5. Епістемологія біології

Проблеми живого сьогодні стоять у центрі всіх наших проблемних запитань: кожному відомо, що біологія відіграватиме в XXI сторіччі провідну роль і що вона безпосередньо торкається нашого життя і нашої долі.

Але навіщо зберігати й відтворювати цілісність цієї структури? Тут ми підходимо до розуміння необхідної кінцевої мети, хоч би як вона бентежила іноді біолога, — це ідея реґуляції діяльності. Моно назвав телеономією цю орієнтовану активність, присутню в лоні живого. Ці інтерпретацій залишаються актуальними.

І, нарешті, поза будь-якими науковими та метафізичними проблемами біологія порушує питання етики: важливо уникнути «біократичної» спокуси, тобто ідеї, що біологія може сама себе леґітимізувати, не звертаючись до аксіології.

Що таке живий організм? Самоорганізація

Ми спостерігаємо сьогодні в галузі біології справжній вибух: дослідження у сфері нейрофізіології, праці з генетики, індустріальний розвиток техніки рекомбінацій через створення нових сполук генів, розвиток знань у сфері відтворення та народження (зокрема з використанням заморожених ембріонів, досліди з якими розпочалися у вісімдесятих роках), техніка імунохімії, пов’язана з механізмами захисту власного організму проти чужорідних тіл та з явищами відторгнення, тощо.

Таким чином, наука про живу матерію відіграватиме в XXI сторіччі визначальну роль. Звідси постає низка етичних запитань і проблем: як нам уберегтися від біократичних спокус та згубних ідеологій (соціобіології тощо), що намагаються леґітимізувати стільки небезпечних ілюзій?

Перш ніж ми перейдемо до розгляду ідеологічних або етичних аспектів, треба спробувати зрозуміти ситуацію, в якій перебуває сучасна біологія та її методи. І насамперед — що це таке, живий організм?

Йдеться саме про живий організм, живу матерію, а не про життя, бо сучасна біологія більше полюбляє говорити про живу матерію, ніж про життя: декотрі вчені навіть твердять, що життя не існує, хоча ні лікар та біолог Анрі Атлан, ні філософ Едгар Морен не мають наміру відкинути поняття, що часто видається більш магічним, ніж науковим, більш звабним, ніж об’єктивним. Але на що ж тоді опирається поняття живого організму, живої матерії? Очевидно, що не на якусь субстанцію чи на якийсь принцип гіпостазування (віталізм, мабуть, давно своє віджив, хоча у Франції досі існує віталістична школа, як про те свідчить науковий трактат Жана Свінжедо «Біля витоків життя: випадковість»). Щоб зрозуміти суть живого, треба, разом з Жаком Моно, віддати перевагу ідеї внутрішнього самобудування, майже незалежного від дії зовнішніх сил. Якщо статую Афродити створює різець скульптора, то все живе будує само себе, за допомогою внутрішніх детермінізмів, і таким чином визначається як самоорганізована система, що живиться коштом сил та випадкових явищ, котрі об’єктивно мали б її зруйнувати: всі сучасні дослідження розвивають у цьому плані думки, висловлені Моно. З погляду А. Атлана, жива організація мислиться як структура, що інтеґрує в себе саму смерть, як сукупність функцій, спроможних використовувати смерть для своєї самоорганізації. Що ж до Едгара Морена, то він теж дивиться на життя або на живу матерію як на сукупність інтеґраційних процесів, систем самопродукування, колосальних машинерій, що самі здійснюють свою реґуляцію.

¹ Е. MORIN. «La Methode 2. La Vie de la vie», Points-Seuil, p. 107.

Подаємо кілька текстів, які допоможуть читачеві краще зрозуміти це визначення живої матерії. Найдавніший з них, описаний у 1970 p., не видається ані застарілим, ані анахронічним: ми взяли його зі знаменитої праці Жака Моно «Випадковість і необхідність».

Жак Моно (1910 — 1976), французький біохімік і генетик, лауреат Нобелівської премії з медицини за 1965 p., разом з Франсуа Жакобом і Андре Львовом (за дослідження біохімічних механізмів, що мають стосунок до генетичної інформації), розглядає в цій своїй праці характеристики живої матерії: телеономію (вона означає той факт, що живі істоти — це об’єкти, наділені певним проектом; див. нижче, с. 350), репродуктивну інваріантність (живі істоти мають змогу передавати інформацію, що стосується їхньої структури, відтворювати відповідну структуру в генетичній спадщині породи) і автономну морфогенезу (живі істоти будують самі себе, за таких умов спорудження їхньої структури не є наслідком дії зовнішніх сил, а відбувається завдяки внутрішнім процесам та детермінізмам).

МАШИНИ, ЯКІ САМІ СЕБЕ КОНСТРУЮЮТЬ

«[...] Структура живої істоти... майже нічого не завдячує дії зовнішніх сил, бо все в ній, від загальної форми до найдрібнішої деталі, утворюється внаслідок «морфогенетичних» взаємодій, внутрішньо притаманних самому об’єкту. Отже, ця структура виявляє автономний, точний, строгий детермінізм, майже цілковито «вільний» від зовнішніх чинників або умов, спроможних, безперечно, загальмувати цей розвиток, але нездатних ані спрямовувати його, ані нав’язувати живому об’єкту свою організацію.

Жак МОНО. «Випадковість і необхідність» (Jacques MONOD. «Le Hasard et la necessite», Points-Seuil, 1970, pp. 26 sq.).

Далі наводимо рядки Анрі Атлана, професора Паризького та Єрусалимського університетів, що являють собою уривок із праці «Між Кристалом і димом» (1979 p.), де жива матерія постає перед нами як сукупність функцій, спроможних використовувати смерть як самобудівництво з випадкових пертурбацій: такий собі процес постійної дезорганізації з наступною реорганізацією.

ЖИВА СТРУКТУРА ВИКОРИСТОВУЄ СМЕРТЬ

«Все [...] веде до ідеї, що організація живих систем не є організацією статичною, ні навіть процесом, який би чинив опір силам дезорганізації, а навпаки, — це процес постійної дезорганізації з наступною реорганізацією і появою нових якостей, якщо система змогла витримати дезорганізацію й не загинула внаслідок цього процесу. Іншими словами, смерть системи є частиною життя, і не тільки у формі діалектичної потенційної можливості, а як і невід’ємна істотна частка його функціонування та його еволюції: без випадкових пертурбацій, без дезорганізації не буває реорганізації з пристосуванням до нових умов; без процесу контрольованої смерті — не буває процесу життя.

Саме до такого бачення привели праці, які ставили собі на меті прояснити фізичний стан живої матерії. Той, кому доводилося бачити кінофільм, у якому було знято клітини, розглядувані в мікроскоп, тобто в такому стані, коли вони ще живі й не зафіксовані в статичних /347/ малюнках, що їх ми бачимо в книжках, не може не подивуватися їхнім невпорядкованим рухам, кишінням усіх тих зерняток, з яких складається протоплазма клітини; частинки, з яких складається клітина, безперервно утворюються й розпадаються, вочевидь випадково й водночас у спосіб, що має ознаки певної організації.

