідне формулювання. Відразу після розпаду Австро-Угорської імперії в Австрії /130/ вибухнула революція: з’явилося безліч гасел та революційних ідей, а також нових і часто досить-таки розхристаних теорій. Серед теорій, що привернули мою увагу, найважливішою, безперечно, була Айнштайнова теорія відносності.
Трьома іншими були історична теорія Маркса, фройдівський психоаналіз та «індивідуальна психологія» Альфреда Адлера. [...]Але на протязі літа 1919 р. ці три теорії — історична теорія Маркса, психоаналіз та індивідуальна психологія — стали викликати в мене все більше й більше сумнівів, і я став міркувати про законність їхніх претензій на науковість. Ця проблема, безперечно, спочатку постала переді мною в досить простій формі: «В чому саме марксизм, психоаналіз та індивідуальна психологія виявляються незадовільними? Що саме відрізняє їх від фізичних теорій, від Ньотонової теорії і насамперед від теорії відносності?» [...]
Розмаїті міркування привели мене протягом зими 1919 — 1920 pp. до певних висновків, які мені хотілося б тепер сформулювати заново.
1) Якщо ми поставимо собі за мету шукати підтвердження, то для переважної більшості теорій знайти такі підтвердження або верифікації неважко.
2) Такі підтвердження є сенс враховувати лише в тих випадках, коли вони є наслідком передбачень, які робляться з певним ризиком; іншими словами, якби, в разі відсутності розглядуваної теорії, нам би довелося мати справу з явищем, що несумісне з нею, — з явищем, яке її спростувало б.
3) Всяка «добра» наукова теорія виключає певні факти — тобто забороняє певним явищам мати місце. її цінність пропорційна обсягові дії такої заборони.
4) Теорія, яка не може бути спростована жодним явищем, що його можна собі уявити, не може вважатися науковою. Для теорій неспростовність не є перевагою /як то часто вважають/, а очевидною вадою.
5) Всяка реальна спроба перевірити ту чи ту теорію тестами має на меті довести її хибність (to falsify) або спростувати її. Здатність бути перевіреною експериментально /тобто тестами/ тотожна здатності бути спростованою; але ця властивість має певні ступені: деякі теорії краще піддаються тестуванню, їх легше можна спростувати, ніж інші, вони, в певному розумінні, наражаються на більший ризик.
6) Докази, які підтверджують теорію, слід брати до уваги лише в тих випадках, коли вони добуті з автентичних тестів, що ім було піддано розглядувану теорію; отже, ці тести можна визначити як сер-/131/ йозні, проте невдалі спроби довести хибність цієї теорії (надалі, щоб визначити їх, я користуватимуся терміном «підкріплювальні докази»).
7) Деякі теорії, що піддаються серйозним тестам, підтримуються своїми прихильниками і після того, як було доведено їхню хибність, — ці останні приєднують до них яку-небудь допоміжну гіпотезу, характеру ad hoc, що дозволяє вберегти теорію від спростування. Такий прийом завжди залишається можливим, але ця рятувальна операція має той неґативний бік, що руйнує або, в ліпшому випадку, частково послаблює науковість теорії (тому я назвав цей різновид теоретичного порятунку «умовною підтримкою» або «умовною воєнною хитрістю»).
Можна підсумувати всі ці міркування таким чином: критерій науковості тієї чи тієї теорії полягає в можливості оголосити її недійсною, спростувати її, тобто піддати їі тестуванню».
Карл ПОПЕР. «Припущення і спростування» (К. POPPER. «Conjectures et refutations», Payot, 1963 — 1985, pp. 5961, 64-65).