Змінився також і фізичний образ, який правив за модель організації живої матерії. Колись — і навіть ще зовсім недавно, — якщо хотіли знайти у фізичному світі образ організованої матерії, то завжди і відразу думали про кристал з його реґулярною і стабільною впорядкованістю; сьогодні в таких випадках думають уже не про кристал, а про бурхливий водний потік, який утворюється й розпадається, але його форма залишається приблизно стабільною водночас усепереч і завдяки випадковим, непередбачуваним пертурбаціям, що утримують цей потік, руйнуючи його, і руйнують його, утримуючи. А ще в цих випадках сьогодні думають про давній образ полум’я свічки.

Таким чином організація живої матерії уявляється нам як стан, проміжний між — з одного боку — стабільністю, тривкою незрушністю мінералу і — з другого боку — леткістю, непередбачуваністю, постійною оновлюваністю диму. З одного боку, тверда речовина, з другого — газ; між ними — швидкоплинний образ водного потоку.

Ці два ектремуми насправді репрезентують два види смерті — обидва присутні й протиставлені один одному для того, щоб забезпечити існування та функціонування живого.

Анрі АТЛАН. «Між Кристалом і димом» (Henri ATLAN. «Entre le Cristal et la fumee», Points Sciences-Seuil, 1979, pp. 280 sq.).

І, нарешті, ознайомимо вас із текстом, надрукованим у збірнику «Дарвінізм сьогодні», який наголошує на фундаментальній єдності живого. Одним з наслідків відкриття структури ДНК і була якраз констатація цієї єдності: все живе складається з одних і тих самих фундаментальних елементів.

ЄДНІСТЬ ЖИВОГО СВІТУ

«Молекулярний біолог не цікавиться порівняльною анатомією організмів і відмінностями в їхньому способі життя. Він вивчає структуру молекул, їхнє індивідуальне функціонування та їхній спосіб відтворення і — дивовижна річ — він констатує надзвичайну подібність, якщо не цілковиту тотожність, між цими молекулами, виокремленими з дуже різних організмів. Що досі найбільше вражає дослідників — то це дивовижна єдність живого світу. Вже років із п’ятдесят відомо, що більшість малих молекул ідентичні в таких дуже різних організмах, як бактерії і тварини. Молекулярна біологія довела, що ця єдність живого світу існує також на рівні макромолекул, роль і функцію яких вона прояснила. В усіх організмах ми знаходимо ті самі амінокислоти, числом 20, які входять до складу протеїнів, і ті самі 4 нуклеотиди, з яких будуються нуклеїнові кислоти. Ці малі складові одиниці (амінокислоти в одному випадку, нуклеотиди — в другому) зчеплюються одна з одною в ланцюжки у строго визначеній послідовності; а тонкі властивості макромолекул тісно пов’язані зі структурними особливостями їхніх ланцюжків. У процесі еволюції ланцюжки можуть змінюватися, і це, в загальному випадку, спричиняє зміни у фізико-хімічних властивостях відповідних молекул, які у свою чергу можуть призвести до видимих змін у морфології або фізіології організму. Єдність живого світу, зрозуміло, виражається також у ідентичності механізмів синтезу та точного відтворення цих макромолекул у процесі зміни поколінь. Саме нуклеїнові кислоти зберігають властивість відтворюватися з винятковою точністю і водночас утворювати матриці в синтезі протеїнів. Перехід нуклеїнових /349/ кислот у протеїни включає генетичний код, однаковий у всіх живих організмів, які зберегли в процесі еволюції ті самі амінокислоти, ті самі нуклеотиди, той самий генетичний код. Упродовж цієї еволюції необмежені можливості побудови молекул із набору в 20 амінокислот та з чотирьох нуклеотидів, молекул, які складаються з сотень і тисяч таких елементів, були широко досліджені й використані природою, що дало змогу, опираючись на цю фундаментальну єдність, досягти великого розмаїття, яке виражається через різні форми та функції, що їх ми спостерігаємо в організмах, які належать до різних видів».

Франсуа ШАПВІЛЬ. «Дарвінізм і молекулярна біологія» (François CHAPEVILLE. «Darwinisme et biologie moleculaire», in «Le Darwinisme aujourd’hui», Points Sciences-Seuil, 1979, pp. 94 sq.).

Кілька сучасних аспектів філософії живого

Кінцева мета й біологія: проект у лоні живого?

Кінцева мета, казав Брюке (1819 — 1892 pp.), німецький фізіолог, скидається на жінку, без якої ти не можеш обійтися, але з якою соромишся виходити на люди.

Сучасна еволюція підтверджує цю дотепну думку: звичайно ж, такі досить прості фізико-хімічні механізми дають нам змогу пояснити суть живої матерії і дедалі більше розмаїття видів. А проте біологові важко обійтися без певної форми телеології: якщо справді живий організм — це автономна структура, змінювана внутрішніми силами, які забезпечують його формування, то хіба можна зрозуміти цю морфогенезу, здійснювану іманентними процесами, без кінцевої мети, принаймні внутрішньої?

Справді, живий організм відрізняється від усіх інших реальностей тим, що він існує і розвивається за певним планом: зберігати цілісність і повноту своєї структури і відтворювати її. Жак Моно назвав телеономгєю цю зв’язну, орієнтовану і конструктивну активність живого, спрямовану на те, щоб самозберегтися і самовідтворитися. А загалом, цей дослідник у працях, опублікованих у 1970 p., які, проте, й сьогодні зберегли свою /350/ актуальність, висловлюється дуже обачно і залишає місце для нюансів: наріжний камінь наукового методу, як він вважає, — це постулат об’єктивності. А бути об’єктивним — означає відкинути класичне уявлення про кінцеву мету, пов’язане з віталізмом, концепцією, згідно з якою необхідно звертатися до вітального принципу, до таємничого «X», яке нібито виражає сутність живої матерії та її властивостей. Постулат об’єктивності спростовує такі поняття, як «кінцева мета» і «віталізм». Але, повністю відкидаючи причинність, пов’язану з «кінцевою метою», Жак Моно визнає телеономічний характер живих істот і відкриває в їхньому лоні проект, накреслений випадковістю (тут можна згадати про знамениту формулу Демокрита: «Все, що існує у всесвіті, є продуктом випадковості та необхідності»). Далі читач ознайомиться ближче з дослідженнями на цю тему.

Франсуа Жакоб, лауреат Нобелівської премії разом з Жаком Моно, — професор Колеж де Франс та Інституту Пастера, теж далеко не однозначно ставиться до «кінцевої мети». Схоже на те, що, визнаючи її сумнівний характер, він, проте, вважає її конче необхідною! Виходить, що можна бути прихильником ідеї «кінцевої мети» і водночас не бути ним! Живий світ, який ми бачимо навколо себе, — це продукт еволюції без плану й без проекту, і міг би стати абсолютно іншим, аніж ми бачимо його сьогодні. Чи можна тут знайти якусь телеологію або спрямування? Лише хитромудрі витівки випадковості, що примудрилися, наприклад, виготовити зі шматка стравоходу легені для ссавців. Хоча, під певним кутом зору, це саме той механізм, який був потрібен ¹.

¹ Cf. «L’evolution sans projet» in «Le Darwinisme aujourd’hui», Seuil, pp. 159 sq.

Але так само, як і Жак Моно, котрий визнає існування телеономічних структур, Франсуа Жакоб не відкидає повністю наявність внутрішньої цілеспрямованості. «Саме [...] цілеспрямованість живого світу, давня аристотелівська телеологія, витіснила Дарвіна. Причому спрямованість організму до кінцевої мети не тільки дістала офіційне схвалення; вона функціонує тепер як робоче поняття, як інструмент аналізу. Наше уявлення про генетичну програму будується на припущенні, що форма, властивості й, /351/ великою мірою, поведінка організму «запрограмовані» в тому самому розумінні, як запрограмована робота комп’ютера. [...] Ми вже не можемо відокремити в організмі структуру від її значення» ¹. Таким чином слід категорично відкинути всякі балачки про причинність та кінцеву мету, якщо йдеться про науковий підхід, але внутрішня цілеспрямованість, у певному розумінні, виконує реґуляторні функції.

¹ F. JACOB. «Evolution et realisme», Payot, p. 26.

Подаємо кілька текстів, щоб читач міг краще зорієнтуватися в проблемах біології стосовно кінцевої мети.

Насамперед «класичні» рядки Жака Моно, взяті з «Випадковості й необхідності», в яких автор формулює своє центральне поняття телеономії і в яких дехто вбачає хитрість із метою знову ввести заборонену до вживання в науковій арґументації кінцеву мету. Щоб провести різницю між природними об’єктами й об’єктами штучно виготовленими, Моно пропонує піддати їх перевірці за допомогою відповідно запрограмованого обчислювального пристрою.

ОБ’ЄКТИ, НАДІЛЕНІ ПРОЕКТОМ

«Було б свавільним і безплідним заняттям заперечувати, що природний орган, око, не є здійсненням певного «проекту» (створити інструмент, спроможний вловлювати образи), тоді як ми беззаперечно визнаємо таке походження за фотографічним апаратом. Це було б тим абсурдніше, що, проаналізувавши проект, який «пояснює» фотоапарат, і проект, якому око завдячує своєю структурою, ми виявимо їхню цілковиту тотожність. Усякий артефакт є продуктом діяльності живої істоти, яка виражає в цей спосіб — і надзвичайно переконливо — одну з фундаментальних властивостей, що характеризують усіх живих істот без винятку: властивість бути об’єктами, наділеними проектом, який водночас вони представляють у своїх структурах і реалізують у своїй діяльності (такій, наприклад, як створення артефактів).

Не тільки не слід відкидати це поняття (як то намагаються робити декотрі біологи), а навпаки, треба визнати його як таке, що визначає саму суть живої істоти. Ми можемо твердити, що ці останні відрізняються /352/ від усіх інших структур, від усіх інших систем, наявних у Всесвіті, цією властивістю, яку ми називаємо телеономією».

Жак МОНО. «Випадковість і необхідність» (Jacques MONOD. «Le Hasard et la necessite», Points-Seuil, 1970, pp. 25).

Далі подаємо текст Франсуа Жакоба, уривок із праці «Гра можливостей» (1981 p.). Чи потрібне наукам про живу матерію поняття кінцевої мети? Всяке телеологічне пояснення, у сфері біології, має бути відкинуте, запевняє нас лауреат Нобелівської премії з медицини.

КІНЦЕВУ МЕТУ СЛІД ВИЛУЧИТИ ЗІ СФЕРИ ЖИВОГО

«Треба було довго й уперто воювати в галузі природничих наук, щоб звільнитися від антропоморфізму, щоб облишити звичку наділяти людськими якостями всілякі об’єкти. Зокрема цілеспрямованість, яка характеризує багато видів людської діяльності, довго правила за універсальну модель для пояснення всього того в природі, що, як здається, прямує до певної мети. Особливо це стосується живих істот, чиї структури, властивості, поведінка начебто й справді пов’язані з певним задумом. Таким чином живий світ став улюбленою мішенню для стріл «кінцевої мети». Скажімо, головним «доказом» існування Бога довгий час вважали «арґумент наміру». Розвинутий передусім Пейлі в його «Натуральній теології», що вийшла друком лише за кілька років до публікації «Походження видів», цей арґумент побудований на таких міркуваннях. Якщо ви знайшли годинника, ви не сумніваєтеся, що його виготовив годинникар. Так само, якщо перед вами складний організм, усі органи якого мають очевидну мету, то як не припустити, що його виготовлено згідно з волею Творця? Бо було б украй абсурдним думати, запевняє нас Пейлі, що, наприклад, око ссавця, з його точною оптикою і досконалою геометрією, могло утворитися внаслідок чистої випадковості.

Описати видиму наявність кінцевої мети у живому світі можна на двох рівнях — вони дуже різні, але часто їх змішують. Перший співвідноситься з індивідом, з організмом, більшість властивостей якого — це стосується і його структури, і функцій, і поведінки — начебто і справді спрямовані до певної мети. Тут ідеться, наприклад, про різні /353/ фази відтворення, про ембріональний розвиток, про дихання, травлення, пошуки їжі, про втечу від хижаків, про міграції тощо. Цього різновиду наперед визначеного планування, що знаходить свій вираз у кожній живій істоті, ми не бачимо в неживому світі. Саме цим пояснюється той факт, що протягом довгого часу вчені припускали існування якогось особливого чинника, такої собі вітальної сили, яка нібито уникала законів фізики. І тільки на протязі нашого сторіччя зникло протиставлення між механістичним витлумаченням дій живої істоти, з одного боку, і її властивостями та її поведінкою — з другого. Зокрема, цей парадокс пощастило розв’язати, коли молекулярна біологія запозичила з теорії інформації поняття і термін програми для визначення генетичної інформації організму. Згідно з таким баченням, хромосоми заплідненого яйця містять у собі, записані шифрами ДНК, плани, які визначають розвиток майбутнього організму, його дії, його поведінку.

Другий рівень пояснення співвідноситься не з індивідуальним організмом, а з живим світом у його сукупності. Саме тут Дарвін зруйнував ідею про осібне творіння, ідею про те, що кожен вид творець задумав і привів у світ індивідуально. Спростовуючи «арґумент наміру», Дарвін показав, що поєднання кількох простих механізмів може симулювати наперед визначений задум. Для цього мають бути виконані три умови: треба, щоб структури змінювалися; щоб ці зміни були спадковими; щоб відтворенню і розмноженню певних варіантів сприяли умови середовища. В Дарвінову епоху механізми, які забезпечують спадкову передачу ознак, були ще невідомі. Згодом класична генетика, а потім і молекулярна біологія підвели генетичні та біохімічні основи під відтворення і зміни. Поступово біологи опрацювали в такий спосіб раціональну, хоч і досі неповну, теорію того процесу, який вважається головним мотором еволюції живого світу, — природного добору».

Франсуа ЖАКОБ. «Гра можливостей» (François JACOB. «Le Jeu des possibles», 1981, Fayard, pp. 32 sq.).

І, нарешті, даємо текст великого зоолога П’єра-Поля Грасе, вченого з Академії наук, чиї твердження видаються набагато радикальнішими, аніж погляди Моно. Відповідаючи на запитання журналіста з «Франс кюльтюр», він відкидає будь-яку ідею про хаотичну еволюцію, не керовану жодним проектом. Чого нас навчає палеонтологія, наука про живі створіння, які існували на Землі в доісторичний період, заснована на вивченні викопних кісток? Вона твердить, що існують лінії еволюції, орієнтовані в /354/ часі. Чи підкоряється еволюція якомусь пректу? На це запитання слід відповісти абсолютно ствердно. «Якби послідовна хронологія викопних останків не була позначена певною орієнтацією, палеонтології не існувало б. [...] Ми викопували б рештки одного й того самого виду, ніяк не пов’язані між собою. Навіть якби відбувався евентуальний добір, він не давав би форми, що піддаються строгій класифікації!» ¹

¹ «Le Darwinisme aujourd’hui», Points Sciences-Seuil, pp. 136 — 137.

Відповідаючи на запитання Е. Ноеля, професор Грасе недвозначно заявляє, що певний проект постачає інформацією все живе та його еволюцію.

ПРОЕКТ — У ЛОНІ ЖИВОГО

«— А проте, в палеонтологічних ланцюгах існує чимало розривів, чи не так?

— Справді так, але цей арґумент не має великої ваги для еволюціоніста. Звичайно, він на нього тисне, коли той намагається встановити дуже точні генеалогії, але я хотів би звернути вашу увагу на той факт, що принаймні в одному надзвичайно важливому випадку генези ссавців ми можемо з достатньою точністю з’ясувати, як плазуни породили ссавців з усіма їхніми особливостями. Щодо мене, то я маю численні арґументи на користь своєї теорії. Головне довести, що еволюція в реальній дійсності зажди орієнтована. Якби не було орієнтації, не могла б відбуватися й еволюція. Дуже достойні вчені, такі як Дж. Дж. Симпсон, кажуть, що тут ідеться про концепцію, яка обстоює наявність «кінцевої мети». Насправді тут не йдеться ані про погляд, ані про тлумачення, тут ідеться лише про констатацію очевидного факту. [...]

Якби орієнтацій не існувало, якби еволюція була тільки хаосом форм, палеонтологія була б не наукою, а лише мистецтвом класифікації викопних останків, як ото філателіст розкладає свої поштові марки за тематичними рубриками. Якби покоління не були орієнтовані, палеонтологи не мали б підстав казати, що в генеалогічній лінії тієї або тієї тварини бракує якогось щабля. Відкриваючи викопний кістяк, вони не могли б приписати йому його точне місце в систематиці та на гене- /355/алогічному дереві виду, до якого його відносять. Теза про хаотичну еволюцію приводить до абсурду».

П’єр-Поль ГРАСЕ. «Проект еволюції» (Pierre-Paul CRASSE. «Le project de l’evolution», in «Le Darwinisme aujourd’hui», Points Sciences-Seuil, 1979, pp. 137 — 138).

Я і не-я (Le soi et le non-soi)

Проблеми, пов’язані з визначенням я (і як наслідок — не-я) давні, як і сама філософія. В класичному розумінні я означає те, чим кожен є для самого себе: цей термін торкається багатьох аспектів — фізичних, психічних, культурних — тощо — живої істоти, в тому випадку, коли вона становить окрему одиницю. Загалом, я розглядається у його діалектичному взаємовідношенні з не-я.

Новітня біологія дає фізичному я кілька нових означень. Головну роль тут відіграють поняття генома та імунної системи.

Одним із фундаментальних здобутків новітньої біології є відкриття існування генома, який визначає генетичну спадковість індивіда і який має настільки складну структуру, принаймні у великих ссавців, що в жоден з моментів практично не існує двох цілком тотожних індивідів (можливо, за винятком гомозиготних близнюків). Отже, геном, за яким будується індивід, очевидно, породжує на світ я, що кардинально відрізняється від усіх не-я, зокрема від кожного не-я того самого виду.

Далі згадаймо, що імунна система живих істот призначена захищати їх від вторгнення чужорідних тіл, як шкідливих, так і нешкідливих. Ця система, яка, зрозуміло, закарбована в структурі генетичної спадковості, еволюціонує протягом усього життя і супроводжує появу на світ кожного індивіда. Щоб захистити живу істоту, в яку вона входить складовою частиною, імунна система має точно визначити, що саме належить індивідові (я), а що йому чуже, тобто не-я.

Отже, як здається, біологія розв’язує проблему я, принаймні в її фізичному аспекті. Водночас межі, визначені імунною системою між я і не-я, не є непроникними і фіксованими: згідно з новітніми уявленнями, існує певна неперервність переходу від /356/ першого до другого ¹. До того ж саме функціонування імунної системи приводить, за індукцією, до різних концепцій я.

¹ На цю тему читач може ознайомитися зі статтею Мішеля ФУЖЕРО (Michel FOUGEREAU, «La recconnaissance immunitaire», dans «La Revolution de l’immunologie», supplement au n° 237 de la «Recherche», decembre 1991, pp. 4 sq.), яку недоцільно тут цитувати, з огляду на її надто технічний характер.

Ось текст Рене Цанка, почесного директора Центру переливання крові при шпиталі Пітьє-Сальпетрієр. Цей автор доводить, що я має реальність лише в тому випадку, коли протиставляється не-я.

Я І НЕ-Я

«Я, як і всяка вітальна структура, — це момент структуризації-деструктуризації, формування-деформування: воно містить у собі часовий вимір. Окреме я набуває своєї реальності, своєї актуальності лише тоді, коли воно з’єднується з іншими я індивіда, коли воно протиставляється не-я. Спеціалізоване, ізольоване або відокремлене я — це я муміфіковане.

Звичайно, кожне клінічне або експериментальне дослідження має на меті вивчити функціонування, але воно ніколи не спостерігає функціонування якогось окремого я (нейронного, ендокринного або генетичного). Тією мірою, якою воно функціонує, досліджуване я об’єднується з іншими я організму і, передусім, воно протиставляється то більш або менш штучним не-я експерименту, то більш або менш патологічним не-я хвороби, то більш або менш «нормальним» не-я психології.

Одначе імунологічне я заслуговує окремого місця. Імунологія — це насамперед учення про фундаментальні вітальні відносини між організмом і його середовищем; вона переважно вивчає екологію індивіда; на всіх рівнях її об’єкт неодмінно включає в себе відношення між я і не-я. Але з поглибленням досліджень побільшується ризик утратити по дорозі це імунологічне я. Справді, молекулярна наука, прикладена до імунології, — це спочатку анатомія; і чим складнішу картину вона нам відкриває, тим менше суто молекулярний підхід дає нам засоби збагнути її.

Щоб зберегти об’єкт імунології і врятувати відношення я/не-я, вчені, за мовчазною згодою, дозволяють собі стрибки якісного характеру та зміни рівнів, які часто видаються дискусійними: перехід від молекули /357/ до клітини; зміна регістру, від цитології до клітинної фізіології; стрибок від функціонування клітини до функціонування організму. [...]

На мою думку, доцільно вживати два окремі слова для протиставлення того, що може бути об’єктом науки, і того, що не може: або слово я використовують для визначення індивіда в житті і визнають, що не може бути науки про я; або навпаки, я перетворюють на об’єкт, досяжний для наукового пізнання, а такі терміни, як суб’єкт або людина, приберігають для називання того, що випадає зі сфери природничих наук, належачи до поля досліджень наук зовсім іншого виду, які ми йменуємо «науками про людину».

Рене ЦАНК. «Не існує «я» в собі» (Rene TZANCK «Pas de soi en sot’, in «Soi et non-soi», Seuil, 1990, p. 299 sq.).

Віталізм і механізм

Відтоді як Декарт проголосив дуалізм душі (Мислячої субстанції) і тіла (Протяжності), водночас визнавши наявність взаємодії між Духом і Тілом, дві тези змагалися між собою протягом останніх сторіч. Одна з них заперечує будь-яку присутність «Духу» в людському створінні, яке в такому випадку зводиться до витонченого фізико-хімічного механізму, чию появу дарвінізм у його новітніх формах пояснює випадковістю генетичних мутацій у поєднанні з тиском природного добору. Франсуа Жакоб, наприклад, є одним із найвизначніших представників цієї «механістичної» течії. Що ж до течії віталістичної, то вона припускає існування принципу, не пов’язаного з матерією, принципу, за яким і будується живий організм: фізична хімія не може дати вичерпне пояснення живої матерії.

Вважали — передусім унаслідок великого поступу в галузі молекулярної біології, нейробіології тощо за останні півсотні років, — що віталізм перетвориться на застарілу доктрину. Але цього не сталося: і сьогодні існує віталістична школа, яка не відмовилася від думки, що хоча фізико-хімічні пояснення і мають велику вагу, проте вони не дають ключа до справжньої реальності живої матерії. Щоб освітити сутність життя, необхідний принцип, що виходить за межі понять матерії та енергії. Згідно з цією віталістичною течією, у складі ДНК міститься все необхідне для управління еволюцією, але цю останню розуміють не як наслідок збігу випадковостей, а як результат певного зорієнтованого про-/358/цесу. Під таким кутом зору ця течія видається дуже близькою до поглядів П.-П. Грасе, з яких вона очевидно черпає свої ідеї. Подаємо текст ¹, уривок із «Біля витоків життя: випадковість?», праці Жана Свінжедо, почесного професора факультету медицини в Ліллі, члена-кореспондента Національної Академії медицини. В цій праці автор завзято критикує ідею Ж. Моно і Ф. Жакоба: на його думку, існує «інформація», витоки якої нам невідомі, абстрактний організуючий принцип, який панує над живою природою й упорядковує її, принцип, несумісний з дією випадковості.

¹ Що стосується «механістичної» течії, див. текст Ж.-П. Шанже на с. 387.

НЕТІЛЕСНА СУТНІСТЬ Є ДЖЕРЕЛОМ ЖИТТЯ

«Ми переконані, що Ф. Жакоб, який так майстерно проаналізував життєві процеси у світлі молекулярної біохімії, не стане заперечувати, що неможливо ані довести, ані спростувати дію метафізичних чинників. Одначе треба шукати арґументи, щоб розв’язати дилему. Такі арґументи ми знайдемо в термодинаміці й кібернетиці:

1) В системі чистої Матерії-Енергії еволюція відбувається в напрямку найімовірнішого і найневпорядкованішого етану, тобто протилежному до розвитку життя.

2) Джерело перманентної Інформації необхідне для того, щоб забезпечити порядок, який управляє утворенням життя та його Еволюцією.

Ми не знаходимо іншого можливого джерела такої інформації, ніж нетілесна сутність, того самого плану, що й дух.

В лоні інертного первісного океану з матерії та енергії Природа змінюється внаслідок внутрішньої пульсації; «оживлювач», повсякденний чинник духу, виявляє себе в дивовижних творіннях, що вражають уяву своїми здібностями і своїм розмаїттям, аж ніяк не будучи обмежені людською гілкою, яку ми штучно ізолювали, бо вона піднялася високо над кроною дерева. [...]

Всяка програма тут виявилася б марною; дух, постійно імпровізуючи, задовольнився тим, що в якомусь розумінні «тиснув» у всіх напрямках і цей тиск через посередництво ДНК виявляв себе у формах, розмаїття яких ми бачимо на класифікаційному дереві відомих нам видів рослин /359/ і тварин. Безліч спроб зазнали невдачі, не обов’язково залишаючи по собі бодай найменший слід!

Водночас, від перемоги до перемоги над детермінізмом і залежністю від середовища, послідовні індивіди, дедалі незалежніші й автономніші, знайшли в антропоїдній лінії дорогу до самовираження духу через чудесний мозковий апарат.

Таким чином, Еволюція, очевидно, досягає своєї вершини в інтелектуальності речей і в думці; цим і визначається її зміст. Можна припустити, що кожне зі створінь, яке прикрасило «людську гілку», є сходинкою до розвитку і самовираження духу. [...]

«Матеріаліст» не визнає за духом — з принципу чи в ім’я науки — характеру специфічної сутності, думка для нього — лише результат функціонування мозку, що є органом генія і органом усіх людських істот.

І навпаки, «спіритуаліст» розглядає мозок як простий інструмент діяльності духу, на зразок комп’ютера, пристосованого до розв’язання найрізноманітніших проблем. Сама Природа перебуває під владою духу, який є джерелом ґенеративності, породжує незліченні створіння, які започаткували, а потім і позначили віхами Еволюцію через посередництво ДНК.

В очах матеріаліста безліч винаходів Природи, від найпростіших до найдивовижніших, розвивалися без інформації, без втручання якогось особливого органу, внаслідок простої гри випадковостей, бо саме випадку вони поклоняються як деміургові великих творінь космосу.

Але термодинаміка доводить, що випадок породжує хаос, а отже він нездатний створити щось зв’язне, тож кібернетика розглядає його як узурпатора ролі неоціненної Інформації, яка, не будучи ані Матерією, ані Енергією, може належати тільки до сфери духу.

Звичайно, висловлюючи такі погляди, матеріалісти припускають існування зон, де ці фундаментальні закони діють у зворотному напрямку, але подібні гіпотези не витримують критики, тоді як, за всією очевидністю, живий світ аж до самої людини вийшов із системи «ДНК-мітоз», спорудженої з клітин протягом приблизно чотирьох мільярдів років за допомогою обережних і пробних дій необхідної й перманентної Інформації у її одвічній борні проти деструктивних сил хаосу».

Жан СВІНЖЕДО. «Біля витоків життя: випадковість?» (Jean SWYNGEDAUW. «A l’origine de la vie, le hazard?», O.E. I. L., 1990, pp. 169 — 170, 175 — 176). /360/

Випадковість і необхідність, хаос і впорядкованість у біології

За досі розглянутими темами (проект, кінцева мета, я, не-я) завжди постають більш або менш виразно ідеї впорядкованості й невпорядкованості. Чи ідея невпорядкованості так само необхідна для зрозуміння світу живої матерії, як і для зрозуміння фізичного Всесвіту?

В 1970-і роки Жак Моно, віддаючи перевагу невизначеному й випадковому, вже поставив у центрі своїх досліджень тему організуючої невпорядкованості: живі істоти, наділені проектом, реалізують порядок через випадковість і невпорядкованість.

Сучасна теорія, що розглядає роль випадковості в біології, набагато радикальніша, ніж теорія Моно, який, звичайно, бачить у випадковості знаряддя необхідності, але ніколи не твердить, що випадковість породжує необхідність: іншими словами, випадковість і необхідність, в уявленні Моно, залишаються зовнішніми одна щодо другої. В сучасній парадигмі випадковість і хаос створюють і породжують закони та інваріантні відношення. Це ми бачимо, наприклад, у Атлана, де «шум», визначений як сукупність усіх випадкових явищ, розглядається як першопричина самоорганізації. Схожі думки висловлює Едгар Морен, згідно з яким ідея невпорядкованості необхідна для зрозуміння живого: «Жива організація будується в умовах своєї власної руйнації [...]. Організаційна складність живої матерії [...] терпить, відштовхує, інтеґрує, використовує невпорядкованість [...]. Розпад молекул і клітин — це зворотна сторона життєздатності клітин і організмів, як смерть індивідів — це зворотна сторона життєздатності суспільств» ¹. Тобто випадковість або ймовірність, присутні в усіх формах невпорядкованості, накидають свої умови живим процесам. Проте зазначмо, що віталістична школа категорично не визнає за випадковістю роль фундатора необхідності, замінюючи її абстрактною рушійною силою (інформацією, духом), що спрямовує еволюцію.

¹ «La Methode 2. La Vie de la vie», Points-Seuil, pp. 365 — 366.

Наводимо уривок зі статті Роберта М. Мея, одного з отцівзасновників «теорії хаосу», який працює в Оксфордському університеті. Якщо ми реабілітуємо, в біології також, бога Хаоса, вельми /361/ дорогого багатьом мислителям грецької античності, тоді виникає безліч можливостей, про які ми навіть не здогадувалися: досі загадкові реальності дістануть своє пояснення.

ХАОС У БІОЛОГІЇ

«Популяція риб, які живуть у ставку, віруси або бактерії, що розповсюджуються в межах певної групи людей, нервові імпульси, які циркулюють у мозку, серце, що безперервно б’ється: все це біологічні явища, й жодне з них не можна назвати статичним. Уже давно екологи, епідеміологи, неврологи — та й кардіологи разом з усіма іншими — зрозуміли, кожен у своїй галузі, що для адекватного аналізу системи хижак-здобич, епідемії кору, аномалій мозкової або серцевої активності, вони повинні розглядати ці явища з динамічного погляду, тобто вивчати їхню еволюцію в часі.

Менше ніж двадцять років тому фахівці в галузі різних наук про живу матерію вважали, що динамічні біологічні системи мають лише один напрямок еволюції, можливої в тривалому часі: вони нібито всі прагнуть до стану рівноваги. Отже, «стабільність» була головним терміном. А коли вони констатували наявність невпорядкованих, непередбачуваних, блукаючих, «хаотичних» флуктацій (а таке трапляється часто), вони приписували їх або причинам зовнішнім щодо розглядуваних явищ, або причинам патологічним, винятковим, а отже, відсутнім за нормального стану. Вони гадали, що йдеться, безперечно, про навколишні «шуми» (наприклад, непередбачувані зміни клімату у випадку екології), або про помилки у вимірах (неточно підраховане число випадків тієї або тієї хвороби), або про патологічні ознаки (епілептичні кризи чи серцеві аритмії).

Десь від 70-х років екологи, які мали очевидну схильність до математичних методів, почали казати, що невпорядковані коливання в розмірах тваринних та рослинних популяцій, можливо, були внутрішньо властиві цим системам. Справді, ця невпорядкованість вичерпно описувалася теоретичними моделями, створеними для того, щоб «копіювати» поведінку природних популяцій. І в той же час у рівняння цих моделей випадковість не вводилася; вони були абсолютно детерміністськими (тобто, якщо ми знаємо стан популяції в початковий момент, ми можемо, за допомогою математичних обчислень, точно визначити його стан у будь-який наступний момент). Саме так увійшов у біологію «детерміністський хаос» [...]. І навзаєм біологія зробила значний внесок у загальну науку про хаос [...]. /362/

Проте дебати ніколи не припинялися. Всіх так і не вдалося переконати в тому, що в живому світі присутній хаос. Правда й те, що в біології не тільки якість даних, що їх ми маємо в своєму розпорядженні, часто залишає бажати багато кращого, а й більше того, не так часто вдається здійснити експеримент в умовах, що піддаються тонкому контролю. Тому надзвичайно важко відрізнити чисто випадкові результати від результатів, що дають підтвердження детерміністському хаосу.

Але таке становище має тенденцію змінюватися, бо все більше й більше експериментальних даних указують на те, що біологічні явища дають приклади хаотичної поведінки. Ця нова манера думки відкрила безліч можливостей, про які раніше вчені й не здогадувалися. Так, наприклад, було доведено, що безладні коливання, зареєстровані на електрокардіограмах, що раніше вселяли медикам страх, тепер частіше сприймаються як сигнали доброго здоров’я, а не хвороби! Справді-бо, намагаючись вивчати складність біологічних систем і давати їй кількісну характеристику, замість усувати її або просто нехтувати, ми дістаємо змогу пояснювати явища, раніше непоясненні».

Роберт М. МЕЙ. «Хаос у біології» (Robert M. MAY. «Le Chaos en biologie», in «La Recherche», n° 232, mai 1991, p. 588 sq.).

Від прикладної біології до проблем біоетики та соціобіології

Як не відчути запаморочення голови перед екстраординарним ускладненням біологічних досліджень, так само як і перед розмаїтими застосуваннями їхніх практичних добутків? Хіба не вселяють вони нам як найоптимістичніші, так і найпохмуріші сподівання? З одного боку, це раціоналізація управління людством, з другого — «найкращий із світів» у стилі Гакслі, футуристична казка і трагічна картина новітнього світу, підкореного позитивістському культові науки, світу, де вона пануватиме неподільно, світу, в якому людські істоти вироблятимуться на замовлення для здійснення певних функцій. Хіба не відчуваємо ми захвату і страху перед перспективами, які відкриваються в технічних застосуваннях генної терапії, — що має на меті лікування суб’єкта, враженого генетичною хворобою, через прищеплення йому клітин із цілющими генами — в методах трансплантації ембріонів, іноді здатних уселити жах, в Грандіозному проекті «Геном», мета /363/ якого — дослідити генний і хромосомний склад усього людського роду?.. У всіх цих дослідженнях біологія виступає водночас як проповідник і знаряддя, але також як скриня Пандори, як глек, у якому можуть поміститися всі лиха, що є на Землі.

Але як приборкати процеси, що загрожують дегуманізувати весь людський рід? Адже об’єктом біологічних досліджень людини є сама ж таки людина. Тут потрібна велика обачність. Із таких міркувань і виникла в наш час «біоетика», що аж ніяк не означає біологічної етики, тобто сукупності норм поведінки, спричинених владою «Біосу» (життя), а радше навпаки, подає філософське осмислення проблем, висунутих поступом наук про життя.

«Термін «біоетика», винайдений у Сполучених Штатах із метою супроводжувати, обприскувати моральними парфумами, а в кінцевому підсумку реабілітувати біологію, став би новою назвою для троянського коня, якби слова належали їхнім винахідникам і якби вони могли вбирати поняття, яке вони позначають, у шати свого первородного гріха. Проте питання заслуговує дебатів: якщо біоетика означає біологізовану етику, тоді вона є машиною війни проти етики. Якщо ж, натомість, вона ґарантує моральність біологічних досліджень, її появу слід вітати [...]. Само собою зрозуміло, що етика, яка має справу з такими незвичними проблемами, потребує більше, ніж будь-коли, перегляду своїх основ. Це камінь, кинутий у город філософів» ¹.

¹ D. FOLSCHEID, «Ethique», n° 1, ete 1991, p. 7.

Таким чином, сучасна біологія, як ото Езопова мова, є водночас найкращою і найгіршою: треба також берегтися від «біократичної» спокуси, як і від ідеологій, що лежать у її основі.

Але ці ідеології, в наш час дуже могутні, й утворюють обрій, де ми помічаємо багато всіляких тривожних ознак. Я гадаю, тут треба сказати кілька слів про ці «біо-ідеології», такі собі концепції сприйняття реальності, що посилаються на «біос» для леґітимізації багатьох суперечливих або ілюзорних тверджень. Наведемо кілька прикладів: расизм посилається — в досить карикатурний спосіб — на генетичну теорію й переосмислює поняття «раси», прив’язуючи його до законів, що управляють спадковістю. А, наприклад, соціобіологія твердить, що гени «утримують культуру на повідку», згідно з виразом засновника цієї дисципліни, Едварда Вілсона: /364/ для соціобіологів біологія — це ключ і до природи, і до людської поведінки. І, нарешті, соціальний дарвінізм застосовує закон найсильнішого, дію якого Дарвін описує в царстві рослин і тварин, до людського роду. Погляди соціобіології та соціального дарвінізму видаються дуже близькими за своєю суттю: вони пояснюють суспільні явища генетичним детермінізмом і принципом природного добору. Але не все так просто! На недавньому міжнародному науковому конґресі на тему «Дарвінізм і суспільство», що відбувся в Парижі в червні 1991 p., було зроблено куди обережніші висновки: винайшовши мову і створивши мораль, хіба людський рід не переступив за межу добору, що визначає «боротьбу за існування»? ¹

¹ Cf. «Le Monde», 12 — 06 — 1992.

Отже, остерігаймося біологічних ідеологій: хоч вони іноді й здобувають чимало голосів, їхня суть видається неоднозначною.

Подаємо кілька текстів, які освітлюють деякі проблеми сучасної біології.

Насамперед рядки Франсуа Жакоба, який міркує над перспективами можливих застосувань молекулярної біології. Чи уникнемо ми майбутнього, яке змальовує Гакслі?

ЧИ ПРИБОРКАЄ ЛЮДИНА ВЛАСНУ ПРИРОДУ?

«Людина стала першим продуктом еволюції, здатним підкорити собі еволюцію. «Підкорити» означає тут той факт, що людина є першим живим створінням, яке відмовляється підлягати законам природи. Відмовляється бути твариною або тільки твариною. [...]

Уявлення, яке склала собі людина про себе і про своє місце у світі, вже добре розхитане в минулому сторіччі теорією еволюції, знову захиталося під ударами молекулярної біології: йдеться, наприклад, про поняття тотожності і відмінності. З одного боку, кожен індивід певного виду має у своєму генетичному спорядженні невитравні сліди своєї індивідуальності, що відрізняють його від усіх видових родичів, колишніх, нинішніх і майбутніх, — за винятком істинних близнюків. З другого боку, організми, хоч би якими вони здавалися різними, всі складаються /365/ з однакових речовин, з однакових клітин, з однакових молекул. Те, що відрізняє лева від метелика, муху від курки або хробака від кита, — це не стільки різниця в хімічних складових, скільки в організації та перерозподілі цих складових. Досить невеличких змін у організації однакових структур, щоб радикально змінити форму та функціонування організмів. Використовуючи одні й ті ж самі елементи, десь припасувавши їх трохи щільніше, десь додавши, а десь віднявши, створюючи з них різні сполуки, можна виробляти нові й нові об’єкти дедалі більшої складності. Одне слово, витвори еволюції є результатом повільного й безперервного молекулярного майстрування. І генна інженерія не робить нічого іншого, як тільки пробує відтворити в лабораторних умовах процес майстрування, який відбувається в природі.

Досягнення науки іноді видаються нам справжньою загрозою, спрямованою проти усталеного порядку, проти природного і суспільного ладу. Боротьба людства за подолання обмежень, накладених на тварин, часто входить у конфлікт з міфами, які прагнуть пояснити людську сутність і пом’якшити умови людського життя. Коли наука проривається в нові сфери, коли вона знаходить засоби впливу на тіло, або на розум, або на середовище, тоді вона викликає тривогу. Те саме відбувається й у суспільствах, де свобода наукового пошуку давно увійшла в традицію.

Чому новітня біологія видається нам такою страшною? А тому, що вона заміряється на те, що перебуває в самому осередді не тільки всякої суспільної системи, а й інтелектуальної та афективної структуризації всього людського створіння: на відтворення і спадковість, тобто ті сфери, які довгий час залишалися священними. Будь-якому суспільству важко звикнути до ідеї, що можна заморозити людський ембріон і потім розморозити його через сто або тисячу років і вкласти в лоно його прапрапра...внучатої племінниці, де він зможе спокійно і безперешкодно сформуватися в дитину. Або до думки, що можна вийняти гени з одного організму і вставити їх у інший і в такий спосіб створювати нові види або породи. Ці дослідження межують із кошмарною маячнею. Вони мають присмак забороненого знання. Вони розбуджують міфи про смертних, яких було суворо покарано за спробу викрасти могутність, даровану тільки богам.

Проте ніщо не примушує нас удаватися до таких безумних експериментів. Торгувати людськими ембріонами. Створювати неймовірно заплутані ситуації. Правда, після того як вивчено механізми, що управляють заплідненнями та імплантацією ембріона в матку, можна здійснювати певні маніпуляції та перестановки під приводом боротьби з безплідністю. Але вимагати, щоб бабуся стала матір’ю своїх онуків, народжувати на /366/ світ близнюків із проміжком у сто років або використовувати для продукування дітей яйцеклітини нежиттєспроможного плода, — це вже не стосується ані біології, ані медицини, це входить у компетенцію моралі та права.

Що ж до генної інженерії ¹, то вона стала незамінним знаряддям у всіх видах дослідження живих організмів, де йдеться, скажімо, про вивчення диференціації клітин, вірусів, спадкових захворювань, раку мозку і навіть еволюції. Генна інженерія дала медицині унікальну й могутню зброю як у галузі діагностики, так і в сферах профілактики та лікування. В найближчому майбутньому вона, поза всяким сумнівом, радикально перетворить сільське господарство і тваринництво. Але знову ж таки, ніщо не зобов’язує нас продукувати страховищ у світі тварин чи рослин, поведінку яких ми не могли б точно передбачувати й контролювати. [...]

Втрутитись у процеси запліднення та народження, вплинути на умови, за яких відбувається смерть, замінити органи, пересадити гени — це не означає приборкати власний рід. Як і всякі нові знання, ці досягнення можна застосувати і на добро, і на зло. Від нас залежить, як ми зуміємо розпорядитися ними. Сьогодні ми маємо щасливу нагоду жити у світі, звідки зникла більшість тоталітарних ідеологій. Дві сучасні антиутопії можуть правити нам за орієнтири: «1984 рік» Джорджа Орвела і «Чудовий новий світ» Олдоса Гакслі. Жахіття, описані Орвелом, мабуть, уже нам не загрожують. У нашій волі уникнути трагедії, яку напророкував нам Гакслі».

Франсуа ЖАКОБ. «Чи приборкає людина власну природу?» (François JACOB, «L’homme maîtrisera t-il son espèce?», in «Le Nouvel Observateur — La Pensee aujourd’hui», coll. Dossiers n° 2, pp. 18 — 19).

¹ Сукупність методів прямого дослідження генетичного матеріалу.

Далі наводимо рядки Едварда О. Вілсона, зоолога, фахівця у галузі вивчення поведінки суспільних комах, професора в Гарварді й отця-засновника соціобіології. Ось як він представляє цю науку, відзначаючи, що цей термін можна розуміти в двох різних смислах. Вілсон відповідає тут на запитання Фішлера. /367/

СОЦІОБЮЛОГІЯ

« — Ви «винайшли» соціобіологію. Як ви її визначаєте?

— Це наукова дисципліна, яка зовсім недавно виникла, але вже утвердилася. Вона ставить собі на меті систематичне вивчення біологічних основ усіх видів соціальної поведінки. Від етології та класичних методів дослідження людської поведінки вона відрізняється тим, що в повному обсязі застосовує методи екології та генетики, а також тим, що вона аналізує суспільства, розглядаючи їх у глобальному плані.

Але я хотів би звернути вашу увагу на один пункт: сьогодні треба розмежувати два значення, яких набув термін «соціобіологія». Значення суто наукове: ідеться про ясно й чітко визначену дисципліну. І значення повсякденного змісту: соціобіологію розуміють як віру в те, що соціальна поведінка людини спричиняється генами. Я відразу скажу, що, на мою думку, в цьому твердженні криється велика частка істини. Але це тільки твердження, незалежне від досліджень, які проводяться в соціобіології, і воно не випливає обов’язково з її відкриттів.

А відбулося ось що: перші соціобіологи зацікавилися питанням, чи не можна застосувати концепції, розроблені ними на підставі вивчення поведінки тварин, для дослідження поведінки людської. І справді, вони знайшли кілька відповідностей, знайшли явища, для яких певні концепції ніби «склеювалися» (територіальність, так звана альтруїстична поведінка, спорідненість...).

Але такий підхід чомусь привернув до себе пильну увагу певних політизованих елементів, — правда, слід відзначити, що це здебільшого представники лівого крила, а не правого. Для них сама ця спроба несе в собі небезпеку, зародок «жорстокого» й догматичного генетичного детермінізму, що, втім, міг би влаштувати правих: якщо людина детермінована генетично, то її годі змінити чи реформувати хоч би в якому напрямку. Тому саме представники лівого політичного крила і дали широке, в буденному розумінні, визначення терміна «соціобіологія».

Едвард О. ВІЛСОН. «За чи проти соціобіології» (Edward О. WILSON, «Pour ou contre la sociobiologie», in «Entretiens avec Le Monde 5. L’Individu. «La Decouverte» — «Le Monde», 1985, pp. 136 sq.).

A тепер подамо уривок із книжки Альбера Жакара, завідувача відділу генетики Національного інституту демогра-/368/фічних досліджень, «Небезпека від науки?», де він критикує «соціобіологію». Він висловлює тривогу з приводу спроб використання наукових досягнень на шкоду людям.

СОЦІОБЮЛОГІЯ — ІНСТРУМЕНТ ПОНЕВОЛЕННЯ

«Соціобіологія, дисципліна абсолютно леґітимна в тому випадку, коли вона точно визначає свою проблематику і намагається ліпше зрозуміти, як запроваджуються у світі тварин деякі суспільні структури, перетворюється, в руках певних людей, на інструмент поневолення. В такому перекрученому застосуванні наукової теорії немає нічого виняткового: так, у XIX сторіччі дарвінізм швиденько використали для виправдання експлуатації певних суспільних категорій населення і деяких народів. [...]

Справді страхітливими були відхилення, які знала на шляху свого розвитку генетика. Згадаймо: професор фон Фершуер, директор Берлінського інституту генетики, врочисто й радісно заявив у 1941 p., що «Вождь німецької етноімперії — це перший правитель, який перетворив біологію спадковості на провідний принцип розвитку держави». [...]

Звичайно, нічого подібного сьогодні не пропонується; але ми спостерігаємо спроби використання науки на шкоду людям, які слід рішуче припинити, перш ніж вони завдадуть непоправного лиха: гротескна пропозиція покращити людську породу через використання сперми Нобелівських лауреатів, позбавлені всякого глузду твердження про успадкованість інтелекту або про генетичний детермінізм альтруїзму підготовляють відродження євгеніки.

Генетичне походження певних структур людського суспільства або певних почуттів, притаманних людям, об’єднаним у суспільство (агресивність, альтруїзм, потяг до володіння або влади), — це тільки гіпотеза, заснована на туманних аналогіях із процесами, що відбуваються в середовищі суспільно організованих тварин. Насправді, погляд, яким ми дивимося на ці нижчі суспільства, — це не новий погляд, він наперед орієнтований тими знаннями, які ми маємо про свою власну організацію: те, що ми називаємо «царицею», « робочими» або «солдатами» ту чи ту категорію ос, добре показує, що ми проектуємо на них свої власні уявлення стосовно групової структури. Тож немає нічого дивного, що натомість ми відкриваємо аналогії, які нібито існують між нашими суспільсвами і суспільствами комах! Відповідаючи на спроби широкої екстраполяції, коли, наприклад, намагаються подати ієрархічну струк-/369/туру як необхідність, пов’язану з нашою генетичною спадковістю, важливо показувати специфічний характер і малу наповненість змістом соціобіології людини. [...]

Наука може бути інструментом визволення, але може також перетворитися на інструмент поневолення; щоб уникнути такого відхилення, ті, хто її розвиває, повинні ділитися своїми знаннями із широким загалом і висловлюватися в такий спосіб, щоб їх розуміли всі».

Альбер ЖАКАР. «Небезпека від науки?» (Albert JACQUARD, «AU peril de la Science?», Points Sciences-Seuil, 1984, pp. 149 sq.).

Висновки

Великі відкриття новітньої біології глибоко оновили наше бачення світу, наше уявлення про особистіть, про я і не-я, про впорядкованість і невпорядкованість тощо. Дослідження останнього часу, здійснені в галузях генетики, імунології та інших споріднених наук, осяяли яскравим світлом проблематику класичної філософії. В наші дні біологічна наука — всупереч заявам прихильників вузького сцієнтизму або позитивізму — істотно метафізична.